Сергій Губерначук. Начерки сценаріїв

 

 

 

Сергій Губерначук

НАЧЕРКИ СЦЕНАРІЇВ
 

УСЯ ОКСАНА 

(пригодницька кінострічка)

Сільська українська дівчина потрапляє в «чорну діру». Причиною й амулетом усіх обставин є намисто, яке дісталося дівчині від прабабусі, і випадкові комбінації з його чарівних кульок.

Через подорожі в різних часових вимірах дівчина викристалізовується в сильну особистість. Раптове повернення додому, загублені надії, вимушені страждання, любов – усе, що лишилося в минулому, дає дівчині змогу іншими очима дивитися на світ, своє село, які знову постали перед нею майже без змін. Вона прагне дії.

 

 

 

 

 

УРБАНАВТИ 

(діадрама)

Сім’я донедавна відомого політика, який раптом не відбувся, опиняється на вулиці й розсіюється по місту. Аморфність зв’язків між її членами є причиною їх наростаючого – повного відчуження й однією з моделей загибелі людства. Незалежні засоби масової інформації намагаються слідкувати за ситуацією, але факт загибелі сім’ї є набагато разючішим, аніж його висвітлення. Місто рухається у напрямку до Содому. 

Що відверне катастрофу?

Тиха проповідь маленьких монахів, які прийшли з печер.
 

 
​

 

 

 

 

ДОВГА НОТА «ДО»

Нота «до» скрипки (довга). Темно. 2 секунди. Світло. 4 секунди. Нота «ре» скрипки (довга). Темно. 4 секунди. Світло. 8 секунд. Темно. 8 секунд. Упродовж останніх 8 секунд на темному тлі спочатку з’являється біла цятка, що в міру наближення до неї росте, набуває форми квадрату, який зі збігом часу стає все більш насиченим у спектрі від білого до жовтого кольору. Жовтий квадрат у чорній прямокутній рамі. Доля восьмої секунди – нота «ре» обривається, як обриваються струни, – і поступово колір жовтого квадрату змінюється до білого (8 наступних секунд). Білий квадрат.

Дівочий сміх за кадром. «Заходьте», – веселий дівочий голос. Сміх неістотно завищений. Білий квадрат відчиняється як двері. Так постає молодий чоловік років 25-ти в лікарняній піжамі, окулярах чорної тонкої круглої оправи, зализаним вгору темним волоссям. Він посміхається.

Крупний план – очі в окулярах. Прозоро сині з червоними прожилками на білках. Очі закрилися. Окуляри спрацьовують як дзеркало, на поверхні якого (при «наїзді» камери) видно частину інтер’єру медичного кабінету: пів стола, на якому лежать якісь книги і стопки медичних карт, нижня права частина вікна, за яким ніч, з підвіконням, на якому густо цвіте червоним кактус, і пів кушетки, на якій на місці, де мала б лежати голова, – дві жіночі ноги з жовтими шльопанцями на босоніж, і нижня частина білого халату дівчини, котра сміється. Живіт здригається від сміху, який лунає впродовж усього цього часу. 

Очі в окулярах відкриваються. Інтер’єр зникає.

Загальний план. Молодий чоловік заходить, закриваючи за собою білі двері. Наближається. Поруч на стіні показується плакат, на якому написано великими червоними літерами «AIDS». Поруч інші – чорно-білі (частково видно).

«Алісо», – звертається молодий чоловік в окулярах. 

«Лягайте, любий, лягайте», – нарочито відповідає дівчина (за кадром). 

«Я, власне, більше не збираюся приймати ці безумні процедури. Жодного укола!» – посміхаючись, каже молодий чоловік.

«Ні. Я не наполягаю», – голос дівчини за кадром. 

Камера «перестрибує» на вікно, за яким ніч, на дівчину, яка ще посміхається. Тепер помітно, що вона розглядає якісь фото, листи, т. п. 

«Що Вам болить, що Ви так смієтесь?» – питає молодий чоловік (за кадром).

Вона сідає на кушетку й дивиться неймовірно порожніми очима на хлопця.

«Антоне, Ви – хворий. І всі Ваші спро́би – нереальні. От коли Ви видужаєте, я…». 

Середній план. Антон, розкидаючи руками, намагається щось сказати, але з його вуст вириваються лише деякі звуки. Він сідає на зігнуті коліна, кладе свої руки в гумових рукавицях на коліна медсестри. Все це фіксує об’єктив камери.

«Ні, Алісо. Мої спроби необхідні…» (кадр «коліна – руки»). Тремтливі руки ніжно й легко гладять її коліна (не голі). «Інакше, я довго не зможу тікати від цієї спраги, приреченості…»

«Звичайно, необхідні. Але я не зможу… Ви скоро знову повернетесь до своїх справ і розваг», – вона відводить рукою руки Антона (кадр «коліна – руки»). Мовчання.

Крупний план. Аліса. Її дуже приємна посмішка, повні губи й темні, як вишні, райдужки великих очей мають справляти притяжливе враження. Вона продовжує: «Звичайно, необхідні. І, насамперед, Вам. Щоб перемогти тяжку недугу…».

Антон перериває її (за кадром): «Невиліковну…». Аліса: «Майже невиліковну…». Мовчання. Раптом зі столу падають медичні карти. Камера «ухоплює» політ паперів на шахматне тло підлоги.

«Скоро осінь…» – говорить Аліса (за кадром).

«Протяги рік у цих палатах, – говорить Антон за кадром, – рік нашої першої зустрічі».

«Перестаньте, Антоне». Камера «наїжджає» на кактус, що цвіте червоним, (крупним планом) на вікно, за яким ніч.

«Він цвіте раз у чотири роки?» – питає Антон.

Мовчання. Звучить нота «ре» довга.

«Раз…» – відповідає Аліса (за кадром). Камера… вікно, за яким ніч. У ніч. 

Чорний квадрат. 

Голос Аліси за кадром: «Заспівайте цю «ніч» знову».

Нота «ре» обривається, як лопаються струни.

Лунає голос Антона, дивовижний, своєрідний тембр хворого з поволокою: «Ніч, шумлять вітри…» (без супроводу). Лиш час від часу вступає скрипка. Крупним планом на темному фоні ледь пробиваються чорні крони дерев.

Голос Аліси за кадром: «Співайте, як тоді Ви співали…».

Під час пісні темрява ночі на екрані розсувається. Спливають кадри Антонового життя:

– естрада, на якій Антон співає в мікрофон голосно цю пісню (пісня лунає синхронно); багато світла, кольорів; обличчя; люди довкола естради, що скандують в екстазі;

– малий хлопчик біжить по піску між соснами нагору; спіткнувшись, котиться вниз до ріки, у воду (колоритно);

– знову естрада;

– випивка з друзями, куріння, шприци наркоманів (усе в жовтому кольорі);

– Аліса в медичному халаті і Антон у жовтій лікарняній піжамі сидять на лаві в парку лікарні мовчки; Аліса раптом починає сміятися, біжить, бере гору пожовклого листя в обійми і обсипає їм Антона;

– кадр, що на початку фільму, коли Антон заходить; плакат «AIDS» (іде відео повтор);

– Антон біжить-біжить вздовж червоної лінії горизонту, за яким пів жовтого сонця; 

– підвіконня з червоним кактусом; вікно, за яким ніч.

Чорний квадрат. Пісня обривається. Квадрат стає жовтим, звучить нота «до» (постійно). 

Кімната з жовтими шпалерами. Вікно в ніч. 

Стук у двері. Загальний план. Білі двері відчиняються. Так постає Аліса в білому одязі нареченої й чорних окулярах. У руках у неї скрипка. Вона ставить її під підборіддя й грає довгу ноту «до». Натискує на струну до дирчання і зупиняє смичок.

Загальний план. Камера «переводиться» з підлоги через порожню кімнату на чорне вікно. На жовтому тлі квадрату силует Антона, який, не озираючись, віддаляється.

 

 

​

 

 

 

 

МАРИНА

У широкій долині між золотими пагорбами, щедро осяяними осіннім сонцем, зібралися докупи п’ятеро (двоє чоловіків та три жінки в українському національному одязі). Це обрядовий хор.

Чорний екран. Ударяє блискавка яскраво-прозоро-білим сяйвом, яке не зникає. На все лунає грім. Під різкий шум вітру сяйво невпинно послаблюється до сірого, при якому вдаряє гучно злива, крізь глибоку воду якої поволі вимальовується ледь зримий горизонт пагорбів, якими, одночасно зі вступом чоловічого голососпіву: «Марино-Марино, чого…», блукає маловиразна жіноча постать. З її поведінки (експресивних рухів, заламування рук тощо) зрозумілий її внутрішній стан. Злива рідшає до дощу. Крізь дощ, який теж слабшає, вже прозирає сонце, і дівчина в промоклій весільній обрядовій сукні з запеленутою дитиною на одній руці, кричучи згори пагорба вгору, крізь мокрі дерева з валізкою в іншій руці влітає осіннім пожовклим листям, колообертами не зрозуміло куди. 

Її ім’я Марина. Її історія – це пісня, яку чути з долини: «Та, мабуть, Марино, та ти мого сина любиш». «Якби не любила..», – і перше, що з’являється, – це мокрі від зливи, скуйовджені, довгі, як ріка, пасма закривавленого русявого волосся. Потім різко крупно – її миле, ніби оживаюче обличчя, адже очі розплющені, сіро-блакитні, як «Дунай-річка» з пісні, як небо, яке за хвилину вже вкочується крізь око (в яке входить камера) в екран. Повз хмари пливуть небесні хвилі, повертаючи назад, крізь екран, око до засмученого обличчя, до довгого незаплетеного волосся. 

Дівчина сидить перед столом на табуреті у веранді. На підлозі біля її ніг валізка, на руках – запеленуте немовля. А голос літнього чоловіка, який стоїть до неї спиною й курить «у жменю», продовжує: «Та я на твого сина та не надивилася». (Чоловік у кашкеті, фуфайці зосереджено дивиться крізь шибу веранди у двір, де зібрано його господарство, ходять кури, бігає порося тощо).

Василь сіно косить босоніж, у полотняному робочому одязі та солом’яному брилі під невблаганним літнім сонцем та глибоким синім небом. Зелені трави спадають з-під коси, довгі, як волосся Марини, що котиться рікою на плечі Василя, у його руки, разом із голівкою, вустами припадаючи до вуст. Вони зливаються в жовтій, жовтогарячій копиці сіна. Василь цілує дівочі груди. Шумить вітер.

Лунає далека громовиця. Ударяє блискавка. Після яскраво-прозоро-білого сяйва з’являються повні жіночі груди з краплинами молока і немовля, що кричить на руках. Марина широко розплющеними очима дивиться в спину батькові Василя, що співає: «А не візьмеш дитину…» і споглядає далі свій двір. Він бачить, як (крупно – хвіртка) чиясь рука залазить через хвіртку і відмикає її. Заходить Василь із косою, проходить заклопотаний глибше в двір і бачить на веранді Марину з дитиною та батька, голос якого співає: «…під косу кину… Не кидай, Марино». Василь, не знаючи, що вдіяти, береться клепати та гострити косу. Голос співає, а Василь бачить перед собою весілля, музик, вільце (молода сосна пишно увібрана вплетеними різнокольоровими паперовими стрічками, зеленими вівсом, калиною та безсмертником, з великою паперовою квіткою вгорі з колосками жита, пшениці та вищезгаданим; від вільця зрізує дружок по гільці й разом із короваєм роздає гостям). Потім подумки Василь виводить у весільному вбранні Марину з-за посаду, де вони як молоді сидять (і їм першим вже вручили весільну чільну квітку з вільця та чільну шишку з короваю перед його поділом), проводить крізь гостей до хати у веранду. Марина, у думках Василя, бере дитину на руки, валізку. Батько все так і стоїть спиною до неї, дивиться в шибу, за якою гримить весілля під розіп’ятим «шалашем», і співає: «Бог тобі допоможе».

Широко розплющені очі Марини. Страшенно б’є грім одночасно з блискавкою. Круговерть синього неба в оці. Колом іде земля. Марина у весільному одязі котиться з пагорба в осінню долину. Довгі пасма скуйовдженого закривавленого русявого волосся. Світ підіймається над трагедією все вище й вище, захоплюючи в екран спочатку розвалену валізку з речами, потім немовля, що кричить, повзаючи по мокрому жовтому листю, і всю навколишню осінь, на яку вже падає сніг. 

 

​​

 

 

 

 
УРАНЦІ НЕ ЗІЙШЛО СОНЦЕ

(трилер)

Морем пливе пляшка. У ній – рятівний лист із заклинаннями від «стереотипів». 

Жителі побережжя страждають від стереотипів – як від монстрів. Оракул віщує на сонячних плямах. Він бачить лише кінець усьому. Пляшка була «під носом». Вона потрапляла в руки людей, які боялися і в кращому разі встигали прочитати лише одне або декілька слів…

Тільки зібрані докупи, люди, по черзі вимовляючи кожне «своє» слово, зможуть відвернути загрозу.

І сонце зійшло.

Матеріали люб'язно надіслано родиною поета для опублікування на "Малій Сторінці".

 

 

Більше творів Сергія Губерначука на нашому сайті:

"Я вбачаю у цьому крила..." — поезії Сергія Губерначука