АБО ГОРОХ ПРИ ДОРОЗІ
(Казка)
"Ви бачите, які великі прибутки король щороку має зі своїх мор« ських гаваней; отож, на мою думку, ще ніким не висловлену, слід було б усі береги Франції (зробити це неважко) перетворити на зручні гавані — це могло б дати дуже велику вигоду". (Мольєр, «Докучливі»)
Спромігся Солопій весною на горох,
Та й, сівши з Хіврею, собі міркують вдвох,
Чи то продать його, чи то його посіять:
«А що ж тут мірковать? Не полінуйсь, провіять, —
Озвалась Хівря тут, — в мішечки позсипай,
Та й сіять на поле, під дощ, мерщій чухрай!»
«Воно-то, Хівре, бач, тут не за тим ідеться...
Але посіять так, як у людей ведеться!..
Нехай йому лихе!.. Горох — ласенька річ,
І дітвора за ним полізе хоч у піч!
Ти ж раєш сіяти горох на перелозі!..
Ей, Хівре!.. переліг лежить наш при дорозі:
Ей, обскубуть горох наш зеленцем,— побач!..
В лопатках обнесуть!.. Тогді — хоч сядь та й плач!»
«Якої вражої ти матері сумуєш?
Цур дурня! навісний! Чи ти ж того не чуєш,
Що як уродить бог, то дасть на долю всіх?
Чи це ж не глум тобі, не сором і не сміх? —
Браг батька зна—чого безглуздому жахаться!
Та ’дже ж, як кажуть то, коли вовків лякаться,
То нічого ходить з сокирою і в ліс!..
Іди ж, кажу, та сій! Не мимри там під ніс!
Аби лиш, господи, на ниві нам вродило,
То буде й нам, і всім... чи чуєш ти, мурмило?
Не будь уїдливий, як бридка та оса,
І довше не спричайсь, бо вилаю, як пса!»
«Ей, Хівре,— Солопій сказав їй,— не сварися,
Бо, далебі, горох наш згине!.. Схаменися!..
Ну, сількось!.. я пійду, посію, та не там,
А де-небудь в кутку, що й враг не найде сам».
«Не перебендюй-бо так довго, Солопію!
Бо я горох сама, де схочу, там посію;
Сама я й викошу, як треба, на покіс,
І ось тобі тогді я дулю дам під ніс!..
Але, мій голубе, прошу тебе по ласці:
Послухай часом тих, що ходять у запасці;
Плюнь, серце, на того, хто так тобі сказав,
Що буцім бог жінкам'волосся довге дав
За те, що розум їм укоротив чимало;
То погань так,верзла, школярство так брехало!
А я ж то й мужиків,— кру ги ти не верти,—
Не раз вже бачила таких дурних, як ти!
От так!.. Питай людей, бо той, хто їх питає,
Мов старець без ціпка, по стежках не блукає.
Не раз ти за двома зайцями польовав,
Зате ж ні одного, гонившись, не піймав;
Не раз ти жаловав ухналиків стареньких,
Зате ж ти скільки вже згубив підків новеньких!
Отак ти і тепер горох запропастиш,
Коли б ти й сам пропав!» — «Чого ти там
гарчиш?» —
Сказав нащ Солопій та й, з серця, дейко з хати;
Запрігши гул их, він ну переліг орати!
Зорав, посіяв він горох, заволочив,
Аж тут і дрібний дощ ріллю його змочив.
Зійшов горох, піднявсь, підріс, зацвів рясненько.
Хто йшов, той приглядавсь горохові пильненько.
Тим часом вже почав вбиваться й в лопатки;
Аж [тут] прийшла черга і на самі стручки.
Хто йде — горох скубне: гребець скубне у жменю;
Іде косар і жнець — нагарбають в кишеню;
Прискочить дітвора — і в пелену смикне...
Зібрав наш Солопій горох, та, знай, клене
І, на чім світ стоїть, по-сороміцькій лає,
Усіх батьків з того він світу вивертає:
«Стонадцять би копиць з рогами вам чортів!
А, бісів народе!1., коли б ти околів!
Коли б ти кожним був стручечком подавився!
Щоб в пельці вій тобі кілком був зупинився!
Коли б то тріснув був од його твій живіт,
Ніж мав ти це мене так посадить г-га лід!
Щоб горошш-ючки в твоїх кишках бісовських
Так набубнявіли, як барабан московський!»
Багацько дечого співав тут Солопій,
Молився за ввесь рід хрещений і за свій,
І вже роззявив рот, щоб по-кацапській лаять,
Та засоромився:, і, часу щоб не згаять,
Гукав, і верещав, і пінивсь, і плювавсь,
Неначебто його і справді хто злякавсь!..
До Хіврі сікався, за макогін хапався
І не на жарт-таки, сердега, розгулявся;
То вп’ять по доброму ладу він їй казав:
«Бач, Хівре навісна, що наш горох пропав!
Бач, шкапо гаспидська, чого ти наробила!
Та ти ж мене навік оце запропастила!..»
Іще смачненьке щось збиравсь сказав він їй:
«Послухай, бовдуре,— сказала Хівря,— стій!
Уже, як бачу я, тебе не переперти:
Хто дурнем уродивсь, тому і дурнем вмерти!
Але, мовляв, іще б сюди й туди з дурним;
От горе та біда — з дурним та ще й з лихим!
Казала я тобі, що як нам бог уродить,
То буде нам і всім, і злодій не зашкодить;
Аж так і є: хоч ти посіяв два мішки,
Хоч тілько хто хотів, той паші рвав стручки...
(Нехай йому в користь!), а все ж, хвалити бога,
Зібрав ти сім мішків гороху з перелога!
Де п’ють, то там і ллють; без шкоди не бува,
Аби здоровенька лиш наша голова!
Але ти хочеш, щоб не їли кози сіна
І ситі щоб були? Ой, мудрий дуже з сина!..
Ну, цур тобі та пек! роби ти, що хоти:
Ори, мели і їж... Хоч голову скрути,
Про мене!.. Я тепер і не роззявлю рота;
Та вже ж побачимо, яка твоя робота!
Та й люди ж, сіючи, хоч тратять, а орють:
То дурні, от як ти, кесіяпі ростуть!..
Ей, схаменешся ти, та пізно, Солопію!»
«Та вже ж, хоч схаменусь,— сказав він,—
хоч посію,
Та не по-твоєму; зроблю, як сам умію;
Зроблю, щоб і стручка ніякий біс не вкрав».
Зробив наш Солопій, як сам здоровий знав:
Він на другу весну, плуг і рала забравши
І між пшеницею і житом пооравши,
Всередині горох увесь посіяв свій.
«Тепер-то,— дума наш дурненький Солопій,—
Тепер-то мій горох вже, мабуть, розцвітав!
Нехай цвіте, нехай тим часом доспіває;
Ось, як пі йду в жнива пшеницю й жито жать,
То часу марно щоб так-сяк не зваковать,
Скошу і свій горох, в копиці поскладаю,
То й з ним управлюся, і разом жнив не згаю».
Пішов в жнива, та ба!.. Ні зерна не застав!
Проциндрив Солопій горох і просвистав,
А за горохом в гурт — і жито, і пшеницю!
І тільки зо всього соломи взяв з копицю!
А як же це? — От так: пронюхали в селі,
Що Солопій горох посіяв на ріллі,
Між житом та поміж пшеницею своєю,—
Давай ходить в горох!.. Ходили і хіднею
Пшеницю й жито так пом’яли та стовкли,
Що сучий син, коли і місце їй найшли!..
Що ж Хівря? — Румсає!.. А що ж чинить небозі?
Як тільки ж зуздріла роззяву на порозі,
Зняла торбинки дві з рядниночки з кілка:
«А, бач, гадюко, бач?.. Ти жаловав стручка,
Тепер за ту-сяку нікчемну горошинку
Ти обголив мене і дрібную дитинку!
Так от якого нам ти підпустив тхоря,
Що я зосталася з дітьми без сухарні
Бач, пико гаспидська! чортівеький Солоп'яго'!
До чого нас довів ти, бридкий скупендяго!
Іди ж тепер відсіль!.. Щоб твій і дух не тіахі
Не вмів свого,— носи ж ти хліб чужий в торбах!»
Сказала... Та й торби на його почіпляла
І між старців, мов пса, Солопія прогнала!
Послухайте мене ви всі, Солопії,
Що, знай, мудруєте і голови свої
Чорт батька зна над чим морочите до ката;
Як в борщ, замість курчат, нам класти рсошенята,
Як груші на вербі і дулі вам ростуть,
Як їсти дасть біта, та ще й гладкими буть,
Як локшину кришить для війська із паперу,
Як квашу нам робить з чорнила і тетерю,
Як борошно молоть без жорнів,— язиком,
Як бджоли годовать без меду,— часником,
Як каву пить панам з квасолі, — з буряками,
Як ниви засівать без сім’я,— кізяками,
Як з кожного зерна сім кварт горілки гнать,
Як сіно нам пером косить, як кіньми жать,
Щоб людям і сніпка не дать на заробіток,
І пташці ні зерна погодовати діток,—
Заплюйте лиш оцю, скажені ви, бридню!
Де треба руки гріть, там треба і огню.
Та вже з вас не один орав під небесами,
А як на землю зліз, пійшов в старці з торбами!
(25.09. 1819 р. Харків)
* * *
Петро Гулак-Артемовськи
ТЮХТІЙ ТА ЧВАНЬКО
(Побрехенька)
"Мої дні — це тканина з чудних контрастів: я живу плачучи, я плачу сміючись. Кохання — ці солодкі чари для багатьох сердець — для мого серця було джерелом болі та сліз. Щоби полегшити свою долю і свої пекучі жалі, зітхаючи, я пишу кумедні вірші. Яка ж бо справді смішна наша доля! Бажаючи плакати, я смішу інших!" (Автор)
Наш віршомаз Тюхтій старих людей шанує:
Гарасько як звелів,— він так і компонує.
Чи справжки, чи на жарт що тільки написав,
То так на дев’ять рік те в бодню і запхав;
А на десятий рік, як вийме й прочитає,—
Побачить сам здоров, що там ладу біс має,
То в грубу так-таки і впре шпаргалля все!..
От брат його, Чванько, слабкий уже на се!
Що начеркав, те так в друкарню і несе!
Але громада їх однако поважає:
Того ні сном не зна, другого не читає!
Скажіть, будь ласкаві: хто з їх дурніший двох?
Та глузду, гріх казать, скупенько у обох!..
Так перший же хоч тим за працю надолужить, -
Що в дев’ять рік хоч раз теплом собі услужить;
Другий — такий дурний, що з холоду дрижить,
А книжок же його з півсажня так лежить...
(1.11. 1819 р., Харків)
* * *
Петро Гулак-Артемовський
ПАН ТА СОБАКА
Казка
На землю злізла ніч... Нігде ані шиширхне;
Хіба то декуди скрізь сон що-небудь пирхне,
Хоч в око стрель тобі, так темно надворі.
Уклався місяць спать, нема ані зорі,
І ледве, крадькома, яка маленька зірка
З-за хмари вигляне, неначе миш з засіка.
І небо, і земля — усе одпочива,
Все ніч під чорною запаскою хова.
Один Рябко, один, як палець, не дрімає,
Худобу панську, мов брат рідний, доглядає,
Бо дарма їсти хліб Рябко наш не любив
Їв за п'ятьох, але те їв, що заробив.
Рябко на панському дворі не спить всю нічку.
Коли б тобі на сміх було де видно свічку.
Або в селі де на опічку
Маячив каганець.
Всі сплять, хропуть,
А деякі сопуть,
Уже і панотець,
Прилізши із хрестин, до утрені попхався...
А наш Рябко, кажу, все спатки не вкладався.
Знай, неборак, ганя то в той, то в сей куток:
То зазирне в курник, то дейко до свинок,
Спита, чи всі таки живенькі поросятка,
Індики та качки, курчатка й гусенятка;
То звідтіль навпростець
Махає до овець,
До клуні, до стіжків, до стайні, до обори;
То знов надад чимдуж,— щоб часом москалі
(А їх тогді було до хріна на селі),
Щоб москалі, мовляв, не вбрались до комори.
Не спить Рябко, та все так гавка, скавучить,
Що сучий син, коли аж в ухах не лящить,
Все дума, як би то піддобриться під пана;
Не зна ж, що не мине Рябка обрадована!
Як гав, так гав,— поки свінуло надворі;
Тогді Рябко простягсь, захріп в своїй норі.
Чому ж Рябку не спать? чи знав він, що з ним буде?
Заснув він смачно так, як сплять всі добрі люде,
Що щиро стережуть добро своїх панів...
Як ось — трус, галас, крик!..— весь двір загомонів!
«Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. сюди Рябка кликніте!..»
«Ось-ось я, батечки!.. Чого ви там, скажіте?»
Стриба Рябко, вертить хвостом,
Неначе помелом,
І знай, дурненький, скалять зуби
Та лиже губи.
«Уже ж, бач,— дума він,— не дурне це в дворі
Од самої тобі зорі
Всі панькаються коло мене.
Мабуть, сам пан звелів віддать Рябку печене
І, що осталося, варене,
За те, що, бач, Рябко всю Божу ніч не спав
Та гавкав на весь рот, злодіїв одганяв».
«Цу-цу, Рябко» — ще раз сказав один псяюха,
Та й хап Рябка за уха!
«Кладіть Рябка»,— гукнув. А ж ось і пан прибіг.
«Лупіть Рябка,— сказав,— чухрайте! ось батіг!»
«За що?..— спитав Рябко, а пан кричить: «Чухрайте!»
«Ой! йой! йой! йой! А пан їм каже: «Не вважайте!»
«Не буду, батечку!.. За що ж це честь така?..»
«Не слухай,— пан кричить,— лупіть, деріть Рябка!..»
Деруть Рябка, мов пір'я,
На галас збіглась двірня.
«Що?.. як?.. за що?.. про що?..— не знає ні один.
«Пустіть!..— кричить Рябко.— Не будь я песький син,
Коли вже вдержу більш!..» Рябко наш хоч не бреше,
Так що ж? Явтух Рябка, знай, все по жижках чеше.
«Пустіть, швидчій, пустіть!..» — пан на весь рот гукнув
Та й з хати сам умкнув.
«Пустіть,— гукнули всі.— Рябко вже вдовольнився!..»
«Чим, люде добрі, так оце я провинився?..
За що ж глузуєте?..— сказав наш неборак.—
За що знущаєтесь ви надо мною так?
За що?.. за що?..» — сказав та й попустив патьоки...
Патьоки гірких сліз, узявшися за боки.
«За те,— сказав один Рябкові з наймитів,—
Щоб не колошкав ти вночі своїх панів;
За те... але... щось тут... ходім, Рябко, лиш з хати,
Не дуже, бачу, рот тут можна роззявляти:
Ходім, братко, надвір». Пішли. «Се не пусте,—
Сказав Явтух Рибку,— оце тебе за те
По жижках, бра Рябко, так гарно пошмагали,
Що пан із панею сю цілу ніч не спали».
«Чи винен я сьому?.. Чи ти, Явтух, здурів?»
«Гай, гай!..— сказав Явтух.— Рябко! ти знавіснів;
Ти винен, бра Рябко, що ніччю розбрехався;
Ти ж знав, що вчора наш у карти пан програвся;
Ти ж знав:
Що хто програв,
Той чорта (не тепер на споминки!) здрімає,
Той батька рідного, розсердившись, програє;
Ти знав, кажу, Рябко, що пан не буде спати:
До чого ж гавкав ти?... нащо ж було гарчати?
Нехай би гавкав сам, а ти 6 уклавсь тихенько,
Забравшись в ожеред, та й спав би там гарненько.
Тепер ти бачиш сам, що мокрим він рядном
Напався на тебе — і, знай, верзе притьмом:
Що грошей вчора він проциндрив щось не трохи,
Що паню через те всю піч кусали блохи,
Що буцім вчора він грать в карти б не сідав,
Коли б сьогоднішню був ніч хоч закуняв;
Що буцім ти, Рябко, так гавкав, як собака,
Що буцім по тобі походить ще й ломака;
Що, бачся, ти йому остив, надосолив,
І, бачся, він тебе за те й прохворостив.
А бач, Рябко, а бач!., не гавкай, не ганяйсь;
Ляж, хирний, та й мовчи і з паном не рівняйсь!
Чого брехать? нехай наш пан здоровий буде:
Він сам і без собак сю панщину одбуде».
Послухав наш Рябко поради Явтуха.
«Нехай тяжка йому година та лиха,—
Сказав,— що за моє, як кажуть люди, жито
Та ще й мене і бито!
Коли моє невлад,
То я з своїм назад.
Чи баба з воза,— що ж? велика дуже вада!..
Кобилі легший віз, сьому кобила й рада»
Отак сердега наш Рябко помірковавсь,
Та й спать на цілий день і цілу ніч попхавсь;
Заснув Рябко, захріп, аж ожеред трясеться.
Рябку й не сниться, не верзеться,
Що вже москалики в коморі й на дворі —
Скрізь нишпорять, мов тут вони й господарі,
Що вовк ягнят, а тхір курчаток убирає.
Аж тут і надворі туж-туж усе світає.
«Цу-цу, Рябко!..— тут всі, повибігавши з хат.—
Цу-цу, Рябко!.. на-на!..» — гукнули, як на ґвалт.
А наш Рябко тобі і усом не моргає,
Хоч чує, та мов спить і мов недочуває.
«Тепер-то,— дума він,— мій пан всю нічку спав,
Бо не будив його Рябко і не брехав?
Тепер-то він мені свою покаже дяку,
Тепер уже не втре мені, як вчора, маку...
Нехай цуцукають... Мене сим не зведуть,
Поки самі сюди обід не принесуть;
Та ще й тогді, не бійсь, поскачуть коло мене,
Поки візьму я в рот хоч страву, хоч печене!»
«Цу-цу!..— сказав іще Рябкові тут Явтух.—
Цу-цу!...— задихавшись, мов з його перло дух.—
Ходім, Рябко!..» — «Еге? Ходім!..— Не дуже квапся,
Сам принеси сюди...»— Іди ж хутчій, не бався!..»
«Ба, не піду, Явтух!» — «Іди, бо кличе пан!..»
Сказав та й зашморгнув на шиї він аркан.
«Чешіть Рябка!» — гукнув. Аж тут їх щось з десяток
Вліпили з сотеньку київ Рябку в завдаток.
«Лупіть Рябка!» — кричить тут пан, як навісний!
Рябко ж наш тільки вже що теплий та живий.
Разів із шість Рябка водою одливали
І стільки ж раз його, одливши, знов шмагали,
А потім перестали.
Рябко спитать хотів, але Рябків язик
Був в роті спутаний, неначе путом з лик,
І герготав щось, як на сідалі індик.
«Постій,— сказав Явтух Рябкові,— не турбуйся,
Я правду всю скажу: ото, Рябку, шануйся,
Добра своїх панів, як ока, стережи,
Зарання спать не квапсь, в солому не біжи,
Злодіїв одганяй та гавкай на звірюку.
Не гавкав ти, Рябко! За те ж ми, бач, в науку,
Із ласки, з милості панів,
Вліпили сотеньок із п'ять тобі київ».
«Чорт би убив твого, Явтух, з панами батька,
І дядину, і дядька
За ласку їх!..— сказав Рябко тут наодріз.—
Нехай їм служить більш рябий в болоті біс!
Той дурень, хто дурним іде панам служити,
А більший дурень, хто їм дума угодити!
Годив Рябко їм, мов болячці й чиряку,
А що за те Рябку?
Сяку мать та таку!
А до того іще спороли батогами,
А за вислугу палюгами,
Чи гавкає Рябко, чи мовчки ніччю спить,
Все випада-таки Рябка притьмом побить.
Уже мені, бачу, чи то туди — високо,
Чи то сюди — глибоко:
Повернешся сюди — і тута гаряче,
Повернешся туди — і там-то боляче!
Хоч би я тісто вніс псяюсі із діжею,
То б він розтовк і ту над спиною моєю.
З ледачим все біда: хоч верть-круть, хоч круть-верть,
Він найде все тобі хоч в черепочку смерть».
(1818)
За матеріалами: П. П. Гулак-Артемовський. Твори. Упорядкування, вступна стаття і примітки Б. А. Деркача. Київ, видавництво художньої літератури "Дніпро", 1978, стор. 24 - 28.
*****
ЛІТЕРАТУРНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРУ "ПАН ТА СОБАКА"
На повну силу талант Петра Гулака-Артемовського розкрився в його байках, що, у своїх кращих зразках, стали справжнім надбанням української літератури. Найвизначніша серед них, як і взагалі у творчому доробку поета, заслужено вважається байка, чи, за визначенням самого автора, «казка», «Пан та Собака». Протягом кількох років Петро Гулак-Артемовський учителював в приватних пансіонах, у родинах польських поміщиків на Волині. Тут майбутній поет мав можливість глибше пізнати гірке підневільне життя трударів-кріпаків, ознайомитися з народною творчістю. Ймовірно, що саме тут, на Волині, у Петра Петровича і виник задум написати байку «Пан та Собака», що принесла письменникові славу і стала справжньою подією в тогочасному українському літературному житті. Одразу ж після опублікування в «Украинском вестнике» у 1818 році вона здобула таку широку популярність, що ходила в списках. «Пан та Собака» й інші байки Петра Гулака-Артемовського пов'язані з творчістю Ігнація Красіцького. Використавши в «казці» сюжетну канву чотирирядкової байки польського антора «Пан і Пес», а також окремі епізоди з іншого його твору — сатири «Пан, не вартий слуги», поет вводить численні яскраві сцени, широкі побутові зарисовки (наприклад, змальовує на початку «казки» картину ночі на селі і в маєтку пана), комічно-драматичні ситуації, емоційний розмовний діалог, простору «мораль», тобто створює, по суті, цілком самостійну, оригінальну поезію. До того ж байка Петра Гулака-Артемовського — що особливо важливо — набула гумористично-сатиричного забарвлення, соціального звучання.
Байка «Пан та Собака» перейнята протипанськими настроями і має антикріпосницьке спрямування. Зачіпаючи тут такі актуальні питання того часу як становище кріпаків, їх стосунки з поміщиками, Петро Гулак-Артемовський викриває самодурство і розбещеність панів, висловлює співчуття до безправних селян. В алегоричному образі Рябка, винятково сумлінного й чесного, поет розкриває долю кріпака, повністю залежного від пана. Рябко прагне догодити панові. Але залишається винним і тоді, коли не спить цілу ніч, охороняючи поміщика, і тоді, коли заснув: у першому випадку заважає панові спати, в другому — злодії пограбували панське добро. В результаті покірний, по-рабському відданий своєму поміщикові беззахисний Рябко стає жертвою його чергової примхи. Після другого незаслужено жорстокого покарання у Рябка «заговорило» обурення:
Чорт би убив твого, Явтух, з панами батька,
І, дядину, і дядька
За ласку їх!..— сказав Рябко тут наодріз.—
Нехай їм служить більш рябий в болоті біс!
Той дурень, хто дурним іде панам служити,
А більший дурень, хто їм дума догодити!
Петро Гулак-Артемовський розумів, що його «казка» може накликати гнів «злого», «ледачого» панства, і тому звертається до Квітки-Основ'яненка («Супліка до Грицька Квітки»), який на той час був предводителем повітового дворянства, з проханням захистити його і Рябка, а також вимагати від поміщиків людяного ставлення до покріпаченого селянства. Пропонує скликати «тих навісних панів» й звеліти їм «струп Рябка довгенько полизати», бо і «над псом повинно ласку мати».
Не виступаючи проти основ самодержавного ладу, Петро Гулак-Артемовський під впливом тогочасних антикріпосницьких громадських настроїв і ліберальних обіцянок царя щодо можливих реформ у селянському питанні лише картав надмірне свавілля й самодурство поміщиків — «навісних», «ледачих» і «дурних». До того ж така критика послаблювалася й загальним жартівливим тоном творів. Поет мав намір тільки присоромити окремих жорстоких кріпосників, апелюючи до їхнього сумління.
У цій байці, як і в деяких наступних творах, Петро Гулак-Артемовський, йдучи від безпосередніх життєвих спостережень, прагне до художньо-конкретного зображення дійсності, до показу її в соціально-побутовому плані. Поет постійно звертається до народної творчості, широко користується різноманітними ідіоматичними зворотами, яскравими порівняннями, приказками й прислів'ями, часом підпорядковуючи їх увиразненню провідної ідеї твору, соціальної характеристики персонажів. Народнопоетичні вислови і прислів'я автор іноді вдало перефразовує відповідно до віршованого ритму, при цьому підсилюючи їх іронічно-гумористичне забарвлення: «Чи баба з воза,— що ж? велика дуже вада!.. кобилі легший віз, сьому кобила й рада»; «З ледачим все біда: хоч верть-круть, хоч круть-верть, він найде все тобі хоч в черепочку смерть» тощо. В усьому цьому виявився благотворний вплив традицій Івана Котляревського.
Незважаючи на обмеженість ідейного змісту та деякі інші недоліки (наявність натуралістичних рис у змалюванні окремих явищ, приміром, у сцені екзекуції Рябка, надмірне захоплення діалектизмами, вульгаризованою лексикою тощо), байка «Пан та Собака» була безсумнівною творчою удачею молодого поета. Завдяки злободенності тематики, народному колориту, реалістично-сатиричним тенденціям у змалюванні поміщицької дійсності вона відіграла помітну роль у посиленні антикріпосницьких настроїв тогочасного суспільства, а також у розвитку реалістичної байки на Україні. Саме починаючи з цього твору, байка в українській літературі дедалі більше набуває виразного соціального звучання.
За матеріалами: Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка. Поетичні твори. Упорядник М. М. Павлюк. Київ, видавництво "Наукова думка", 1984, стор. 32 - 62.
Більше творів Петра Гулака-Артемовського на нашому сайті:
