Ольга Зубер. «Легенда про Зіркового Оленя»

 

 

 

Ольга Зубер

ЛЕГЕНДА ПРО ЗІРКОВОГО ОЛЕНЯ

В неволі

Зоряними очима дивилося Небо на Землю. Великими, розумними очима дивилася Ясочка на зоряний небосхил.

− Зорі! Які ж ви красиві! Мабуть, немає в світі нічого красивішого, ніж вишите зірковим візерунком небо! – захоплено шепотіла вона.

У верхівках дерев сонний вітер наспівував колискову. Неподалік спала річка, перекочуючи своїм диханням ледь помітні хвильки. Насолоджуючись покровом ночі, носились веселі кажани.

Ясочка не спала. Навіть і не думала спати. Не зводячи очей, вона дивилась на яскраву блимаючи зірку, що виглядала з-за густого листя старого дуба. І в її очах була радість і захоплення, біль і смуток.

Радість – від зіркового неба. Смуток – від залізної огорожі, яка відділяла її від зоряного обрію.

Ясочці тут було тісно і незручно. Вона вже виросла і хотіла на волю. Часто вона закривала очі і уявляла собі, що мчить по безмежному полю, відчуваючи запах свіжого вітру, а згори її шлях освітлює всіяний зорями велетенський, безмежний небосхил.

− Привіт, оленятко! – раптом почулося поруч.

− А, це ти, Савко. Я чекала на тебе.

− Знову сумуєш? – спитала сова, дивлячись на Ясочку великими жовтими очима.

− Сумую, – зітхнула Ясочка. – Дуже важко бути оленем і сидіти в клітці. Розкажи мені про ліс, будь ласка.

− Ой, зовсім забула! – скрикнула сова і просунула  через решітку красиву квіточку.

− Це – лісова ромашка. Вона для тебе!

− Ой! Дякую! Яка ж вона гарна! І пахне так…незвичайно! – зраділа Ясочка і притулилася носиком до білої пелюстки.

− У лісі чудово, особливо зараз, влітку, – почала свою розповідь сова. – Навкруги – сосни, ялини, кущі, квіти, м’якенька травиця. Вдень крізь крони дерев пробиваються сонячні промені, а вночі можна милуватися красою нічного неба. А головне те, що ліс – це воля. Там немає парканів і огорож. У нас тихий мирний ліс, де немає хижаків і будь-якої загрози. У мене в лісі багато друзів. Ліс – наша домівка. Як було б добре, якби і ти, Ясочко, могла жити з нами! – сказала Савка.

− Це моя найбільша мрія! – сказала Ясочка, і на її очах проступили сльози.

− Слухай! – стрепенулася сова, і її очі заблищали ще більше. – А давай влаштуємо тобі втечу!

− А як це? – незрозуміла Ясочка.

− Як це? Як це? Як я раніше не додумалась до цього?! – радісно зашурхотіла вона крильми. – Як ми це зробимо? Та дуже просто! Ти тільки скажи, чи ти готова назавжди покинути  оцю нікчемну огорожу і жити з нами в чудовому лісі?

− Звичайно! – скрикнула радісно Ясочка і зіскочила на ноги.

− Тоді слухай. Завтра ввечері, коли хазяйка прийде тебе годувати, вона відчинить дверцята. А я з’явлюся раптово і налякаю її. Ти сміливо стрибай через огорожу і біжи щодуху за мною. Я приведу тебе у наш ліс! Доки хазяйка отямиться від переляку, ми встигнемо далеко втекти.

− Я згодна! Я згодна! – закричала Ясочка і забігала по своїй маленькій домівці.

− Тоді сьогодні лягай спати. Тобі треба відпочити. А завтра чекай на мене. І наступної ночі  ти вже будеш милуватися безкрайнім зірковим небом! – сказавши це, сова залопотіла крильми і полетіла, піднявшись високо-високо в синє небо. Ясочка проводжала її поглядом, сповненим радості і надії.

 

* * *

 

Втеча

Ніколи ще Ясочка не прокидалася такою щасливою!  Вона залюбки поснідала запашною травичкою, що принесла хазяйка, а потім прилягла в холодочку, мріючи про волю.

Яким довгим здавався цей день! Сонечко ну ніяк не хотіло лягати спати. Світить собі та й годі!

Ясочка лежала, роздивлялася на осяяну сонцем траву. Та раптом сонячних променів стало менше. Трава потемніла. Ясочка підвелася і побачила, що сонце червоним колесом котиться за обрій.

− Нарешті, – полегшено зітхнула вона.

Ясочка дивилася на небо, чекаючи, коли з’являться перші зорі. Небо темнішало і поступово вкривалося зірками.

− Вже скоро я буду з вами, зірки, на волі, – з хвилюванням думала вона.

Раптом, з боку будинку вона помітила хазяйку, що несла для неї їжу.

− Савко! Де ж ти?! – в розпачі скрикнула Ясочка.

Хазяйка швидко наближалася, а сови ніде не було. Ясочка, в надії, крутила головою в усі боки. Хазяйка відчинила дверцята…І раптом, з-під її ніг випурхнула сова  і залопотіла крилами.

Хазяйка, з несподіванки перекинула всю їжу, й кричачи від переляку, побігла до будинку. Все сталося так раптово, що Ясочка не могла отямитися. Вона дивилася на відчинені дверцята, і не могла повірити в те, що досить їй ступити два кроки, і вона  – на волі. 

− На волю! До зірок! – крикнула сова і полетіла.

Ясочка щодуху кинулася за своєю рятівницею. Пробігши трохи, вона озирнулася на вже не свою домівку, і подумала, що відтепер завжди буде вільною.

Сова швидко летіла, вказуючи шлях. Ясочка бігла, боячись втратити її з поля зору. Минувши річку, перед ними відкрилося широке поле. За полем був ліс.

− Залишилось подолати ось це поле і ми будемо в лісі! – почувся згори голос сови.

Біжучи, Ясочка зловила себе на думці, що ось саме зараз збувається її давня мрія: вона біжить по широкому полю, а згори її вітають мільйони зірок!

Ця думка додала їй сили. Адже вона не мала змоги так багато бігати в огорожі, і тому дуже втомилася. Ясочка бігла, і з радістю спостерігала за тим, що ліс ставав все ближчим, і видно його було все краще і краще.

− В лісі нас ніхто не знайде! Ще зовсім трохи!  – підбадьорювала її сова.

Подув вітер, і Ясочка відчула незнайомий, але дуже приємний запах.

− Що це так гарно пахне? – крикнула вона сові.

− Так пахнуть ялинки і сосни. Це – запах лісу.

Ноги Ясочки ступили на лісову стежку. Ліс. Так он він який! Величний і таємничий, казковий і привітний.

− Можеш перепочити. Ми в безпеці. – сказала сова.

Ясочка впала на м’яку траву. Вона важко дихала. Але очі її світилися щастям.

− Дякую тобі, Савко! Без тебе я б вічно дивилася на зірки через решітку. Ти – найкраща подруга.

− Ну, що ти, Ясочко! Я сама дуже щаслива, що ти на волі. Вранці я познайомлю тебе зі своїми друзями.

Ясочка закрила очі і відпочивала. Запах лісу заколисував її. І вже крізь сон вона чула, як сова розповідала їй, як знайти в лісі річку, що тут є дуже красива галявина, на якій можна бігати і стрибати скільки заманеться, звідки краще спостерігати за  зорями, що в лісі багато стежок, доріжок, дерев і квітів.

Савка старалася нічого не забути і не бачила, що Ясочка давно уже міцно спить. Спить солодко, усміхаючись. Авжеж, це ж її перший сон на волі.

 

 

* * *

 

 

 

 

У лісі

Прокинулось сонце і щедро розсипало своє проміння на Землю. Лісові жителі радісно зустрічали чудовий ранок. Всюди чувся щебет птахів, метелики пурхали між деревами, квіти умивалися прохолодною росою.

Сонячний промінь несміливо підкрався до Ясочки і полоскотав її своїм теплом за носик. Ясочка стрепенулась і відкрила очі.

Такої краси вона ще не бачила!

Сонце сонячними зайчиками вигравало на смарагдовому килимку, співали зяблики, солов’ї, на галявині зібралися тетері та глухарі, невтомний дятел вистукував лісову мелодію, журчав струмочок.

Навколо Ясочки зібралися лісові мешканці. Це були друзі  Савки. Вони стояли і дивилися на Ясочку добрими очима.

− Доброго ранку! – несміливо привіталася до них Ясочка.

− Доброго ранку! – відповіли хором білочка, їжачок і лісова мишка.

− Привіт! – десь згори озвалася сова.

− Савко, де ти?

− Я тут, у верховітті дерев. – відповіла сова сонним голосом. – Знайомся – це мої друзі: білочка Намистинка, їжачок Сопун та мишка Нишпорка, а це – моя подруга – оленятко Ясочка, про яку я вам розказувала.

− Дуже приємно! – відповіла Ясочка.

− І нам дуже приємно! – знову відповіли хором звірята.

− Ходімо, ми покажемо тобі ліс. Савка з нами зараз піти не зможе. Вона вдень дуже любить спати. А ми залюбки складемо тобі компанію, – сказала білочка і посміхнулася до Ясочки оченятами-намистинками.

− Добре! – відповіла Ясочка і пішла лісовою стежкою зі своїми новими друзями.

Ліс був великий і за̀тишний. Звірята одразу ж подружилися. Ясочка вдихала пахощі лісу і думала: «Так ось як пахне свобода! Хвоєю, лісовими ромашками, волошками, дзвіночками, кришталево-чистою водою лісового джерельця!»

− І повітря, і сонце, і трава на волі зовсім інша, ніж там, за огорожею,  – думала Ясочка, обережно ступаючи по моховій ковдрі.

Білочка стрибала попереду, без упину розповідаючи про ліс і його мешканців. Поруч з Ясочкою підстрибувала мишка, часто відбігаючи у траву, щось винюхувала.

− Справжня Нишпорка, – подумала Ясочка, усміхаючись.

Позаду плентався їжачок. Він час від часу сопів і фиркав, натикаючи на голки листки й грибочки.

Це був найщасливіший день для Ясочки! Вона посмакувала соковитою лісовою травою, скупалася у чистій лісовій річці, досхочу настрибалася  на сонячній лісовій галявині. Лісові мешканці з подивом спостерігали за нею. Вони не могли її повністю зрозуміти, адже, навіть ніколи не чули про паркан і залізну огорожу. Зате Ясочка веселилася від душі і всі веселилися разом з нею.

 

* * *

 

Лісові історії

Небо поступово темнішало, і незабаром над лісом засяяв поважний місяць. Він з’явився не один, а привів з собою нескінченну зіркову свиту. Ясочка ще ніколи не бачила так багато зірок.

− Мабуть, так багато зірок може бути тільки над лісом, – сказала вона сама до себе.

− Ти ще не бачила, скільки їх над лісовою галявиною, біля річки, –озвалася сова, яка щойно прокинулася і сиділа на ялиновій гілці.

− Савко! Ти вже прокинулася?

− Так. І тепер цілісіньку ніч можу бути з тобою.

− Як добре! Слухай, в тебе такі гарні друзі! Вони показали мені увесь ліс! Так гарно на волі, Савко! Тільки , от я ніяк не можу зрозуміти, як ти, сова, могла потоваришувати з мишкою?

− О, це давня історія. Ходімо до лісової галявини, а дорогою я розкажу тобі, як я познайомилася зі своїми друзями.

− Із задоволенням,  – відповіла Ясочка.

− Ну, слухай,  – почала свою розповідь сова. – Одного разу так сталося, що я відлетіла далеко від лісу, і не встигла повернутися до сходу сонця. Його яскраві промені засліпили мене. Але я все ж таки встигла долетіти до лісового затінку. Та потрапивши до лісу, я втратила рівновагу і впала, заплутавшись у якійсь мотузці. Якийсь час я так і лежала, а в лісі світлішало, і мені треба було заховатися у густому листі. Я не знала, що робити. Ось тут і нагодилася смілива мишка. Вона побачила, що я в біді, але не злякалася і перегризла мотузку. Вона врятувала мене. З того часу Нишпорка – це не просто мишеня. Це – справжній друг, на якого завжди можна покластися.

− Ця історія – приклад того, що навіть природжені вороги можуть жити в мирі,  – сказала Ясочка. – Як чудово, що в світі є таке почуття, як дружба!

− Так, це правда! – підтвердила сова. – А ось послухай, як я познайомилась з їжачком Сопуном. Ти ж знаєш, він дуже любить збирати й натикати собі на голки все, що знайде. Так от одного разу він так захопився, що не помітив, як вийшов з лісу. Іде собі по стежці, вздовж річки, сопе. Аж тут – де не  взявся лис, що забіг із сусіднього лісу. Підбіг, штовхнув його лапою в річку. На щастя, я саме летіла додому, побачила, що діється, і відігнала лиса. Сопун і досі мені дякує: гриби носить.

− Ха-ха-ха! – засміяла Ясочка, –  ти ж не їси грибів!

− Звісно ж, не їм! Та Сопун цього ніяк не втямить, носить і носить!

− А Намистинка? З нею як подружилися? – запитала Ясочка, – вдихаючи свіжий запах нічного лісу.

− О! Це кумедна історія! Одного разу ми одночасно сховалися в одному дуплі від страшенної грози! Вітер був дуже сильний! Блимала блискавка, хлюпала злива, грім гуркотів з такою силою, що здавалося, небо ось-ось гепнеться прямісінько на наший чудовий ліс! Я з переляку залетіла в перше дупло, яке побачила. А в дуплі щось як заверещить! А грім як грякне! Придивилася. А – там білченя! Сидить перелякане. І я така сама! А потім як почали ми разом так реготати, що один одного  налякали. Ото було сміху! Отак і потоваришували. Разом уже не було так страшно ні від вітру, ні від грози! А пам’ятаєш, як ми з тобою познайомилися?

− А як же? Я той вечір ніколи не забуду! Тоді я вперше побачила зоряне небо. Я дивилася і не розуміла, що це . Я спитала невідомо кого, що це за краса така?

− А я відповіла:  «Це – зорі»,  – додала Савка.

− Так. І з того часу ти кожен вечір прилітала до мене в гості. Я так чекала тебе завжди! – відповіла Ясочка і з ніжністю подивилася на свою подругу.

Ясочка йшла і милувалася травою, осяяну нічним світлом. Та раптом трава замерехтіла ще більше. Здавалося, що кожна травинка вкрилася сріблом.

− Що це за краса? – спитала вражена Ясочка.

− Це – зорі, – як і колись відповіла Савка, і показала крилом у височінь.

Ясочка підняла голову.

− Ох! – скрикнула вона, не вірячи своїм очам.

 

* * *

 

 

 

 

Легенда про Сузір’я

На безкінечному тлі нічного неба таємниче виблискували міріади зірок. Вони раз-у-раз спалахували дивним сяйвом, сиплячи на Землю срібно-золотисті іскри. Трава на галявині була залита золотим дощем і виблискувала зірковою росою.

− Не можу повірити, що на світі є така краса! – тихо сказала Ясочка, не відриваючи погляд від зіркового дива.

− А ще більше диво, коли зірки починають складатися в сузір’я, – відповіла сова.

− У сузір’я? – перепитала Ясочка.

− Так. – Підтвердила Савка. – Більше того, можна навіть побачити своє власне сузір’я.

− Як це?

− Ну, от, наприклад, я можу побачити сузір’я Сови, кіт – Кота, лис – Лиса…

− Олень – Оленя? – продовжила Ясочка.

− Так.

− Я дуже хочу побачити сузір’я Оленя! – радісно закричала Ясочка.

− Я не знаю, чи це дійсно можливо. Існує легенда, що таке сузір’я може явитися тільки тому, у кого чисте, відкрите серце, сповнене доброти і вірності.

− А ти, Савко, часом не бачила своє сузір’я? – спитала Ясочка.

− Ні, не бачила. В мене немає терпіння сидіти й чекати, коли воно з’явиться. Та й навіщо? Хоча, знаєш, це дійсно можливо, для того, хто вірить. Колись давно моя улюблена тітонька Савія мріяла побачити своє сузір’я. Вона цілісінькі ночі сиділа отут, на цьому дереві і, не зводячи очей дивилася на небо. Нарешті, її мрія збулася, і їй явилося сузір’я Сови. Після цього вона не змогла більше залишатися в лісі, і ставши на місячну доріжку, також перетворилася на сузір’я.

− На місячну доріжку?

− Так. По місячній доріжці Сузір’я може спуститися з Неба на Землю, і піднятися із Землі на Небо.

− Як цікаво! – замріяно мовила Ясочка.

− Дуже цікаво. Тільки для чого тобі це? Ти ж не збираєшся ставати сузір’ям?

− Ясочка промовчала. Вона вже уявляла, як помісячній доріжці до неї наближається красень-олень, а під ним хлюпочуться золотаво-зіркові хвилі, розбігаючись колами в усі боки.

 

* * *

 

Зустріч

Минув рік. За цей час Ясочка підросла й подорослішала. Але щоночі, протягом року приходила на лісову галявину. Вона знайшла собі затишне місце під сосною, звідки видно було небо від краю до краю, від обрію до обрію. Вона милувалася місячною доріжкою, що з’єднувала Небо і Землю, і мріяла. Мріяла і чекала. Вона уявляла собі, як безліч зірок, сплітаючись у фантастичному танці, утворюють фігуру зіркового оленя. Мріючи, вона поступово засинала. Вранці, прокидаючись від перших променів сонця, вона розчаровано зітхала від того, що знову їй не вдалося побачити сузір’я. Але сумувати довго вона не могла. У лісі було так гарно, що в неї одразу ж ставало тепліше на душі, і вона бігла до своїх друзів. Савка, Сопун, Намистинка і Нишпорка. Які ж вони чудові! У Намистинки вже народилися білченята, і в лісі стало ще веселіше. Тому сумувати в Ясочки не було часу. Вона насолоджувалася свободою, яку дарував їй ліс. І, лише увечері ставала замріяною і якоюсь загадковою. Ось і зараз, теплого літнього вечора, зручно вмостившись під  своєю улюбленою сосною, Ясочка лежала, дивлячись на зоряне небо. Дрімота заколисувала її, а Сон тихенько наспівував свою мелодію їй на вушко. Ясочка заплющила очі. Та, що це? Раптовий спалах розбудив її.

− Падаюча зірка,  – подумала Ясочка і відкрила очі.

Те, що вона побачила могло бути тільки мрією. Ясочка подумала, що їй привиділося, і знову заплющила очі. Світло ставало яскравішим, і Ясочка несміливо підняла повіки.

Із зіркового неба, по місячній доріжці, граціозно ступаючи, йшов Зірковий Олень. Він наближався і йшов прямісінько до Ясочки. Серце в неї забилося дуже швидко. Вона скочила на ноги. Ясочка стояла і не могла поворухнутися від такого вражаючого видовища. Олень йшов, обережно ступаючи по місячній доріжці. Він був дуже гарний. В нього були красиві зіркові очі, благородна постава, а голову вінчали золоті роги, сяючі зірковим світлом. Він підійшов до берега річки і зупинився, уважно дивлячись на Ясочку. Так вони стояли довго, не ворушачись, вивчаючи один одного.

− Ти дуже красива, – сказав Олень.

Ясочка соромливо опустила очі.

− Як тебе звати?  – запитав він.

− Ясочка,  – тихо відповіла вона.

− Яке гарне в тебе ім’я! Ясне, як зоряне небо.

Ясочка набралась сміливості і сказала:

− Я мріяла побачити тебе.

− Я знаю. Щоночі я спостерігав за тобою з Неба.

− Ти бачив мене? – зашарілась Ясочка.

− Так. І ти одразу ж сподобалася мені. Але, тут, на Землі, я роздивився тебе ще краще, і тепер точно знаю: я хочу, щоб ти завжди була поруч зі мною. Бо свої таємниці зірки можуть відкрити тільки такому доброму і чистому серцю, як у тебе,  – сказав Олень.

Ясочка зачаровано дивилася на диво-оленя, і не могла повірити. Що все це – правда.

− Ти хочеш стати сузір’ям  і жити на небі, зі мною? – запитав Олень.

− Звичайно хочу! – відповіла Ясочка.

− Тоді ставай на місячну доріжку. По ній ми піднімемося в Країну Сузір’їв.

Ясочка підійшла до берега. І тільки хотіла стати на місячну доріжку, як згадала Савку. Савку, Намистинку, Сопуна і Нишпорку. Вона дивилася на місячну доріжку, а бачила там їх – своїх друзів. В її пам’яті пролунали слова Савки: «Можна побачити лише власне сузір’я»

− Власне сузір’я,  – подумала Ясочка.

Отже, Савка, Намистинка, Сопун і Нишпорка ніколи більше не зможуть побачити її. Вони навіть не знатимуть, де вона. Вони будуть хвилюватися за неї і шукати її. Шукатимуть і не знайдуть... Вона не могла так вчинити зі своїми друзями!

Ясочка озирнулася, і подивилася на ліс. На ліс, який став її домівкою, захистом, що подарував їй волю і друзів. Вона поглянула на Оленя, і відступила назад.

− Не бійся! – сказав Олень.

− Я не можу піти з тобою, – сказала Ясочка, похитавши головою.

− Чому? – схвильовано запитав він.

− Я не можу залишити своїх друзів. Не можу і не хочу розлучатися з тими, хто зробив мені добро!

− Я розумію тебе,  – сказав Зірковий Олень, – і схилив голову.  – Я дуже ціную твою відданість і вірність.

− Але ми можемо зустрічатися з тобою так, як зараз, – запропонувала Ясочка.

− Ні. Не зможемо,  – твердо відповів Олень.

− Чому? – в розпачі закричала Ясочка.

− Тому, що сузір’я може спуститися на Землю лише один раз. Інакше  воно перестане існувати.

У Ясочки похололо на серці. Невже вона більше ніколи не побачить  цього золоторогого красеня, про якого так довго мріяла?! Як же ж тепер вона буде жити без нього?

− Що ж робити? – стурбовано запитала вона, і з її очей потекли безсилі сльози.

− Не плач. Я знаю, що робити! – відповів Олень, і розвернувшись, почав підніматися по місячній доріжці на Небо, у Країну Сузір’їв.

Ясочка дивилася йому в слід, і гірко плакала. Дуже важко було в неї на серці. Адже не можна легко відпустити того, кого любиш. Ясочка любила. Любила і друзів, і Зіркового Оленя.

Його вже давно не було видно, а Ясочка стояла, вдивляючись у безмежне зіркове поле. Зірки співчутливо блимали, але нічим не могли їй допомогти.

 

 

 

* * *

 

 

У розпачі

− Савко! Савко! Я бачила його! Я бачила його! – закричала Ясочка побачивши свою подругу.

− Кого? Кого ти бачила? – затурбувалась сова.

− Сузір’я! Сузір’я Оленя!

− Та коли? Коли це сталося? – не приховуючи подиву спитала Савка.

− Щойно! Ось зараз!

− Оце дива! – похитала головою сова. – А чого ти так репетуєш?

− Тому, що я образила його! І, тепер не знаю, що мені робити! Він більше ніколи не повернеться!

− А, що сталося? Розкажи!

− Він запропонував мені стати сузір’ям і бути поруч з ним, завжди. Але я згадала тебе, Савко, Нишпорку, Сопуна і Намистинку! Згадала ліс! І не змогла цього зробити! Він піднявся у небо, і все... Я його більше ніколи не побачу, Савко! Що тепер робити?!

− Ясочко, я дуже ціную твою дружбу. Та ти не переживай. Той, хто любить, той завжди повертається. Не засмучуйся!

− Ти думаєш, він повернеться? – з надією спитала Ясочка.

−  У світі й не таке буває, – загадково відповіла сова. – Ніколи не треба втрачати віру!

 

* * *

 

Ясон і Ясочка

Ясочка не могла втратити віру. Все, що в неї залишилося – це, просто  вірити. І вона вірила. Вона трішки заспокоїлася, а ввечері знову пішла на лісову галявину.

Вона лежала і думала, що може і не було ніякого диво-оленя, а все це їй просто наснилося, або привиділося. Ясочка закрила очі. Вона вже майже заснула, та якась невідома сила змусила її прокинутися.

Вона відкрила очі і подивилася вгору. З неба, по місячній доріжці, дуже поспішаючи, спускався Зірковий Олень.

Ясочка підбігла до берега. Вона помітила, що чим більше Олень наближався до Землі, тим менше на ньому ставало зірок. Його роги вже не сяяли, а зіркові блискітки відлітали від нього в усі боки. Він біг дуже швидко. Місячна доріжка зменшувалась, і зменшувалась. Ясочці важко було роздивитись його обриси в темряві ночі, адже зірок на ньому вже майже не залишилось. Місячна доріжка закінчилась, і Олень упав у воду.

− Ой! Тримайся! – закричала Ясочка.

Та Олень швидко виплив і вийшов на берег. На ньому не залишилось жодної зірочки, жодної блискітки.

− Я відмовився від зірок заради тебе. Тільки от не знаю, чи буду я тобі подобатися таким, звичайним оленем,  – важко дихаючи, сказав він.

Ясочка була щасливою. Вона мовчки підійшла до Оленя, і притулилася до нього своїм носиком.

− Ти будеш жити зі мною тут, у лісі? – спитала вона.

− Так. А ввечері ми будемо милуватися зорями.

− Як чудово! – зраділа Ясочка. – А як тебе звати? – спитала вона.

− Не знаю. Раніше мене називали Сузір’ям Оленя.

− Тобі треба придумати ім’я! – запропонувала Ясочка, і на хвилинку задумавшись, скрикнула:

− Я знаю! Я буду називати тебе Ясоном.

− Чудово! Ясон і Ясочка! – погодився Олень.

− Вранці я покажу тобі ліс і познайомлю тебе зі своїми друзями.

− Добре,  – відповів Ясон.

Вітер ласкавим подихом заколисував ліс. Спочивали сосни і ялини. Квіти, схиливши голівки, затихли у чудовому сні. Неподалік чулася пісня Зайчихи-мами, що заколисувала невгамовне зайченя. Десь далі, перемовлялися між собою нічні птахи. Тихенько уві сні журчав струмочок.

Але Ясон і Ясочка нічого цього не бачили й не чули. Вони просто стояли на березі річки, в якій ще зовсім недавно купалася місячна доріжка, і дивилися один на одного. На небі яскраво блимали зорі. Ясочка подивилася на них і подумала, що вони не такі вже й недосяжні. І що заради кохання навіть вони, зірки, можуть спуститися з неба.

 

Казка люб'язно надіслана авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

 

Читайте також на "Малій Сторінці":

Цікаві дитячі казочки від Ольги Зубер