Сергій Губерначук. Цикл поезій "Весняні мелодії"

       Сергій Губерначук 

                   Тост

Ото ідеш, а навкруги – весна,
нова, пахуча і різнокольорова…
Я сам себе сьогодні не впізнав –
по жилах кров вирує оркестрово!

І я її носій – її бокал.
І сонце не помре від жовтої гарячки,
воно тривожить світ на одчайний вокал –
на все живе напала нетерплячка.

Розбігались коти на лоскіт хромосом,
надулись голуби, медують абрикоси,
товстішають томи зелених аксіом,
а в лимонаді тонуть перші оси…

І хочеш втнути щось в кінці кінців,
щоб з ніг на голову комусь крутнулось,
щоб Фіґаро у чорта в кулаці
на тому світі легенько гикнулось.

Та й втнеш, і утічеш, і пропадеш
серед людей, трамваїв і мелодій,
в портретах перехожих оживеш
чи як дивак, чи як пустун, як злодій…

Розмокніть, сухарі! Уже давно весна.
Уже позаду зимні інциденти.
Я не боюся випити до дна.
Моїй весні – мої аплодисменти!

                Екскурсія

Каштани цвіли. Шаленіло життя.
По вулиці мчав вітруган.
Ти вперше на ноги поставив дитя,
а я йому нишком моргав.

Ми йшли у музей – експонати живі,
ми дружно дивилися – на…
Церкви́ калатали стодзвін-передзвін
про те, що …… весна.

Здавалося, хтось дуже любить людей,
бо звідки цей повний вдих? –
у грудях, мов сонце заходить у день,
потоки мотивів нових!..

Це була весна. 
    Це в її орґа́н
поринали ми 
    кожен Божий день,
кожну нашу ніч 
    всесвіт відморгав
зоряним вінком 
    неземних пісень.
То була весна 
    щирої жаги,
дзвони молитов 
    на вечірнім тлі,
макового сну, 
    коли всі боги 
дарували нам 
    ранки золоті.
То була весна 
    одної тебе,
одної тебе 
    у моїх очах.
Ти мені цвіла 
    осяйним вогнем
золотавих кіс, 
    щоб я не прочах.
У полоні мрій, 
    в екстазі душі
я бажав, палав, 
    я тобою жив!
З твоїх ніжних вуст 
    злизував нектар,
милував тебе, 
    білі груди пив.
Я тобою жив… 
    себе рятував
від шалених днів, 
    од пустих розмов…
Але дзвін оглух. 
    Але цвіт опав.
Відійшла весна, 
    відійшла любов,
відійшла і ти… 
    А за ким вина?
Ти, як пташка та, 
    далі полетиш.
А зі мною ніч, 
    вчорашня весна…
Де ти?! Повернись!
                Ти ж мені болиш…

                  ∗  ∗  ∗

Якийсь таємний запах у весни,
він проникає в душу, як проміння.
Тремтить, мов спомин, лиє віщі сни,
які ти жив давно і без сумління.

Леткі уривки древніх повістей
про незбагненну розкіш і злиденність
моїх життів, життів моїх ідей
зліпили цю доречність і щоденність.

Я – глина. Ідеальний матеріал
для виправлення помилок минулих.
Життя істот – предовгий серіал,
в якому тільки титри обминули.

Між серіями чорно повсякчас.
Ми знов з’являємось, лише одкриєм очі:
то Космос – безіменний автор нас –
трембітами безсмертності урочить.

Якби ж усі побачили себе
у повний зріст від кінчика коріння –
ніхто б із нас по-справжньому не вмер,
була б весна, відродження, горіння…

Я так люблю той запах від весни,
що будить зранку, вітерцем тріпоче:
"Ну що, філософе, сьогодні віщі сни
тебе не налякали серед ночі?"

           Весна

Я чую: йде весна,
        нехай розтане сніг –
покотиться вода,
        умиє тротуари.
І цей такий скупий 
        на легковажність світ 
після зими
        лицем в грязюку вдарить.
Та й оживе собі,
        адже відчує біль
у згорблених кістках –
        і перше слово скаже!
А там вже й не спинить…
        Штурмуй безмовний штиль
        відродженою мовою пейзажів!

          Веснянка

Переливайся з себе – в мене,
цю кров поезії помнож,
дерева зодягни в зелене, 
гаї фантазій розтривож.

Відвідай місто після зливи,
де скніє три мільйони я,
весновельможна диво-діво,
квітнева райдуго моя.

Постав у сауновім сонці
перезимованих істот,
знайди святих на цьому боці,
дай сили вийти з нечистот. 

Утілься в образи знайомі,
піднявши їм куточки вуст,
згуртуй нас, весно, в цьому домі
і подаруй здоровий ґлузд.

Як поспішатимуть лелеки
з осінніх африк-антарктид
через варяги, через греки
на український краєвид, –

візьми мою закляклу руку
і нею, весно, розмалюй
на рай цю землю марнозвуку –
посадку анґелам готуй! 

                Весна

Дощі роз’їли землю і втопили.
Ми ходимо у вогкому взутті.
Весна була востаннє у житті.
Ми вперше так любили – й розлюбили!

Весна в калюжах березень купала.
Я з буханця щипав для горобців,
грів по́думки твій дім, а прикінці,
нарешті, в свій зайшов,..
                ще мама спала…

             * * *

Православна весна
у церковному сквері
присіла
        і молилась
        під звук
        і під запах – один:
реп солодких бруньо́к..,
ще не всі, хто хотів, прилетіли;
перший шпак на хресті
анґелочком здававсь золотим.

        Другий шпак,
        ніби еквілібрист ненормальний,
        по бордюру вузькому,
        по банях опуклих стрибав;
        на голоблях дерев,
        демонструючи трюки фатальні,
        був одним з мефістофелів,
        хто моє серце придбав.

Півгодини назад
я у храмі просився: "Помилуй",
на священика вийшов,
признався й молив: "Одпусти", –
а оце у церковному сквері,
позаздривши крилам,
навпаки,
у новому гріху починаю брести.

                     * * *

Цей березень на рівностої днів
так задубів і так закрижанів,
що на віконниці захмарних храмів
святих рівноапостольських Авраамів,
дочок небесних і благи́х синів,
посипав сніг, а з ним і Божий гнів!

Три блискавки, звиваючись в одну,
вдаряли в неба сніжну глибину,
валяли ліс, на річці лід трощили,
хрестили цей безбожний світ щосили!
Я скільки жив-не-жив, а не збагну
таку ману весни, чи ба, ціну́!

Ще до беріз не доточився сік, 
а їх – під лід, гатилом у потік!
Ще сосни зовсім не попросинались,
а вже, де ліс, – розвалля позостались!
Та цур мені! Ні слова про людей!
Давно в селі ані душі ніде́!..

       Обличчя весни

На чолі весни стоїть зима,
наче льодом скута радість жінки,
що з очей холодні дні вийма
та з кишень розтрушує сніжинки.

По щоках весни пливуть річки,
десь коло повік скресає крига,
десь човни зриває, десь свічки –
та й ридає скрізь людська кормига!

Спить Говерла, свій задравши ніс,
з-під якого вже течуть Карпати,
з ручок-ручаїв наш Господь приніс
людям свят-водиці поспитати.

"П’їть, не плачте! Вустонька весни,
поцілуйте, люде, поцілуйте!
Хай вам посміхаються вони.
Покохайте світ і помилу́йте!"

Як почула заклик Той весна,
ніби вість благую крозь безпліддя, –
поцілунків пісня голосна
їй розм’якла черствість підборіддя!

Так обличчя стало у весни
ликом молодим високовитим.
Бо всі Божі до́ньки та сини
йшли вербу до церкви посвятити…