Сергій Губерначук. Поезії циклу "Кутки життя"


                                               Сергій Губерначук. Кутки життя. Цикл поезій. Полуда

 

Сергій Губерначук

Полуда

Горбатого чіпляли на хреста.
Він грішник і просив у себе вмерти.
Він від життя натхнення не дістав,
так тужився його почути в смерті.
Зібрався суд і не відмовив жертві,
хтось згоду дав від імені Христа,
люд з горбаня сміявся –
            й не признав 
Ісуса,
Який прощався вдруге, 
            втретє…
            
            

* * *

 

Поклик

Для тебе я рукою на папері
наводжу силу слів, і не своїх,
а тільки тих, перед якими двері
відчинять у палацах темних цих.

Гаремна дівко, ти тривожиш очі,
і річ не в тім, якщо ти скажеш "ні", –
скажи, з яких тканин такі тіла дівочі,
з якої бронзи груди ті пружні?

Скажи, з якої ланню ти дружила,
що граціозно пролетіла так?,
так, ніби я мисливець, тільки сила
твоя у тім, що ти подала знак!

Твої манки в моєму мозку б’ються
і пробивають череп уві сні.
Хіба це очі?! Це снаряди рвуться:
з-під сонних вій – смарагди навісні!

Гаремна дівко, це життя горемне
лише в моїх покровах буде – блаж.
Ні слова більш! Є сила більш силенна,
це поклик мій і поєдинок наш!

 

 

                                                  Сергій Губерначук. Кутки життя. Цикл поезій. Свята повія.

 

 Свята повія

Знала в небі тільки Бога,
грішна йшла лише на сповідь,
мало гріш який давала
на розвагу чи на вільця.
А когось утамувавши,
а розклавши тіла роздріб
перед очі неївбивці,
жалкувала-жалкувала…
Яко вчено несусвято,
яко вичерпано досталь
начуття її сумного!..
А для неї – ошукали!
Ремісна? А я́к би йнакше?
Як могло їй стати волі?
На зарученому ложі
так, без зірки, неба клаптик…

 

 

* * *

Поламали бузок над криницею,
обпатрошили – ані квіточки!..
Тин повалено, знято хвірточку
і зчаровано в ніч білолицюю.

Білолицюю, ще дівицею,
заворожено, ще й одурено –
городським ото зшури-мурено
під криницею, за криницею…

 

 

                                                Сергій Губерначук. Кутки життя. Цикл поезій. Між цим і між іншим жиє однина.

 

* * *

Між цим і між іншим жиє однина. 
Жиє однина. Жиє однина.
Питає Господь: "… чом ти одна? 
Чом ти одна? Ну, чому ж ти одна?"

Вона відпові́ла – і очі одкрила –
і крила розкрила – і Бога зустріла:
"У мене є Ти, а всі інші світи
я скоро сходила… Я хворо сходила…"

 

 

* * *

Син маму в богему штовха́є
і робить із чистого бруд.
Син мамою яму копає
й оспівує каторжний труд.

Син мамі розказує правду,
бо мама наївна була.           
Розкривши за картою карту,
син бачить, як мама злягла́,

як мама поси́віла скоро 
як мамині руки тремтять,
як опір зникає й опора,
не в силі цю правду тримать.

Син бачить – і служить богемі,
змальовує мамину смерть.
Тут мама сказала: "Ти – ґеній.
Але я, прошу тебе, – геть."

І що тут робитиме ґеній?
Чи треба ця творчість комусь?
Син носиться з трупом по сцені.
Труп сином лякає матусь.

 


* * *

Уявив сам себе я калікою,
що з обрубками рук;
що з цурпалками ніг
милувавсь кавуно́вою скибкою
і не міг її з’їсти – не-міг!

Що – якщо все, що тільки я встигну зробити
ти не зможеш, як слід, оцінити?

 

 

                                             Сергій Губерначук. Кутки життя. Цикл поезій.

 

Аборт

О, як же ти хотіла,
щоб твоя дитина вмерла.

Здавалося, весь світ того жадав.
Був квітень того року – тільки в серпні.

Ти нишком вени різала собі.
Але тебе знаходили живою…

Ти падала вагітна з висоти…
Але що нижчим може бути ще?..

Ти через висоту з жердиною стрибну́ла в спорт.
Але була міцною пуповина…

Прийшов коханець твій пейсатий уночі.
А ти, – жива…

Ай, як же ти хотіла..!
щоб твоя дитина вмерла!..

Вино стояло на столі. Лежали гроші.
А лікар ще не міг засвідчити аборт.

Тринадцять спроб фіаско зазнавали,
за дев’ять місяці́в, за три великі дні.

Бо навіть ваші резуси співпали.
І чорний траур ситця побілів.

Ти нарождала і крізь зуби відмовлялась,
і відмовлялась і крізь зуби нарождала.

Твою грудину ссе обтяжливий малюк.
Чим легше в гру́дях – важче відмовлятись.

Він знає смак твоєї нелюбові.
Він виросте окремо, зачекай.

Ти матір, ти повинна попри все –
побачити, кого ж ти народила!

Оскільки ти хотіла,
щоб твоя дитина вмерла.

 


* * *

 

Ляпаси

Перший ляпас, якого отримав від тебе,
був пекучим, як сіль, зашарі́лось лице.

Другий ляпас, якого отримав від тебе,
залишився тавром і всьому́ був кінцем.

Третій ляпас, якого отримав від тебе,
Виїв очі мої, я не бачу тебе́.

І – останній – став звичним! таким, ніби й треба!
покаранням самого себе.

 

 

                                               Сергій Губерначук. Кутки життя. Цикл поезій. Порадуй моє тіло.

 

* * *

Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.

Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
моїм холодним вбивцям завдяки.

Я оживу у дотиках твоїх,
як не змогло б ожити жодне мертвородне.
А отже чуєш, як мій перший вдих
обпалює вуста і все холодне.

Я хочу вийти з гойдалки-труни:
і роздягаю серце, роздягаю.
Люби його сильніш, аніж вони,
хто заміж йде, лягає і вбиває…

Медову ніч у пригорщах несім,
мов краплю над водоймами надії.
Цілуй мене, хай передасться всім
моя любов через вуста повії.

 

* * *


Сказ 

Скажена сучара вкусила мене.
Я вкола зробив, тілько ж смерть не мине.
Медичка-паскуда з чужого села –
назавтра не то́го укола дала.

Біжу то в гриби, то в рибалці весь час,
а час переходить, і чую я – сказ!
Біліє обличчя, колінце дрижить,
нема й апетиту, й робота лежить!

Не тя́гне й до жінки, не хочу й кіна.
Убив би сучару, та в місті вона!
Поїхав би, братці, спіймав, приволік – 
та в неї там – мати, дитя й чоловік.

 

 

                                                        Сергій Губерначук. Кутки життя. Цикл поезій. Комерсантка.

 

Комерсантка 

Ніч – моя свобода, я – її споруда.
Голе серце білим світило.
Пред’явила вроду, розв’язала груди,
відпустила тіло – на діло…

Мій комерсанте, 
           я теж комерсантка:
Моя комерція – це я,
           уся до останку.

От і ранок морить, от і розплатились,
теплими грошима вдягаюсь.
Поки ще за штори сонце не спустилось,
час не гаю –
спати лягаю…

Ніч – моя свобода,
я – її споруда.
В голе серце "Біле" вливаю.
Воно густо бродить,
розпирає груди…
І ридає скрипка, ридає…

 

* * *


Ромшардо́

Не всім удавався обід з Ромшардо́
(це, власне, його псевдонім),
коли цей митець після пляшки "Бордо",
виносив на вулицю дім.

Не свій, а чужий! У найкращих тонах!
Сами́й мельхіор і кришталь!
Численні зразки у безцінних томах!
Суцільний Толстой і Стендаль!

Він стильно вдягався і пари шукав,
як правило, з верств не дурних,
втирався в довіру, а потім зникав
з усім, що зникало у них.

А ще подавав оголошення скрізь
на згідний до настрою кшталт.
Бувало, писав до ґазет: "Озовись
на мій не талан, а талант!

Я, мабуть, уперше й востаннє пишу,
шукаючи щирість, яка б
соратником стала в усім, що вершу,
хоча б на папері й думках.

Нічого, окрім розуміння (це жарт!),
я нé вимагаю собі,
бо маю характер, складний до дівчат,
які то в сльозах, то в журбі.

Отож, принагідно тобі навзаєм 
я з радістю враз відповім
на лист і підписане фото твоє,
де ти, і де батьківський дім!.."

А в скромні часи, коли справи не йшли,
чи раптом прокол, чи застій,
він прямо звертавсь: "Здорове́нькі були!
Писатиму жінці прості́й.

Я – сам, при здоровому глузді блондин,
при пам’яті досить тверді́й,
дивлюсь на всі речі тверезо: один,
один я, як є, ще й водій.

Водій без машини, але є права.
А пару шукаю, як я –
середнього зросту, нехай випива,
аби була жінка моя!

Освіта і здібності – теж середняк,
статура, натура і вік,
нехай і за сорок, аби не мертвяк,
я ж поки що ще чоловік!

Ну, тобто, середнє нехай буде все,
щоб жінка – середніх вимо́г!
Та й фота не треба! Під душ – і в басейн!
І буду любити, як бог!.."

Виходило так, що клювали й не ті,
але, в основному, жінки.
Адже Ромшардо́ – то ще той був крутій,
до будь-яких гро́шей в’юнкий.

Знайде, присобачиться, вип’є "стоґрам"
і зникне з загальних очей,
по всьо́му лишивши такий тарарам,
аферу з огнем і мечем!

Інсу́льтів, інфа́рктів по декілька в день –
від нього вже стільки було!
Топилося стільки хороших людей –
не вмістить добряче село!

А скільки дівчат розгубило надій,
ще скільки пішло на аборт!
Лише Ромшардо́, цей страшни́й лиходій,
не здохне, візьми його чорт!

Проте, й на старуху проруха бува!
Створив капітал Ромшардо́ –
й рішилася світла його голова
"Узяти на понт закордон".

Йому став потрібен той виклик один,
запрошення, так, надурняк.
А поки мав гроші на кілька хвилин
покласти у вигідний банк.

І треба ж було, щоб того́ са́ме дня
з далекого міста Віті́м
комп’ютерник, хакер, всі грошики зняв
з рахунків у банкові тім.

Отак Ромшардо́ без проблем збанкруті́в,
до то́го ж, і взявши кредит,
а в органах наших багато ротів –
то ж, швидко обпікся бандит.

З вустами солодкими, ніби халва,
зустрів він клієнтку круту.
Насправді ж, вона – міліцейська вдова
і па́сти навчилась братву.

Питала: "Це правда, що Ви – Ромшардо́?
У мене тринадцятий Ви…"
А далі – прийом з айкідо та дзюдо –
на нари, в обійми братви!

Історія ця про "ту-ту в Воркуту"
і "губи, розкатані вряд"
не має кінця, адже гроші ростуть –
і в ко́гось у банку мільярд!

 

 

                                       Сергій Губерначук. Кутки життя. Цикл поезій. Подоляночка.

 

Подоляночка

Я все скажу, бо не скажу нічого.
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.

Найперше почуття несупокою
між нами між нерівними двома
я перевірю вогкою рукою –
уже нема.

То ніч була в кав’ярні на Подолі
під шелест янгольських твоїх запраглих вуст.
Просив не вірити в твою нещасну долю
здоровий ґлузд.

До столу сіла жінка ексцентрична
і, вимінявши пиво на вино,
вона спитала майже істерично:
"Вона – воно?!"

Я розповів, як ми товаришуєм,
і алкоголю темного долив. 
Їй це сподобалось, хоч те, що ми віршуєм,
я не вловив…

Вона нас раптом в гості запросила.
Я квіти дарував їй і пісні.
Вона нас дома поглядом скосила,
вже уві сні.

Наранок вона ще була п’яною,
надвечір ще п’янішою була.
Куди б не йшов, то з думкою одною:
"Любов – мала".

Любов жила у жінки на Подолі,
чекаючи, коли я знов прийду.
Вони здружилися у їх нещасній долі –
і на біду…

Коли на призьбу радісно заскочив,
гукаючи в розчахнуте вікно,
мене злякали тої жінки очі –
вони питали знов: "Вона – воно?"

Моя мала любов за три купюри,
за дещо з одягу і за єдину ніч
цю віру відіслала на тортури
і зникла з віч.

Тепер публікуватися не буду,
не буду признаватися ні в чім.
Коли зустрінете мою малу приблуду…
але зачім?

 

* * *

 

Іронія мінорів

Тремчу на паралоні,
де бомжі ночували.
До космосу – долоні,
а тіло – по підвалу. 
На стінах – цвіль і сирість, 
десь очі твої сонні
кодують співчутливість
у фібровім осонні.
Спіткать-то ти – спіткала,
п’янка і подорожня,
вустами дотикала
до святості – безбожжя,
де пропивав я гривні,
й хотілось бути битим, 
тим темним, тим інтимним,
аби тебе любити.
Зустріть-то ти – зустріла,
але були провидці,
котрі вбачали тріллер,
кінець якого сниться.
Які кричали – Боже!
ти з нею станеш бомжем,
ти з нею очманієш,
не поділивши ложе.
Я впав з гори та й в горе,
зламавши крил мажори
об нотки найчерствіші –
іронію мінорів.
Яке прекрасне тіло
під вражими дахами!
пітніло і смерділо
незмитими духами.
Воно перерождалось.
Воно звелось поволі.
Бо сталось те, що сталось –
іронією долі.

 

 

                                                          Сергій Губерначук. Кутки життя. Цикл поезій. Останній день.

 

* * * 

Останній день своєї злої долі
ти на пустій панелі провела,
в старім пальті в дірках від молі
одеколон прострочений пила́.

Собаки грали, бились поліцаї,
всі ліхтарі електрику дали,
твою трясучку в млосному розмаї
мільйони ламп до ранку розтягли́.

Сопіло місто носом через труби,
двірник мітлою в урні шарував,
у моргу вранці розкладали трупи,
ти ще лежала трошечки жива.

Двірник газету зняв з твойого лоба
і наказав: "По-доброму, давай!.,"
а ти не йшла, а він мітлою дзьобав –
твоє хирляве тіло добивав.

Спустила дух о шостій на алеї,
де сорок літ назад цвіла, мов мак,
коли додому йшла на всі легені,
затискуючи гроші у кулак.


 

                                        Сергій Губерначук. Кутки життя. Цикл поезій. Спостереження

 

        Спостереження Руслана Нюхні́́
        за рідним селом з великої висоти і через 
        бінокль, записані, спеціально ради екзотики,
        за допомогою довжелезного гарно 
        загостреного гусячого пера, – як то роблять
        усі хороші поети, – у віршах, з добре 
        вримованими словами і з урахуванням того,
        що в робочий час, коли приходиться 
        постійно звертати увагу, щоб ще, не дай 
        Бог, де не случилось пожару чи якого 
        іншого ЧП.

Залізло сонце за бараки,
у річці хлопці ловлять раки,
коро́ви подають гудки:
"Стрічайте молоко, дітки́!"

Колишній прапор на сільраді,
хоч люди стомлені, – а раді:
"Сьогодні (через скілько діб!)
у магазин приве́зли хліб."

Ганяють курки по асфальту,
сусідка вибиває пальта,
а за сараями теличка
скубе хазяїна-п’яничку.

А з того боку від сараю,
де проживає баба Рая,
летить легке підсохле пір’я
у прохолодне надвечір’я.

Ще трохи – всі поляжуть спати,
почнуть до клубу йти дівчата,
я теж піду сьогодні в клуб,
в козла пограю хоч на руб.

Бо день проси́діть, самі зважте,
на цій протипожежній башті,
нікому слова не сказавши,
нелегко дуже, самі зважте.

 

 
* * *

 

Плач у туалеті 

Безмозкий член сім’ї
пив третю склянку зла,
наповнену слізьми його дружини.
Зеленої змії
вкусить пора прийшла, –
жона ж пропонувала сік ожини.

Небачений який
антимужицький акт! –
щоб самогона не було у хаті!
І визивно, взнаки,
сімейний свій контракт
порушив грубо він, мов звір лахматий.

Ударивши її
по голові ясній,
пообіцявши щойно ще котлету,
безмозкий член сім’ї
погрожував жоні,
аж поки не схотів до туалету.

Не встиг цвірінькнути
у тиші унітаз,
як двері клацнули, і світло перестало.
І член відімкнутий
відчув п’янкий екстаз,
і зрозумів – вона його спіймала.

Сидів у темряві
на унітазі він – 
і мав себе за дурня в мокрій ступі,
думками-нетрями
хапавсь за злив, мов дзвін,
б’ючи водою по даремній купі.

Спочатку він мовчав,
як справжній рак.
Та раптом заспівав, немов зварився.
Урешті ж, закричав,
але відтак, 
ні разу не просивсь – лише сварився!

Дружина звільнена 
відда́лася собі,
з дочкою математику зробила.
Душа розпилена
на тріснутій губі
невинну кров свободи пригубила.

Розумна жінка йшла
у хлібний магазин, 
у перукарню, в гості, по ґазети.
Мов зіп’ятий лошак
іржав за всіх мужчин
її любитель випить – з туалету.

 

 

                                                   Сергій Губерначук. Кутки життя. Цикл поезій. Блазень

 

Блазень

Не вистачало вільних місць
в апартаментах царських тих,
де був охоч усякий гість
до сну, обіду чи до втіх.

Де нализався спирту цар
і свита з шестисот господ,
там спорожнився кожний бар
і з’ївся кожний бутерброд.

Під дев’яностий свій романс
циганки розвалились сном.
Дворяни грали в преферанс
години зо три під столом.

Блукала привидів сім’я
по замку серед п’яних тіл.
Там жах розгублено стояв,
лякаючись усіх довкіл.

І тільки блазень молодий
тієї ночі не заснув,
зірвавши свій ковпак рудий,
він матюки на себе гнув.

Він грав свою найгіршу роль,
бо правда більш гірка в брехні,
бо жив на світі цар-король,
йому вкорочуючи дні.

Бо смів над ним стояти цар,
дурний, як бла́зневе вбрання,
дурний, як серед дня ліхтар,
і ще дурніший, бо щодня.

Тверезий блазень озвірів,
царівну п’яну зґвалтував,
на трон посів та й так здурів,
що ґав до смерті рахував.

А вранці пробудився цар,
і в свити з шестисот господ
він попросив крізь перегар –
горілки, блазня й бутерброд.

 

* * *

 

Євбазівська замальовка 

Задвірків євбазівських віденський кшталт.
Нічної душі астрономія.
Вуста розчленує на слово, на ґвалт
юродива фізіономія!

"Я – Дракула!" – гаркає кров’ю страшко́, –
"Ти – наша котлета по-київські!",
й заулок займається трупним душком,
і гаснуть неонові вивіски.

Стають конґруентними шок і екстаз,
у вдих передсмертний збігаються.
Довершений кадр – каламутний Євбаз –
в очах після вбивства гойдається.

Пером чи ножем, чи зубами, чи чим?
життя простромили опівночі!
Стоїть катафалк на асфальті бруднім –
це старт його пам’яті вічної.

Десь кров, мов джерельце, пливе в рівчаку,
і мислі гніздя́ться за містом десь!!.
Аж ось і домівка. (Мав хитрість таку
з підвалів євбазівських виходець.)

 

 

                                      Сергій Губерначук. Кутки життя. Цикл поезій. Анахорет.

 

Анахорет 

На вільховім атолі,
    де чорний очерет,
    де риба на берег скаче,
жиє ґубернатор Анахорет,
панує і плаче.

І сиві його смоли,
    мов рідкісний бурштин, –
    слізьми з бороди у воду,
не броду шукали роки між тим,
а хоч би колоду.

Щоб сісти й плисти собі
    за море-океан,
    дістатися то́го світу,
    де в метушні дитсадковий тан
    сюркоче політно.

Де дамби високі
    і не чорний очерет,
    а помаранчеві гони;
де народився Анахорет
у церкві під дзвони…

Тим часом укорінивсь
    сановний пан-курінь,
    і пані-соха засохла;
величність-природа
    зреклася борінь,
бо все передохло.

Лиш тіло мазохіста,
    хиткий старечий торс,
в татарці* захрясає….

Життя в однині не розжилось,
де смерть в множині нависає.

                                                    За матеріалами http://lukl.kiev.ua/

 

 

 

Більше поезій Сергія Губерначука на нашому сайті:

"Я вбачаю у цьому крила..." - поезії Сергія Губерначука


Останні коментарі до сторінки
«Сергій Губерначук. Поезії циклу "Кутки життя"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka