На сайті
Дошка оголошень Додати оголошення

Роман Коваль. "Отаман Зелений" (історичний нарис) - продовження


Роман Коваль

ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ

Історичний нарис

(закінчення книги)

 

Перейти на початок книги Романа Коваля "Отаман Зелений" 

 


У книзі розповідається про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 - 1921 роках.
Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.
Рекомендовано Історичним клубом "Холодний Яр" для вивчення у вищих і середніх навчальних закладах України.
Рецензент - кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк.

 

Завантажити книгу Романа Коваля "Отаман Зелений" (djvu.zip)

Завантажити текст книги Романа Коваля "Отаман Зелений" (txt.zip)

Читати книгу Романа Коваля "Отаман Зелений" у текстовому форматі.

 

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Данило Терпило (отаман Зелений). Малюнок Кия Данилейка.

Данило Терпило (отаман Зелений). Малюнок Кия Данилейка.

 


ЗМІСТ

 

"Я бачив ці веселі та грізні лави" (передмова автора) 
Переяслав. 15 липня 1919 року.    
Трипільська Січ    
Жиди у Трипіллі    
Революція 1905 року    
Серед народу комі    
Лютнева революція    
Проти гетьмана, проти держави    
Зелений і Директорія    
На думку Думіна    
Болбочан і Директорія    
Каральна експедиція Петлюри    
Братовбивство під Обуховом    
У Трипіллі    
"Выжать все возможное из Украины"    
"Ходім, батьку, до Києва, гей!"    
"За вільну Україну, проти жидів і руських"    

---------------

 

 

Селянський з’їзд у Германівці    
Кривава боротьба    
Черняхівське повстання    
Трипільська розплата    
"Все на борьбу с Зеленым!"    
На Умань    
Петлюра, Денікін і Зелений    
"Слава Зеленому!"    
Левко Чикаленко про Зеленого    
Отаман не помилився    
"Люте время"    
Продовження боротьби    
Грушевський і Винниченко пропонують катам співпрацю    
Визволення Трипілля    
Нещасливе отаманування Мусія Таценка    
Побиття "кацапні" та зрадників у Воронькові    
Повстанський рух та його оцінки    
"То була бандитська влада"    
Петлюра справжній і несправжній    
"Оживе ще Січ!"    
Джерела    

 

 

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Сава Дьяків, кагарлицький отаман (праворуч). З оригіналу.


Селянський з’їзд у Германівці

Але не всі на Київщині визнавали авторитет Зеленого, зокрема його недолюблювали козаки Черняхівського куреня - через конфлікт із Директорією. Не довіряли йому й гарматники 2-ї Селянської дивізії Шляхового-Кармелюка. Не бажали мати з ним справи кагарлицькі та став’янські козаки - вони не забули, як Зелений наскочив на Кагарлик, щоб поживитися їхнім хлібом.
Зелений, прагнучи збільшити свої сили, ще на початку квітня попрохав Марка Шляхового помирити його з кагарличанами.
У Кагарлиці, у штабі, над яким гордо маяв величезний жовто-блакитний прапор, Шляхового зустріли з повагою, але, коли він почав розмову про Зеленого, обличчя старшин спохмурніли. Ні отаман Гейченко, ні його начальник штабу Бойко, ні комендант містечка Гордієнко і слухати про Зеленого не хотіли, мовляв, він “такий [же] грабіжник, як і большовики, а головне, як казали вони самі, - зрадник”. Та врешті-решт Шляховому вдалося переконати кагарличан виступити проти більшовиків разом із трипільцями та іншими повстанцями [83, с. 26 - 27].
Потім Шляховий поїхав у Стави, до отамана Дьякова. Той, знаючи, що до нього прямує посланець Зеленого, про всяк випадок поставив проти волості кулемет та відділ козаків із рушницями, мовляв, хто їх знає, тих зеленівців, може, їм знову пшенички заманеться. Або знову Дьякова спробує полонити.
Та врешті отамани порозумілися. “В розмовах з отаманом Дьяковим я побачив, - згадував Шляховий, - що це людина дуже щира до праці, хоча... видко було, що він був малосвідомий, але зате дуже завзятий до боротьби козак... З початку революції 1917 рокуДьяків, пробуваючи на морській флотській службі російської армії, приймав участь в українських військових організаціях Чорноморської фльоти. Коли Чорноморська фльота, як і другі, стала під кінець 1917 р. большовичитись, то Дьяків кинув фльоту і свавільно прибув до Центральної Ради в Київ. Тут у часи бійки Центральної Ради з большевиками в січні 1918 року Дьяків був вже яко вільний козак і того часу в своєму районі на Київщині був отаманом Вільного козацтва. Як казав потім мені сам Дьяків, він так любив Центральну Раду і тодішніх її проводирів, що завжди готовий був віддати своє життя в боротьбі з її ворогами, а особливо з московським чорносотенним большевизмом, в початковій боротьбі з яким він, Дьяків, і загартував свою козацьку відвагу'’ [83, с. 27].
Ідейно порозумівшись, домовилися, що Дьяків назавтра скличе козацтво волості у Стави - для походу на Київ...
До Зеленого Шляховий повертався у доброму гуморі, адже непросте прохання він виконав.
12 квітня трипільський отаман зі своїм штабом перебував у с. Погребах. Того ж дня він зі Шляховим поїхав “закликати розбігшихся по домівках і блукаючих по канавах поза селом войовничих козаків села Барахт” [83, с. 31].
У той час Зелений входив до складу т. зв. Всеукраїнського революційного комітету, який формально керував походом повстанців на Київ, був там навіть військовим міністром. “Всеукревком” виявляв невдоволення й Директорією, навіть кликав селян битися з нею. Марко Шляховий намагався переконати Зеленого, за плечима якого політикували гарячі голови з “Всеукревкому”, перестати слухати їх і, попри образу на Петлюру, таки пристати до Директорії. “Але Зелений, - зазначав Шляховий, - якому пообіцяно було, як члену отого ж “Всеукревкому”, “комісарство” у військових справах України, неохотно приймав від мене оці балачки й поради, хотя, між иншим, сказав: “Хай їм чорт, будем робити своє, та й годі...” [83, с. 32].
25 квітня, на третій день Великодніх свят, у містечку Германівці, де 260 літ перед тим гетьман Іван Виговський позбувся булави, розпочав роботу Селянський з’їзд Київського та Васильківського повітів. Серед делегатів були представники Дніпровської дивізії та 2-ї Київської дивізії Шляхового-Кармелюка. Зелений же того дня боронив Трипілля, яке більшовики піддали гарматному та кулеметному обстрілу з пароплавів Дніпровської флотилії...
У президії з’їзду “возсідали” майже самі члени “Всеукревкому”. Головну промову виголосив колишній член Центральної Ради, тепер член ЦКУ СДРП (незалежних) Михайло Авдієнко (Овдієнко). Він запропонував резолюцію, в якій були заклики боротися не тільки проти російських більшовиків-комуністів, а й прощі “буржуазної” Директорії. Авдієнко хотів перетворити козацько-селянський з’їзд у Чорну раду, на цей раз не проти Виговського, а проти Петлюри...
Бачачи, що президія не туди гне, слово, ніби для привітання, попросив Марко Шляховий. Вийшовши на трибуну, він одразу заявив, що його дивізія є “частиною, яка, оперуючи в тилу ворога, відновляє вчорашню владу Українського народу - Директорію, і що орієнтація 2-ї дивізії - тілько на Директорію, Петлюру і його фронт”. А самому Авдієнку отаман кинув із докором, що “не йому, який бігав у Харків до Раковського переймать комісарські портфелі [...], не їм, мов, українським “незалежним” с.-д., яких нарід до того ж зовсім не знає, крутити йому голову і збивати його з пантелику. Селянство розуміє одно: “Вчора була влада Директорії, а сьогодні - російських большовиків, і коли ми, селяни, б’ємось із владою сьогоднішньою, то, значить, ми відновляємо владу вчорашню” [83, с. 36].
Делегати посхоплювались із місць, гучно вітаючи промовця. Михайло Авдієнко та інші “незалежники”, розхвилювавшись, заявили, що Шляховий образив, “по-перше, всю партію “незалежних”, по-друге, вони, мов, бачать, що такі отамани, як Кармелюк, доведуть “нас” до гетьманів”. Цікаво було б знати, продовжив Авдієнко, “чи це думки всього козацтва 2-ї дивізії, чи це, може, думки тільки отамана Кармелюка”. Якщо так, “то таких отаманів ми повинні заздалегідь усунути” [83, с. 36].
У цей момент піднявся козак 2-ї Київської дивізії Їлько Пивовар.
- Ми, - гримнув він, - добавити до слів свого отамана більш нічого не можемо, бо все, що хотіли сказати тут, на з’їзді, і заявити Ревку, то вже все сказав сам отаман.
Після цих слів зчинився неймовірний галас. Члени президії схопилися з місць. Раптом голова зборів Сергій Донченко повідомив, що на Германівку наступають більшовики. Бій уже йде по залізничному валу. З’їзд перервав роботу. Делегати пішли у бій.
Під вечір спільними зусиллями вдалося відкинути ворога до Тростинки і Вільшанок. Та наступного ранку більшовики знову посунули на Германівку. Їхню ударну силу становили 6-й Совєтський і 3-й Інтернаціональний полки, “які були сформовані, як вони й самі хвалились, з самих уголовних тюремщиків, китайців і жидів” [83, с. 37]. Врешті ворог вступив у Германівку. Та недовго порядкували зайди - 26 квітня каторжникам у спину раптом ударив Зелений. “Це було для большовиків такою несподіванкою, що за годину-дві вони опинились в одних сорочках і білих штанах, як казали люди, аж у Василькові...” [83, с. 38].


 
 
 Кривава боротьба

Зелений надавав великого значення розвідці та зв’язкам з іншими протибільшовицькими силами. Він уже зв’язався з підпільниками Києва, таємними організаціями та отаманами, що діяли в сусідніх повітах і губерніях, зокрема з Матвієм Григор’євим, який на Півдні України розворушив повстання проти “московсько-жидівської комуни”. Напередодні “куренів- ського повстання”, 8 квітня, Зелений встановив контакт із командувачем Північного фронту Армії УНР Володимиром Оскілком, який перебував у конфлікті з Петлюрою.
Оскілко прийняв представників трипільського отамана - Мищука, Савченка та Добровольського. Ті передали листа, в якому Зелений писав: “Віддаюсь під вашу високу команду і чекаю наказів. Зв’язок утримуватиму постійний тільки з вами. Петлюра продав Україну большевикам, і раджу вам стерегтися його” [67, с. 42]. Делегати поінформували Оскілка, що на Великій Україні скрізь вирують селянські повстання проти червоних, зокрема Дніпровська дивізія зі своїми союзниками розгорнула бойові дії на теренах Київського, Сквирського, Таращанського, Васильківського, Канівського, Золотоніського і Переяславського повітів…

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Червоноармієць-китаєць карає селян. Малюнок. Копія.
 

Знаючи, що Шлях до українського серця лежить через вирішення земельного питання, що селянин піде за тим, хто дасть йому наділ землі, Зелений взявся за розв’язання цієї проблеми. Окупаційна газета “Більшовик” 10 квітня 1919 р. обурювалася, що Зелений їздить повітами із двома нотаріусами і роздає землю. “Заїжджаючи в село, вони скликають схід. Починається мітинг, а потім поділ землі. Кожному дають наділ землі і видають документ з печатками нотаріуса” [68]. Після цього проводилась мобілізація селян у Дніпровську дивізію.
Був у Зеленого і флот - буксирний катер “Шарлотта” і три броньовані пароплави (“Зевс”, “Санітарний” і “Дніпровськ”). Повстанці обладнали їх кулеметами, може, де й гарматку встановили. На “Шарлотті” якийсь час розміщався штаб Зеленого. Навіть Петлюра не мав флотилії. А ще у трипільського отамана були сотні човнів, що ховалися в плавнях. Ними керували озброєні рибалки, вони й контролювали судноплавство на Дніпрі. У середині квітня Зелений, зокрема, захопив З0 барж із сіллю, вугіллям та залізом. Здобич роздав селянам. “Як Зелений баржі брав? - перепитували трипільці. - Узнавав, коли баржа з хлібом ітиме на Київ. Тоді робив у кручах засаду. Випливали з усіх боків на човнах проти баржі і стріляли. А з гори гармата стріляла. Солдати, які на баржі були, - у воду і на той бік. А Зелений притягує баржу до берега і людей згукує-хліб роздавать” [36, с. 32].
Якось у Трипіллі розгорівся гарячий бій з пароплавами. Один із них сів на косу і не зміг утекти слідом за іншими. Команда довго не здавалася, відстрілювалася майже дві доби. Врешті більшовики капітулювали, але спочатку постріляли 40 коней, які були на пароплаві, та викинули зброю у Дніпро...
Звичайно, і в червоних було достатньо козирів, наприклад 9 броньованих катерів та пароплав-база “Воєвода”. Пасажирські пароплави москалі обладнали тридюймовими гарматами, команди ж сформували з моряків Балтійського і Чорноморського флотів. Була серед них і матросня колишнього бронепотяга “Свобода або смерть!”. Командував флотилією “русскій брат” Андрій Полупанов, чоловік дикий і суворий, увесь обвішаний зброєю. З0 квітня він вислав військову експедицію - “каральний” теплохід ‘Тарас Бульба” і буксир “Кур’єр”. Вони мали завдання запалити спеціальними бомбами батьківщину Зеленого. “В Триполье, - зазначав ворог, - два снаряда попали в школу, три - в церковь, несколько в отдельные дома, которые сожжены” [36, с. 29 - 30].
Жителі Трипілля згадували: “Підійшов корабель під берег і почав бити з гармат по селу... Багато хат згоріло... У Зеленого гармата на кручі була, а стрілять із неї ніхто не вмів. От вони діда мого на кручу і потягнули, бо він у царській армії пушкарем був. Дід каже: “То вона ж у вас без прицілу!” А вони: “Стріляй!” То дід у дуло прицілився на корабель і вистрілив. І попав. Його тоді сам Зелений по плечу поплескав і похвалив” [36, с. З0].
Але москалі - люди наполегливі. Від них не одхрестиірся і не відмолишся. Москва мусить бути зверху, бо так завше було, каже приказка. У перших днях травня почався новий похід на Трипілля. Вздовж Дніпра рушив загін Толоконнікова, із заходу насувався російський відділ Я. Кіселя, а з півдня - бригада Антона Шарого-Богунського, який, попри вагання, все ж вирішив залишитися на послугах у “соввласті”. З Дніпра жерлами гармат похмуро водили бронепароплави “Адмірал, “Вірний”, “Кур’єр”, “Арнольд” та бронекатер №5. Виступили також Київський запасний батальйон, Київський стрілецький батальйон і прикордонний полк. 7 травня на поміч їм посунули робітничі та матроські батальйони, резервний комуністичний полк, загін угорського жида Фекете - всього вісім тисяч зарізяк. Загалом у травні й червні комуністична Москва, за визнанням Антонова-Овсєєнка, послала на Трипілля 21 тисячу червоноармійців [68]. Отут і згадуєш слова історика Лева Шанковського про те, що не так важливо, скільки козаків мав отаман, а скільки він стягнув на себе ворожого війська. Петлюра мав би дякувати Зеленому, що той стільки червоного війська притягнув на себе.
Ставити чоло такій армаді сенсу не було, фронтові битви - не для партизанів. А от несподівані наскоки - інша справа. Проти ночі 12 травня Зелений налетів на обухівський гарнізон (300 червоноармійців), близько половини “списав у розход”, інших врятувала темрява. Повернув Зелений і Ржищів. Відчули на собі шаблі зеленівців і червоноармійці фастівського гарнізону.
Та занадто вже густі були московські хмари. Тож через витачівський міст Зелений перейшов на Лівобережжя до свого друга Ангела. Місцем збору призначив Баришполь і село Воронове Гніздо. З’єднавшись із Ангелом, здійснив рейд Полтавщиною та Чернігівщиною. Відомо, що 1 червня зеленівці билися під Борзною. Очевидно, болючих ударів завдали москалям, бо наприкінці травня Совнарком оголосив винагороду в 50000 рублів за голову Зеленого й таку саму суму за Євгена Ангела - живого чи мертвого.
І все ж “Трипільська республіка” впала. 11-15 травня Ржищів, Трипілля та навколишні села опинилися в руках ворога. “С Зеленым покончено”, - рапортували чужинці. Дивізія Зеленого справді десь зникла. В окрузі встановилася московська влада.

 


Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Кадр із фільму “Трипільська трагедія” (ВУФКУ, Ялта, 1926; реж. Олександр Анощенко-Аноо, сценарист Григорій Епік, оператор Володимир Лемке, художник Р. Шарфенберг).

 

Черняхівське повстання

Дивізія зникла, бо її розпустив отаман. “Тоді ж, - розповідав Зелений, - була пущена чутка, ніби козаки нас, мене і Ангела, зарубали... З того часу я переховувався по житах та в лозах Дніпра. Правда, большовики скоро довідалися, що я живий, та й стали шукати. Багато разів мені приходилося втікати з-під самого носа їхніх облав, багато разів було так, що от-от, здається, вже піймають, але, як бачите, це їм не удалося...” [77, с. 218].
Переховувалися й повстанці Зеленого... Все ж у Київському повіті пострілювали, особливо вночі. Так, хтось 2 червня накрив кулеметним вогнем кораблі Дніпровської флотилії біля Ржищева. Наступного дня розкрилися гарматні жерла московських бронеплавів, що підійшли з Києва, - і Ржищів запалав. Постраждали “винні” й невинні.
Повертаючись на базу, судна знову потрапили під кулеметний і рушничний вогонь, на цей раз у районі Халеп’я. “Матросы-полупановцы” знову дали слово гарматам - і “к 2 часам З0 минутам дня Халопье была сожжена” [87, арк. 35].
Ось як згадувала про той день Євдокія Дмитрівна Нещерет (Куркина), 1901 р. н. “Саме підспіли літні роботи: всі в полі, далеко за селом... - розповідала вона. - По Дніпру ходив пароплав “Гоголь”. Дивимось - горять Халеп’я, Трипілля. Кинулися додому. Селом ходять червоні: одні йдуть на Витачів, інші - на Трипілля. Гвинтівки вперед. Поминули нас. Ми добігли до вулички Катерини Платоничевої (тепер Окружна) - горить її хата. Звернули в Радченкову вулицю... Дійшли до Кіловчихи й Корнієнка - горять Пічкурі, Левовичеві й Кирноіцукові хати, горить і наша хата. Спека, підійшли ближче - не можна витримати. Стою... плачу. З боку Шереметового кутка почалася стрілянина, грім, хмари. Вранці червоні виганяють із села: нас погнали в Козин рубати ліс для плотів” [65, с. 35].
“За літо большовики-комуністи добре-таки допекли селянам, а особливо нашому селу Трипіллю, - розповідав Зелений, - багато козаків, бувших моїх товаришів, похапали та позамучували. Та селяне за цей час і самі вже зрозуміли, що таке “комунізм”. Багато вже тоді пішли жити в “Житомирську губерню”, це означає - в жита. На цей раз козаки самі відшукали мене і стали вимагати, аби я взявся за зброю. Я почував, що ще не час, що рано, що нема сил боротися, але козаки твердо стояли на свойому. І я рішився.
На другий день після Петра ми досвіта підійшли до села Черняхова... де стояла большовицька залога в 56 чоловіка. Мали ми 225 чоловік з 150 вінтовками та 4 кулеметами. Наскочивши несподівано, ми їх почасти перебили, почасти захопили в полон. Це була наша перша перемога” [77 с. 218].
Дещо іншу версію подій подав Марко Шляховий. “Неділь за дві перед жнивами, - оповідав він, - в с. Черняхові селяни, чаша терпіння яких, видно, переповнилась, під орудою свого, уже курінного, Завзятого підняли величезне повстання, розсіявши стоявший тут отряд кінноти большовиків, віднявши від них кулемет і иншу зброю, а деяких, половивши, порозстрілювали. Це повстання Черняхівців було своєчасно підхоплене ховаючимся у цьому районі отаманом Зеленим, і повстання Черняхівців було поширено далеко в більшому розмірі, ніж весняне...” [83, с. 41].
“Але треба було квапитись, - продовжував Зелений, - бо навкруги вже стало відомо про повстання - треба було ждати з боку большовиків [дій]. Через півтори години ми вже бились під Обуховим, який стоїть за 17 верств, - всю простір ми перебігли босими. Ворог не ждав нас так скоро, і ми і тут мали повну перемогу. Правда, тут моя армія налічувала вже до 3000 при двох сотнях вінтовок, решта з вилами та косами” [77, с. 218 - 219].
От що значить ім’я! Тільки почули селяни, що Зелений знову б’ється з комуною, одразу кинули домашню працю, за вила й коси і - гайда бити загарбників. Отак спалахували в Україні повстання!
В Обухові Зелений уперше зійшовся у бою з китайцями, - “Їх було 48 чоловік, та душ 200 кацапів”. Обійшовши з флангу, розбив їх вщент. “Китайці, які не давались живими, всі були перебиті. Тут ми захопили ще 200 вінтовок та 5 кулеметів. Зачувши про се, всі залоги большовиків повтікали, так що села Трипілля, Красне та Долина були захоплені без бою” [77, с. 219].
У Трипілля Зелений скерував миттєво відновлені 1-й і 2-й полки під командуванням полковника Підкови (Максима Удода) і Максима Терпила, свого двоюрідного брата. Повернулися вони в рідне село вночі 27 червня. А вже 28 червня, надвечір, у Халеп’ї, що поруч із Трипіллям, із пароплава “Гоголь” висадилося чотири сотні спраглих крові московських головорізів. Та за ними вже пильно стежили козацькі очі. Пропустивши бандитів у село, халепці підкралися до корабля і несподівано захопили його. Залога і незчулася, як потрапила у полон. А в селі карателів зненацька атакував відділ Степана Тукаленка. Покинувши вбитих, москальня кинулась рятуватися до корабля. Підпустивши червоних, халепці почали жнива. Косили переважно з кулеметів, але й рушниці допомагали. Тих, хто рвонув назад, вибили кулемети, встановлені на халеп’янських кручах. Близько двох сотень кацапчуків підняли руки у надії зберегти життя, але того дня в полон не брали. Вибили й тих, кого захопили на кораблі. Недаремно у звіті штабу Дніпровської флотилії від 29 червня 1919 р. зазначалося, що “судьба десанта неизвестна” [77, с. 252].
Учасниками того щасливого бою були молоді халепці Сергій і Федось Коньки, Зінько Шеремет, Андрій Павельченко, Прохор Удод, Данило Федоряченко, Григорій Кочубей, Іван Нещерет, Данило Лукашенко, Данило Пупченко, Іван Лавріненко, Микола Демченко, Федір Заворотній, Петро Са- вицький, Роман Джерело, Михайло Василенко, Яків Заворотній, Григорій Лемешко, Григорій Лисенко, Василь Друзенко, Сергій Тукаленко, Михайло Яременко. Керували боєм отаман Халеп’янської козацької сотні Степан Тукаленко, сотник пішої сотні Федір Яременко, сотник Особливої козацької сотні Данило Титаренко, ройовий Гнат Пугач і комендант Халеп’я Федір Лемешко [65, с. 37].
Трупи бандитів поскидали у глибоку яму. Викопали її ще навесні для криниці, але місце виявилося невдалим. Тепер трипільці тішилися, що їхня праця не пропала даремно. Вони змусили скакати у сухий колодязь полонених москалів - на тіла товаришів-поплічників.
“Багато їх там набилося. Як хрущі копошилися, - розповідав Андрій Олексійович Воловенко, 1911 р. н., який на власні очі бачив кінець комунарів. -Деякі майже до верху дотягувалися, так їм... того... руки... - Андрій Олексійович, замріявшись, махнув правицею, ніби шаблею. - Тоді Науму сказали: “Бери камінь і кидай у колодязь”. А камінь був великий. Наум не хотів його кидати. Тоді на Наума навели рушницю, мовляв, кидай, не то... Наум ледь підняв той камінь... Ну і кинув... А тоді землею присипали, та й годі... Земля тоді ще довго ворушилася” [2].
“З того часу, - розповідав Зелений, - і почалася постійна війна з большо- виками. Вони висилали полк за полком, але ми їх всіх розбивали. Часто захоплювали вінтовки, кулемети та інше бойове знаряддя. За тиждень я мав уже 2 полки гарно озброєних: перший полк в складі 1500 з 20 кулеметами та другий полк - 700 душ з 15 кулеметами. Скоро також дістали ми в бою і чотири гармати з 25 набоями” [77, с. 219].
Москва не могла змиритися, що Зелений воскрес і продовжує бити її полки. Для придушення трипільців вона посилала все нові й нові частини. “Біть хахлов” йшли 16-й і 25-й стрілецький полки, саперна рота, Київський резервний комуністичний і 15-й прикордонний полки, бронепотяг, Білоцерківський батальйон, 1-й Інтернаціональний кавалерійський дивізіон, відділ 12-го прикордонного полку, Казанські піхотні курси, загони Толоконніко- ва і Я. Кіселя, що прибули з Росії, загони жидівських комсомольців з Києва, китайський інтернаціональний загін Ко Гуа, латиські каральні відділи, інтернаціональний полк Рудольфа Фекете. Цей виродок видав наказ, що “за сокрытие бандитов” знищуватиме села. І нищив! [38, с. 251].
“Участие интернациональных частей в подавлении кулацких восстаний на Украине крайне будоражило население, разжигая шовинизм, - визнавав В. Антонов-Овсеенко. - К этому прибавлялся избыток революционной энергии таких командиров, как тов. Фекете” [9, с. 263].
Загальне керівництво здійснював київський губкомісар Павлов. Криваві бої розгорілися на території всієї “Трипільської республіки”. Палали хати, церкви, школи. Московсько-жидівське військо нищило всіх, хто потрапляв на очі. Розбійники пам’ятали слова міністра війни червоної Росії Лейби Троцького, який послав їх сюди: “Человеческая жизнь в оккупированных странах абсолютно ничего не стоит... устрашающее воздействие возможно лишь путем применения необычной жестокости” [45].
Інший кат-левіт, Ісаак Ізраїльович Шварц, голова Київської ЧК, закликав за кожного вбитого комуніста знищувати 100 заручників. “Ці заклики завжди перевиконувались - тисячі понівечених тіл і спалені села залишали після себе каральні червоні загони”, - писав дослідник Віктор Савченко [78, с. 55]. “Московсько-жидівська комуна” впивалася українською кров’ю.

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Євген Ільїн. Трипільська трагедія. Копія.
 

Трипільська розплата

2 липня московське злодійське військо знову посунуло на Трипільський фронт. Як кажуть: “Москаль із бісом порадились та й на лихо понадились”.
3 Києва виступили 1-й Шулявський робітничий загін, Інтернаціональний загін і 2-й Київський караульний полк, до складу якого увійшло близько сотні київських жидків-комсомольців “з червивими задами” (так про них казали люди). Разом півтори тисячі бандитів. А ще три панцерних пароплави з тридюймовими гарматами.
Зелений довідався про каральну експедицію вчасно - його розвідники справно виконували свою роботу. Отаман постановив не наражати Трипілля на артилерійський обстріл - і так он уже скільки хат згоріло. Залишивши звідунів, повстанці відступили до Старих Безрадичів.
Вранці 3 липня Дніпровська флотилія обстріляла Трипілля з гармат, хоч містечко опору не чинило. Після цього гвардія антихриста колонами сторожко вповзла у Трипілля. На вулицях - ні душі. Ніхто не вийшов із хлібом- сіллю. Та завойовники на гостинність і не розраховували. Прагнучи зруйнувати, як вони казали, “бандітскоє ґнєздо”, червоні анахтеми почали підпалювати ненависні їм стріхи...
Хто тільки не палив Трипілля за його майже тисячолітню історію! Вперше це зробили половці - 28 травня 1093 року. У грудні 1135 р. скоїли злочин Ольговичі, що перемогли Мономаховичів. Наступного року зі смолоскипами ще раз навідались половці. 1207 року після трьох тижнів облоги і битви Треполь завоював суздальський князь Всеволод, учинивши наругу над містом. У червні 1223 р. Трипільщиною вогненним смерчем пронеслись татаро-монголи. У серпні 1240 р. Треполь здобув хан Батий, немилосердний онук грізного Чингісхана. 1482 року Трипільщину спустошив хан Менглі-Гірей. Через чотири роки кримські татари повторили свій “подвиг”.
На початку XVII ст. не раз палили Трипільщину татари. У 1605 - 1607 роках вони, здається, й не поверталися до Криму - так їм тут сподобалося. Набіги повторювалися і в 1612, 1615, 1617, 1618, 1626,1628, 1639 роках. Потім прийшла черга московських воєвод. Вони “сожґлі” Трипілля в 1658 і 1659 роках. Восени 1672 р. тут лютували поляки. За півтора року розправу над Трипіллям учинив московський воєвода Ромодановський. А 1675 року на Трипільщину із трьома тисячами військових людей “завітав” Георгій Гуляницький. Прийшов він сюди, як твердив полковник Флоріан Новацький, “для отобрания Украины”. Відібрати Україну прагнула Москва і 1919 року.
З липня московські розбійники знову взялися за звичне діло. Запаливши хати повстанців та закривши у льохах їхніх рідних, почали кривавий бенкет. А що ви хотіли - москаль не свій брат, не помилує. Те саме можна сказати і про “косих” китайців та червоне жидівське сміття.
До пізнього вечора “радімиє” святкували перемогу: пили реквізовану самогонку, жерли відібрані харчі, “пєлі рєволюционниє пєсні”, насправді дурнуваті кацапські. Коли вражі люди вже надумали спочити від пекельної роботи, повернулися зеленівці.
Московські “історики” змалювали подію так: “Наши части заняли было утром 3 июля Триполье... но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вечером 3 июля бешеным натиском... занял опять Триполье” [36, с. 33 - 34]. Це був не бій, радше різанина - того духмяного липневого вечора наші хлопці посікли на капусту близько двох сотень московських шкуродерів.
Прокинулася на Дівич-горі й зеленівська гарматка. Якийсь добрий чоловік першим же пострілом з неї вцілив у ворожий пароплав. Той не барився й одразу почав тонути. З нього у воду горохом посипала блатна матросня.
Хотіли врятуватися у Дніпрі й палії. Вони намагалися переплисти протоку і дістатися острова Лужок. Та того вечора, здавалось, і Дніпро був на боці трипільців. Ніби й трохи підняв хвилю, а скільки потонуло шкуродерів!
Недаремно вже тоді люди співали:

 

Гей, не дивуйте ви, Українці,
І До в Київщині повстало.
Там під Трипіллям, славним містечком,
Багато комуни пропало.

 

У той пізній вечір, а може вже і ніч була, трипільці пов’язали цілу отару - близько 400 овечих душ. Зібрали їх на подвір’ї купця Нюхіна. Вечері не пропонували.
Серед бранців виявилися і “братіки”-українці. Тих, хто покаявся, Зелений відпустив. Ще й дав на прощання по буханцю білого хліба та перепустку. Але поставив умову - не повертатися до Красної армії. Вихідців з Чернігівщини перевіз на лівий берег Дніпра та порадив приєднуватися до Євгена Ангела. Близько сотні червоноармійців вирішили пристати до батька Зеленого.
Кажуть, що відпустив отаман і декого з москалів, бо дуже вже божилися- зарікалися, що більше ніколи не визнаватимуть влади жидівських комісарів. Напевно, забув Зелений, що для москалів брехні покров - найзручніший одяг. Усе ж дав їм на прощання різок, щоб пам’ятали козацьку ласку.
Решту на ранок вивели на базарний майдан. Були серед них і шкуродери- латиші, жовто-тупі китайці, не бракувало й кацапів (саме так їх називали люди). Чи не найбільше було переляканих жидків “з червивими задами”, серед яких страшенно хотіли загубитися комісари, організатори карального походу на Трипілля. Вони знали, що комісара ніхто не пожаліє...
Був базарний день. До Трипілля з’їхалися селяни з навколишніх сіл. Війна війною, а не вторгуєш - не проживеш.
Коли на базарну площу на сірому коні прибув отаман, почалося священне дійство. “Зелений виліз на імпровізовану трибуну і звернувся:
-    От, люди добрі, показуйте, хто з них палій, хто підпалював хати ваші?
Ну, оскільки це були переважно чужі, селяни відрізнити один від одного не могли, то вони бачили в кожному комсомольці палія. Ті ж казали: “Я не палив...”, тому Зелений вдався до такого соломонівського вирішення справи судової:
-    Ну, так-от: ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо” [8, с. 1224].
Вивели червоних бандитів на кручу. Нічого не лишалося їм, як шукати порятунку в Дніпрі. Один за одним стрибали вони у воду. “Так, стрибаючи, багато загинуло тоді в Дніпрі і на льоту” [8, с. 1224]. Сотня комунарів пішла годувати рибу. Тих же, хто досяг лівого берега, Зелений, давши слово, вже не переслідував. Настя Кравченко з Трипілля, 1902 р. н., стверджувала, що Дніпро переплило шестеро комсомольців. “Ховалися в копицях сіна, їх забрали на пароплав біля Козина” [80].
Серед тих, кому дідько допоміг врятуватися, були Матвій Бенедиктович Дубасов і Володимир Фастовський. їх та інших комсомольців, переляканих, голодних і “віддубасених”, підібрав катер - хтось же мусив розповісти Києву про козацьку силу нескореного Трипілля.
Ось згадка іншої, 82-річної, селянки про фінальний акорд трипільської розплати: “...А вночі Зелений їх, п’яних, і пов’язав. Казали люди, що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?” [36, с. 33].

 

А у неділю рано-вранці, гей, вдарили гармати -
То Зелений та почав Україну рятувати.
Пливуть Дніпром комуністи, гей, спілі і неспілі...
Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли.

 

“Спілі - то, як сказати б, дійсні члени партії, а неспілі - так це кандидати”, - пояснювали трипільці немісцевим [8, с. 1212].
А Настя Кравченко додала, що невдовзі з Києва “приїхали матері [вбитих] у сльозах. Більшість євреї” [80]. Хотіли забрати тіла своїх синів.
А пісня летіла над Дніпром:

 

Ой гуркнуло у Трипіллі, гей, в Каневі лунає;
Отаману Зеленому Дніпро помагає.
Ой рятує, вимітає, гей, вичища Вкраїну.
Його слава, поки віку, не вмре, не загине.

 

Так співали люди про Зеленого та його хоробрих воїв ще у ті часи. Слава про отамана розійшлася Київщиною. Популярність його в народі сягнула вершин: легенди супроводжували чи не кожну його бойову акцію. Розповіді про нього - доброзичливі, приязні.
“Зелений був нежонатий. А дівчата його любили, бо був він дуже гарний лицем, очі такі веселі. Відчайдушний був, нікого не боявся. Сам чорнявий, а вуса рижі... У Зеленого любов була з учителькою. Шура її, кажись, звали. Тут жила, у Трипіллі... Шура з Зеленим так до кінця і була...” [36, с. 16 - 17].
“Оратор він був сильний, бачив наперед, що буде” [36, с. 18].
Ось згадка жителя с. Халеп’я: “Я Зеленого не бачив. Але стояв він у нашому селі. Пам’ятаю, кінь у нас по вулиці бігав одв’язаний. Гарний такий кінь, білий, а в гриву стрічки кольорові вплетені. То батько приказував, щоб ніхто того коня не трогав, бо то кінь Зеленого” [36, с. 31].
“А я Зеленого бачила. Ото по тій дорозі, що із Ржищева веде, він їхав, їде, значить, автомобіль, тільки не сам їде, а коні його тягнуть. Поламався, мабуть. То казали, що втому автомобілі Зелений їхав...” [36, с. 31].
“Ревком побив і по хліб з Києва не пускав. А в яке село приїдуть хліб забирать, то люди зразу до Зеленого, в Трипілля...”
“Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут в кожній горі - склад зброї, а в кожній хаті - друг-товариш. Вибить його з Трипілля було - це все одно, що он того дуба вирвать” [36, с. 31 - 32].
 
 
 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Ймовірно, Максим Удод-Підкова, командир 1-го Трипільського полку Дніпровської повстанської дивізії. Копія. Публікується вперше.

 Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  3-й Інтернаціональний стрілецький полк Красної армії, який бився проти отамана Зеленого. Київ, 1919 р. Копія.

 


“Все на борьбу с Зеленым!”

Є така приказка: “Хоч убий москаля, а він зуби вискаля”. Дарма що набили трипільці москалів як мух - ті знову почали лаштуватися до походу. Хіба Москва колись жаліла своїх вояків? Вона готова засипати їхніми трупами чужі позиції, лише б здобути перемогу. Будь-якою ціною, але бути зверху-такий принцип Москви. Була ще й інша причина: на Київ насувався голод. А москалі звикли жити не працею, а грабунком. Правило у них таке було: “Не награбуєш - ходи голодний”. їхня “ідеологія” зводилася до кендюха, який треба набити чужим коштом.
Але, побоюючись, що Зелений може й сам прийти “в гості”, комуна 12 липня оголосила в Києві стан облоги. Військово-мобілізаційний відділ при Київському губернському комітеті більшовицької партії взявся формувати “війська Трипільського напрямку”. Брали не тільки комуністів, комсомольців, робітників, курсантів, а й київських нальотчиків, грабіжників і злодіїв. Все це чортовиння об’єднували російська мова і бажання жерти. Комісари казали їм прямо: “Візьмете Трипілля - віддаємо вам його. В ньому - все ваше”. Командували розбійним воїнством губернський військовий комісар Павлов та Яша Епштейн, який своє левітське походження намагався приховати за прізвищем Яковлев. Особливим уповноваженим Ради оборони з придушення повстання у Трипільському районі призначили зрадника-малороса Колю Скрипника.
А Трипільщина вже перетворилася на великий козацький табір. Люди готувалися до війни з лютим ворогом. Тільки у Злодіївці зібралося 5000 піших та 300 кінних козаків. “Оружие имеется в достаточном количестве’, - доповідати московські шпиги. Повстанці стояли у Стайках і Черняхові. їхні сторожові пости виглядали комунарів північніше Козина і в Підгірцях. На трипільських кручах, Дівич-горі, інших висотах чигали на Дніпровську флотилію гармати і кулемети повстанців.
Убезпечивши кордони свого району, Зелений з частиною повстанців несподівано вирушив на Лівобережжя. Він мав намір здійснити у Переяславі історичний акт - скасувати Переяславську угоду, яку колись підписав з кацапським царем Богдан Хмельницький.
Отаман поплив на “Шарлотті”.
У Переяславі не тільки побили комуну, а й захопили в казначействі “придане” для пограбованих трипільських жінок - велику суму грошей, зокрема 6 пудів срібла.
Козацьке військо в Переяславі зустрічали радісно - на базарну площу, де колись Хмельницький закликав зігнаний дрючками “народ” вибрати ірода московського за рідного батька, вилилося ціле море щасливих людей. Лунали радісні вигуки...
Надлюдським виром маяли прапори і хоругви. Було багато священиків. А дзвони все гуділи, скликаючи людей.

 

Гуде майдан, шумить майдан святково,
Куди не глянь - шинелі, сіряки...
А хто ж то, хто там промовляє слово?
Кого це так вітають козаки?
Майдан притихнув... Промовля Данило.
Замовкли люди, та говорить кров...
Що ж так серця спрагнілі полонило,
Неначе шерех гіллям перейшов?!

 

- Віднині і навіки-віків Україна буде вільною! - голосно і весело пролунало на майдані.
- Вільна-а-а-а! - відгукнувся майдан. - Вільна-а! Слава отаманові Зеленому!
Та довго святкувати не довелося - треба було вертатися до Трипілля, на яке знову посунули хмари московської сарани. У той день розлючені москалі атакували родинне село отамана з повітря, скинувши з літаків на сільські хати 15 пудів фугасних і розривних бомб. “Триполье горит, де ревне, где расположены зазнавшиеся бандиты, был нанесен жестокий, но заслуженный удар”, - раділи кати [65, с. 38].
Московська влада не могла вибачити Зеленому “страшної наруги” над “віковічною дружбою двох братніх народів”, тож знову вирушила в похід проти нього. Змагання набувало принциповості - хто ж кого?!
Спочатку генеральний наступ на Трипільському фронті планувався на 17-18 липня, відтак начальник авіазагону просив командування негайно роздобути 100 пудів бензину, що дало б можливість 6-8 літакам продовжувати бомбардувати села і “дерзких повстанцев, угрожающих Киев/’. Окупанти зазначали, що літаки справляють “большое моральное действие на противника” [65, с. 38].
На цей раз каральною експедицією керувало вище керівництво Красної армії, включно з працівниками Генерального штабу. В операції взяли участь Київський загін (1590 осіб, 2 гармати), Васильківський відділ (1200,6 гармат), Лівобережний загін (400), відділ Маслєннікова (870), Ржищівська ватага з 450 башибузуків. З Обухова вже наближався шеститисячний загін, серед якого виявилося багато курсантів, а то були сміливі й безжальні хлопці. Потужна сила плила Дніпром - пароплави “Адмірал”, “Трахтемирів”, “Поспішний”, “Дорофея”, “Вірний”, “Кур’єр” і бронекатер №1, берегом сунули броньовики, у повітря піднялась авіація. 12 тисяч зарізяк йшло на “мокрое дєло”. Загальне керівництво здійснював військовий нарком Микола Подвойський.
За даними червоної розвідки, 10000 повстанців готувалися до зустрічі непроханих гостей. Звичайно, Зелений, як досвідчений партизан, не збирався приймати фронтові бої. Його військо ніби розчинилося в повітрі. Мовляв, заходьте, “дорогі гості”, не бійтеся, ніяких повстанців тут немає. Десь щезли, мабуть, утекли. Червоні лазутчики ніде не могли виявити зе- ленівців. Начальству доповідали, що “бандітов ніґдє нє відно”, нема їх у Германівській Слобідці, в Матяшівці, у Черняхові - аж сюди дійшли більшовицькі вивідувані.
Москалі “переможно” котилися вперед. Та раптом на них наскакували - чи то з кущів, чи з болота, чи вночі, “каґда ані атдихалі” від пекельної роботи. У Злодіївці, наприклад, 21 липня месники відправили у пекло за довідкою про заслуги перед комуною три десятки червоних курсантів. А тоді несподівано вдарили у плечі Добротіну, притиснули його банду до Гусачівки і давай сікти-рубати. Довелося “русскому братіку” брати ноги на плечі. Ледь утік, рідненький. За ним дали навтікача й інші комунари. Аж у вухах засвистіло. Не вдалося їм пообідати ні в Гусачівці, ні в Долині.
Та в Москви завжди є резерви. 23 липня в Халеп’ї висадився червоний десант, але й того дня не москалі сікли голови, а їм. Хто вцілів, накивав п’ятами “ат етаво праклятаво Тріполья”.
Тим часом розвідка принесла Зеленому радісні вісті: з Поділля на Київ наступає об’єднане українське військо. Жмеринка вже наша! Й отаман вирішив йти назустріч, щоб повернутися переможцем разом із Директорією - і до столиці, і до Трипілля. Була ще одна вагома причина: в обозі страждало понад три сотні поранених, яких треба було рятувати. “Тільки там за фронтом, можна було б їх помістити в шпиталь” [77, с. 219].
Вийшовши з-під удару червоних, Зелений попростував на південь, дорогою винищуючи скрізь де тільки можна “советскую власть”. А недолугий Скрипник, якого для солідності комуна назвала “народним комісаром”, 26 липня запопадливо доповідав Хаїму Раковському, що Зелений розбитий: “Боевая задача, возложенная на Трипольский сводный отряд, исполнена. Триполье было взято (...) после восьмичасового боя. Затем в течение трех дней Трипольський сводный отряд отбивал на 15-тиверстном фронте непререрывные атаки в 3 - 4 [раза] сильнейших организованных банд Зеленого. (...) Наконец 25 июля наркомвоен Подвойский издал приказ (...) с призывом “в атаку на негодяев”. (...) К 4-м часам 25 июля после ожесточенного ночного боя банды Зеленого были окончательно разбиты. (...) Сам Зеленый с полутысячей закоренелых бандитов (насправді близько 10000 козаків. -Ред.) бросился на запад, разбил один из организованных Подвойским отрядов и прорвался в район Таращи - Белой Церкви...” [36, с. 36].
Ось так “тікав” Зелений, що дорогою вщент розбив загін наркома з військових і морських справ Подвойського. І все ж Трипілля залишилось на поталу ворогові... “Восстание же крестьян Трипольского района подавлено, - тішився Скрипник. - Теперь остается мобилизация всего населения этого района, обезоружить его и взыскать с него все расходы, понесенные рабоче-крестьянским государством на подавление. Обезоружение населения производится. Все виновные в утайке оружия и военных материалов предаются полевому ревтрибуналу. Что касается мобилизации всего населения, то производить его сейчас же нецелесообразно. Сейчас идет уборка богатейшего урожая. Мобилизацию необходимо произвести по окончании жнивья, дней через пять-семь. Необходимо произвести взыскание продуктами с крестьян расходов, вызванных восстанием. Одновременно ведется работа по организации населения. Устраиваются митинги и сходы, организовываются комбеды. Во всех селах назначены коменданты и политкомы. Необходима присылка литературы в массовом количестве” [36, с. 36-37].
Про які “комбєди” і літературу плів Скрипник, коли червоні знали, що на Київ йдуть дві могутні армії - лівим берегом денікінська і Правобережжям — об’єднана українська? Більшовики вже підбирали поли, щоб тікати у “матушку” Совдепію.

 

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Андрій Якович Пустовий, начальник кінної розвідки отамана Зеленого. З оригіналу.
 

На Умань

Похід Зелений почав з того, що у с. Горохуватці розбив московський гарнізон (1000 червоноармійців). І, не зупиняючись, пішов на Вінцентів- ку. Якраз тут переховувався Марко Шляховий. Він охоче приєднався - вже як козак - до повстанського війська.
Дивізія Яші Епштейна (Яковлєва) йшла слідом. Ситуація вимальовувалася кепська: на п’яти наступає червона дивізія, а попереду залізниця, яку охороняють більшовицькі бронепотяги. Як непомітно і швидко перейти її з величезною валкою?!
Зелений вирішив перескочити колію в Карапишах. “Тут нас зустріли три бронепотяги, - розповідав Марко Шляховий, - два з боку Миронівки, а ідей з боку Білої Церкви - і пересікли нам дорогу в той мент якраз, коли Зелений з піхотою перейшов залізницю і розташувався попід нею в лісі, куди й били весь час із гармат і кулеметів бронепотяги. Я ж залишився по цей бік чавунки. Тут було дві гармати і біля тисячі, а то й більше возів нашого обозу і сотня-дві козаків. Бій продовжувався біля двох годин. Моє становище було далеко гірше, ніж у Зеленого, бо, як передали ззаду, в с. Луб’янку уже прибула ворожа кіннота, а через чавунку нема ходу. Отут і пришилося старшинам Зеленого скупчитись біля мене для поради” [83, с. 43 - 44].
Становище врятував Самозванець, помічник Зеленого. П’ятим пострілом з гармати (а набоїв було вісім) він потрапив у паровик панцерника імені Юрія Коцюбинського, який надійшов з боку Миронівки, тяжко поранивши командира потяга “товариша Серденка”. “Другий броневик, зачепивши підбитого, потягнув його на станцію”, - оповідав Зелений [77, с. 220]. А броньовик, що стріляв з боку Вільшаниці, теж сховався за насип - верст за дві від місця переправи.
Ситуація змінилася!
Першим зорієнтувався Марко Шляховий. А командувати він звик. Не чекаючи розпоряджень від Зеленого, Шляховий наказав галопом мчати через чавунку. “Ото була чудова картина... - згадував він. - Вози бігли не по дорозі в такім порядку, як вони стояли, а в три рази по десять рядів, бо, по-перше, кіннота вже підходила до самого обозу з боку Луб’янки і ще якогось там, що ліворуч Карапишів, села, а по-друге, той бронепотяг, який сховався був за валом, підійшов знову не більш як на півверстви і почав бити з кулеметів і гармат по обозу, але перебігли все таки майже всі... Забитих зовсім не було, а тілько декілька козаків ранено було осколками з гармат, іуг Зелений, звичайно, подякував мені за те, що я проявив таку “хоробрість і відвагу в обозі”, але тілько не мені особисто, а через старшин своїх, бо ми тоді з ним уже не балакали і чогось при зустрічі ніби їден другого сором- лялись” [83, с. 44].
Того дня повстанці зупинилися на спочинок у кількох селах - у Саварці, Синяві та Синиці, що за 15 верст від ст. Вільшанки.
Попри те що Зелений знову вислизнув з пастки, червоні чорних надій не губили. “Меры к окончательной ликвидации банд Зеленого, прорвавшихся у ст. Ольшаница и ст. Карапыши в направлении на Таращу, приняты, - оптимістично повідомляли більшовики 29 липня. - ...По данным разведки банды Зеленого обнаружены у д. Дыбинцы и Раскопанцы, западнее Богу- слава” [36, с. 37 - 38].
На другий день через Жидівську Греблю, що на Гнилому Тікичі, повстанці рушили на Ставище Таращанського повіту. “Під Ставищами ми простояли два дні і гарно побенкетували, - згадував Марко Шляховий, - бо в Ставищах тоді ще повні чаші були зі спиртом та горілкою, а на другу ніч, набравши ще й на дорогу по добрій чарці на кожного, пішли на Жашків.
По ранку дуже рано я з командою розвідників (чоловік тридцять) пішов уперед, а решта і Зелений самий йшли позаду. Дійшовши з розвідкою до села Розумниці, мене селяне повідомили, що ліворуч, у ближчому селі Бе- сідці, повно комунії. Попробував я було повідомити про це Зеленого, аж від Зеленого передають мені, що там вже про це знають і що ззаду вже йде бій - між Ставищем і с. Бесідкою.
Тоді я своїм козакам і начальнику команди розвідників д. Лазаренку з Переяслава наказав розсипатись у цеп, а сам пішов до млина, який стояв при кінці с. Розумниці з боку Бесідки. Видко ж було, як біля самої Бесідки, до якої було верств три-чотири, бігали кіннотники ворожі і чогось несамовито метушились, а ззаду почали вже ревти гармати - невідомо чиї.
В цей мент з боку Ставищ підходив лавою 2-й полк наш. Ми тоді з ним разом, зайнявши правий фланг, пішли в наступ на с. Бесідку.
Прорізавши всю Бесідку цепью, ми опинились на тім боці села, як по нас з правого флангу посипались, як дощ, кулі з автоматів і кулеметів, яких строчило не менш як п’ятдесят. Видко, то були в’ючні кулемети, бо це була кіннота ворога чоловік з двісті.
Тут прийшлося повертать фронт назад.
Лава наша вже порвалась, і не тримався як слід зв’язок. Отож я тоді, опинившись в такому становищі і бачачи, що командир полку-дядько Зеленого з Трипілля, якійсь старенький “хвіствебель” (фельдфебель. - Ред.), - тілько нервується, гарцюючи на своєму коні і по суті діла, може, й знає, але чогось мовчить, нікому нічого не каже, я тоді рішуче прийнявся за справу і, прийнявши фактично командування 2-м полком, зайняв позицію попід лісом по канаві з боку Ставищ і с. Брилівки - Янівки. Вів бій з отуєю кіннотою ворога, яка, власне, перескочила сюди не для наступу на нас, а для того щоб пробиться. Аж через півгодини кіннота ворога почала проявляти активність свою слабіше, а ми у свою чергу теж, бо багато козаків кричали, що нема набоїв. Давши “дружний залп”, ми одбігли заячим кроком на півверстви у поле, а большовики, неначе їм хто підказав, і собі кинулись, тілько не за нами, а назад, на південь, і втекли... Зелений же в цей час зліквідував з першим полком напад на нього” [83, с. 44 - 45]. Знову Подвой- ському з Епштейном не вдалося перегородити дорогу трипільцям.
У цей час розвідка доповіла Зеленому, що Жмеринку знову захопили більшовики, а Умань і Христинівка перейшли до рук повстанців. Під час привалу в с. Розумниці Зелений вирішив змінити напрям руху. “Гайда на Умань”, - сказав він своїм хлопцям. “Це рішення було тим ще вигідне для нас, - міркував Зелений, - що ми наближалися до ст. Вапнярка, де, як нам передавали, йдуть бої військ Директорії та большовиків” [77, с. 220].
Пройшовши Жашків і Устинград, повстанці біля залізничної станції Поташ без пригод перебралися через залізницю. На початку серпня вимандрували в села Бабани і Бабанки, що неподалік Умані. Зустріли повстанців Михайла Павловського (200 козаків і дві гармати), Козака (Козакова?) (200 кінних і 200 піших) та І. Сокола, сина дяка із Тального (600 вояків). Командував з’єднанням Павловський, який називався “Звенигородським полковником”. “Виявилося, що вони дійсно були взяли Умань, - розповідав Зелений, - але під напором ворожих сил мусіли покинути місто. Було вирішено, що ми з’єднуємо всі сили з метою захопити Умань та Христинівку” [77, с. 220].
Зелений підпорядкувався Павловському, хоч під рукою трипільського отамана були значно більші сили. Зелений пояснив це тим, що Павловський мав вище звання. До слова, Юрко Тютюнник стверджував, що Михайло Павловський лише єфрейтор Російської армії. Але Тютюнник - чоловік тенденційний, лихий на язик - міг сказати це з метою применшити роль свого земляка. Як би не було, але факт підпорядкування спростовує наклепи на Зеленого, який нібито нікому не хотів підлягати.
А більшовицька розвідка повідомляла: “2-го августа... Банды Зеленого наступают в районе м. Ильинцы силами около 2000 человек при артиллерии, грозя отрезать Умань от Христиновки. Противник подошел к городу и вокзалу Умани на расстояние версты и ведет разведку. Киевский 1-й запасный полк отказался выполнять возложенную на него задачу - выехать в Умань - по мотивам, что противник сильнее его” [36, с. 38].
Так і було. Невелика залога (600 переляканих душ) після першого ж бою втекла потягом на Христинівку. Повстанці в Умані нарешті поклали в лікарню кількасот поранених товаришів.
Залишивши в місті 2-й полк як залогу, Зелений із 1-м Трипільським та загонами Павловського, Козака і Сокола пішов на Христинівку. Її довелося брати двічі. Бої тривали з тиждень. “...За цей час товариш Л. Троцький пожертвував багацько сот своїх кращих бійців - за “свєтлоє будущее вечной комуни”... - казав-усміхався Марко Шляховий. - Билися уперто і довгенько, але Христинівку таки взяли. Чого так уперто билися тут, біля Христинівки, комуністи, будучи з усіх боків окружені повстанцями, так це не так через саму Христинівку, як за ті чотири ешелони комісарського добра, яке вони вивезли з Умані і яке застряло на Христинівській станції. В цих ешелонах, крім золотого добра, як часиків та каблучок, яких майже на кожного козака по штучці прийшлося, але ще й прийшлося багатьом і поженитись на якихось дворяночках, міщаночках та поміщицьких дочечках. Ідолової душі донечки, побалансувавши в Умані з “всєсільнимі, всємогущімі комісарамі” місяців з чотири і не чекаючи такого солодкого хліба від козаків, рішили з “властітєлямі вчєрашнєґо положєнія также уехать”, - “но уви”, по дорозі попалися в кліщі сірої козацької свити” [83, с. 45].
Тим часом червоні знову відібрали Умань. Довелося звільняти її ще раз.
19 серпня, на третій день перебування на ст. Христинівка, з боку Вапнярки з’явилися ешелони Юрка Тютюнника. За оцінкою Марка Шляхового, з ним прибуло трохи більше тисячі козаків. Незважаючи на такі сили, Тютюнник захотів підпорядкувати собі отамана Зеленого. А у того, твердив Шляховий, було “тисяч десять озброєних козаків” (станом на 15 серпня військо Зеленого мало 7000 осіб (3 піші курені, 3 кінних сотні, 3 гарматних батареї” [98, с. 228]. “Обидва отамани були гаряченькі, а головне, властолюбиві. Не довго вони мірялися кому що, - як Зелений кинув усе об землю і за своє товариство та й гайда на Київ, аби таки побувать в ньому, а шлях до нього прочищався вже тоді регулярним військом Директорії У.Н.Р.” [83, с. 46]. Трипільці палали мрією криваво поквитатися з ворогом.


 
 
 Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Червоний бронепотяг і його особовий склад. 1919-1920 рр. Копія.

 

 Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Бронепотяг Добровольчої армії Единая Россия. 1919 р. Копія.
 

Петлюра, Денікін і Зелений

Шлях на Трипілля проліг через Звенигородщину. Йшли й гостинцями, й путівцями, полями і лісами. Завернули на Жашків. Через Ставище примандрували у “буйну Таращу”, де Зелений, за словами полковника Миколи Капустянського, здобув велику “любов й пошану’ [37, с. 226]. Зелений хотів уже йти на Обухів - Трипілля, але до нього звернулися запорожці: “Хлопці, допоможіть захистити Білу Церкву. Он большовики вже з Миронівки пруть”.
Що робити? Думка про долю рідних уже давно не давала спокою трипільцям, але як відмовити приятелям? А тут ще з’ясувалося, що червоних очолює Павлов - отой самий, що палив Трипільщину і прагнув знищити Зеленого з усім його військом.
Ну що ж, нехай ще раз спробує...
Зелений погодився взяти “активну участь в обороні Білої Церкви та... тимчасово підлягати розпорядженням Штабу Запорізької групи”. Але поставив умову перед полковником Володимиром Сальським: “весь вогне- припас, який поведеться захопити у ворога в бою”, залишається повстанцям [37, с. 223].
25 серпня червоні, на своє лихо, підійшли до Білої Церкви — з фронту їм дали в зуби запорожці, а “на большевицькі обози налетів ураганом із своїми повстанцями отаман Зелений. Там було чим поживитися. Червоних розбили вщент. В наші руки дісталася значна військова здобич: панцерні потяги, гармати, кулемети та інше. Отаман Зелений одержав свою частку з військової здобичі, сердечно попрощався з Запорожцями і далі подався на Канів” [35, с. 223].
А з півдня вже насувався новий ворог - озброєна за останнім словом техніки Добровольча армія. Петлюра, який мріяв порозумітися з Антантою, не наважувався битися з її протеже. Політика безпідставних мрій Головного отамана межувала зі зрадою. Денікін, не зустрічаючи спротиву української армії, захопив майже все Лівобережжя, вийшов уже і на правий берег Дніпра, а Головний отаман продовжував перебувати в полоні ілюзій, що з Денікіним вдасться-таки домовитися. Той же брутально нищив Україну, жорстоко придушував спротив, встановлював старорежимні порядки, в тому числі й мовні.
Петлюра, як і кожна слабка людина, покладався не на силу, в цьому випадку на силу українського народу, а на ілюзорні перспективи переговорів. Замість того, щоб закликати народ до повстання проти білогвардійців, він чомусь розраховував на Антанту, яка вже поставила на Добровольчу армію. Невже Петлюра не розумів, що володарі світу можуть вести переговори з ним тільки про умови його капітуляції?!
Антін Кравс, який керував українським військом, що йшло на Київ, питав у Петлюри, чи битися з денікінцями, коли наші частини увійдуть з ними в контакт. Відповідь прийшла 23 серпня. Наказ був такий: “На випадок зустрічі з частинами армії Денікіна належить... триматись слідуючих норм: Перше. Належить безумовно не вдаватись в ворожу акцію. Друге, пропонувати військам Денікіна, щоби вони не займали цих місцевостей, які вже в наших руках або маємо зайняти. Третє. Пропонувати їм звільнити район нашого походу, щоб не спиняти наш рух...” [92, арк. 103].
“Належить безумовно не вдаватись в ворожу акцію”, - так штаб Петлюри наказував ставитися до російських окупантів наприкінці серпня 1919 року, коли народ уже піднявся на боротьбу з ними!
Петлюра дав Кравсу і таку “мудру” пораду: “Тримайтесь на своїх позиціях, але не стріляйте”.
Жалюгідна настанова!
Що казати, “делікатність” Головного отамана могла привести тільки до катастрофи.
Отакий був вождь!
Добровольці не забарилися - того ж дня, 25 серпня, до Білої Церкви підійшла 2-га Терська пластунська бригада. Запорожці, звичайно, рвалися у бій, але наказу битися не було. Більше того, надійшла директива залишити місто.
27 серпня запорожці з тяжким серцем виконали злочинне розпорядження Петлюри, без бою віддавши Білу Церкву заклятим ворогам України.
Щасливі денікінці врочисто вступили до міста.
Та не погодився з Петлюрою отаман Зелений - самовбивчі накази він не виконував. Трипільський ватаг не пішов на північ слідом за друзяками- запорожцями, а зайняв демаркаційну зону між терцями і галицькими стрільцями Кравса і почав готуватися до війни з новим ворогом.
Бої почалися 29 серпня...
А Петлюра, як виглядає, вже майже чув, як Антанта кличе його на переговори в Париж і пропонує допомогу в побудові Української держави, про яку, до слова, і чути не хотіла. Як би не було, але з реальними фактами Петлюра не рахувався. Для нього більше важили фантазії.
“Головний” не раз пропонував Денікіну почати переговори, ніби не знав, що той не визнає ні його, ні України. “Только единая-неделимая!” - така була позиція цього тупого монархіста.
Ще у заяві “К населенію Малороссії” Денікін недвозначно заявив, що Петлюра і його соратники продовжують “свое злое дело создания самостоятельной “Украинской Державы” [37]. Як же Денікін міг підтримати отеє “злое дєло”?
Головного отамана Армії УНР у денікінських колах зневажали. Ось як денікінці оцінювали його: “Московский телеграфный чиновник... сын полтавского извозчика... подкупленный немцами бывший бухгалтер”. Звичайно, це не додавало авторитету нашому війську, нашій визвольній ідеї, радше тільки підтверджувало в очах ворога “безумие самого существования самостийной Украины” [82, с. 226-228].
Саме крізь призму денікінського погляду сприймали нас керівники Антанти. Для них факт, що українську армію очолював неук у військовій справі, тільки підтверджував навіювану москалями думку, що Україна - це щось несерйозне, мати з нею поважні справи неможливо.
Довідавшись від Кравса, якими образливими епітетами осипають його білогвардійці, Петлюра не витримав. “Я пущу на них Ангела і Зеленого”, - грізно кинув він [40, с. 59].
Помітьте, не регулярне військо вирішив кинути Петлюра на армію Денікіна, а селян! Так “Головний” уже робив - не завжди слухняних повстанців кидав у пекло, попереду регулярного війська. Повстанці й мали врятувати репутацію “вождя” народу, народу, що бореться за свою свободу - всупереч його репрезентантам і керманичам.
Аякже, тепер уже ніхто не скаже, що Петлюра намагається порозумітися з Денікіним - лютим ворогом України.

 

 
 Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Старшини Кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка. 1918 р. Копія.

 


“Слава Зеленому!”

Марко Шляховий згадував, як до Христинівки, коли бої вже скінчилися, прибув “хвилин на кілька” Головний отаман військ УНР Симон Петлюра -для ознайомлення зі становищем на фронті. На коротенькій нараді за участю Петлюри побувати Шляховому не вдалося, але, як сказав йому потім Юрко Тютюнник, “Петлюра наказав, що, коли здибаєтесь із Денікіним, який тоді вже підійшов до Звенигородки, і коли він не повернеться по-доброму назад, пускайте в морду йому відразу той замах, який ви приготовили на большовиків, і скажіть це, мов, усім старшинам і козакам” [83, с. 46].
Ці слова Петлюра сказав повстанцям, за дії яких перед Антантою не відповідав. Чого ж сам продовжував політику упадання і перед Денікіним, і перед Антантою?
Зелений Петлюру за це публічно не критикував, бо на нього знову б накинулись як на “зрадника, який виступає проти Директорії”... Та все одно на трипільського отамана посипалися критичні стріли - хтось же має бути винний у невдачах Петлюри.
Зеленого звинувачували, що він не виконав наказ командування перейти на Лівобережжя, зайняти місто і станцію Баришполь, щоб перешкодити рухові лівобережної групи Добровольчої армії. “Але він і не міг виконати цієї директиви, - зазначав історик Лев Шанковський, - бо вже від 29 серпня перебував у боях з 2-ою Терською пластунською бригадою, яка, забезпечивши себе від української армії демаркаційною лінією, почала атакувати повстанців от. Зеленого, маючи, до речі, від команданта корпусу наказ очистити район Білої Церкви й Трипілля від “банд” [90, с. 236].
Чому Петлюра наказав боронити Батьківщину від Денікіна повстанцям Зеленого, а не українській армії, якою командував? Чи ефективно кидати партизанську формацію у фронтові бої проти регулярної армії, оснащеної Францією найновішою технікою, в тому числі танками, літаками та броне- потягами? Може, не знав Головний отаман, що то не справа партизан вести фронтову боротьбу? Вони до неї непридатні, у них своя тактика боротьби, в основі якої - несподіваний удар у слабке місце і швидкий відхід.
Напевно, Петлюра хотів просто спекатися повстанців, пославши їх на малознайомі терени - замість того, щоб доручити вибити ворога з рідного району і закріпити там владу Директорії! Головний отаман ніби знову провокував Зеленого не виконувати його накази. Та Данило Терпило жив своїм розумом, а головне - потребами і настроями козаків, які знали, що їхня справа - бити ворога так, щоб у того в носі свистіло.
В останніх днях серпня Зелений повернувся у Трипілля, повернувся переможцем. Та на лаврах спочивати не було часу: 31 серпня Петлюра без бою здав Київ денікінцям, і українська армія відійшла за Фастів.
Незважаючи на благі сподівання Петлюри, денікінці укріплювали в Україні владу російського народу. Так, 2-га Терська пластунська бригада висунулася з Білої Церкви в бік Сквири, маючи намір відрізати від інших частин української армії армійську групу Кравса, якому був підпорядкований Зелений. Оскільки наказу воювати проти білих Кравс від Петлюри так і не отримав, то мусив 4 вересня відводити свої підрозділи на лінію Козятин - Бердичів. Відступ супроводжувався наскоками денікінців. А українські вояки не мали права збройно відповісти - цього права їх позбавив Петлюра.
В Армії УНР росло глухе невдоволення і розчарування.
- Доки відступатимемо? - похмуро питали козаки. - Чому немає наказу дати бій ворогові? Чому начальство грається з ним?
Вояки “з кожною годиною все більш і більш обурюються на всіх, команду, і на Правительство, і на Головного отамана, за те, що не дозволено до цього часу битись з добровольцями, - писав державний інспектор Запорозької групи Петро Дерещук. - До мене і до командуючого безупинно прибувають з фронту посланці, через котрих війська вилягають наступу. Держін (державний інспектор. - Ред.) 8 дивізії пише так: становище тяжке, козаки і старшини хвилюються відходом з місцевостей, политих кров’ю синів України. Добровольці нахабно йдуть вперед і заявляють, що вони будують єдину неділиму. Наших козаків обеззброюють, а від Начальної команди і до цього часу директиви: “не бить їх”... Це похоже на глум. Надалі таке становище продовжуватись не може. Козаки розбігаються, бо їх, як вони кажуть, продали... Все іде до знищення нашої армії... Всі, від найстаршого до найменшого, вимагають наступу. Обурення всіх селян росте, не тільки проти добровольців, але і проти нас за те, що ми не б’ємо добровольців. Одні тільки повстанці то тут, то там мають з добровольцями сутички і мають успіх... Ще раз зауважую: всі, хто живе в цьому районі, дуже бажають бити добровольців, і всіх хвилює вістка про якісь розмови про порозуміння з добровольцями, всі в один голос вимагають наступу...” [91, арк. 9].
Козак Армії УНР Сергій Колубаїв про той незрозумілий відступ боєздатної армії писав так: “Зо всіх нещасних для нашої Батьківщини подій [тих років] ніщо... так сильно, так боляче (...) не вразило, як зайняття Київа денікінцями в літі 1919 року та почавшийся після цього сумний відступ наших військ до західного кордону Вкраїни. Вразив і тяжко засмутив (...) цей відступ. (...) Цей відступ цілком розбив (...) рожеві надії, що ось Україна буде звільнена від хижої московської орди, що наш уряд почує під собою твердий ґрунт, затвердить своє міжнародне становище й матиме сильний голос у себе дома та й за кордоном, бо матиме опору в населенню великої території й не буде, як досі, урядом без території, бо, мовляв, до того часу влада У.Н.Р. дальше Проскурова не сягала. (...) Гірка була це новина, що так безжалісно прикоротила надії на скоре визволення Батьківщини...” [42, арк. 431 зв. - 434].
А зеленівці не нудьгували. Вони билися з москалями під Фастовом, а коли терці 6 вересня захопили ст. Устимівку, наскочили й на них...
Козацька постава повстанців давала надію, що не все ще втрачено. Тож, коли Зелений приїхав у гості до Петлюри в Кам’янець-Подільський, йому влаштували грандіозний* прийом. Як видно, саме на нього надіялися люди, що він захистить від московської орди. Тож коли публіка в театрі побачила Данила Терпила в ложі “Головного”, всі встали і оваційно вітали трипільського отамана.
“Здалека приглядався я, - згадував свідок події Левко Чикаленко, - до міцно збудованої, кремезної фігури з засмаленим червоним обличчям. Зелений вставав і поклонами на всі боки дякував присутнім за бурхливе “слава Зеленому’ та оплески” [96, с. 391].
Звичайно, отаман викликав інтерес і у журналістів. Зокрема, в газеті “Селянська громада” 28 вересня 1919 р. було оприлюднено інтерв’ю “славного провідника повстанців” (вислів журналістів) отамана Зеленого під назвою “Що говорить отаман Зелений про себе і своїх козаків”.
“Я селянин-робітник [із] с. Трипілля на Київщині, - зазначав Зелений. - Називаю себе так, бо, крім землі, біля якої працював мій батько, знаю ще столярство і працював до 1907 року в залізничному депо у Київі... З початку революції я постійно працював по українізації війська, був постійним членом нашого полкового комітету, був делегатом на всіх трьох Всеукраїнських Військових З’їздах.
Я і мої козаки б’ємося і будем битися за визволення України від всіх її ворогів. Ми свідомо йдемо під орудою уряду, який скупчує біля себе найбільші народні сили.
Я приїхав до Кам’янця, щоб особисто звернутися до Головного Командування по справі отримання грошей та одежі для війська. Мій приїзд не має на меті ніяких справ політичного характеру. Моя майже єдина мета - визволити Україну з-під ярма ворогів. Це переконання моє і моїх козаків. Ми не складемо зброї, поки сам нарід вільно не зможе утворити ту владу, яку сам схоче.
Настрій козаків і всього населення, бо повстанці - це саме населення, зараз надзвичайно гарний, і від проводирів самих буде залежати направляти та організовувати ті народні сили. Наприклад, зараз при відступі від Київа по моєму наказу було оголошено селянам припинити подвіз хліба до Київа. І не дивлячися на те, що біднійте населення дуже страждає від того, добровільна блокада Київа тримається і зараз.
Отаман [Зелений] заявив, що він розбив війська Денікіна в 7 боях і що далі буде битись з ним, щоби показати зненависть народу до цієї влади.
Не дивлячись на те, що війська Директорії утримуються від сутичок з Денікінцями, ми, повстанці, цілком свідомо б’ємось з ним”, - так завершив отаман Зелений своє інтерв’ю [99, с. 221 - 222].
Отак, без демагогії і самолюбування, просто і щиро сказав отаман, що головною метою його життя є визволення України. І це говорив воїн, слово якого з ділом не розминалося.
А в газеті “Стрілецька Думка” (1919. - 19 жовтня. - Ч. 54) з’явилася замітка про січневий конфлікт між “армією Зеленого” та січовими стрільцями. В ній подавалася інформація про бажання старшин і козаків армії Зеленого, яке вони виявили на зборах у вигляді офіційної заяви для преси, щоб Директорія нарешті провела розслідування братовбивчого бою під Обуховом, оскільки “непевні чутки”, які надходять до Директорії про цей бій, сприяють загостренню стосунків. Тож козаки і старшини “армії Зеленого” просили Директорію у найкоротший термін провести слідство і “суд у цій справі, щоб ті, котрі являються винуватцями цих сутичок, понесли цю кару”. Заяву підписали голова зборів полковник Бобривський і секретар Черняхівський [50, с. 39 - 40].    
Осип Думін критично поставився до цієї заяви, зазначивши, що вона “зредагована дуже, а навіть дуже неясно, трудно зрозуміти, про що саме розходилося зеленівцям - чи про скликання суду, який би покарав “виновників” зі сторони Директорії, власне, Осадного корпусу С.С., чи зі сторони зеленівців” [50, с. 40].
Забракло щирості й відвертості Думіну- він добре розумів, що зеленівці прагнуть, щоб саме він поніс кару, “коли признає суд” [50, с. 40].
Не забули образи люди!
А Думін продовжував крутити: “Заяву так складено незручно, що хтось незнаючий подій думав би, що в січні 1919 року С.С. стояли десь то разом, очевидно, не як дві ворожі сторони, із зеленівцями, приміром, на кватирах, і як то часто буває між різними частинами, дійшло до сутички поміж ними. Про те, що вони тоді були для Директорії і її армії ворожою стороною, не згадується ані слова” [50, с. 40]. Для Директорії тоді був ворогом і Петро Болбочан. І Міхновський. І брати Шемети. І отаман Григор’єв, і Божко, і Богунський, і Махно... І десятки тисяч повстанців. Це ж треба вміти так відштовхувати людей!
Зеленівці ж до січових стрільців ставилися добре і виявляли їм приязнь навіть під час каральної експедиції Думіна, годували й добровільно давали нічліг. Безпосередній начальник Думіна полковник Кучабський у своїх споминах так і написав: “Отаман Зелений не хотів проливу крові в бою із січовими стільцями, яких високо поважав” [51, с. 178].
Слідство Директорія не провела, бо в цей час Зелений був у зеніті слави, а визнавати, що Директорія не мала рації, посилаючи на трипільські села каральний загін для придушення зеленівців, які привели Директорію до влади, а тепер б’ють Денікіна, “безпомильний” Петлюра наміру не мав.

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Левко Чикаленко. Копія.
 


Левко Чикаленко про Зеленого

Повернувшись до свого війська в Козятин, Зелений скликав товариство, щоб поінформувати про подробиці візиту до Кам’янця. Вислухавши отамана, зібрання постановило “довести до загального відома, що в такий грізний для України час, коли боротьба з російськими большевиками-комуністами ще не скінчена і Денікін, що захопив значну частину України, посувається вперед, несе нашому народові чорну реакцію, загрожує незалежності Української Народньої Республіки, - ми визнаємо за верховну владу Українську Директорію з її теперішнім соціалістичним правительством і будемо їх піддержувати до скликання парламенту, обраного згідно з деклярацією правительства на основі п’ятичленної формули..- писав прем’єр Ісак Мазепа і додавав, що зеленівці вважали, що тільки парламент “правосильний змінити закони, видані до цього часу правительством” [59, с. 245].
Мудра постанова! Зверніть увагу на застереження - “будемо піддержувати до скликання парламенту... який один тільки являється правосильним змінити закони”. Мабуть, спостеріг Зелений за кілька днів перебування в Кам’янці, тодішній столиці УНР, правовий безкрай, який Петлюра енергійно впроваджував у дійсність. Голова Директорії рахувався тільки із законами, що його влаштовували, ті ж, які були не до шмиги, ігнорував, не помічав, інтерпретував на свою користь. Зелений, напевно, бачив, що Петлюра вже перетворився на диктатора, на жаль, нездалого та нефортунного. А метою життя Зеленого було не тільки вигнати окупантів, а й встановити владу, якої схоче народ.
В ухвалі козацтво спростувало й наклепи на Дніпровську дивізію, наголосивши, що ніхто з війська Зеленого ніколи не вступав до російської партії більшовиків-комуністів і ніколи не вів переговорів про збройну підтримку цієї партії. Цю ухвалу оприлюднено не тільки у “Стрілецькій Думці”, а й у газеті “Селянська Думка” (4 жовтня 1919 р.).
Зелений у Козятині часу не марнував - готувався до акції “на своїй Трипільщині”, збирав повстанців і старшин, пакував у потяги військовий матеріал, зимовий одяг, харчі, амуніцію. Йому всіляко допомагав Марко Шляховий, колишній отаман, а потім козак Зеленого, а тепер ось “комендант міста Козятина і околиць” [83, с. 52].
У цей час до Козятина приїхав член Центральної Ради (та її секретар) Левко Чикаленко. Йому треба було перейти фронт, щоб потрапити до Києва. Він шукав зв’язків серед військових, щоб вдало перебрались “на той бік”. Друзі порадили звернутись до Зеленого, мовляв, “у нього/найкращі зв’язки з селянами, і він... перепровадить якнайлегше” [96, с. 391].
Приїхав Чикаленко до Козятина разом з полковником Різником, який наприкінці 1917 року командував Шевченківським полком, що згодом збільшовичився. Тепер Різник “був у Зеленого начальником штабу” [96, с. 391]. Він і організував зустріч. Зелений запросив Чикаленка на обід. Цей епізод зафіксовано у спогадах.
“Отаман, випивши, розійшовся на всю ширину своєї натури і оповідав багато зі свого життя - бурхливого і небезпечного, - згадував Левко Чикаленко. - Як тепер бачу червоне від самогону, спітніле, повне лице з хитрими й розумними очима. За помостом з дощок, замість столу, розсілися у вантажному вагоні свої й гості. Отаман оповідає про свої бої з большевиками. Складно, мабуть не раз перед тим розказуване, ллється оповідання про Трипілля, про Германівку, Злодіївку, Плюти. Але дивна річ, ніякого героїзму отаман собі не приписує; жадного чванливого слова. Чується об’єктивна правда, хіба тільки що легким гумором оздоблена. З любов’ю підливає отаманові його джура чи виночерп, літній уже “дядько”, і з гордістю за отамана поглядає на нас. Він, власне, не відрізняє отамана від себе. Все те, що оповідає той, бачив і знає він. Тим-то по-панібратському перебиває отамана, піддаючи сили слову, піддаючи фарби, де отаман, на його думку, очевидно із скромности, зменшує вагу своїх учинків...
Отаман оповідає про страшні, дуже небезпечні для нього моменти; каже, що було дуже страшно, що він перелякався, що йому руки тряслися; а справді видно, що ні на хвилину не опановувала його та дика безглузда сила, що страхом зветься, і він тільки через свою надзвичайну міць духову, через свідому любов до життя, завжди активну, завжди бадьору, виплутувався, боровся, тікав, ховався...
Сидів раз у клуні, оточений большевиками. Сидить і не дише, слухає. Чує, як брама скрипить, бачить, як хтось на брамі з рушницею в руках стоїть і шукає очима по клуні. Його, очевидно! Але після світла в темряві не видно. Як блискавка, думка в голові: ще хвилина - і буде пізно. Стріляти не можна, бо той, що в дверях, не сам: у дворі ще є люди. Почують постріл і наготовляться. Треба діяти мовчки і якнайшвидше. І от - скік, сухий хруск черепа під прикладом, два, три, десять ступнів через подвір’я. Чути постріли, розрізненні, квапливі, але невдалі, бо вже пізно. Через садок до річки, ступив в очерет, а там... там два дні голодного сидіння. Як загнаний собаками заєць, причаївся, сидів у воді, слухаючи, відкіля чутно голоси та з якого боку Свистять кулі. “Було дуже, дуже страшно...” А через тиждень, як божевільна тікала від нього ціла Дніпровська флотилія більшовицька, бо він як “вчистив” по ній з гармат з Дівич-Гори, що коло Трипілля... Переїзд з боєм через Дніпро на дубах, блукання під Переяславом по лісах та плавнях. Всього бачив, усе знає, але тим живе і тим умре...
“Я партизан, я на карту не дивлюся. Так мені якийсь дядько розкаже, яка у них околиця, де лісок, де могила, де млин, де дороги... Обійду все, погляну, з гори роздивлюся, а тоді вже й видно мені, де будемо битись”.
Ніколи не наступає, а розбиває ворога, утікаючи від нього. Ніколи не б’є спереду, а тільки обхопивши ззаду, коли той, захоплений успіхом, женеться за якоюсь ніби розбитою частиною. Нові, як на наші часи, але які ж старі методи війни! Оповідає про свою босу піхоту, що швидше бігає, як кавалерія, а там ще про щось; і все бадьоро, весело.
Звернули на політику. Отаман зразу притих і насупився, а коли хтось із братії Петлюру не погладив, він суворо і з притиском казав: “Так уже не годиться! Самі ми його вознесли, то нічого й носом крутить; мусимо й далі його триматись”. Просто і мудро.
Отаман декілька днів тому був у “Головного”, з ним про справи говорив, у театрі йому зроблено овацію, і він з того всього задоволений. Але він ціну собі знає і знає своє місце: “Петлюра старший, Петлюра голова, і нічого ногам та рукам на неї ремствувати...”
Мені зовсім невідома суть тих подій, що сталися під час приходу до Києва Директорії і спричинили розходження отамана Зеленого з нею. Що там було?.. Хто завинив? Не питаю з делікатності про це. Тільки випадково чую від вояків Зеленого: “Всьому виною Коновалець”; то “він все наплутав та набрехав, а через нього й незлагода була...” [96, с. 393].
На “базі” Зеленого з’ясувалося, що переправи на той бік фронту доведеться ждати. Зараз із Козятина відходять на захід галичани, а тому, мабуть, змушені будуть відходити й наші військові частини. Правда, Зелений сподівається з дня на день своїх людей з околиць Трипілля, але що буде далі, які диспозиції - невідомо” [96, с. 392 - 393].
Не знав про це Чикаленко, але знав отаман. Він не збирався відступати з України слідом за Петлюрою, а планував відновити широку повстанську акцію проти денікінців. Хлопці ж скучили за бійкою.
У той час, коли українське військо котилося до західного кордону, зеленівці рушили на Трипілля - “столицю Самостійної України”. Так казав отаман Зелений [80].


 
 

Отаман не помилився

Армія УНР десь поділася, а Зелений продовжував утримувати позиції у центрі України, ба більше - нарощував бойову активність проти денікінців, або, як казали селяни, “никінців”. Покозачені хлібороби сотнями вступали до повстанського війська. Народ підіймався на боротьбу проти золотопогонників, ненависть до яких була лютіша, ніж до червоних.
Монархічні газети, які відновили свій вихід у Києві, публічно висловлювали невдоволення, що денікінське командування нічого не робить для того, щоб ліквідувати отамана Зеленого, який засів під Києвом. Зокрема, редакцію газети “Кіевлянинв” обурювало, що Зелений серед білого дня, на ярмарку у Ржищеві, скликав віче, на якому закликав вступати до війська УНР.
Нарешті на початку жовтня денікінці спорядили три групи, які мали вибити з Трипілля Зеленого. Одна група йшла з Києва, друга - з Білої Церкви, третя - зі станції Миронівка. Довідавшись про це, отаман не став чекати “гостей”, а рушив на Обухів, а тоді й на Кагарлик. Вибивши з нього денікінців, у місцевій друкарні видрукував тисячі листівок із закликом підійматися на боротьбу проти золотопогонників.
Клич цей було почуто - тисячі хліборобів знову бралися за зброю і ставали козаками. Це був органічний рух, в основі якого лежала люта ненависть до російського пана. Повстання проти Денікіна поширювалося, ставало всенародним. Петлюрі нічого не лишалося, як і від свого імені оголосити війну Денікіну, а відтак і любій його серцю, але ворожій Україні Антанті. Інакше він міг зійти з політичної арени вже восени 1919 року.
Вибивши з Кагарлика білогвардійців, Зелений пішов на Канів. Може, Покрову хотів відсвяткувати в цьому історичному місті та вклонитися Тарасові Шевченку.
Січовий стрілець Лука Луців, який опинився в той день неподалік Канева, зі слів селян казав, що Зелений вислав до Канева сильну стежу, за якою посувався на чолі відділу. Денікінці пропустили стежу. Коли ж надійшов відділ Зеленого, обстріляли його з кулеметів. “Зеленівці кинулися на Москалів і вирізали їх до ноги, але в бою ранено отамана” [58, с. 97]. Ніби осколок гарматного стрільна в нього попав.
Є й інші версії...
Зелений не раз казав козакам: “Ворожа куля мене не візьме!”
Чия ж куля його “взяла”? Хто стріляв у нього?
Перед боєм Зелений сам ходив у розвідку. ‘‘Любив усе своїми очима побачить...” [36, с. 39].
“Я партизан, я на карту не дивлюся, - казав він. - Так мені якийсь дядько розкаже, яка у них околиця, де лісок, де могила, де млин, де дороги... Обійду все, погляну, з гори роздивлюся, а тоді вже й видно мені, де будемо битись” [96, с. 393].
Звичайно, в розвідці його супроводжували. Того дня, 13 жовтня, ніби й Сава Дьяків був з ним. За однією з версій, він під час розвідки і вбив Зеленого. Принаймні так стверджував Іван Пилипович Кравченко, 1919 р. н., із с. Новосілки Кагарлицького району. Казав, що про це оповів йому син отамана Дьякова Яків [6].
Але дочка Сави Дьякова, Марія, серед своїх братів називала лише Петра і Павла...
Конфлікт між отаманами виник ще під час антигетьманського повстання. Йдеться про наскок Зеленого на Кагарлик наприкінці 1918 року з метою здобути хліба. Кагарлик тоді захистив від напасників отаман Дьяків. У бою загинуло дванадцять трипільців. Зеленівці незабаром повернулися в Кагарлик і полонили Дьякова. Привезли у Трипілля. Судили. Вирішили покарати на смерть. Тоді Дьякову вдалося врятуватися.
Настя Кравченко, 1902 р. н., чула, як у Трипіллі старші говорили: “Бандити настояли, щоб убити Зеленого. Заготовили жеребки. Витяг Дмитро Кравченко і вистрілив у спину своєму отаману, вбив... Кравченко Дмитро Петрович приїхав додому і застрелився, не міг витримати. Йому ввижався Зелений” [80].
Як би не було, але отаман похитнувся саме під Каневом.

 

І світ помутився йому в очах...
Та раптом - що це? - крови плями?!
Отамане! Чому поблід?!
Вхопивсь за груди... Смутно глянув,
Як похитнувся сірий схід...

 

Тяжко пораненого батька-отамана стривожені козаки повезли підводою у Стрітівку до сестри Меланії Корінь. У Стрітівці, за деякими даними, він і помер. Зеленівець Артамон Гришин, щоправда, казав, що отаман упокоївся в с. Долина біля Черняхова. А Василь Ілащук, старший десятник УГА, який, втікаючи з денікінського полону, опинився в селі Македонії, саме тут почув “страшну вістку: отаман Зелений убитий! Його тіло - в селі Ковалях”, неподалік Канева [32, с. 43].
Вістка про смерть отамана Зеленого, писав у спогадах Василь Ілащук, “пригнобила сильно македонських селян. За отаманом усі жалували. Пригадую собі слова бабуні, що в неї я ночував із сімома стрільцями. Бабуня, вже літня жінка, мала гарних доростаючих внуків. На Світову війну пішли два сини, й один з них вернувся інвалідом. На вістку про смерть отамана
Зеленого бабуня розплакалася.
- Чому ж я, стара, не вміраю? Я вже досить нажилася, а його, молодого, вбили, та й за віщо? Що нам добра бажав? Казав іноді дати підводу, то й давали. Тепер його вбили, а там, кажуть, якийсь “Нікон” і комуна йдуть та й людей граблять. Він був наш, мужик, тому й вбили його.
Свої жалощі бабуня висловлювала так боляче, якби оплакувала рідного сина.
Наші звідуни вернулися щойно рано і вістку про смерть отамана Зеленого потвердили. Нам уже не було потреби йти на Канів і треба було забути про зброю, що її приобіцяв нам герой - отаман Зелений” [32, с. 43 - 44].

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Євдокія Колісник (Пушкар), дочка Одарки Терпило, сестри отамана Зеленого, і Наталка Колісник (стоїть), сестра повстанця Оврама Колісника. Трипілля, 1920-ті рр. З оригіналу.

А чекіст Пташинський стверджував, що бачив мертвого отамана в с. Маслівці, біля Миронівки з боку Канева. Ось що писав Петро Пташинський: “При приближении к с. Масловка разведка донесла, что там стоят какие-то партизаны, а под Каневом идет бой. С небольшой группой разведчиков на рысях ухожу к Масловке. В центре небольшого села, вокруг дома с обширной усадьбой собралась большая группа вооруженных людей. На нас не обращают никакого внимания. Спешившись, подхожу к хате, заглядываю в окно через головы пришедших ранее и вижу лежащего на столе покойника.
Спрашиваю у собравшихся:
-    Кто это?
Ответ неожиданно ошарашивает:
-    Чи тобі повилазило?! Це ж батько Зелений!
Узнаю, что во время атаки на Канев его сразил осколок разорвавшегося в цепи артиллерийского снаряда... Чувствуется полная растерянность (пов-станців. - Ред.) и неспособность к каким-либо действиям вообще.
Я вошел в хату. Долго смотрел на мертвого атамана, поверженного в прах лютого врага... Мною владело сознание удовлетворенности тем, что еще одним врагом стало меньше!” [75].
Племінниця отамана Зеленого Євдокія Феодосіївна Пушкар стверджувала, що Зелений перед смертю сказав: “Мене не ворожа куля вбила, а своя. Стріляли з жита...”
Поховали отамана в Трипіллі, неподалік батьківського двору, на Гай- даївському (Базарянському) кладовищі. Відспівували священики всіх трипільських церков - Миколаївської, Свято-Введенської і Преображенської. З ними була таємна домовленість, що вони “не будуть запечатувать могили” [5]. Поховали урочисто, “з великими почестями. Було... дуже багато людей. Люди плакали” [36, с. 39]. Плакали й козаки. Вони стояли біля труни, вкритої червоною китайкою, низько-низько похиливши голови - щоб ніхто сліз не бачив [5]. “Була величезна процесія... - розповідала Катерина Булавин зі слів сестри отамана Галини. - Поклали Данила в яму, трохи присипали землею, а вночі викопали труну, і спустилися вниз до річки Красної, і у лозах, у городах поховали його. А в його першу могилу поклали Косенка Головатого, який теж помер у ті дні. Косенко був пришелепку- ватий, “з прівєтом”. На другий день прийшли червоні й відразу кинулися на гору, на кладовище” [4].
А Настя Сидорівна Кравченко, яка під час похорону співала в церковному хорі, стверджувала, що “почали стріляти з лугу. Всі розбіглися” [80].
“Як поховали Зеленого, - розповідав інший свідок, - то через деякий час приїхали з Києва і відкопали могилу, бо не вірили, що його вбито. А як відкопали, то й побачили, що в труні не він лежить, а якийсь карлик головатий. Хтось переховав його [Зеленого] вночі... А по селу потім балакать почали, що в розвідці ніякої перестрілки не було, значить, його свої вбили. Може буть” [36, с. 39].
Коли тіло отамана вночі переносили на берег річки Красної, це бачив весь куток, але ніхто не видав. Те, що чекісти не знайшли тіла отамана ні тоді, ні в наступні роки, свідчить про ставлення трипільців до Зеленого - вони оберігали його і після смерті. Чи відоме точне місце поховання отамана?
Двоюрідна онука отамана Катерина Іллівна Булавин (Глобенко) стверджувала, що його перепоховали над р. Красною, на Забродах, між вербами. Так “казала баба Галя”, наймолодша сестра отамана, і показувала їй, Катерині, те місце, щоправда здаля [4].
А Василь Олександренко, мешканець отих Забродів, уточнив: “У діда Макурди на леваді, в ожині” [3].

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Червона китайська орда на Софійській площі Київ, 1919 р. Копія.
 


“Люте время”

“Зі смертю отамана Зеленого перестала існувати і його армія”, - стверджував Осип Думін. Не знайшлося серед старшин рівного отаманові. Ніхто не зміг його замінити.
“Ні один із зеленівських старшин не лучив у собі тих так потрібних селянському провідникові прикмет: особистої хоробрости (...), матеріяльної безінтересовности, великого організаційного хисту, а що найважніше - уміння навіть серед найтяжших умовин додати бодрости своїм підчиненим”, - продовжував Думін [49, с. 110].
Оце вміння в тяжку хвилину додати бадьорості відчув на собі й отаман Марко Шляховий, який після невдалого повстання на Васильківщині наприкінці березня 1919 р. впав був духом, але “від одного погляду [на Зеленого] утішивсь, бо бачив, що в його очах живе повна надія на щось гарне, а тут мені тілько цього й треба було” [83, с. 25].
Тепер ці очі згасли...
Думін твердить, що вже за кілька днів після смерті отамана почалася трагедія. Не називаючи прізвищ, стверджував, що “визначнійші старшини зеленівської армії порозумілися з Денікінцями, продавали їм військове майно, а гроші ділили між собою і за їх до безтями піячили” [49, с. 110].
Що ж, могло бути і таке...
“Розказують навіть, що були старшини, які обіцювали Денікінцям перевести на їх сторону цілу зеленівську армію, але того їм зробити не пощастилося, бо козаки зміркували, в чім діло, і потягли хто куди. Одні з них пробилися в ряди Армії УНР, другі поступили в повстанні ватаги, яких тоді на Правобережжі був не один десяток, та найбільш подалося домів, щоб, заховати кріса на слушний час, взятися знова за рало та зажити мирним селянським життям. Не всім, одначе, так склалось, як бажалось.
Большевики, занявши Трипільщину, взялись у першу чергу за винищування та переслідування Зеленівців. Одних арештовано і розстрілювано без довгої мороки, других висилано в київську Губчеку, а та також не задавала собі много труду в розправі з “зеленівськими бандитами”, як большевики називали Трипільців. Для Зеленівців настало “люте время” [49, с. 110].
Частина зеленівців відійшла на Лівобережжя - тут не так тяжко було, як під Києвом. Дехто продовжив боротьбу на Полтавщині, а хтось подався на Чернігівщину до отамана Ангела, який весь 1919 рік спрівпрацював із трипільцями.
Повстанці Артамон Гришин та Степан Щербак перебралися на Білоцерківщину, де в Лопатинщині приєдналися до отамана Куща, який “боронив місцеве населення від большевицьких “закупів” та реквізицій худоби і харчів”, але до Зеленого йому було далеко [19, с. 7].
Звичайно, не всі повстанці розбрелися по інших загонах, частина лишилася під проводом своїх старшин, з якими вже побували в бувальцях. Так, у Гощеві, між Козином, Старими Безрадичами та Обуховом “спочатку керував бувший командир батареї Дніпровської дивізії Удод Яків” [90, арк. 101].
Таємничий Гощів - ідеальний терен для партизанів. Це місце “не висихало протягом на 50 верст, а навколо оточене лісами”, які заросли очеретом, молодими вербами, дубами, ожиною так густо, що пройти і з шаблею чи сокирою було часом неможливо. Про Гощів у легендах розповідалося як про місце, де колись водилися всілякі страхіття, “гади товщиною молодих дубчаків, страшні змії-полози і песиголовці. Тут також мали жити в давнину великолюди-герої, а пізнійше гайдамаки” [49, с. 115].
Тепер тут поселилися партизани. На острівцях в Гощеві поставили курені. Хоч і тяжко жити серед хмар комарів і мошки, зате москалям сюди не пробратися!
У Черняхівській волості та її околицях бив окупантів отаман Завзятий (Йосип Пономаренко). Він і на Лівобережжі завдав ударів ненависній комуні. У Став’янській, Германівській та Кагарлицькій волостях продовжував водити кінну ватагу з трьох десятків козаків Сава Дьяків, але на нього чигала вже смерть “із золотими погонами”.
Отамана видав селянин з Янівки Микита Овсієнко. Начувшись, як ревно захищає Дьяків громадське майно, денікінці вирішили цю його шляхетну рису використати проти нього. Односельчанин Микита розшукав Саву. Сказав стривожено:
-     Денікінці грабують у Мирівці цукровий завод. їх мало....
Сава повірив.
-     Зараз ми їм, соплякам, покажемо, - взяв декілька людей на коней - та на Мирівку.
А під Мирівкою на нього вже чекали. Був бій. Деяких хлопців повбивали, інших полонили. Саву розстріляли та повісили на стовпі на ярмарку - навпроти нинішньої аптеки у Мирівці. Трагедія сталася на Андрія, 13 грудня 1919 року.
Микита Овсієнко ніби отримав за зраду двох коней, бричку, килим, якесь ще добро. А може, він помстився за смерть Зеленого? Чужими руками тоді не один намагався загрібати жар.
Три дні отаманова дружина Ганна та інші родичі просили дозволу зняти тіло.
-    Пусть єщьо повісіт, - десь така була відповідь.
Нарешті дозволили.
Тіло привезли до Янівки (тепер Іванівка). Поховали на кладовищі, поставили великий дубовий хрест (його спалили за часів Другої світової війни, коли нічим було топити).
Козаки Сави Дьякова перейшли до отамана Завзятого.
Зима була тяжкою. І все ж гріли чутки, що навесні повернеться українська армія.
Казали люди, що ніби в Польщі вона поповнює сили.


 
 
 Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Польський генерал Лістовський розмовляє із Симоном Петлюрою, за спиною якого стоять полковники Володимир Сальський та Марко Безручко. Бердичів, травень 1920 р. Копія.

 


Продовження боротьби

Навесні 1920 р. всі побачили, як заметушилися більшовики. Зрозуміли: хтось тисне їх на фронтах. Виявилося, що наступало польське військо, у складі якого були й українські дивізії. Під час походу союзників на Київ їм всіляко допомагав отаман Завзятий.
Завзятий мріяв відродити Дніпровську дивізію, назвавши її іменем отамана Зеленого. У травні він вирішив провести вояцьку раду в Трипіллі, щоб дізнатися думку старшин і козаків. Делегатів обирали у Трипільській, Черняхівській, Обухівській, Германівській, Стайківській, Кагарлицькій і Дмитрівській волостях. На раді у Трипіллі постановили прохати польську владу та Головного отамана Петлюру дозволити організувати Дніпровську дивізію ім. отамана Зеленого чисельністю до 1500 чоловік, для яких є і зброя, і старшинський склад. Надіслали до Києва трьох представників - Чечка, Терпила та Басанського. Але поляки і Головний отаман відмовили. Мабуть, вважали, що вже перемогли більшовиків і допомоги “непевного елементу” не потребують.
Петлюра навіть не прийняв посланців Трипілля. Відмову передав через ад’ютанта Василя Беня. Що казати, зайнятий чоловік Головний отаман! Та й нащо йому своє військо будувати, коли польське є!
Уже в червні, в час наступу Першої кінної армії Семена Будьонного, поляки отямились і самі запропонували трипільцям терміново сформувати повстанське з’єднання, яке б стримувало червоних. Тоді відділи Завзятого і Вакули (Мусія Таценка) об’єднались і, назвавшись загоном ім. отамана Зеленого, взяли участь у боях на Правобережжі, прикриваючи тили польського війська, яке панічно тікало на захід. 
10 червня Трипілля здобув червоний командарм Йона Якір, жид за національністю. За “трипільську операцію” Москва нагородила його орденом Червоного прапора. Окрім фронтових частин, у Трипілля прибули “Части особого назначения”. Його командир, кондовий москаль Шестобитов, та комісари Коган і Ошкуров були невдоволені тим, як трипільці зустріли їх. “Крестьянство отнеслось к нам с недоверием, - повідомляв Шестобитов начальство. - На исполнение государственных обязанностей смотрело как на какую то новость. Тут в общей обывательской массе скрывается очень много бандитского и вообще контрреволюционного элемента. Этот элемент разлагает молодежь. Сельские учителя враждебно настроены против советской власти” [69].
Саме так і було. Відтоді як Директорія та українська армія знову десь поділися, трипільці не розгубилися, а взялися формувати повстанкоми та військові ради. Вони і раніше розраховували переважно на власні сили.
Якийсь час перевага була за червоними. Чонівці та інші бандити за звичкою кинулися на людей, які позалишалися в селах. Палили хати повстанців, брали в заручники їхніх рідних, арештовували, розстрілювали, ґвалтували, тягли майно - забирали “контрибуцію за зеленівщину”. Винюшували сліди повстанців, а ті й не дуже ховалися - наскакували на червоних і вдень і вночі. Відомо, що в серпні 1920 року загін ім. Зеленого нещадно бив москалів у Трипільській, Кагарлицькій та інших волостях.
23 серпня інспектор Київського повітового ревкому Шопенко побачив у Трипіллі “еще много зеленовских бандитов и отаманчиков, которые возмущают население Трипольського района, а также побуждают к восстанию“. I закликав начальство до рішучих заходів та продовження “беспощадной борьбы с недобитками зеленовщины” [69].
Того ж дня, 23 серпня, начміл Трипільського району доповідав чекістам, що у Трипіллі, Обухові та Черняхові “готово вспыхнуть контрреволюционное восстание. Крестьяне вышеупомянутых местечек избрали своих главарей банд, которые должны выступить против советской власти” [69]. До Завзятого, Таценка і Самозванця справді весь час приходили посланці від волостей. Питання ставили одне й те ж: готувати постання чи вже піднімати його?
Штаб загону ім. отамана Зеленого перебував то в Щербанівці, то у Красному. Нарешті він оголосив мобілізацію для загального повстання. Одразу відгукнулося до 3000 чоловік. Бойові дії розгорнулися не тільки на Трипільщині, а й у районі Ржищева, Черняхова і Миронівки. “Посланный отряд красноармейцев не в состоянии разбить их ввиду многочисленности последних”, - зазначали із сумом чекісти [69].
Народ у тяжких умовах продовжував запеклу боротьбу за своє право на існування.

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Голова Центральної Ради Михайло Грушевський і голова Директорії Володимир Винниченко. Грушевський і Винниченко пропонують катам співпрацю.

 

Грушевський і Винниченко пропонують катам співпрацю.

Недавні провідники революційного народу не тільки залишили на поталу свій народ, а й ще взялися ганити його з-за кордону. Вони засуджували петлюрівське повстанство, вважаючи, що з 1920 р., коли уряд УНР став інструментом польської політики, продовжувати боротьбу було недоцільно, навіть злочинно. Так, Михайло Грушевський з комфортного Відня проголошував: “Ми відкидаємо боротьбу з Совітською Росією, з комуністами- большовиками, явну і тайну: тактику оружних повстань і політику зривання зсередини” [З0, с. 177- 178].
У липні 1920 р. Михайло Грушевський і колишній військовий міністр УНР Олександр Жуківський від імені президії Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів надіслали листа секретареві ЦК КП(б)У Станіславу Косіору. “В листі визнавалася совєтська влада в Україні, заслуги більшовиків у боротьбі з капіталізмом, говорилося про перехід УПСР на позиції II Інтернаціоналу, а далі викладалася позиція про співпрацю КП(б)У та УПСР” [13, с. 29]. Ось так безславно скінчила свій шлях Українська партія соціалістів-революціонерів - урядова партія Центральної Ради. Що може бути страшніше, як звертатися до катів свого народу з пропозицією про співпрацю! 
8 червня, за місяць перед оцим зверненням до нього, Станіслав Косіор, прибічник нещадного терору проти українського народу, в листі від імені ЦК КП(б)У закликав усі губернські комітети Російської комуністичної партії надати ЧК допомогу партійними кадрами, щоб “уничтожить, выжечь каленым железом атаманщину” [64, с. 171].
Ось до кого звертався Грушевський із пропозицією про “співпрацю”!
16 грудня 1920 р. на з’їзді ЦК КП(б)У поляк Косіор ще раз окреслив свою позицію: “По пятам за победой над петлюровскими отрядами должна идти беспощадная месть. Снисходительности не должно быть места. Беспощадная суровость отобьет охоту от того, чтобы вставать в ряды бандитов или поддерживать их, а милость считается только слабостью. Пойманных бандитов после допроса надлежит на месте уничтожить... Так же следует расправляться с помощниками бандитов... Нет места пощаде для кого бы то ни было. Только беспощадное и полное уничтожение приведет к достижению цели”.
Недалеко від колишнього голови Центральної Ради відбіг і колишній голова Директорії Володимир Винниченко. “Хто стоїть за перемогу контрреволюції... - казав він, - хто мобілізує й організує де-будь сили для боротьби з радянською Україною, з соціялістичною революцією - той є зрадник своєї нації” [З0, с. 177 - 178].
Добре, що народ не чув цих перевертнів. Якби й почув, то не повірив би. Сказали б люди, що то наклеп на провідників народу, чекістська провокація. та що б не писали колишні вожді, хлібороби вже переконалися, що “тільки власна держава могла порятувати від грабунку” [56, с. 24].
Мрію про неї вони продовжували відстоювати зі зброєю в руках.
 
 
 
 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Голова Центральної Ради МиДніпро. Художник Сергій Васильківський. 1890-ті рр. Копія.
 


Визволення Трипілля

Увесь вересень 1920 р. тривали запеклі бої. Удача схилялася то на один, то на другий бік. Комунари доповідали голові Київського повітового революційного комітету, що “бандитизм” у Трипільській волості набрав загрозливих масштабів, особливо в Долині, Красному, Дерев’яній, Щербанівці, Жуківцях та Обухові. Писали, що отаман Мусій Таценко має багато рушниць, набоїв, 25 кулеметів і дві гармати.
29 вересня “начтыла” Семенов повідомляв керівництво: “В Трипольском районе продотряд в количестве 125 чел. ввиду наступления организовавшейся банды оставил Триполье и погрузился на бронекатер. Отряд милиции самовольно выбыл в Киев... Мною отдано распоряжение тов. Трехолеву выступить с отрядом в Триполье”.
30 вересня дві сотні повстанців, що діяли в околицях сіл Жуківці, Долина, Красне і Щербанівка, вибили із Трипільщини ще один продзагін, а 2 жовтня розбили відділ трипільської міліції, який повернувся був встановлювати “соввласть”. Того ж дня месники відправили в пекло організовувати комуну голову сільського ревкому І. Мосюренка та члена ревкому Т. Кравченка [24, с. 130 - 131]. Повстанці вичищали від червоного сміття і Трипілля. Серед комунарів, як завжди, переважали чужаки, та й тих було як кіт наплакав - лише 40 осіб стояло на обліку в комуністичній “ячєйці” Трипільської волості. 
40 на 50000 населення. Небагато! То були переважно жителі міст, які повернулися у села, де народилися, бо у містах не було чого їсти [90, арк. 99 зв.].
У жовтні притік повстанців до загону ім. Зеленого значно зріс. Це виклиг кало тривогу в Києві. І окупанти вирядили чергову каральну експедицію на Трипілля. На двох пароплавах плив грізний загін матросів і курсантів. У тому пекельному бою ніхто не переміг, хоч і побили один одного добряче.
Наприкінці жовтня на Трипільщину прибуло ще два каральних загони - Завзятий один розбив, а другий під тиском повстанців відступив. Та в боротьбу втрутилася негода - випали великі сніги. Отамани розпустили козацтво, залишивши керівне ядро та найзапекліших відчайдухів, яким не можна було повертатися в села. В одному відділі залишилося 35 козаків і старшин, а у другому - 27. На той час лісовики налагодили зв’язок з переяславським отаманом Чорним (Гаврилом Куредою) та ватажком Неїжком, що діяв під Ржищевом.
Наприкінці грудня повстанці з’єдналися для спільного нальоту на Трипілля, де в той час перебувало до 600 червоних, що мали 12 кулеметів і 2 гармати. Нічний наскок був успішний: у полон потрапило чотири сотні червоноармійців, інші розбіглися. Усіх їх без жалю розстріляли та порубали. Реквізований хліб повернули людям.
Осип Думін стверджував, що операцією керував Самозванець (справжнє прізвище Заброда). Чоловік це був суворий, козаки поважали його і побоювалися. Слово отамана “було для кожного з них наказом” [47, с. 74].
Два дні порядкували у Трипіллі Самозванець, Завзятий, Мусій Таценко та Яків Удод. Отамани вирішили знову зробити Трипілля осердям проти- більшовицького повстання на Київщині, але більшовики вислали із Ржищева та Обухова сильні відділи. Партизани мусили відступити в Гощів. Із собою везли кілька сотень рушниць, кулемети та багато набоїв.
Заховавши арсенал у гощівських нетрях, перебралися на полтавський берег до отамана Чорного. Частина хлопців залишилися в лісах. Партизани скрізь де могли нападали на продзагони та невеликі відділи червоноармійців. Один з боїв, у лівобережному селі Кальне, якраз навпроти правобережних Гребенів, став останнім для курінного Завзятого - Йосипа По- номаренка з Черняхівщини.
Невдовзі загинув і Самозванець. Думін стверджував, що після успішної операції у Трипіллі Самозванець почав на власну руку таємні зносини з Трипільським ревкомом. Якого вони були роду - чи отаман добував цінну інформацію від своїх людей, які там працювали, чи домовлявся про “амністію” - хто тепер скаже? Але це викликало підозру у гощівських партизанів. Вони засудили Самозванця на смерть.
Присуд виконав його родич Вакун Удод.


 
 
 
 Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Червоний кавалерійський загін (командир Ніколаєв). 1919 р. Копія.

 


Нещасливе отаманування Мусія Таценка

Гощівський загін очолив Мусій Таценко. “Була це людина наскрізь ідейна, свідома національно й образована, - стверджував Осип Думін, - але Та- ценкові бракувало сильної волі, авторитету і тяжкої руки, чим, попри свої хиби, визначався його попередник - отаман Самозванець. А ці прикмети були тим більше потрібні, коли приходилося отаманувати над такою “вольницею”, якою іменно була гощівська братія. За Таценка отряд став знова наче збіговищем всякого люду, якого одинокою метою було скритись перед Большевиками, а при нагоді добре забавитися і по-козацьки погуляти” [49, с. 111-112].
Та і які операції можливі взимку?! Взимку в отамана одна турбота - зберегти партизанські кадри до весни. Половина сяк-так перезимувала в Гощеві, друга половина - на одному з дніпровських островів. Не припинялася підпільна праця: взимку у Трипільській, Стайківській і Черняхівській волостях та недалеких селах на лівому березі Дніпра створено нові повстанські комітети. Налагоджено зв’язок з отаманами Мельником та Орликом. Шукали виходів на Хмару і Заболотного, та марно.
Усі з надією чекали весни - сподівалися, що Петлюра повернеться з військом. А чутки літали обнадійливі. Трипільці посилали зв’язкових до Польщі, де перебував Головний отаман, але без наслідків.
Відчуваючи напругу навколо Києва, “соввласть” розмістила у трипільських селах військові гарнізони. Одразу активізувались комунари і ЧК. Вони намагалися не допустити весняного повстання. Та й взимку партизанів найлегше знищити - в Гощеві замерзали болота, і він ставав відкритим для червоних. У лісах та на дніпрових островах проводилися безперервні облави. Чекісти і чонівці нищили сім'ї повстанців. Усе ж, попри лютневі та березневі втрати, загін ім. отамана Зеленого, відновивши зв'язки з іншими відділами, почав повстанську акцію. У квітні 1921 року нальоти козаків на ворожі частини і гарнізони стали повсякденними. В середині травня зеленівці наважилися наскочити на Обухів. І знову вдало!
Якраз у час отаманування Таценка в загоні з'явився Осип Думін. Чортик таки пожартував над ним - командир карального загону проти трипільців у 1919 р. мусив у червні 1921 р., рятуючись від ЧК, шукати у трипільців порятунку.
На хутір Таценки Думіна привів буковинець Володимир Григорович, представник Цупкому на Трипільщині. Походив він з Чернівців. Від 1915 р. служив в австрійській армії, потім в УГА, а з 1919 р. - в Осадному корпусі СС Армії УНР. Наприкінці 1920 р. він уже - ад'ютант начальника Київської школи червоних старшин. На початку 1921 р. Григорович посів посаду завідувача військового відділу при Трипільському волосному ревкомі.
Про своє піврічне перебування у Гощівському загоні Осип Думін залишив спогади. В одному з них, під назвою “Перші дні в партизанському таборі", Думін написав, що гощівський отаман Мусій Таценко “робив симпатичне вражіння, вражіння щирої, відкритої і м’якої людини” [47, с. 59]. Його ж заступник, Трохим Колісник, виявився чоловіком недовірливим, замкненим та жорстким. Під час першої розмови він ставив Думіну питання так, начеб той перебував під арештом.
-    Про пана Григоровича ми знаємо, він працював у Трипіллі, - казав Колісник, - але про вас ми не чули. Чи могли б ви доказати, що співпрацювали в повстанському комітеті?
“Про вас ми не чули”... Як видно, не признався Думін, що він і отой командир “отієї експедиції” на Трипілля, що саме він віддав наказ обстрілювати гарматами Обухів і Жуківці... Таценко з докором подивився на свого заступника і, випередивши Думіна, промовив:
-    Остав, Трохиме, хіба ти дійсно підозріваєш, що ця людина має щось спільне з більшовиками? Врешті, це галичанин, а галичанин ніколи не служитиме большевикам, а коли й служить, то тільки для того, щоб допомогти рідній справі.
Коли формальності було залагоджено, Таценко і Колісник повели новоприбулих у табір. Думін усе шукав якоїсь стежки, але такої не виявилось - як він не приглядався - лише одна й та ж “зелена непроходима стіна” [47, с. 63].
Перебравшись через мочариська, повернули праворуч, пройшли поза корчами. Знову опинилися перед гущавиною. Трохим, що йшов попереду, нахилився і “шугнув у ледь помітний отвір”, за ним Думін, Григорович і отаман. Ще кілька хвилин - і партизани зупинилися “в якомусь наче притемненому коридорі”. Трохим рукою торував дорогу. “Він одним махом відвертав нависаючі заслони дикого хмелю і справно посувався вперід”. Ноги ж Думіна то плуталися в корчах, то ковзалися на слизькому корінні. Він ішов значно повільніше за Колісника, який усе віддалявся і врешті розтанув десь у гущавині. 
Загубивши навіть його слід, Думін розгублено зупинився. Перед ним стояла лише “жива стіна гущі”. Він не міг зробити вже й кроку вперед. Та Колісник повернувся і, розсунувши дикий хміль і шувар, допоміг новачкові. Не менші проблеми мав і Григорович. Мусій Таценко, йдучи позаду, жартував. Казав, що це не міська бруківка, доведеться звикати “продиратися вовчими стежками”. Але не мине й тижня - ви і вночі, казав отаман, знайдете вхід до табору [47, с. 63 - 65].
Хоч і нелегка то була дорога, Думін радів, що має нагоду пізнати невідомий світ партизанського життя. “Це справді Великий Луг, - думав він, - це справді нове Запорожжя”. Його уява вже малювала загони повстанців, що “сходилися сюди з дооколичних сіл, щоб звідтіля під нашим проводом підняти цілу Україну на боротьбу проти кривавої московської окупації” [47, с. 66].
Його фантазії перебив голос Колісника:
-     От це ми вже і в таборі.
Ще хвилина - і Думін опинився на галявині, міцно оточеній гущавиною. Посеред неї палахкотіло вогнище. На пеньку сиділо двоє партизанів - один мішав у відрах, що висіли над жаром, а інший чистив кріс.
-     Комісарів привели, - усміхнувся Таценко.
Того ж дня отаман видав Думіну та Володимирові Григоровичу по австрійському крісові та по 100 набоїв до них. Кріси були справні, але поржавіли, тож товариші одразу взялися до роботи...
Через тиждень після прибуття Думіна отаман загинув...
Повертаючись 14 липня з Полтавщини, з Рудакова, де вони гостювали в отамана Чорного, Таценко та Андрій Мовчан посперечалися. Суперечка виникла на березі Дніпра через човен. Він був один, усі в нього не могли вміститися. Таценко сказав, що спочатку поїде він із трьома хлопцями, тоді човен повернеться і перевозитиме інших. Мовчан не погодився, бо “його Жуківці”, де він планував днювати, далі, ніж Гощів, куди вертався Таценко.
Обидва отамани ніби були напідпитку. Мовчана підтримав Овсій Удод. Зчинилася лайка, почулися погрози. Таценко замахнувся на Мовчана крісом, можливо, навіть ударив його в руку. Мовчан вихопив нагана. Пролунали постріли. Мусій упав на пісок.
Трагедія сталася якраз навпроти Халеп’я.
Тіло отамана рідня поховала на кладовищі неподалік хутора Таценки.
Андрій Мовчан шкодував потім про свій вчинок.
По смерті Таценка в Гощеві запанувала анархія. “Гощівці стали “промишляти” по шляхах, наче лицарі темної ночі. Не диво, що дооколичне селянство, якого симпатії були спершу по стороні партизанів, стали відноситися до Гощівців байдуже, а подекуди навіть ворожо. Щойно пізніше, як ті устаткувалися, селянство знову стало ставлятися до їх по давньому” [49, с. 112].
Десь у середині липня 1921 р. гощівські партизани послухали ради Думіна об’єднатися з “Полтавцями” - так вони називали переяславський загін отамана Чорного. Але висунули умову: отаманом з’єднання не повинен бути Чорний. Причиною цієї вимоги була, напевно, дисципліна, яку завів отаман Чорний у своєму загоні, вона, стверджував Думін, “на ціле небо” перевищувала дисципліну в Гощівському відділі, якщо про таку взагалі можна було говорити [49, с. 113].
Думін діяв згідно з планами Цупкому, який постановив об’єднати обидва відділи. Новий партизанський загін мав стати восени 1921 року, коли планувалося загальне повстання, “зав’язком Трипільської повстанської дивізії” [49, с. 112].

 

 
 

Фрагмент обкладинки книги спогадів Осипа Думіна Партизани. З оригіналу.

 


Побиття “кацапні” та зрадників у Воронькові

4 серпня 1921 р. Гаврило Куреда (отаман Чорний) добровільно поступився посадою і з кількома товаришами пішов кудись на південь. На козацькій раді, яка відбулася в лісі біля села Рудякова, вибрано нового отамана - чи то Осипа Думіна, чи то буковинця Володимира Григоровича (у споминах Думін чітко не з'ясував цієї ситуації). Обидва вони мали повноваження представників Центрального українського повстанського комітету. Назвали з’єднання як і раніше - загін ім. отамана Зеленого.
“Козаки-партизани спершу посипали голову свойого нового командан- та землею, а після піднесли його тричі на руках угору, - згадував Думін. - Після того началася гульня. При звуці бандури хлопці танцювали [так], що справді здавалося, що земля згинається і стогне. На всіх лицях малювалася така бадьорість і козацьке завзяття, що я справді почував себе наче в товаристві запорозької чубатої браті’Г [66, с. 159].
У загоні згуртувалося близько 60 осіб, з них 10 кавалеристів. Кожний партизан мав, окрім гвинтівки і 80 - 100 набоїв до неї, наган. Було й чимало бомб різних зразків. Отаман поділив відділ на 4 чоти - по 12 - 13 осіб - і призначив командирів. Кавалеристи творили кінну розвідку. При загоні був фельдшер з похідною аптечкою.
Першою - і надзвичайно успішною - акцією нового отамана був нічний напад на відділ “кацапів-продармейців” та міліцію у с. Вороньків. Російський продзагін було розгромлено, а сильний відділ міліції по тривалому бою - ліквідовано. Цей бій детально описав Осип Думін у своїх спогадах (дивись у додатки книги).
Коли відділ після успішного бою покидав Вороньків, до отамана підійшло кілька господодарів і від імені односельчан подякували за звільнення “хоть на часиночку" з-під “большовицько-кацапської кормиги”.
-    Ви месники за наші кривди і терпіння, ви наші оборонці й вас ми завсіди пам’ятатимемо та за вас Бога молитимемо, - сказав поважний селянин.
“Мені, - писав Думін, - тоді ясно стало, як селянам далися взнаки чужинці-окупанти і власні перевертні. Я тепер гаразд зрозумів, як радо піддержує, як говорять комуністи, наш український селянин владу червоної Москви. Доказом, як селяни натерпілися, є те, що не боялися прилюдно дякувати отаманові за визволення на “часинку”, бо комуністи, вернувши, могли на них кріваво пімститися” [66, с. 166].
При прощанні у багатьох селян стояли сльози в очах.
-     Гукніть нас, а ми всі з вами підемо, - говорили вони. - Ведіть нас хоть сейчас проти комуни.
-     Прийде пора, товариство, й на вас. Прийде хвиля, коли не тільки воронківців потрібна буде допомога, а всього українського селянства. Пам’ятайте тоді на ваш обіт! - сказав отаман, сідаючи на коня.
Дух і партизанів, і селян піднявся. Але дуже швидко “кацапня” (так люди називали червоноармійців) перейшла у рішучий наступ. Облави та арешти, арешти й облави - таким стало життя. Місцеві зрадники осміліли і все частіше видавали односельців, пов’язаних з партизанами.
І все ж у вересні 1921 року повстанський рух різко зріс - адже диктатура чужинців була нестерпною. Ніхто вже не міг відсидітися - всі мусили братися за зброю. На одній з вересневих нарад голова Київської губЧК Яків Абрамович Лівшиц визнав: “Становище в Київській губернії вкрай напружене. Підняли голови недобитки куркульсько-націоналістичної банди Зеленого. їх всіляко підтримує в селах різний контрреволюційний елемент. Банди ростуть кількісно. Надзвичайне становище у волостях Обухівській, Трипільській, Стаєцькій (Стайківській. - Ред.), Ржищів- ській...” [23, с. 26].
Яків Лівшиц призначив уповноваженим губернської ЧК “по боротьбі з бандитизмом” в Обухівській волості патологічного садиста Модеста Вишневського, білоруса за національністю. Восени 1921 р. цей виродок з відділом чекістів конвоював до Обухова арештованих заручників сіл Гудимівка та Нещерів. Біля нещерівської церкви повстанці обстріляли чекістів, намагаючись врятувати товаришів. Тоді катюга-білорус наказав розстріляти заручників, що й було миттєво зроблено. Малою втіхою стало те, що в тому бою загинув чекіст Олександр Подольський, а сам Вишневський дістав поранення...
Отримав поранення й Осип Думін - сталося це 9 вересня в бою на хуторі Таценки. Куля потрапила в ліву руку. Керувати загоном він уже не міг, тож наступного дня Думін склав із себе повноваження отамана.
Оскільки зеленівцям не вдалося налагодити зв’язки з Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника, то про Листопадовий рейд 1921 року вони нічого не знали. Довідалися лише з більшовицької преси, що “банды Тютюника разбиты”. Козаки не вірили, вважали, що це чергова московська байка.
Тим часом наступила зима. “Ті повстанці, котрі знаходилися в повстанні з 1919 року, майже усі хорі, - розповідав отаман Залізняк (Думін). - Сурова зима та холоднеча примусіла їх зникнути з отрядов на деякий час у чужі села та чекать весни, дуже часто приходиться їм міняти села та перекочовувати з одного повіта в другий. Ліків та засобів для лікування ніяких немає. Ті повстанці, котрі позалишились по лісах, активно не виступають, завдяки холоду, а також не бажаючи видати схованки, де вони пристосувались на зимівку. [Серед] їх також немало ранених” [90, арк. 99 зв.].
У грудні 1921 р. Думін-Залізняк залишив гощівський відділ і виїхав до Києва. У лютому йому вдалося перейти польський кордон. Звіт військовим інституціям УНР про діяльність загону ім. отамана Зеленого він подав як отаман Залізняк.
Загальна назва документа - “Донесення розвідки і повстанців, які перебували на терені України, про військовий та політичний стан Червоної армії” [90, арк. 101 -102 зв.]. 
 

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Яків Орел-Гальчевський. З оригіналу.


Повстанський рух та його оцінки

“На повстансько-партизанську боротьбу багато людей задивляється як на чинник деструктивний, чинник анархії та диверсії. Така однобічна інтерпретація є неслушна... - писав український старшина Аркадій Італійський. - Повстанці можуть відіграти дуже поважну ролю у кожній війні та передусім у Визвольній боротьбі, і треба ствердити, що у наших Визвольних змаганнях 1917 - 1920-х рр. українські повстанці, правда не на 100%, таку ролю відіграли... Безумовно, що держава, яка під час війни, крім регулярної армії, вживає також повстанських відділів, має величезну перевагу над ворогом, який легковажить цю методу боротьби... Головним завданням повстанських відділів мало бути дезорганізувати ворожу владу, руйнувати тактичні й адміністративні осередки, нищити комунікаційні шляхи, зривати продовольчу роботу, нищити військові частини і поодиноких представників влади...” [11, с. 12 - 13].
Далі український старшина, який еміграційним урядом 1945 року був підвищений до генерал-хорунжого, пише, що вояк регулярної армії має суттєві переваги перед повстанцем: “регулярник” забезпечений харчуванням, медичним обслуговуванням, одягом, зв’язком зі світом, заробітною платою, має приміщення для відпочинку. Йому не треба піклуватися, де дістати набої. Багато його проблем вирішить командир, тільки треба слухати накази. В разі хвороби чи поранення вояка відправлять у запілля, де життя налагоджене і спокійне. Всього цього не має повстанець, у біль-шості випадків він сам вирішує, “як йому діяти для кращого виконання обов’язків” [11, с. 13].
Слушний початок! Але як же швидко Валійський потрапляє у тенета тенденційності й слідом за справжніми винуватцями національної поразки перекладає вину з їхніх млявих плечей на плечі народу та його ватажків!
Ні сіло ні впало Валійський назвав отамана Зеленого “великим амбіціо- нером і демагогом” [11, с. 14]. Це про отамана, під жовто-блакитні знамена якого збиралися десятки тисяч повстанців, відтягуючи на себе чималі ворожі сили із фронту й тим полегшуючи завдання українській армії! У чому полягала “демагогія” Зеленого, генерал Валійський так і не зазначив.
Що ж до амбіцій... їх найбільше мав Петлюра. І вони не були забезпечені військовим умінням чи хоча б везінням. Амбіції ж Зеленого цілком відповідали його здібностям масштабного організатора збройної стихії нашого народу.
Ось ще одна оцінка - командира 7-го Синього полку 3-ї Залізної дивізії Олександра Вишнівського. “Добрий організатор і промовець, український патріот, але політично невироблений, - писав він про Зеленого. - Був популярний не тільки в районі Трипілля над Дніпром, але й на широких просторах Київщини... В ньому переважив амбітник над патріотом... Через кілька місяців Зелений упритомнив собі свій гріх проти України, покаявся і знову розпочав війну проти окупантів України - спочатку проти комуністів, а потім - Добровольчої армії. Денікін був змушений вжити проти нього значні сили” [15, с. 20, 22].
Схема знайома: Зелений, звичайно, патріот, але через невиробленість (це про учасника двох російських революцій і політкаторжанина!) нагрішив, наробив дурниць, згодом зрозумів це і покаявся (коли і де?). Полковник Микола Чеботарьов ще додає: “Та було вже пізно”. І Євген Коновалець, і Василь Бень, і Осип Думін ставилися до Зеленого як до ворохобника. “Січовий чекіст” Юліан Чайківський, мабуть, теж поділяв цю оцінку. Як і російські завойовники - червоні та білі. А от ставлення козаків до отамана інакше. Вони любили його, пишалися ним, боготворили. Левко Чикаленко підмітив важливий психологічний момент: вони не відрізняли себе від отамана. Все те, що пережив він, пережили і вони - і радість, і горе, успіх і невдачі.
На жаль, козаки і старшини Зеленого залишили небагато свідчень про свого отамана. Причини зрозумілі - їх майже всіх винищено. Тож свідчення трипільців, які наприкінці 1980-х років зібрав Михайло Карасьов, - на вагу золота. Вони не тільки перекреслюють тенденційні оцінки, а й заперечують загальновизнану тезу, що, мовляв, немає пророків у своїй Вітчизні. Оцінки земляків Данила Терпила - теплі, позитивні, попри те що вони страшно постраждали “через нього”.
Було ще одне важливе свідчення - спогади зеленівця, пізніше поручника Армії УНР Артамона Гришина, який завершив життя у Франції 19 листопада 1967 року. В рік смерті він написав і передав редакції журналу “Дороговказ” (Торонто) рукопис “Життя і смерть отамана Зеленого” - “28 сторінок дрібного машинопису з докладним і вичерпним описом подій, дієвих осіб, місцевостей і т. ін. Рукопис образно малює повні небезпек будні повстанського життя, цінними даними збагачує нашу повстанську мемуаристику і заслуговує на те, щоб його видати окремою брошурою” [27]. Та наміри редакції журналу залишилися намірами.
Яка доля рукопису? Чи потрапить він колись до рук історика?..
З найбільшою довірою ставлюся до оцінки повстанського руху сотника Армії УНР і отамана Якова Гальчевського. “В повстанчих відділах був український елемент безсумнівно ідейний, - писав він. - Може, були одиниці малосвідомі, початково та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могли нам заступити неба, куди наші душі рвались, бо там була ідея. Смерті ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв як легкий перехід в інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо, [знали], що не один ворог поляг від кожного з нас. Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі. (...) Люди з таким наставлениям є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра несмертельності (безсмертності. - Ред.)11 [17, с. 146-147].
Таким був і отаман Зелений, такими були його повстанці.

 

 
 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Члени червоних бандформувань Григорія Котовського. Поч. 1920-хрр. Копія.

 

“То була бандитська влада”

Українські еміграційні газети початку 1920-х років були вщерть заповнені інформаціями про злочини московської влади в Україні. “Действительная история Русско-Украинских отношений говорит прямо противоположное петлюровской стряпне, - нахабно заперечував правду командувач російських окупаційних військ в Україні Михайло Фрунзе. - В смене исторических эпох Россия выступает как благородная нация, как чистейший выразитель высшего типа мышления и культуры славянских народов, как богатырский боец за культуру человечества, как старший брат и руководитель других народов” [34].
Цинізм окупантів, як і їхня жорстокість, ніколи не мав меж. 1923 року вони перейменували старовинне містечко з історичною назвою Трипілля на село з ідіотською назвою Комсомолів та почали насаджувати комуну. Першу склепали 1924 року. Назвали її “лірично” - “Ясний промінь”. Потім як чиряк вискочила комуна “Світлий маяк”, організатором якої став сільський активіст Ілля Мартинович Мартиненко. За дружину, до слова, він взяв племінницю Зеленого - Настю Андріївну...
ҐПУ систематично виловлювало зеленівців. Роботи вистачало, бо непричетних до боротьби у Трипіллі майже не було. Кого арештували, кого мобілізували до армії, посилаючи подалі від Батьківщини. Івана Терпила, брата отамана, закинули на Кавказ. Там він і склав свої кістки. У с. Тібер- да, що в Карачаєво-Черкесії, є пам’ятний знак, де серед прізвищ тих, хто загинув, встановлюючи совєтську владу, викарбуване і прізвище Івана Терпила [4].
1924 року арештували двоюрідного брата отамана Зеленого - Максима Юхимовича Терпила, командира 2-го Трипільського полку Дніпровської повстанської дивізії. На допиті повстанець сказав прямо: “Я брав участь у діях проти червоної армії під селом Горохуваткою, станцією Христинів- кою” [24, с. 141].
1929 року арештовано чимало халеп’янців. Всіх їх обвинувачено в участі у “бандах Зеленого”. Ось кілька прізвищ ув’язнених: Клим Савович За- воротній, Андрій Охрімович Павельченко, Михайло Сергійович Шкуро- лацький, Оврам Григорович, Яків Карпович, Трохим Карпович і Тимофій Антонович Лемешки. А от Григорія Григоровича Лемешка та Михайла Панасовича Яременка того ж року було розстріляно.
1929 року репресували і сотника Дніпровської дивізії Василя Сильве- стровича Назаренка - спочатку він отримав три роки покарання, згодом ще десять. Постійно викликали до Обухова в ҐПУ племінника отамана, скарбника Дніпровської дивізії Якова Мартиненка. З допитів вертався побитий. “Йому не один раз ми казали: “Якове, тікай із Трипілля”, - розповідала Катерина Булавин [4].
Щоб врятуватись, Яків почав “співпрацювати зі слідчим”, зокрема дав 13 лютого 1930 р. свідчення проти Федора Васильовича Петриченка, начальника кулеметної команди Дніпровської повстанської дивізії. Казав, що Петриченко брав активну участь у “банде Зеленого”. “И пробыл в банде до полной ея ликвидации”. Видав, що Петриченко взяв “самое горячеє участие в расстреле комсомольцев в момент налета банды на последних в селе Триполье (...). Петриченко всегда ругал коммунистов, говоря, что “Эх! Если б скорее да пойти бить этих блядей коммунистов”, а також поминалось за Петриченком, що останній вив агитацию серед крестьян против коллективизации и вообще он был настроен так, что в момент чего-либо Петриченко был бы первым, который стрелял бы в советскую власть, по- сколько он враждебно, можно сказать, как контрреволюціонер, ставился ко всем мероприяттиям советской власти” [94, арк. 2].
Наприкінці допиту Яків Мартиненко сказав уповноваженому Богданову: “Вообще Петриченко настроен был антисоветски, человек, котрого трудно иссправить, попутно з тым, Петриченко все время думал про свержение советской власти и как можна скорее надеть пагоны. На сходке он не бывал, но на базаре среди крестьянства всегда говорил и ругался матом, что все равно ихняя коллективизация не пройдет. Часто выкрикивал такие фразы, сжимая кулаки: “Эх, когда б скорее!” [94, арк. 2].
2 березня 1930 р. Яків Мартиненко розповів уповноваженому ҐПУ Васику, що начальник кулеметної команди Федір Петриченко брав “активну участь у розстрілі комсомольців у селі Халеп’ї літом 1919 року”, а в грудні 1929 року, вийшовши на базарну площу, де було багато людей, став говорить проти колективізації, мов, не ідіть, добрі люди, до колективу, бо там будете плохо жить, будете з голоду пропадать, там будете робить як воли, а їсти нічого вам не даватимуть, там життя добре буде тільки комуністам та службовцям” [94, арк. 9].
А ще згадав Мартиненко, як у серпні 1929 р. Петриченко в урочищі Христа, на вигоні, казав людям: “Ех, яка тепер жизнь тяжка, коли б скоріше прийшов той час, щоб з цими блядями комуністами розправиться. Бить їх, сволочей, треба” [94, арк. 10]. Казав Яків, що подібні висловлювання від Федора Петриченка можна було чути часто.
У цей час Федір Петриченко вже був арештований - на початку лютого він опинився в тюрмі.
Яків Мартиненко врятував себе, виїхав у Малин, де влаштувався завгоспом, але у червні 1932 р. несподівано помер від гострої інфекційної хвороби.
І Микола Касянович Удод, 1904 р. народження, який хлопчиком напував коней зеленівцям, на допиті 14 лютого 1930 р. свідчив проти Федора Петриченка, називав його “активным бандитом в банде Зеленого”, казав, що “бандиты титулували его начальником”, що він “играл крупную фигуру”, перебуваючи “в банде Зеленого с момента ея организации до полной ея ликвидации”, ще й додав, що і дружина його “враждебно относится ко всему”, тобто до совєтської влади [94, арк. 4].
Навіть командир 2-го Трипільського полку Дніпровської дивізії отамана Зеленого Максим Юхимович Терпило свідчив проти Петриченка. 15 лютого 1930 р. Максим Терпило показав уповноваженому ҐПУ Богданову як свідок, що Федір Петриченко “в банде был все время ея иснування и был на должности командира роты и принимал активное участие в Трипольськой трагедии, отношение до советской власти самое скверное и, как видно, что Петриченко до последнего времени ожидал каких-то пришельцев, какие его должны были освободить от совецкой власти (...). В банду Зеленого пошел добровольно. В случае переворота или что-то другое определенно станет проти совецкой власти” [94, арк. 6].

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Федір Петриченко. З оригіналу. Публікується вперше.Додав штрихи до портрета Федора Петриченка і трипілець Іван Васильович Мужин, 1901 року народження. 15 лютого 1930 р. він доповів уповноваженому Богданову, що Федір Петриченко як командир сотні “дуже горячу вів страшенну росправу надчервоноармійцями, також над комсомольцями.
Потім Петриченко Федор за це не відповідав і не амністіруваний” [94, арк. 7].
Спочатку Федора Петриченка засудили на 10 років. Підписи під вироком поставили “визволителі” Рофман, Ізмайлов та Іванов. Але цей вирок начальству видався гуманним, тож уже 25 березня 1930 р. Судова трійка при колегії ҐПУ УССР постановила Федора Петриченка розстріляти.
І розстріляли!
Рідна сестра отамана Галина, рятуючись від репресій, подалася з чоловіком Данилом Оленичем на Чорноморщину - в с. Воронцовку біля Сочі. Разом з ними вирушили й односельчани Овчарі. Вони й донесли в “органи”, хто такі Оленині. Напередодні арешту Данило викинув у кропиву сумку з деякими документами, серед яких були і фотографії отамана Зеленого, але під час обшуку уважні працівники НКВД сумку знайшли [4].
Декому, як, наприклад, Максимові Удоду-“Підкові”, командиру 1-го Трипільського полку Дніпровської дивізії, пощастило втекти за кордон...
Незважаючи на репресії, Трипілля продовжувало дихати на окупантів ненавистю. Про ставлення мешканців Київщини до представників московської влади свідчить, зокрема, така публікація в газеті “Правда”. “Начальник Ревкома города Киев вынужден был обратиться в СНК с письмом, в котором с прискорбием обращал внимание на участившиеся случаи невежливости населения по отношению к представителям Красной Армии, в частности в непочтительном отношении к солдатам и даже к комиссарам, в нежелании уступать последним дорогу и в проявлении в разных мелких случаях публикой своей дикости и невоспитанности” [76].
Недоброзичливість виливалася й на совєтських службовців, комсомольців, комуністів, учителів, яких присилали, щоб “ідейно разоружить бандітскоє село”. Ось спогад комсомолки Лесі Радянської (Оксани Савицької), яку направили у Трипілля насаджувати комуністичні та атеїстичні погляди. “У селі до мене поставилися з недовірою. Ця недовіра переросла у ворожість, як я почала відвідувати збори комсомольського осередку. Осередок був невеликий - 10 чоловік сільської бідноти і переростків Трипільської школи... Партосередок - ще менший... Церкви ж завжди були переповнені старими і малими... Діставалося мені, коли пізно поверталася додому: летіло в мій бік груддя, нісся свист, улюлюкання, брудна лайка.
- Стрижена міщанка! Що тобі в нас треба? Чого приїхала колотити село? Забирайся геть!..
Часто й собак з ланцюгів спускали...” [24, с. 132 - 133].
Багато хто із трипільців не боявся висловлювати свого ставлення до комуни і вдень. Так, учитель Іван Петрович Оленич публічно висміював російськомовних прихвоснів “соввласті”. Заходив серед білого дня до комсомольського осередку і “нав’язував молоді есерівську програму, захищав український націоналізм, висміював людей, які говорять російською мовою...” - скаржився владі секретар халеп’янського комсомольського осередку Олександр Савицький [24, с. 132].
“Московсько-жидівська комуна” такого вибачити не могла. Трипілля і сусідні села систематично “проріджували” - висмикували то одного повстанця, то другого, а 1929 року під час “розкуркулення” комунари спровадили до Сибіру десятки багатодітних родин. Може, ще й поталанило їм, бо ті, хто лишився, невдовзі потрапили у смертельні лещата Голодомору. Забрав він півтори тисячі трипільців. А скільки покалічив!
Незважаючи на страшні репресії, з “радвладою” навіть під примусом мало хто хотів співпрацювати - 1933 року комуністична організація Трипілля становила лише 20 членів і кандидатів у члени компартії.
Тих зеленівців, які вижили в час Голодомору, добивали репресіями. 1937 року ув’язнили Григорія Даниловича Удода, гармаша Дніпровської дивізії. Не забули і про рідного брата отамана Зеленого - Грицька Терпила. Обидва отримали по 10 років російської каторги “за бандитизм”. Григорій Терпило відбував ув’язнення в Башкирії. Додому не повернулися обидва. 1937 року арештували Федора Цюкала із Красної Слобідки, трипільців Леонтія Бельдія, Антона Дзюбенка, Дениса Заброду, Павла Косаря, Петра Кравченка, Якима Оленича, Юхима Савицького, Якова Терпила, Кирила Цедика, халепця Тимофія Лемешка, Федося Кагарлицького з Черняхова, Федося Кравця з Обухова та багатьох інших. Усім дали 10 років каторги. А трипільців Петра Бельдія, Йосипа Оленича, щербанівця Григорія Руди- ка, халепця Степана Тукаленка розстріляли. 16 жовтня 1937 р. розстріляли і Максима Терпила, командира 2-го Трипільського полку. 25 жовтня кати обірвали життя вчителя, голови халеп’янської “Просвіти” Гаврила Макаровича Лавріненка. А 8 грудня знищили Павла Яковича Носара, батька сімох дітей. За що? За те, що захищав рідну землю.
Ще раніше, 1932 року, репресували Івана Даниловича Оленича, племінника отамана Зеленого. 1939 року, вже після ув’язнення, він як виконроб брав участь у спорудженні пам’ятника Тарасові Шевченку в Канові. Був свідком, як розрили його могилу, бачив, як працівниця НКВД (жидівка) проникла до склепу. За словами Оленича, на оцинкованій труці, на шкіряній обкладинці зотлілої Біблії, лежав масивний золотий хрестуҐІодібний хрест лежав і всередині дерев’яної труни [4]. Обличчя Тараса Шевченка від дії кисню, що увірвався до склепу, на очах у свідків розсипалося у прах. Працівник НКВД узяв у кожного розписку про нерозголошення того, що вони бачили, мовляв, тоді мародери почнуть копати могилу Тараса Шевченка і шукати золотого хреста.
Найбільше дісталося трипільцям 1938 року. Тоді було арештовано сотні людей із Трипілля та інших сіл, які давали Зеленому козаків. В одному лише Халеп’ї того страшного року було репресовано понад 90 селян.
Ось розповідь про одну людську трагедію.
4 квітня 1938 року у хаті Йосипа Федоровича Плюти чекісти під час обшуку знайшли п’ять золотих десяток, які залишила на зберігання сусідка. Золото мали право мати лише представники “московсько-жидівської комуни”!
Пароплавом привезли Йосипа Плютудо Києва. Кинули в підвал одного з будинків на Безаківській. Спочатку у підвалі було тринадцять трипільців. Почали водити на допити. Допитував “енкаведист єврейського походження”, перед ним на столі лежали “залізний прут і з мармуру промокачка” [24, с. 137].
-     Ти троцкіст? - ошелешив чекіст хлопця.
“Не знаю, що йому казати, - згадував Йосип Плюта, - [не знаю, чи] “троцькіст” - це харашо чи погано?” [24, с. 137].
-     А що це таке? - наважився спитати.
-     Как что?! - голосно обурився кат. - Ти троцкіст, спрашиваю?!
-     Не знаю, що воно таке, я неграмотний.
-     Нє валяй дурака!
-     Їй-бо, тільки одну зиму до школи ходив...
-     Кто тебя завербовал?!
Йосип не знав, що й відповідати.
-     Кто завербовал тебя в троцкістскую арґанізацию?!
-     Ніхто мене нікуди не вербував.
“Тільки я це сказав, - продовжував Йосип Плюта, - він устав, узяв ви- мокачку, став у мене за спиною і тією важкезною вимокачкою мене по плечах, по кістках чотири рази як улупить - у мене й руки потерпли. Це він так, щоб я йому здачі не дав. Довго ще вариводив і за царського золотого згадав”.
- Золота наґрабіл! Все ви, хахли, бандіти, зєльоновци!
-     Який же я зеленівець, я малим тоді був...
-     Значіт, атєц...
-     Батько ще раніше від тифу помер...
-     Значіт, брат... Зєльоновскоє кодло!
У підвалі вже сиділо півтори сотні арештованих трипільців. “До них добавилося до ста щербанівців, більше ста халепців, і всі за “зеленівщину”, а молодші - за “троцькізм”. І ніхто з них, ні з трипільців, ні зі щербанівців, ні з халепців, не повернувся додому” [24, с. 138]. Поталанило, щоправда, Йосипові Плюті. Він і розказав правду про трагедію земляків.
Тільки за однією справою (№92288) - Івана Петровича Оленича та інших - 25 квітня 1938 р. “тройка” постановила розстріляти 49 мешканців згаданих сіл.
Ось прізвища борців за волю України: Дмитро Данилович Шевченко, Тиміш Денисович Шевченко, Петро Іванович Любименко, Андрій Іванович, Йосип Михайлович Філоненко, Андрій Ількович Середа, Микола Семенович Янушенко, Йосип Тимофійович Хапков, Семен Петрович Рудик, Микола Петрович Терпило, Яків Петрович Біленко, Яків Григорович Біленко, Марко Якович Біленко, Дмитро Сидорович, Максим Сидорович і Марко Андрійович Заброди, Гаврило Антонович Бойко, Василь Миколайович Плюта... Вбили й Івана Яковича Нещерета, Григорія Самій- ловича Білошапку, Гаврила Антоновича Бойка та інших (детальніше дивися “Неповний список козаків і старшин Дніпровської повстанської дивізії та загону ім. отамана Зеленого”).
Українських добродіїв розстріляли 5 травня 1938 р. - з нагоди дня народження Карла Маркса і заснування газети “Правда”.
Така була московська правда.
Так діяв “старший брат і руководітєль друґіх народов” та його вірні помічники - жиди-чекісти. До слова, українців змусили називати їх євреями. За виголошене публічно слово “жид” могли ув’язнити. І ув’язнювали!
Але терор “московсько-жидівської комуни” добігав кінця...
23 серпня 1941 р. до Трипілля увійшли німці.
Чи не першим рішенням нової влади було підірвати пам’ятник паліям- комсомольцям, яких відправили до пекла трипільські та халеп’янські добродії.
Добре зробили!

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Симон Петлюра на еміграції. Копія.

 

Петлюра справжній і несправжній

Уже кілька років, як я замислив написати книгу про Головного отамана Армії УНР Симона Петлюру. Кожна моя праця про Визвольну боротьбу допомагала глибше збагнути цю постать, відділити тенденційні оцінки від фактів, правду - від міфів прихильників і ворогів. Від самого початку було зрозуміло, що трактування більшовицькими істориками образу Петлюри тенденційне і лайливе, тому й називаю їх пропагандистами, а не істориками. Хоча часом треба прислухатися і до їхніх голосів-оцінок. І все ж важко зважати на того, хто тільки лається, почувши ім’я Петлюри. Ця лайка лунала ще 1917 року, коли стосовно Росії він поводився ґречно і дружньо. Несправедливі закиди призвели до того, що все більше людей гуртувалося навколо нього (аби захистити від нападок, образ і погроз), навіть не стільки довкола його особи, скільки уявного образу, адже більшість вояків Армії УНР його ніколи не бачили.
Висвітлення особи Головного отамана білогвардійцями теж було тенденційним. З їхніх уст злітала, щоправда, не стільки лайка, як зневажливий плювок. Діячі білої еміграції дивилися на Петлюру з погордою, як на щось нижче, неповноцінне, несерйозне, комічне у своїх потугах створити державу, дивилися на нього як на убогий персонаж малоросійської комедії, який не вартує навіть іронії. Лише гидливість може викликати цей “земгусар” у “здорової людини” - патріота Росії. Ось така позиція!
Хоч інтелектуальний рівень писань денікінської братії вищий, як у більшовиків, та ненависть і їм застеляла очі. Звичайно, в оцінках Петлюри білі часом мають рацію, але ж не їм судити - нехай на себе подивляться, наприклад на свого Денікіна - дерев’яно-тупого московського солдафона - або на генерала-садиста Покровського, політика яких відвернула від Добровольчої армії навіть тих, хто сподівався на неї... Ні, москалі - люди засліплені, на себе збоку подивитися не можуть. Органічно не здатні на це. В чужому оці й пилинку помітять, у своїх же очах не побачать відображень тисяч шибениць із повішеними! Провина жертв білого генерала Покровського полягала в тому, що вони не надто раділи цьому “визволителю”. А не виявляти радості могла тільки людина зловорожа, таким місце в петлі - десь така була його позиція. Незважаючи на нескінченні агресивні війни, які Москва століттями вела проти народів світу, вона нахабно називає свої жертви “нєґадяямі, прєдатєлямі, бандітамі, самазванцамі”. Аналіз тут ні до чого. “Скажи прямо - ти за Москву ілі протів? Таґда скажу, кто ти”. Від відповіді на це питання залежить й оцінка московських псевдоісториків.
Тенденційно оцінюють Петлюру і єврейські дослідники, але рацію вони все ж мають. Петлюра як голова Директорії та Головний отаман, звичайно, несе юридичну і моральну відповідальність за дії своїх підлеглих. Інша справа, що єврейські дослідники воліють не помічати причин погромів, а вони були серйозні - масова підтримка єврейським населенням терористичної влади окупантів.
У єврейських і російських дослідників є спільна особливість. Байдуже, що коять їхні народи, всі зобов’язані оцінювати ці діяння винятково позитивно, інакше запишуть тебе і твій рід в антисеміти чи русофоби. Якщо ти критично налаштований до їхніх народів, то однозначно не маєш рації.
Але ж подібне твориться і в українській еміграційній історіографії Визвольної боротьби 1917 - 1920-х років. У центрі змагань, звичайно, стоїть, ні - височіє Симон Петлюра - сонячна постать, створена, однак, з напівправди, міфів і, звичайно ж, реальних фактів, але дбайливо перебраних- пересіяних, часом ще й ретушованих. Принцип той самий. Якщо про Петлюру пишеш як про героя, ти - правдивий історик, адже він - вождь Визвольної боротьби українського народу. Якщо ж ти в опозиції до нього чи критикуєш якісь його кроки, значить, ти ворохобник, авантюрист, заколотник і помисли у тебе лихі.
Донедавна я вважав, що нам вигідно правдиво висвітлювати Визвольну боротьбу, бо правда на нашому боці. Так воно загалом і є. Але це стосується не всіх персоналій. Поза критикою мусять лишатися Грушевський, Винниченко, Петлюра, бо вони - символи Визвольної боротьби українського народу, дарма що водночас і головні винуватці нашої поразки. Треба ж нам, мовляв, мати своїх авторитетів. Якщо поставити їх під сумнів, як же тоді бути, на кого спиратися, до кого апелювати? Вся “петлюрівська” історіографія побудована на цьому. Якщо ти критично оцінюєш внесок Петлюри в боротьбу - значить, ти чоловік неправдивий, віри тобі немає, ти, мабуть, підісланий більшовицький агент або збільшовичився.
Усіх, хто не погоджувався зі стилем і рівнем керівництва Петлюри, автоматично записували у вороги України, знеславлювали, компрометували, ув’язнювали, часом і розстрілювали. Вся міфологія починається з Петлюри, він - організатор українського війська, послідовний борець за Українську державу, тому справжній патріот України мусить звіряти свої дії з Петлюрою - чоловіком незаплямованим, твердим, єдиним, хто зумів об’єднати навколо себе Україну. Він - вождь, він - символ, а всі оті Міхновські, Скоропадські, Болбочани, Оскілки, Зелені, отамани і повстанці тільки заважали Петлюрі будувати Самостійну Україну...
Критичне ставлення до керівників УНР у мене з’явилося давно - насамперед через наполегливо-несправедливе перекладання ними (та їхнім середовищем) вини на плечі інших, у першу чергу селян, мовляв, через їхню темноту, анархічність ми й програли. Це їхні ватажки, оті горе-отамани, накаламутили. Істина ж проста: першим мусить відповідати вождь, Головний отаман, голова Директорії, голова Центральної Ради. Лише потім можна розглядати провину інших. Якби ми перемогли, тоді й промені слави осяяли б спочатку обличчя Симона Петлюри. З цього приводу Наполеон сказав: “Особистість полководця на війні є все. Він не тільки голова своєї армії, він є все в цій армії. Галлів підкорили не римські легіони - їх підкорив Цезар. Не перед карфагенськими вояками тремтіли римляни, а перед Ган- нібалом. Не македонська фаланга пройшла в Індію, це зробив Олександр. І не французька армія дійшла до Везера та Інна, а Тюрен, що нею керував. Не прусські війська захищали свою батьківщину сім років проти трьох найсильніших європейських держав. Це зробив Фрідріх Великий”.
Ось так. Не треба цього забувати. Петлюра якщо і вождь, то вождь програних Визвольних змагань. І саме він насамперед винний у невдачах, які склалися в катастрофу, - у трагедії перших українських полків (богданів- Ців і полуботківців), у тому, що 80 тисяч повстанців наприкінці грудня 1918 року покинули УНР напризволяще, у тому, що в січні 1919 р. від Директорії відійшли геніальні ватажки Григор’єв і Зелений, у загибелі Бол- бочана, в тому, що денікінці влітку 1919 року захопили майже всю Україну, а 31 серпня виперли з Києва українське військо... Винний у тому, що Армію УНР інтерновано в польських таборах, а значить, і у всіх жахіттях, яких зазнали там наші вояки. І у страшному Голодоморі, який став наслідком воєнної поразки в 1917 - 1920-х роках. І в жахливих репресіях 20-х і 30-х років XX століття.
Постає питання: чому ми програли? Адже ми воювали на своїй землі, нас було більше, ніж вояків Красної і Добровольчої армій разом. Але читаєш спогади учасників боротьби, особливо петлюрівських істориків, і майже скрізь - “сили були нерівні, ворог переважав”. Ще згадують як причину поразки деморалізуючий вплив більшовицької пропаганди. Як правило, оцими причинами пояснюють катастрофу, інших, мовляв, не було. Але ні, існувала ще причина - завинили повстанські отамани і повстанці. Якби слухали “Головного”, якби одразу стали поруч із ним і виконували його накази - нас ніхто не здолав.
Це нагадує пошук сексота в підпіллі. На того подумають, цього запідозрять, тому висловлять недовіру, на цього вкажуть, когось ще й ліквідують “для профілактики” (ото, мабуть, і був шпигун, а якщо ми й помилилися, все одно, як йому можна було вірити?). А на справжнього винуватця ніхто і не подумає, а він - поруч, з ним же першим і поділяться підозрами.
Так і з Петлюрою. На кого тільки петлюрівські історики та прихильники не кидали тінь звинувачень у зраді! На полуботківців, богданівців, запорожців, зеленівців, григор’євців... Якщо конкретно, то на Болбочана, Григор’єва, Зеленого, Ангела, Струка, Божка, Волинця, Семесенка, Козир-Зірку... А якщо, мовляв, трохи й перегнули палку, то все одно нехай виправдовуються, побачимо, чи ще вийде. Хай інші теж начуваються. Нехай знають, як критикувати провідників нації!
І оця вакханалія необ’єктивності, несправедливості, дрібного підлабузництва, протекціонізму своїх і оскарження “чужих” називалася українською політикою, а потім історіографією.
Чому білі та червоні москалі ставилися до Української державності та її репрезентантів як до чогось несерйозного, кумедного?
Чи були для цього підстави?
Були.
Одна з причин полягала в тому, що українське військо очолювала неавторитетна у військових колах особа. Денікінці зневажливо називали Головного отамана Армії УНР “земгусаром”, бо був він службовцем- постачальником Союзу земств. Такі люди ходили у френчі без погонів і кашкеті без кокарди. Таким очолювати військо справді не личило. Хоча б тому, що армія - це насамперед однострій, погони, кокарди, військові нагороди та інші відзнаки. Якщо ж армію очолює людина у френчі без погонів, зі стеком замість зброї, в кашкеті без кокарди - це сигнал, що то не військо, а якась збиранина, “нерегулярщина”, банда.
Треба знати психологію бойового офіцера, щоб зрозуміти його ставлення до працівника запілля, та ще й зненавидженого всіма інтенданта. Коли ж “земгусар” починає керувати дивізіями і корпусами, то армія і держава, яку він представляє, не сприймаються всерйоз.
Звичайно, якби українське військо очолював авторитетний старшина, наприклад Павло Скоропадський чи Петро Болбочан, підстав для глузування не було б. Хіба що люто сичали б москалі у бік “прєдатєлєй Росіі”. Але саме проти авторитетних українських воєначальників і боровся Петлюра, очевидно через комплекс неповноцінності перед ними, бо ті вже здобули славу на полях Першої світової, а він у запіллі лише мріяв про неї.
Коли цивільна людина в час війни очолює військо, виникає питання: на якій підставі? Ну, нехай немає військової освіти, але, може, є військовий талант від Бога? Чи, може, чоловік той сміливий до нестями, весь час на передовій, водить за собою в атаку козацтво? Чи, може, має видатні організаційні здібності? На жаль, цих рис і якостей Петлюра не мав. Він був безіменним бухгалтером, середньої руки журналістом, одним з невдалих політиків. Краще вже був би ординарним прапорщиком, принаймні військові статути знав би та вмів подавати команди!
Кажуть, що Петлюра мав ораторський дар, умів впливати на людей, запалював їх. Але хіба цього достатньо? Адже вояків треба ще й годувати, забезпечити медичною допомогою, зв’язком, одностроями. Всього цього Армія УНР майже не мала, хоч саме в Україні були розташовані склади трьох російських фронтів. Головний отаман не зміг розпорядитися навіть тим, що мав під рукою...
Не перестаю дивуватися нестримному бажанню мирної людини керувати військом. Та є ж кому взяти цей обов’язок на себе! Може, Петлюра став Головним отаманом проти власної волі? Може, мав зобов’язання перед залаштунковими діячами? За лаштунками історії завжди ж хтось стоїть...
Істину здатен сформулювати кожен: у час війни не може виграти армія, яку очолює “цивіль” без військової освіти; людина, яка не нюхала пороху, не дружила зі зброєю, кіньми, не брала участі у жодному бою, не мала уявлення про військові статути. На чолі з таким “вождем” армія не мала шансів перемогти. Може, це й розумів Петлюра, бо все сподівався не на себе і свій народ, а на допомогу інших - розраховував, що німці виженуть червоних у 1918-му, а тоді більшовики допоможуть прогнати німців, а в 1919-му вдасться порозумітися з російськими комуністами проти Добровольчої армії або з добровольцями проти більшовиків. А ще мріялося, що в 1920-му поляки викинуть з України червоних, Антанта визнає УНР, Польща, звичайно ж, відмовиться від територіальних претензій, а Франція почне будувати Самостійну Україну. До речі, про позиції французькому військовому командуванню очолити українську армію були...
І це називалося реальною політикою?
Це була трагедія українського народу...
Біда полягала не тільки в тому, що Петлюра не мав військової освіти, - Головний отаман війська був позбавлений військового хисту і наснаги агресії, як і відваги піти в бій у першій лінії.
Не мав він і дару передбачення. І мужності передати командування кращому.
Не був Петлюра й геніальним організатором - українська армія 1917 року формувалася без нього, часом навіть всупереч йому, як, наприклад, перші два полки української армії - богданівців і полуботківців - або збройні сили Ямпільщини... Армію творили інші люди - Міхновський, Па- велко, Смоктій, Гризло, Божко, Гончар-Бурлака, Зелений, Григор’єв, Соко- ловські, Семен Ільницький, Степовий-Блакитний...
Творили військо явочним порядком. Це була самоорганізація народу.
Петлюра ж у питанні військового будівництва виявився повним нікчемою. Армія цього колишнього інтенданта була обдерта - гола, боса, голодна, завошивлена, без достатньої кількості зброї і набоїв, без польових кухонь і лазаретів, без налагодженого зв’язку. Без амуніції. До речі, Галицька армія таких проблем не мала. Чому? Тому що нею безпосередньо керували військові, а не Петлюра.
Симон Васильович мав би розуміти, що шапка Головного отамана не для нього зшита. Чому ж так уперто тримався за булаву, коли поруч було стільки воєначальників з гучними іменами?! Павло Скоропадський, Петро Болбочан, Михайло Омелянович-Павленко, Олександр Удовиченко, Всеволод Агапієв, Марко Безручко, Петро Дяченко... Та будь собі вже головою Директорії, політикуй, вдавай поважного стратега на переговорах, проводь прес-конференції, але не заважай військовим воювати. Вони ж це краще вміють. Ні, не поступився, навіть ще й побивав конкурентів.
Нікчемність Петлюри як воєначальника з кожним роком досліджень ставала для мене все очевиднішою. Та був один факт, який підважував мої висновки, їм суперечила оцінка російського академіка Федора Корша, відомого українофіла. Ось як він писав про Петлюру ще до революції 1917 року: ‘Українці самі не знають, хто серед них перебуває. Вони думають, що Петлюра-видатний редактор, патріот, громадський діяч... Це все правда, але неповна правда. Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він - з породи вождів, з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля”.
Наші дослідники із вдячністю цитували московського академіка, казали, що “життя підтвердило правдивість слів Федора Корша”.
Коли 8 січня 2008 р., працюючи над книгою про отамана Зеленого, я намагався відтворити перебіг Першого всеукраїнського військового з’їзду, ще раз зазирнув до книги Романа Млиновецького, зіставив документи, наведені в ній, зі спогадами інших очевидців, наприклад делегата Івана Драбатого, і раптом збагнув: під час цього з’їзду хтось стояв за Петлюрою і настирливо лобіював його, невійськового, на посаду голови військового з’їзду, а тоді й на посаду Генерального секретаря з військових справ. Для цього “отой хтось” використовував різні методи, нечесні також... Що ж це за таємничі сили? Може, масони? За цією думкою засвітилась інша: а Корш часом не масон? І чи його надзвичайна оцінка скромного бухгалтера і редактора “Украинской жизни” не була увертюрою масонської змови проти українського народу? Чи не відтоді почалося просування Петлюри?
Я почав шукати відповідь на це питання і з’ясував, що Федір Корш, як і багато інших інтелектуалів, справді був масоном. І саме він засватав Петлюру до масонської ложі, яку й очолював. Виявилося, що саме завдяки масонам скромний бухгалтер опинився на високооплачуваній посаді заступника уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст із питань постачання 8-ї російської армії. З цієї посади і почалося сходження Петлюри, штучної постаті, до вершин історичної слави, слави геростратовой..
Висновки напрошуються невтішні й печальні. Може, відкласти ручку і цієї теми більше не торкатися? Інакше доведеться піднімати руку на “святе святих” українського міфу про Визвольну боротьбу українського народу, боротьбу, до слова, реальну і запеклу. “Це може тобі зашкодити”, - підказував розум. “А хіба ти можеш інакше?” - нагадувало серце.
Вирішив писати, як знаю, як бачу, як відчуваю. Знаю, що наклепи будуть. Без них не обходиться жодна серйозна справа.
Буде як і було. Всіх, хто несе правду своєму народові, побивають, аби не вчилися на власних помилках. Знайдеться і якийсь сучий син, поплескає заохочувально по плечу і мовить злорадно: “Маладєц, давай, давай, бєй етово Петлюру”. Знеохочує й думка про недоступні пласти інформації, які, може, навічно залишаться за масонськими лаштунками.
Як реставрувати події, як не помилитися?

 

 
 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Гаврило Лавріненко в околицях Трипілля. Початок 1930-х років. З оригіналу. Публікується вперше.


“Оживе ще Січ!”

16 листопада 2002 р. з Валерієм Войтовичем ми вирушили до Трипілля. Валерій склав мені компанію, бо давно хотів побувати на Дівич-горі, сфотографувати її для книги “Українська міфологія”, над якою завершував роботу, та набрати святої землі для свого музею. Звичайно ж, і я оцінював Дівич-гору як українську святиню, як свідка тих часів, коли нашим прабатькам дорожчою була своя віра, ніж запозичена грецька. Але Дівич- гора цікавила мене і як опорний пункт славних трипільців у боротьбі за волю. Ще за часів Київської Русі, напевно й раніше, тут стояли сторожові пости трипільців.
Влітку 1919 року, коли козаки виловлювали по чагарниках “радімих”, а на Дніпрі з боку Києва з’явились підозрілі цяточки, місцеві дівчата на прохання гармаша витягнули на Дівич-гору гармату. Та ще і стрільна принесли. Про це зі слів трипільської жінки написав письменник Борис Антоненко- Давидович.
Тим часом цяточки перетворилися на ворожі кораблі. Першим же пострілом гармаш, колишній унтер-офіцер царської армії, влучив в один із них. “Хто не загинув від вибуху, - переказував Борис Антоненко-Давидович, - той почав рятуватися в Дніпрі, бо пароплав одразу почав тонути. Ну, а другий і третій пароплави, побачивши - “Еге, тут діло погане! Зелений уміє дряпатись!” - повернули назад до Києва...” [8, с. 1224].
Про трипільського отамана я писав ще в середині 1990-х років у “Незборимій нації”. 1997 року в Київському міському будинку вчителя провів вечір його пам’яті. А 1998 року вийшла моя книга “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”, один із нарисів якої було присвячено Зеленому. Зробив про нього я і радіопередачу. Згодом вона увійшла до книги “Повернення отаманів Гайдамацького краю” як розділ. Звичайно, я розумів, що то лише проба пера, що про отамана Зеленого треба писати розлогіше, детальніше. Все-таки це значний козацький воєначальник XX століття. 35 тисяч вояків - це ж ціла армія!
Де тільки не побував Данило Терпило - не лише Правобережжя стелилося під босі ноги зеленівців, а й Лівобережна Україна. Якщо бути точним, то Зелений діяв на теренах чотирьох губерній - Київської, Полтавської, Чернігівської і Подільської. Побував і під Львовом, щоправда не із власної волі. Ось деякі міста, де трипільський отаман бив “московсько-жидівську комуну”: Київ, Васильків, Біла Церква, Обухів, Ржищів, Переяслав, Кагарлик, Миронівка, Медвин, Богуслав, Ставище, Рокитне, Христинівка, Тараща, Жашків, Умань... Слава бігла попереду його полків, залітаючи туди, де отаманові й не пощастило бути. Аж на Запоріжжі захоплювалися Зеленим. Про це свідчить спогад Олександра Кошеля, в 1919 р. повстанця отамана Олександра Чайківського. “Імена Соколовського, Чучупаки, Зеленого, Ангела й иншіх були овіяні легендами, - писав Кошель. - Ці чутки незвичайно підбадьорували всіх, особливо молодь. На таємних нарадах, що відбувались то на цвинтарі, то в лісі, казали, що й на Запоріжжу вже час підняти повстання” [44, арк. 224 - 228 зв.]. Отак працювало ім’я Зеленого!..
Але вертаюся в листопад 2002 року. Поспілкувавшись із Дівич-горою та попросивши в неї вибачення за несанкціоноване вторгнення, пішли шукати Катерину Іллівну Булавин, двоюрідну онуку отамана Зеленого. Йшли вуличкою, яка оперізує Дівич-гору, як кулеметна “лєнта”. Її назва шокувала своєю невідповідністю - Пушкіна! До чого цей Пушкін тут, у Трипіллі? Невже його дід з Ефіопії добирався у Петербург через Трипілля?.. Назвали б краще іменем Зеленого, Григорія Косинки чи Мусія Таценка. Все ж таки наші люди! Та й талантом їх Бог не обділив! Письменник Григорій Косинка-Стрілець із сусідньої Щербанівки, до слова, у штабі Зеленого був за писаря.
Людина я вільна, незакомлексована. Побачив у траншеї людей (копали щось) і підійшов. А в руці книжка - “Повернення отаманів Гайдамацького краю”.
Привітавшись, питаю:
-    Ви колись бачили таку книжку?
Копачі здивовано виглянули із траншеї.
-    А тут про вашого земляка, отамана Зеленого, написано. Тут десь його родичка живе - Катерина Булавин. Не знаєте часом, де її хата?
Зав'язалася розмова. Звичайно, я почав оповідати про Зеленого... Хто ж знав, що до нашої розмови уважно, з протилежного боку вулички, з-за паркану виглядаючи, прислухалась Катерина Булавин, онука отамана!
-    А ви часом не Роман Коваль? - не витримала вона.
Я здивовано обернувся - ніби ж не представлявся нікому.
Виявляється, Катерина Іллівна чула мою радіопередачу про Зеленого, тож і вгадала із запитанням.
Наша радість була обопільна...
У той день Катерину Булавин було не зупинити. Вона стільки років мовчала, стільки років тримала в душі тягар таємниці... У той день вона спішила виговоритися, вилити своє горе, свою печаль, сказати все, чого раніше не могла сказати.
Хтось недовірливий запитає:
- І це 2002 року, на 11-му році незалежності?
- Так, рідненький, 2002 року, - одповім йому я.
І на 11-му році незалежності не всі трипільські серця ще одкрилися. І на 17-му...
На підтвердження - історія.
Звичайно, я запитав, чи немає у пані Катерини фотографії отамана Зеленого.
-     Ні, немає. Ви ж знаєте, які часи були. Люди все палили...
Раптом Оля, дочка Катерини Іллівни, сказала:
-     Мамо, я чула, що в того діда, як його, ну, той,.що живе на горі, за школою... Цюпка по-вуличному... Опанас Кульбачний! У нього була колись фотографія Зеленого...
Оля зголосилася піти попитати. Повернувшись за годину, переповіла розмову.
-    Діду, - запитала вона у старого трипільця, - я чула, що у вас колись ніби була фотографія Зеленого.
Дід Цюпка мовчки підняв палець і після паузи мовив вагомо:
-     То є вели-и-ика тайна...
- Діду, - засміялась Оля, - так уже ж Самостійна Україна, вже можна не боятися...
-     Це сьогодні Самостійна Україна, а що буде завтра, лише Богові відомо...
Панас Кульбачний мав рацію, адже хто, як не трипільці, знав, що зміна влади - справа буденна. А головне, його мучила пам’ять про страшні часи “московсько-жидівської комуни”... Страх засів так глибоко, що майже й через століття визначав поведінку трипільців. Дідусь знав, що за зберігання фотографії отамана Зеленого він міг далеко опинитися - там, де Макар телят не пас... До речі, чимало його родичів було репресовано, а Івана Федосійовича, Трохима Васильовича і Степана Кузьмовича Кульбачних совєтська влада розстріляла. Тож і не сказав він нічого про фотографію...
Довго ми її шукали. І Карасьов, і Домотенко, і я, і Горловий... Поталанило Юрію Домотенку. Йому її довірив Дмитро Любименко, племінник сотника Дніпровської дивізії Дмитра Любименка. Тепер ця фотографія широковідома - поруч з отаманом стоять його побратими - сотник Дмитро Любименко і гармаш Василь Дужанов. Спочатку фотографію опублікувала газета “Обухівські вісті”, потім - “Незборима нація”, згодом інші видання. Є вона і в книзі “Так творилося українське військо”.
Кожний, хто брав у мене подивитися цю реліквію, казав одне й те ж:
-     Красивий... Молодий...
Хтось додавав:
-     А риси обличчя благородні....
Попри те що цей красивий і благородний чоловік був незаперечним авторитетом серед трипільців, їхнім захисником, справжнім народним героєм, у Трипіллі донедавна не було йому пам’ятника. Лише один чоловік переймався цим - скульптор Михайло Горловий із сусідньої Щербанівки. Пан Михайло виготовив прекрасне, у три натури, погруддя отамана. Мріяв поставити його у центрі Трипілля. Вже й місце придивився, розрахунки зробив. Та потрібні були кошти і сердечне сприяння місцевої влади. І того, і другого не було. Встановлення пам’ятника відкладалося... Закінчилося це тим, що нащадки “московсько-жидівської комуни”, яку не достріляв і не дотопив Зелений, у жовтні 2007 року спалили в Щербанівці майстерню Михайла Горлового разом із погруддям Зеленого та іншими скарбами... Що казати, біда!
Ще одна моральна проблема - у Трипіллі досі бовваніє пам’ятник паліям-комсомольцям, яких свого часу трипільці цілком слушно спровадили до дідька в пекло. Ще 1938 року духовні нащадки отих паліїв - архітектор Бялєр, скульптори Бєлостоцкій і Фрідман - поставили у Трипіллі пам’ятник завойовникам, щоб ми, українці, не забували, чия влада в Україні. Недовго він, щоправда, стояв - 1941 року німці його підірвали. Але 1956 року той же Бялєр за сприяння комуністичної влади відновив їхню “правду” - встановив 26-метрову стелу з червоного граніту із зіркою у вінку.
26 листопада 2002 р. я підійшов до неї впритул... Почуття мої читач вгадає легко... Але найогидніше було попереду. До пам’ятника підкотило авто, з нього вийшли безтурботні молодята та їхні дружки. У руках вони тримали квіти і шампанське...
Того дня я зі здивуванням виявив, що існує така традиція у Трипіллі: молодята, зареєструвавши шлюб, кладуть квіти до пам’ятника тим, хто вбивав їхніх прадідів, ґвалтував їхніх бабусь, палив їхнє містечко. Ми з Валерієм Войтовичем багатозначно переглянулися.
Молодята були щасливі - пили шампанське, дурнувато реготали...
Ну і ну...
Це вже навіть не страшно, це смішно, адже не соромляться демонструвати свою нікчемність тільки блазні. А оскільки смішним ніхто не хоче бути, то ця дурнувата традиція невдовзі урветься. Хіба духовні нащадки “московсько-жидівської комуни” осміляться уквітчати пам’ятник “козомольцям”. Але й цієї нагоди їх скоро позбавлять, адже пам’ятник невдовзі буде демонтовано - на виконання Указу Президента - або зірвано добрими людьми. На його ж місці постане пам’ятник борцям за волю України - славним трипільцям та їхньому батьку-отаману Зеленому.
І кругом святого Трипілля “сторожа стане з того світу”.
Чекати лишилося недовго, зберуться всі - Зелений і його товариші - Самозванець, Завзятий, Підкова, Дуб, Григорій Косинка, Петро Стрілець, Олефір Лозовий з Гудимівки, Мусій Таценко та інші добродії, принаймні їхні славні нащадки. Тоді й проголосимо знову Трипілля столицею українського лицарства та непоборного духу!
Оживе ще Січ!
І знов з Трипілля полум’ям повіє!
Так писав я у лютому 2008 року.
За час, що минув, пам’ятник “козомольцям” не раз плюндрували невідомі українські патріоти, зокрема зняли бронзові плити з текстом на пошану паліям та обписали його білою та червоною фарбами (“Слава Україні!”, “Слава ОУН!” тощо), а на День Незалежності 2008 р. неподалік цього пам’ятника, з якого вже збито чекістську пиху, на самому березі Дніпра поставлено пам’ятник отаманові Зеленому. Недоброзичливці “відомстили”: розбили меморіальну плиту, заляпали пам’ятник фарбою... Отже, боротьба продовжується.
Молодята до пам’ятника паліям уже не приїжджають із дурнуватими посмішками, шампанським і квітами - якийсь неоковирний він став, закопчений, обдертий, не урочистий.
А головне, що все більше людей до свого серця впустили трипільців та їхнього отамана. На екрани вийшов фільм “Отаман Зелений”, створені радіопередачі про нього, написано книгу для дітей “Таємниця отамана Зеленого”, з’явилися десятки публікацій про нього в газетах, журналах та Інтер- неті. В Обухівському краєзнавчому музеї Юрій Домотенко відкрив чудову експозицію, присвячену зеленівському рухові. Проведено низку презентацій книг та вечорів пам’яті отамана Дніпровської повстанської дивізії - у Києві, Трипіллі, Обухові, Кагарлику. У Трипільській школі з нагоди його 120-ліття проведено науково-практичну конференцію. Про отамана Зеленого складено прекрасні пісні. їх співають Тарас Силенко, Сергій Василюк та їхні послідовники. Образ отамана увічнив на полотні Кий Данилейко. Планує відновити спалене у вогні погруддя славного земляка щербанівець Михайло Горловий. Молодий скульптор Дмитро Бур’ян уже накреслив образ “свого Зеленого” та його побратимів, яких хоче виліпити 2012 року.
До 125-ліття Данила Терпила Історичний клуб “Холодний Яр” ініціював відновлення зруйнованої вандалами меморіальної плити у Трипіллі. Втілив ідею Андрій Жованик - власним коштом і власними руками. На дошці написано:

 

 

Данило Ількович ТЕРПИЛО (ЗЕЛЕНИЙ)
(16.12.1886, м-ко Трипілля - 13.10.1919, с. Стрітівка).
Отаман Дніпровської повстанської дивізії (1918 -1919).
Воював за Самостійну Україну.
15 липня 1919 р. у Переяславі скасував угоду 1654 року про “возз’єднання” з Росією.
Вічна пам’ять!

 

 

І ось нова подія - вихід 2-го, розширеного, видання книги про славу наших дідів, про міць їхньої зброї. Найбільша заслуга у поверненні заслуженої слави трипільцям та їхньому отаманові, звичайно, належить Історичному клубові “Холодний Яр”.
Дай Боже нам ще щось зробити для своєї Батьківщини!
Спасибі батькові Зеленому та його козацтву за те, що нам є ким пишатися!


 
 

Джерела:

1.    Авраменко Н. Спомини запорожця. - Київ: Темпора, 2007.
2.    Авторські польові дослідження Романа Коваля. - Записано від Андрія Олексійовича Воловенка (1911 р. н.) в с. Халеп’я Обухівського району Київської області влітку 2008 р.
3.    Авторські польові дослідження Романа Коваля. - Записано від Василя Олексійовича Олександренка (1937 р. н.) в с. Трипілля Обухівського району Київської області 20 січня 2008 р.
4.    Авторські польові дослідження Романа Коваля. - Записано від двоюрідної онуки отамана Зеленого (онуки сестри отамана Софії) Катерини Іллівни Булавин (1922 р. н.) в с. Трипілля Обухівського району Київської області 16 листопада 2002 р.
5.    Авторські польові дослідження Романа Коваля. - Записано від двоюрідної онуки отамана Зеленого (онуки сестри отамана Софії) Катерини Іллівни Булавин (1922 р. н.) в с. Трипілля Обухівського району Київської області 20 січня 2008 р.
6.    Авторські польові дослідження Леоніда Васильовича Череватенка. - Записано від Івана Пилиповича Кравченка (1919 р. н.) в с. Новосілки Кагарлицького району Київської області 1989 р.
7.    Акты Леонтовича II, №525 // Клепатский П. Очерки по истории Киевской Земли. Литовский период. - Біла Церква: видавець Олександр Пшонківський, 2007.
8.    Антоненко-Давидович Б. Розповідь про отамана Зеленого і “трипільську трагедію” // Визвольний шлях (Лондон). - 1985. - Жовтень. - Кн. 10 (451).
9.    Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. - Москва - Ленинград: 1933. - Т. 4.
10.    Архів С. Цапа (СГД). - Спр. 3. - Б/н. Машинописна копія // Штен- дераЯ. Засуджений до розстрілу. - Львів: Червона калина, 1995.
11.    Валійський А. Повстанський рух в Україні в роках 1917 - 1922 // Вісті комбатанта. Квартальний - Нью-Йорк, 1961. -Ч. 4.
12.    Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. - Київ: УРЕ, 1987.
13.    Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. - Київ, 1998.
14.    Винниченко В. Відродження нації. - Нью-Йорк, 1968. - Т. 3.
15.    Вииінівський О. Повстанський рух і отаманія. - Детройт, 1973.
16.    Войнаренко О. “Самостійник” Петлюра // Батьківщина. - Торонто. - Ч.    14. - 17. - 1971. - 31 липня.
17.    Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. - Краків - Львів: Українське видавництво, 1942. -Т. 2.
18.    Гражданская война на Украине. Том 1. Книга 1. - Киев: Наукова думка, 1967.
19.    Гришин А. Листопад... На думку приходить Щербак //Дороговказ. - Торонто, 1964. - № 3 (22). - Листопад - грудень.
20.    Ґалаїан М. З моїх споминів (Світова війна - розвал царату - українська революція). - II частина. - Львів: Червона Калина, 1930.
21.    Ґалаїан М. З моїх споминів. 1888-ті - 1920-ті. - Київ: Темпора, 2005.
22.    ДАКО. - Ф. 403. - Оп. 9657. Спр. 74. - Арк. 423.
23.    Домотенко Ю. За Стугною, за рікою. Нариси з історії села Перше Травня на Обухівщині. - Київ: Задруга, 2007.
24.    Домотенко Ю. Преславне містечко Трипілля на Київщині. - Київ: Задруга, 2006.
25.    Донцов Д Рік 1918. - Київ: Темпора, 2002.
26.    Донченко Я. День 14 грудня 1918 р. //ЦДАВО України. - Ф. 3795. - Оп. 5. - Спр. 78.
27.    Дороговказ (Торонто). - 1967. - № 14 - 15 (33 - 34). - Січень - квітень. - С. 17.
28.    Драбатий І. Перший український військовий з’їзд у Києві (5 - 12 травня 1917 року) //Дороговказ. Орган вояцької думки і чину. - Торонто, 1969. - Квітень - червень. - Ч. 24 (43).
29.    Євтимович В. Поручник Микола Міхновський, творець новітнього українського війська // Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1937 р. - Львів: накладом видавничої кооперативи “Червона Калина”, 1936.
30.    Жуковський А. На еміграції // Петлюра С. В. Вибрані твори та документи. - Київ: Довіра, 1994.
31.    Ілащук В. В денікінському полоні в Дарниці 1919 р. // Вісті комбатанта. Український військовий журнал. - Торонто - Нью-Йорк, 1973. - 4.4(66).
32.    Ілащук В. В денікінському полоні в Дарниці 1919 р. (докінчення) // Вісті комбатанта. Український військовий журнал. - Торонто - Нью-Йорк, 1973.-Ч. 5-6(67-68).
33.    Завальнюк К. Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки XX ст.). - Літин: Літинська райдрукарня, 2005.
34.    Звезда (Екатеринослав). -1922. - 17 декабря.
35.    Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Київ: Темпора, 2004.
36.    Карасьов М. “Бандит” Зелений. - Київ: Український письменник, 1992.
37.    Кіевлянинь. - 1919. - 21 августа. - №1.
38.    Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. - Київ: Правда Ярославичів, 1998.
39.    Коваль Р. Отаман Орлик. - Київ: Стікс, 2011.
40.    Ковальчук М. Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння. - Київ: Темпора, 2006.
41.    Ковельський Б. Шлях зрадництва й авантюр (Петлюрівське повстанство). -Харків: Державне видавництво України, 1926.
42.    Колубаїв С. Спогад // ЦДАВО України. - Ф. 3795. - Оп. 5. - Спр. 78.
43.    Коновалець Є. Причинки до історії української революції // Історія Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. - Київ: в-во “Україна”, 1992.
44.    Кошель О. Спогад //ЦДАВО України. - Ф. 3795 с. - Оп. 5. - Спр. 78.
45.    Красный террор. - 1918. - 5 октября.
46.    КрезубА. Нарис історії українсько-польської війни 1918 -1919. Друге видання. - Нью-Йорк: Око, 1966.
47.    Крезуб А. Партизани. Спомини. І частина. - Львів: видавнича кооператива “Червона Калина”, 1930.
48.    Крезуб А. Партизани. Спомини. II частина. - Львів: видавнича кооператива “Червона Калина”, 1930.
49.    Крезуб А. Партизанський загін імени отамана Зеленого // Календар Червоної Калини на 1925 р. - Львів - Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1924.
50.    КрезубА. Повстання Зеленого проти Директорії УНР у січні 1919 р. // Літературно-науковий вісник. - Львів, 1927. - Кн. 5.
51.    Кучабський В. Переможені переможці //Історія Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. - Київ: в-во “Україна”, 1992.
52.    Летопись революции. Журнал по истории КП(б)У и Октябрьской революции на Украине. - Харьков: государственное изд-во, 1926. - Сентябрь - октябрь. - № 5 (20).
53.    Лист сотника І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка // Батьківщина (Торонто). - 1971. - 27 березня. - Ч.6.
54.    Лист сотника І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка // Батьківщина (Торонто). - 1971. - 17 квітня. - Ч. 7.
55.    Лист сотника І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка // Батьківщина (Торонто). - 1971. - 29 травня. - Ч.10.
56.    Литвин С. Одна із спроб Петлюри докликатись до Європи: невідоме інтерв’ю італійському часопису “Лідеа національ” //Людина і політика. - 2000.-№ 1.
57.    Лихолат А. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917 - 1922 гг.). - Москва: Государственное издательство политической литературы, 1954.
58.    Лулу Л. (Луців Лука). На Україні. Уривки споминів. - Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1928 р. - Львів - Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1927.
59.    Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917 - 1921. - Київ: Тем- пора, 2003.
60.    МаймескуловЛ., Рогожин А., СташисВ. Всеукраинская Чрезвычайная Комиссия (1918 - 1922). - Харьков: изд-во Харьковского университета, 1971.
61.    Мишуга Л. Похід українських військ на Київ. Серпень 1919 р. - Відень, видання “Українського прапора”, 1920.
62.    Мірчук П. Микола Міхновський - апостол української державності. Філадельфія: Т-во Української студіюючої молоді ім. Миколи Міхновсько- го, 1960.
63.    Млиновецъкий Р. Нариси з історії Українських визвольних змагань. 1917 -1918 рр. - Друге видання. - Торонто: Гомін України, 1970.
64.    На защите революции. Из истории ВЧК 1917 - 1922 гг. Сборник документов и материалов. Киев: Изд-во политической литературы Украины, 1971.
65.    Нещерет Т., Домотпенко Ю. Халеп - город над Дніпром: Нариси з історії села Халеп’я на Обухівщині. - Київ: Задруга, 2007.
66.    О. Д. (ОсипДумін). Местники. Спомин партизанки на Великій Україні // Календар Червоної Калини на 1924 р. - Львів - Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1923.
67.    Оскілко В. Між двома світами. - Рівне: накладом управи Української народної партії (С. С.), 1924. -Ч. 1.
68.    Петриченко М. “Самостійник” отаман Зелений // Культура і життя. - №46. -1990. -18 листопада.
69.    Петриченко М. Спогади про майбутнє //Вечірній Київ. - 1994. - З березня.
70.    Петрів В. Військово-історичні праці. Спомини. - Київ: Поліграф- книга, 2002.
71.    Повстанець Петро Заброда провадить бій одним скорострілом окружений зі всіх боків добровольцями // Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1926 р. - Львів - Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1925. - Без зазначення сторінки.
72.    Полупанов А. Свобода или смерть. - Донецк: Донбас, 1966.
73.    ПохилевичЛ. Краєзнавчі праці. - Біла Церква: Яніна, 2007.
74.    Правда (Москва). - 1922. - 6 сентября.
75.    Пташинский П. Автобиография и воспоминания. - Глава 9. По дорогам Украины. - Белгород-Днестровский. - На правах рукописи.
76.    Ріпецький С. Повстанський рух на Україні 1918 - 22 і пізніших рр. // Енциклопедія Українознавства. - Париж - Нью-Йорк, 1971. - Т. 3.
77.    Розмова з отам. Зеленим // Український козак. -1919. - 21 вересня // Завальнюк К. Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки XX ст.). - Літин: Літинська райдрукарня, 2005.
78.    Савченко В. Атаманы казачьего войска. - Москва: Яуза, Эксмо, 2006.
79.    Сказания о населенных местностях Киевской губернии, или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. Собрал Лаврентий Иванович Похилевич. - Біла Церква: Яніна, 2005.
80.    Спогади Кравченко Анастасії Сидорівни, 1902 р. н., с. Трипілля Обу- хівського району Київської обл., 14 червня 1990 р.
81.    Стахів М. Друга совєтська республіка в Україні. - Нью-Йорк - Детройт -Скрентон, 1957.
82.    Сулятицький П. Московська преса про українську справу за часів Добрармії // За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. - Варшава: Українське воєнно-історичне товариство, 1937. - Збірник 7.
83.    Так творилося українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 - 1920-х років / Упор., вступ, слово, примітки, додатки, біограф. довідки Р. Коваля. - Київ - Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2008.
84.    Телеграма від 14 лютого 1919 р. визначного діяча УПСР (лівих) М. Полоза заступнику наркома іноземних справ РСФРР Л. Карахану і Й. Сталіну про політику більшовиків в Україні //Документи трагічної історії України (1917 - 1927 рр.) / Редактор-упорядник П. П. Бачинський. - Київ, 1999.
85.    Українське слово (Берлін). -1921. - 1 липня.
86.    Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. В. Марковича та інших. Уклав М. Номис. - Київ: Либідь, 1993.
87.    ЦДАВО України. - Ф. 5. - Оп. 1. - Спр. 137.
88.    ЦДАВО України. - Ф. 5. - Оп. 1. - Спр. 86 //Лисенко А. Данило Ільковим Терпило (Зелений) //Постаті Київщини. - Київ: Міленіум, 2007.
89.    ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. З // Симон Петлюра. Статті. Листи. Документи. Том IV / Упор., вступ, слово В. Сергійчука. - Київ, 2007.
90.    ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 210.
91.    ЦЦАВО України. -Ф. ШЗ.-Оп. І.-Спр. 10. Склографічний відтиск // Ковальчук М. Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння. - Київ: Темпора, 2006.
92.    ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. //Ковальчук М. Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння. - Київ: Темпора, 2006.
93.    Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГО України). - Ф. 5. - Оп. 1. - Спр. 55.
94.    ЦДАГО України. - Ф. 263. - Оп. 1. - Спр. 60572.
95.    Цегельський Л. Від леґенд до правди. - Львів: монастир Свято-Іванівська лавра, видавничий відділ “Свічадо”, 2003.
96.    Чикаленко Л. Уривки зі спогадів з років 1919 - 1920 // Чикаленко Є. Щоденник. - Том II (1918 -1919). - Київ: Темпора, 2004.
97.    Чикаленко Є. Щоденник. Том 2 (1918 - 1919). - Київ: Темпора, 2004.
98.    Шанковський Л. Українська галицька армія. Воєнно-історична студія. -Львів: НТШ, 1999.
99.    Що говорить отаман Зелений про себе і своїх козаків // Селянська громада. - 1919. - 28 вересня //Завальнюк К. Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки XX ст.).


За матеріалами: Роман Коваль. "Отаман Зелений". Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”. Кам’янець-Подільський, ПП "Медобори-2006", 2011 р., 1 - 164 с.


Останні коментарі до сторінки
«Роман Коваль. "Отаман Зелений" (історичний нарис) - продовження»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар