На сайті
Дошка оголошень Додати оголошення

Роман Коваль. "Отаман Зелений" (історичний нарис)


Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр. Київ, Історичний клуб Холодний Яр. Кам’янець-Подільський, ПП Медобори-2006, 2011 рік

 

Роман Коваль

ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ

Історичний нарис


У книзі розповідається про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 - 1921 роках.
Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.
Рекомендовано Історичним клубом "Холодний Яр" для вивчення у вищих і середніх навчальних закладах України.
Рецензент - кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк.

 

Завантажити книгу Романа Коваля "Отаман Зелений" (djvu.zip)

Завантажити текст книги Романа Коваля "Отаман Зелений" (txt.zip)

Читати книгу Романа Коваля "Отаман Зелений" у текстовому форматі.

 

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Данило Терпило (отаман Зелений). Малюнок Кия Данилейка.

Данило Терпило (отаман Зелений). Малюнок Кия Данилейка.

 


ЗМІСТ

 

"Я бачив ці веселі та грізні лави" (передмова автора) 
Переяслав. 15 липня 1919 року.    
Трипільська Січ    
Жиди у Трипіллі    
Революція 1905 року    
Серед народу комі    
Лютнева революція    
Проти гетьмана, проти держави    
Зелений і Директорія    
На думку Думіна    
Болбочан і Директорія    
Каральна експедиція Петлюри    
Братовбивство під Обуховом    
У Трипіллі    
"Выжать все возможное из Украины"    
"Ходім, батьку, до Києва, гей!"    
"За вільну Україну, проти жидів і руських"    

---------------

 

 

Селянський з’їзд у Германівці    
Кривава боротьба    
Черняхівське повстання    
Трипільська розплата    
"Все на борьбу с Зеленым!"    
На Умань    
Петлюра, Денікін і Зелений    
"Слава Зеленому!"    
Левко Чикаленко про Зеленого    
Отаман не помилився    
"Люте время"    
Продовження боротьби    
Грушевський і Винниченко пропонують катам співпрацю    
Визволення Трипілля    
Нещасливе отаманування Мусія Таценка    
Побиття "кацапні" та зрадників у Воронькові    
Повстанський рух та його оцінки    
"То була бандитська влада"    
Петлюра справжній і несправжній    
"Оживе ще Січ!"    
Джерела    

 

 

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Михайло Бринський. Проект бойової відзнаки Золотий Тризуб.

 

 

 

В дев'ятнадцятім, напровесні — зелений подих.
— Ану, брате…
В дев'ятнадцятім, напровесні — голоси:
— Ану, брате, ходім…
В дев'ятнадцятім, напровесні — на півнеба залопотіли прапори, прапори зелені, прапори жовто-блакитні, прапори армій селянських.
Всі теє лопотіння почули — і міста, і містечка, і хутори…
Ідуть люди з обрізанами… чути голоси…
— Ану, брате, ходім із червоних флагів онучі драти!

Юрій Липа, «Рубан»

 

 


"Я бачив ці веселі та грізні лави"
(передмова автора)

Наприкінці 1960-х, а може й на початку 1970-х, нас, учнів школи №166 м. Києва, повезли катером у Трипілля, до пам’ятника комсомольцям, які загинули на трипільських кручах від рук “озвірілих куркулів-бандитів”. Ми, піонери, їхали поклонитися праху “мужніх борців за встановлення радянської влади”. 
Пригадую, як заворожено дивився на бурхливі - під гвинтом “Ракети” - дніпровські води, а потім як піднімався піщаною стежкою на гору.
На місці загибелі київських комсомольців нам розповідали не про їхню жорстокість, не про те, як вони палили це село, обстрілювали гарматами та скидали бомби на сільські хати, а про немилосердність українських селян, які вперто захищались від “совєтської влади”, насправді диктатури чужинців.
У цій книзі я донесу не тільки оцінки червоних і оточення Симона Петлюри щодо Зеленого і зеленівців, а й погляд на ті події жителів Трипілля, з якого московські палії зробили “одну майже головешку” (вислів повстанця Марка Шляхового). 
Більшу частину свідчень трипільців наприкінці 1980-х років зібрав краєзнавець Михайло Карасьов (показово, що жоден з них не захотів назвати свого прізвища, - тоді це ще було небезпечно).
У цій книзі читач зможе почути і голос отамана Зеленого, його вимову, його думку, адже в реставрації образу я використав два його інтерв’ю, які у стародруках за 1919 рік розшукав мій товариш Костянтин Завальнюк.
Побачите отамана й очима Левка Євгеновича Чикаленка. Ось фрагмент його спогадів: “Отаман оповідає про свої бої з большевиками. Складно... ллється оповідання про Трипілля, про Германівку, Злодіїв- ку, Плюти. Але дивна річ, ніякого героїзму отаман собі не приписує; жадного чванливого слова. 
Чується об’єктивна правда, хіба тільки що легким гумором оздоблена. З любов’ю підливає отаманові його джура чи виночерп, літній уже “дядько”, і з гордістю за отамана поглядає на нас. Він, власне, не відрізняє отамана від себе. Все те, що оповідає той, бачив і знає він. 
Тим-то по-панібратському перебиває отамана, піддаючи сили слову, піддаючи фарби, де отаман, на його думку, очевидно із скромности, зменшує вагу своїх учинків... [Отаман] оповідає... і все бадьоро, весело”.
Оце спостереження - “не відрізняє отамана від себе” - надзвичайно важливе. Саме такі стосунки формують справжню народну владу! Міцна та держава, якщо народ не відрізняє себе від влади Чикаленко звернув увагу і на “надзвичайну міць духову” Зеленого, “свідому любов до життя, завжди активну, завжди бадьору”. А Марко Шляховий, який після невдалого повстання на Васильківщині впав був духом, “від одного погляду [на Зеленого] утішивсь, бо бачив, що в його очах живе повна надія на щось гарне, а тут мені тілько цього й треба було”. 
От що значить, коли отаман бадьорий і певний себе! А Зелений ще й з посмішкою воював. Якщо отаман у смертельній небезпеці жартує, ситуація вже не видається такою загрозливою і в козаків з’являється впевненість та бадьорість духу, а це запорука перемоги.
У цій книжці підважується хибна точка зору на зеленівців як на збільшовичених анархістів, схильних до ярмаркування по чужих кишенях. Свідчення полковника Всеволода Петріва про те, що лад у Дніпровській дивізії був зразковий, спростовують ці несправедливі закиди. 
“То був не сон, - писав Всеволод Петрів, командир Гордієнківського полку Армії УНР. - Я бачив ці веселі та грізні лави... бачив Дніпровську дивізію, сформовану без одного кадрового старшини, але карну (дисципліновану. - Ред.), як Січові Стрільці...”
Не одному читачеві цієї книжки прийде несподівана думка: якби ж такий лад, як у дніпровських полках, був в уряді УНР! Якби ж так, як Зелений, працювала Директорія! Якби ж вона так будувала державу, як Зелений творив народне військо!
Побачите, ці думки прийдуть...
Дослідник з Одеси Віктор Савченко, який пише про українських отаманів для російської аудиторії, назвав Зеленого “благородним розбійником”, що пролив “стільки своєї і чужої крові”. Так і не зрозумів я, за чиєю кров’ю тужить одесит - за чорною кров’ю російських окупантів та їхніх підмогачів чи за голубою, козацькою, пролитою в обороні нашої Вітчизни. 
Назвати ж розбійником отамана тридцятип’ятитисячного народного війська, слава про якого випереджала його полки, могла тільки недалека й чужа людина, байдужа і до поразок, і до перемог нашого народу.
Нехай читач цієї книги сам відповість - чи був отаман Зелений бандитом, як стверджували більшовики, чи амбіціонером, як змальовувало його середовище Петлюри, чи, може, “благородним розбійником”, чи народним воєначальником, який вщент розбивав червоні та білі московські полки, розносячи світом славу про силу української зброї та духу.
Роман КОВАЛЬ

 


Переяслав. 15 липня 1919 року

Через 265 років по Переяславській раді, влітку 1919 року, до Переяслава, в якому шаліли від безкарності московські розбійники, підійшло повстанське військо отамана Зеленого. На припорошених обличчях то там, то там засвічувались посмішки й весело виблискували зуби - козаки раділи, що комуна під їхніми ударами тікала задерши поли.
Зелений до Переяслава увійшов стрімко, тож не всьому чортовинню пощастило втекти - 76 комуністів та їхніх підмогачів потрапили під козацькі шаблі й кулі. В той день у Переяславі скінчив своє нікчемне життя секретар місцевої комуністичної організації Бартанов. До “небесної канцелярії” відправили зеленівці й пітерського злодія Іванова, який у червні, погрожуючи розправою, відібрав у переяславців дві тисячі пудів хліба, бо, бачте, вічно голодна Москва їстоньки захотіла! 
Комуністичні історики стверджуватимуть, що повстанці вирізували червоноармійцям зірки на лобі. Що ж, і таке могло бути. А як же інакше чинити з бандитами!
Козацьке військо у Переяславі зустрічали радісно - на базарну площу, де колись Хмельницький закликав зігнаний дрючками “народ” вибрати ірода московського за рідного батька, вилилося ціле море щасливих людей. Лунали радісні вигуки: то батько зустрів сина, то сестра кинулася до брата, якого не бачила кілька місяців. Над людським виром маяли прапори і хоругви. Було багато священиків. А дзвони все гуділи й гуділи, скликаючи людей на майдан...
І ось настала тиша - отаман Зелений вийшов поперед старшини.
Він сказав те, що хотіли почути люди: геть Москву з її комуною і чрезвичайками!
-     Віднині Україна буде вільною! - мабуть, так закінчив він промову.
-     Вільна-а-а! - рознеслося майданом. - Навіки вільна-а! Слава отаманові Зеленому! Слава-а-а!..
15 липня 1919 р. отаман Зелений змив ганьбу з Богданового чола.
Москалі з відповіддю не забарилися. Того ж дня вони скинули на Трипілля, звідки походив отаман, 15 пудів бомб. Начальник штабу червоної Дніпровської флотилії і командир загону військової авіації радісно рапортували керівництву: “Сегодня... эскадрилия в составе 2-х самолетов произвела налет на расположение банд Зеленого, сбросив 15-ть пудов фугасных и осколочных бомб. Триполье горит, деревне, где расположены зазнавшиеся бандиты, был нанесен жестокий, но заслуженный удар. Применение Авиации на Трипольском направлении признано необходимым Советом Обороны Республики” [66, с. 38].

 


Трипільська Січ

Мабуть, уже всі знають, що “Зелений” - цс псевдонім. Насправді отамана звали Данило Терпило. Народився він неподалік Києва, у Трипіллі, на кутку Г’айдаївка, що на самому березі Дніпра. Назва Трипілля виникла через те, що тут “сходяться кути трьох хлібних рівнин, розмежовані річками” Стутною, Красною та Бобрицею [79, с. 39]. У метричній книзі Трипільської Свято- Введенської церкви за 1886 р. під №51 записано: “Хрещено раба Божого Данила. Батьки: Ілько Лаврович Терпило, мати - Варвара Павлівна. Хрещені батьки: трипільський селянин Тимофій Іванович Любименко і Марія Іванівна Терпило. Таїнство хрещення здійснили 16 грудня 1886 року священик Михайло Кустовський, псаломщик Артем Орловський”. У метричній книзі також записано, що малюка охрещено в день його народження [24, с. 115].
Батьки майбутнього отамана вже мали п’ятеро дітей - Петра (1870 р. н.), Софію, Оксану, Григорія (1878 р. н.) та Одарку. Вже після Данила на Гайдаївці заспівали його менші - Панас (1891 р. н.) та Ганна (Галина). Галя була на 23 молодша за свою старшу сестру Софію.
Усі діти люблять, коли їм розповідають казки. В родині Терпил найкраще оповідав їх старший брат Данила Грицько. Казки у його виконанні були особливі: кожний герой у нього говорив “своїм” голосом - хто тоненьким, як зайчик, а хто грубим, як ведмідь. І багата дитяча уява малювала казкові пригоди так, ніби все те відбувалося насправді.
Розкаже Грицько казку, а Данило просить: “Іще розкажи, іще...” А брат: “Зараз спати пора, а завтра, якщо будеш слухняним та ще й мамі по господарству допоможеш, то я ще кращу розкажу”.
Казки в родині Терпил передавалися з покоління в покоління, тому й дійшли до наших днів. Одна з них була про козака Рися, який зборов дванадцятиголового Змія, що поселився під Києвом. Напевно, малий Данило хотів скоріше вирости і стати таким, як козак Рись, - сильним, хоробрим і справедливим, - і обов’язково перемогти під Києвом, на дніпрових схилах, дванадцятиголового Змія. А хлопець він був бойовий з дитинства - непосидючий і “шальоний”. Так зі слів батьків казала Євдокія Феодосіївна Пушкар, племінниця отамана Зеленого.
Ще в родині не забували, як мама Данила дванадцятилітньою дівчиною, 1861 року, проводжала в останню дорогу Тараса Шевченка. Була навіть у Києві в церкві Різдва Христового на Подолі, де виставили труну з тілом - щоб люди могли попрощатися з українським Пророком.
Родина Терпил була середнього достатку, мала поле, де вирощувала хліб. Батько сімейства ще встигав майструвати: виробляв дерев’яні ліжка, стільці, скрині, комоди, двері, вікна, перчаниці, сільниці, ковіньки, ручки яких були зроблені у вигляді зміїв, левів та хижих птахів. Ковіньки мали попит на трипільських та київських ярмарках, відтак жива копійка в сім’ї не переводилась [4].
Батько й синів навчив свого ремесла, зокрема Грицька і Данила, в яких були золоті руки. На підробітки часто брав із собою до Києва найменшого. А це не близько - 50 верст. Але якщо звечора зібратися, то до ранку на київські базари можна встигнути. Отож не раз малий Данило, вкрившись рядниною, додивлявся сни вже на батьковому возі. Та частіше до Києва добиралися пароплавом.
Ілько Лаврович шанував людей письменних, відтак і сам прагнув вивчити дітей. Його Данило, зокрема, закінчив церковнопарафіяльну школу і Трипільське двокласне земське училище. Крім шкільної програми, хлопця тягнуло зазирнути у світ забороненої книги. Давали їх читати жидівські підлітки, з якими Данило мав необачність товаришувати. Обминав би краще їх десятою вулицею!..
Визначну роль у житті Данила відіграв учитель Іван Андрійович Гавриш. У вихідні дні разом з учнями вирушав він на прогулянки в околиці Трипілля. А подивитися там було на що: самих лише курганів у Трипільській волості було близько трьох сотень! Це ж тут, у сусідньому Халеп’ї, археолог Вікентій Хвойка відкрив унікальну давню землеробську культуру наших предків. Її назвали трипільською - за назвою волості.
У цій місцевості можна було знайти бронзові серпи, кам’яні молотки, наконечники стріл і списів, срібні кільця, каблучки, намисто з бурштину, кришталю і скла, бронзову гривну, срібні браслети, рештки глиняного посуду, амфори та полив’яні кахлі. Знаходили діти й монети - візантійські, шведські, польські, німецькі, траплялися і бранденбурзькі, шлезькі та англійські. Були і княжі гривні.
Виводячи дітей на Змієві вали чи на Дівич-гору, Іван Андрійович розповідав про давню історію краю, про бої між київськими князями, битви на берегах Стугни з половцями, ордами Батия і Менглі-Гірея, який “відзначився” 1482 року, спустошивши Трипільщину і забравши багатьох у неволю. “Добре попрацювали” татари і 1500 року - у Треполі тоді залишилося “7 человекъ служебныхъ и не данныхъ” [7, с. 298].
Напевно, Іван Андрійович водив учнів і в урочище Козацьке (раніше Гострий Камінь), що за 6 верст від Трипілля, де 2 квітня 1596 р. відбулася битва між козаками і військом Жолкевського. В ній загинуло близько двох тисяч осіб з обох боків, серед них і запорозькі отамани Шостак і Сасько, а гетьманові Матвієві Шаулі гарматне ядро відірвало руку. Тоді керівництво обороною перейняв Северин Наливайко, але і його поранило. 
Перевага поляків у силі вогню була очевидна - вони обстрілювали козацький табір гарматами. Але силою духу переважали козаки - їхня ненависть до напасників була така щира і гаряча, що допомогла вистояти і під гарматним обстрілом, і під час атак добірних королівських хоругв. Козаки ходили мов п’яні. їхні очі все шукали ворога, щоб прохромити йому груди чи знести пихату лядську голову.
Звичайно, тут, в урочищі Козацькому, діти знаходили гарматні ядра, кулі, рештки зброї. І людські кістки.
Мабуть, розповідав учитель, як 1591 року до Трипілля завітав кошовий товариш Кшиштоф Косинський із військом. П’ять тисяч низових козаків перезимували тоді у Трипіллі. Більшої радості місцеві дівчата ще не знали. Як кажуть, козак не без долі, дівка не без щастя. Хлопці були на всякі смаки - чорняві й русяві, смагляві й білолиці, чубаті й під макітру стрижені. Траплялися й руді.
Полякам, які у Фастові збудували свій військово-політичний центр, не подобалася ця Трипільська Січ із неприступним замком. Ляхи вирядили військову експедицію, щоб покарати “зрадників“ - так вони називали козаків, що не хотіли коритися польському королю. Але карателі нікого не злякали, ба більше - швидко перетворилися на об’єкт глузування - козаки з високих стін закидали їх то пекельними ядрами, то солоними дотепами. Відомо, що ненависть посилює ворога, а насмішка - вбиває. 
Ляхи, скрегочучи зубами від безсилої люті, безславно забралися геть. 
На прощання ще помахали кулаками, викликавши загальний регіт.
Косинський же, поповнивши своє військо войовничими трипільцями та завзятими мешканцями сусідніх сіл, рушив на Київ і в червні 1592 року здобув його!
Допомогли трипільці й запорозькому полковникові Карпові Скидану, котрий на чолі чотиритисячного загону 4 липня 1638 року обложив трипільський замок, де сховалися поляки. Та високі стіни не врятували ляхів - вже 6 липня козаки здобули фортецю. Всіх, хто чинив опір, було без жалю посічено, маєток спустошено, фортечну артилерію забрано. Окрилені успіхом, трипільці у складі загону Нестора Бордаченка вигнали поляків із дніпровського побережжя - від Стайок і Трипілля аж до Києва...
На початку літа 1648 р. до Трипілля дійшли чутки про загибель коронного війська в Зеленій Діброві під Корсунем. Ця звістка надихнула багатьох. Кинувши рала, люди знову взялися за зброю. В липні козацькі ватажки Гайчур і Морозенко вибили з трипільського замку королівську кварцяну залогу, а польську владу скасували. Населення охоче йшло в козаки - вже наступного року Трипілля та сусідні Обухів і Германівка стали сотенними містечками Війська Запорозького. 
До Трипільської сотні, крім Трипілля, увійшли села Витачів, Халеп’я, Жуківці, Долина, Красне, Козіївка, Черня- хів, Дерев’яна та Гнатівці (згодом Злодіївка). На чолі Трипільської сотні став Андрій Ворона. Зберігся поіменний список сотні - було в ній 180 відчайдухів...
У серпні 1651 р. трипільська та обухівська сотні у складі Київського полку Антона Ждановича допомогли Хмельницькому розгромити війська лядських гетьманів Миколая Потоцького, Мартина Калиновського та литовського князя Яна Радзивілла. Запеклі бої точилися під Трипіллям, Вільшанкою, Перегонівкою і Копачевом...
У різні часи трипільський замок, оточений трьома ярусами валів, перетворювали на свою резиденцію гетьмани Яків Остряниця, Іван Виговський, Павло Тетеря, Юрій Хмельницький, Іван Многогрішний, Петро Дорошенко, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Іван Скоропадський, полковник Семен Палій. Могутністю замку, красою церков і самого міста був вражений сирійський мандрівник Павло Алепський, який разом із батьком, патріархом Макарієм, завітав 1654 року до Триполя. 
Ось що записав Алепський у щоденнику: “Перш ніж під’їдеш до нього, бачиш табір, що складається з трьох земляних пагорбів з дуже вузькими проходами, в які можна входити тільки поодинці...” [24, с. 57 - 58]. Алепський зазначав, що у Триполі є три фортеці, а “на вершині одного з пагорбів стоїть сильно укріплений замок з подвійним валом і ровом... Поруч - інший замок, ще красивіший, сильно укріплений. У ньому - княжий палац, а над воротами - купол, з якого можна роздивлятися околиці, особливо подніпровську долину... 
Нас водили до церкви Преображення Господнього. Вона простора і красива. За своїми розмірами, оздобами і числом бань вона перевершує всі інші церкви в Козацькій країні” [73, с. 87 - 88]. Отака була Трипільська Січ!
І все ж доля твердинь сумна: і на них приходить остання година. Одразу по Переяславській раді болючих ударів Трипіллю завдали Богданові союзники - москвини. У серпні 1658 р. до містечка підійшов воєвода Трубецькой. Його розбійне воїнство прагло крові й вина. Воно отримало те, чого хотіло. Нападом на Трипілля керував полковник Семен Скорняков-Писарев, чоловік жорстокий і рішучий. Та спрагу крові москвинам вгамувати важко - рівно за рік, наприкінці серпня 1659-го, злодійське військо знову вдерлося на Трипільщину. 
Командували ним князі-холопи Юрій Баратинський та Іван Чаадаев. Здобувши Трипілля і Стайки, вони винищили в них “усе населення” - за те, що підтримувало гетьмана Івана Виговсько- го, якого москвини чомусь нарекли “клятвопреступником и разорителем веры христианской” [24, с. 61, 65].
Напасники спалили також Гоголів, Вороньків, Макарів, Бишів, Городянку, Горностайполе. “Счастьем те городы и местечки взяли и выжгли и высекли”, - радісно рапортував цареві ЗО серпня воєвода Васька Шереметьев. Людей - старих і малих - “до ноги вибили”. Баратинський нахвалявся, що у цьому краю він “лише” повісив понад 15 тисяч “зрадників” [24, с. 61, 65]. Радів цар, раділи московські люди. Сумувала Україна...
Не забували допекти трипільцям і поляки, армія яких на чолі з Яном Собеським у лютому 1664 р. стала у Трипіллі на зимові квартири. Невесела то була зима для міщан і селян Трипілля... А восени 1672 р. на Трипільщину вдерся “безбожний кровопивця” - лядський полковник Ян Піво. Він “вогнем і мечем попустошив Стайки, Трипілля, Дідівщину, Тростинку, Васильків, Вільшанку та інші містечка й села Київського полку...” [24, с. 64].
22 лютого 1674 р. розправу над Трипіллям учинив московський воєвода Ромодановський. Наступного року, в середині липня, на Трипільщину з трьома тисячами військових людей увірвався польський регіментар Георгій Гуляницький. Прийшов він сюди, як твердив полковник Флоріан Новацький, “для отобранія Украины”. Нещадно пограбувавши Стайки і Ржищів, Гуляницький зайняв Трипілля і 20 серпня 1675 р. “дощенту спалив і зруйнував Трипільський замок”. Фортеця вже з руїн не піднялася [24, с. 66].
Поляки і москвини вилюднили цей чудовий край. Це підтверджував і військовий статист князь Юрій Урусов. 28 липня 1686 р. він записав, що Трипілля і сусідні Кагарлик, Деремезна, Германівка, Гусачівка, Матяшівка, Григорівка, Копачів, Малі й Великі Дмитровичі, Старі та Нові Безрадичі “стояли пустими”.
На цьому нещастя не скінчилися - влітку 1695 р. наскочили ще й кримські татари. Трипілля спалили, а мешканців, які були повернулись на згарище, перебили. Згоріла тоді й Богоявленська церква, якою захоплювався Павло Алепський. Знову налетіли татари на містечко 1722 року... Але Трипілля щоразу відроджувалося як фенікс із попелу.
Збройні конфлікти на Трипільщині, через яку проходив московсько- польський кордон, тривали ще кілька десятиліть. Сутички часом переростали у війни, одна з них, наприклад, точилася сім літ (1751 - 1758). З одного боку кордон стерегли ляхи, з другого - москвини (від 1721 р. згідно з указом Петра І вони почали називатися “русскімі”). Ні король, ні цар українцям не довіряли. 1747 року московський форпост очолював Назар Кузнецов, 1749 р. - капрал Обмороков, 1751 р. - капітан фон Венцлов (російський німець), а 1754 р. - поручник Михайло Щелков...
Трипільщина перестала бути прикордонною територією в 1791 р., коли стався другий розділ Польщі.

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Київські чекісти та комсомольці учасники походу на Трипілля. Київ, 1919 р.

Жиди у Трипіллі

Ще на початку XX ст. людей юдейського віросповідання в Україні звали “жидами”, не вкладаючи у це слово ні доброго, ні поганого змісту. На Київщині їхнім національним іменем називали села, наприклад Жидичин, Жидівські Єрчики, Жидівська Гребля, Жидівці, Жидівські Стави, або Жидостави. Була й гора Жидівка. Й урочище Жидівське. А ще - річка Жидь. Наша мова не знала слова “єврей”. 
Жиди не соромилися свого імені, бо й самі себе так називали. Отож, реставруючи події тих часів, писатиму так, як люди тоді говорили - і наші, і їхні.
У Трипіллі жиди з’явилися давно, принаймні на початку XVII століття цього зілля тут уже трохи було. Але постійні війни їм були не до шмиги. Сміливіше вони почали проростати у Трипіллі, коли настав мир. 1847 року у Трипіллі мешкало 37 осіб юдейської віри, а 1887-го статистика зафіксувала вже 738 юдеїв (на 2804 християн) [73, с. 85].
Трипілля розкинулося на правому горбистому березі Дніпра, на шляху “з варягів у греки”. Мало неподалік затишну пристань. Зручні дороги з’єднували його з іншими частинами Київської губернії. До Києва з його ярмарками - рукою подати. Відкрита була дорога і на південь - хочеш водним шляхом, хочеш дорогами. Що казати, Трипілля - зручне місце для торгівлі. А що ще жидові треба? Не заважайте гендлювати і не бийте, коли зловите на обмані. 
Отож вони і вподобали собі це містечко. І ставало їх із кожним роком усе більше й більше. 1900 року у Трипільській волості жидів було вже 1526 (на 14334 осіб іншої національності), тобто понад 10%. 
Ця активна меншість контролювала у Трипіллі майже всю торгівлю та ще й промислове виробництво. Спритні люди!
Так, жидівська родина Чорноярових володіла трипільськими чавунно-ливарним і цегельним заводами, а купець першої гільдії Йона Вайсберг був власником лісопильного заводу; аптекою завідувала Ціля Лівшиць, мануфактурні магазини тримав Лемей Хенкельович Селеський, млином орудував Янкель Пейсахович Каганський, а кількома трипільськими крамницями і цегельнею в сусідньому Витачеві заправляв Аврум Вольфович Левіант. 
Це ще не все - бакалійні магазини тримали Вигдар Йоськович Бельський, Цівка Аронівна Вайсберг, Симон Срульович Голдовський, Лейзер Пинхович Довгалевський, Естер Абрамівна Довгалевська, Гудля Юдківна Попілович, Шльома Срульович Мірцин, Хана Мордківна Містечкіна, Йосько Мошкович Паволоцький, Хана Мордківна Пінскер, Лейба Аврамович Піявський, Фейга Бенцівна Рубин, Лея Юдківна Саглова, Шимон Пинхасович Трипільський, Бенц Єлевич Уманський, Волько Зельманович Шевелєв, Хася Цалівна Ейдельман... 
Що вже казати про власників лотків і яток - імена і прізвища все ті ж.
Галантереєю торгували Етля Лейбівна Бородкіна та Еля Меєрівна Голубчик, грамофонами - Арон Аврамович Берленд. Власниками залізо-скобових крамниць були Акива Йоськович Паволоцький, Лейба Аврамович Піявський, Бенц Гершкович Рубин, Волько Шльомович і Шльома Аврамович Поляченки.
Круп’яними магазинами завідував Нухим Мейлерович Ходарківський, м’ясними - Мордко Янкельович Бабенко, Мойсей Беркович Бейлин. Посудом торгували Гершко Срульович Ліщинер, Сима Рувимівна Сиденер, борошном - Гершко Янкельович Ахманицький, Мар’ям Симхівна Білозерська, Бенц Мендельович Пінскер, Сруль Аврамович Половинчик, Іцек Янкельович-Мошкович Кубчинський, Янкель Шимонович Таран, рибою - Аврум-Мойша Михельович Старосельський, сіллю і смолою - Нахман Янкельович Грінберг і Аврум Поляченко, зерном - Бенц Шмульович Кирнос.
Мануфактури тримали Шмуль-Лейзер-Янкель Пейсахович Алой, Йоська Гершкович Білецький, Янкель Гдальович Беззубов, Еля Іцківна, Сруль Мордкович Овруцький, Шифра Бенцович Ром, Дувим-Мошко Мошкович Стадников, Хана Лейбівна Фрадлин. Склади лісу перебували в руках Міхеля Лейбовича Бурмана, Берка Ушеровича Вайля, Шнеєра Берковича Вайнтроба, Хаїма Ашеровича Вайсберга, Мордка Берковича Зельдиса, Нісона Кивовича Кана, Шльоми Дувимовича Пипкина, Іцека Аврамовича Поло- винчика, Веніаміна Лейбовича П’ятигорського, Соні Рувинської та Мошки Берковича Білозерського [24, с. 101 - 102].
Ці люди, з кумедними для нашого вуха іменами, заправляли життям у донедавна козацькому містечку, ігноруючи звичаї цього краю. Кому це могло подобатися? Тим більше що вони сповідували юдаїзм, який усіх не жидів трактував як тварин, яких треба експлуатувати. Про це писав ще наприкінці XIX ст. авторитетний дослідник Лаврентій Похилевич: “...Сильний вплив жидівських талмудичних постанов про експлуатацію жидами всіх не жидів робив перебування в містечках інших людей, крім жидів, вельми незручним” [73, с. 86]. 
Ця цитата стосується саме трипільських жидів, які зі зрозумілих причин не сповідували український звичай - “торгуй правдою, більше бариша буде”. У них був інший принцип: не обважиш - не проживеш, не обдуриш - на душі буде неспокій.
Як оцінював наш народ це плем’я, видно із приказок. “Жид брехнею живе, все з нас тягне”, “Жид не сіє і не оре, а обманом жиє”, “Жеби Жид був з неба, вірити йому не треба”, “Жид як не ошукає, то навет не пообідає”, “Жид як не збреше, то удавиться”, “Жид, и молячи, вчицця обманювати”. Після таких невтішних оцінок йшли висновки: “Жида перехрести, та и голову одотни”, “Жида вбий - сорок гріхів з душі” [86, с. 80 - 81].
Торгувало у Трипіллі й кілька українців - Денис Миколаєнко, Максим Петриченко, Андрій Бельдій, Давид Кравченко, Яків Носар, Іван Терпило та Антін Удод. Але більшість українців - історичних володарів цієї землі - потерпали в умовах малоземелля й нестатків і мусили записуватися на переселення до далекої Тургайської губернії. Царський уряд обіцяв давати великі наділи землі та субсидії на переїзд і облаштування в цьому дикому краї.

 

 
Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Київ, початок ХХ століття. Копія.


Революція 1905 року

І все ж чимало жидів були невдоволені своїм станом, адже царизм утискав і їх, обмежував у правах. Хіба дивуватися, що жидівська молодь брала активну участь у нелегальних революційних рухах. Так, у Трипіллі есерівським осередком керував вихрест Микола Грінберг. Його син Ілля теж вів революційну агітацію, намовляючи людей не шанувати царя та уряд.
Жиди мали рацію, адже їх дискримінували відверто, навіть на законодавчому рівні. Зокрема, діяло положення про межу осілості, тобто юдеїв не допускали на постійне проживання до корінної Росії, зокрема в Москву і Петербург.
У боротьбі проти царської Росії жиди могли б стати нашими союзниками, але у ставленні до українців жидівська буржуазія, в тому числі й дрібна, сама виступала в ролі експлуататора. Водитися з ними українцям не було смислу, тим більше що жиди хотіли керувати революційною роботою, а “малоросів” використовували як виконавців ризикованих завдань. Зокрема, Данило Терпило відповідав у революційному підпіллі за “питання війни” й очолював боївку терористів.
Невдоволена жидівська молодь наближала революцію, від якої, до слова, потерпало їхнє плем’я, адже чи не всі революції і повстання в Російській імперії супроводжувалися погромами. Кого бить, люди знали. Так було у Трипіллі у 1881 - 1882 роках, так сталося і в жовтні 1905 року.
Книжки, що Данило Терпило брав у жидівської молоді, були якісь дивні, їхні автори мали кумедні прізвища - Маркс, Енгельс, Каутський, Сисмонді... Чужою була і їхня мудрість. У тих писаннях, хоч як уважно не читай, нічого не знайдеш про Україну, її поневолення, необхідність здобуття для українців національної держави. Чи розумів Данило, що, гортаючи книги чужинців, обкрадає себе, бо не читає в цей час Тараса Шевченка, Лесю Українку чи Миколу Міхновського? 
А значно важливіше пізнавати історію і культуру свого народу!
Може, й через чужі книжки і став Данило Терпило не на шлях боротьби за політичні права українського народу, а на слизьку стежку боротьби за демократичну Росію, слизьку, як жидівське революційне слово. Що нам, врешті, з того, що Росія буде демократичною, якщо вона далі гнітить Україну?! Та й хіба здатна традиційно самодержавна Росія, з її царем-тираном і дикими холопами замість громадян, стати демократичною?
1905 року у Трипіллі виник осередок Російської партії соціалістів- революціонерів (есерів) з Іваном Гавришем на чолі. До Трипілля з Києва нелегальну літературу привозили брати - “професори Щербини”. Вони збирали прихильників по ярах - у Вовчому, Ромашковому (за Трипіллям). Пароль був такий: “Куди йти?” Відповідь: “На Зелений (участок)”. Саме звідси, стверджували родичі Данила Терпила, і пішло його нове ім’я [4].
Оті Щербини й організували в містечку гурток анархо-комуністів, до нього увійшли Петро Іконников, Іван Гавриш, Іван Безхлібний і Данило Терпило, якого вже тоді, напевно, почали звати Зеленим. Хлопці підкидали селянам і міщанам прокламації російських соціал-демократів: “Єврейський погром у Гомелі”, “До рекрутів”, “До робітників залізничних майстерень”. Звернення “До всіх громадян” закінчувалося так: “Будем смело смотреть революции в глаза, будем приветствовать ея приближение, она несет нам свободу и счастье”.
Діяльність революціонерів не залишилась поза увагою “охранки”, яка викрила керівний склад організації, зв’язки та паролі. 26 липня 1906 р. жандармський ротмістр уже доповідав начальнику Київського губернського жандармського управління генерал-майору Леонтьеву: “За агентурними даними, вчитель, який мешкає в містечку Трипілля Київського повіту, Іван Андрійович Гавриш, є членом міської організації партії соціалістів- революціонерів, входить до фракції останньої - селянського союзу. 
Посилено веде пропаганду серед селян, закликає їх до бунту і аграрних безпорядків, причому має серед них величезний вплив, який матиме згубні наслідки” [24, с. 105].
1906 року внаслідок доносу трипільського священика арештували і вислали до Сибіру Івана Гавриша. Керівництво організацією перебрав на себе Данило Терпило. Та й він потрапив у поле зору жандармів, адже не раз виступав перед селянами проти царя.
Щоб уникнути арешту, Зелений переїхав до Києва. Працювати влаштувався в залізничному депо. “В час перебування у Києві, - розповідав він, - був членом російської партії с.- р., але скоро її залишив через непорозуміння за видавання книжок на українській мові. Після виходу з російської партії я працював в українській с.- р. партії разом з Миколою Залізняком (у 1914 р. керівник Спілки визволення України. - Ред.) та Максимом Ковалевським. 
Перший раз був арештований в 1907 році і просидів в тюрмі 3 місяці, другий раз - 22 вересня 1908 року за належність до російської партії с.- р. Тоді ж по суду був відправлений, як висланець, у Архангельську губ., де і пробув 3 роки” [99]. Якби не зменшив собі вік, отримав би більш тяжке покарання.
Ще перед відправкою на Північ у Київській міській поліції на Терпила склали відкритий лист за №12442, зазначивши, що він селянського походження, привілеїв не має, відправлений без кайданів, але вимагає нагляду як політичний арештант; прикмети: вік - 21 рік, зріст середній, обличчя чисте, очі сірі, чуб, брови русяві, вуса світло-русяві; особливі прикмети: на долоні лівої руки шрам.
На поселення прибув 25 грудня 1908 року, жив у с. Усть-Цильма, серед народу комі. Так що побував Зелений там, де Макар телят не пас. Отут, мабуть, і зрозумів повною мірою значення цієї української приказки.

 


Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Дєло Данила Терпила.


Серед народу комі

Усть-Цильма - один з найближчих населених пунктів до Північного Льодовитого океану. Населення тут займалося риболовлею, полюванням, тваринництвом, насамперед оленярством. Північно-східна частина повіту - це неозора тундра, зрідка вкрита деревцями, лишаями, мохом і невеликим верболозом. Спочатку Усть-Цильма належала до Мезенського повіту, потім село набуло статусу адміністративного центру Печорського повіту. До Архангельська від Усть-Цильми палицею не докинути - як-не-як 250 верст!
Вислали Терпила 22 вересня 1908 року. Разом з ним в Усть-Цильмі спокутували свої гріхи перед Російською імперією півтори сотні політичних невільників, переважно українців.
Данило жив у селянина Микити Рочева разом з товаришем Андрієм Іващенком. 17 червня 1910 р. у них було проведено обшук. Поліцейський справник вилучив чималу бібліотеку, бо знайшов у ній дев'ять заборонених у Росії видань, а саме: “Подпольная Россия” Сергія Степняка-Кравчинського (автор родом з України), “История революционного движения” А. Туна, “Пересмотр аграрной программы рабочей партии” Н. Леніна, “Как добыть землю трудовому народу” (додаток до “Северной России”), “Женщина и политика”, “Интеллигенция и народ”, “Труд и воля”, “На военной службе” та видання “Колокола”.
Окрім згаданих, у списку вилучених книг значилися книги Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Наталії Кобринської, Михайла Грушевського, Івана Франка, Василя Доманицького, Пантелеймона Куліша, Марії Загірної, Олександра Русова, Софії Русової, Антона Чехова, Льва Толстого і твори Гі де Мопассана. Двадцять третій у списку - Шевченків “Кобзар”. Усього було вилучено 58 видань, із них понад сорок українських.
Відомі назви й конкретних творів українських письменників, а саме: “Виговщина” Пантелеймона Куліша, “Великий Молох” Володимира Винниченка, “Без праці” Івана Франка, “Про старі часи на Україні” Михайла Грушевського, “Серед темної ночі”, “Про Євгена Гребінку”, “Якої нам треба школи” Бориса Грінченка, драми і комедії Бориса Грінченка удвох томах; “Як люди живуть у Норвегії”, “Серед виноградарів південної Франції” та “Пригоди на хуторі” Олександра Русова, “Добра порада” Марії Загірної, “Чортяча спокуса” Івана Нечуя-Левицького. 
Цікавили засланця й видання Олександра Мицюка про переселення українців на Амур, в Уссурійський край, киргизький степ та до Західного Сибіру.

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Данило Терпило. 1913 -1917 рр. Копія.Читав Терпило й газету “Земля и воля” (№18, серпень 1909 року). У бібліотеці виявилися Український декламатор “Розвага”, Український календар за 1907 рік, збірник “Народное дело”, літературно-науковий місячник “Нова Громада”, “Организация общественных учреждений в будущем обществе”, “История французской революции” та “Живий телеграф” Болеслава Пруса.
Останнім, 59-м, пунктом у списку вилучених книг поліцейський чиновник зазначив одинадцять зошитів з революційними піснями і 40 листів. Жаль, що справник дав тільки загальну кількість зошитів, не зазначивши хоч би назв пісень.
Терпило на чужині бідував. Про це свідчать його “прошенія” до “Его Превосходительства Господина Архангельського Губернатора”. У першому, від ЗО жовтня 1910 р., він “покорнейше” просив грошей на зимовий одяг, бо зовсім не мав коштів, а у другому, від 6 квітня 1911 р., вже просив засобів для придбання літнього одягу.
Наприкінці серпня 1911 р. розпорядженням губернатора Данила Терпила перевели до Архангельська. До губернського міста його відправили останнім пароплавом.
В Архангельську 22 вересня 1911 р. і закінчився строк покарання.
Після заслання Данила “побрили в москалі” - забрали на військову службу до Рівного - у 127-й Путивльський полк 32-ї пішої дивізії. Імперія все робила, щоб перетворити бунтаря в “чєлавєка, палєзново для общества”.

 


Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Маніфестація українських самостійників. Київ, весна 1917 р. Копія


Лютнева революція

1914 року почалася війна. Данило мусив йти на фронт. Та кров козацьку за мачуху Росію не довелося проливати - служив писарем. Грамотний же був!
Подальшу долю Зеленого визначили його жага справедливості, хист промовця і гаряча натура. Ці риси засяяли під час революції 1917 року, коли перевагу мали “орателі”, як їх тоді називали. Такі люди могли повести за собою юрбу, яка вірила тільки промовцям-солдатам. І матросам. Офіцерів же готові були забити на смерть лише на тій підставі, що вони люди освічені, ще й із чистими, без мозолів руками. Долоні без мозолів викликали загальне обурення, мовляв, така людина живе працею інших, смокче кров народну. Скільки людей тоді згинуло, які не мали мозолів...
1 (14) березня 1917 р. військовий міністр Тимчасового уряду Гучков видав наказ №1, на підставі якого кожна частина Російської армії повинна була вибрати комітет солдатських депутатів, до компетенції яких належало контролювати застосування зброї, звичайно, без порушення дисципліни та втручання в компетенцію командного складу. Відповідно до цього наказу члени комітетів мали право безкоштовного проїзду у транспорті та утримання коштом держави в час виконання обов’язків. Цей наказ відіграв у житті Терпила велику роль. 
Чоловік він був красивий, розумний, справедливий, ще й від царизму постраждав, а політичних каторжан тоді поважали. Промовляти вмів. Тож і обрали його своїм представником солдати.
1917-й став для Зеленого роком з’їздів. На яких тільки зібраннях він не побував! Почалось усе з полкових зібрань, потім були дивізійні, корпусні та армійські. “Тричі я скликав українські армійські з’їзди, - згадував голова Українського комітету 8-ї армії Марко Шляховий, - тричі на них головував і всі рази бачив на цих з’їздах Данила [Терпила], як розумного і з великим організаторським хистом промовця” [83, с. 22]. На одному з корпусних з’їздів делегати обрали Терпила членом Ради 11-го армійського корпусу.
Тим часом у частинах Російської армії творилися вже й українські полкові ради. Від Української ради 127-го Путивльського полку Данило Терпило отримав доручення представляти частину на Першому всеукраїнському військовому з’їзді у Києві.
Ідею проведення цього з’їзду висунув Військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка, організований Миколою Міхновським та його однодумцями. Надзвичайна активність, з якою взялися за справу самостійники, викликала тривогу у Володимира Винниченка та голови Центральної Ради Михайла Грушевського. Вони вважали, що створення українського війська призведе до розбиття “єдиного революційного фронту”.
Ну то й що?! Цю “єдність” із Москвою і треба було розбити! Керівництво Центральної Ради, щоб мати вплив на військових, вирішило очолити підготовку до з’їзду і накинути йому “свою фірму”. З цією метою Мала Рада створила військову комісію, якій надала право скликати військовий з’їзд. Звичайно ж, це внесло розгардіяш, адже створений самостійниками оргкомітет уже працював [63, с. 191]. А ще Центральна Рада запропонувала провести вояцьке зібрання в Педагогічному музеї, де й сама примостилася. Це мало підтвердити, що саме вона скликала з’їзд військових.
День 5 травня 1917 року у Києві видався сонячний. Такий же був і настрій делегатів. Вони й не здогадувалися, яка запекла боротьба вже точилася за лаштунками. Понад 700 делегатів із самого ранку зібралося в головній аудиторії Педагогічного музею та на гальорці. Вони представляли українські військові організації, товариства і частини всіх армій російського фронту й запілля, Балтійського і Чорноморського флотів. Делегати репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців Російської армії! Якщо бути точним, то на цьому зібранні була представлена воля 1580702 вояків.
Напевно, і Данило Терпило разом з усіма схопився з місця, коли на сцену вийшов голова Центральної Ради Михайло Грушевський і “на правах господаря” відкрив з’їзд. Володимир Винниченко запропонував обрати головою з’їзду свого однопартійця Симона Петлюру, завзятого тоді пацифіста, “ворога сталої [української] армії” [63, с. 191]. Схильний до шахрайства Винниченко назвав Петлюру'‘представником трьох армій”. Це була неправда, адже делегати трьох армій не збиралися на засідання, щоб обрати Петлюру своїм представником. 
Симон Васильович, людина лагідна і сумирна, взагалі не представляв бойових частин, бо був постачальником - працівником запілля. Коли його призвали до російського війська, то російські друзі попіклувалися, щоб він, як переконаний противник “воєнщини”, отримав тепленьке (і високе!) місце - заступника уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст із питань постачання Російської армії.
Микола Міхновський категорично заперечив цю кандидатуру.
Він сказав просто:
- З’їзд військовий, і на його чолі має бути людина військова.
У залі здійнялися крики:
-     Міхновського на голову з’їзду!
“Проти цієї пропозиції негайно виступив Володимир Винниченко, який почав палко запевняти, що начебто Міхновський, як адвокат, є “паном”, а не сином простого народу, що він “має маєток, є дідичем і хоче завести старі порядки, панщину і т. д.”, що він... сидить весь час у Києві, “в окопах, де під вогнем ворога мучиться вояк, якого їдять воші, який мерзне і голодує, - він ніколи не був” [63, с. 193]. Цинізм Винниченка був довершений. Письменник, до слова, сам призовного віку, добре знав, що Микола Міхновський не пішов на фронт з ідейних міркувань, бо віддавна був ворогом Росії і захищати її наміру не мав. Отож інкримінувати Міхновському небажання її захищати могла тільки безчесна людина.
Пристрасті в залі завирували. Ось враження єфрейтора Певного, делегата з’їзду: “Так отож, братця, як вийде Винниченко! Та як почне, як поведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо нього, скілько оком скинеш, ніби твоя власна стала! Земля селянам, а фабрики робітникам! Так говорить, так говорить, ніби купчу тобі на всю землю подарував! Настоящий, можна сказать, демократ! Всім догодити хоче! А по ньому Міхновський, поручник! Так цей - куди там Винниченку! Цей тілько Україну, братця, знає! Так і говорить - Україна, значить, для українців! Господи! Мов із “Кобзаря” тобі відчитує! А всі слухають - аж дух затаїли. Не тільки люди - каміння слухає! А про тих, про москалів, як почне говорити, так ніби і сліду по них не лишить! Україна і більш нічого. Така - як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч і на смерть любо!” [29, с. 52].
“Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, - віщав з трибуни Микола Міхновський, - а цей закон (...) находить свій вислів виключно в національних конфліктах. Є нації-пани і нації-раби. І теперішню війну викликали нації-пани із-за сварки, що постала між ними на ґрунті національного змагання (...). Коли воювати, треба знати, за що ми воюємо. Сьогодні перед нами у всій великості засіяв ідеал волі рідного народу, ідеал воскресіння, одної великої нероздільної України від Дону по Сян” [63, с. 204 - 205].
Коли бурхливі оплески вкрили виступ поручника Міхновського, як Пилип з конопель вискочив Винниченко.
-     Не пани-нації почали війну, а просто пани! - загукав він.
“Винниченко представив у своїй промові часи княжої та гетьманської
Української Держави як часи важкого гніту “українського працюючого люду”, ганьбив українських князів, гетьманів та історичних українських діячів... і закликав українське вояцтво змагати не до побудови окремої від Росії української держави, в якій “пани-капіталісти” знову захочуть смоктати кров з українського народу, а до встановлення в братній співпраці з російським працюючим людом соціалістичного ладу в “новій, демократичній російській республіці” [62].
-     Хто продав волю народу? - суворо питав Винниченко і сам відповідав: - Шляхта!.. Хто закріпостив його, як не козацька старшина...
Далі в такому ж примітивно-більшовицькому дусі Винниченко натякнув, що Махновському треба “знову держави”, щоб закріпачити народ...
Це була кульмінація. Вирішувалася доля українського війська, а отже, й Української держави. Від того, хто очолить з’їзд, залежало, в який бік піде українська історія. Врешті вирішили не вибирати голову з’їзду на сесії, а сформувати збірну президію. В ній із шести членів лише Міхновський виявився самостійником. Ця президія й обрала головою з’їзду “представника від фронту” Симона Петлюру.
Саме він збув мовчанкою пропозицію Міхновського проголосити на з’їзді Самостійну Україну - як мету революції і війни. А клич Міхновського творити українську національну армію як головну підвалину держави Петлюра замінив гаслом “українізації армії”, тобто творення українських частин у межах російської армії, під російським командуванням.
Добре підготувалися до з’їзду противники Української державності. Складалося враження, що за Винниченком і Петлюрою стояв ще хтось, невидимий, - саме він спрямовував з’їзд у потрібному Росії та її європейським партнерам напрямі. Про це свідчить такий, явно інсценізований, епізод.
Під час чергового засідання Винниченко і Петлюра раптом вийшли із зали. За мить хтось уже встиг передати до президії два адресовані їм листи. Хоч на конверті було чітко зазначено прізвища адресатів (Петлюра і Винниченко) і вони мали ось-ось повернутись до зали, Степан Письменний, що вів засідання, поспішив розкрити конверти і прочитати чужі листи.
Раптом він змінився на виду і звернувся до з'їзду “з перепрошенням, що на хвилину мусить перервати дебати”. Повернувшись до свого сусіда із президії, Письменний дав йому листа і почав щось шепотіти [28, с. 7].
У цю мить до зали повернувся Петлюра. Він запитав Письменного:
-     Що сталося?
Той, чомусь ховаючи листа за спину, відповів:
-     Нічого не сталося.
-     А що ви там ховаєте? - допитувався голова з’їзду. - Дайте-но мені цього листа, хай і я подивлюсь.
І Письменний простягнув руку. “З’їзд напружено слідкував за тим, бо всі відчули, що сталося щось виняткове. Симон Петлюра, швидко прочитавши листа і звертаючись не то до З’їзду, не то до Президії, сказав: “Чому ж таке стурбування такою дрібницею? Погрожують мене вбити... Ну, що ж, уб’ють. А хіба серед вас мало таких, що можуть мене заступити? Не звертаймо уваги на такі дрібниці”. Із тими словами він кинув того анонімного листа до коша. В залі зчинився начебто крик, почулися оклики: “Ганьба! Ганьба! Хай попробують! Ми нестимемо варту біля вас!” [28, с. 7].
Але вистава ще не закінчилася - до зали вкотився Винниченко, ніби ні про що не здогадуючись. Він теж “помітив” неспокій серед делегатів.
-     Що сталося? - запитав драматург у Петлюри.
-     Хочете знати? Здається, і вам є такий самий лист, як мені.
“Із цими словами він передав Володимиру Винниченкові другий конверт. Винниченко відкрив, нашвидку ознайомився зі змістом листа і запитав: “І що ви зробили?” - “Кинув до коша”, - спокійно відповів Петлюра. “То хай і цей іде до компанії-”, - відповів Винниченко і також кинув листа до коша... Інцидент вичерпано, але він залишив великий слід на всіх учасниках З’їзду і передався пізніш усьому вояцтву. Петлюра вже тоді став легендарним” [28, с. 7].
Ось так інсценізувався культ Петлюри. Хтось дуже хотів поставити на чолі українського війська, яке почало повсюдно творитися явочним порядком, людину цивільну та ще й борця з “мілітаризмом”. Режисери були явно не з табору самостійників, бо саме їм, творцям українського війська, таємні постановники “малоросійської мелодрами” протиставили пацифіста у френчі без погонів. І в кашкеті без кокарди.
Щось подібне писала і газета “Кіевская мысль”. 22 травня (н. ст.) вона сповістила: “Винниченко схвильованим голосом повідомив з’їзд, що він і Петлюра одержали анонімні листи з домаганням узяти назад свої кандидатури (на членів Генерального військового комітету. - Ред.), бо інакше будуть убиті. Ця заява зробила величезне враження. З’їзд влаштував Винниченкові й Петлюрі овацію”. Багато хто із присутніх кинувся “на сцену цілувати Винниченка й Петлюру” [63, с. 207 - 208].
Винниченко заявив, що ці листи напевно є провокацією московських чорносотенців, мовляв, саме вони не хотіли бачити його і Петлюру в керівництві Генерального військового комітету. Та чорносотенці “могли б лише бажати собі”, щоб саме ці противники “мілітаризму” очолили рух військових-українців! [63, с. 208].
Про тодішні погляди Петлюри на українське військо свідчить його промова наприкінці липня 1917 року на “вічі-концерті”. “До справи організації війська ми підходимо яко демократи, - щиро сказав він. - Ми знаємо, якого лиха може наробити ця сила, коли вона попаде в небезпечні руки. Й тому-то військові делегати (насправді цивільні Петлюра, Винниченко і Грушевський. - Ред.) всіма силами запобігали тому, щоб ті люде, котрі хочуть мілітаризму (Міхновський та інші самостійники. - Ред.), не могли мати сили та впливати на неорганізовану масу. Нам треба не постійного війська, але всенароднього озброєння, міліції. Є небезпечний елемент у військовій справі, це - козакофільство... Небезпека тут полягає в тім, що, коли організується буржуазія, військо стане обороняти її інтереси проти інтересів демократії й селянства. Ось чому ті полки “імени гетьмана” можуть мати в собі елемент небезпечності, якщо вони будуть постійні” [63, с. 192].
За кого і за яку лінію голосував під час з”їзду Данило Терпило, кого вітав оплесками, невідомо. Та атмосферу, в якій він формувався, відчути можна...
Відзвітувавши перед українцями своєї частини, Данило Терпило повернувся до Києва, адже 5 червня (ст. ст.) тут мав почати роботу Другий всеукраїнський військовий з’їзд, а трипільця знову обрали делегатом.
Зібрання виявилося багатолюднішим від попереднього: 2308 делегатів репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців російської армії. Такого представництва допомогла досягти заборона з’їзду військовим міністром Росії Олександром Керенським. Саме завдяки його наказу, що прийшов до кожної військової частини, навіть у найвіддаленіші кутки Росії, більшість вояків-українців і довідалися про це зібрання. Заборона лише додала завзяття. Обурені несправедливістю, делегати рушили до Києва. Як так, іншим національностям вільно проводили військові з’їзди, а нам не можна?!
З’їзд відбувався “під знаком пафосу боротьби за національне й соціальне визволення українського народу та в атмосфері найбільшої ворожості до Тимчасового російського уряду” [20, с. 157]. Виступи делегатів були радикальніші та конструктивніші, ніж промови автономістської президії. Настрої більшості учасників з’їзду висловив делегат з Одеси поручник Романенко. Він заявив, що за малим винятком всі москалі ставляться вороже до українського народу і його боротьби за свободу.
-    Москвини гнобили Україну і хочуть гнобити! - казав він. - Москвини змушували українців кидати рідну землю і тікати світ за очі - на Зелений Клин, у Сибір, в Америку, а самі лізли до нас... Мало не третина населення нашої землі - це тепер чужинці, з яких не менше 80 відсотків москвини... Нащо нам тая автономія? Щоб і далі своє власне жебрати від москвинів? Ми не жебраки, а козацькі сини і хочемо бути господарями, як були предки козацькі, князі київські, хочемо самостійності!
Під схвальні вигуки делегатів поручник Романенко закликав з допомогою зброї завести лад, взявши під варту всіх, хто не хоче нас у нашій хаті.
-     Це ж, - закінчив він, - козацька земля, отже, і покажемо всім, що ще не вмерла козацька мати!
Президія ледь угамувала пристрасті делегатів. Та ненадовго. Невдовзі інший старшина схвильовано сказав, що сподіватися задоволення вимог українців Тимчасовим урядом немає чого.
- Треба домагатися, аби Генеральний військовий комітет видав маніфест до українського народу, в якому би зазначив, що Україна оголошує себе самостійною.
Слова промовця вояки вітали овацією. Розбурхане людське море довго не могло заспокоїтися, виявляючи підтримку ідеї державної самостійності. Таких епізодів на з’їзді було чимало. Автономістам при йшлося несолодко. Але слід віддати їм належне: вони робили все, щоб загасити полум’я національної революції.
З’їзд продовжував закликати Центральну Раду “стати на шлях революційної чинності”, припинити будь-які спроби порозумітися з Тимчасовим урядом і самим творити власне життя. Час від часу делегати буквально вибухали люттю до Тимчасового уряду. В таких випадках на сцені з’являвся Симон Петлюра і намагався заспокоїти військових [20, с. 1571. Хоча цілком зрозуміло, що “не може робити революції чи виграти боротьбу той, хто шукає спокою...” [63, с. 257].
Рішучість вояків-українців зростала. Тиск військових змусив Центральну Раду піти на поступки і несподівано для себе ухвалити І Універсал. 10 червня (ст. ст.), під час одного із засідань з’їзду, серед глибокої, святочної тиші Володимир Винниченко зачитав його:
-   Хай буде Україна вільною... Однині самі будемо творити наше життя... Народе український! У твоїх руках доля твоя!
Усі встали, бо зрозуміли І Універсал як проголошення самостійності України. Коли пролунали слова “однині самі будемо творити наше життя”, люди просто очманіли від щастя. Один із членів президії, Ілько Гаврилюк, не витримавши переживань, упав біля столу на коліна і ридав в істериці. Його вивели за лаштунки. Істерика вразила багатьох делегатів: один за одним їх, часто кремезних чоловіків, виводили із зали. Очевидно, вперше в житті вони “не тільки пізнали, що таке істерика, але й почули це слово”, - згадував пізніше учасник з’їзду Володимир Кедровський [63, с. 274-275].
Делегати якось не звернули уваги, що слідом за словами І Універсалу “Хай буде Україна вільною” йшло підступне заперечення: “Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською...”
Наприкінці дійства дві з половиною тисячі делегатів і гостей у молитовному екстазі заспівали “Заповіт” Тараса Шевченка. Напевно, співав і делегат Терпило... Другий військовий з’їзд справив на всіх незабутнє враження. Він високо підніс авторитет Центральної Ради, адже стало зрозуміло, що за нею стоять понад півтора мільйона озброєних українців.
У вересні Данила Терпила послали делегатом на Демократичну нараду до Петрограда вирішувати, якій владі бути в Росії - винятково соціалістичній чи коаліційній. Багатьох революційних діячів мав можливість тоді послухати трипілець. Переважали серед них особи жидівської національності. Лев Каменев (Розенфельд), наприклад, виступав за створення коаліційного уряду на багатопартійній основі, а Лейба Троцький (Бронштейн) вимагав передати всю владу Радам, тобто більшовикам, у керівництві яких заправляли жиди... Врешті нарада постановила творити коаліційну владу разом з буржуазними партіями, щоб досягнути загальнонаціонального порозуміння. В резолюції Демократична нарада висловила бажання досягти миру. І перше, і друге не влаштовувало більшовиків, які прагнули диктатури своєї партії, своєї нації. Отож одразу після Демократичної наради вони взялися готувати збройне повстання з метою насильницького захоплення влади в Росії.
А Терпило тим часом їхав уже на новий з’їзд - вояків-українців Південно- Західного фронту. Делегувала його туди Перша школа прапорщиків, де він у той час навчався. Розміщувалась вона в Житомирі. Начальником її був гвардії полковник Духонін, а фортифікацію і топографію викладав Никифор Авраменко. Він організував у школі спілку юнкерів-українців. До неї увійшов і Терпило. Вже як її представник на початку жовтня 1917 р. він разом з Авраменком поїхав до Бердичева.
На з’їзді Терпило знову почув Симона Петлюру. “Мова гаряча, сердечна...” - згадував Авраменко.
Але до чого закликав палкий трибун?! “Усі свої сили мусим скерувать на фронт і рядом з росіянами викинуть ворога з нашої території”’ [1, с. 209]. Закликав боротися проти німців, які добивали Російську імперію, що давало шанс українцям на її руїнах побудувати свою національну державу.
Петлюра із трибуни страхав делегатів німцями, мовляв, це найбільша загроза для ‘‘нашої Батьківщини”, і закликав захищати Росію, замість того щоб сказати: “Вояки-українці, повертайтесь додому, творіть українське військо і бороніть рідну землю”.
Промовляв і Винниченко. І цей майстер провінційного блудослів’я зазивав взяти під захист Росію, яка вже хиталася і мала ось-ось луснути. Але найбільше оплесків зібрали не ці промосковські діячі, а невідомий юнак, що палко закликав творити Українську державу. Зал буквально здригнувся від овації і криків підтримки:
-  Правильно! Своє будемо боронити!
Але тут на сцену вискочив Петлюра. Прагнучи заспокоїти зал, він переконував, що виступ його попередника “шкідливий”, бо треба дотримуватися “солідарності з пролетаріатом російським”. Майбутнє ж України промовець малював “у тісній федерації з демократичною Росією” [1, с. 210], тобто під її началом, під її палицею.
З’їзд у Бердичеві завершив роботу 10 жовтня, постановивши творити українські військові ради на всіх рівнях - у гарнізонах, ротах, полках, корпусах, арміях, фронтах...
Авраменко і Терпило верталися до Житомира повні вражень. У школі одразу скликали збори. З великою увагою слухали юнкери своїх посланців. “Найбільше враження” справила емоційна розповідь Терпила про виступ делегата-самостійника. “Майже всі гаряче пройнялись ідеєю боротьби за свою незалежність, - згадував Никифор Авраменко. - Несподіванкою було освічення юнкера Іосона Цимболяндсберга про його солідарність і готовність боротись за незалежність України. Він був естонцем” [1, с. 211].
За кілька днів Зелений уже їхав до Києва на Третій з’їзд українських військовиків, що мав розпочати роботу 20 жовтня... Невідомо, коли і як вчився Данило і чи закінчив школу прапорщиків. Швидше за все, таки здобув він перший офіцерський чин. Принаймні Олександр Вишнівський називав його “молодшим старшиною військового часу російської армії” [15, с. 20].
Події повністю захопили Терпила - Київ, Петроград, Житомир, Бердичів, Петлюра, Винниченко, Грушевський, Міхновський... Додому не поспішав. А що там робити - знову столярувати?
До Трипілля Зелений повернувся аж навесні 1918 року - на військовому возі, запряженому двійкою коней. Був у шинелі без погонів, на шапці - червона бинда. Це був виклик, адже Центральна Рада, для якої червоний колір був наче рідний, безславно закінчила своєї існування. Зіпхнув її гетьман Скоропадський, противник соціалізму і червоного кольору - символу революційної анархії.
Павло Скоропадський отримав від попередньої влади сумний спадок.
Попри скрутне становище та зневіру, яка охопила народ, гетьман намагався відродити Українську державність. Прийшовши до влади, він одразу звернувся до партійних українців із закликом будувати Україну разом. Але ті відмовилися, бо Скоропадський, бачте, неприхильно ставиться до соціалізму. Не довіряли гетьману і селяни, бо він був панського роду. Вони небезпідставно побоювалися, що з ним повернуться й поміщики. А гетьман не любив революціонерів-ворохобників. Саме таким і був Данило Терпило, чоловік незалежний, сміливий, зухвалий, фізично сильний та ще й лівих поглядів. Такі люди законів не визнають - самі їх творять!
Тож із батьком Данило рубав ліс у Гощеві неподалік Таценків, хоч і було це заборонено. А як столярувати без дерева?! Переховував зброю, хоч і це закон забороняв. Не шанував приписів Державної варти. Звичайно, знову потрапив під нагляд - як колись за царизму. Вулицями рідного містечка вдень ходити стало небезпечно - могли і схопити. Тому ховався на полях під копами. Додому приходив у сутінках - треба ж було батькам допомогти по господарству. Часом і підночовував у товаришів. Якось до одного з них у двір влетіла гетьманська варта. Терпило ледь устиг заскочити до клуні. 
“Учепився за бантину і висів так. Поліцаї усе перерили і не вірять - бачили, як у двір заходив, а тут наче крізь землю провалився. Так і пішли. Тоді дядько погукав Зеленого, і той упав, бо зомліли руки. Клуня висока. Убився б, аби не купа проса, куди він упав”, - так розповідав племінник дядька, в якого обідав Данило [36, с. 17].
Зелений взявся гуртувати однодумців. їх виявилося чимало. З ними і вів він таємні розмови... До першого повстанського відділу увійшли брати Грицько і Панас та шестеро друзів. До лісу подалися під враженням вісток про Звенигородське повстання. У жовтні біля Зеленого вже було 170 - 180 хлопців. Нападали на варту, поміщиків, що повернулися до своїх маєтків, на невеличкі загони німців.
Отаманом Данило став не тільки тому, що був грамотний і словом умів запрягати, а й тому, що був хоробрий і сильний - хоч і середнього зросту, але кремезний, жилавий. “Як здоровкався та руку кому здавить - не витримували... Відчайдушний, нікого не боявся” [36, с. 16].
Український старшина Микола Капустянський додавав: “Палкий, не- врівноважений” [35, с. 78]. А Осип Думін звертав увагу на матеріальну незацікавленість отамана і його вміння додати бадьорості козацтву. Доповнив портрет і дослідник Матвій Стахів. “...У нього було почуття старої козацької лицарськости, помішане з відгуками старого гайдамацтва”, - писав він.
Звичайно, така людина у час революції сидіти склавши руки не збиралася.

 

 
Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Київська шкала старшин. У 2-му ряді 2-й ліворуч Федір Петриченко. 1918 р. З оригіналу.


Проти гетьмана, проти держави

У листопаді 1918 р. Україну разом з першим снігом вкрила тривога - ліві українські партії закінчували приготування до повстання проти гетьмана та союзників-німців, які навесні допомогли вигнати з України московських більшовиків.
Для Державної варти роботи додавалося з кожним днем - скрізь плелися інтриги проти гетьмана. Мереживо змов снували не лише українці, а й росіяни, що прагнули завалити Українську Державу і відновити Російську імперію в її старих кордонах.
Якось начальник трипільської варти Барковський вирішив провести профілактичну бесіду з Терпилом, бо бачив, що “він чимось не тим займається: то люди якісь до нього ходять, то десь по лісах бродить”. Погукав його, мовляв, прийди, справа є. Той через людей відповів:
- Добре, ждіть, прийду.
“А сам зібрав хлопців - братів своїх та товаришів давніших - і прийшов. Побив гетьманців, ще багачів декотрих побив і став править у селі. Вбитих потопив у річці Красній...” [36, с. 17]. Начальник варти втік до Києва.
Владу у Трипіллі Зелений захопив 20 листопада. Повстання перекинулося на Черняхів і Григорівку та інші села. Було знищено Державну варту Ржищівського району, а її начальник Галагін утік до Канева. Начальник гетьманської варти Германівського району сховався з вартою на Григорівській цукроварні. “Викурювати” її і вирушив Зелений.
Цукроварня збудована була ще 1841 року. З її високих мурів за повстанцями похмуро спостерігало 10 кулеметів. Залога становила 120 козаків і старшин.
На світанку 22 листопада за умовним сигналом понад 600 зеленівців кинулися на приступ, але шквальний вогонь відкинув їх. Тоді цукроварню взяли в облогу. Побачивши, що ситуація кепська, гетьманці відступили до Обухова. Над брамою Григорівського цукрозаводу замайорів червоний прапор. У той час він ще символізував свободу. Мине не так багато часу, і червоний колір стане символом “московсько-жидівської комуни” з її страшним терором...
23 листопада на вічі, що відбулося на площі перед брамою Григорівського цукрового заводу, було проголошено створення Дніпровської повстанської дивізії. Її отаманом обрали Данила Терпила.
У той же день Зелений виступив на Обухів.

 

Ой наступала та чорна хмара,
Став дощ накрапать,
Ой там збиралася бідна голота...
Пили горілку, пили наливку 
Ще й мед будем пить,
А хто з нас буде сміяться,
Того будем бить!

 

Та не так сталося, як співалося. Може, й випили горілки за перемогу, але була вона пірровою - зеленівці своїми ж руками прокладали дорогу в Україну московській орді, яка й мед питиме, і сміятиметься над нашим горем...
Розгромивши в Обухові німецьку комендатуру, повстанці подалися до Ржищева поколошкати там “куркулів”. Та спочатку вирішити “взяти трохи хліба” в кагарличан, але отримали по зубах від місцевих козаків. Дванадцять трипільців загинуло тоді. Промайнула навіть чутка, що й Зелений загинув...

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Мічман Балтійського флоту Сава Дьяків. З оригіналу.Організував відсіч кагарлицький отаман Сава Дьяків. Він був рішучим противником експропріації громадського майна, які тоді набували широкого розмаху. Він усе робив, щоб зберегти цукроварні та гамазеї із зерном. Тому й надавав по шиї зеленівцям, коли ті полізли за кагарлицьким хлібом. 
А ті, бачте, вже вважали себе господарями в окрузі. Гонор зеленівців було подражнено. Андрій Воловенко з Халеп’я стверджував, що трипільці з халепцями повернулися в Кагарлик і полонили отамана Дьякова. Привезли його у Трипілля зв’язаного.
Дьяків був величезного росту. Завжди ходив у строї чорноморського козака. Був відомий на Київщині як організатор Вільного козацтва.
У січні 1918 р. Дьяків бився у Києві проти червоних бандитів московського полковника Муравйова. Дьякову було не шкода віддати життя за Україну, але щоб його замордували грабіжники?!.
Дочка Дьякова Марія казала, що зеленівці засудили її батька до розстрілу. Напевно, зі слів матері стверджувала, що батька зеленівці прилюдно повели у Трипіллі на високу гору. А Сава, не чекаючи розстрілу, плигнув у Дніпро та зі зв’язаними руками виплив аж у Халеп’ї. Моряк же! Біля млина розірвав вірьовку, мірошник дав йому якийсь одяг.
Мешканець Халеп’я Андрій Воловенко трохи не так розповів цю історію. Мовляв, на ярмарковій площі біля бранця зеленівці залишили лише діда з рушницею - охороняти. Мабуть, дід знав Дьякова як борця за Україну, тож, коли ніхто не бачив, розв’язав йому руки і відпустив. Отаман, колишній мічман російського флоту, довго не думав - скочив у Дніпро і поплив. 
У Халеп’ї вийшов на берег і - тихцем “на свою Горохуватку” [2].
Як би там не було, але смертельна образа на Зеленого у Дьякова залишилася.

 

 Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Вільні козаки с. Халеп'я. Праворуч Іван Якович Нещерет, невдовзі козак отамана Зеленого. Село Халеп'я, 1917р. З оригіналу.
 

Зелений і Директорія

Скориставшись закликом Директорії до повстання проти “пана гетьмана”, Зелений оголосив мобілізацію. До Трипілля потягнулися людські вервечки з Гусачівки, Григорівки, Матяшівки, Красного, Козіївки, Долини, Копачева, Вільшанки, Деремезни, Перегонівки, а найперше з Вита- чева, Халеп’я, Верем’я, Черняхова, Жуківців, Дерев’яної, Злодіївки (тепер Українка). Мабуть, і з інших сіл були.
Трипілля перетворилося на військовий табір.
“У нас у хаті теж ночували, спали покотом на долівці, - згадував трипілець, який не захотів назвати свого імені. - А ще пам’ятаю, як підводи в село приїхали. Ми малі були, крутилися там, поки не видивилися - то гвинтівки були. Казали, що то їх Зеленому Петлюра прислав” [36, с. 18].
Представник Директорії Арнольд Марголін був свідком, як у Трипіллі наприкінці листопада на вічі за участю священиків трьох трипільських церков люди приймали присягу на вірність Директорії.
На мобілізацію відгукнулося близько 4000 селян. І люди продовжували йти до Зеленого. Після перемог над німцями і гетьманською вартою авторитет його сягнув захмарних висот. В уявленні земляків він став захисником народу.
“Пам’ятаю, як зустрічали Зеленого у Трипіллі, - згадував очевидець. - Мені тоді було десять років. Учителька вивела нас на вулицю, дала в руки жовто-блакитні прапорці, які сама зробила з паперу. Люди на вулицю повиходили, піп був, служив молебень. Зелений їхав на коні, а інші йшли за ним пішки” [36, с. 18].
Знову Трипілля перетворювалося на “удільне князівство”. Але “князеві Данилу” у Трипіллі ставало тісно. Він мріяв про Київ.
У Києві здобувачів завжди чекає слава, саме там місце “народному князеві”. Й Зелений, як 1592 року кошовий товариш Кшиштоф Косинський, пішов із Трипілля війною на Київ. Зелений, мабуть, мріяв не тільки здобути столицю, а й ґрунтовно “почистити” її. У столиці завжди по вінця добра - на все Трипілля вистачить! Та й села, що пристали до повстання, вже не бідуватимуть.
На Київ виступило чотири полки зеленівців, два з них під проводом Олександра Данченка пішли лівим берегом через Баришпіль - Дарницю.
Після перемоги над гетьманцями неподалік Білогородки Зеленого вже ніщо не могло спинити. 12 грудня його полки захопили Софіївську Борщагівку, а проти ночі на 13 грудня - Біличі та Святошин. Вояки 2-ї Дніпровської дивізії під командою Олександра Данченка, заступника Зеленого, вибили гетьманські загони з Дарниці. Вранці 14 грудня трипільці завдали поразки офіцерським залогам Павла Скоропадського, дислокованим на заводі Гретера і Криваненка (згодом “Більшовик”) та на “Арсеналі”. Зеленівці поспішали увійти до Києва першими, щоб ніхто не завадив звести порахунки та взяти з “руських буржуїв” контрибуцію.
14 грудня 1918 р. селянське військо Зеленого увійшло до столиці, випередивши і Січових стрільців, і Директорію. Колони втягувалися Брест-Литовським шляхом під червоними прапорами і гаслами “Вся влада Радам!” та з великим портретом Тараса Шевченка попереду [26]. А ще були гасла “Свобода слова, друку!” та “Вся земля без викупу селянам!”
Повстанці мали молодцюватий вигляд і співали “визвольних пісень” [26].
Українські пісні в той день можна було чути на Жидівському базарі, Бібіковському бульварі, на Пирогівській, Фундуклеївській, Хрещатику - скрізь, де проходили зеленівці. За козацтвом сунула довга валка із сивовусими поважними дядьками, які, напевно, мріяли “трохи пограбить руських і жидів”. Ні, вони не думали ярмаркувати по чужих кишенях - хотіли просто відібрати своє, і то - якщо отаман дозволить.
“Українське село вливалося в Золотоверхий Київ - свою столицю, чорнозем змивав чужинецький намул, - згадував командир Гордієнківського кінного полку Всеволод Петрів. - Українська мова перестала бути в цю хвилину контрреволюційною (...). То був не сон. Я бачив ці веселі та грізні лави (...), бачив Дніпровську дивізію, сформовану без одного кадрового старшини, але карну (дисципліновану. - Ред.), як Січові Стрільці (...). 
Я бачив червоні стрічки під кокардами з тризубом, чув, як сивий дядько обозний кричав: “Пам’ятайте, хлопці, бережіть, що завоювали, бо це наша праця”. В тих лавах, на вістрях їх багнетів, а не в універсалах міг прочитати кожний: “Віднині ми будемо господарями у своїй хаті...” [70, с. 623].
Бадьоро виглядало те селянське військо. Радісні кияни посунули за ним на Хрещатик. Повсюдно лунали крики “Слава!”. Та раптом з боку Міської думи, де шалів від безсилої злоби “Протофіс”, почулися постріли. Козацькі пісні обірвалися. Роздратовані спробою зіпсувати свято, зеленівці накрили хмарами куль це московське кишло промисловців і фінансистів.
“Здобувши Київ, зеленівці почали бешкетувати, - стверджував письменник Борис Антоненко-Давидович. - У кожній людині, яка була добре вбрана, в білому комірці, з краваткою, вони бачили пана, ненависного пана, якого треба знищити. Через те почались безпідставні обшуки, а часом і розстріли” [8, с. 1222].
Може, і не помилявся письменник, та все ж виникає питання: як під зимовим одягом зеленівці могли розгледіти білі комірці й краватки? 
Напевно, Антоненко-Давидович писав з чужого голосу, бо дисципліна у селянському війську Зеленого таки була. Кадровий військовий Всеволод Петрів звернув увагу, що вже о 9-й годині вечора в Києві було тихо. “Ходив я шукати штабу облоги аж до Києва І, - згадував він. - І всюди спокійно, ні вистрілу одного не чути. І на рогах вулиць горять невеличкі ватри, а коло них гріються стійки Дніпровської дивізії та ходять стежі, підтримуючи лад” [70, с. 622]. 
Тобто грабунків чи самовільної реквізиції не було...
19 грудня до Києва помпезно вступила Директорія. На Софійській площі Петлюра, який прибув найпізніше, приймав парад. Військо виглядало добре. “Дійсно, справжнє військо, народна армія українська”, - радів Микола Ґалаґан, співорганізатор Богданівського полку в 1917 році [21, с. 399]. Але серед частин, які лунко карбували крок перед Святою Софією, не було дивізій Зеленого. Чому?!
Бо Петлюра не дозволив. Мовляв, ненадійні вони. Не запросив Головний отаман і Зеленого стати поруч та приймати парад разом. Щоб не ділитися славою з тим, хто її здобув?
Трипільці були глибоко ображені. Недовіра до них з боку Петлюри, якого вони піднесли чи не на найвищу сходинку влади, та загравання уряду УНР із “буржуазною Антантою” викликали розчарування. А головне, що Директорія зволікала з реалізацією головного бажання озброєних хліборобів - “Вся земля без викупу селянам!”
Тим часом у міністерських кабінетах і урядових департаментах почалося щось неймовірне. З них викидалися всі, хто не був соціалістом. Ну що з того, що ти фахівець?! От якби ти був соціалістом... А так - вали звідси!
Свідки подій оцінювали урядову діяльність як безладну, хаотичну, навіть божевільну. Ось що у грудні 1918 р. нотував у щоденнику Дмитро Донцов: “В колах Директорії - безлад і прострація... В Директорії якесь божевілля... На міністрів призначено хлопчаків... Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму” [25, с. 124 - 125].
Про хаос, який поширювала Директорія, писав і командир корпусу Січових стрільців Євген Коновалець. “Тверджу, - зазначав він, - що ні Винниченко, ні Директорія в цілості не мали ясної політичної лінії та що довкола Директорії панував такий самий хаос політичної думки, як і всередині її” [43, с. 312]. Вже в ті дні Коновалець заявив Винниченкові, що політика Директорії “веде Україну до катастрофи” [43, с. 313].
Отакі керівники! Покерували кілька днів, і всім стало ясно, що Україна летить у прірву! Гетьманові державу будувати не дали, а самі виявилися неспроможними навіть зберегти те, що він створив і налагодив.
Це розуміли й деякі урядовці, тому прагнули - поки перебували при владі - збагатитися. Міністр фінансів нового республіканського уряду Борис Мартос звернувся з проханням до полковника Коновальця надати в його розпорядження кілька відділів Січових стрільців, щоб реквізувати золото в київських ювелірів і торговців. Мартос діяв за принципом тодішніх київських грабіжників: “Тепер усі за республіку! Вивертай кишені!” 
Євген Коновалець оцінював злодійську діяльність Мартоса як одну з “найсумніших сторінок” Української революції, вважав його “головним винуватцем катастрофи державного будівництва України в 1919 році” [43, с. 314, 331].
Безладдя, котре сунуло з верхів, дійшло і до казарм. Дисципліна армії впала. Євген Коновалець, якого Петлюра призначив комендантом Києва, сказав, що за військо УНР не ручається. “Зробила тяжке вражіння ця заява”, - зазначав Донцов [25, с. 124- 125].
Почалися конфлікти і між військовими. Зелений і його товариші були невдоволені, що Головний отаман не дозволив Дніпровській дивізії, яка першою увійшла до Києва, “обсадити” столицю, а комендантом Києва поставив немісцеву людину, вихідця з Австро-Угорщини Євгена Коновальця, який воював проти них під час Першої світової. Та ще й надав йому ледь чи не диктаторські повноваження. 
Не подобалося також, що правою рукою Коновальця (начальником Політичного відділу штабу Осадного корпусу) став сотник Юліан Чайківський, “чоловік трохи нечесний” [83, с. 24]. Цей Чайківський “уславився” безпідставними арештами, реквізиція ми та позасудовими розстрілами. Чи не в його злочинах потім звинуватили зеленівців?
Трипільці ставилися до січових стрільців як до чужаків, які прийшли з Австро-Угорщини “в наш Київ” та ще й командують, не знаючи “душі і психології українського Наддніпрянського селянства” [83, с. 24]. Січові стрільці ж звинувачували зеленівців у більшовизмі. Коновалець доповідав Петлюрі, що зеленівці - елемент свавільний, схильний до погромів, ті ж казали, що “всьому виною Коновалець, то він усе наплутав та набрехав, а через нього й незлагода була” [96, с. 393].
Коновалець наказав Дніпровській дивізії вийти з центральних районів столиці на околицю - до Святошина. Може, й неохоче, але наказ цей Зелений виконав.

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Старшина Січових стрільців у Києві та гості із Коша УСС. У центрі Євген Коновалець. Київ, весна 1918 р. Копія.
 

На думку Думіна

Погляди січового стрілецтва можна оцінити завдяки Осипові Думіну. Чоловік це, безперечно, заслужений, але від помилок і тенденційності й достойному чоловікові не завжди вдається вберегтися. Упередженість Думіна видно вже з назви спомину - “Повстання отамана Зеленого проти Директорії у січні 1919 р.”.
Повстання ж не було.
Спомин справедливіше було б назвати “Каральна експедиція Директорії проти селян, які привели її до влади”.
Тепер про інші “неточності” Думіна. Він, зокрема, писав, що “Дніпровців не впущено в Київ” через “страх перед бешкетами” [50, с. 26]. Таким чином, приховувалося, що саме зеленівці вибили з Києва гетьманців, опанували місто, погромів не чинили, а вже потім Коновалець вислав їх до Святошина.
Чому козацтво Дніпровських дивізій виставили з міста? Бо, каже Думін, “верхи Дніпровцям не довіряли і не рішилися доручити їм несення ладу та порядку в самій столиці” [50, с. 26].
Чому ж не довіряли? Адже саме вони, увійшовши до столиці, забезпечили в ній лад. Бо, каже Думін, “між ними було багато непевного елементу” [50, с. 26]. 
А де ж його тоді не було?!
Непевний елемент був у кожній зі сторін, у тому числі й серед січових стрільців, як, наприклад, “січовий чекіст” Юліан Чайківський.
А в Директорії не було непевного елементу?!
Був він і у Дніпровських дивізіях, але ж слухав свого отамана! А це головне! Зелений опанував вольницю, взяв її у шори. Чому ж тоді з ним не мати діла? Тому, що йому би дісталися лаври переможця над гетьманом? До речі, лаври сумнівні, адже переможець над гетьманом зруйнував Українську Державу, а нової не збудував.
Осип Думін писав, що “не було ніякою тайною, що у Дніпровців від перших днів їх існування настрій був проти Директорії” [50, с. 26]. Теж неправда! Представник Директорії Марголін був свідком, як трипільці урочисто, зі священиками, присягнули Директорії, значить, від самого початку вірили їй. Більше того, саме завдяки отим селянам і здобула Директорія перемогу, стала поважною силою. Та й у грудні 1918 р. Київський губернський селянський з’їзд з ентузіазмом вітав “революційну Директорію”.
Що ж до “особливої ненависті” [50, с. 26] до січових стрільців, то, напевно, Думін перебільшує. Радше не до січових стрільців була негація, а до ролі, яку їм визначив Петлюра: зеленівці не могли погодитися, що над “їхнім” Києвом будуть командувати чужаки. І вина за це лягала на Головного отамана, адже саме він постановив, що залогою Києва стануть “австріяки”.
Думін і далі оперував чутками, ніби фактами. “При кінці грудня, - писав він, - в Києві почали ходити чутки про повну деморалізацію Дніпровських дивізій, про їхні бешкети, а від часу до часу поговорювало навіть про близький їхній бунт проти Директорії (...). Мені доводилося в тім часі також не раз чути про те, що ніби Дніпровські дивізії розбігаються по домах, забираючи із собою зброю і військове майно. Більшу увагу звернули на себе Дніпровці щойно тоді, коли вони відмовилися від виїзду на проти- польський фронт у Східну Галичину” [50, с. 26 - 27].
І знову неправда! Думін спростує власну тезу в іншому спогаді...
Істиною є те, що Петлюра видав тоді наказ, який зеленівці сприйняли як провокаційний: “Головний” наказав Дніпровській дивізії вирушати в Галичину воювати проти поляків, до яких трипільцям не було ніякого діла. Петлюра, мабуть, забув, що Дніпровська дивізія формувалася за територіальним принципом, а такі частини не мають бажання віддалятися від своїх домівок, бо прагнуть захистити їх від насильників. До того ж зеленівці були добровольчою частиною. Вони пішли воювати за Україну не з примусу, а з доброї волі, внутрішньої потреби. Серед них не всі були військовозобов’язані, значна частина вояків виявилися непризовного віку - або старшого віку люди, або зовсім юні.
З добровольцями не варто говорити мовою ультиматумів.
До них потрібен інший підхід.
Добровольці наказ виконують не тому, що до цього їх примушує закон, а тому, що віддає його авторитетна людина, яка ще й пояснила рацію і потребу виконати розпорядження.
Чому б Головному отаманові не послати до Галичини Січових стрільців? Нехай би боронили своїх батьків і матерів від насильства поляків. Стрільці цей наказ охоче б виконали... Але ні, треба все зробити навпаки. Звичайно, справа вояків слухати команди, але коли накази нерозумні, то й авторитет командира нетривкий.
Треба звернути увагу на те, що Петлюра наказав їхати в Галичину напередодні Різдва, коли настрій у повстанців був святковий, ніяк не войовничий - перемогу над гетьманом вони здобули, час і куті з’їсти в родинному колі. Традиція така тоді була - збиратися на Різдво всією родиною...
Відпустивши старших, юних, багатодітних, хворих та поранених до родин святкувати Різдво, Зелений, не бажаючи вступати у відкритий конфлікт із Петлюрою, на чолі 1-го Дніпровського “кадрового” полку з тяжким серцем виїхав до Галичини. Цікаво було б довідатися, як спорядив Петлюра експедицію трипільців, чи дав їм польові кухні, дрова, амуніцію, чи забезпечив лазаретом та медикаментами, хоча би йодом і бинтами? Чи, може, сиділи хлопці холодні й голодні у промерзлих “теплушках”, сумуючи, що їдуть невідомо куди і невідомо якого біса?
Як би не було, але наказ Головного отамана Зелений виконав.
“Що було на душі у Зеленого по дорозі до Галичини, не знаю, - писав Марко Шляховий, - але той ентузіазм, який в його був, ідучи на Київ... вже зник... він уже не міг... так весело балакати зі своїм товариством, як він балакав і шуткував раніш, а через те і в козацтва... руки теж опустились. Інтелігентної сили в його тоді було дуже замало... а та частина козацтва, яка вже була в Галичині в часи Австрійської війни, представила собі картину колишню і засумувала, а та частина козацтва, яка зовсім не воювала і в далеку подорож з дому не ходила, затоскувала по домівці, а ще гірше (більше. - Ред.) по куті, бо це якраз було тоді, коли в українських селах дуже солодку кутю їдять. 
Все це вищезазначене зробило дивізію отамана Зеленого не зовсім боєздатною. Без всяких санкцій вищої військової влади, вже з-під Львова, сів [Зелений] у ті ж самі вагони і, неначе прокравшийся злодій, трохи вже з большовицьким нахилом у душі, як сам, так і все козацтво, вирушив до своєї столиці - м. Трипілля. Командування же отамана Коновальця цим “анархистичним” виступом Зеленого було страшенно обурене, а тут вдобавок ще й на Київському фронті проти большовиків справа теж була не гаразд” [83, с. 24].
Марко Шляховий стверджував, що Зелений повернувся з польського фронту “без всяких санкцій вищої військової влади”, а Осип Думін писав, що “Начальна Команда відіслала їх (зеленівців. - Ред.) знову за Збруч”. Нагадую, що у “спомині” про “повстання” Зеленого проти Директорії Думін намагався переконати читача, що зеленівці взагалі “відмовилися від виїзду на протипольський фронт у Східну Галичину” [50, с. 27]. Ось так! Забув, що писав раніше?
У “Нарисі історії українсько-польської війни 1918 - 1919” Осип Думін навіть пояснив, чому Начальна команда відіслала зеленівців додому - через те, що “на українсько-польському фронті представляли вони (зеленівці. - Ред.) малу вартість” [46, с. 112]. Логічно! Територіальні війська представляють вартість в обороні своєї території, своїх сіл, домівок і родин! До слова, й галичани на Великій Україні виявили низьку боєздатність. Про це є чимало свідчень - Петра Болбочана, Антона Пузицького, Василя Проходи...
“Про зеленівський бунт заговорили в Києві поважно щойно в половині січня, - продовжував переписувати історію Думін. - Показалося, що Дніпровські дивізії, власне, не розбіглися, а просто, забравши зброю і військове знаряддя, потягли в Трипілля, там переорганізувались і увійшли в контакт із большевиками” [50, с. 27].
Яке ж зручне і “вбивче” обвинувачення - “увійшли в контакт із большевиками”! Особливо коли говориш про своїх опонентів. Те, що Директорія, зокрема її голова Винниченко, від самого початку антигетьманського повстання була у контакті з більшовиками, Думін не згадує. А для чого?! В чому ж тоді Зеленого звинувачувати?
До слова, більшовицькій Росії Головний отаман війни не спішив оголошувати, хоча червоні москалі вже окупували значну частину Лівобережної України. Хоча командувач Лівобережного фронту Армії УНР Петро Болбочан не раз наполягав визнати стан війни з комісарською Росією, бо без цього визнання не міг наказати застосувати зброю. І через це мусив відступати.
Мабуть, Головний отаман сподівався на переговорах переконати “єдинокровних братів” отямитися і не грабувати України. Та легше вовків відучити від м’яса, ніж москалів від України!
 
 

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Петро Болбочан з дружиною. з оригіналу. Публікується вперше.

Петро Болбочан з дружиною. з оригіналу. Публікується вперше.
 
 
Болбочан і Директорія

Отримавши призначення на посади командира Запорозького корпусу та командувача військ Лівобережної України, Петро Болбочан на заклик Українського національного союзу в ніч проти 15 листопада 1918 р. прибув із запорожцями до Харкова встановлювати владу Директорії. Але це було не так просто, адже повстання відкрило кордони і червоні російські війська посунули в Україну. Підпільні структури більшовиків де тільки вдавалося провокували виступи збитих із пантелику класовою агітацією селян. Почалися заворушення і серед робітників Харкова. Підняли голови й білі “єдінонєдєлімщікі”.
Петро Болбочан попередив, що не допустить ні совітів робітничих депутатів, ні монархічних організацій, які намагатимуться захопити владу. Він підкреслював, що запорожці борються за самостійну демократичну Українську державу, а не за єдину Росію, яка б вона не була - монархічна чи більшовицька.
11 грудня Совєт, де більшовики мали більшість, нахабно проголосив себе єдиною владою в Харкові. Болбочан відповів жорстко, зокрема розігнав антиукраїнський мітинг у харківському театрі та більшовицьку сходку у клубі залізничників, арештував колегію залізничників Харківського залізничного вузла, які були проголосили страйк. Коли ж “Совет рабочих депутатов” намагався скликати так званий інтернаціональний мітинг, запорожці і його розігнали. Не допустив командир Запорозького корпусу й робітничого з’їзду, який хотіли провести меншовики, теж вороже налаштовані до Української держави.
Болбочан наказав віддавати до військово-польового суду всіх, хто виступав проти Української держави, - незалежно від партійної приналежності ворохобника. Винниченка і його мостивих однодумців страшенно обурювало, що під суд потрапляли й соціал-демократи. А гасло Болбочана “Бий большевиків, комуністів, ворогів нашої нації” вони вважали антинародним.
Голова Директорії Володимир Винниченко, який боявся виглядати в очах більшовиків не демократичним, був обурений діями Болбочана, назвав його “виразним і свідомим реакціонером”, який “убив на всьому Лівобережжю авторитет і вплив Директорії”. Винниченко навісив на Болбочана ярлик “найлютішого противника і ворога” Директорії [14, с. 145 - 146].
Згодом Болбочан писав Головному отаманові Петлюрі: “Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим Московським товаришам - більшовикам, аби не показатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-більшовиків, і не бачите того, що через більшовизм ведете Україну до “єдиної Росії” [10].
Класова ненависть Володимира Винниченка до Миколи Міхновського, Павла Скоропадського та Петра Болбочана мала катастрофічні наслідки для української державності. Петро Болбочан точно підмітив причину цього: “Ви всі боялися, що буде чоловік, котрий не зможе стерпіти авантюристів і кар’єристів” [10].
А Красна армія заливала Харківщину: під московські чоботи впав Куп’янськ, окупанти підходили до Харкова. Але Винниченко не міг повірити, що більшовики, союзники УНС у протигетьманському повстанні, пішли війною на Україну. Повідомлення Болбочана про просування Красної гвардії у глиб України голова Директорії вважав брехнею і провокацією. Та що Винниченко! Генеральний штаб не вірив повідомленням полковника Болбочана, що наступають організовані, міцні, регулярні частини російської армії, хоча Болбочан сповіщав навіть номери полків і прізвища командирів.
Болбочан не міг розпочати воєнних дій проти червоних, оскільки Директорія не оголошувала війни більшовицькій Росії. Військові операції проти російських окупантів члени Директорії напевно б розцінили як спробу розбити “єдність революційного фронту”, бажання “посварити український та російський народи”. У своїх телеграмах до Києва командир Запорозького корпусу рішуче вимагав, щоб Директорія оголосила війну агресорам. Але Директорія вагалася.
На початку січня, під тиском німецького командування, Болбочан змушений був залишити Харків. 10 січня він телеграфом інформував Петлюру: “На нас насуваються російські большевицькі війська, над організацією котрих цілий рік працювали найкращі старшини генерального штабу російської армії. Це військо воює з ідеєю українства, воно з наміченою метою йде знищити все те, що підтримує Україну... Необхідно Києву кинути всі балачки, необхідно оголосити сувору і тверду владу і проводити її в життя... Хай Київ заворушиться, хай відверто подивляться небезпеці у вічі, і тоді побачите, що треба йти не на компроміси з большевиками, а рішуче з ними боротися” [85].
Лише 16 січня 1919 р. уряд УНР “мусив офіційно ствердити існуючий уже від кінця листопада фактичний стан війни Совєтської Росії проти України” [81]. Але й визнавши факт війни, Винниченко звинувачував в інтервенції не Москву, а Петра Болбочана, котрий намагався не допустити ‘‘українсько-російського порозуміння” і “провокував” війну з “братерським” народом.
Петра Болбочана, уособлення дисципліни, перо Винниченка намагалося зобразити реакціонером, паном, ворогом демократичних свобод. Болбочана верховоди Директорії звинувачували навіть у тому, що він цілує ручки дамам. “Болбочан, - писав уенерівський прем’єр Борис Мартос, - нагадує скоріше офіцера добровольчеської армії, ніж українського старшину. Його зовнішньому вигляду відповідав і внутрішній зміст його особи” [81, є. 27].
Отак галантний з дамами Болбочан став “ворогом демократії”, а насправді анархії та вседозволеності, яку сіяла Директорія. Від “занадто великої демократичності” Директорії, зауважував Петро Болбочан, Україна вкривається “пожаром, анархією і може зовсім згоріти”. “А коли наступить уже зовсім тяжкий час, - пророкував Болбочан, - будете тікати за кордон” [10].
Уенерівська преса розпалювала безумну кампанію дискредитації Болбочана. Що тільки про нього не говорили: “зрадник”, “провокатор”, “контрреволюціонер”, “пересічний амбітник”, “злочинець”...
Безпрецедентні образи вихлюпувалися і на штаб Запорозького корпусу та лицарів-запорожців. Уенерівські писаки на всі заставки ганьбили, як вони говорили, “балбачанівську офіцерню”, просякнуту, бачте, “російським духом”. І це тоді, коли в тяжких оборонних боях проти москалів запорожці сотнями гинули, захищаючи Батьківщину. Так, у бою біля станцій Мерчик і Максимівка майже повністю загинув 1-й Республіканський піший полк Запорозької дивізії. Чисельність інших полків через втрати у боях зменшилася до 200 - 400 вояків.
Болбочан заклинав Директорію і головне командування, від яких не мав практичної допомоги, припинити балачки і стати на рішучу боротьбу проти більшовиків, але Директорія більше, ніж більшовиків, боялася Болбочана, Зеленого та інших авторитетних українських воєначальників, підозрюючи їх у бонапартизмі.
Бонапартом міг бути тільки Петлюра. Нещасний Петлюра.
У час катастрофи на Лівобережжі він послав з перевіркою діяльності Болбочана начальника Генерального штабу Василя Тютюнника. Той не знайшов нічого ліпшого, як звинуватити запорожців у тому, що вони “не мають під тризубами на головних накриттях червоних стрічок та ходять у наплечниках із відзнаками ранг старшин і підстаршин як за Гетьманщини” [54]. Отамана ж Зеленого, навпаки, Директорія обвинувачувала, що його хлопці використовували червоний колір.
Вислухавши Тютюнника, Болбочан різко наказав йому, щоб той сам зняв - і негайно! - зі свого кашкета “червону бинду, як емблему комунізму і поневолення вже значної частини України більшовицькими ордами” [54].
Сотник Барило стверджував, що зі штабу Головного отамана до Запорозького корпусу надійшло близько тридцяти наказів, аби запорожці не користувалися старшинськими і підстаршинськими відзнаками та ще й почепили під тризуби червону стрічку. Болбочан наказав знищувати цей “глупий наказ революційних маніяків” [54, с. 8]. Сотник Барило так і робив.
Такого ставлення до своїх наказів Петлюра потерпіти не міг. І він наказує своєму фавориту Омеляну Волоху “заарештувати Болбочана зі штабом і на місці розстріляти” [53]. Це свідчення штабного старшини Запорозького корпусу сотника Барила підтверджував полковник Іван Дубовий.
Звичайно, апологети Петлюри заперечували вину Головного отамана, казали, що Волох самочинно арештував Болбочана. Якщо так, то чому Петлюра не звільнив Болбочана і не покарав Омелька Волоха за військовий злочин?
Злочин було вчинено 22 січня в Кременчуці, де Запорозький корпус мав намір на лінії Дніпра зупинити ворога. Арешт ці наміри не дав втілити...
Запорожці хотіли визволити свого командира, але той, сподіваючись на справедливе вирішення своєї справи, заборонив це робити. Однак, підозрюючи Волоха у намірах знищити Болбочана в дорозі, запорожці - разом з волохівськими “чекістами” - виїхали з арештованим полковником до Києва. Болбочан міг втекти з дороги, але він сподівався на правовий розгляд своєї справи. Коли Болбочана з найближчими офіцерами - полковниками Селіванським та Гайденрайхом - привезли до Петлюри, той зблід і вигукнув: “Що ви наробили?! Чого ви їх сюди привезли?!” [53].
Болбочана вселили у 22-гу кімнату київського готелю “Континенталь”. У сусідньому, 21-му, номері жив Головний отаман. Хоч і мешкав він через стінку, та не знайшов часу зустрітися з Болбочаном і пояснити, за що того арештували. Позиція слабкої людини!
Володимир Винниченко, до якого із запитаннями про причину арешту Болбочана звернулася делегація січових стрільців, відповів, що “причиною арешту став “недемократизм” Болбочана” [16]. А коли сотник 2-ї Запорозької дивізії Никифор Авраменко запитав Петлюру, в чому ж обвинувачують Болбочана, Головний отаман відповів: “Отаман Болбочан роз’їжджав і жив у сальон-вагоні, а то недемократично” [85].
Євген Чикаленко 24 січня 1919 р. у своєму щоденнику висловив міркування, що Болбочана арештували за те, що він рік уперто бився проти більшовиків. ‘Тепер усю вину складають на Болбочана, - писав Євген Чикаленко, - навіть обвинувачують його у зраді, але певніше всього, що це результат більшовицької інтриги або старшинської зависті, бо Болбочан придбав собі славу невтомного борця з большевиками, з якими він без перериву воював цілий рік, і в подяку за це (а може, якраз за це) тепер і арештували його” [97, с. 209].
Арешт полковника Болбочана деморалізував багатьох українських військових. Зокрема, вже через два дні після його арешту Матвій Григор’єв надіслав до штабу Запорозького корпусу в Кременчук таку заяву: “...Б Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар’єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів. Це люди нефахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини” [55].
Подібне становище зайняв і Юхим Божко, отаман Запорозької Січі, який сказав, що полковник Болбочан був для нього “єдиним авторитетом, а після його арешту він [Божко] вже не вірить в українські успіхи, доки на чолі українського руху будуть стояти нефахові люди типу Петлюри, а тому він робиться отаманчиком першої категорії, як і Петлюра з своїм оточенням” [55].
У Києві Болбочан прагнув з’ясувати причини арешту, але ні Петлюра, ні представники уряду (крім генерала Грекова) не захотіли з ним зустрітися. Тоді Болбочан вдається до відкритого листа. Направляє його Симонові Петлюрі (який жив через стінку!), членам Директорії, прем’єр-міністрові, начальникові Генерального штабу, голові Українського національного союзу, голові партії соціалістів-самостійників. Копії листа надіслав Олександрові Грекову, Євгенові Коновальцю та до редакцій українських і російських газет:
“Я просив, аби до мене хто-небудь зайшов, щоб запитати про “мою зраду” та “мої злочинства”, але видно, що всім Вам сором мені в вічі дивитись, бо український уряд всі свої помилки рішив взвалити на мою шию. (...) За що я заарештований? (...) Може, за те, що вже 16 місяців активно борюся за права самостійної України? Може, за те, що зумів збудувати міцну кадрову військову частину і зумів її оборонити [від] безталанного міністерства Центральної Ради Голубовича? (...) Може, за мої гучні побіди? Може, за те, що я передбачав, що за повстанням буде анархія, і вимагав організованості, а не демагогії і не боявся це Вам в вічі казати? (...) А може, за те я арештований, що зразу дав зрозуміти, що ті люди, котрі засіли в Генеральному Штабі, по більшості не фаховці? (...)
Що Ви всі робили? (...) Ви не тільки не організували армії, а руйнували армію, руйнували дисципліну. Мало того, старалися паралізувати навить діяльність своїх частин і всякими засобами провоціровали моє чесне ім’я! (...) Скажіть, будь-ласка, що Ви зробили доброго для України за весь час? Скажіть-но, чи було хоть одно Ваше розпорядження с самого початку повстання, котре мало би метою організацію армії, а не популяризацію Ваших імен, і не руйнувало би армію? (...)
Скажіть-но, прошу Вас щиро, чи задавалися Ви думкою, що Україна пропадає і що треба щось зробити, аби спасти її? (...) Бідна Україна, ми боремся з большевиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а уряд український іде назустріч большевизму і большевикам! (...)
Ви не можете розбиратись в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники Великої Держави, лізете в законодавці замість того, аби Вам бути самими звичайними урядовцями і писарцями. (...) А в повіти і губернії кого Ви посилаєте? Таких же, як і Ви, а як де- небудь і попадається людина порядочна й працьовита, Ви спішите таких замінити! (...) В час повстання я казав Вам - не ламайте адміністративного апарату, міняти зараз тільки головних керівників - Ви не згоджувались, Ви сліпі були і тілько твердили, що все, напоминающее гетьманське, повинно згинути... Бо Вам необхідний був пожар. Перед повстанням я боявся, аби не повторилося ще більше безладдя, котре було при Центральній Раді і Міністерстві Голубовича, - “ні, - казали Ви всі, - цього вже не буде, ми вже навчені”. Хіба навчені? Ой багато ще треба Вас вчити. (...)
Так буде до тої пори, поки всі Ви, громадянські представники, не скажете: “Я ПЕРШЕ ВСЬОГО УКРАЇНЕЦЬ. А ПОТІМ ВЖЕ ПАРТІЙНИЙ ДІЯЧ (...)”.
Требую для себе свободи, я її заслужив, Ви мусите мене випустити, але все-таки працювати з Вами більше я не буду - не по дорозі. Отаман Болбочан. 26/1-19, Київ, отель “Контіненталь”, № 22” [10].
Подібно Петлюра хотів вчинити з отаманом Зеленим. Може, вже й сусідній номер у готелі “Континенталь” зарезервував... “Головному” не сподобалося, що Зелений повернувся з Галичини. Петлюра був дуже сердитий. Ось його наказ: “Позаяк Окрема Дніпровська дівізія в більшости розбіглась і відмовилась їхати на Галицький фронт, наказую: Дівізію лічити розформованою, за винятком першого Дніпровського полку, Гарматної бригади та Червоного кінного куріня. Цім частинам існувати під назвою: Дніпровський окремий полк, Дніпровська окрема гарматна бригада, Червоний Дніпровський курінь. Полк та гарматну бригаду лічити в складі військ Галичини, Червоний Дніпровський курінь приєднується до Осадного Корпусу.
Гроші і все майно по описам передати Осадному Корпусу, котрому негайно вислати охорону всього цього майна.
З решти людей дівізії сформувати сводний курінь під керуванням Військового старшини Леонтовича, котрому поступить в розпорядження Командіра Осадного Корпусу.
Командіру Осадного Корпусу призначити слідство для вияснення причин розпаду дивізії й притягнення до судової відповідальності винних.
Начальнику дівізії отаману Зеленому і його помішнику отаману Данченко здати всю відчітність і майно Командіру Осадного Корпусу і знаходиться при штабі цього корпусу до скінчення здачи і слідства. 
Головний Отаман Петлюра. Начальник Генерального Штабу Отаман Осецький. З оригіналом згідно: Начальник Загальної Управи сотник Введенський” [89, с. 235 - 236].
Зелений цього наказу не виконав. Якби виконав, то напевно разом з Олександром Данченком потрапив би до рук швидкого на розстріл сотника Юліана Чайківського. А судити отамана мали за “військовий злочин” у воєнний час. Сумніватися не доводиться: розстріляли б ні за цапову душу - на радість москалям та оточенню Петлюри. Трипільці не мали іншого вибору, як залишити Республіканське військо. Але, перед тим як вирушити додому, Зелений грюкнув дверима - забрав у Святошині військові склади. Вже зі свого “удільного князівства”, з Трипілля, “князь Данило” прислав Коновальцеві “ультимативне домагання: або скинути Директорію, оголосити радянську владу й тоді мати в ньому, Зеленому, союзника, або рахуватися з його збройним повстанням проти республіканських військ” [43, с. 308]. Так принаймні стверджував командир Осадного корпусу Євген Коновалець. Текст цього “ультимативного домагання” досі ніде не опубліковано. Може, не зберігся? А може, й не було його.
Коновалець писав у споминах, що кілька разів по телефону говорив з командиром уже ніби розпущеної Дніпровської дивізії, умовляв його схаменутися. Посилав парламентарів - чи не каральну експедицію Думіна? - пояснював, у якому катастрофічному становищі опинилася Українська Народна Республіка, “просто молив його залишити цю авантюру й приступити до співпраці...” [43, с. 308].
От тобі і маєш - суворий командир Осадного корпусу “молив”. Взагалі, дивними виглядають прохання повернутися на неминучу смерть. Умовляння не допомогли - Коновалець не мав довіри серед трипільців, як і Петлюра, який і заварив усю цю кашу 19 грудня.
Покинули військо УНР й інші селянські загони - на початку січня 1919 р. стотисячна армія, яку Директорія вважала своєю, зменшилася вп’ятеро. Це ж треба так керувати!
Невдоволення політикою Директорії яскраво проявилося на селянських з’їздах. Один з них відбувся у Григорівці, інший, Київський повітовий селянсько-козацький з’їзд, - у січні 1919 р. у Трипіллі. На обох селяни виливали свою образу на Петлюру та інших діячів Директорії. Все ж, попри розчарування, селяни на повітовому з’їзді у Трипіллі ухвалили зважене рішення: підтримувати Директорію до тих пір, поки вона йтиме разом з революційним селянством і пролетаріатом. Це Директорії не сподобалося - вона вирішила покарати тих, хто в ній засумнівався.

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Вояки на Софійському майдані. Київ, 1918 - 1919 рр. Копія.
 

Каральна експедиція Петлюри

22 січня 1919 року, коли в Києві урочисто проголошували злуку західних українських земель з Українською Народною Республікою, а в Кременчуці було арештовано полковника Болбочана, з Києва, прямо із Софійської площі, на Трипілля вирушили січові стрільці. Замість виступити на Полтавщину на допомогу Запорозькому корпусу, який знемагав під натиском Красної армії, їм було наказано покарати Зеленого.
Очолював каральний відділ підстаршина австро-угорської армії Осип Думін. Щоб виправдати свою місію в очах нащадків, Думін писав у споминах: “Зеленівська армія загрожувала не тільки правому крилу української армії, що стояла в боях з большевиками на Полтавщині, але загрожувала і самій столиці. А від Трипілля до Київа два дні звичайного, а всього день приспішеного маршу. Тому Команда Осадного корпусу С.С. рішилася на скору ліквідацію загрози зі сторони Трипілля” [50, с. 27].
Насправді ж “зеленівська армія” не загрожувала не тільки правому крилу української армії, “що стояла в боях з большевиками на Полтавщині”, тобто Болбочанові, а й самій столиці - зеленівці пересиджували зиму в родинах і не мали наміру воювати. Українській армії, “що стояла в боях з большевиками на Полтавщині”, загрожували сама Директорія та її Головний отаман, на наказ якого 22 січня й було арештовано полковника Петра Болбочана, командувача Лівобережної Армії УНР, яка вела запеклі бої на Полтавщині. Арешт улюбленого командира деморалізував Запорозький корпус, призвів до небоєздатності.
До складу карального загону, або, як делікатно зазначив Думін, “експедиційного відділу”, увійшли 4-та сотня 1-го пішого полку Січових стрільців (180 крісів), 10-та сотня 2-го пішого полку (140 крісів), курінь Осадного корпусу (350 крісів), 4-та сотня скорострілів (8 кулеметів), кінна чота Лубенського полку (40 шабель), кінна сотня СС (150 шабель), дві батареї 1-го гарматного полку СС (8 польових гармат). “Назагал експедиційний відділ числив всього до 1480 людей” [50, с. 28]. Як були потрібні ці хлопці в боротьбі з Красною армією на Полтавщині!..
О 10-й годині командир дав наказ виступати. “Відділ пройшов по Софійській площі, на якій якраз йшли підготування до святошного проголошення злуки Західної области Української Народньої Республики з Наддніпрянською Україною. Зібраний на площі народ вчинив переходячому відділові величезну овацію, ціла Софійська площа гриміла від окликів “Слава Україні! Слава Січовикам!” Незабаром відділ був за Київом” [50, с. 29].
Одночасно з Білої Церкви вийшов значно менший від діл. Він мав завдання висунутися в напрямку Германівки. На лівому ж березі Дніпра, проти Трипілля, у Воронькові, вже стояла кінна частина Директорії - її завданням було перешкодити зеленівцям перейти на полтавський берег.
Наказ зобов'язував Осипа Думіна вести загін через Деміївку, Мишолівку, Віту-Литовську та Козин, але, побоюючись нападу зеленівців під час маршу, він вирішив внести суттєві корективи: “3 одної сторони Дніпро, - пояснював своє рішення Думін, - з другої - ліс, так що зеленівцям потрібно було тільки малими силами вдарити з лісу на відділ (себто збоку), щоб внести в нього велике замішання зараз же на початку походу. Такий напад був би вніс зневіру в ряди вояків і захитав довір'я у власні сили, бо звісно, що напади, а ще напади з боків, всяку частину сильно деморалізують.
Дальше, похід на тім шляху був би також невигідний з тої причини, що його не можна було б як слід обезпечити бічними сторожами від лісу, бо ліс раз зближається до шляху на кількадесять кроків, то знову віддаляється майже на верству. Певно, що напад вкінці (врешті. -Ред.) меншого зеленівського відділу наш відділ був би відпер без особливого труду, але й певним є те, що, коли б відділ був на другий день маршу (першого дня мав дійти тільки до Козина і там мусів би ночувати) прийшов на висоту села Копачів та міста Обухова, отаман Зелений був би наспів лісами міста з Обухова, де тоді стояли його головні сили, і заатакував відділ у такім, для подібного нападу вигіднім місці, як простір між хуторами Рудики і Плюти. Це були ті причини, які показались мені достаточними, щоб відступити від наказу...” [50, с. 29].
Такі заходи безпеки показували, що Думін вірив, що зеленівці здатні напасти на нього, тобто першими розпочати бойові дії проти Директорії. На підкріплення своїх міркувань і загалом для виправдання місії карального загону Думін “навів факти”. Він, зокрема, стверджував, що у Віті-Литовській “зеленівський відділ” перехопив посланців Осадного корпусу, які везли гроші на харчування відділу Думіна, і розстріляв їх. Хто насправді перехопив посланців і розстріляв, невідомо, адже слідство ніхто не проводив. Та як все ж зручно спихнути злочин на Зеленого і тим самим скріпити свою віру у справедливість каральної акції проти “бунтівного отамана”!
Вранці 23 січня о 10-й годині відділ Січових стрільців виступив із Кре- ничів, перейшов через Гвоздів і під вечір прибув до села Копачів. “Шлях був дуже лихий, - розповідав Думін. - Авта і гармати щохвилі грузнули у снігу і болоті, і їх приходилося витягати звідтіля не раз дуже довго, а це відбивалося на скорости поход/’ [50, с. З0]. Ідеально сприятлива ситуація для нападу повстанців! Але Зелений замість того, щоб знищити каральний відділ, прислав до Думіна для мирних переговорів трьох делегатів.
Полковник Кучабський, безпосередній начальник Осипа Думіна, оцінив цей крок як небажання Зеленого ініціювати братовбивчий конфлікт. “Отаман Зелений, - писав Василь Кучабський, - не хотів проливу крові в бою із січовими стільцями, яких високо поважав” [51, с. 178].
“Делегати, - описував Осип Думін, - типові київські селяни, рослі, здорові, з розкішними вусами і хитрими очима, назагал робили незле вражіння. На рукавах у них були великі перепаски (пов’язки. - Ред.). Вони їхали на санях. їх лиця були незвичайно поважні, й вони, як кажуть на Україні, держали фасон.
Похід відділу в той саме час зупинився через те, що десь впереді застрягла одна гармата в снігу. Поки її витягали, я зайшов з делегацією до поблизької хати, куди попрохав двох чи трьох сторожів із відділу як свойого рода свідків розмови і переговорів.
Розмова з делегатами отамана Зеленого зачалася після того, що я поставив їм питання, хто їх до нас вислав і з якою метою. Голова делегації - середніх літ - відповів, що вони прийшли запитати, пощо ми йдемо у Трипілля” [50, с. З0].
- З цим запитанням послали нас Військова рада Трипільського району та отаман Зелений, - додав делегат.
Осип Думін на оте “пощо” відповів прямолінійно. Сказав, що йде у Трипілля, щоб “очистити його від тих елементів, які збунтувалися проти Директорії і станули по стороні її противника, а дальше, що відділ має доручення роззброїти населення Трипільщини і зброю доставити в Київ” [50, с. 30].
На те один із делегатів щиро (оцінка Думіна) мовив:
-    Трипільці зброї не складуть.
“Дальше наша розмова була скорше балаканиною, аніж переговорами, - згадував Думін. - Делегати, “хитрі Малороси”, старалися переконати нас (мене і присутніх старшин), що ми, Січовики, є безвільним оруддям у руках контрреволюційної Директорії, що ми поповнюємо злочин, коли йдемо проти трудових селянських мас, що обстоюють свої права і борються за правдиву народню владу. Один з делегатів навіть радив нам “добросердечно” -як він казав - вертати в Київ і заявити своїй команді, що проти власних (своїх. - Ред.) братів-селян ми, Січовики, не станемо воювати.
Балачки делегатів нагадали мені живо 1917 рік. Тоді також на кожнім розі можна було почути подібні промови й аргументи.
Я не можу сказати, чи в те, що вони говорили, також вірили і самі, чи це була тільки спроба розагітувати нас. Вони, приміром, твердили, що Директорія потайки порозумілась уже зі Скоропадським і Скоропадський має бути знову проголошений гетьманом. Я мав вражіння, що вони вірили, що нас своїми аргументами переконають.
Коли зійшла розмова на те, що вони мусіли буцімто проти посягань на селянські права виступити зі зброєю в руках, я вказав їм на Трудовий конгрес, який щойно зібрався в Київі, як на місце, де селянство України має змогу заступати своїх прав.
-    Трудовий конгрес - це підтасовка волі народа, - заявив один з делегатів, - ми на нього ніяких надій не покладаємо.
Коли було оцінювати настрої “Трипільського району” по настроях делегації, то відділ мусів бути дуже на обережности і бути приготований на зовсім поважну збройну розправу з трипільськими повстанцями” [50, с. 31].
Щодо твердження про порозуміння Директорії з Павлом Скоропадським - це, звичайно, була вигадка, але як точно селяни охарактеризували Трудовий конгрес!
“Не був це правильно вибраний парламент, - писав його учасник Лонгин Цегельський із Галичини. - Склад Трудового конгресу виявився доволі випадковий та односторонній”. Цегельського дивувало, що із близько 600 делегатів близько 100 делегатів були не українцями, а євреями та росіянами, серед яких були й виразні вороги України. В той же час організатори не допустили на з’їзд групу українських націоналістів Миколи Міхновського та Івана Луценка, хліборобів-демократів (брати Сергій та Володимир Шемети), хліборобів-державників (“група обох Коваленків”). 
“Їх не допустили на конгрес як “реакційні” та “буржуазні”. (...) 
Це залишиться назавше плямою на Директорії. (...) Брак політичного, державницького мислення в представників української придніпрянської інтелігенції найкраще показала організація цього конгресу. Вони завжди залишалися соціалістичними партійниками, а недержавними мужами” [95, с. 263].
І накази саме оцих “соціалістичних партійників” мусив виконувати Осип Думін. Не державну місію виконував він, ведучи каральну експедицію на Трипілля.
Щоб запевнити самого себе, що робить добру справу, Думін називав трипільців то “хитрими малоросами”, то “елементами, які збунтувалися” та ще й стали по бік ворога. І хоча представники Зеленого справили на нього загалом добре враження, він настроював себе “на поважну збройну розправу” над трипільськими селянами.
Під вечір експедиційний відділ прибув у село Копачів та розмістився по хатах. “Вислана в напрямі кінна стежа донесла, що біля села Гудимівки стрінулась вона із зеленівською польовою сторожею. Ця спішно без одного стрілу подалась у Гудимівку” [50, с. 31].
Копачів належав до сфери впливу отамана Зеленого, а копачівці були, стверджував Думін, “ярими його сторонниками, і тому треба було бути подвійно на обережности” [50, с. 31]. Тож командир карального загону “скріпив варти, рівно ж заряджено поготівля з одної сотні куреня отамана Голуба, півсотні скорострілів з одної батареї” [50, с. 31].
Але копачівці ніякої ворожості не виявили: нагодували непроханих гостей та постелили їм спати. “Що похід і експедиція відбудеться так легко, як відбулись, я ніколи не допускав”, - признався Думін [50, с. 31].
У Копачеві почався “другий раунд переговорів”.
Під час розмови делегати зробили несподівану пропозицію. Вони сказали, що зеленівці віддадуть частину зброї, а частину притримають до того часу, як переконаються, що Трудовий конгрес насправді захищає селянські інтереси і гідний віри українських селян.
Пропозиція була слушна, мовляв, ми розуміємо, що вам треба відчитуватися перед своїм командуванням, ото й продемонструєте цю зброю як доказ того, що ви виконали наказ, і таким чином ми уникаємо пролиття братської крові. Не врахували трипільці, що говорять з підстаршиною австрійської школи, для якого не може бути наказ виконаним частково. Думін прямо відповів, що начальство не уповноважувало його залишити зеленівцям хоч якої- небудь зброї, навпаки, він отримав наказ “забрати всю зброю” [50, с. 32].
Селяни були розчаровані - така відповідь не залишала зеленівцям іншого виходу як захищатися. Все ж вони намагалися не допустити такого розвитку подій, тож і запропонували Думіну відправити делегацію до отамана Зеленого - може, вони домовляться?
Думін не одразу наважився прийняти цю пропозицію - та врешті, подумавши, погодився. Однак похід експедиційного відділу в напрямку на Обухів вирішив продовжувати, про що й попередив дядьків. Ті готові були їхати із січовими делегатами одразу, але Думін мусив тих делегатів ще підшукати, переговорити, дати точні вказівки, як поводитися в зеленівському штабі. По-друге, зеленівська делегація, виїхавши з відпоручниками Думіна в Обухів, одразу б поінформувала Зеленого про сили відділу, “а цей через ніч міг або напасти на відділ у самих Копачах (Копачеві. - Ред.)” [50, с. 32]. Ніяк не вірилося “давньому стрілецькому старшині” (вислів Василя Кучабського), що селяни не збираються на нього нападати, а хочуть будь-що домовитися про припинення конфлікту.
По суперечці дядьки змушені були погодитися, що обидві делегації - зеленівська і стрілецька - виїдуть в Обухів о 7-й годині ранку. Після цього пішли вечеряти.
“При чарці зав’язалася доволі оживлена і товариська розмова, - згадував Думін, - та зеленівці все-таки були дуже острожні і про власну армію нічого не хотіли розказувати, але й настільки тактовні, що нас про відділ нічого не розпитували” [50, с. 33]. “Не хотіли розказувати” - тобто Думін не виявив стільки тактовності, як прості селяни, і за чаркою “у дружній розмові” намагався розвідати силу отамана Зеленого. Та не поталанило!
По товариській вечері Думін наказав хату, де ночували делегати, обставити “сильною сторожею” [50, с. 33]. Після цього покликав до себе хорунжого 4-ї сотні СС Беїка та двох стрільців-гарматників (уродженців Київщини) і призначив їх делегатами для переговорів зі штабом отамана Зеленого. Стрільців увів до делегації на прохання дядьків, які, мовляв, казали, що до старшин СС зеленівці “ставляться дуже ворожо” [50, с. 33].
Думін наказав Беїку “жадати від отамана Зеленого безумовного складення зброї і видачі її відділові. Після того Зелений мусить розпустити своїх козаків по домах, а відділ [січових стрільців] на якийсь час займе Трипілля. Коли отаман Зелений ці пропозиції прийме, виконає їх як слід, ми зобов’язувались не принимати ніяких репресивних мір ні проти “Трипільського району” взагалі, ні зокрема проти членів повстанчого штабу й очевидно самого Зеленого” [50, с. 34].
Ніч у Копачеві минула спокійно.
Вранці 24 січня обидві делегації від’їхали в Обухів. Невдовзі за ними рушив і відділ. Коли передня сторожа січових стрільців наблизилася до Гудимівки, її обстріляли “кілька тамошніх селян і зеленівська кінна стежа. Цей обстріл, окрім ранения одного коня, не приніс відділові ніяких втрат” [50, с. 35].
Гудимівка не була зеленівським селом, більше того, у ньому “верх водила (...) большевицька шантрапа”. Напевно, саме “комнезаможі” й пальнули пару раз у бік експедиції. Що ж до твердження про постріли з боку зеленівської кінної стежі, то вони безпідставні - в іншому спогаді Думін визнав, що винуватців не шукали, бо часу не було [47, с. 171]. Та й стріляла стежа радше у повітря - щоб попередити січовиків про намір оборонятися.
Чого ж тоді кидати тінь на Зеленого?
Бо так легше виправдовувати свої дії, дії, які мали призвести до братовбивства.

 


Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Вояки Галицької армії. 1919 р. З оригіналу.

 

Братовбивство під Обуховом

Василь Кучабський казав, що Осип Думін не бажав битися з братами-наддніпрянцями, але що він зробив для того, щоб уникнути пролиття крові?
24 січня пополудні експедиційний відділ підійшов до Обухова, де вже почалися переговори січовиків з отаманом Зеленим. Замість того щоб вислати гінця до штабу і дізнатись про їхні наслідки, Думін увійшов на околицю Обухова, де проходила лінія оборони зеленівців. Звичайно, у своїх споминах Думін зазначив, що першими відкрили вогонь зеленівці. Про те, що він їх до цього спровокував, Думін промовчав. Та й стріляли зеленівці радше в повітря, ще раз застерігаючи. Принаймні передня стежа січовиків, яка наблизилася на віддаль крісового пострілу, не постраждала, хоча зеленівці стріляли добре, та й сила вогню у них була достатня, щоб знищити передню стежу.
І все ж сам звук пострілу можна трактувати як обстріл. Саме так зручно було тлумачити командирові карального відділу, який прагнув будь-що виконати наказ. Хоч його представники вели переговори із Зеленим, який, напевно, розраховував, що на час переговорів бойові дії зупиняться, Думін наказав січовим стрільцям вступити в бій.
“О годині 2-й пополудні наша передня сторожа наблизилася на віддаль крісового стрілу до міста Обухова, - писав він. - Зеленівські полеві сторожі розпочали вогонь. Рівночасно зеленівські відділи зачали занимати позиції на краю місточка. Кінна чета Лубенського кінного полку, що була нашою передньою сторожею, подалася на двіста кроків назад, спішилась та розійшлась у розстрільну. Надіспіла піхота експедиційного відділу, зараз також зайняла позиції проти зеленівців. Почався бій...
Назагал розположення наших частин під час бою під Обуховом представлялись так: по обох боках шляху Гудимівка - Обухів зайняли позиції кавалеристи Лубенського полку, по їх лівій стороні розстрільну продовжила 10-та сотня 2-го п. п. С.С. під командою значкового (поручника) Кизими, а по правій - 4-та сотня 1-го п. п. С.С. під командою сотника Бялого.
За лівим крилом нашої розстрільної, у віддалі 400 - 500 кроків, оставався курінь отамана Голуба як запас. Зі скорострільної сотні половину вислано в розстрільну, половину оставлено при запасі. У віддалі знову 1,5 кт за розстрільною зайняла позиції артилерія, а іменно: 1-ша батерія по лівій, а 3-тя батерія по правій стороні шляху, що веде на Обухів. Охорону артилерії становила кінна сотня С.С., за артилерією розположився “перев’язочний пункт” під командуванням лікаря помічника Співака, а на самім кінці обоз; як справа, так і зліва розположення частин експедиційного відділу забезпечено сторожами або поодинокими стійками.
Поле бою в загальному представляло собою площину, легко спадаючу на Обухів. З лівої сторони у віддалі якого кільометра від шляху площина та кінчиться кручею. У стін і по стоках кручі простягається ліс і корчі, тому з того боку наші сторожі були скріплені. По правім боці шляху простягнулися легкопохвильовані поля.
Зеленівці щодо положення своїх позицій були від нас у далеко кращім положенні, через те що їх розстрільна простягалася на окраїні Обухова посеред огородців, корчів і хат так, що їх зариси губилися на фоні місточка. Наша ж розстрільна на чистім, снігом покритім, полі здалека зарисовувалася темною лінією.
У першім моменті бою нашій лінії далося взнаки лише крило зеленівців, звідкіля заграло нараз біля 10 скорострілів. Всі скоростріли зеленівців умістили на вітряках, а звідтіль знаменитий достріл. З вітряків зігнала їх, одначе, незабаром наша артилерія, і ті скоростріли влились у зеленівську розстрільну. Після знову помітилося скріплення правого крила зеленівців проти сотні значкового Кизими, туди, мабуть, не доспіли його відділи.
Наша артилерія вже в яких тридцять хвилин після стрілів готова була до підняття огня (Зеленівці в тім бою артилерії не мали. Наша делегація бачила в них якусь досить погану гармату, вона, здається, через брак стрілен мусіла мовчати. -А К.). Вона одержала слідуючу задачу: ціла 1-ша і половина 3-ї батареї обстрілює ворожу розстрільну, решта 3-ї батареї взяла під огонь згадані вже на лівім крилі зеленівської розстрільної вітряки, звідки стукали скоростріли. 
Розстрільну обстрілювано шрапнелями, а вітряки - Гранатами.
Після перших гарматних стрілів наша розстрільна під досить сильним ворожим огнем зачала продвигатися вперід. Молодецькою в тім наступі показалась особенно сотня Вялого. Коли наша розстрільна наблизилася не більш як на 100 кроків до зеленівців, ті на своїм правім крилі перейшли у протинаступ і почали навіть відпирати сотню Кизими. Вислані, одначе, із запасу ще два скоростріли цей протинаступ ударемнили чи радше відбили. 
Бій розгорівся вже був на добре, коли з Обухова підійшов до розстрільної голова висланої нами до Зеленого делегації і просив заперестати стрілянину, що і зроблено. Тоді хорунжий Беїк повідомив мене, що тепер якраз ведуться у штабі отамана Зеленого переговори і він має надію їх успішно покінчити. На це я йому відповів, що я на вислід переговорів буду ждати годину, коли вони після того часу не покінчаться, бій буде піднятий наново.
Рівночасно [з] припиненням огня нашої розстрільної замовкли і кріси зеленівців - на приказ, очевидно, згори. Отеє ніби замирення не тривало, одначе, навіть години. Зеленівська розстрільна незабаром після повороту хорунжого Беїка в місточко почала наново стрілянину і пробувала перейти в наступ на нашім лівім крилі, власне, пробувала обійти сотню Кизими. Та спроба їм не повелась, і вони подалися назад.
Для охорони лівого крила від сторони яру, звідкіля зеленівці могли також появитися, вислано одну сотню запасу, тобто з куреня отамана Голуба. Тепер наша артилерія почала обстрілювати як зеленівську розстрільну, так і місточко. Коли незабаром наша розстрільна пішла знову в наступ, зеленівці почали спішно опускати Обухів.
Хорунжий Беїк, який у тім часі переговорював із зеленівським штабом, розказував опісля, що, коли над хатою, де велись переговори, розірвалося кілька шрапнелів, Зелений перервав переговори і дав наказ своїм повстанцям готовитись до відступу. В моменті, коли Зелений при виході зі штабу сів на коня, над ним знову розірвався один шрапнель.
- На Трипілля, хлопці, чимскоріше! - крикнув він і помчав зі своєю кіннотою.
З відступаючими зеленівцями поїхала у Трипілля і наша делегація, де переговори мали продовжитися” [50, с. 35 - 37]. Немає сумніву, що Зелений відступив, щоб не наражати Обухів на знищення гарматним вогнем та пожежами. Та й, напевно, отаман усе ще сподівався знайти підхід до серця Думіна у дружній розмові з його представниками, серед яких двоє стрільців були земляками-київцями. 

 
 
 

У Трипіллі

Близько 17.00 січові стрільці увійшли до Обухова. Ось як писав про це Осип Думін: “Втрат у тім бою було: п’ять стрільців убитих і сім чи вісім ранених, а між ними також хорунжий Грабар з кінної сотні С.С. Зеленівці понесли далеко більші за нас втрати. У них мало бути біля 25 убитих і 35 ранених.
По заняттю Обухова за те, що багато з його мешканців брали участь у бою проти нас, наложив я 6 тисяч карбованців контрибуції. Гроші вжито на прохарчування відділу, а також із них одному з обухівських міщан, якому хату ушкодила наша артилерія, а який не брав участі в бою, дано допомогу” [50, с. 37].
Вранці 25 січня в Обухів з’явилася від Зеленого, вже з Трипілля, нова делегація. Вона заявила, що отаман вирішив скласти зброю. Думін уже не розпитував про те, скільки зброї буде, тільки попередив, що наступного дня експедиційний відділ вийде з Обухова і близько 12-ї години дня прибуде у Трипілля. До того часу зброю мусять доставити в Обухів, інакше артилерія відкриє по Трипіллю вогонь.
Не розумів, видно, думін, що обіцянка скласти зброю свідчила не про слабкість отамана Зеленого, а про його намагання уникнути братовбивчого конфлікту, тому січовий старшина продовжив говорити мовою ультиматуму, мовляв, спалимо артилерійським вогнем Трипілля. Ще на марші до Трипілля Зелений мав усі можливості знищити каральний відділ, тим більше що козацтво прагнуло бою - щоб помститися за втрати товаришів в Обухові. Та й знав отаман околиці Трипілля як свої п’ять пальців - січові стрільці й незчулися б, як на марші потрапили б у смертельну засідку. Але ж не Каїном хотів увійти в історію свого народу отаман.
Якраз перед виходом з Обухова до Думіна повернулася січова делегація. Хорунжий Беїк розповів, що вчора у Трипіллі на майдані відбувся мітинг.
Першим виступив отаман. Він розповів, що на Трипільщину йдуть січовики, щоб їх роззброїти.
-    Вони, — говорив Зелений, — ідуть з наказу своєї команди.
“Його бесіда була назагал дуже виважена і тактовна”, - свідчив Беїк [50, с. 37].
-    Так от, товариство, скажіть, що нам робити - миритись чи битися із січовиками? - запитав отаман козацтво.
Настрій повстанців не був одностайний. “Одні голоси були за тим, щоб битись дальше, другі за тим, щоб видати зброю й помиритись із Січовиками” [50, с. 37].
Серед противників згоди переважали члени штабу Зеленого, серед них і Трав’янко. Вони рішуче виступали проти видачі зброї, називали січовиків контрреволюціонерами, прислужниками буржуазії. Дехто промовляв російською мовою. Ці “орателі” знали, як впливати на людей: називали галичан “чужинцями”, які прийшли сюди і командують. Один з них закінчив свій виступ провокацією.
-А знаєте ви, брати, чого хотять січовики? - крикнув він. - Вони хотять, щоб ми видали їм не тільки зброю, а й нашого батька, нашого отамана.
Це викликало страшне обурення серед трипільців. “На майдані зчинився шум і зі всіх сторін на нашу делегацію посипалася лайка... - розповідав хорунжий Беїк. - Такого жадання зеленівській делегації я не ставив” [50, с. 38].
Майдан вибухнув:
-    Розстрілять січовиків! Дайте сюди їхню делегацію! Розірвать тих с... синів!
Натовп наблизився до делегації, оточив її. Зеленівці підходили все ближче і ближче... “Я переконаний, - казав далі Беїк. - що наша ваша делегація була б у Трипіллю розстріляна, коли б не отаман Зелений. Він, коли побачив, що діється і на що заноситься, знову вийшов на трибуну:
-    Брати козаки! Січовики нашої делегації не тронули. Наша делегація повернула до нас, і з делегації Січовиків не сміє волос злетіти з голови. Я заручив їхньому комендантові, що їх делегація поверне жива. Коли ви їх розстріляєте, то розстріляйте і мене, бо не переніс би такого сорому, як цей.
Наші делегати розказували, що слова Зеленого викликали на повстанців вражіння, яке викликати може тільки людина, обожаема товпою. Одні із зеленівців перепрошували батька, інші навіть... плакали” [50, с. 38].
Потому запросили до слова керівника січової делегації. “Хорунжий Беїк, за переказом стрільців-гарматчиків, сказав таку зворушуючу промову, що настрій зеленівців до них зовсім змінився. Наших делегатів завели повстанці після мітингу до волості, де гостили їх, наче приятелів” [50, с. 38].
Отаман же наказав скласти на сані кілька сотень напевно не найкращих рушниць і везти назустріч Думіну, щоб таким чином уникнути збройного конфлікту з Директорією.
“Дня 25 січня до години 10-ї ранку зброї із Трипілля все ще не було, - писав Осип Думін. -Я постановив не ждати на неї довше, а йти на Трипілля. Незабаром відділ рушив туди в бойовім марші, бо все ще треба було надіятись, що в межичасі зеленівський штаб може рішити воювати з нами дальше і біля Трипілля знову може прийти до бою. Як охорону з правої сторони вислано через село Дерев’яну одну чету піхоти. З лівої сторони охорона маршу була лишня, тому що шлях з Обухова на Трипілля веде майже понад самим яром, у стін котрого розкинулась низина, і з цієї сторони напад був немислимий.
Під самим майже Трипіллям відділ зустрівся з третьою зеленівською делегацією. Ця передала нам п’ять саней крісів (біля 600 штук) і кілька тисяч набоїв та ні одного скорострілу. На краю місточка посередині шляху поставлений стіл, накритий білою скатертиною, а на ньому покладено хліб-сіль. Біля стола установилися старші віком міщане і привітали нас староукраїнським звичаєм.
Відділ увійшов у Трипілля без найменшої пригоди. Зелений зі своїми повстанцями подався кудись у незвісному напрямі, одні говорили, що на Ржищів, другі - на Переяслав. Опісля я довідався, що зеленівці в час окупації нами Трипілля сиділи в селі Кальному і Рудякові полівій стороні Дніпра. Багато зеленівців поховалося також по хатах таки в самім Трипіллю і на Підгорі. Того ще самого дня, в котрім відділ увійшов у столицю отамана Зеленого, видав я наказ не тільки Трипіллю, але всім довколишнім селам видати всю зброю.
Наказ був писемний, і його розіслала волость зараз же по місцях призначення. В наказі було заздалегідь указано, скілько котра місцевість має скласти крісів, набоїв, скорострілів і бомб. За невиконання наказу тим, у кого опісля знайдеться зброя, загрожено розстрілом (оригінал цього наказу для м. Трипілля в 1921 р. показано мені в Трипільській волості, де він захований в архів. - А. К.).
Одначе цей наказ успіху не мав. І ніхто зброї не приносив, так що я був змушений на другий день зарядити насамперед в місті Трипіллі трус по хатах. В одного тільки Трипільця (сусіда отамана Зеленого - Заброди) знайдено кріса. Полевий суд засудив його на смерть через розстріляння. Присуд виконано в півгодини пізніше” [50, с. 38 - 39].
Думін вчинив як типовий австрійський підстаршина, але ніяк не український патріот. Розстріл Заброди остаточно настроїв трипільців проти січових стрільців, “від тої пори його повстанці дивилися на Січових стрільців як на своїх противників” [50, с. 39]. Так казав Зелений Євгенові Коновальцеві восени 1919 року, жаліючись на Думіна. Осип Думін вважав, що “жаль отамана Зеленого до С.С. (...) був неоправданий, бо він повинен був розуміти, що війна має свої закони і їх повинно було приміняти, де треба, з цілою суворістю”. І чітко дав зрозуміти, що зеленівці “були для Директорії і її армії ворожою стороною” [50, с. 39].
Ось така логіка! Недарма обурювалися зеленівці, що “австріяки” стали гвардією правительства” [50, с. 26]. Попри ідейність січових стрільців, вони все ж виконували роль “найманців”, які не мають жалю до місцевого населення, якого панічно боїться “народний уряд”. Назвати “ворожою стороною” селянство, що силою зброї місяць тому поставило до влади Винниченка і Петлюру, могла тільки чужа людина, бездумний солдафон. Невже за подібних обставин Думін вчинив би так безрозсудно у своєму рідному селі Грушеві на Дрогобиччині?
І далі Думін діяв як каратель, зокрема, через те що на стежу СС впало кілька пострілів із Жуківців, він обстріляв село шрапнелями та взяв трьох заручників.
Хіба інакше діяли на Трипільщині більшовики?
У них теж було “виправдання” - трипільці не хотіли їхньої влади.
Увечері Осипа Думіна покликали на пошту. Телеграфіст зі стрічки прочитав йому наказ штабу Осадного корпусу СС: негайно вертатися з відділом у Київ, бо частина потрібна “для скріплення фронту на Чернігівщині”. Насправді штаб Осадного корпусу готувався без бою здати Київ і не хотів залишити у трипільських снігах своїх товаришів. Евакуацію столиці було оголошено о 9-й годині 27 січня, але штаб мусив чекати відділ Думіна, який вийшов із Трипілля вранці наступного дня. Посувалися снігами через Злодіївку, Козин, Віту-Литовську та Мишолівку. У Києві тієї ж ночі відділ Думіна було розформовано та завантажено у вагони.
Історики подають цю історію як перемогу Січових стрільців, насправді ж перемогла мудрість отамана Зеленого. Та й сам Думін визнав, що його відділ “не сповнив властивої своєї задачі, бо ані не роззброїв Трипільський район, ані не зліквідував зеленівської армії. На таку задачу, яку доручено моєму відділу, потрібно було далеко більше часу. В протягу півтора дня зліквідувати повстання, яке справді охопило цілий Трипільський район (у рядах отамана Зеленого стала більшість тамошнього селянства). Це було завдання немислиме до переведення. На те саме вже, щоби в цілому районі перешукати за зброєю, потрібно було щонайменше два тижні” [50, с. 40].
Хоч на початку спомину Думін писав про “елементи, які збунтувалися”, тепер визнав, що “у рядах отамана Зеленого стала більшість тамошнього селянства”. Додам: озброєного і бойового селянства. Боюся, що якби відділ не був терміново відкликаний до Києва і Думін ще пару днів постріляв би з гармат по селах, то гостинні серця трипільських селян не витримали б таких “гостей” - і поховав би Зелений десь цей відділ у снігах Трипільщини. І ніхто б не знав, де він дівся.
Визнання Думіна, що отамана Зеленого підтримувала “більшість тамошнього селянства” - і не лише Трипілля, а й “цілого Трипільського району’, - наводить на думку, що Зелений врятував життя не тільки делегатам січовиків, а й воякам усього карального відділу на чолі з бездумним виконавцем злочинних наказів. “Розуміється, що того самого дня, якого експедиційний відділ вийшов із Трипілля, - писав Думін, - прибув туди отаман Зелений зі своїм штабом, а на другий день вся армія знову зібралася біля свойого батька. В тиждень після того зеленівці вже були під Білою Церквою і “віддячували” Січовикам за Обухів” [50, с. 40]. Було за що!
Тим часом “грізна” Директорія рятувалася втечею. Хоч евакуацію Києва оголосили о 9-й ранку 27 січня, виїхали лише о 3-й годині ночі 29 січня. Драпав з Києва і “переможець Трипілля” Осип Думін. Півтора місяця поотаманували Винниченко з Петлюрою у столиці. Такою була їхня перемога над Українською Державою гетьмана Павла Скоропадського.

 

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Червоний бронепотяг Тибель контрреволюции”. 1919-1920 рр. Копія.

 

“Выжать все возможное из Украины”

А на Україну вже сунула хижа московська орда. Очолював її “команд-укр” Володимир Антонов-Овсєєнко. З0 листопада 1918 р., напередодні походу, у прикордонному місті Суджа, що на Курщині, наставляючи червоноармійців, як поводити себе на завойованих територіях, він сказав: “Против нас стоит тридцатимиллионный народ, имена которых невозможно выговорить, внешность которых такова, что их надо убивать без всякого милосердия и пощады. Это звери (...), с ними нельзя обращаться как с порядочными людьми. У нас кровь лучше, сердце - тверже, нервы - крепче. (...) Мы должны выжать все возможное из Украины, чтобы усилить военный потенциал России” [22].
Українські селяни про ці наміри “північних братів” нічого не знали. Більше того, розчаровані гетьманом і Директорією, вони чекали Красну армію з великими надіями. Владу московських більшовиків скрізь зустрічали майже радісно. Гасла тоді були такі: “Долой буржуазну Директорію!”, “Долой преда- телів українського народу Петлюру та Винниченка!”, “Вся влада Радам!”
“Село переживало в цей час... якісь історичні дні, селом опанувала якась кумедна, скрита, невпрана радість, - писав Марко Шляховий із Глевахи, що під Києвом. - Чекали щось ніби похоже на те, що давно вже згублене і знову знайдене: ждали “братів” з Москви, з якими, мовляв, розлучили нас німці та “Україна”... Ось дочекались. Це було діло під Масницею... Коли як наверне “братів”, та купами по хатах і... в “Бога твою мать, варі, хахол, варєнікі”. А баби: “Бий, - мовляв, - тебе сила Божа, я й собі не варила, бо нема з чого“. - “Нє разґаварівай - нємцев і Гайдамаков карміла! Варі, тєбє ґаварят, варєнікі і жарь яішніцу...”
Отут вперше і почув я голос одної селянки в Глевасі, яка, бідна, наслухалась, у старих літах будучи, “і в Бога і сверх Бога, в шестнадцать верст твою мать” і, випровадивши своїх “гостей”, каже мені: “Господи Милостивий, що це за люди? Це нечиста сила. Це злодії якісь”. Еге, воно таки так і було якраз - це були злодії (...), на лихо ще й жиди між ними - та й ще й самі комісари і командіри.
“Дивіця, - каже ця сусідка, - з тими (думаю, що вона мала на увазі українців-галичан), було, й побалакаєш як слід, і дарма що вони ніби, кажуть, “чужі”, але як говориш з ними, то неначе зі своїми, сільськими. А це - як татарва, та скажені, мов чорти, та й, надісь, і командує ними таки той, лукавий, бо хіба не казав мені: “Викінь ікони с хати, а то паб’ю”. Я вже насилу його впросила... Хоть би дав Господь, аби вже вернулась та бідна Україна та той Петлюра, а то з цими хоть пропадай...” [83, с. 11 - 12].
Мабуть, із тривогою їхав Данило Терпило до ставки головнокомандувача Українським фронтом Красної армії Володимира Антонова-Овсєєнка. Було то 8 лютого 1919 року. Ось як “командукр” запам’ятав ту зустріч: “Зелений невеликий на зріст, кремезний, задумливий. Спочатку він заявив, що ладен служити Радянській владі, але сподівається на її розширення, тепер, як він казав, вона “однобічно-партійна”. Отаман стояв на тому, щоб його дивізії були гарантовані недоторканність і повна самостійність. На це йому було твердо заявлено, що не можна допускати існування інших частин, окрім регулярних радянських. (...) Не дуже твердо Зелений відповів, що він мусить переговорити зі своїми товаришами по командуванню” [9].
Окупаційний характер нової влади виявився швидко. Московський історик Л. Маймескулов зазначав: “Распоряжения о создании коммун на базе национализированных монастырских земель и земель лесничества вызвали недовольство крестьян... Это недовольство крестьян усугублялось также “русотяпскими тенденциями”. Мова йшла, як свідчить інший російський документ, про повне ігнорування української мови та обсадження головних керівних посад зайдами. Люди з тривогою переповідали одне одному, що “комуністи силою заганяють всіх у комуну, що вони навіть дітям вирізують на голій руці літеру “К”, тобто комуніст, (...) що комуністи всі євреї і що вони йдуть походом на православну церкву...” [60, с. 194].
Трипільці з нетерпінням очікували, коли підсохнуть дороги, щоб ударити комуні у спину. Зелений провів нараду з чорнобильським отаманом Ільком Струком, полтавським ватажком І. Міхном та командиром більшовицького полку Антоном Богунським, який теж виявляв невдоволення “жидівським засиллям” у совєтській владі. Висловили впевненість, що їхній виступ підтримає на Васильківщині Овсій Гончар, голова Васильківської повітової земельної управи в 1917 році, а на Чернігівщині запалить повстання Євген Ангел.
На нараді у Переяславі вирішили, що повстанці з усіх боків підуть на Київ і виб’ють звідти “московсько-жидівську комуну”. Але нишпорки винюхали плани змовників.
12    березня 1919 р. інформаційно-розвідувальний відділ політичного управління Народного комісаріату військових справ повідомляв, що Зелений контролює район Трипілля - Обухова - Кагарлика - Ржищева, “причому у Ржищеві перебуває загін у 700 чоловік, а сам Зелений заявляє, що бореться проти московського засилля і має контакти з організаціями полтавських полків” [88]. Безсумнівно, що Зелений боровся за Самостійну Україну, де вищим органом мали стати Ради селянських і робітничих депутатів - без комуністів, жидів і росіян.
Василь Кучабський писав: “Казав тоді отаман Зелений - криштально чесна людина, боготворена довколишнім селянством і його провідник, - до своїх дніпровців: “Бачите, діти, самі, що з більшовиками нам не по дорозі. Там усе латиші та китайці, жиди та москвини!” [51, с. 179].

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Бій червоної Дніпровської флотилії з повстанцями під Києвом. 1919 р. Копія.
 

 

Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Київ, Хрещатик, початок ХХ століття. Копія.

 

“Ходім, батьку, до Києва, гей!”

“Оце дождались - ждали більшовиків, а тут якась жидівська комуна”, - казали люди [84, с. 114]. Останні ілюзії розтанули зі снігом. Усі чекали, коли зазеленіють ліси і перетворяться на повстанську хату.

 

Та вже гай листям вкриє, хоч він ще малий. Ой дай Боже!
Щоб скоріше став він зелененький! Ой дай Боже!
Та вже гай листям вкриє, гей, густіше від лози.
“Ой час, батьку, розплатитись за вкраїнські сльози!
Ой час, батьку, ой час, батьку, гей, ой час ще й година.
Бо вже стогне від ворога вся Україна!
Ходім, батьку, до Києва, гей!”

 

Так співалося в думі про отамана Зеленого.
Повстання почалося 20 березня 1919 р. у Трипіллі. У той день зеленівці ліквідували більшовицьких агітаторів і продовольчий загін.
25 березня (ст. ст.) виступ підтримали Васильківські отамани Овсій Гончар-Бурлака і Марко Шляховий. Перший зібрав 7 тисяч повстанців. 25 березня, на Благовіщення (7 квітня за н. ст.), взялися за зброю люди і в інших повітах Київщини.
У наказі №1 “Всеукревкому” команда адресувалася “всім-всім-всім” і кожному- вирушати на Київ... “Московсько-жидівська комуна” незчулася, як Київ, де вона вже зручно вмостилась, потрапив в облогу. Зелений перекрив дороги і Дніпро з півдня, а чорнобильський отаман Ілько Струк - з півночі.
З телеграми “Бюро украинской печати” до Леніна довідуємося, що “зеленовцы осмелели, собираются обложить Киев. Бандиты усиливают свои конные части, направляют разведки для выбора удобных позиций, разведки проникают в город... Силы его исчисляются 4000, конница - 1800... Противник располагает шестью орудиями” [36, с. 23].
А комендант Деміївського укріпленого району Гальчинський про Зеленого писав так: “Обнаглевший атаман дошел до того, что предъявил ультиматум Совнаркому о сдаче города. В случае непринятия ультиматума он грозился силой захватить Киев” [36, с. 32].
Звичайно, окупанти, які ще недавно гучно славили “красного атамана Зеленого” за те, що відколовся від Директорії, тепер обкидали його лайкою. 25 березня 1919 р. так звана Рада народних комісарів УССР оголосила трипільського отамана поза законом. “В районе Василькова Киевской губернии именующий себя членом партии незалежных с.-д. Зеленый организовал шайки грабителей и насильников, которые терроризируют местное население, производя расстрелы и ведя человеконенавистническую пропаганду против евреев, - шипіли зайди. - За мятеж против рабоче-крестьянской власти и нарушение государственного порядка, выразившееся в насилии и грабежах мирного населения, грабитель и насильник Зеленый объявляется вне закона. Председатель Совета Народных Комиссаров Украины X. Раковский. Народный комиссар по военным делам Н. Подвойский. Управляющий делами Совнаркома М. Грановский. Секретарь Совнаркома В. Торговец” [18, с. 697 - 698].
У цій постанові чи не кожне слово - брехливе. Народне визвольне військо названо “бандами грабіжників і насильників”, кривавий московський режим - “робітничо-селянською владою, а народного вождя - “грабіжником”. Та що дивуватися - московським людям збрехнути неважко. Це стиль їхнього життя, їхня віра. Брехати і красти - найулюбленіше заняття москалів та їхніх вихованців...
25 березня комуна спрямувала на Трипілля свої банди. Перший похід на “зелений фронт” завершився швидко. Зазнавши поразки під Обуховом, червоні відкотилися до Києва.
Оскільки Васильківський отаман Овсій Гончар-Бурлака підняв на повстання селян 22 волостей, то і його Совнарком оголосив поза законом. Оскільки значення слова “бурлака” москалям було недоступне, то вони назвали отамана по-своєму - Батраком.
Повстання розливалося Київщиною як весняна повінь. 1-5 квітня революційна повінь зруйнувала у кількох місцях залізницю та низку мостів. 6 квітня зеленівці блокували Дніпро. Про це свідчать записи в оперативному журналі Дніпровської військової флотилії. 7 квітня взялися за зброю селяни Нових і Старих Петрівців та Вишгорода. 8 квітня зеленівці захопили пароплави “Козак” і “Барон Гінзбург”. У той день отаман Зелений закликав “жидівську владу” негайно здати Київ “Армії незалежної радянської України”.
Командувач повстанськими силами Всеукраїнського ревкому Юрій Ма- зуренко звернувся до Хаїма Раковського з листом, у якому вимагав припинити терор проти українського народу, інакше погрожував зайняти Київ.
Документи свідчать, що зеленівці виступали за Ради “без великоросів і жидів”, за те, щоб влада в Україні була українською. Щодо трипільських жидів, то Зелений наказав їх не чіпати, але розпорядження не стосувалося “жидівських комісарів”, а їх було як гною. В ті роки на Київщині 60 - 70% керівних посад захопили особи, що сповідували жидівський закон. “В очах українського селянина, - пише Віктор Савченко, - саме євреї були комісарами, комуністами, ревкомівцями, бійцями загороджувальних і каральних загонів” [78, с. 43]. Звичайно, не тільки “в очах”, а й насправді.
Бачачи, що стає непереливки, окупанти поспішили створити оперативний штаб для боротьби з повстанцями. Його очолив “рабочій Донбаса” Федір Ніколаєнко, начальник корпусу ВУЧК, сформованого з патологічних московських убивць та іншого “інтернаціонального” сміття. На чолі кінноти корпусу Ніколаєнко вирушив у район Куренівки - Нових Петрівців, де вже збиралися люди для боротьби з ненависними загарбниками. Не добре повелося того дня головорізам, невдовзі Києвом блискавкою розлетілась вістка: комуністичний загін повстанці розбили, Ніколаєнка і командира батальйону ЧК Фінкельштейна розстріляно. Ця вістка приголомшила комунарів...
Проти ночі 10 квітня селяни посунули на Київ. Озброєні обрізами, ціпами, мисливськими рушницями та гвинтівками, йшли не тільки трипільці, а й козацтво Василькова, Боярки, Куренівки, Старих і Нових Петрівців, Межигір’я, Горенки, Валків, Лютежа, Вишгорода, Гостомеля, навіть не близьких Горностайполя і Чорнобиля. На Полтавщині захопив Баришівку отаман Міхно. Почав акцію на Чернігівщині Ангел, який мав привести повстанські ватаги в Дарницю. Український зашморг довкола “московсько- жидівської комуни” затягувався. “Соввласть” кинулася пакувати валізи, та зрозуміла, що далеко не втечеш - дороги з Києва перекрили повстанці. Зловлять та ще й зірку на спині випечуть. Тож мусили битися до кінця. Московський лакуза Грішка Петровський від імені “уряду Радянської України” відповідальність за втримання Києва поклав на червоних дияволів із “Всеукраїнської ЧК”.
Перші повстанські відділи увійшли на Пріорку о 5-й ранку. Дзвін прі- орської церкви кликав людей підійматися до боротьби. Повстанські стежі з’явилися на Куренівці. До Києва наближалися катери отамана Струка. Ватаги селян заповнили Поділ і Святошин. На рукавах у них біліли пов’язки - щоб часом у свого не пальнути.
На Печерській пристані висадився десант зеленівців - 400 козаків. Селяни від ранку агітували на київських заводах та фабриках. Робітники 24 заводів охоче приєдналися до повстання. А “загін єврейської самооборони” став на боці совєтської влади. Проти повстанців виступив і особливий корпус ВУЧК. Але селяни не розгубилися. Відчувши п’янкий подих кривавої розплати за заподіяні кривди, вони просувалися вперед. Частина відчайдухів на трамваях прибули на Царську площу (тепер Європейська. - Ред.). Першими вступили на Хрещатик кінні роз’їзди. На Міській думі хтось уже вивісив жовто-блакитний прапор. Повстанці розклеювали відозви із закликами до населення гнати з України ненависну комуну.
Та маріонетковий уряд кинув у бій нові сили - 15-й прикордонний полк і загін чекістів-залізничників. Обличчя цих похмурих “добродіїв” не віщували нічого доброго. Але й очі селян випромінювали пекельну лють. Засівши на горищах, вони вперто відбивали атаки комуни.
Цілий день не вщухав у Києві бій. На одній із ділянок чекісти на чолі з начальником Київського губернського ЧК Соріним-Блувштейном таки прорвали оборону. Здавалося, що ненавчені військової справи селяни кинуться навтікача. Але ні: ненависть до загарбників виявилася сильнішою за страх - повстанці оточили чекістів. Кулі дзикали і дзявкали з усіх боків. Дві з них вжалили Соріна, але на цей раз дідько вберіг йому життя, а от комісара Лісікова якийсь селянин влучним пострілом таки відправив у “земельний комітет” оформлювати документи на постійне проживання у пеклі. Позбавлені командирів чекісти почали піддаватися. Ще трохи - й головна ударна сила ворога буде розбита, розтрощена і перемелена... Ще трохи... Та окупантам вдалося підвезти залізницею підмогу - у криваву січу кинулися загони жида Михайла Віхмана та китайця Лі Сю-Ляна. Близько 19.00 повстанці через брак набоїв мусили відступити. Влившись у загони Ілька Струка, Зеленого та інших отаманів, вони продовжили бої в околицях Києва.
Збереглася записка польського агента з оцінкою битви у столиці, яку совєтські історики нарекли Куренівським повстанням, мовляв, виступ був тільки на Куренівці. “Надто здаля було почато рух і занадто багато про цей рух говорили, - писав поляк. - Воно не придушене, а загнане всередину і розсмокталося повсюди, в потрібний момент воно вибухне, насамперед у Києві... Жителі міста і околиць - Куренівки, Пріорки, Лук’янівки, Шулявки, Деміївки, Звіринця - прекрасний матеріал для антисовєтської роботи. Вони чекають кожного, аби лише він скинув жидів та комуністів... Загальний стан радянської влади на Україні такий, що доводиться дивуватися, на чому ж вона тримається” [9, с. 284].
Попри успіх, більшовикам було не до святкувань - Київ лишався в об- ло .і: Зелений поширив свою владу на сусідні повіти, Ілько Струк підняв повстання проти совєтської влади в Чорнобильському та Радомишльському повітах. “Восстание Зеленого, - бідкався зрадник Микола Скрипник, - почти совершенно отрезало Киев от подвоза продовольствия, разрушило военные коммуникации” [36, с. 32].
Повстанці тим часом безжально громили “советскую власть” де могли. I все ж 12 квітня москалі перейшли в наступ. З Києва вийшли палити трипільські села 24-й полк, батальйон 6-го полку та загін інструкторських курсів. їх прикривали бронекатери та бронепароплави “Адмірал” і “Дорофея”. Та й цей похід завершився швидко. “Недалеко от Триполья, на крутом правом берегу Днепра, зеленовцы создали прочные укрепления - установили пушки и пулеметы” [72, с. 158], не дозволивши загарбникам пройти далі...
За даними червоної розвідки, сили Зеленого станом на 27 квітня становили 7000 повстанців. Того дня Зелений очистив від москальні Обухів і Германівку, а тоді вислав на допомогу Струку 600 своїх хлопців. Струківці зустрічали їх урочисто, із жидівським оркестром...
Що казати, піднесення було повсюдне. Тільки у квітні 1919 р. на Київщині відбулося 93 повстання проти “соввласті” [57, с. 353]. Український селянин, загалом мирний та гостинний, вийшов з рівноваги. Чужинці на власній шкурі відчули, що таке ображені національні почуття українського народу.
Про причини повстань свідчить донесення завідувача розвідувального відділу Київської військової округи від 19 березня. Цього більшовицького шпигуна піймали були повстанці Ржищева, але йому вдалося приспати пильність коменданта міста і врятувати своє нікчемне життя. Подаю його звіт у перекладі на українську мову. “З розмови з начальником гарнізону м. Ржищева... - писав лазутчик, - ми довідалися, що українці не можуть байдуже дивитися, як російські завойовники, що називають себе комуністами, повсюдно насаджають своїх комісарів (...), що в країні з 80% українського населення у владі мають бути переважно українці, а не жиди, великороси і латиші, що українці самі зможуть організувати владу і що вони швидше закличуть союзників, щоби за їхньою допомогою здобути Самостійну Україну, ніж підпорядкуються російським і жидівським комісарам” [36, с. 26 - 27].
Чи треба інших фактів і аргументів на доказ того, що боротьба мала міжнаціональний, а не класовий характер, як переконують росіяни, котрі, мовляв, прийшли з півночі допомогти українській бідноті скинути владу «українських панів”. Насправді ж була Визвольна боротьба, коли/наша нація намагалася скинути вікове панування росіян. Війною пішли москалі не проти української буржуазії - її навіть не існувало! Вони прагнули знову накинути ярмо на наш народ, щоб і далі експлуатувати його. Тому не намагались поділити українців на бідних і багатих, “раслоїть село”, розколоти наше суспільство, нацькувати батька на сина, брата на брата і назвати це громадянським конфліктом, громадянською війною, хоч насправді це були Визвольні змагання українського народу за свою незалежність... Та й дані, якими оперують окупанти, суперечать їхнім же висновкам, адже з комуністичних книг відомо, що між 1 квітня і 15 червня проти “совласті” спалахнуло 328 повстань [12, с. 47]. Цю цифру подав авторитетний для росіян Хаїм Раковський у своїй праці “Борьба за освобождение деревни” (1920) [76, с. 2117]. Зауважмо, не повстань бідняків проти ‘Українських панів”, а українців проти московської комуни! Свідчення Раковського показує ставлення нашого народу до совєтської влади - насправді диктатури чужинців.
Москва все це розуміла. Ще на початку 1918 р. на т. зв. 1-й Всеукраїнській нараді більшовиків російський діяч Александров визнав: “Нам приходится воевать против почти всего украинского народа, а не против [Центральной] рады”. Подібно висловився й Володимир Затонський: “Получается иностранное вмешательство в местные дела, получается национальная борьба” [52, с. 61].
Те саме свідчив й інший зрадник, Михайло Полоз (Полозов), колишній член Центральної Ради. В телеграмі заступникові наркома іноземних справ РСФСР Лейбі Карахану і Йосипові Сталіну він реально змалював політику московських більшовиків в Україні. Подаю її у перекладі на українську мову. “Політика в Україні провадиться всупереч всьому, про що ми говорили між собою. За такого курсу ви зможете втриматися (та й то навряд), лише опираючись на інонаціональну збройну силу (...). Внаслідок поголовного розгону всіх тих Рад, де не було комуністичної більшості, і призначення комуністичних ревкомів та виконкомів загрозливо зростає антисемітська пропаганда, оскільки в комісари, виконкоми і ревкоми від комуністів потрапляють головним чином євреї - як найбільш активний елемент міст. (...) Агентами на місцях репресується все українське. (...) Зриваються і топчуться портрети Шевченка. (...) Арештовуються люди, які стоять на радянській платформі і які допомагали радянським військам, тільки за те, що вони українці. (...) Через таку політику - сильне незадоволення селянства, а також у наших загонах. (...) Я був найближчим свідком падіння 4-х українських урядів - стверджую, що нинішній стан українського радянського [уряду] надзвичайно небезпечний” [84, с. 114-116].
Події весни 1919 року підтвердили прогноз запроданця.


 
 
Роман Коваль. Отаман Зелений. Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене, 2011 рік. Бібліотека Історичного клубу Холодний Яр.  Симон Петлюра (другий ліворуч) переглядає відділ Армії УНР. Копія.

 

“За вільну Україну, проти жидів і руських”

Історик-чекіст Борис Козельський (справжнє прізвище Бернард Вольфович Голованівський. -Ред.) оцінював український повстанський рух як явище “набагато небезпечніше й серйозніше”, ніж “регулярна петлюрівська армія” [41, с. 9].
Козельський зазначав, що Зелений “дуже добре закріпився у своєму районі, витиснув звідтіля радвладу, обернувши захоплену смугу на добре зміцнену позицію. Цьому надзвичайно сприяв географічний стан Трипільсько-Ржищівського району. Маючи в себе правий високий берег Дніпра, Зелений, з одного боку, забезпечив себе від нападу з Лівобережжя, а з другого - припинив переправу через Дніпро, що саме в цьому місці звужується, а з боку залізниці зеленівський район охороняла сила озброєних повстанців. Провівши мобілізацію, Зелений поширив свій вплив і на лівий берег Дніпра (на Переяславський та Золотоноський повіти на Полтавщині), а так само й на сусідні повіти Київщини. Сили Зеленого виросли до 30.000 - 35.000 повстанців. Таким чином, під боком української столиці була велика територія, охоплена вогнем повстання, де проводилося формування великого контр-революційного війська...
Легко зрозуміти, до якої міри був розпечений той ґрунт, на якому доводилося будувати робітничо-селянську владу, - продовжував чекіст. - Через ці обставини міць радянської влади забезпечено тільки по великих центрах... Провадити на селі якусь справу можна було тільки під захистом озброєних загонів. Унаслідок радянська влада не могла налагодити будівництва не тільки в селянських закутках, а навіть і по багатьох повітових центрах. Бандитизм своїм безпосереднім наслідком мав те, що селянство про радвладу мало найнеправильніше й невірне уявлення. Воно бачило радвладу тільки з найневигіднішого боку. Воно бачило її представників головним чином тоді, як приїздили продзагони збирати продрозкладку, коли червона армія переслідувала бандитів, коли ловила проводирів повстань. Партійних і радянських робітників, що повадили б організацію нових форм суспільного будівництва, воно не могло бачити просто через те, що їх швидко забивали бандити, і праця на селі була за справжній подвиг” [41, с. 20, 22].
“Майже всі отамани, - продовжував Б. Козельський, - гаряче нападали на радянську владу під “радянськими” гаслами”... Радянську владу організовано не за класовими, а за національними ознаками...” Ідеологію повстанства Козельський оцінив так: “Хай живе радянська влада! Бий жидів, комуністів, кацапів!” - ось офіційна фразеологія повстанства дев’ятнадцятого року” [41, с. 25].
Подібно оцінювали політику трипільського отамана і його земляки. “Прийшов Зелений до мого батька, - розповідав один із них. - Брат батьків, нежонатий, уже був у Зеленого, тепер Зелений агітував і батька - за вільну Україну, проти жидів і руських...” “За що воював Зелений? Ти не вір тому, що пишуть про нього, мов, бандит був, - свідчив інший трипілець. - Зелений був за вільну Україну, хотів, щоб ми вільними були” [36, с. 21 - 22]. Такою була правда.
У боротьбі за Українську державу Зелений не мав жодного сентименту до ворога. Принаймні про це пишуть більшовицькі історики. “Зеленовцы отличались исключительной жестокостью и зверством в расправе с членами коммунистической партии, красноармейцами и советскими активистами. .. - писав один з таких, з дозволу сказати, істориків. - Бандиты не только расстреливали захваченных в плен комсомольцев, они закапывали их живыми в землю, связанными бросали в Днепр...” [57, с. 334]. Може, й не брехав лиходій. Принаймні в це хочеться вірити, бо з лютим ворогом треба і поводитись люто.

За матеріалами: Роман Коваль. "Отаман Зелений". Історичний нарис. Видання друге, доповнене, виправлене. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”. Кам’янець-Подільський, ПП "Медобори-2006", 2011 р., 1 - 164 с.

 

Читати продовження книги Романа Коваля "Отаман Зелений"

 


Останні коментарі до сторінки
«Роман Коваль. "Отаман Зелений" (історичний нарис)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар