"Ох!" – українська народна казка з ілюстраціями (читати та слухати)

 

На відео: аудіоказка "Ох!"

 

 

 

 

 

 ОХ!

(українська народна казка)

 

Завантажити текст української народної казки "Ох" (txt.zip)

 

 

 

Колись-то давно, не за нашої пам’яті,— мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі,— жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був один син, та й таке ледащо той одинчик, що лишенько! Нічого не робить — і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Ніколи й не злазить: як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться.
Батько й мати журяться:
— Що нам з тобою, сину, робить, що ти ні до чого недотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб їси!
Так йому не до того: сидить та просцем пересипається.
Журились-журились батько з матір’ю, а далі мати й каже:
—    Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа — нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чого вивчили.
Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, виліз на піч — знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, оддав до шевця шевства вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальства вчитись. Так і там не побув довго — втік. Батько:
— Що робить? Поведу,— каже,— ледащо у інше царство: де найму, то найму,— може, він відтіля не втече.
Взяв його й повів, йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи, а так над стежкою стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:
—    Притомився я — сяду, одпочину трохи.— От сідає на пеньок та: — Ох! Як же я втомився! — каже.

 

 

Тільки це сказав — аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.
—    Що тобі,— питає,— чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався: «Де воно таке диво взялося?»
Та й каже йому:
—    Хіба я тебе кликав? Одчепись!
—    Як же не кликав,— каже дідок,—коли кликав!
—    Хто ж ти такий? — пита чоловік.
—    Я,— каже дідок,— лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?
—    Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік.
—    Ні, кликав, ти сказав: «Ох!»
—    Та то я втомився,— каже чоловік,— та й сказав.
—    Куди ж ти йдеш? — пита Ох.
—    Світ за очі! — каже чоловік.— Веду оцю дитину наймать,— може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома — що найму, то й утече.
—    Найми,— каже Ох,— у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його — бери, а не пізнаєш — ще рік служитиме в мене!
—    Добре,— каже чоловік.
Погодилися,— чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.

 

 

От як повів його Ох, та повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хаті усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все, все. А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!

—    Ну, сідай же,— каже Ох,— наймитку, та поїси трохи!
Мавки подають йому страву — і страва зелена: він поїв.
—    Ну,— каже Ох,— піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.

 

 

Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох — аж він спить. Він звелів наносить дров, поклав на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, за вітром розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою — наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи.

Ох знову звелів наймитові дрова рубати; той знову заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець вітром розвіяв, вуглину сприснув живущою водою наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втретє та знову сприснув вуглину живущою водою — і з того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.

От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде по сина. Прийшов у той ліс, до того пенька обгорілого, сів та й каже:
—    Ох!
Ох і виліз із того пенька та й каже:
Здоров був, чоловіче!
—    Здоров, Ох!
А чого тобі треба, чоловіче? — питає Ох.
—    Прийшов,— каже,— по сина.
—    Ну, йди: як пізнаєш — бери його з собою, а не пізнаєш — ще рік служитиме.
Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати. Ох взяв, виніс мірку проса, висипав — назбігалось такого півнів!
—    Ну, пізнавай,— каже Ох,— де твій син?
Чоловік дивився-дивився — всі півні однакові, один у один — не впізнав.
—    Ну,— каже Ох,— іди ж собі, коли не пізнав. Ще рік твій син служитиме в мене.
Чоловік і пішов додому.

 

 

От виходить і другий рік; чоловік знову йде до Оха. Прийшов до пенька:
—    Ох! — каже.
Ох до нього виліз.
Іди,— каже,— пізнавай! — Увів його в кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не пізнав.
—    Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік служитиме у мене.
Чоловік і пішов, журячись.
Виходить і третій рік; чоловік іде до Оха. Іде та йде — аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на ньому біла.
—    Здоров, чоловіче!
—    Доброго здоров’я, діду!
—    Куди ти йдеш?
—    Йду,— каже,— до Оха виручать сина.
—    Як саме?
—    Так і так,— каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
—    Е! — каже дід.— Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.
—    Та я вже,— каже чоловік,— і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі. Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать?
—    Знаю! — каже дід.
—    Скажіть же й мені, дідусю-голубчику! Бо все-таки, який він не був,—а мій син.
—    Слухай же,— каже дід,— як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та обскубуватиметься. То твій син!
Подякував чоловік дідові та й пішов. Приходить до пенька:
—    Ох!—каже.
Ох виліз до нього і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх сила, і все один в один.
—    Пізнавай,— каже Ох,— де твій син! Пізнаєш — твій, не пізнаєш — мій.
От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується.
Чоловік і каже:
—    Ось мій син!
—    Ну, вгадав! Коли так — бери.
Взяв перекинув того голуба,— і став з нього такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує. Раді обидва!
—    Ходім же, сину, додому.
От і пішли.

 

Йдуть дорогою та й розмовляють. Батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:
—    Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний. Служив ти три роки, та нічого не заробив!
—    Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,— каже,— тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю. Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста карбованців,— тільки продавайте без ретязя. От у нас і гроші будуть, розживемось!
Йдуть та йдуть,— аж так на узліссі собаки ганяють лисицю; так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав.
Паничі вискочили з лісу:
—    Це твій хорт?
—    Мій!
—    Добрий хорт! Продай його нам.
—    Купіть.
—    Що тобі за нього?
—    Триста карбованців, без ретязя.
—    Нащо нам твій ретязь,— ми йому позолочений зробимо! На сто!
—    Ні.
—    Ну, бери гроші — давай хорта.
Одлічили гроші, взяли хорта,— давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, там перекинувсь парубком і знову прийшов до батька.
Йдуть та йдуть, батько й каже:
—    Що нам, сину, цих грошей,— тільки що хазяйством завестись, хату полагодить.
—    Не журіться, тату, буде ще. Тут,— каже,— тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. То я перекинусь соколом, а вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста карбованців, без шапочки.
От ідуть полем,— паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом,— так зразу й насів того перепела. Паничі побачили:
—    Це твій сокіл?
—    Мій!
—    Продай його нам!
—    Купіть.
—    Що тобі за нього?
—    Як дасте триста карбованців, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
—    Ми йому парчеву зробимо!
Поторгувались, продав за триста карбованців. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
—    Ну, тепер ми розжились трохи,— каже батько.
—    Постійте, тату, ще буде. Як будемо,— каже,— іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу карбованців; тільки продавайте без недоуздка.

 

От доходять до містечка там, чи що,— аж ярмарок. Син перекинувся конем — такий кінь, як змій, і приступить страшно. Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває. Тут понасходилось купців — торгують.
—    Тисячу,— каже,— без недоуздка, то й беріть!
—    Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо!
Дають п’ятсот.
—   Ні!
А це підходить циган сліпий на одне око:
—    Що тобі, чоловіче, за коня?
—    Тисячу, без недоуздка.
—     Ге! Дорого, батю: візьми п’ятсот з недоуздком!
—    Ні, не рука,— каже батько.
—    Ну, шістсот... бери!
Як узяв той циган торгуватися, як узяв,— так чоловік не спускає.
Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.
—    Е ні, цигане, недоуздок мій!
—    Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк...
—    Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.
—    Ну, батю: я тобі ще п’ять карбованців накину,— тільки з недоуздком.

 

Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни вартий, а циган дає п’ять карбованців! Взяв і оддав. Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган — то Ох перекинувся циганом.
Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари. От спустились у ліс, приїхали до Оха, він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату.
Не втік-таки від моїх рук! — каже жінці.
От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить та й перекинувся окунем та й поплив. Ох, не довго думавши, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце — що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме. От вона дожене та:
—    Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!
—    Коли ти, кумонько, хочеш балакати,— каже окунець щуці,— то я й так чую!
Знову — що нажене щука окуня та:
—    Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
А окунець одстовбурчить пірця та й каже:
-— Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую!
Довго ганялась щука за окунем — та ні, не дожене! А це підпливає той окунь до берега — аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі, царівна побачила та й підняла той перстень з води.
Приносить додому, хвалиться:
—    Який я, таточку, гарний перстень знайшла!
Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний!
Коли це через якийсь там час доповіли цареві, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинувся.) Цар вийшов:
—    Що тобі треба?
—    Так і так: їхав я,— каже Ох,— кораблем по морю. Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду... Чи ніхто з ваших не знайшов?
—    Так,— каже цар,— моя дочка знайшла.
Покликали її. Ох як узявсь її просить, щоб оддала, бо йому, каже, і на світі не жить, як не привезе того персня! Так вона не оддає та й годі! Тут уже цар уступився:
—    Оддай,— каже,— дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові, оддай!
А Ох так просить:
—    Що хочете, те й беріть у мене,— тільки оддайте мені перстень!

—    Ну, коли так,— каже царівна,— то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень на землю. Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось воно по всій хаті А Ох, не довго думавши, перекинувся півнем та й давай клювати те пшоно. Клював-клював, все поклював. А одна пшонина закотилася під ноги царівні, — він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював, — та в вікно й вилетів геть та й полетів собі...
А з тієї пшонини та перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, та так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за нього:
—    Ні за ким,— каже,— я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився: «Як-то за простого парубка оддати свою дочку?!» А далі порадилися — та взяли та й одружили їх, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали! І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!

За матеріалами: "Ох!" Українська народна казка. Художник Ольга Сенченко. Київ, видавнитво дитячої літератури "Веселка", 1980 р., 19 с.

 

 

Дивіться також на нашому сайті:

Українські народні казки  

Читайте українські народні казки: "Дідова дочка й бабина дочка", "Красний Іванко і закляте місто", "Розумниця", "Розум та щастя", "Про правду і кривду", "Мудра дівчина", "Про Жар-Птицю та Вовка", "Кирило Кожум'яка", "Яйце-райце", "Про бідного парубка й царівну". А також - народні казки зі збірки Івана Рудченка «Народныя Южнорусскія Сказки» 1869 року та інші.

 

 

 

Українські казки для дітей

Чимало українських письменників творили казки. Серед них Іван Франко, Леонід Глібов, Марко Вовчок, Леся Українка, Олена Пчілка, Юрій Федькович, Григорій Квітка-Основ’яненко, Левко Боровиковський, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович, Іван Наумович, Василь Сухомлинський та багато-багато інших.  Всупереч труднощам історичного шляху, українська літературна казка розвивалася і свідчила про те, що в мистецьких пошуках українські письменники йшли в ногу з письменниками Європи і світу.