Поезії Миколи Вінграновського (з "Вибраних творів")

ПОЕЗІЇ МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО

(з книги "Вибрані твори")

 

* * *

 

 

* * *

 

Ви, як стежка, кохана,
ходить сон мій по вашій стежині.
З неба падають зорі в дзьоби журавлів.
На крило небокраю
сіла хмара в червоній хустині 
І задумалась, тиха, над краєм землі. 
Засинайте, спочиньте...
Вашій мрії я серцем заграю
В бузинову сопілку дитинства свого,
Бо у ваших долонях
голос мій потихеньку світає, 
Тихоплинні слова колисають його. 
Засинайте, спочиньте...
Спить у казці лиха бабаюка,
На газеті заснула біля мене хороша розлука, 
Чебрецями і вишнями пахне вона...
На крилі небокраю
хтось дмухнув на червону хустину,
І з’явився мій вірш,
ніби хлопчик рудий з-поза тину,
І над ним у сопілці — бузинова весна...
1954

 

* * *

 

Димить стерня над синіми ярами,
Ряхтить між кленами рожева далина,
І, полином надихавшись сповна,
Встає зоря вечірня з полина.

Кого мені в розхристаному полі?
Тут серце переборює думки,
Тут дні мої зливаються в роки,
Тут уливаються вони у колоски...
Кого мені?

Кого мені, вишнева моя земле?
Чи, може, поля? Ось мої поля.
Чи роду-племені? Тут рід мій і сім’я,
І слово, й злагода... Собі ж не ворог я! 
Кого мені?..

В душі моїй неспокій — день мій кожен, 
Що ніч у ніч заснути він не може, 
Передчуттями тьмяними тривоже, 
Пришпорює неначебто коня...
Димить стерня...
1954

 

* * *

 

ВЕЧІРНЄ

Чорніє повітря... шляхи засиніли,
Гойднулися квіти пахучими снами, 
Натомлені села вечеряти сіли 
Під грушами, вишнями і небесами.

І, тихий туман пригорнувши до себе, 
Вечеряє поле піснями з долин,
Над селами й полем вечеряє небо, 
Вмокаючи в ріки хлібини хмарин.

І серце вечеря своїм сподіванням,
І думка-порадниця мріями свіжими, 
Вечеряють очі просторами ніжними,
І губи вечеряють чистим мовчанням...
1954

 

* * *

 

СОНЕТ

Зоря над містом піднімає весла.
Зоря чекає, доки тиша скресне,
Доки присплять дівчата свої весни,
Доти зоря над містом ні шелесне.

Зоря над містом зібрана і чемна,
Зоря над містом точна і знаменна,
Зоря над містом хлібом пахне темним — 
Найкраще в світі пахне хліб печений.

Така зоря в своїм промінні чесна,
Така зоря із бід людських воскресла, 
Така зоря не падає, як мрець!

Вона зіходить раз в тисячоліття,
Одна між зір не знає пустоцвіття,
Вона проходить між людських сердець.
1954

* * *

 

 

Бродили щастям дні мої 
З тобою у маю,
І на багнети солов’їв 
Я кинув юнь твою.

Я плескав небо мрій своїх 
На твій дівочий шлях...
І жаль мені, що я не міг 
Спалить тебе в полях.

Не говори, не говори 
Про світанковий яр,
Там сплять прощання явори 
Під вибухами хмар.
1955

 

* * *

 

ЖОРЖИНА

Рвались бомби на видноколі, 
Червоніла капусти грядка...
Між курганами в чорнім полі 
Помирала дружина дядька.

Бігли армії, мчали роти,
Помирали дуби в гаю...
Дядько ніс на вогні Європи 
Перебомблену юнь свою.

На стежині зосталась дружина,
А він далі на захід побіг,
Оглянувся — стоїть жоржина 
На розгіллі нічних доріг.

Почорніли його надії —
Плакав в Яссах, в Берліні звав, 
Принесли йому вітровії 
Цвіт жоржини в настоях трав.

Дядьку! Дядьку! Назад нестримно! 
Місяць з неба кида весло... 
Здрастуй, здрастуй, моя жоржино, 
І вербове моє село!

Сієм зерно із патронташа,
Б’ємо в крокву навіки цвях, 
Закіптюжену юність нашу 
Поховаємо в пшеницях!

Літо, літо... за літом збіглим 
Червоніють горошком стежини.
Крепдешинове плаття жоржини 
Заполохане вітром білим,

Заполохане вітром в полі, 
Заполохане дядька горем...
Він до неї іде поволі,
Темне листя жоржини горне...

Ти, жоржино, моя жоржино, 
Доки в полі тобі стояти?
Йдем додому, ідем до хати, 
Проведи нас, сумна стежино!..

В полі вітер шука порожнини, 
Котить небом Чумацький Віз... 
Кажуть дядькові всі стежини, 
Щоб Європу сюди приніс,

Щоб Європа її благала 
Йти із дядьком в своє село,
Щоб жоржину оберігала, 
Майбуття щоб до неї йшло...

Крізь конгреси великодушні, 
Крізь братерство, і світ, і тьму, 
Слуха дядько в тиші конюшні, 
Як жоржина шумить йому.

В тому шумі — минуле дядька: 
Червоніла капусти грядка,
Чад Європи на видноколі,
І жоржина-дружина в полі...

1955

 

* * *

 

 

За гай ступило сонце, і пішло,
І далину покликало з собою,
В туман пірнає росяне село 
І повивається прозорою габою.

В садах вечері: борщ або куліш...
На вітах яблунь — стомлені зірниці,
І хтось питає тихо: земле, спиш?
Уже спочила? Дай води з криниці!

І хтось питає, довго не вгава...
Земля ж спочила тихо просто неба, 
Сплять горобці, і гори, і трава...
0 люде, люде! Нащо тобі треба

В цю ніжну мить турботити її,
Свою любистком вистелену землю?
Нехай би снами мовкнули гаї
І плив туман дорогою за греблю,

І темний сад, вгорнувши неба звиш, 
Схилявся б мовчки в темні чорнобривці... 
Та хтось питає тихо: земле, спиш?
Уже спочила? Дай води з криниці!..
1956

 

* * *

 

Боюсь поворухнутись... тишина...
Я ще не знав такої легкості й свободи: 
Чи то весни колиска запашна 
Мене гойднула в чисті небозводи,

Чи, може, хто з благословенним словом 
До мене в душу стиха нахиливсь...
Не знаю, хто... не бачу... озовись!
У мене все на відповідь готово!

Нема нікого... тиха тишина...
Гойдається колиска запашна,
Течуть небес зелені й сині води...

Думки невиказані стали за порогом,
Рости, моя розбуджена тривого!
Я ще не знав такої легкості й свободи.

1956

 

* * *

 

Синій сон у небесному морі, 
Сплять часи, і віки, і літа.
Я лечу у сіянні прозорім,
Труться зорі німі об літак.

Спить жадання якесь таємниче 
На всесвітнім святковім чолі, 
Тиша тишу по імені кличе,
Пахне пилом і потом Землі.

Пахне сіном з Чумацького Возу, 
Що мені сивиною сія,
І тремтить, як стебло верболозу, 
Зачарована мрія моя...

Доки в серці бажання не пізні, 
Доки юності чиста пора, — 
Подаруй мене, Земле, Вітчизні 
І води подаруй із Дніпра.

Доки доля дорогу стеле,
Доки в снах я літаю ночами, 
Доки весни стоять за плечима, — 
Подаруй мені дівчину, Земле!
1957

 

* * *

 

МОЄМУ МОРЮ

Прийшла моя пора тебе зустріти, 
Ступить на твій клекочучий поріг! 
Відмічений суворим правом жити,
З тобою розминутись я не міг!

Мене ти кликало своєю глибиною,
І серце моє рано споловіло.
Над збуреною вирною габою 
Воно з тобою ще не клекотіло!..

Ти чуєш, море?! Юність моя, зоре,
З твоїх просторів синьокрилий дим!
Я молодим прийшов до тебе, море, 
Будити хвилю із твоїх глибин.

Тобі ми з товариством сповідаємо 
І молодість свою, і сивину.
Своєю честю ми відповідаємо 
За чистоту твою і глибину!

Здіймаймо, товариство, наші крила 
Із древніх і нових його глибин! 
Рівняймо наші крила, як один,
На берегів омріяні вітрила!..

Дозволь нам, море, в пору цю світанну 
Своєю кров’ю влитись в твою кров... 
Дозволь нам, море, в бурях океану 
Твою жорстокість пити і любов...
1957

 

* * *

 

Ти — вся любов. Ти — чистота,
Довірливість благословенна.
Твоя краса мені свята,
Твоя любов мені священна.

Трояндо неба і землі,
В тобі всі їхні барви грають...
У мене сльози розцвітають,
Цвітуть думками на чолі.

В будинок твій я входжу, наче в сад,
І для тривог моїх, турбот моїх, досад 
Мені дарує він красу землі і неба.

Я першим поглядом завжди дивлюсь на тебе, 
Тобі присвячую я літ своїх світання,
Весну думок, весну свого кохання.
1957

 

* * *

 

ВІНОК НА БЕРЕЗІ ЮНОСТІ

1

Твій берег я пройшов, моя ріка!..
Вже згадки дихають в обличчя, наче коні... 
Вони біжать, ночами-днями повні,
Мені легка хода їх і важка...

Далекі образи спішать мені в безсонні: 
Клубочаться, хвилюються, кричать...
Гіркі... солодкі... чорні і червоні...
Як привиди мальовані ячать!

Вітаю вас! Ви — творча моя глина,
І я руками серця і думок 
Бентежно виліпив із вас оцей вінок.

Нехай він в бурво океанне плине!.. 
Пливіте, хато, хмари, і зайці,
І сонце в небі, і зерно в руці.

2

В душі моїй печаль стоїть неждана,
В проміннях пам’яті — обличчя дорогі. 
Душа у кожного прекрасним осіянна, 
Бо кожен з них мені не догорів.

Натхнені скромністю і тихою любов’ю, 
Вони мені сердечністю цвіли,
Вони були завжди самі собою,
Таз іншими ніколи не були!

Скажіть мені: ви люди чи ви сни?
В душі у вас ні літа, ні весни!
Одна безслідна добрість — боягузтво!

 
І ні політика, ні генія вогонь 
Вам ні сердець не палять, ані скронь!
Для вас є ви! А все навколо пусто!

3

Печаль моя щаслива і гірка:
Замало друзів, обраних навіки.
Вони живуть, немов пустельні ріки,
Бо часто гинуть в сонці і пісках.

Лк берегти мені цілющу вашу воду,
Щоб ви не висохли, не змінювали русло, 
Щоб в ваших водах небо не загусло,
Щоб з ваших вод я пив красу й свободу...

Це ви мене народжуєте вмить,
Коли в душі сіяння мрії грає 
Або ж коли в мені щось помирає...

Я вас із гордості не зможу загубить!..
Хоч у вогні страждань, болінь і слів 
Не тільки друзів — цінять й ворогів.

4

Переді мною далеч океанна...
Лиш оступись, і доля — нанівець!
Тоді сюрчи, як сонний цвіркунець,
Що небо — сіре, далина — туманна...

Розвиднівсь день! Мій тихий путівець,
Мій кожен крок Земля благословляє! 
Землі не треба стоптаних сердець, 
Вагатися доба не дозволяє.

Доріг багато, але шлях один!
Ганьба, хто вибрав стежечку-обніжку: 
Людська Земля — це не двоспальне ліжко!
 
Осліпніть, очі, де зневір’я дим,
Замріть, душі зневірливої схлипи!
Над світом — африканські смолоскипи.

5

Я вже спішу страждати і любить,
Бо я незчувсь, як небо стало ближчим, 
Легкого цвіту срібнокрилі хвищі —
Все, чим сміється серце і болить.

І мрії цвіт, і згадок попелище —
Усе, чим ти страждаєш у житті...
Чоло моєї долі стало вищим,
І очі долі — дзвони золоті.

І кваплюсь я все зважить, відібрать,
Щоб говорити точно, повнокрило.
Якби життя за мене говорило,

Бажав би я усе життя мовчать:
Творити труд свій, і для мрії жить,
І не спішить страждати і любить.

6

Весна моя плодами заважніла.
Труснеш — западають, в повітрі стане гук.
Шука священних слів душа доспіла,
Думки — думок, а руки — інших рук.

Щасливий той, хто, і зазнавши мук, 
Життя прожив прозоро і натхненно. 
Щасливий той, хто серця світлий звук 
Проніс в трагедіях епохи недаремно.

Привіт вам, соки чистої землі,
І вам, вітри великі і малі,
Я вами жив в дорозі до людей!..
 
Тепер з людьми дорогу простеляю — 
Щасливий день мій, бо я серцем знаю,
В який народ мій перший плід впаде!

7

Благословен, хто може не спішить 
Міщанство роздивитися ще зблизька,
В чиїм запасі літ майбутніх низка,
Щоб потім вже без промаху палить!

Я так не міг! Мабуть, моя колиска 
Гарячими руками колисалась.
І глиняна моя у квітах миска 
Гарячими руками наливалась...

Спочатку чув: твій шлях — лише до тина! 
А потім чув: ти — гвинтик, не людина!
А зараз чую: гордий і неспинний!

Стають тоді гіркотними години,
Коли стрічаюся з людьми такими я.
Рости й подвоюйсь, гордосте моя!

8

Доки хода і воля не змужніла,
Доки думки не привітала сила,
Доки земля душі не колосила,
Куди нас тільки мрія не носила!

Я мріяв всіх дівчат перелюбити,
Я мріяв світ для них перетворити 
І всіх людей надвоє розділити,
Поганим — вмерти, а хорошим — жити...

Блакитні мрії! Добродійні груди!
Не знали ви, що в світі у зеленім 
Живуть з колиски мертвородні люди!
 
Бояться ж інші вмерти від застуди,
А ті бояться жити в білоденні,
Бо думають, що ж завтра з ними буде?!

9

Скоріш пливи, нова ріко моя!
З глибин твоїх нові зійдуть світання,
І привітаю обережно я 
Моє сподіване кохання.

Воно устане в першому звучанні,
Воно устане першої весни!..
Ніколи мрії не бувають ранні,
Коли живеш у день такий рясний...

Любив я завжди, та любив хвилинно...
Не зміг я покохати довгоплинно,
І дні летять мої в полячливій журбі...

І я страждав — й мені навкруг страждали, 
І я співав — й мені навкруг співали,
Я світом жив, я жив у боротьбі.

10

Я встигну долюбить! Доклясти встигну я! 
І встигну я до тих часів дожити,
Коли в польоті вічному Земля 
Навчиться вже собою володіти.

Людина я — і день такий новий 
Обов’язок святий мій наближати.
Усе для нього! Все йому віддати —
Від всіх тривог до шелесту трави.

Не буде щастя ні мені, ні люду,
Доки на світі нещаслива буде 
Хоча б одна людина роботяща.

Коли не знаєш, хто ти, з ким, для чого,
Коли в душі ні доброго, ні злого, -
Пропаща юність і життя пропаще!

11

У кожнім дні своя пора світанна,
У кожнім дні поновлення своє.
Нема сердець, які не брала рана,
Яких ніколи біль не обів’є.

Нема таких. І знаю, що не буде,
Хоч рани різні, як і різні люди,
Та настає той час, коли кругом і всюди 
Одним болітимуть людські думки і груди.

Вже ближче туляться до вічності країни,
Що меч несли, що сіяли руїни,
Живі живих потроху пізнають!

Згаса вогонь, і зненависть, і лють,
Бо в кожнім дні своє світання є 
І в кожнім дні поновлення своє.

12

Я повен мрій про велелюдну згоду,
Бо дням моїм не буде вороття,
Бо хочу я, щоб на чолі народу 
Світився знак і від мого життя.

Бо там, де я пройшов, удруге не пройду,
В слідах моїх земля дуби підніме й трави,
І виплеснуть вони знов силу молоду 
Під крила вечорів і під світань заграви.

Спинись, мій крок! — переді мною зрілість, 
Пройди по ній на всю свою всесилість,
Щоб аж забила світлом з поглядів моїх,.
 
І камінь оживав, мої зачувши кроки,
І бджоли пили мед з тичинок срібнооких, 
І світ поновлений сліди мої беріг.

13

Я повен дум про серця чисту вроду,
Бо шлях мій — це не тиха Божа милість. 
Про серце сказано, що з нього на свободу 
Думки великі вийшли в повноцілість.

Тому простіть мене за ранню зрілість, 
Простіть майбутні помилки сьогодні.
Я завжди щастям міряв нещасливість,
Гарячим днем я міряв дні холодні.

Ми роздоріжжя вчора снили з другом... 
Його шляхи — за іншим виднокругом... 
Вітрило думки хвилю серця боре...

Я плачу... далі —незглибиме море...
Мій ніжний друг! Мій щедрий на тривоги! 
У щедрості ж своїй я часто був убогий...
 
14

Переді мною далеч океанна,
Мов задум ще не здійснених пісень...
Усе попереду — любов, і цвіт, і день,
І мла, і ніч, і паморозь туманна.

Попереду — народження й прощання, 
Попереду — минучість й неминучість, 
Шумить мені годин бистротекучість, 
Шумить мені не перша, не остання...

Колись увечері за роєм бджіл гудучим 
Мій батько біг з відром води по кручі, 
Полив їх... впав... у вулик переніс...
 
Колись увечері додолу падав ліс 
І вітер листя підбирав і ніс...
Було красиво все, і мудро, і співуче...

15

Твій берег я пройшов, моя ріка!..
В душі моїй печаль стоїть неждана. 
Печаль моя щаслива і гірка —
Переді мною далеч океанна.

Я вже спішу страждати і любить —
Весна моя плодами заважніла... 
Благословен, хто може не спішить,
Доки хода і воля не змужніла.

Скоріш пливи, нова ріко моя!
Я встигну долюбить, доклясти встигну я! 
У кожнім дні своя пора світанна.

Я повен дум про велелюдну згоду,
Я повен дум про серця чисту вроду — 
Переді мною далеч океанна...
1957

 

* * *

 

До порога моєї землі 
Поспішай, моя доле строга. 
Коле осінь золото рога 
Теплі лапи сумних журавлів, 
В зачарованій млі на ріллі 
Розверсталася сива дорога... 
До порога моєї землі 
Поспішай, моя доле строга.

Віддаю тобі волю свою, 
Віддаю тобі силу, доле,
І думок незасніжене поле,
І незлого себе віддаю.
1957

 

* * *

 

 

Привіт тобі, ріко моєї долі!..
Ні, я себе не можу уявить 
Без тебе, Дніпре, як і без тополі,
Що в серці моїм змалку тополить.

І навіть в цю запівнічну годину,
Коли б, здавалося, переді мною світ,
Переді мною всесвіт і політ 
Думок і почуттів у верховину, —
Я раптом надивляю Україну...

Хвилину тому був я чародій,
Титан, володар, Богтисячосилий!
Віки гортав я, плакав і радів,
Вмирав, народжувавсь і знов ставав я сивий,

Був простором мій лагідний папір,
Де я писав народами і рухав 
Сонця, і Землю, і колони зір,
І час був мірою мого людського духу.

Як раптом вибухнуло серце!.. І на нім 
Дніпрові хвилі всесвіт застелили,
І я позбувся мужності і сили —
Стою хлопчиськом в мареві яснім...

Шляхи і степ... вітри і вітряки...
Озимина, шипшина і тополі...
І спокій повнить груди і думки...
Мовчи, любов! Мовчіть, буремні долі!

Мій світ стоїть мені уперше знов!
І тихну я, і світ у тиші плаче...
Ми з ним удвох... ніхто нас не побаче, 
Ніхто не захвилює нашу кров.

Прощай, любов, і зненависть, і горе! 
Прощайте, думи! Щастя і жалі!
Мене до себе первозданно горне 
Дніпророжденний світ мій на землі,

І хата моя біла, і криниця,
І ніжний борщ з картоплею на дні... 
Прийдіть мені! Вернітеся мені! 
Благословіть мене і посміхніться!

Благословіть!.. Обов’язком і правом 
Я змушений свій зір перевести:
Переді мною смерті і заграви, 
Концтабори, прокляття і хрести;

Зруйновані народи і стремління, 
Поранені бажання і думки,
Запродані хвилинами віки 
Злились в хорали миру і цвітіння!

Застугоніли армії галопи,
І їх натхненники, вчуваючи кінець, 
Серця перекопали на окопи 
І захищаються з покопаних сердець!..

Не сплять всі партії, всі уряди не сплять, 
Не спить трава і пам’ятники теплі,
Не сплять доріг зелено-сиві петлі,
І час не спить, щоб вирок підписать!..
1958

 

* * *

 

Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка, вузенька, як долоня.
Ця річечка — Дніпра тихенька синя доня, 
Маленька донечка без імені іще.

Вона тече в городі в нас під кленом,
І наша хата пахне їй борщем.
Цвіте над нею небо здоровенно 
Солодкими хмаринами з дощем.

Ця річечка тече для клена і для мене, 
Її й тоді я бачу, коли сплю.
Я річечку оцю в городі в нас під кленом 
Як тата й маму і як мед люблю.
1958

 

* * *

 

 

Мій день народження — це ти. 
Повите муками у тебе є минуле.
В огні буденної людської суєти 
У мене є майбутнє незаснуле.

В первонароджену хвилину чистоти 
З тобою обмінялись ми серцями — 
Моє майбутнє в грудях носиш ти,
А твої муки я повив піснями.
1959

 

* * *

 

Де ти, мій коню з Дніпра-Дунаю? 
Зацокоти мені, коню-птах!
Може, я долю свою заспіваю 
Десь попід Каневом у житах.

Літаки минаючи й вокзали,
Над землею диблячись увись,
По дорозі серця ми скакали, 
Теплий пил тривог моїх куривсь...

І глибоким гордовитим ржанням 
Крізь державні далі над Дніпром 
Ти в’їржав у світ моє кохання 
І закляк на кручі між дібров.

І коли у розпачу хвилину 
Гриз я землю з болю у гаю,
Ти будив копитом Україну 
И журно ржав на молодість мою.

Де ти, мій товаришочку чалий?
За твоїм і за моїм життям 
Ще тоді удвох ми помічали 
Глибину життя і майбуття...

Буде тобі сіно, і до сіна,
І земля барвінкова, й поріг,
А мені — дружина й Україна,
Сто тривог і тисяча доріг!

 

* * *

 

 

Останній міст проплив удалині, 
Колеса змащено росою голубою —
І Київ на Богдановім коні 
Пливе навстріч дніпровою водою...

Вже серце під колесами петля!.. 
Упало серце! Де тому причина?
Вже чуть, як обертається Земля,
І обертається з Землею Україна...

Красо моя! Вкраїночко моя!
Ну, що мені робити — я не знаю! 
То прилечу, то знову відлітаю,
А день за днем і гасне, і сія...

Твоє обличчя світле, як надія, 
Пахкими пальцями торкнув я уночі, 
І кров свою змішав я із твоєю,
Як зерно із землею по весні.

Тоді ти стала мною, Батьківщино,
А я тобою на світанні став —
І свої очі я відкрив крізь тебе...
Ти поселила в серці мій народ,
Ти освітила думку мою часом 
І в мову українки сповила.

Тебе дивлюсь я серцем і думками, 
Тебе люблю я всесвітом, і людством, 
І соняхом у золотому сні,
І сивиною вченого-мислителя,
І на стерні горошком польовим.

Ми стрінулись з тобою на Дніпрі,
Там губи я торкнув твої, Вітчизно,
Там вивірив по тобі пульс любові,
Годинник людства — з стрілками життя 
На цифрах смерті — звірив із твоїм... 
Ні, Батьківщино! Не лише стражданням 
Чи радістю я звернений до тебе!..
1960
        
 

* * *

 

ТОСТ

Ти тут! Ти тут! Кохана, ти як світ, — 
Початок і кінець твій загубився... 
Багряною півчарою схилився 
В вологих сонцетінях небозвід;

І морезвід півчарою другою —
І чара зустрічі в руці моїй горить!
Вони в ній — ти. Любовною рукою 
Я п’ю тебе за тебе у цю мить.

Я п’ю за мить — за вогняне і чуле,
За любощів священне забуття.
Сучасна мить мені вже, як минуле, 
Сучасна мить мені, як майбуття.

За вічність п’ю — вона тебе відкрила, 
Кохана, спи... За споминів гаї!
За ще не квітлі квіти твого тіла,
За таємничі лінії твої!

За свято засинання й просинання,
За довші крила нашим літакам.
І за прощання! Вип’ю за прощання — 
Прощання ще не зраджувало нам.
1960

 

* * *

 

Скажи мені, Дніпре, в якому стражданні, 
Із серця якого народжений ти?
Скажи мені, Дніпре, в якім сподіванні,
З якої упав на степи висоти?

Чи, може, скорившись клекочучій силі, 
На землю упав лютувать, і стогнать,
І чорним вітрам дарувати хвилі,
Щоб клопоту з ними й зажури не мать?

Чи, може, упав ти на груди століттям 
У водах своїх освятити щоб час?
Та сонце твоє узялось верховіттям,
І стогону твого напився Тарас...

Чим далі у вічність, тим в юність далі, 
Тим вище Тарас над тобою стає,
І, повен минулих надій і печалі,
Сьогодні він серце тобі віддає...

Клекочучий Дніпре! В якому народі,
В якому народі народжений ти? 
Немеркнучий Дніпре! В якім переброді 
Народ переходить в майбутні світи?..

Ти в мого народу течеш біля мрії,
Течеш біля серця безсмертям своїм, 
Скажи ж мені, Дніпре, які вітровії 
Все кличуть тебе крізь степи та гаї?..
1960

 

* * *

 

СТАНСИ

1

Люблю я думать. Я люблю 
Очима тишу цілувати,
Коли, як в тихому гаю,
В душі урочисто і свято.
І грона кращих почуттів,
Налитих мужністю й стражданням, 
Нести в твій дім і сподіванням 
Поїти серце в забутті.

2

Степліло літечко... степліли 
Веселі дні веселих літ —
І світ піймав мене... Зраділий,
Я обізвався серцем в світ,
І вже крізь тебе пораненько 
Я крикнув, повен сил і дій:
— Мій світе, світку, світотенько, 
Мій світонько, світище мій!..

3

І — почалось! В криваву греблю — 
Політик чорних, сліз і ран — 
Ввулканився в вулканну Землю 
Кривавий Африки вулкан!
Пий, світе мій, вино свободи,
Як пив мій древній друг Лі Бо!
На ясні зорі, чисті води 
Пливи, скривавлена любов!

4

Любов — не зло. Любов, якби 
Від себе утекти можливо,
Таємних дум, бажань, журби 
Якби зібрав я чисте жниво,
Тоді б ти бачила в мені 
І мозолі під прапорами,
І космос, і над буряками 
Жінок похилених, як в сні...

5

Нам вічно треба небом жить, 
По шию будучи в планеті!
Якби я міг розворожить 
Міщанство в реактивнім леті 
І на серцях колючий дріт,
Одежі сірі стоганебні 
І на економічнім небі 
Всеїжоїжучий живіт!

6

То був мій перший день колись. 
Стояло серце на колінах,
І профіль твій в бузкових тінях 
Очима почуття дививсь...
Люби мене. Я вже розклав 
Тобі дари в житейських мервах 
Твій дім, і ти, й твій Берислав, 
Гойдайтесь ще на моїх нервах...

7

То був мій другий день буття... 
Гангрена серця почалася... 
Замовкла раптом, зайнялася 
Радіостанція Життя!..
Я знов коханий... Боже мій! 
Щасливий вік той, у якому 
Живе твій подих долі й мрій, 
Краси і грації... Німому,
Ти робиш честь мені...
1960

 

* * *

 

Ні! Цей народ із крові і землі 
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі!

Ви чуєте? Це мій народ — як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя моє, біль 
Йому належать звіку і довіку.

У битві доль, політик і систем 
Мої набої — у його гарматах.
Я не слуга його, я — син його на чатах,
Я — син зорі його, що з Кобзаря росте.

Я — син його по крові, і кістках,
І по могилах, і по ідеалах.
Не вам з оскіпленими душами в забралах 
Його звеличувать в фальшивих голосах.

Я — формаліст? Я наплював на зміст? 
Відповідаю вам не фігурально:
— Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно — дійсний формаліст!

Та де вже дінешся, раз мир заколосив 
Пустоколоссям вашим в сиві ночі,
Жаль одного, що в леті до краси 
Народу ніколи і плюнуть вам у очі.

Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір’їна в гордих його крилах,
Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!
1960

 

* * *

 

 

Вона була задумлива, як сад. 
Вона була темнава, ніби сад. 
Вона була схвильована, мов сад. 
Вона була, мов сад і мов не сад.

Вона була урочиста, як ніч.
Вона була одненька, ніби ніч. 
Вона була в червоному, мов ніч. 
Вона була, мов ніч і мов не ніч.

Вона була, що наче й не була. 
Але вона була! Була!

Любове, ні! не прощавай! 
Непевний крок свій не збивай. 
Непевний крок свій в ніч і сад... 
Сердець розбитих серцепад...

Непевний кроче мій, іди! 
Непевний кроче мій, іди!! 
Непевний кроче мій, іди!!! 
Непевний кроче мій, не йди...

Страждаю я, страждає труд,
А хмари небо труть і труть,
І дні, мов коні вороні, 
Дорогоцінний час несуть.

Вона була, вона була!
Вона була, як світ, як гори!
І її гори — моє горе,
В її краю мені хула.
 
Але вона — жона. Вона — 
Самозбереження народу.
І мову, кров його і вроду 
Їй доля зберегти дана...

Ну, що ж тепер мовчиш, мій вік 
Цивілізованих калік?! 
Вітчизно-сльозе-мріє-сну, 
Прийми болінь моїх весну.

Бо наче я вже не живу,
Свою надію неживу 
Приспав під серцем і не сплю... 
Двадцятий вік як я люблю.

Вона була за всі віки...
В прощальнім слові до руки 
Схилялись їй і ніч, і сад... 
Сердець розбитих серцепад.
1962

За матеріалами: Микола Вінграновський. Вибрані твори у трьох томах. Том 1. Поезії. 1954 - 2003. Передмова Т. Салиги. Художник Л. Бейгера. Тернопіль, видавництво "Богдан", 2004.

 

 

Більше творів Миколи Вінграновського на нашому сайті:

Твори Миколи Вінграновського
 
 Небуденне явище в нашій літературі — поезія Миколи Вінграновського. Кажу: поезія, хоч в останні роки він більше пише прозу. Проте і проза його навдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну... Що ж таке: поетова країна? Це не просто географічне чи політико-адміністративне поняття. Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формували основу його духу. Це і доба, що дала настроєність і масштаб цьому духові. Це і люди, в яких і через яких поставали йому земля і доба: батько і мати, кревні й сусіди, друзі й ровесники... Це народ. Це великі книги й великі імена, до яких тягнувся... Земля... Україна... Миколаївщина...