«До світання!» — добірка громадянської лірики від Любови Сердунич

Любов Сердунич

СЛОВО

         А першим було Слово. 
         І Слово було Богом,
         яке шанували і цінували,
         аж до поклоніння, 
         себто обожнювання.

Бо Слово, народжене древом,
І вигріте Сонцем-Ярилом,
І висвячене самим Небом,
І виболене із пратебе,
Наснажене духом дивним,
Прикрашене квітом-дивом,
Ціловане вітром свіжим, –
Випещувалось у вірші,
Виболювалось чаїно,
Виóбразилось –
Україною!

* * *

Я ЙШЛА В... НІКУДИ

Посеред зрілости, посеред решти,
Де пік відчáю й луною: «Де ж ти?»,
Де спомин-мрія остудить груди, –
Тінь силуетом. Я йшла… В нікуди?
Де передрання – арбітром дневі,
Де невсипущий пульсує нервик,
Посеред буднів й скраєчку свята –
Я йшла у біль твій – й свого багато.
Почуй! Озвися! Ти ж був! Ти ж – дишеш!
Я не блаженна: люблю… Так вийшло…
Я йшла… в нікуди… Й ще двоголоссям
Луна озвалась: «Те все здалося… 
                           ось я… ось я…»…
                   
                   
* * *

ПРО ТЕБЕ…

Про тебе – жура, і недуга, й світанок.
Тривоги – справдешні, як праведне небо.
Про тебе – і перший мій сон, і останній.
Та й снів тих немає, бо й ночі – про тебе.
Мій смуток – про тебе, про мене – твій усміх.
А зустріч нова…  забирає по дневі.
Бажання твої прагматичні та усні,
А мрії мої – нездійсненно-життєві.
Почув і забув. І… вертайся… Таким же…
Внеси джерелиці і зранку запий це.
Мені ж – ворожити: чи збудешся? Й ким же?
І сповіддю стане новою папір цей.

* * *

СЛОВА НЕ ПОВИННІ МОВЧАТИ!

Якщо ти – нащадок сарматів
Чи аріїв-укрів – на чати!
Коли говорять гармати –
Слова не повинні мовчати!
Якщо пульсує той геник,
Котрий не дає заснути, –
Вчувайсь паном-аборигеном
І ген передай онукам.
Дулібом був дід чи полянин,
Косак, чи козак, чи повстанець –
Завжди рокотали Бояни:
Слова піднімали повстання.
Не зникло зло НКВДешнє!
Новітній бандерівцю-вою,
Нехай моє слово сердечне
Послужить тобі булавою!
Якщо ти нащадок сарматів
Чи аріїв-укрів – на чати!
Коли говорять гармати –
Слова не повинні мовчати!

* * *

ПЕРЕД ЧИСТИМ АРКУШЕМ

Мене – нема ще. Ані слів, ні зору –
Нічого. Лиш… сумління ломота…
Є зав'язь думки, місячно-прозора.
Чуття пульсують, серце виліта.
Цей аркуш п'ятитисячний – як перший.
Стосотий біль, як вперше, проживу.
Спішать слова, голодні і не пещені.
Вони – ще безлад. Їх… ніяк не звуть.
І слів нема. Та є чуття! І тільки.
Колючі та уперті, мов… з ялин.
Нема мене, ні думки й рими-втіхи.
Лиш зав'язь-загадка. І біло-чистий лист.

* * *

ВИШИВАНКА ДЛЯ КОХАНОГО

Ой візьму я нитку білую,
Нею вишию по білому.
«Біллю» вишию коханому,
Аби був для мене парою.
Рівно ниточку я випряду,
Добре ниточку я вибілю
На морозі й на Ярилові,
На росиці, на світанковій,
Ще й на зорях і при місяці…
Наворожу на три місяці...
Ще й жлукті добре вибілю,
Бо так біло-чисто я люблю…

* * *

МОВО ПРЕВЕЛИЧНА!

Йшли тебе понищити зусібічні зайди,
Ти – не штучно створена, тож і не загинеш.
Ти ще вся – не сказана, ти – диво несказанне,
Мово українська, Мати-Берегине!
У душі злеліяна, серцем облюбована,
Запульсуєш говором, а була ж й столична!..
Та була й розстріляна і не раз шматована,
Мово українська, страднице велика!
Ти здіймись орлицею та понад руїнами,
В золото-блакить вдягнись на віки, як звично.
З кожним рід-родиною хай тобі вкраїниться,
Наша предковічна ти мово превелична!

* * *

ДО СВІТАННЯ!

До пітьми не звикли очі.
Та одначе – пам’ятаймо:
Найгустіша темінь ночі  – 
За годину до світання.
Йди  поволі, але  вперто.
Не оглянься,  не спіткнися.
Не  шукай  доріг  затертих:
Ними  ходять  темні  й ниці.
Вмій  навпомацки впізнати,
Друг чи ворог  із тобою.
Не спокушуйсь на принади.
Переймись лиш  боротьбою.
Відрізнити чорне й біле
Ти зумій і в мить останню.
В ночі темінь є найбільша.
Після неї йде – СВІТАННЯ!