ПОЕЗІЇ МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО
(з книги "Вибрані твори")
* * *
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов...
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке - любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу, й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху й вологу
Відходились усі мости,
І сказав я - ну, слава Богу,
І, нарешті, перехрестивсь...
Коли ж - здрастуйте, добрий вечір...
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі -
Осінь, ви і осінній я...
* * *
Ви, як стежка, кохана,
ходить сон мій по вашій стежині.
З неба падають зорі в дзьоби журавлів.
На крило небокраю
сіла хмара в червоній хустині
І задумалась, тиха, над краєм землі.
Засинайте, спочиньте...
Вашій мрії я серцем заграю
В бузинову сопілку дитинства свого,
Бо у ваших долонях
голос мій потихеньку світає,
Тихоплинні слова колисають його.
Засинайте, спочиньте...
Спить у казці лиха бабаюка,
На газеті заснула біля мене хороша розлука,
Чебрецями і вишнями пахне вона...
На крилі небокраю
хтось дмухнув на червону хустину,
І з’явився мій вірш,
ніби хлопчик рудий з-поза тину,
І над ним у сопілці — бузинова весна...
1954
* * *
Димить стерня над синіми ярами,
Ряхтить між кленами рожева далина,
І, полином надихавшись сповна,
Встає зоря вечірня з полина.
Кого мені в розхристаному полі?
Тут серце переборює думки,
Тут дні мої зливаються в роки,
Тут уливаються вони у колоски...
Кого мені?
Кого мені, вишнева моя земле?
Чи, може, поля? Ось мої поля.
Чи роду-племені? Тут рід мій і сім’я,
І слово, й злагода... Собі ж не ворог я!
Кого мені?..
В душі моїй неспокій — день мій кожен,
Що ніч у ніч заснути він не може,
Передчуттями тьмяними тривоже,
Пришпорює неначебто коня...
Димить стерня...
1954
* * *
ВЕЧІРНЄ
Чорніє повітря... шляхи засиніли,
Гойднулися квіти пахучими снами,
Натомлені села вечеряти сіли
Під грушами, вишнями і небесами.
І, тихий туман пригорнувши до себе,
Вечеряє поле піснями з долин,
Над селами й полем вечеряє небо,
Вмокаючи в ріки хлібини хмарин.
І серце вечеря своїм сподіванням,
І думка-порадниця мріями свіжими,
Вечеряють очі просторами ніжними,
І губи вечеряють чистим мовчанням...
1954
* * *
СОНЕТ
Зоря над містом піднімає весла.
Зоря чекає, доки тиша скресне,
Доки присплять дівчата свої весни,
Доти зоря над містом ні шелесне.
Зоря над містом зібрана і чемна,
Зоря над містом точна і знаменна,
Зоря над містом хлібом пахне темним —
Найкраще в світі пахне хліб печений.
Така зоря в своїм промінні чесна,
Така зоря із бід людських воскресла,
Така зоря не падає, як мрець!
Вона зіходить раз в тисячоліття,
Одна між зір не знає пустоцвіття,
Вона проходить між людських сердець.
1954
* * *
Про світанковий яр,
Там сплять прощання явори
Під вибухами хмар.
Бродили щастям дні мої
З тобою у маю,
І на багнети солов’їв
Я кинув юнь твою.
Я плескав небо мрій своїх
На твій дівочий шлях...
І жаль мені, що я не міг
Спалить тебе в полях.
Не говори, не говори
Про світанковий яр,
Там сплять прощання явори
Під вибухами хмар.
1955
* * *
ЖОРЖИНА
Рвались бомби на видноколі,
Червоніла капусти грядка...
Між курганами в чорнім полі
Помирала дружина дядька.
Бігли армії, мчали роти,
Помирали дуби в гаю...
Дядько ніс на вогні Європи
Перебомблену юнь свою.
На стежині зосталась дружина,
А він далі на захід побіг,
Оглянувся — стоїть жоржина
На розгіллі нічних доріг.
Почорніли його надії —
Плакав в Яссах, в Берліні звав,
Принесли йому вітровії
Цвіт жоржини в настоях трав.
Дядьку! Дядьку! Назад нестримно!
Місяць з неба кида весло...
Здрастуй, здрастуй, моя жоржино,
І вербове моє село!
Сієм зерно із патронташа,
Б’ємо в крокву навіки цвях,
Закіптюжену юність нашу
Поховаємо в пшеницях!
Літо, літо... за літом збіглим
Червоніють горошком стежини.
Крепдешинове плаття жоржини
Заполохане вітром білим,
Заполохане вітром в полі,
Заполохане дядька горем...
Він до неї іде поволі,
Темне листя жоржини горне...
Ти, жоржино, моя жоржино,
Доки в полі тобі стояти?
Йдем додому, ідем до хати,
Проведи нас, сумна стежино!..
В полі вітер шука порожнини,
Котить небом Чумацький Віз...
Кажуть дядькові всі стежини,
Щоб Європу сюди приніс,
Щоб Європа її благала
Йти із дядьком в своє село,
Щоб жоржину оберігала,
Майбуття щоб до неї йшло...
Крізь конгреси великодушні,
Крізь братерство, і світ, і тьму,
Слуха дядько в тиші конюшні,
Як жоржина шумить йому.
В тому шумі — минуле дядька:
Червоніла капусти грядка,
Чад Європи на видноколі,
І жоржина-дружина в полі...
1955
* * *
За гай ступило сонце, і пішло,
І далину покликало з собою,
В туман пірнає росяне село
І повивається прозорою габою.
В садах вечері: борщ або куліш...
На вітах яблунь — стомлені зірниці,
І хтось питає тихо: земле, спиш?
Уже спочила? Дай води з криниці!
І хтось питає, довго не вгава...
Земля ж спочила тихо просто неба,
Сплять горобці, і гори, і трава...
0 люде, люде! Нащо тобі треба
В цю ніжну мить турботити її,
Свою любистком вистелену землю?
Нехай би снами мовкнули гаї
І плив туман дорогою за греблю,
І темний сад, вгорнувши неба звиш,
Схилявся б мовчки в темні чорнобривці...
Та хтось питає тихо: земле, спиш?
Уже спочила? Дай води з криниці!..
1956
* * *
Боюсь поворухнутись... тишина...
Я ще не знав такої легкості й свободи:
Чи то весни колиска запашна
Мене гойднула в чисті небозводи,
Чи, може, хто з благословенним словом
До мене в душу стиха нахиливсь...
Не знаю, хто... не бачу... озовись!
У мене все на відповідь готово!
Нема нікого... тиха тишина...
Гойдається колиска запашна,
Течуть небес зелені й сині води...
Думки невиказані стали за порогом,
Рости, моя розбуджена тривого!
Я ще не знав такої легкості й свободи.
1956
* * *
Синій сон у небесному морі,
Сплять часи, і віки, і літа.
Я лечу у сіянні прозорім,
Труться зорі німі об літак.
Спить жадання якесь таємниче
На всесвітнім святковім чолі,
Тиша тишу по імені кличе,
Пахне пилом і потом Землі.
Пахне сіном з Чумацького Возу,
Що мені сивиною сія,
І тремтить, як стебло верболозу,
Зачарована мрія моя...
Доки в серці бажання не пізні,
Доки юності чиста пора, —
Подаруй мене, Земле, Вітчизні
І води подаруй із Дніпра.
Доки доля дорогу стеле,
Доки в снах я літаю ночами,
Доки весни стоять за плечима, —
Подаруй мені дівчину, Земле!
1957
* * *
МОЄМУ МОРЮ
Прийшла моя пора тебе зустріти,
Ступить на твій клекочучий поріг!
Відмічений суворим правом жити,
З тобою розминутись я не міг!
Мене ти кликало своєю глибиною,
І серце моє рано споловіло.
Над збуреною вирною габою
Воно з тобою ще не клекотіло!..
Ти чуєш, море?! Юність моя, зоре,
З твоїх просторів синьокрилий дим!
Я молодим прийшов до тебе, море,
Будити хвилю із твоїх глибин.
Тобі ми з товариством сповідаємо
І молодість свою, і сивину.
Своєю честю ми відповідаємо
За чистоту твою і глибину!
Здіймаймо, товариство, наші крила
Із древніх і нових його глибин!
Рівняймо наші крила, як один,
На берегів омріяні вітрила!..
Дозволь нам, море, в пору цю світанну
Своєю кров’ю влитись в твою кров...
Дозволь нам, море, в бурях океану
Твою жорстокість пити і любов...
1957
* * *
Ти — вся любов. Ти — чистота,
Довірливість благословенна.
Твоя краса мені свята,
Твоя любов мені священна.
Трояндо неба і землі,
В тобі всі їхні барви грають...
У мене сльози розцвітають,
Цвітуть думками на чолі.
В будинок твій я входжу, наче в сад,
І для тривог моїх, турбот моїх, досад
Мені дарує він красу землі і неба.
Я першим поглядом завжди дивлюсь на тебе,
Тобі присвячую я літ своїх світання,
Весну думок, весну свого кохання.
1957
* * *
ВІНОК НА БЕРЕЗІ ЮНОСТІ
1
Твій берег я пройшов, моя ріка!..
Вже згадки дихають в обличчя, наче коні...
Вони біжать, ночами-днями повні,
Мені легка хода їх і важка...
Далекі образи спішать мені в безсонні:
Клубочаться, хвилюються, кричать...
Гіркі... солодкі... чорні і червоні...
Як привиди мальовані ячать!
Вітаю вас! Ви — творча моя глина,
І я руками серця і думок
Бентежно виліпив із вас оцей вінок.
Нехай він в бурво океанне плине!..
Пливіте, хато, хмари, і зайці,
І сонце в небі, і зерно в руці.
2
В душі моїй печаль стоїть неждана,
В проміннях пам’яті — обличчя дорогі.
Душа у кожного прекрасним осіянна,
Бо кожен з них мені не догорів.
Натхнені скромністю і тихою любов’ю,
Вони мені сердечністю цвіли,
Вони були завжди самі собою,
Таз іншими ніколи не були!
Скажіть мені: ви люди чи ви сни?
В душі у вас ні літа, ні весни!
Одна безслідна добрість — боягузтво!
І ні політика, ні генія вогонь
Вам ні сердець не палять, ані скронь!
Для вас є ви! А все навколо пусто!
3
Печаль моя щаслива і гірка:
Замало друзів, обраних навіки.
Вони живуть, немов пустельні ріки,
Бо часто гинуть в сонці і пісках.
Лк берегти мені цілющу вашу воду,
Щоб ви не висохли, не змінювали русло,
Щоб в ваших водах небо не загусло,
Щоб з ваших вод я пив красу й свободу...
Це ви мене народжуєте вмить,
Коли в душі сіяння мрії грає
Або ж коли в мені щось помирає...
Я вас із гордості не зможу загубить!..
Хоч у вогні страждань, болінь і слів
Не тільки друзів — цінять й ворогів.
4
Переді мною далеч океанна...
Лиш оступись, і доля — нанівець!
Тоді сюрчи, як сонний цвіркунець,
Що небо — сіре, далина — туманна...
Розвиднівсь день! Мій тихий путівець,
Мій кожен крок Земля благословляє!
Землі не треба стоптаних сердець,
Вагатися доба не дозволяє.
Доріг багато, але шлях один!
Ганьба, хто вибрав стежечку-обніжку:
Людська Земля — це не двоспальне ліжко!
Осліпніть, очі, де зневір’я дим,
Замріть, душі зневірливої схлипи!
Над світом — африканські смолоскипи.
5
Я вже спішу страждати і любить,
Бо я незчувсь, як небо стало ближчим,
Легкого цвіту срібнокрилі хвищі —
Все, чим сміється серце і болить.
І мрії цвіт, і згадок попелище —
Усе, чим ти страждаєш у житті...
Чоло моєї долі стало вищим,
І очі долі — дзвони золоті.
І кваплюсь я все зважить, відібрать,
Щоб говорити точно, повнокрило.
Якби життя за мене говорило,
Бажав би я усе життя мовчать:
Творити труд свій, і для мрії жить,
І не спішить страждати і любить.
6
Весна моя плодами заважніла.
Труснеш — западають, в повітрі стане гук.
Шука священних слів душа доспіла,
Думки — думок, а руки — інших рук.
Щасливий той, хто, і зазнавши мук,
Життя прожив прозоро і натхненно.
Щасливий той, хто серця світлий звук
Проніс в трагедіях епохи недаремно.
Привіт вам, соки чистої землі,
І вам, вітри великі і малі,
Я вами жив в дорозі до людей!..
Тепер з людьми дорогу простеляю —
Щасливий день мій, бо я серцем знаю,
В який народ мій перший плід впаде!
7
Благословен, хто може не спішить
Міщанство роздивитися ще зблизька,
В чиїм запасі літ майбутніх низка,
Щоб потім вже без промаху палить!
Я так не міг! Мабуть, моя колиска
Гарячими руками колисалась.
І глиняна моя у квітах миска
Гарячими руками наливалась...
Спочатку чув: твій шлях — лише до тина!
А потім чув: ти — гвинтик, не людина!
А зараз чую: гордий і неспинний!
Стають тоді гіркотними години,
Коли стрічаюся з людьми такими я.
Рости й подвоюйсь, гордосте моя!
8
Доки хода і воля не змужніла,
Доки думки не привітала сила,
Доки земля душі не колосила,
Куди нас тільки мрія не носила!
Я мріяв всіх дівчат перелюбити,
Я мріяв світ для них перетворити
І всіх людей надвоє розділити,
Поганим — вмерти, а хорошим — жити...
Блакитні мрії! Добродійні груди!
Не знали ви, що в світі у зеленім
Живуть з колиски мертвородні люди!
Бояться ж інші вмерти від застуди,
А ті бояться жити в білоденні,
Бо думають, що ж завтра з ними буде?!
9
Скоріш пливи, нова ріко моя!
З глибин твоїх нові зійдуть світання,
І привітаю обережно я
Моє сподіване кохання.
Воно устане в першому звучанні,
Воно устане першої весни!..
Ніколи мрії не бувають ранні,
Коли живеш у день такий рясний...
Любив я завжди, та любив хвилинно...
Не зміг я покохати довгоплинно,
І дні летять мої в полячливій журбі...
І я страждав — й мені навкруг страждали,
І я співав — й мені навкруг співали,
Я світом жив, я жив у боротьбі.
10
Я встигну долюбить! Доклясти встигну я!
І встигну я до тих часів дожити,
Коли в польоті вічному Земля
Навчиться вже собою володіти.
Людина я — і день такий новий
Обов’язок святий мій наближати.
Усе для нього! Все йому віддати —
Від всіх тривог до шелесту трави.
Не буде щастя ні мені, ні люду,
Доки на світі нещаслива буде
Хоча б одна людина роботяща.
Коли не знаєш, хто ти, з ким, для чого,
Коли в душі ні доброго, ні злого, -
Пропаща юність і життя пропаще!
11
У кожнім дні своя пора світанна,
У кожнім дні поновлення своє.
Нема сердець, які не брала рана,
Яких ніколи біль не обів’є.
Нема таких. І знаю, що не буде,
Хоч рани різні, як і різні люди,
Та настає той час, коли кругом і всюди
Одним болітимуть людські думки і груди.
Вже ближче туляться до вічності країни,
Що меч несли, що сіяли руїни,
Живі живих потроху пізнають!
Згаса вогонь, і зненависть, і лють,
Бо в кожнім дні своє світання є
І в кожнім дні поновлення своє.
12
Я повен мрій про велелюдну згоду,
Бо дням моїм не буде вороття,
Бо хочу я, щоб на чолі народу
Світився знак і від мого життя.
Бо там, де я пройшов, удруге не пройду,
В слідах моїх земля дуби підніме й трави,
І виплеснуть вони знов силу молоду
Під крила вечорів і під світань заграви.
Спинись, мій крок! — переді мною зрілість,
Пройди по ній на всю свою всесилість,
Щоб аж забила світлом з поглядів моїх,.
І камінь оживав, мої зачувши кроки,
І бджоли пили мед з тичинок срібнооких,
І світ поновлений сліди мої беріг.
13
Я повен дум про серця чисту вроду,
Бо шлях мій — це не тиха Божа милість.
Про серце сказано, що з нього на свободу
Думки великі вийшли в повноцілість.
Тому простіть мене за ранню зрілість,
Простіть майбутні помилки сьогодні.
Я завжди щастям міряв нещасливість,
Гарячим днем я міряв дні холодні.
Ми роздоріжжя вчора снили з другом...
Його шляхи — за іншим виднокругом...
Вітрило думки хвилю серця боре...
Я плачу... далі —незглибиме море...
Мій ніжний друг! Мій щедрий на тривоги!
У щедрості ж своїй я часто був убогий...
14
Переді мною далеч океанна,
Мов задум ще не здійснених пісень...
Усе попереду — любов, і цвіт, і день,
І мла, і ніч, і паморозь туманна.
Попереду — народження й прощання,
Попереду — минучість й неминучість,
Шумить мені годин бистротекучість,
Шумить мені не перша, не остання...
Колись увечері за роєм бджіл гудучим
Мій батько біг з відром води по кручі,
Полив їх... впав... у вулик переніс...
Колись увечері додолу падав ліс
І вітер листя підбирав і ніс...
Було красиво все, і мудро, і співуче...
15
Твій берег я пройшов, моя ріка!..
В душі моїй печаль стоїть неждана.
Печаль моя щаслива і гірка —
Переді мною далеч океанна.
Я вже спішу страждати і любить —
Весна моя плодами заважніла...
Благословен, хто може не спішить,
Доки хода і воля не змужніла.
Скоріш пливи, нова ріко моя!
Я встигну долюбить, доклясти встигну я!
У кожнім дні своя пора світанна.
Я повен дум про велелюдну згоду,
Я повен дум про серця чисту вроду —
Переді мною далеч океанна...
1957
* * *
До порога моєї землі
Поспішай, моя доле строга.
Коле осінь золото рога
Теплі лапи сумних журавлів,
В зачарованій млі на ріллі
Розверсталася сива дорога...
До порога моєї землі
Поспішай, моя доле строга.
Віддаю тобі волю свою,
Віддаю тобі силу, доле,
І думок незасніжене поле,
І незлого себе віддаю.
1957
* * *
Привіт тобі, ріко моєї долі!..
Ні, я себе не можу уявить
Без тебе, Дніпре, як і без тополі,
Що в серці моїм змалку тополить.
І навіть в цю запівнічну годину,
Коли б, здавалося, переді мною світ,
Переді мною всесвіт і політ
Думок і почуттів у верховину, —
Я раптом надивляю Україну...
Хвилину тому був я чародій,
Титан, володар, Богтисячосилий!
Віки гортав я, плакав і радів,
Вмирав, народжувавсь і знов ставав я сивий,
Був простором мій лагідний папір,
Де я писав народами і рухав
Сонця, і Землю, і колони зір,
І час був мірою мого людського духу.
Як раптом вибухнуло серце!.. І на нім
Дніпрові хвилі всесвіт застелили,
І я позбувся мужності і сили —
Стою хлопчиськом в мареві яснім...
Шляхи і степ... вітри і вітряки...
Озимина, шипшина і тополі...
І спокій повнить груди і думки...
Мовчи, любов! Мовчіть, буремні долі!
Мій світ стоїть мені уперше знов!
І тихну я, і світ у тиші плаче...
Ми з ним удвох... ніхто нас не побаче,
Ніхто не захвилює нашу кров.
Прощай, любов, і зненависть, і горе!
Прощайте, думи! Щастя і жалі!
Мене до себе первозданно горне
Дніпророжденний світ мій на землі,
І хата моя біла, і криниця,
І ніжний борщ з картоплею на дні...
Прийдіть мені! Вернітеся мені!
Благословіть мене і посміхніться!
Благословіть!.. Обов’язком і правом
Я змушений свій зір перевести:
Переді мною смерті і заграви,
Концтабори, прокляття і хрести;
Зруйновані народи і стремління,
Поранені бажання і думки,
Запродані хвилинами віки
Злились в хорали миру і цвітіння!
Застугоніли армії галопи,
І їх натхненники, вчуваючи кінець,
Серця перекопали на окопи
І захищаються з покопаних сердець!..
Не сплять всі партії, всі уряди не сплять,
Не спить трава і пам’ятники теплі,
Не сплять доріг зелено-сиві петлі,
І час не спить, щоб вирок підписать!..
1958
* * *
Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка, вузенька, як долоня.
Ця річечка — Дніпра тихенька синя доня,
Маленька донечка без імені іще.
Вона тече в городі в нас під кленом,
І наша хата пахне їй борщем.
Цвіте над нею небо здоровенно
Солодкими хмаринами з дощем.
Ця річечка тече для клена і для мене,
Її й тоді я бачу, коли сплю.
Я річечку оцю в городі в нас під кленом
Як тата й маму і як мед люблю.
1958
* * *
Мій день народження — це ти.
Повите муками у тебе є минуле.
В огні буденної людської суєти
У мене є майбутнє незаснуле.
В первонароджену хвилину чистоти
З тобою обмінялись ми серцями —
Моє майбутнє в грудях носиш ти,
А твої муки я повив піснями.
1959
* * *
Де ти, мій коню з Дніпра-Дунаю?
Зацокоти мені, коню-птах!
Може, я долю свою заспіваю
Десь попід Каневом у житах.
Літаки минаючи й вокзали,
Над землею диблячись увись,
По дорозі серця ми скакали,
Теплий пил тривог моїх куривсь...
І глибоким гордовитим ржанням
Крізь державні далі над Дніпром
Ти в’їржав у світ моє кохання
І закляк на кручі між дібров.
І коли у розпачу хвилину
Гриз я землю з болю у гаю,
Ти будив копитом Україну
И журно ржав на молодість мою.
Де ти, мій товаришочку чалий?
За твоїм і за моїм життям
Ще тоді удвох ми помічали
Глибину життя і майбуття...
Буде тобі сіно, і до сіна,
І земля барвінкова, й поріг,
А мені — дружина й Україна,
Сто тривог і тисяча доріг!
* * *
Останній міст проплив удалині,
Колеса змащено росою голубою —
І Київ на Богдановім коні
Пливе навстріч дніпровою водою...
Вже серце під колесами петля!..
Упало серце! Де тому причина?
Вже чуть, як обертається Земля,
І обертається з Землею Україна...
Красо моя! Вкраїночко моя!
Ну, що мені робити — я не знаю!
То прилечу, то знову відлітаю,
А день за днем і гасне, і сія...
Твоє обличчя світле, як надія,
Пахкими пальцями торкнув я уночі,
І кров свою змішав я із твоєю,
Як зерно із землею по весні.
Тоді ти стала мною, Батьківщино,
А я тобою на світанні став —
І свої очі я відкрив крізь тебе...
Ти поселила в серці мій народ,
Ти освітила думку мою часом
І в мову українки сповила.
Тебе дивлюсь я серцем і думками,
Тебе люблю я всесвітом, і людством,
І соняхом у золотому сні,
І сивиною вченого-мислителя,
І на стерні горошком польовим.
Ми стрінулись з тобою на Дніпрі,
Там губи я торкнув твої, Вітчизно,
Там вивірив по тобі пульс любові,
Годинник людства — з стрілками життя
На цифрах смерті — звірив із твоїм...
Ні, Батьківщино! Не лише стражданням
Чи радістю я звернений до тебе!..
1960
* * *
ТОСТ
Ти тут! Ти тут! Кохана, ти як світ, —
Початок і кінець твій загубився...
Багряною півчарою схилився
В вологих сонцетінях небозвід;
І морезвід півчарою другою —
І чара зустрічі в руці моїй горить!
Вони в ній — ти. Любовною рукою
Я п’ю тебе за тебе у цю мить.
Я п’ю за мить — за вогняне і чуле,
За любощів священне забуття.
Сучасна мить мені вже, як минуле,
Сучасна мить мені, як майбуття.
За вічність п’ю — вона тебе відкрила,
Кохана, спи... За споминів гаї!
За ще не квітлі квіти твого тіла,
За таємничі лінії твої!
За свято засинання й просинання,
За довші крила нашим літакам.
І за прощання! Вип’ю за прощання —
Прощання ще не зраджувало нам.
1960
* * *
Скажи мені, Дніпре, в якому стражданні,
Із серця якого народжений ти?
Скажи мені, Дніпре, в якім сподіванні,
З якої упав на степи висоти?
Чи, може, скорившись клекочучій силі,
На землю упав лютувать, і стогнать,
І чорним вітрам дарувати хвилі,
Щоб клопоту з ними й зажури не мать?
Чи, може, упав ти на груди століттям
У водах своїх освятити щоб час?
Та сонце твоє узялось верховіттям,
І стогону твого напився Тарас...
Чим далі у вічність, тим в юність далі,
Тим вище Тарас над тобою стає,
І, повен минулих надій і печалі,
Сьогодні він серце тобі віддає...
Клекочучий Дніпре! В якому народі,
В якому народі народжений ти?
Немеркнучий Дніпре! В якім переброді
Народ переходить в майбутні світи?..
Ти в мого народу течеш біля мрії,
Течеш біля серця безсмертям своїм,
Скажи ж мені, Дніпре, які вітровії
Все кличуть тебе крізь степи та гаї?..
1960
* * *
СТАНСИ
1
Люблю я думать. Я люблю
Очима тишу цілувати,
Коли, як в тихому гаю,
В душі урочисто і свято.
І грона кращих почуттів,
Налитих мужністю й стражданням,
Нести в твій дім і сподіванням
Поїти серце в забутті.
2
Степліло літечко... степліли
Веселі дні веселих літ —
І світ піймав мене... Зраділий,
Я обізвався серцем в світ,
І вже крізь тебе пораненько
Я крикнув, повен сил і дій:
— Мій світе, світку, світотенько,
Мій світонько, світище мій!..
3
І — почалось! В криваву греблю —
Політик чорних, сліз і ран —
Ввулканився в вулканну Землю
Кривавий Африки вулкан!
Пий, світе мій, вино свободи,
Як пив мій древній друг Лі Бо!
На ясні зорі, чисті води
Пливи, скривавлена любов!
4
Любов — не зло. Любов, якби
Від себе утекти можливо,
Таємних дум, бажань, журби
Якби зібрав я чисте жниво,
Тоді б ти бачила в мені
І мозолі під прапорами,
І космос, і над буряками
Жінок похилених, як в сні...
5
Нам вічно треба небом жить,
По шию будучи в планеті!
Якби я міг розворожить
Міщанство в реактивнім леті
І на серцях колючий дріт,
Одежі сірі стоганебні
І на економічнім небі
Всеїжоїжучий живіт!
6
То був мій перший день колись.
Стояло серце на колінах,
І профіль твій в бузкових тінях
Очима почуття дививсь...
Люби мене. Я вже розклав
Тобі дари в житейських мервах
Твій дім, і ти, й твій Берислав,
Гойдайтесь ще на моїх нервах...
7
То був мій другий день буття...
Гангрена серця почалася...
Замовкла раптом, зайнялася
Радіостанція Життя!..
Я знов коханий... Боже мій!
Щасливий вік той, у якому
Живе твій подих долі й мрій,
Краси і грації... Німому,
Ти робиш честь мені...
1960
* * *
Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі!
Ви чуєте? Це мій народ — як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя моє, біль
Йому належать звіку і довіку.
У битві доль, політик і систем
Мої набої — у його гарматах.
Я не слуга його, я — син його на чатах,
Я — син зорі його, що з Кобзаря росте.
Я — син його по крові, і кістках,
І по могилах, і по ідеалах.
Не вам з оскіпленими душами в забралах
Його звеличувать в фальшивих голосах.
Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально:
— Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно — дійсний формаліст!
Та де вже дінешся, раз мир заколосив
Пустоколоссям вашим в сиві ночі,
Жаль одного, що в леті до краси
Народу ніколи і плюнуть вам у очі.
Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір’їна в гордих його крилах,
Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!
1960
* * *
Вона була задумлива, як сад.
Вона була темнава, ніби сад.
Вона була схвильована, мов сад.
Вона була, мов сад і мов не сад.
Вона була урочиста, як ніч.
Вона була одненька, ніби ніч.
Вона була в червоному, мов ніч.
Вона була, мов ніч і мов не ніч.
Вона була, що наче й не була.
Але вона була! Була!
Любове, ні! не прощавай!
Непевний крок свій не збивай.
Непевний крок свій в ніч і сад...
Сердець розбитих серцепад...
Непевний кроче мій, іди!
Непевний кроче мій, іди!!
Непевний кроче мій, іди!!!
Непевний кроче мій, не йди...
Страждаю я, страждає труд,
А хмари небо труть і труть,
І дні, мов коні вороні,
Дорогоцінний час несуть.
Вона була, вона була!
Вона була, як світ, як гори!
І її гори — моє горе,
В її краю мені хула.
Але вона — жона. Вона —
Самозбереження народу.
І мову, кров його і вроду
Їй доля зберегти дана...
Ну, що ж тепер мовчиш, мій вік
Цивілізованих калік?!
Вітчизно-сльозе-мріє-сну,
Прийми болінь моїх весну.
Бо наче я вже не живу,
Свою надію неживу
Приспав під серцем і не сплю...
Двадцятий вік як я люблю.
Вона була за всі віки...
В прощальнім слові до руки
Схилялись їй і ніч, і сад...
Сердець розбитих серцепад.
1962
За матеріалами: Микола Вінграновський. Вибрані твори у трьох томах. Том 1. Поезії. 1954 - 2003. Передмова Т. Салиги. Художник Л. Бейгера. Тернопіль, видавництво "Богдан", 2004.
Більше творів Миколи Вінграновського на нашому сайті:
Твори Миколи Вінграновського
Небуденне явище в нашій літературі — поезія Миколи Вінграновського. Кажу: поезія, хоч в останні роки він більше пише прозу. Проте і проза його навдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну... Що ж таке: поетова країна? Це не просто географічне чи політико-адміністративне поняття. Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формували основу його духу. Це і доба, що дала настроєність і масштаб цьому духові. Це і люди, в яких і через яких поставали йому земля і доба: батько і мати, кревні й сусіди, друзі й ровесники... Це народ. Це великі книги й великі імена, до яких тягнувся... Земля... Україна... Миколаївщина...