П'ять есе з циклу прозових творів Сергія Губерначука "З любов’ю до життя"


Оповідання-есе з циклу прозових творів Сергія Губерначука З любов’ю до життя. У розділі використані акварелі української художниці Анни Армони.

 

 

Сергій Губерначук

ПУТЬ


                                                  "Ми всі дихаємо 
                                                                      один одному в потилицю..." 
                                                                                                            Володимир Ніколаєць 


Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь.
Невже от саме я піду шукати, де кінець твоїх задумок?
Але ж, окрім мене одного, є ще десятки інших, є сотні кращих, тисячі таких; окрім мене одного, є ще мільйони років, мільярди слів і безліки вітрів. Їх я враховую так само, як тебе; беру до відома і йду обабіч. Але коли вже збочувати час, оскільки ти є путь, – тебе лишаю; так само, як лишити можу все, що самостійним є зайти далеко. Хай ґрадусів на сорок повернувши вбік звідтіль, де розстеляєшся ти, нібито путь, я опинюся осеред роздолля, піду красою світу, не зважаючи на жоден орієнтир; а там, де тільки-но окреслюватиметься дорога, пускатиму сльозу чи слину за тим минулим дивним часом, коли переді мною розстелялися і говорили загадками про майбутнє. (Майбутнє – це табу на всі загадки. Майбутнє заборонено ворушити словом чи напівсловом і тривожити передчасно. Воно має бути.) Якщо казатиму, що в мене є своя путь, це означає, що вона може перехрещуватися з іншими. Це добре, коли інші не розстеляються перед тобою – і ти можеш не спокуситися, і не піти не своєю продекларованою дорогою. А якщо ти сам коли-небудь розстелишся перед кимось і запросиш іти твоїм невідомим шляхом, але вже оголошеним? Що тоді? Так і буде. Це має бути виняток. Це має бути випадок. Лише любов є випадковим винятком, є винятковим випадком у дорозі. Лише завдячуючи їй, ти можеш перейти на іншу путь ... для себе і для неї безболісно. Але, оскільки я є всього-на-всього твоїм об’єктом і всього-на-всього твоєї любові – не стелися переді мною, бо буде болісно. І тіш себе, що мене так само хтось не любить, як я тебе. Це надто довгий коментар до того, проти чого. Воно має бути.

 

 

Оповідання-есе з циклу прозових творів Сергія Губерначука З любов’ю до життя. У розділі використані акварелі української художниці Анни Армони.

 


НОВИЙ ДЕНЬ

Десь за майже розталою прозоро-світанковою межею сивих лісів народжувався новий день. Із-за ледь-ледь рожевого, стомленого сутінками обрію, мовби ненароком, поволі виринали перші вранішні промені. Роздратований веселковими кольорами марева обрій нарешті відчинив свій одвічний скарб: з-під побореної світлом темної громади землі з’явився розпечений окраєць ранкового сонця, з кожним променем поповнюючи світ дивовижними звуками природи. Здавалося, спить вона, знесилена вчорашньою грою, відспівала вже всі пісні; та ні – знову солов’їний щебет розірвав тенета темряви, знову розворушив життєдайні джерела, заново зродивши людське натхнення до праці.
Справжнє диво, яке ще не раз змусить поета взятись за перо.
Одна за одною в небі танули зірки, ховаючи свої мініатюрні промінці серед безмежної блакиті. День усе більшав і більшав, немовби своїм ростом навмисне прирікав низький світ до загибелі…
Заспівало море звуків своїх дивовижних пісень; розпливлося над селом різнобарвним багатоголоссям. Клекотали бусли, вітаючи новий день, кукурікали півні, віддаючи постійну данину часові, відтьохкував соловейко, долаючи в гаю невимовну тишу. Навіть жаби і ті співали їй, боячись відстати від пернатого світу. Шумів очерет. Він співав тиху пісню, колихаючи вітер на своєму загостреному листі.
Зраділе ревіння корів, що вирушили на пасовище, розносилося над невеликим поліським селом, розквітчаним і втомленим...
Оторочений зеленню Тетерів вигинався виблискуючою на сонці гадюкою поміж тієї дивовижної української природи, немовби бажаючи заглянути у кожен її куточок. 
І кругом пашіло життя! Кругом воно подавало знак! 
Добрий знак!

 

 

Оповідання-есе з циклу прозових творів Сергія Губерначука З любов’ю до життя. У розділі використані акварелі української художниці Анни Армони.

 

НАДІЯ

Прямолінійно крокуючи по вулиці, несподівано зупиняюсь, обертаюсь на 180 градусів, мов хвора комета, і вже тихше, у ритмі наповзаючої на вулицю мряки, волочусь у ту безвість, звідки не задумувавсь. Я втратив надію. Виходить, я голову втратив, раптом. Цілеспрямованість – поняття векторне. В один бік – практика (стрілочка полетіла), в інший – теорія (стрілочка полетіла). Я стаю теоретиком – значить, втрачаю надію на повне, безпосереднє втілення. Мої формули, що засіли в моїй голові, мов у хмарі дощ, по одній букві посипались: ен! а! де! і! я! Як багато я знаю. Але все "воно" невтілиме у цьому світі. Це формули ілюзій, на яких тримається світ. Дощ розмиває асфальт – до землі, землю – до каміння, каміння – до води. Це – кругообіг! За системою ілюзій. Красиве біле сонце за хмарами. Я впевнений, що це місяць, бо за системою ілюзій поняття доби втрачається. Воно не враховується в жодній формулі. Сині крони дерев, які шеренгами припаркувалися в залізобетонному місті моєї надії, мають для світу своє високе значення. Вони оригінальні. Але, за системою ілюзій, лише тоді, коли йде холодний вечірній дощ, а я забуваюся вдома свою парасолю.
Як важливо, що практично мислити я вмію, але не можу. Хіба втрачена надія – це божевілля? Хіба божевілля – це втрачена надія? Зовсім ні. Це просто різні поняття, за якими стоять люди з вищих і нижчих інстанцій. У лапках і без. Мої знання – не моє́ божевілля, і не́ божевілля. Моя втрачена надія – моя́, бо вона живила знання, непотрібні іншим людям.
Тепер я зайду в цей будинок, де стіни обписані тим, що потрібне їм (тим людям), підіймусь навдивовижу м’якими, гумовими сходами до потрібної відмітки і грітимуся біля чотирьох конфорок, і ховатиму надію між чотирьох стін. "Спасибі їй," – казатиму. "Вона мене любила. Вона підганяла мене жити за системою ілюзій." Тепер у подальших формулах треба враховувати її відсутність. 

 

 

Оповідання-есе з циклу прозових творів Сергія Губерначука З любов’ю до життя. У розділі використані акварелі української художниці Анни Армони.

 

ЧОМУ БОГ З МАЛЕНЬКОЇ БУКВИ?

Чому Бог з маленької букви? 
Бо людина до Нього прагне і віддалює Його Величну Суть, хоче вподобатися Його Розумінню. 
Уся історія підкреслює інакший хід думок і особистостей. В удосконаленні людської хіті межі будуть тільки розсовуватися, а в розумінні Бога вони завжди сталі. Людині Бог необхідний, як і бог. Отже, Людина, навіть знайшовши Бога, Його, зрештою, губить, аби знову знайти. Це одна велика іпостась Людської Природи. Зажерливість, з якою людина глумить ідеали, долає такі незлічені труднощі для "розумнішого вдосконалення" своєї суті, що Бог (як я це розумію) хоче від неї, людини, відмовитися. 
Дух живіший за все живе. І Він рухає Людською душею від її народження аж до кінця, не сподіваючись на подяку. Зокрема, додам, що сьогодні, як і вчора, як і завтра, ці питання завжди стоятимуть під грифом "Цілком таємно".
Найгірше, що оборудками з цих вікопомних сподівань виступає сама (будь-яка) Держава. Питання Держави і так само найлояльнішої її формації – демократії становлять суть куплі-продажу носіїв Людського духу, що втілюється в майбутні кошти та преференції.
Створюючи новий світогляд на старій планеті, слід думати не стільки про майбутнє, як про найглибше я́кщонайнаймайбутніше і що́якнайнайминуліше.
Древня Африка ховає корені, з яких живе наша планетарна суть. Цей ще не народ, а вже суспільство ледь-істот рухалося в своїх пошуках не менш удало за сьогоднішнього метросапієнса. Як ламалися континенти і звідки сходило сонце – так рухався живий людський потік.
Настали наші дні, і ми гадаємо, що так було завжди – й інакше бути не може. Це велика помилка. Усе, як завжди, знову зміниться і повернеться до сталіших форм.
Отож, Тобі я раджу лишатися б(Б)огом цих форм.

 

 

Оповідання-есе з циклу прозових творів Сергія Губерначука З любов’ю до життя. У розділі використані акварелі української художниці Анни Армони.

 


ПРО АКТОРСЬКУ РОБОТУ, ПОЕЗІЮ, КІНЕМАТОГРАФ

(уривки з "Автобіографії з елементами щоденника")

У якийсь момент почав щось малювати. Чому? Є така необхідність. Зупинити мить. Сцена не дає такої можливості. Там свої нюанси. Там мить як секунда загальної правди чи неправди, як одиниці виміру. У поезії мить – це слово, навіть склад – буква, звук, сказаний, до речі, вголос з тієї ж сцени, це навіть час між буквами, в осмисленні читача, чиї внутрішні малюнки ми не бачимо. Малюнок – мить, яка повинна рухатися далі. У кольорах чи без них, у звуку чи без нього, у світлотіні, особах, чому завгодно.
Це "далі" – і є, як на мене, кіномалюнок, кінокартина, робота мінливих моментів, де моя думка не менш працездатна й інтуїція не менш вірогідна, аніж у поезії чи малюванні. Навіть сцена може бути чотирма стінами. Китайці кажуть: "Вивчивши один кут квадрата, не забудь про інші." Хочеться простору…
Кидати акторську роботу я не збираюся. Вона частина мене. Це так само, якби мені сказали: "Кинь писати вірші!" Це неможливо, бо вони народжуються незалежно від мене. Усе, що надумане – відпадає. Усе своє – має розвиток. Я маю своє особливе бачення певних процесів усередині і зовні. Усе інше – форми вираження. Я хочу дійти до більш складної форми – кінематографу. Але це ні в якому разі не означає відмови від інших складових мого світосприймання.
Дивитися, вдивлятися, дивуватися. Мабуть, ця "трійця" мені найбільш імпонує. У простих предметах закладені відповіді відпочатково. Помічаючи їх чи ні, – людина бреше або каже правду, або нічого більше не може робити. Читаю свої вірші "Порожня банка…", "…стовп". Вони кінематографічні, за кожним із них я можу зняти свою, своєрідну, відмінну одна від одної, картину. Бо перш, ніж щось писати (інколи й одноразово з тим, як пишу) – я бачу, уявляю щось схоже на кіно.
Час від часу мені сняться фільми так само, як деяким людям. Спочатку йдуть титри, потім події… Сон є своєрідний стрес, шок, завдяки якому, як я розумію, відбувається енергетичний скид інформації, надуманого, нафантазованого.
Ще в інституті мені говорили деякі люди, чи не маю я наміру вступати на режисуру. Я казав їм "ні", вважаючи, що не може бути режисер повноцінним, не відчувши вповні акторської роботи. (Жодним чином це не означає, що моя позиція безпомилкова). Але й тепер я не відмовляюся від своїх слів. Актором я лишатимуся. Тільки ось виникла потреба, необхідність ривку, прориву до повнішого вираження. Не весь мій потенціал задіяний. Моя ціль на цій землі полягає у синтезі. Поєднанні раніше, до мене, не поєднуваного. І тому я йду до руху, в кожному кадрі якого – свій центр тяжіння. Це не значить, що все має бути розкиданим з кадру в кадр – десь має бути та нитка, яка червона. Вона проходить через події, предмети, простір так, щоб зобразилась людина.
Це, мабуть, поки що все найголовніше, що я міг би сказати…

 

Оповідання-есе з циклу прозових творів Сергія Губерначука З любов’ю до життя. У розділі використані акварелі української художниці Анни Армони.

 

За матеріалами http://lukl.kiev.ua/

У розділі використані акварелі української художниці Анни Армони. 

 

 

Більше віршів Сергія Губерначука на нашому сайті:

"Я вбачаю у цьому крила..." - поезії Сергія Губерначука


Останні коментарі до сторінки
«П’ять есе з циклу прозових творів Сергія Губерначука "З любов’ю до життя"»:
Катерина , 2019-11-01 14:12:21, #
Olga , 2019-11-04 08:25:58, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 2     + Додати коментар
Топ-теми