Оксана Іваненко. "Куди літав журавлик" (природнича повість зі збірки "Лісові казки")

 

 

Оксана Іваненко

КУДИ ЛІТАВ ЖУРАВЛИК

(природнича повість)

 

Завантажити текст природничої повісті Оксани Іваненко. "Куди літав журавлик" (txt.zip)

 
 

І

Вчора мене спитав один маленький хлопчик:
— Чому в журавлика такі довгі ноги? А чому такий довгий ніс? А куди він полетів? 
А ви про це знаєте, діти? Коли хочете, я розкажу все докладно про того довгоносого веселого журавлика, якого ми вчора побачили коло болота.
А сірого зайця ви, будь ласка, не слухайте. Він завжди запевняє, що знає найкраще від усіх про те, що робиться і в лісі, і в степу, і навіть на болоті, де, як відомо, йому нема ніякого діла.
Так от, уявіть собі, він казав, що у журавлів такі довгі ноги, бо вони люблять танцювати, а такі довгі носи, бо вони люблять їх скрізь тикати, а літають вони тому, що їм не сидиться на місці.
—    Який наклеп! — закричала мама-журавлиха, коли почула ці заячі розмови.
—    Нахабний базіка! — обурилася її подруга, сусідка по гнізду ліворуч.
—    Така нечувана образа! — розсердилася друга подруга, сусідка по гнізду праворуч.
—    Наші чудесні дзьоби він назвав носами! — не міг заспокоїтися журавель-тато.
Взагалі всі журавлі й журавлихи, старі й молоді, що мешкали на болоті за старими вербами, були ображені й обурені без краю. Та тільки двоє журавлів не поділяли загального настрою — наймолодший журавлик, про якого я хочу вам розказати, і його старий дід.
Молоденький журавлик здивовано замислився і, підвівши довгого дзьоба вгору, стояв мовчки. Йому було трохи соромно, бо, по совісті, він подумав, що заєць сказав правду.
Він, журавлик, справді любив потанцювати і з охотою вчився цього в свого діда, того самісінького знаменитого журавля, про якого навіть пісню склали: «Занадився журавель до бабиних конопель».
Зараз старий журавель тільки усміхнувся на загальне журавлине обурення. Нарешті, він сказав онукові:
—    Щодо дзьобів, які заєць помилково назвав носами, то це, напевне, від заздрості. Адже нам дуже зручно, незважаючи на наш високий зріст, вибирати довгими дзьобами їжу в болотах і на полі. А щодо іншого — він дуже маленька тваринка, цей заєць. Коли б він літав так, як ми, він зрозумів би, про які дрібниці він говорить. Ми, правда, любимо потанцювати, і нам не сидиться на місці, але хіба це все про наше життя? Ну, та ти сам політаєш — побачиш.
«Політаєш — побачиш» — це було любиме прислів’я старого журавля, і це означало те саме, що у людей: «поживеш — побачиш».
«Ага, — подумав молоденький журавлик, — значить, головне на світі все ж таки багато літати і багато бачити. Ну, так на те у мене й крила, щоб скрізь літати».
І, не довго думаючи, щоб не бачила мама, яка не любила відпускати його далеко від себе, він побіг у лози і хотів уже знятися вгору, як довгі тонкі ноги заплутались у високих хащах.
—    Ач, навіжений! — почув він сердите сичання.
—    Хто це такий злючий? — зацікавився він і встромив між хащі свій дзьоб, та раптом наткнувся на щось м’яке.
—    Ой, пробачте,— схопився він.
Там, у болотяній траві, сиділа стара дика гуска. Вона саме линяла, і всі великі пера з її крил випали. Вона й ховалась у затишку, бо була досить беззахисна.
—    Розпускають дітей по всьому болоту, не вчать їх чемності,— сичала вона, витягаючи шию.
—    Правда, правда! — закрякали крячки навколо. — Де вони тільки взялися на нашу голову!
Журавлик хотів би швидше втекти від цього сичання та крякання, але це було важко. Як це він забув, чого вчив його дід, що в кущах, очеретах важко підлетіти!
—    Ха-ха! Ква-ква! — засміялися жаби. — А що про вас казав заєць?
— Довгі ноги,
Довгий ніс, 
Його тикаєте
Скрізь! —
проспівали вони, висовуючи голівки з мулу і ховаючись знову. Вони й боялися журавлів, бо ті їх їли, і любили подражнити.
—    Ви б уже помовчали! — закричав на них журавлик. — Хоч ви свого носа далі цього мулу не висовуєте, та я вас і в мулі знайду! — І він справді схопив одну зухвалу жабку і проковтнув.
—    Хто це тут галасує і не дає спати? — висунулася з свого гнізда болотяна сова. — Хіба ви не знаєте, що я вночі працюю, а вдень спочиваю? А ви так розкричалися коло мого помешкання!
Журавлик перелякано знітився і сховався за пожовклу очеретину, та тільки він доторкнувся до неї дзьобом, як очеретина заворушилася, хоча вітру зовсім не було; і журавлик з жахом побачив, що це не очеретина, а теж птах — сірий, рудий, зовсім непомітний серед пожовклої від сонця трави. Та ще й шию птах витяг так, що його не можна було відрізнити від рослини. Це був бугай, ще сердитіший, ніж сова. Завжди насуплений, ніби хворий, він від усіх ховався, ні з ким не водив товариства, бо нікому не довіряв.
—    Пробачте,— тихенько вимовив журавлик. Та бугай закричав раптом так голосно і страшно, зовсім як ревів бугай на селі, над яким недавно літав журавлик з татом і мамою.
Журавлик, приголомшений і переляканий, метнувся до старої верби, за якою починалася галявинка.
«Ану їх усіх!» — подумав він, вибігаючи на галявинку, і вже голосно додав:
—    Оце ще мені болото! Ну що тут побачиш і почуєш цікавого! Самі тільки жаби квакають, та крячки крякають, та сова всіх лякає, та бугай кричить.
—    А ми? — раптом пропищало щось поряд.
Журавлик повернув голову і побачив маленького куличка.
—    Ви забуваєте, скільки тут нас, куликів, і на нашу думку — це прекрасне болото, це найкраще болото в світі, інакше ми, кулики, не обрали б його для нашого житла.
Та журавликові набридло слухати маленького, але такого самовпевненого куличка.
Справді навіщо так розхвалювати це болото? Адже є ще просторі степи, де вітер колише трави то в один, то в другий бік, і тоді ніби хвильки біжать шовкові, зелені. Є ще широкий, синій Дніпро, якого ще, правда, не перелітав журавлик, але часто бродив над ним по піщаному бережку, пив водицю і бачив тільки сині водяні хвильки, які дзюрчали, гомоніли і все поспішали кудись, все поспішали, так що журавлик нічого не міг розібрати в їхньому гомоні і не міг вловити жодної з них. Він бачив ще й рибок, які теж пливли за хвильками; а ще пливли човни та інколи пароплави. Та човнів і пароплавів журавлик не боявся, він ховався у верболіз і звідти тільки ледве висовував свого дзьоба. А коли полетіли в бік села — там неозорі поля сонячної пшениці, а за ними йдуть городи; і дід, і тато кажуть, що восени журавлі там добре поласують.
Осені журавлик взагалі чекав нетерпляче. Адже восени вони відлітатимуть у вирій. Яка це буде цікава мандрівка!
Журавлик розвеселився, згадавши про неї, махнув крилами і полетів степом до Дніпра напитися води. Ні, він таки вже добре літав. Недарма дід на щоденних уроках з молоддю, які провадив тут, на галявинці, завжди хвалив його за вправність і казав, що восени він цілком вільно зможе вирушити у переліт. Коли б тільки швидше осінь!
—    Мамо,— спитав журавлик, повернувшись із своєї прогулянки,— чи швидко вже осінь?
—    Ох, Синку, — зітхнула журавлиха, — на жаль, швидко.
—    Чому ж ви сумуєте, мамо? — здивувався журавлик. — Хіба вам не хочеться летіти швидше в теплі краї?
—    Дурненьке,— мовила мати, пригладжуючи ласкаво дзьобом його скуйовджене пір’ячко на шиї.
Їй хотілося багато розказати синові: і про небезпеки далекої мандрівки, і про невимовний сум за батьківщиною, але навіщо передчасно розбивати його мрії, його райдужні сподівання? І вона тільки додала журно:
—    Ти сам політаєш — побачиш.
Але ці слова звучали зовсім не так, як у діда, старого журавля. Сама вона вже малювала в своїй уяві страшні картини. її синок, молоденький журавлик, який ще так недавно виклювався з яйця і ледве дибав на своїх тонких ніжках, весь у жовтому пушку, кумедний і безпомічний, тепер полетить так само, як і вони, літні, досвідчені птахи, над великими, широкими ріками, над Чорним морем, над високими горами, потім над Середземним морем, над пекучими пустинями Африки до далекої великої ріки Ніл.
Коли б ще він був слухняним і стриманим, а то ж він завжди всім цікавиться і щоразу потрапляє в якусь халепу. Адже, поки він літав до Дніпра, жаби, що завжди увечері любили ділитися різними новинами, вже проквакали на все болото, як він перелякав стару велику гуску, розбуркав болотяну сову, зачепив бугая і трохи не посварився з куликом.
Отака неспокійна вдача! Невже він буде подібним до свого діда та батька? Тоді матері доведеться ще немало горювати!
А осінь, мабуть, вже наставала.
Журавлик з товаришами, такими ж молодими журавлями, як він сам, з захопленням і заздрістю дивився, як в синьому, але вже не такому теплому і ласкавому, як навесні, небі пролітали зграї різних малих співучих пташок. Вони відлітали, коли відчували перший, ледь помітний подих осені.
—    Вони вже летять! Які щасливі! — зітхав журавлик. — Коли б і нам швидше!
Він не раз чув від старших, що птахи відлітають, рятуючись від холоду й голоду. І якось навіть вирішив трохи придуритися.
—    Щось я дуже змерз,— поскаржився він батькам, похнюпивши дзьобик. — І їсти нема чого, мабуть, треба швидше відлітати.
Та старші одразу зрозуміли його хитрощі.
—    Нема чого їсти!— засміявся  дід. — Саме тепер нам, журавлям, і поласувати як слід, бо все визріває — і на полі, і на городі. Ану лишень збирайтеся та полетимо вночі допомагати збирати пшеницю, бо як би мишва не випередила нас.
Пшеницю на полі справді усі намагалися зібрати якнайшвидше. Люди на машинах і на підводах ще раніше відвезли її до села, радіючи з багатого врожаю. Польові миші, ховрахи і хом’яки тягли зерно одним їм відомими стежками і ходами під землею, де влаштовували цілі комори запасів на зиму. Тільки птахи не робили запасів навіть на завтрашній день. Вони просто досхочу накльовувалися смачних пшеничних зерен.
—    Ох,— сказала задоволено мати своїй подрузі, сусідці по гнізду праворуч,— коли б так ситно було цілий рік!
—    Ми б могли зовсім і не летіти, — підхопила її подруга.
—    Ну ні,— сказав упевнено журавлик. — Я ладен нічого не їсти, тільки б подивитися на море, на гори і па пустині.
—    Добре таке казати, добре попоївши,— засміялася мамина подруга, сусідка по гнізду ліворуч.
Але літо все ж таки минуло.
Після пшениці журавлі допомагали прибирати кукурудзу і горох. Горох примусив трохи завагатися журавлика.
—    А чи буде й там горох, куди ми полетимо на зиму?
—     Ні,— сумно мовила мати,— там будуть помаранчі, фініки, банани, але гороху не буде...
—    Ну, нічого,— заспокоїв сам себе журавлик,— якось уже перетерплю це...
Велике переселення пташиного роду тривало. От уже з півночі полетіли галасливі гуси, ключі струнких журавлів, незграбні чаплі і поважні чорногузи. Деякі тільки сурмили привітання, махали правим крилом і летіли далі, деякі зупинялися на перепочинок коло болота за старими вербами і знайомилися з тутешніми птахами.
—    Полетімо разом,— пропонували вони. — Укупі легше переносити всі прикрості подорожі і веселіше сприймати її радощі.
І дід, звичайно, погоджувався, бо це ж були славні віковічні звичаї усіх птахів всесвіту — під час перельотів з’єднуватися великими товариствами.
А молоденький журавлик був просто в якомусь захопленні. Стільки гостей налетіло з різних місць! Тут були журавлі-москвичі, що мешкали все літо під Москвою, були журавлі з-під Ленінграда. Молодь була весела і безпосередня, як взагалі всяка молодь. Усі швидко перезнайомилися між собою, і наш журавлик, взагалі «компанійський хлопець», був страшенно задоволений.
—    Завтра, коли ще старі спочиватимуть,— сказав він,— я зможу полетіти з вами до Дніпра.
Але вранці їм не довелося летіти на Дніпро: дід зібрав усіх журавлів на галявинці на останні великі збори.
«Шановне товариство! — мовив він. — Нас зібралося вже багато. Вже дмуть осінні вітри, поля й городи майже прибрані, гаї пожовкли, і листя не тримається на деревах. Нам нема чого зволікати свій політ. Я його хочу призначити на завтра. Завтра ми перелітаємо Дніпро і попрямуємо до дунайських гирл. Якщо дозволить гарна година, на дунайських гирлах ми зробимо велику зупинку. Та перед відльотом я хочу нагадати всім, особливо молоді, про деякі закони і звичаї нашого пташиного життя. Адже під час перельотів особливо важливо, щоб усі знали: дисципліна, дотримання правил поведінки допоможуть нам зберегти і себе і товаришів. Кожен мусить дбати за всіх, і всі повинні дбати за кожного. От наш великий старий закон. Ми не мусимо лишати товариша в біді. Молодь повинна беззаперечно слухати старших. Порядок під час польоту. Кожен знає своє місце. Не забувайте, що, коли ми летимо, на нас дивиться весь світ, і ми мусимо летіти тими красивими стрункими трикутниками-ключами, якими літали наші діди і прадіди. Перший водій розсікає своїми грудьми і крилами повітря, за ним летять міцніші літні журавлі, слабші і молодші позаду. Я призначатиму чергових вартових, які пильно стежитимуть під час наших перепочинків за всім, що робиться навколо. Сурмачі мусять бути завжди напоготові, щоб прокричати привіт друзям і сповістити всіх про наближення ворогів.
Сьогодні остання ніч дома.
Попрощайтеся з тими звірами і птахами, що лишаються тут на зиму, побажайте їм легко перенести холоди й морози. Хай чекають нашого повернення. На своїх крилах ми принесемо їм тепло і весну.
А ми сміливо полетимо в далекі краї. Хай між нами не буде боягузів. А ви, юнацтво,— звернувся він до молоді,— дивіться, спостерігайте. На те у вас крила, щоб літати і багато бачити».
Журавлик стояв зворушений, схвильований і піднесений.
Завтра він полетить в далеку невідому путь.

 

 

 

ІІ

Ну, так ось. Слухайте, дітки, далі.
З тим самим хлопчиком, що питав мене про журавлика, я вийшла гуляти, і раптом ми побачили у небі багато-багато журавлів. Вони всі летіли ключами один за одним, один за одним.
—    Дивись, скільки! — кричав і радів хлопчик. — То, мабуть, летять і тато, і мама, і журавлик — я, і журавличка-сестричка, а то журавлик — Сева, а то журавлик — Женя.
І він називав усіх своїх товаришів, і всіх сусідів, і всіх знайомих. А журавлі все летіли й летіли. Вони кричали при цьому:
Курли! Курли! Курли!
Кру-кру! Кру-кру! Кру-кру!
—    Чуєш, як вони курличуть? — спитала я.
—    І зовсім не курличуть, а співають,— упевнено сказав хлопчик.
І ви знаєте, він не помилився, бо насправді журавлі співали свою старовинну, відому всім птахам пісню журавлиного відльоту.
Ось вона, ця пісня. Нам переклав її з журавлиної мови на нашу один знайомий усіх пташок.

В далеку путь зібралась наша зграя.
Шляхи під хмарами, лиш нам відомі, йдуть,
І ми на те невтомні крила маєм —
Сміливо в путь! У журавлину путь!
Ми, журавлі,— мандрівники летючі.
Вперед! Вперед! Мандрівка неминуча...
Та рідної землі в мандрівках не забудь.
Дощі, мов сльози, сіє осінь рясно,
Вітри похмурі сердяться і дмуть,
А за морями є ліси прекрасні,
Завжди зелені, цілий рік цвітуть.
Ми, журавлі,— мандрівники летючі.
Вперед! Вперед! Мандрівка неминуча...
Туди, туди, далека наша путь!
Дніпро і степ, просторі рідні луки
Вже по-осінньому зажурені й сумні,
Не Забувайте нас в холодні дні розлуки,
Про журавлину дружбу і пісні.
Ми, журавлі,— мандрівники летючі.
Вперед! Вперед! Мандрівка неминуча...
Повернемося знову навесні.

Хлопчикові дуже подобалася ця пісенька, і він уже навчився її співати.
Треба сказати, що вона так само подобалася і найменшому журавликові, який летів останнім у першому ключі. На нього хлопчик сказав: «То я!» А то був саме той журавлик, про якого я вам розказую.
Журавлик просто з насолодою вимовляв слова:
Вперед! Вперед! Мандрівка неминуча...
Туди, туди, далека наша путь!
— Не махай надаремно крилами! — раптом урвала мама цю насолоду. — Витягни дужче шию вперед, а ноги назад і не крути головою. Лети рівно.
Ох, оці ще мами! Сусідка з гнізда праворуч так само надокучала своєму синкові, а сусідка з гнізда ліворуч — своїй дочці.
А журавлик крутив головою зовсім не тому, що не вмів так летіти, як тато і мама.
Просто йому хотілося дивитися, що робиться на землі і на небі, адже й там і там було дуже цікаво.
Дніпро на його очах ставав вужчим, просто ніби синя доріжка вилась. Ліси, в яких мама-журавлиха не дозволяла блукати самому, зробилися кучерявими, пухнатими, круглими 
кущами, наче там зовсім не було високих старих дерев. Ці кущі не були зелені, як улітку, а жовті, червоні, темно-брунатні. А коли ключі журавлині піднімалися вище, ніякого кольору вже й розібрати не можна було.
Та журавлі летіли, як і завжди восени, не дуже високо і не дуже швидко. Розглядаючи долі сині доріжки річок і кольористі кущі, журавлик раптом побачив, як з-за кущів швидко вислизнула якась гадюка. Гадюк журавлик не боявся. Він бачив, як старі журавлі й лелеки роздовбують їх своїми міцними дзьобами.
«А,— подумав він,— наші летять дуже повільно, я встигну спуститися додолу і знову їх наздогнати».
Цей малий, цікавий до всього пустун-журавлик зовсім забув наказ діда — нікуди не відлучатися під час подорожі і робити тільки те, що роблять старші.
Журавлик летів останній з одного кінця трикутника, а з другого — молоденька журавочка, дочка маминої подруги, сусідки з гнізда ліворуч. Вона дуже старанно намагалася в усьому наслідувати свою маму, і нічого дивного не було в тому, що вона не помітила, як ровесник-журавлик спочатку трошки відстав, а потім помалу-помалу почав знижуватися.
Але чим більше наближався він до землі, тим краще бачив, що то зовсім не гадюка, а щось далеко більше за неї. Велике, довге і страшне, воно не повзло, як гадюка, а бігло з гуркотом і шумом. Ні, це було куди страшніше болотяної сови й бугая. Далі! Далі від цього страховища! А це був просто собі поїзд, якого ще ніколи доти не бачив журавлик. І поїзд цей зупинився, і з нього вилізли зовсім спокійно люди. Журавлик аж затремтів від жаху, змахнув крилами і підвівся. Знову це страховище здалося гадюкою, а люди якимись мурашками. Швидше від цього небезпечного місця! Тільки де ж його рідний ключ? Його не видно. Один лише якийсь великий птах ширяє в небі. Здалека журавликові здалося, що то великий журавель.
«Може, він відбився так само, як і я? Полечу швидше до нього».
Але птах, далеко більший і за степового орла, і за найбільшого у світі журавля, наближався сам до нього, і у цього птаха були велетенські блискучі крила, і він рокотав гучніше за страховисько, що бігло по землі.
«Я загинув! — з жахом подумав журавлик. — І навіщо я вродився таким неслухняним?»
Та страшний велетень-птах промчав повз нього, навіть не зачепивши його, навіть не звернувши ніякої уваги, і раптом звився у височінь і зник за хмарами. Яке діло було літакові до малого журавлика! Тепер журавлик з захопленням і заздрістю дивився йому вслід. Туди, за хмари, він не насмілювався підніматися. Та одна біла хмаринка, що здавалася здалека пухкою, ласкавою, пропливаючи, ніби ненароком зачепила журавлика. Ой, одразу його наче дощем облило. Скільки див на світі! Скільки див! Добре, що сонечко, визирнувши знов з-за хмар, враз обігріло його.
«Усі полетіли в теплі краї,— значить — треба летіти на сонце»,— подумав журавлик і полетів просто на сонце. Йому здалося, що воно зовсім близько. Воно ж так пригріло його після хмарки. Але сонце зовсім засліплювало очі. Журавлик трохи відхилився вбік і побачив, що йому тільки здалося, що сонце близько. Воно було таке саме далеке і недосяжне, як і тоді, коли він дивився на нього з землі. Та він раптом побачив свій ключ, журавлі кружляли на одному місці, і журавлик зрозумів, що то шукають і виглядають його. І як хвилюється бідна мати! Не встиг вилетіти, а вже таке накоїв.
—    Мамо! Я більше ніколи не буду так робити! — закричав він і кинувся до своїх рідних.
І тут на нього напустились усі — і тато, і мама, і всі мамині подруги. Він так налякав усіх своєю втечею, він примусив чекати весь ключ, коли треба поспішати. Ні, хай цей неслухняний летить всередині, бо йому не можна більше довіряти. Журавлик покірно зайняв одведене йому місце і вже довго не крутив головою, щоб дивитись на всі боки.
Хоч вони летіли і не на сонце, але чим далі, тим робилося тепліше.
—    Туди ще не дійшла осінь,— зітхала мама, мабуть, сумуючи за своєю домівкою.
Раптом журавлик побачив широку спокійну голубу ріку. Вона тихо-тихо несла свої води, ніби хотіла всіх заспокоїти і приголубити. Оце й був голубий Дунай. А за ним, за голубим та спокійним, темніло щось безмежне, щось величне, чому й кінця і краю не було видно. То було море...
Але поки що журавлик захопився тим, що було ближче і начебто знайоміше.
—    Ну, нарешті, дунайські гирла, — вимовила сусідка з гнізда праворуч. — Не знаю, як ви, а я з охотою тут перебуду деякий час. Тут завжди збирається таке приємне товариство!
Дунай розливався на три широкі річки — гирла, а між ними і на берегах було стільки озер, боліт, проток, з води виринали маленькі й великі острівці, вкриті вербами, очеретом. На суходолі простяглися баштани та кукурудзяні поля.
—    Ну, дивіться, поводьтеся чемно, виховано,— хвилювалися матері, коли за наказом діда журавлині ключі почали знижуватися.
«Цікаво, хто ж тут все-таки живе і з ким мені доведеться знайомитися»,— подумав журавлик. Та тільки став на свої 
довгі ноги і відчув приємний відпочинок після немалого перельоту, як з очерету поважно вийшов маленький куличок, залишаючи на болотяному мулі відбитки своїх тоненьких лапок.
—    Здрастуйте! — вимовив чемно журавлик, пам’ятаючи наказ матері.
—    З прильотом! — серйозно сказав куличок. — Ви дуже добре зробили, що обрали саме це болото для своєї зупинки. Це найкраще болото в усьому світі.
«Пхе! — подумав журавлик. — Кожен кулик своє болото хвалить».
Але все ж таки, треба признатися, дунайські гирла справили на мандрівника дуже приємне враження. Знову було тепло, досхочу різної риби, жаб, недалеко розляглися кукурудзяні поля. А щодо нових знайомих — то їх тут було безліч! Особливо різних качок, гусей, лелек. І не всі вони були однаково привітні з гостями.
—    Мені здається,— казала мамина подруга, сусідка по гнізду праворуч,— цього року гуси почувають себе тут повними хазяями: куди не ступиш, куди не глянеш — скрізь або гусак, або гуска, а як нахабно сичать, а як розжиріли на дунайських харчах!
—    Що гуси! — перебила її друга мамина подруга, сусідка по гнізду ліворуч. — Ви б подивилися на цю бабу-пеліканиху. Коли вона летить, то закидає голову аж на спину — ніби ні на кого й дивитися не хоче і уявляє себе найголовнішою.
Та вони обидві помилялися: і сусідка праворуч, і сусідка ліворуч! Що з того, що сичать або закидають дуже голову! Молоденький журавлик тільки глянув на сині затоки, як одразу пізнав, хто тут найголовніший: по воді спокійно й велично пливли два дужі білі лебеді. Вони не сичали ні на кого, і хоч шиї у них були тонкі та довгі і вони не закидали високо голови, та всі розступилися перед ними. Вони були прекрасні.
«Ні, ні,— подумав журавлик,— мабуть, вони тут головні»,— і чемно вклонився їм.
Лебеді лагідно усміхнулися у відповідь.
Але тільки перший день і мама-журавлиха, і її подруги були незадоволені тим, як прийняли їх гуси та пелікани на дунайській зупинці. Дуже швидко виявилося, що ті зовсім нічого не мають проти нових гостей. «Усім місця вистачить»,— казали вони і, навпаки, запропонували їм спати спокійно цілу ніч і відпочивати після перельоту, бо їхні вартові гуси, в разі небезпеки, однаково збудять усіх птахів.
Мандрівники добре підживилися на кукурудзяному полі і справді відчули себе досить змореними. Як великі мішки, сиділи вже на спочинку жирні гуси, заховавши голови під крила, і тільки двоє вартових з двох кінців стояли невтомно на своєму посту, хоча їм після ситної вечері на полі теж дуже хотілося спати. Подякувавши за люб’язне запрошення гусей, дід-журавель все ж таки призначив і своїх вартових.
—    Ось ти хваливсь, що зовсім не заморився,— засміявся він, дивлячись на журавлика. — Сьогодні ти й повартуєш.
—    Воно ж ще дитина,— спробувала захистити його від такої роботи мама.
—    Якщо полетів з усіма, значить — не дитина. Та й зараз йому не так важко буде, бо справді гуси добре вартують.
Дід знав, що далі буде важче. З другого боку він поставив на варту молоденьку журавочку — дочку маминої подруги.
А журавлик дуже радів з цього доручення. «Я такий маленький, а вже вартую»,— думав він. Усі поснули. Замовкли жаби, і тільки де-не-де плюскала сполохана чимсь риба, навіть вітер вирішив трохи відпочити і перестав шарудіти в очереті.
Спочатку журавлик бадьоро стояв на одній нозі — напевне, щоб друга спочивала — і гордо оглядав темні обриси кущів і верб. «Лебеді сплять, а я їх вартую»,— хвалився він сам собі. Він бачив, що сірий гусак-вартовий, який стояв неподалечку, зовсім задрімав. Потроху очі у маленького журавлика почали злипатися.
—    Я не сплю, я зовсім не сплю,— заспокоював він сам себе,— у мене тільки трошки очі відпочивають.
Ще б трошки, і він ганебно заснув би на варті, але раптом почув якийсь шерех. Журавлик враз відкрив очі й побачив, як щось крадеться поміж кущами, і тільки його пташині гострі очі могли помітити, що там, під кущем, закуняв невеличкий
птах на тоненьких ніжках і до нього наближається якийсь звір. А вартовий — сірий гусак — спав і нічого не бачив! Отак і покладайся на цих старих і досвідчених вартових!
—    Кур-ли! Кур-ли! Куди! Куди! — закричав журавлик, забувши, що ж саме треба кричати в разі небезпеки. Але в ту самісіньку мить сірий гусак ударив міцним своїм крилом непрохану гостю, і журавлик захоплено і трохи розчаровано подумав: «То він не дрімав, то він хитрував. Ач який!»
Усі переполошилися, а маленький бекас на тоненьких ніжках висунув свій довгий тоненький дзьоб і з острахом подивився. Він одразу зрозумів, що небезпека загрожувала безпосередньо йому.
—    То лисиця,— закричав він,— дивіться, то лисиця! Вона хотіла з’їсти мене. Пам’ятаєте, на тому тижні вона схопила гусеня!
Гуси сердито гелготали і сичали навколо лисиці.
—    Я не до вас, я до Дунаю,— казала в той час улесливо лисиця,— водички нап’юся та й піду собі, а ви мене так боляче ні з тих ні з сих ударили крилом, а цей дурний журавель зняв хтозна й чого галас.
Вона крутила пухнастим хвостиком туди й сюди, витягала мордочку, заглядала в очі, ніби була зовсім невинна, і поки гуси гелготали й радилися, що робити, вона чкурнула в траву і замела хвостом свої сліди.
Журавлик здивовано покрутив довгою шиєю. Адже він добре бачив, як вона підкрадалася до бекасика.
—    Ви навіки мій друг,— зворушливо сказав бекасик.
—    Молодець, молодець! — загомоніли й гуси. — Добрий вартовий.
—    Коли б не я, ця лисиця усіх гусей тут би передушила. Усі ж спали,— гордо заявив журавлик своїм батькам і товаришам, та раптом зустрівся з поглядом гусака-вартового. Той нічого не сказав, а тільки глянув насмішкувато на малого хвалька, і журавлик враз замовк.
—    Нічого-нічого,— сказав дід-журавель, що все помітив і все зрозумів,— ти виправдав довір’я і перше чергування відбув як слід. 
Все ж таки через бекасика та жаб усі дунайські гирла другого дня знали, як маленький журавлик з Дніпра врятував усю їхню місцевість від нападу лисиці, і всі тільки й говорили про його подвиг. А сірий гусак тільки багатозначно казав:
—    Га-га-га!
І, проходячи повз нього, журавлик скромно опускав дзьоба і дивився в інший бік.
Маленький бекасик був просто закоханий в журавлика, ходив по п’ятах і з усіма знайомив. Журавликові це було приємно. Так почалась їхня щира дружба, яка в дальші дні ще дужче зміцніла через надзвичайні події, що довелося їм пережити.

 

 

III

Другого дня журавлик прокинувся раніше за всіх, одразу ж за ним одкрив очі й бекасик.
—    Погуляємо, подивимося, що на світі робиться,— запропонував бекасик.
—    З великою охотою,— вмить згодився журавлик, зовсім забувши обіцянку, яку він дав мамі після свого невдалого полювання за «гадюкою».
На обрії лише рожевіла тоненька смужечка, і крізь неї ледь визирав невеличкий золотий шматочок сонця.
Усе птаство спало, і тільки в очереті ворушилася товста рожева баба-пеліканиха.
—    Що це ви прокинулися вдосвіта? — спитала вона лагідно, коли журавлик і бекасик тихенько, обережно, щоб не потурбувати таку важну особу, проходили мимо і чемненько вклонились їй.
—    Він прилетів з Дніпра,— відповів за друга бекасик, — я хочу його познайомити з нашими околицями. Це той самий журавлик, який врятував мене й гусей від лисиці,— додав він гордо, а журавлик скромно опустив дзьоба.
—    Так, так, чула, чула,— мовила пеліканиха. — Ну, що ж, погуляйте, подивіться. Якщо хочете, підемо з нами наловимо рибки, покуштуєте.
Насправді вона була зовсім не така важна, ця пеліканиха, як казали мамині подруги. Навпаки, пеліканиха була привітна з усіма й любила бувати у великому товаристві. Навіть похмурого баклана вона вміла привернути до себе і привчила разом ловити рибу.
—    Який страшний! — прошепотів журавлик бекасику, вказуючи на баклана, який, зрідка змахуючи крилами, важко підлетів до баби-пеліканихи. — Дивись, у нього ніби не пір’я, а луска, а ніс з яким гачком на кінці! На такий гачок тільки попадись! А очі які зелені!
Баклан справді був дуже страшний, і поряд з ним баба- пеліканиха здавалася особливо добросердою і ласкавою. Мабуть, бакланові було приємно, що вона його не цурається. Він швидко скликав своїх маленьких і великих родичів, а пеліканиха — своїх, і всі вони вирушили до дунайської затоки на рибні лови. Ці птахи були споконвіку рибалками. Журавлик і бекасик все ж таки намагався бути ближче до пеліканів. Пеліканиха, як і казала мамина подруга, під час польоту дійсно закидала голову аж на спину, так що груди у неї були випнуті, але це було зовсім не від пихи, їй просто зручніше було тримати так свою голову, бо під дзьобом у неї був великий мішок, куди вона ховала їжу про запас.
— Ну, спокійно, не метушіться,— сказала вона всім птахам, коли вони прилетіли до невеличкої затоки.
Крізь прозору воду видно було рівне піщане дно. Який чудовий Дунай був у той ранок! Він ніби блакитною прозорою пеленою вкрився і такий був спокійний, що непомітно було, як поволі він ніс свою прозору чисту воду. Усі пелікани стали півколом, а попереду них — баклан. По дорозі баба-пеліканиха закликала ще різних крячок, чайок. Ні, рішуче, вона була дуже компанійською!
Усі з гомоном, галасом почали посуватися до берега, лопочучи крилами і присідаючи у воду, зовсім як жінки й діти, коли вони вперше входять у річку. Так вони заганяли рибу на мілке — до самого берега. Баклани навіть пірнали під воду, і перелякана риба випливала нагору.
—    Ще б пак не злякатися! — шепнув журавлик бекасикові. — На нього тільки подивишся — так і не заснеш. Добре, що я його вранці побачив, а не ввечері.
Але як здивувався журавлик, коли побачив, з якою турботою ставляться баклани до своїх дітей!
Наковтавшися риби, той самий старий страшний баклан раптом розкрив широко свого гачкуватого дзьоба і забрав у нього всю голівку маленького бакленяти.
—    Ой, дивіться! — злякався журавлик. — Він ковтнув власну дитину. Тікаймо звідсіля!
Але бекасик засміявся.
—    Що ви! Що ви! Він його так годує.
За мить голівка бакленяти з’явилась знову, і бакленя озиралося навколо дуже задоволено, ковтаючи їжу, яку в такий чудний спосіб передав йому батько.
Пелікани випльовували на берег рибу, якою набили свої мішки, з приємністю розглядали її і ковтали знову.
Баба-пеліканиха так наковталась, що сіла на березі і не могла підвестися.
—    їжте, їжте, хлопці,— припрошувала вона, але журавлик тільки трохи покуштував. Він не дуже був охочий до риби.
— Мабуть, уже час додому? — спитав він бекасика. Баклан і бакленя нагадали йому власних маму й тата. Напевне, вони прокинулися і турбуються знову про нього.
—    Що ви! — заперечив легковажний бекасик. — Сьогодні такий чудовий день! Треба користуватися гарною годиною і добре тут погуляти. Адже ваші батьки ще не відлітають сьогодні, а я саме хотів вам запропонувати злітати на пташиний базар.
—    Пташиний базар? — зацікавився журавлик.
—    Так, так, хіба ви не знаєте, що на Зміїному острові завжди збирається пташиний базар?
—    Я навіть не знав ні про який Зміїний острів,— признався одверто журавлик.
—    Та тут же на Дунаї! Крилом подати! Він зветься Зміїним, бо там надзвичайно багато змій. Але не нам їх боятися! — І бекасик задрав дзьоба вгору. — То люди їх бояться і майже ніколи там не зупиняються. Крім того, їхні човни не можуть туди пристати, але птахи тільки раді з цього, бо можуть вільно збиратися. Ну, та ви самі побачите.
Журавлик не міг втриматися від спокуси. Він ще ніколи не бував на пташиних базарах і тому полетів за бекасиком.
—    До побачення! — гукнули вони бабі-пеліканисі.
—    Бувайте здорові! — засміялася вона. — Заходьте до нас!
Хоча цей скелястий, похмурий, майже без дерев острів і звався пташиним базаром, проте там ніхто нічого не продавав і не купував. Адже ніякі птахи цього не роблять. Просто там завжди збиралася величезна кількість різних птахів, особливо різноманітних чайок, і вони здіймали такий самісінький галас, який завжди стоїть на великих міських базарах. Сюди прилетіли і баклани після сніданку, і якась чапля завітала, мабуть, по дорозі на прольоті, просто з цікавості.
Журавлик не встигав розкланюватися на всі боки і розказувати, звідкіля він і куди летить.
А бекасик знайомив його з усіма і був дуже задоволений з цієї прогулянки.
—    Чи не правда, тут дуже мило? — питав він. — Може, ви потанцюєте трошки? Мені дуже хочеться, щоб усі бачили, як ви гарно танцюєте.
Перед цим журавлик не міг встояти. Місце, правда, було незручне, розійтися ніде було, та, щоб похвалитися своїм мистецтвом, журавлик міг потанцювати і на одному місці. Він почав вихиляти шию, розкривати й закривати крила і підстрибувати, перебираючи стрункими ніжками. Справді, це було дуже вправно й красиво, а бекасик підспівував йому «бе-бе-бе» — зовсім як баранчик бекав.
Чайки кричали й махали крилами, виявляючи своє задоволення, і взагалі всім дуже подобався цей виступ. Тільки чапля не без заздрості дивилася, що усе птаство захоплене цими двома гульвісами, як вона презирливо сама про себе назвала обох товаришів. Крім того, їй було неприємно, що вони ніякої уваги не звертали на неї. І щоб зменшити їхній успіх, а може, щоб і причарувати декого, вона й собі почала ставати в різні, з її погляду, граціозні пози. Але хоч у неї так само, як і в журавлів, були довгі ноги, великі крила і тонка шия, у неї все виходило некрасиво і просто-таки смішно, бо всі рухи вона робила невлад.
—    Ха-ха-ха! — відверто засміялися журавлик і бекасик.
—    От я вам дам зараз, нечеми! — ображено закричала чапля і побігла до них.
—    Прощавайте, до побачення,— помахав їй крилами журавлик і стрибнув у воду. Йому хотілося ще показати перед усіма, як він уміє не тільки літати, бігати й танцювати, а навіть і плавати. Та він, мабуть, надто вже поклався на свої сили, малий хвалько: адже друг-бекасик був уже на тому березі, а він ще плив, хоча не було ні вітру, ні хвиль. І раптом він побачив, як поволі пливе якась величезна риба. То був товстий, поважний і дуже сердитий осетер.
«Ще не вистачало, щоб тут різні перелітні гульвіси плавали,— подумав цей осетер,— мало галасу від своїх чайок! Ні, до чого-таки риби кращі! Навіть метушливі оселедці, що запливають сюди з моря. Хоч іноді, коли вони йдуть косяками, і пропливти не можна, так принаймні вони завжди мовчать і розбігаються при одній появі якоїсь поважної риби».
Він плив прямо на журавлика. Так здавалося журавликові, а журавлик зморився під час прогулянок, і йому важко було підлетіти. Він озирнувся навколо й побачив зовсім близько коло себе човен. Човен з рибалками, яких він так боявся на Дніпрі! І тут не було кущів, куди б можна було сховатися.
З останніх сил журавлик підвівся і підлетів швидше до берега. Зовсім знесилений, він майже упав на теплий пісок. Бекас, що чекав на нього, швидко підбіг.
—    Досить прогулянок! — ледве вимовив журавлик. — Мене трохи не впіймали люди. Послухай, як вони кричать!
Люди справді кричали й метушилися на човні. До них підплив ще човен і ще, але цей галас був зовсім не через журавлика.
Просто той сердитий осетер начепився раптом на один з гаків, які розставляли рибалки для ловів великої риби. Це була добра багата здобич, цей осетер. Ціла рибальська артіль, в якій були і старі, і зовсім молоді хлоп’ята, раділа й тягла його на берег.
Усі люди з містечка — дорослі й діти — вибігли дивитися на нього, бо в цьому містечку майже всі рибалили: і жінки, і чоловіки, і довговусі діди, і навіть дітлашня вже лізла в човен і лепетала: «їду на лови». Містечко зовсім не було схоже на наддніпрянські, над якими літав улітку журавлик. Замість вулиць тут були канали з водою, і в них люди плавали човнами, а над каналами перекинулись легенькі місточки. Над водою простигли свої віти верби, а на берегах красувалися білі хатки. Кожна хатка визирала ніби з букета квітів, бо невеличкі садки коло цих хаток були густо засаджені квітами, і зараз вони всі цвіли: жоржини, маки, чорнобривці.
—    Мені тут до вподоби,— мовив журавлик і пішов спокійно бережком каналу, а бекасик, звичайно, за ним.
В усіх каналах плавали сім’ї свійських качок — попереду качки-матері, а за ними їхні каченята, що вже підросли за літо.
—    Вітаю вас! Вітаю вас! — вклонився їм журавлик.
—    Кря-кря-кря! Звідкіля? Звідкіля? — закричали вони всі, побачивши журавлика. — Як вам подобається наше місто? Правда, ми чудово влаштувалися? Ці канали — просто розкіш! Тут тобі і вдома і на волі. Може, І ви залишитеся з нами?
— Дуже дякую,— чемно промовив журавлик,— але я з батьками поспішаю в Африку. Ми — наддніпрянські журавлі, і моя мама звикла вже зиму проводити на Нілі. Це така велика ріка в Африці,— пояснив він так само, як пояснив йому колись дід. — У вас буде не досить тепло для її здоров’я. Ми тут зупинилися на прольоті.
—    Даремно, даремно,— шкодували качки. — Деякі птахи літали по всіх усюдах і казали, що такого чарівного міста, як наше Вилкове, немає ніде в світі.
—    Ми ще побудемо тут кілька днів,— пробурмотів журавлик, щоб як-небудь спинити балакучих качок, вклонився і пішов далі.
Власне, йому вже захотілося їсти, і хоча він не дуже любив рибу, він вирішив поснідати нею. Адже тут поряд було безліч риби, і вона не плавала у воді, а лежала у великих круглих кошиках перед одним великим будинком. До цього будинку тягли тепер велетня-осетра, на подвір’ї бігали дівчата з засуканими рукавами й теж тягли кошики з рибою. В повітрі пахло рибою, сіллю, водою.
Журавлик, не довго думаючи, підійшов до одного з кошиків і своїм довгим дзьобом ткнувся в нього. Там, як черв’яки, звивались ще живі тонкі, довгі риби.
—    Дивіться, журавель залетів! — закричала одна дівчина.
—    Журавель у нас рибу тягне,— засміялася друга, і вже бігли до бідолашного журавлика з усіх боків люди.
Почувши щось непевне, він озирнувся й побіг, побіг вздовж каналу і чкурнув під міст, де сплелося гілля верби з очеретом. А там на березі стояв човен — великий чорний рибальський човен, якого ніяк не могли зштовхнути у воду двоє рибалок. Вони обоє аж засапалися від великої роботи. Старший з них на зріст був завбільшки, як наш журавлик, а другий — вполовину, зовсім голопузий і загорілий. Одну мить вони мовчки дивилися на журавлика і не знали, чи перелякатися, чи зрадіти, а журавлик теж не знав, чи це вороги, чи друзі — і все-таки більше вони злякалися, бо раптом голопузеньке заплакало, а старшому рибалці хоч і кортіло впіймати цього довгоногого птаха, та, бачачи сльози брата, він набрав войовничого вигляду і крикнув:
—    Я тобі! Не плач, Юрку, він тебе не чіпатиме. Поїдемо по рибу.
А потім йому стало шкода — краще б він піймав журавлика, але той був уже далеко. Він знявся на крила і полетів, і полетів.
—    Почекайте, почекайте на мене! — почув він раптом знайомий голос. То гукав бекас. Бекас був у розпачі, що загубив свого товариша. Він вирішив шукати його. Друзі трохи не кинулися в обійми один одному.
Було вже пізно, сонце заходило, і журавлик не на жарт злякався: що йому скажуть батьки за таку довгу прогулянку?
—    Летімо швидше,— запропонував бекасик, почуваючи себе трошки винним, бо спокусив його на стільки пригод. Вони полетіли степом навпростець до свого озерця, де розташувалися журавлі.
—    Тс, тс, — прошепотів бекас, не долітаючи домівки,— ви бачите? Он, в очеретах крадеться, ви бачите?
—    Що то за звір? — так само тихо спитав журавлик.
— Ох, то мисливець! Ви бачите, у нього рушниця в руках, зараз він стрілятиме!
—    Навіщо?
—    Щоб забити гусок, качок і нас, нещасних бекасів. Ні, треба попередити всіх — може, хоч кого врятуємо.
На воді спокійнісінько собі плавали крячки, гуси. Десь в далині журавлик помітив прекрасного лебедя.
—    А мої тато й мама, і дідусь, і всі журавлі, мабуть, повертаються з вечері, і ніхто не знає, що в них зараз стрілятимуть. Ще не ніч, і вартових нема.
Тільки людина націлилась в якогось маленького чирка, як журавлик несамовито, зовсім не своїм голосом закричав:
—    Мамо! Тату! Дідусю! Мисливець в очереті!
Він кричав, звичайно, своєю журавлиною мовою, і мисливець почув лише: «Кур! Кур! Кур!» — та в нього здригнулася рука. Постріл хоч і пролунав, але він не забив цього чирка.
Птахи, почувши крик журавлика, враз хмарою знялися над озером і полетіли хто куди. Пролунало ще кілька пострілів, але невдалих. Полювання було зіпсоване. Мисливець незадоволено пішов до своєї машини, що чекала його на пагорку.
Журавлі саме поверталися з вечері.
Журавлиха-мама, що цілий день хвилювалася за свого сина, раптом почула його голос.
—    Це наш маленький синок! — закричала вона в розпачі.
—    Але ж там стрілянина, полювання,— хотіли втримати її подруги.
—    Нічого, нічого, — хвилювалася мати,— хай я загину разом з ним. Я мушу бути коло нього, коли він у небезпеці.
Зграї птахів уже поверталися на воду, і сірий гусак, що перший зустрів журавлів, повідомив їх:
—    От зараз ваш син справді врятував життя багатьом птахам — він перший подав сигнал про небезпеку.
—    Але перший побачив мисливця бекас,— сказав скромно журавлик. — Мамо, як ти себе почуваєш? — спитав він таким невинним голосочком, наче не він гасав цілий день на дунайських просторах і ніби й думки не міг припустити, що батьки турбувалися за нього. Та всі птахи так дякували йому й бекасу, що покарати їх за сьогоднішню прогулянку було просто неможливо.
Журавлик розповів дідові і батькам про всі свої пригоди: і про ловлю риб, і про Зміїний острів, і про канали у Вилкові. І хоча дід-журавель сміявся, мати сказала:
—    Швидше, швидше з дунайських гирл, тут надто багато спокус для такого легковажного, як мій син.
І дід призначив відліт на завтра.
—    Невже ти завтра відлітаєш? — спитав сумно бекасик, що так полюбив свого довгоногого товариша і перейшов уже з ним на ти. — Залишайся з нами. Правда, тут не так уже холодно, снігу майже ніколи не буває, і коли вода й замерзає, то зовсім ненадовго.
—    Я не можу,— відповів журавлик. І, згадавши промови діда, сказав натхненно: — Сила, більша за мої бажання, тягне мене в далекі краї. Не забувай мене! Навесні ми побачимось.
Уночі, вже засинаючи і, як завжди, в такі часи почуваючи себе маленьким, він пригорнувся до мами і в сотий раз в своєму житті пообіцяв бути слухняним і більше не завдавати їй ніяких турбот.

 

IV

Після дунайських гирл вони полетіли вперше над морем, їхні зграї збільшилися, бо на Дунаї до них приєдналося ще багато журавлиних ключів.
Наш журавлик не тільки мамі, а й сам собі дав чесне слово цього разу не завдавати батькам ніяких турбот. А коли вони злетіли над морем, він навіть і оком не моргнув і виду не показав, хоча йому й зробилося трохи, зовсім трошечки, моторошно. Він бачив під собою не звичну для нього спокійну землю, а темну хвилясту воду. Дуже, дуже багато води. Куди більше, ніж в Дніпрі або в Дунаї. І вона ні хвилинки не була спокійною, все коливалася, гойдалася. Дід, на думку журавлика, зробив дуже добре, що повів усі ключі вище і вище вгору. Звідти, згори, принаймні не видно було, як коливається вода. Але журавлик нікому й слова не сказав про свої страхи. Навпаки, побачивши, як перелякано дивиться вниз молоденька журавочка — дочка маминої подруги, сусідки по гнізду ліворуч, він заспокоїв її:
— Нічого, запевняю тебе, нема страшного. Дід казав, що це зовсім невеличкий переліт. Ми летимо недалеко від берега. Ще трошки — і ми побачимо Балканські гори. І ти пам’ятай, що я коло тебе. В разі небезпеки я підтримаю тебе своїм крилом. Дід казав, що так завжди роблять під час бурі на морі.
Обидві мами тільки посміхнулися, почувши ці слова.
Журавликові дуже подобалося удавати з себе старшого, міцнішого і досвідченішого, а журавочці теж було приємно, що такий герой-журавлик, який до цього часу тільки скрізь бешкетував, раптом звернув на неї увагу, і вона почала 
удавати себе ще слабкішою і ще наляканішою, ніж то було насправді.
—    Я тебе тільки дуже прошу,— вимовила вона, ледь повертаючи голову в його бік,— не лишай мене саму за кордоном,— адже дід казав, що Балкани — це вже за кордоном.
—    Звичайно,— солідно сказав журавлик. — Це вже буде Болгарія, але природа там мало різниться від нашої. Та де б ми не були, можеш завжди покластися на мене. От шкода, що з нами нема мого друга — бекаса. Що це за веселий хлопець, якби ти знала!
—    Але він надто легковажний,— сказала журавочка, — я так хвилювалася за тебе, коли ти зник з ним на цілісінький день.
—    Невже? — прошепотів задоволено журавлик і, може, навіть почервонів, тільки цього, звичайно, не було видно.
Так у розмовах, непомітно вони пролетіли над великим портом на Чорному морі, болгарським містом Варною. Коло Варни зупинялося багато пароплавів, парусників, тому вона звалася портом.
—    Чудесне місто! — захоплено сказала мама. — Погляньте, діти, скільки тут садків, як воно красиво лежить на горі, які гарні будинки, рівні, чисті вулиці. А он бачите на обрії високу вежу на березі? То маяк. Вночі він світитиме червоним вогником, щоб ні ми, ні кораблі не заблудились.
Коло Варни журавлі зустріли безліч великих білокрилих чайок. Журавлик навіть спочатку подумав, що то шумовиння морське, бо вони плавали швидко по самісіньких хвилях, ловлячи рибу. Вони були дуже гарні, ці великі чайки, але так пронизливо горлали, намагаючись перекричати хвилі, що у мами-журавлихи швидко розболілася голова.
Журавочка була захоплена містом, але журавликові більше сподобалися гори — високі Балкани, вкриті зеленими лісами. Йому хотілося політати над ними. Він навіть натякав про це товаришеві — своєму ровеснику, синові маминої подруги, сусідки по гнізду праворуч, але журавочка тільки глянула докірливо на нього, і він одразу заспокоївся.
— Це я так, між іншим... — мовив журавлик.
— Далі буде ще цікавіше,— сказав тато,— а зараз треба зберігати сили, перед нами ще великий морський переліт і пустині...
Навіть коло Стамбула вони не зупинилися, хоч це було таке велике й цікаве місто Туреччини, розташоване на берегах протоки Босфору, що старий журавель-дід наказав усім летіти над ним повільно, щоб молодь могла оглянути його.
Вони летіли вранці над морем, але трималися недалечко від берега, і журавлі, що летіли вперед, милувалися садами, містками і раптом навіть трошки зупинилися в повітрі: перед ними була протока, що з’єднувала Чорне і Мармурове моря.
Журавочка і мама з подругами захоплювалися чудесною природою. На одному з берегів, де менше було фортець, а більше дач — розкішних вілл, все потопало в густій зелені садів.
—    Бачите, які високі стрункі дерева! — звернула мама увагу дітей.
—    Тополі! — писнула журавочка, яка дуже любила квіти, сади й поля.
—    Зовсім ні,— засміялася мама. — Це кипариси, а онде мигдалеві гаї, олеандри, магнолії.
—    Як тут гарно! Тепло! Сонячно! — мрійно сказала журавочка. — Як би я хотіла погуляти в цих мигдалевих гаях!
—    Ще не таке побачите і не так погуляєте,— озвався тато. — Зараз нам треба швидше перелетіти Малу Азію, острів Кіпр, і ми вже зробимо зупинку в Африці, в Єгипті.
Мала Азія, Кіпр, Африка, Єгипет!.. Ці слова не давали спокою малому журавликові, він не хотів і хвилинки гаяти. Та й старий казав:
—    Треба поспішати, летімо просто через море, через Кіпр,— ми надто затрималися на гостинних дунайських гирлах і тепер можемо потрапити в смугу ураганів та тропічних дощів. Що може бути жахливіше за тропічні дощі!
—    А може, краще летіти над берегом? — спробувала умовити мама. — Все ж таки безпечніше.
—    Це надто довго,— роздумливо сказав тато. — Над морем швидше.
—    Над морем! Звичайно, над морем! — закричав журавлик. — Кричіть, щоб над морем,— шепнув він своїм ровесникам. І молодь одностайно підхопила його крик.
—    У мене якесь важке передчуття,— сумно мовила мама. — Ти пам’ятаєш, яка жахлива буря була за Кіпром торік весною, коли ми поверталися додому?
—    Та то ж було весною,— вередливо сказав журавлик. — Мама завжди щось вигадує.
Але почувши це останнє зауваження, тато суворо глянув на нього, бо не любив, коли діти говорили нечемно із старшими, і журавлик одразу кинувся прохати пробачення.
Мама все ж таки сумувала, і під час коротенького перепочинку на острові Кіпрі вона сумно курликала стару журавлину пісню:

Ой, кру-кру-кру-кру,
В чужині помру.
Доки море перелечу,
Крилоньки зітру.

Навіть дід їй сказав:
—    Не навівай такого суму, поки що у нас іде все гаразд, гарна година, всі живі-здорові, море спокійне.
Так, Середземне море було цілком спокійне, коли журавлі знялися над водою.
—    Останній наш морський переліт до Африки,— шепнув журавлик журавочці. — А там уже погуляємо!
Журавочка мило покивала дзьобиком. Даремно всі так нарікали на цього журавлика, що він і пустун, і бешкетник,— він може бути дуже милим, коли захоче!
—    Не подобається мені, що чайки надто низько літають над водою,— почули вони раптом зауваження мами журавлика,— так завжди буває перед негодою.
—    Дивіться, і небо як посіріло, а вчора було таким ясно-блакитним,— сказала мама журавочки.
—    Хвилі які високі! — весело закричав журавлик. — Дивіться, дивіться, вони кидають великий пароплав, як трісочку! 
  
—    Швидше! Напружте крила! — пролунав наказ по всіх ключах.
Все небо було в великих темних клубах хмар, і вітер їх гнав, мов отару якоїсь велетенської худоби, просто на журавлині ключі, і раптом вони всі спустилися зовсім низько над нашими мандрівниками.
—    Тримайтеся міцно! — кричав дід-журавель.
Дихати зробилося важко, крила ледве трималися, а морські хвилі здіймалися все вище і вище, і раптом скажений вихор вітру закрутив журавлів. Небо прорізала блискавка. Линув дощ.
«Ми загинули!» — майнуло в голові журавлика.
—    Тату! Мамо! — закричав він, але вже не бачив нікого. Він з останніх сил махав крилами, але підлетіти не міг, і раптом дужа холодна хвиля знизу підкинула його знесилене тільце високо вгору. Журавлик упав на щось тверде, і хоч під ним усе коливалося й гойдалося, він притулився до якоїсь палиці. Коли знову на мить блискавка освітила всю картину жахливої бурі, журавлик побачив, що притулився до щогли якогось дивного корабля. Вітер надимав намоклі велетенські паруси, і вони здавалися то хмарами, то хвилями. Раптом бідолашного журавлика схопила чиясь рука, і більше він нічого не пам’ятав...
Коли журавлик відкрив очі, над ним схилилася людина. Він ніколи не бачив людей так близько коло себе. Адже він завжди їх дуже боявся. Це були чоловіки в білих сорочках з синіми комірцями, в безкозирках із стьожками. Журавлик не розумів, що вони говорили, а коли б розумів, то зовсім їх не злякався б.
—    Ач, птах бідолашний,— сказав один з них, зовсім юнак.
—    Журавель! Може, він з наших країв, такий же мандрівник, як і ми. Куди його занесло!
—    Погодуємо його,— запропонував третій, і вони накришили перед ним хліба і налили в миску води.
Журавлик попив і трохи заспокоївся.
—    Повеземо його додому! — сказав молодий.
—    Ні,— сказав найстарший. Мабуть, це був найстарший, бо його борідка клинцем була вже сивою, хоча очі були молоді і живі. — Ні, це він летів, напевне, у вирій, в теплий край, кудись на Ніл. Буря минає, море заспокоїться, і ми випустимо його на волю. А весною він прилетить додому. Може, він з наших наддніпрянських берегів,— додав він.
—    А може, з Волги? — сказав другий.
—    А може, саме мій земляк — москвич? — сказав третій.
—    Однаково земляк. Ах ти, птах хороший, мандрівник перелітний,— погладив його молодий. — І ми ж весною додому повернемося. Чи ж пізнаєш ти нас?
—    Навряд,— засміявся старий. — А от ми його можемо пізнати. Знаєте, що роблять учені, які вивчають життя птахів? Восени вони окільцюють — надівають кільце на лапку журавлів чи лелек з адресою своєї наукової станції, і коли птах не повертається додому, а потрапляє в руки тямущих людей, ті повідомляють станцію.
—    Але ж ми не можемо надіти кільце,— розчаровано сказав молодий моряк. — Давайте хоч перев’яжемо лапку нашою стрічкою.
І вони пов’язали на довгу ніжку журавлика стьожку з золотими літерами «Друг» — так називавсь їхній парусний корабель.
Матроси ще довго розмовляли, згадуючи рідних птахів, рідні степи, рідні річки, а журавлик, почуваючи, що нічого лихого йому не зроблять, заснув. Тільки не дуже спокійно він спав. І не тому, що човен гойдався, і не тому, що за стінами його лютувало море — він думав про своїх рідних: тата, маму, діда-журавля, милу подругу-журавочку. Чи пощастило їм так, як йому?
На ранок знову була гарна година, і, підпливши близько до берега, матроси винесли птаха на палубу. Паруси були вже не сірі, а білі-білі.
—    До побачення, товаришок! До весни! — кричали матроси. — Ти тепер з нашої команди.
Вони всі махали йому рукою, як рідні. Він закурликав їм подяку, помахавши правим крилом, і полетів. Куди? На південь. Звичайно, на південь.
Під ним уже був суходіл. Олов’яно-сірий берег, зелені поля, червоні гори, пустині і ціла мережа вузьких прямих каналів і широких вигинистих приток великої ріки. Лісів не було, тільки виднілися різні купки височезних, з голими стовбурами дерев з чудовими шапками великого зеленого листя та садки, в яких блищали на гілках якісь небачені досі золоті яблука. Усе було не схоже на те, що бачив журавлик у себе дома: ні густі зарості очерету — цукрової тростини на полях, ні ці золоті яблука -— помаранчі та цитрини, ні височезні дерева — фінікові пальми. Але там, коло води, в очереті, ворушилося безліч птахів. І коли він придивився, то побачив і качок, і пеліканів, і болотяних курочок.
Чаплі, зовсім білі, невеличкі, гарненькі, цілком спокійно гуляли між величезними волами з вигнутими рогами. То журавлик так подумав, що це воли, а насправді це були буйволи.
Раптом він побачив знайомі постаті — лелеки! Сюди летять лелеки. Він кинувся до них.
—    Будь ласка, скажіть, звідкіля ви?
—    А, земляче! Ми летіли через Йордан і тут зупинимося на день спочити.
—    Але де це ми?
—    Де? В Єгипті! — засміялися лелеки. — Але чому ти один, малий?
—    Ми потрапили в бурю на морі, і я відбився від зграї,— сумно мовив журавлик,— і я тепер зовсім один на світі... — додав він безнадійно.
Як мріяв він про Єгипет, і який жахливий його приліт сюди! І де його тато й мама? Журавлик увіткнув дзьоб у кущі, щоб ніхто не бачив, як гірко він заплакав.

 

 

V

Бідний журавлик! Він одірвався від своєї зграї і почував себе таким самотнім, таким нещасним, що поважні, помірковані лелеки пожаліли його.
—    Дивись, як побивається малий, — мовила лелека своєму чоловікові. — Чи знайде він тепер своїх рідних серед тисяч журавлів, що летять тепер звідусюди до Африки?
—    А чи не його, бува, родичі були в тій зграї, на яку напав учора леопард? — згадав її чоловік... — Пам’ятаєте, коли ми перелітали східну пустиню. Вони були такі зморені, напевне, після тієї морської бурі, про яку казав цей малий.
—    Це жахливо,— бідкалася лелека,— але я уявляю також горе його матері, якщо вона, бідна, не загинула на морі або не потрапила до лап леопарда. Вона ж нічого не знає про свого сина.
Лелека-мама з острахом і ніжністю глянула на своє лелеченя — довгоногу і довгодзьобу донечку.
—    Ні, треба щось вигадати для малого. Це ж наш земляк,— рішуче сказала вона. — Ти, татусю, мусиш щось вигадати, як врятувати його. Ти ж у мене найрозумніший птах на світі, недарма все село поважало тебе. Адже ти стільки років провів у школі!
Ця родина лелек уже кілька років жила на даху сільської школи, і жінка-лелека була певна, що її чоловік — головна особа в цій школі. Особливо вона запишалася перед відльотом, бо всі діти, побачивши його, завжди кричали-питали: «Лелеко, лелеко, до осені далеко?» Напевно ж, вони розуміли, що тільки її чоловік знає про це точно.
Донька-лелека глянула на журавлика і прошепотіла:
—    Мамочко, мені теж шкода його. Такий гарний молоденький журавлик.
Почувши ці слова, журавлик трохи підбадьорився. Не слід занепадати духом; може, ще не все загинуло для нього, і він розшукає своїх батьків.
—    Не журіться,— звернулася до нього лелечка. — Наш тато обов’язково щось вигадає. Адже він все своє життя провів на даху школи і через це дуже вчений. Навіть старий учитель мав за честь дружити з ним, часто запрошував на вечерю і на знак дружби надів йому на ногу кільце, майже таке саме, яке носив сам на пальці.
Тут журавлик ніби ненароком виставив і свою довгу ніжку, зав’язану стьожкою з золотими літерами.
—    Так, так, — мовив учений тато. — Ми тут відпочинемо один день. Єгипет — наша перша зупинка в Африці. Завтра ми полетимо далі. Але тут зупиняються також майже всі журавлі. Я попрохаю когось з старших ватажків узяти й тебе, щоб ти долетів з ними до Білого Нілу, де завжди зимують усі журавлі і куди, звичайно, прилетять твої батьки, якщо вони лишилися живими.
—    Вони напевно живі,— переконано сказала жінка-лелека і прошепотіла чоловікові. — Навіщо ще дужче роз’ятрю вати серце малятка? Хай воно сподівається на краще!
—    А поки що хай поїсть і спочине коло нас,— запропонував її чоловік. — Не сумуй, малий, тут усі свої.
Справді, тут, куди не кидав журавлик оком, було стільки земляків! Качки крякали і сварилися між собою зовсім так, як у себе дома на ставках. Кулички ходили поважно, презирливо оглядаючись навколо.
—    Вони, напевне, думають, що їхнє болото все ж таки краще,— не міг не всміхнутися сам собі журавлик.
А на цукрову тростину сіла малесенька очеретянка, зовсім як у дніпровських очеретах, і її ніжний голосок забринів так мило, так приємно:

Я трошечки спочину,
Гойдайся, очерет,
І далі знов полину Усе вперед, вперед.
Маленькі в мене крила,
Проте багато сил.

З Дніпра я прилетіла На цей далекий Ніл.
—     Подумайте,— сказав журавлик лелеці,— така крихітка, а стільки пролетіла.
Раптом журавлик замовк і підвів дзьоба вгору. Рідні звуки линули до нього з неба.
—    Ви чуєте? Чуєте? — захвилювався він. — Це наші сурмачі кричать! Це журавлі співають.
Звуки все наближалися, і він уже ясно чув пісню журавлиного польоту:

Ми пролетіли грізне Чорне море,
Нас не здолали буря й ураган,
Над ріками, лісами, понад гори 
Рушає журавлиний караван.
Ми, журавлі,— мандрівники летючі,
Вперед! Вперед! Мандрівка неминуча...
Де вічне літо — наш зимовий стан!

Журавлик чекав, що от-от вони знизяться, але вони летіли, не зупиняючись, далі.
—    Я полечу з ними! — закричав журавлик. — Може, там мої рідні. Дякую, дякую щиро за вашу ласку!
Палко попрощався він з доброзичливою сім’єю лелек.
—    Лети, лети! Щаслива путь! Може й побачимося! — промовили і батько, й мати, а лелечка довго сумно дивилася, як відлітав гарний молоденький журавлик, і раптом в розпачі закричала: 
— Тату, тату! Він не дожене їх! Ах, краще б він лишився з нами...
Може й правда, краще було б журавликові довше побути з лелеками і добре спочити.
Він гукав, кричав, та журавлі не чули його і летіли далі й далі, набираючи все більшу височину.
Просто в нестямі, витягнувши шию і ноги, розпростерши крила, намагався журавлик не загубити їх з очей і так летів до вечора, поки зовсім не засутеніло, і він уже не чув шуму їхніх крил. Йому здалося, що вони перелетіли ріку, і він теж перелетів її.
Журавлик зморився і від утоми й хвилювання зовсім розгубився.
«Може, вони знизилися? Але де? Нічого, я теж спущуся, а вранці розшукаю їх. Далі летіти мені несила».
І спустився, не знаючи того, що журавлі, яких він хотів наздогнати, полетіли, не зупиняючись, на південь своїм великим шляхом перелітних птахів — дуже, дуже високо в небі.
«Мабуть, тут поблизу річка», — подумав журавлик, спустившись і відчуваючи під лапками пісок. Він звик до саги на Дніпрі, до піщаного бережка над нею, він згадав їх, але зараз йому найдужче хотілося пити, і він вирішив тихенько піти пошукати води. Його дивувало, що він не чув пташиного гомону, адже коло води завжди збираються птахи.
Раптом він відчув, хтось біжить, хтось диха зовсім близько. Він причаївся коло низенького кущика — сухого, колючого,— і повз нього промчав, майже нечутно торкаючись лапами піску, якийсь великий звір. І в ту ж мить саме виплив місяць і залив своїм блідим світлом усе навколо. Ой, як здивувався журавлик — скрізь були піски, піски, і ні води, ні дерев не було видно, і тільки на пагорку стояв той великий звір, що тільки-но пробіг. У нього була голова з волохатою довгою гривою, дужі лапи, ніби у величезної кішки, які ступали так нечутно, хвіст тонкий і міцний з китицею на кінці, і весь він був дужий, страшний і водночас величний і красивий. Він стояв з мить нерухомо, потім позіхнув і раптом зарикав.
Бідний журавлик! Грім з неба не здавався йому ніколи таким страшним, як це рикання.
—    Лев! Це, напевне, лев! — збагнув журавлик, згадавши дідові оповідання.
І раптом уся пустиня, ці мертві піски, ожили. Вилізла довга гадюка-пітон і на очах у журавлика проковтнула маленьку пухнасту тваринку. Завили противними голосами гієни, поповзли велетенські павуки. Усі вийшли на полювання. Суха непривітна рослина колола його, але він причаївся під нею і ні на мить не стулив очей. Ніч тут, у пустині, була зовсім не для відпочинку. Навіть недосвідчений журавлик одразу зрозумів це. Вночі усі звірі пустині виходили на полювання, люто нападали один на одного.
«Хоч би швидше ранок і — далі, далі від цих пісків,— думав журавлик. — І куди це його занесло знову?»
Нарешті на обрії зажевріло, і журавлик полегшено зітхнув і побіг, побіг.
Куди?
Він сам не знав, тільки б далі від цих пісків.
Перед ним щось водночас заголубіло й зарожевіло. Вода! Так, це вода. Якесь мілке болото в заплаві Нілу, і на ньому бродять сотні птахів на ще вищих, ніж у журавлів, ногах, з рожевими крилами, гнучкими довгими шиями і міцними червоними дзьобами. Таких птахів журавлик ще не бачив на своєму короткому віку. Але ж це були птахи, а не леви й не гадюки. З ними можна було порозумітися своєю пташиною мовою. Журавлик підбіг до них і, вклонившись, спитав:
—    Будь ласка, скажіть, хто ви? І де я?
—    Ми — фламінго, — із скромною гордістю відповіли птахи. — А ви, напевне, той журавель, що відбився од своєї зграї? Про це розказував учора страус, що пробігав тут. А він чув від пеліканів, які, в свою чергу, почули від диких качок.
—    Я не знаю ніякого страуса.
—    Це нічого не значить. Це великий птах, який не літає, а тільки бігає швидше за всіх і про все знає, що де робиться. Він тільки завжди усього боїться і ніде довго не затримується. Він утік з страусової ферми, а його родичі живуть аж у південній Африці.
—    Зовсім як наш заєць,— засміявся журавлик. — І знає всі новини найпершим, і тікає від усіх найшвидше.
Але коли фламінго показали на високого красивого птаха з пишними перами і маленькою голівкою на довгій шиї, журавлик мусив визнати, що вони — заєць і страус — зовсім не схожі зовні, хіба, може, тільки характерами.
—    Так, я знаю про вас, — сказав страус. — Лелеки дуже шкодували, що ви полетіли. їхня дочка згадувала, між іншим, що ви носите стьожку з золотими літерами на нозі, так що, безперечно, я пізнав би вас. Ця симпатична і дуже освічена сім’я, з якою, на жаль, я не міг познайомитися, розповіла про вас пеліканам. Пелікани — качкам, а від качок почув і я. Що ж тепер ви гадаєте робити?
—    Я б хотів,— сумно сказав журавлик,— приєднатися до якоїсь журавлиної зграї і полетіти на Білий Ніл. Може, я знайду там своїх рідних.
—    Тоді я можу провести вас до заплави, де спочивають якісь журавлі. Біжімо!
—    А чому, якщо ви птах, то не літаєте? — несміливо спитав журавлик.
Страус ніяково опустив голову і промовив:
—    Я боюсь. Я такий великий, мені важко підлітати, проте бігаю я швидше за всіх.
І фламінго це знову підтвердили, нахиляючи граціозно свої тонкі шиї.
—    Ну що ж, ви біжіть, а я полечу за вами, — сказав журавлик. — Тільки я дуже хочу їсти.
—    Ви поїсте коло першої ж пальми, яку зустрінемо,— заспокоїв його страус.
Та коли вони дісталися першої фінікової пальми, журавлик побачив, що під нею стоїть не дуже велика, уся в рудих плямах тварина на чотирьох ногах, але з дуже довгою шиєю.
Страус вмить сховав голову собі під крило й зупинився.
—    Це жирафа,— прошепотів він. — Не бійтеся її, вона вам шкоди не зробить.
—    Чому ж тоді ви заховали голову під крило? — здивувався журавлик.
—    Ах, я просто нервовий, — мовив страус, — і всього боюсь.
—    Але ж це нічого не допоможе, — сховати голову під крило. Хіба це може вас урятувати?
—    Все ж таки під крилом, навіть своїм власним, не так страшно. А в дитинстві я звик ховатися під крило моєї матері-страусихи, — признався він.
Вони почекали, поки жирафа відійшла, і журавлик, бажаючи похвалитися своєю хоробрістю, побіг уперед.
Підживившись, вони рушили далі. Страус хоч і був трохи дивний, але дуже симпатичний і привітний птах. Журавлик уже помітив, що кожен має свої особливості. Йому тільки шкода було, що страус — птах, має крила, а літати не може!
Велика зграя надзвичайно гарних журавлів спочивала на заплаві. Ні, то були не його рідні наддніпрянські журавлі. Та все ж таки то були журавлі. Вони летіли з далеких азіатських степів і прийняли його, як рідного брата, в свою зграю.
—    Уже без зупинки ми полетимо на Білий Ніл, — сказав їхній ватажок. — Я певен, що ти знайдеш там своїх батьків або родичів. Адже всі журавлі щороку зупиняються на Білому Нилі.
Страус не підходив близько до журавлиної зграї. Він здалека схилив голову, прощаючись з журавликом. А журавлик закричав йому:
—    Лечу на Білий Ніл. Прибігайте туди в гості. Вам же однаково, де бігати.
Він сам не знав чого, але все ж таки йому пощастило в одному: весь час на його шляху, повному пригод та небезпек, стрівалися хороші товариші. Може, це тому, що й він сам був завжди щирим і привітним з усіма. Ці короткі дружні зустрічі полегшували його сумні дні.
Тепер наш журавлик уже ні на хвилину не хотів відлучатися від свого нового товариства. Він слухняно зайняв відведене йому місце і слухняно летів з усіма. Мабуть, це була вже остання журавлина зграя, яка летить на південь. Добре, що йому пощастило приєднатися до неї. Вони летіли без зупинки.
Сонце ховалося на заході і раптом спалахнуло вогнем.
Журавлик знав, що воно зараз зникне.
«От і ніч, — подумав він. — Ще одна ніч без моїх любих рідних. І чи ж побачу я їх коли-небудь?» І раптом він почув шелест і дзвін тисячі журавлиних крил — він не міг помилитися. Йому важко було стримати себе і не вирватися наперед, перегнати цей ключ, що прийняв його до себе, але серце його дуже забилося, і, нарешті, долі він побачив незчисленні зграї журавлів. У своєму, їм одним властивому порядку журавлі стояли, як солдати в армії, — стрункі, чудесні птахи. Коло їхніх ніг метушилося безліч дрібного птаства.
Вартові вартували, як належало, по боках, сурмачі сурмили пісню вечірньої зорі. Ключ, в якому летів журавлик, повільно знижувався, і журавлик почув, як там, долі, на землі, журавель-ватажок заговорив до всіх.
Так! Він вітав усіх з прибуттям на кінцеву зупинку. Він казав:
—    Подорож була нелегка, немало загинуло у нас під час бурі на морі, загинуло в пустині, загинуло від лап страшного леопарда. Я сам загубив свого любимого внука. Це був сміливий, молодий, веселий журавлик, батько й мати і досі плачуть за ним.
Журавлик знав, що промови ватажків не можна перебивати, але тут він не витримав і закричав щосили:
—    Не плачте! Я тут! Я прилетів!
І ви не можете собі уявити, яка це була велика радість!

 

VI

А у нас в місяці лютому зима розлютилася найдужче. Ніби сердилася, що мало снігу віхоли намели, мало мороз скреготів та усіх морозив, мало холоду північні вітри надули, тож треба в останні часи своєї влади все надолужити!
—    Мені набридла зима! — скаржився маленький хлопчик. — Все холодно й холодно. І коли вже весна почнеться? Коли буде тепло?
—    Коли прилетять журавлі! — казали йому старші.
Куди залетіли вони? Де той маленький журавлик, що жив
за старими вербами над дніпровою сагою? Адже він полетів у вирій. Може, він і не захоче повернутися?
Уявіть собі, старий заєць, теж згадував журавлів. Отой самісінький заєць, який наплів восени на журавлів, що в них такі довгі ноги, бо вони люблять танцювати, такі довгі носи,  
бо вони люблять їх скрізь тикати, а літають вони тому, що їм просто не сидиться на місці.
Тепер сірий базіка сам не міг всидіти від холоду на місці. Він притулився до старої верби і бідкався:
—    І коли вже ця зима скінчиться! І коли вже буде тепло!
Верба дрімала, як і всі дерева взимку, але вона почула
зайчика і мрійно прошепотіла:
—    Коли прилетять журавлі.
—    Оце так-так! — підняв здивовано вуха вгору заєць. А може, вони розсердилися на нього, на зайця, і зовсім сюди не повернуться?
І раптом він образився.
—    Ач які! Самі собі кудись залетіли. Може, там так тепло й добре, що вони зовсім не схочуть сюди повертатися.
І заєць раптом сам повірив своїй вигадці і швиденько побіг, щоб усіх повідомити:
—    Журавлі не хочуть зовсім повертатися, і тут завжди буде холодно.
—    Не може бути! Цього не може бути! — хитали верхів’ями гнучкі верби над Дніпром. А Дніпро так обурився, коли почув таку нісенітницю, що хотів кригу зламати. Та крига була ще міцна, товста — адже було ще дуже холодно.
—    Чого б це я повертався, коли там завжди тепло! — все-таки кидав схвильований заєць і біг далі усіх баламутити.
А там, куди злетілися усі журавлі, в далекій від нас Африці, справді завжди було тепло й сонячно, і птахи з насолодою відпочивали після важкого осіннього перельоту. Довгий час від зграї у зграю, від журавля до журавля передавалася історія про надзвичайні пригоди молоденького наддніпрянського журавлика.
Це ж він під час страшної бурі на Середземному морі відбився від свого ключа, потрапив у дивний човен, і невідомі люди в цьому човні, прощаючись з ним, пов’язали на його праву ногу чорну стьожку з золотими літерами.
—    І потім він сам, подумайте тільки, така дитина,— зітхала його мама-журавлиха, — прилетів у Єгипет. І спасибі добрим землякам лелекам! Вони пригріли його в дорозі й порадили приєднатися до якоїсь журавлиної зграї. Не без добрих-таки птахів на світі!
Він пролетів мало не половину Африки і вже на Білому Нілі знайшов своїх рідних. І от він зараз, такий веселий змужнілий, знову з батьками. їм здається, що він дуже виріс, матері навіть трошки страшно, що журавлик уже зовсім самостійний птах і вже не потрібне йому материне тепле крило.
Не з меншою ніжністю, ніж мати, дивилася на журавлика й молоденька журавочка — дочка маминої подруги, сусідки з гнізда ліворуч. Вона з захопленням без кінця слухала його оповідання.
—    Це був дуже розумний лелека,— розповідав журавлик. — Він багато років жив на даху школи й через це дуже вчений. У нього на нозі срібне кільце, яке надів йому сам учитель з тієї" школи. Коли люди люблять і поважають птахів, вони надівають їм на ногу кільце або перев’язують її чим-небудь.
І журавлик ніби ненароком виставив свою праву ніжку, на якій, хоч подерта, але все ж таки ще теліпалася стьожка з безкозирки моряка парусного корабля.
—    Це для того, щоб пізнати нас потім,— пояснив він. — Я сподіваюся, що з лелеками ми ще зустрінемось на батьківщині. І дочка у них дуже, дуже мила.
Але це останнє зауваження не зовсім подобалося журавочці. Вона пересмикнула криллячком і сказала, ніби не звернувши на це уваги, а так, між іншим:
—    А коли ми зупинилися на відпочинок в Єгипті — це також була наша перша зупинка в Африці,— ми познайомилися з ібісом. Ах! Який це приємний птах! Який поважний, серйозний! І він розповідав, що він і його родичі цілком вільно ходять по вулицях міста Каїра і ніхто їх не чіпає, бо всі дуже шанують їх. Недарма його предки — прадіди-ібіси — поховані разом з стародавніми єгипетськими царями-фараонами в їхніх гробницях — велетенських пірамідах.
Журавочка підвела гордо дзьобика вгору, ніби хотіла сказати: «Це не те, що твої лелеки!»
—    І де ти про все дізналася? — здивувався щиро журавлик.
А журавочці зробилося ніяково, що вона хотіла вколоти свого найкращого товариша дитинства, і вона засоромлено сказала:
—    Я слухала уважно все, що розповідав по дорозі дід. І я справді бачила піраміди. А ібіс більше з татком і з мамою розмовляв,— додала вона.
—    Не сваріться, діти! — лагідно сказала мама-журавлиха. — Добре спочивайте, гуляйте, набирайтеся сил, щоб міцнішими і дужими вирушити додому.
— Ну, ще рано думати про це! Я ще тут не нагулявся! — надувся журавлик.
—    Тут так чудесно! — підхопила і журавочка,— Мені подобаються і фініки, і кокосові горіхи, якщо знайдеш розбитий, а на полях скільки завгодно зерна дурро. Правда, я дуже, дуже злякалася, коли ми пролітали над пустинею. Ніколи не могла б жити там — самі тобі піски та піски і тільки де-не-де купки пальм. Дід казав — це оазиси. Але ж над пустинею ми тільки пролітали і до того ж дуже високо, аж над хмарами. А тут, за горами, коло озер та лісів — завжди жила б!
Дід-журавель чув цю розмову. Він усміхнувся і сказав:
—    Я стільки вже літав на світі, а для мене нема кращого місця, ніж те, де я народився, де я збудував з дружиною своє перше гніздо. Про нас навіть пісню склали: «Був собі журавель та журавочка, наносили сінця повні ясельця».
—    Про вас була ще й інша пісня! — писнув журавлик.
—    Ну, то я був ще зовсім молодий і дуже веселий! — засміявся дід не без задоволення. — Це ще про мої юнацькі витівки!
А тепер усі його вважали по праву наймудрішим птахом на весь журавлиний рід, і молодь дуже його любила, бо ніхто її так не розумів і не заступався за неї, як дід-журавель. І зараз він сказав лагідно:
—    Що ж, гуляйте, тіштеся з того, що бачите, а потім самі політаєте — побачите, — кращого від батьківщини немає нічого!
Ніде в світі не збиралось таке велике різноманітне пташине товариство, як в зимові місяці в Африці навколо двох рік — Білого Нілу та Голубого Нілу, які зливалися і утворювали славетний Ніл. Кого тільки не стрічав журавлик! Він знову розкланювався направо й наліво, вітаючись з куличками, вальдшнепами, пеліканами і такою юрбою різних качок, якої він навіть на дунайських гирлах не бачив. Журавочка більше звертала уваги на тутешніх птахів, але їх було далеко менше, ніж гостей. Журавликові здавалося, що вони навіть хазяями тут себе не почувають, хоча і чорні, і білі священні ібіси виступали просто-таки урочисто. Найсерйознішим серед усіх птахів був, звичайно, спокійний і поважний марабу. Він дуже любив усім давати поради, у нього і вигляд такий був — радника. Навіть дідові-журавлеві він порадив розташуватися на піщанім острівці, що ледь виглядав посеред ріки. Між ним та берегом була досить широка і глибока смуга води.
—    Щоб уночі не напав на вас леопард,— пояснив свою пораду марабу.
—    Не люблю я таких спокійних та поміркованих, як ці ібіси та марабу! — зневажливо сказав журавлик,— Мабуть, усі тутешні такі.
—    Коли б ти почув папуг, ти б не казав так, — мовила журавоччина мама. — Я раз у житті заблукала і потрапила в ліс, повний папуг та мавп. Вони часто оселяються разом. Що це було! В житті не забуду я цього жахливого галасу, цих мавпячих стрибків, цієї белькотні сотень папуг. Ні, нізащо я не хотіла б потрапити туди вдруге.
Але цього було досить, щоб журавликові заманулося побачити і папуг, і мавп.
—    Обов’язково полетимо подивитися! — запропонував він нишком журавочці.
—    Що ти! — злякалася журавочка. — Ми заблукаємо і відіб’ємося від своїх!
—    Тут скрізь свої! — легковажно махнув крилом журавлик. — А отак тільки літати на поле їсти та спати на косі — нічого не побачиш, і нічого буде розповісти, коли повернемося  
додому. Якщо ти не хочеш, я покличу інших товаришів. Ти навіть ще не бачила крокодила!
Журавочка справді ще не бачила крокодила і, сказати щиро, не дуже й хотіла стріватися з ним. Але це зневажливе зауваження зачепило її, і вона сказала:
— Ну, гаразд. Тільки пізніше!
Журавлі свій час на Нільському курорті проводили просто-таки наче за розкладом.
Тільки-но сходило сонце, вони всі знімалися з місць і вже не ключами, а рівними ланцюгами летіли підбирати на полі зерна дурро. Годин на десять ставало дуже парко. Мама і її подруги починали скаржитися, що вони не можуть витримати такої спеки, і всі поверталися на свою мілину. Попивши водички, старі журавлі спокійно дрімали, молодь чистила своє пір’ячко, а журавлихи заводили безконечні розмови. Разом з нашими журавлями, правда, не змішуючись, а окремими невеличкими групами, стояли красавки — журавлі з азіатських степів. Приводів для розмови було безліч — і про домівку, і про перелітні шляхи. Адже азіатські журавлі летіли не понад Чорним і Середземним морями, а над Кавказом та Малою Азією і стрівалися з нашими вже в Африці.
Трохи осторонь розташувалися чубаті африканські журавлі. В ногах у журавлів копошилося завжди безліч водяного дрібного птаства. Ні страшні африканські птахи-грифи, ні хижі орли не могли напасти на них, якщо ті були під захистом журавлів. Коли спека спадала, годин після чотирьох, журавлі знову летіли підгодуватися і поверталися перед заходом сонця.
Минали так і січень, і лютий місяці, наступав уже й березень, і це спокійне життя починало вже набридати молоді.
Якось, коли журавлі поспішали ввечері з поля на річку напитися та спочити, наш журавлик злегка підштовхнув крилом журавочку, і вони полетіли не на свою мілину, а до тих пальм, що темніли на обрії. Вони не розрахували, що це було досить далеко, і хоча сонце ще не зайшло, але було вже пізно. Підлітаючи до пальмового лісу, вони почули неймовірний галас. Немов якісь чудесні кольористі чи то фрукти, чи то квіти, літали птахи. Журавочка тільки тихо зойкнула, вгледівши їх. Вони всі перегукувалися, переспівувалися між собою. А на гілках гойдалися, переверталися, борюкалися кумедні моторні тварини з довгими хвостами і так перестрибували з дерева на дерево, наче літали.
— Мавпи! — впевнено пояснив журавлик. — Безперечно, це мавпи. Тільки мені ніхто не казав, що вони вміють літати,— здивувався він.
Журавлик і журавочка нерішуче зупинилися. Невідомо, як зустрінуть їх ці летючі тварини з хвостами й ці кольористі птахи з гачкуватими дзьобами. Журавлик виставив свою праву ніжку, перев’язану стьожкою з золотими літерами, щоб показати, наскільки він сам поважний птах. Раптом одна мавпа скочила з дерева додолу, а за нею друга, третя... Вони наближалися до розгублених журавлика і журавочки, і ті не знали, що робити. Мавпи були такі смішні: кривлялися, стрибали, і невідомо — може, вони просто хотіли побавитися. А тут папуги розкричалися, як божевільні, і, може, вони кричали: «Здрастуйте! Здрастуйте!» А може, це було: «Лови їх! Бий їх!» 
«Треба знати всі пташині і звірячі мови на світі! — майнуло в голові журавлика. — А то стій так, як дурник, нічого не розуміючи». Проте він не хотів перед журавочкою показати себе боягузом. Він підвів крила й замахав ними. О, жах! Всі мавпи замахали передніми лапами, точнісінько так, як журавлик крилами. Це налякало журавлика. Тоді він закричав своєю журавлиною мовою:
—    Ану вас!
І раптом всі папуги закричали теж:
—    Ану вас! Ану вас!
«Справа кепська,— подумав журавлик,— зараз вони всі накинуться на мене і на журавочку. Що робити?»
Але зовсім несподівано всі мавпи кинулися врозтіч. Журавлик з журавочкою метнулися вбік і причаїлися за пальмою. Повз них пройшов зовсім нечутно величезний слон. Як це він, такий великий, товстий, з такими ногами, як стовпи, міг ступати так нечутно?
—    Швидше додому,— ледве вимовив журавлик. — Слон, мабуть, пішов пити, і, значить, уже зовсім пізно. Марабу казав, що слон завжди пізно ходить на водопій. Бачиш, поки ми тут знайомилися з цими дурними мавпами, сонце зайшло.
—    Але ти їх зовсім не злякався. Який ти сміливий! — мовила журавочка. — Я, правду сказати, думала, що нам уже прийшов кінець.
—    Що ти, треба завжди знати, з ким як говорити! — сказав журавлик. — Тепер обійдемо озеро, щоб не стріватися з слоном. А там уже близько наша коса.
Та даремне вони вирішили обійти озеро. Великий добрий слон нічого лихого їм би не зробив. Замість своєї коси, вони вийшли на болото, де купався сварливий бегемот. Він бовтався у воді і хрюкав, як кабан.
—    Тікаймо! — шепнула журавочка, і вони дременули навмання, поки дісталися якоїсь річки.
—    Тут можуть бути крокодили! — сказала журавочка.
Але на березі стояла лише маленька сивка, та на воді
щось темніло, наче перевернутий човен. З розгону журавлик стрибнув прямо на нього. Раптом сивка дуже підозріло подала голос, і човен захитався і підвівся під журавликом.
—    Назад! Швидше! — несамовито закричала журавочка, їй з берега видно було, що цей страшний живий човен роззявив пащу.
Так, це був не човен, а сам крокодил! А сивка подавала крокодилові сигнали. З води виринула ще страшніша паща другого крокодила. Та журавлик уже зірвався на крила й летів. Журавочка поспішала за ним. Він летів на плескіт води, думаючи, що то, нарешті, їхня «дача». Але плескіт був надто гучний для такої спокійної безвітряної ночі. Це вони знову з переляку повернули не в той бік! В озері стояв слон і, набираючи хоботом воду, поливав себе, як з душу. Він справді був добрий, і йому шкода стало маленьких чужоземних птахів. Слон жив уже багато, понад сто років, і знав усіх птахів, що мешкали тут і прилітали зимувати, і розумів усі пташині та звірячі мови. Він лагідно показав їм хоботом шлях до коси на Білому Нілі, але порадив краще переночувати тут, коло озера.
—    Поки я купаюся,— мовив він,— будьте певні, ніхто не насмілиться сюди підійти.
Журавлі так і зробили і тільки із сходом сонця добралися до своєї річки.
«Який розумний слон! Він, напевне, побачив мою стьожку на нозі»,— подумав журавлик, але журавочці сказав лише про розум слона. Назустріч їм летіли їхні товариші-ровесники. Усі журавлі були дуже схвильовані, що їх нема, і молодь сама запропонувала полетіти вранці на розшуки.
— Ти вже такий великий,— дорікала мама журавликові,— тобі вже пора заводити своє гніздо, а ти весь час витіваєш усякі дурниці.
Мабуть, вона ще довго вичитувала б йому, та тут перервав дід, який перед тим вів довгу розмову з марабу.
—    Наш друг марабу каже, що вже за озерами почалися самуми — страшні урагани в пустинях, а за ними зразу ж линуть дощі. Якщо ми затримаємося тут, нам доведеться перечекати їх; або треба негайно вилітати й летіти дуже швидко.
І навіть мама, слаба мама-журавлиха, що завжди скаржилася на своє здоров’я і казала, що їй треба якомога довше бути в теплому кліматі, мовила тоном, що не припускав заперечень:
—    Як це так! Перечекати, затриматися! Адже ти чудово знаєш, що без нас удома не може бути справжньої весни? Ми тут відпочиваємо, а там нетерпляче чекають на нас. Адже ж без нас не може прийти весна!
—    Я і не уявляв, що моя дочка скаже інакше,— з гордістю мовив дід.
—    Яка ти чудова, мамо! — закричав журавлик. — Справді! Летімо швидше! Це ж так чудесно: на нас там чекають, без нас не буде весни. І ви знаєте,— додав він,— я вже дуже хочу додому. Я скучив навіть за малим брехливим зайцем. А наші верби й тополі куди кращі, ніж пальми!
—    А горох — ніж фініки! — писнула журавочка.
—    Молоді ніколи не вгодиш,-— засміявся дід.
—    Додому! Додому! — закричав і застрибав журавлик, забувши, що він уже дорослий. — Ні, справді,— сказав він журавочці,— що може бути краще від нашого Дніпра! І знаєш що,— додав він таємниче,— ми уже великі, давай, як прилетимо, збудуємо собі удвох нове гніздо за старими вербами. Ну, недалеко від батьків, але все ж таки своє.
Журавочка відповіла:
—    Тільки в тому разі, якщо під час перельоту ти доведеш, що ти справді дорослий і розумний. Адже ти так бешкетував усю подорож. І ці мавпи, папуги... — зітхнула вона.
—    Даю слово! — палко вигукнув журавлик. — Забудьмо про це!
Але мандрівку до мавп і до папуг вони не забули все життя, і завжди, коли хто робив точнісінько так, як вони, журавлик казав: «Ну, зовсім мавпа!» Або коли хто повторював без глузду їхні слова, він насмішкувато зауважував: «Не будьте папугою». 
Як швидко, з яким запалом збиралися тепер у путь! Зовсім не так, як восени. Тоді вони летіли в чужі краї, а зараз повертали додому, та ще знали, що там на них усі нетерпляче чекають.
Яка була чудесна остання ніч! І знову старий журавель сказав промову, тепер коротку, але таку саму натхненну, як завжди. Потім дід обнявся з марабу, і всі журавлі попрощалися з ібісами, з нільськими гусьми й тутешніми лелеками. Журавлик не витримав і злітав на сусіднє озеро попрощатися із своїм другом — розумним слоном. Але й після прощання журавлик не спав цілу ніч. Йому дуже хотілося побачити, яка ж то весна і хто саме нестиме її на своїх крилах. Чи дід, чи батько, а може, і він — молоденький, але міцний журавлик?
Та коли вирушили в путь, він так захопився польотом, що не помітив, де ж вона.
Тепер вони летіли зовсім не так, як восени, а швидко-швидко, майже не відпочиваючи. Знайомі місця мелькали долі. Величний Ніл, пустині, піраміди, Єгипет, порт Каїр, Середземне море...
А попереду летіли ще великими хмарами різні дрібні пташки. Додому! Додому!
—    Швидше, швидше! — підганяв дід. — Не бійтеся туманів, прямуйте просто на світло маяка.
А тумани над морем, справді, були жахливі. Журавлик ледве міг розгледіти перед собою свою подругу-журавочку, а діда, який вів ключ, зовсім не бачив.
—    Ви додому? — почув журавлик раптом тихий голосок.
— Додому! На Дніпро! — радісно відповів журавлик. —
А ви? Я не бачу вас в цьому тумані, а тільки чую,— хто Ви?
—    Я теж лечу додому. Та, мабуть, не долетіти мені. Моя зграя вже давно перелетіла море. Я жайворонок. Я теж з Дніпра, але я зовсім вибився з сил.
—    Сідайте до мене на спину! — враз запропонував журавлик. «Адже однаково,— подумав він,— весна летить у когось іншого на крилах». Він ніяк не міг роздивитися, у кого вона, а спитати було ніяково, подумають, що він сам набивається її нести.
—    Сідайте! — повторив він ласкаво. — Я міцний, я витримаю.
Маленький жайворонок сів йому на спину і полегшено зітхнув.
—    Ви розумієте, я мушу повернутися,— сказав він. — Адже паша пісня перша мусить вітати весну. Без цього весна не прилетить!
—    І без нас! — з гордістю відповів журавлик. — Ми ж її несемо на крилах!
Але розмовляти було важко. Все ж таки це не так просто не тільки самому летіти над морем, а ще й жайворонка нести. Журавлик знав, що його зграя має зупинитися на короткий перепочинок десь коло Стамбула, на березі Чорного моря! Він пам’ятав високі вежі фортець, палаци, мигдалеві гаї і магнолії в садах. Коли туман розійшовся і гори стояли ніби вимиті, журавлик скрикнув:
—    Ой, ми перелетіли далеко за Стамбул! Я знаю, це маяк уже в Болгарії, тут недалеко місто Варна, і тут нас восени дуже галасливо стрічали чайки.
—    Що ж буде? — злякався жайворонок. — Через мене ви загубили своїх.
—    Нічого, тепер уже не страшно,— заспокоїв його журавлик,— я знаю шлях до дунайських гирл. А поки що я засну. Тільки заснути! Я дуже зморився.
І він майже впав на прибережний пісок і міцно заснув. Жайворонок заховався неподалечку від нього в кущах. Журавлик спав так міцно, що й не чув, як біля нього зупинилися хлопець і дівчинка, які проходили мимо.
—    Дивись, Цоло,— сказав хлопець,— журавель! Він летить додому і, мабуть, через цей туман відбився від зграї. Цікаво, з якої він країни? Візьмімо його до себе.
—    Митко! Митко! — раптом сплеснула Цола руками. — Поглянь, у птаха на ніжці стьожка! 
Вона нахилилася і з трудом розібрала на подертій чорній стрічці золоті літери — «Друг».
—    Митно! Це ж він звідтіля, з країни наших друзів! Не чіпай його, хай летить до себе, він вільний птах, хай понесе в свою країну і наш привіт!
Вона зірвала, з своєї голівки вишиту стрічку і теж пов’язала на ніжку журавлика. Тут уже журавлик, звичайно, прокинувся. Але люди не ловили його, і він змахнув крилами й полетів, гукнувши жайворонка.
В цей самий час над ними пролітали журавлині ключі.
—    Почекайте! Почекайте! — кричав журавлик щосили. — Дідусю! Мамо! Тату! Це я!
—    Не сердьтеся на нього! Він відбився від вас, бо допоміг мені! — гукнув жайворонок, коли вони наздогнали рідний ключ. — І до побачення, дорогий друже! Ми зустрінемося над Дніпром!
Жайворонок ткнувся своїм дзьобиком в тім’ячко журавлика і полетів вперед бадьорий і здоровий. А журавлик нашвидку розповів про все дідові.
Дід-журавель глянув на нього і мовив:
—    Все-таки хвалю! Так роби завжди — слабшому допомагай!
На дунайських гирлах не зупинилися зовсім.
—    Там тільки зупинись — і за тиждень не вирвешся,— сказала мама, згадуючи привільні гостинні дунайські гирла.
Журавлик над ними лише крилом помахав, певний, що його дунайський друг — бекас — його бачить.
Це була вже рідна земля! Тут не було ні пальм, ні магнолій, тут було ще холодно, і навіть верби, що перші випустили свої бруньки, одягли їх в хутряні кожушки, щоб не позамерзали. Але такої радості ще ніколи в житті не відчував журавлик. Здавалося, усі гаї, річки, що, нарешті, скинули кригу і розлилися, бо не могли стримати свої радості, усі села, міста — такі рідні, такі близькі! Та, напевне, так і було. Скрізь дерева простягали вгору гілки, вітаючи їх, і на гілках одразу з’являлися бруньки, а з землі вилазило зелене зіллячко, і перші проліски відкривали свої блакитні очиці, щоб подивитися на журавлів, які з весною поверталися додому. Навіть люди виходили і махали їм руками, а діти сміялися, і співали, і, напевне, хотіли полетіти з ними. Журавлик, коли б дід дозволив, обов’язково взяв би на спину того хлопчика, який вибіг на гірку над Дніпром і кричав:
—    Журавлику! Здрастуй! Я чекав тебе! Мій журавлику! Ти прилетів! Та треба тебе звати веселиком, бо ти такий веселий, мій веселику!
І журавлик заспівав радісно:

Не звіть мене журавликом,
Щоб я не журився!
А звіть мене веселиком,
Щоб я веселився!

Дніпро — його пізнати не можна було,— він широко-широко розлився і був такий бурхливий, веселий, щасливий.
—    Кращий за Ніл,— шепнув журавлик журавочці, і та тільки махнула дзьобиком. Від розчуленості вона не могла вимовити й слова.
Вони пролітали над селом, і раптом па червоному даху найкращого будинку журавлик побачив своїх знайомих лелек. Вони там мостили собі гніздо. Ні, журавлик не міг пролетіти повз них, не привітавшись.
—    Я дожену вас! — гукнув він дідові і на хвилинку знизився.
Так! Це були його друзі, які допомагали йому в Єгипті: на татові-лелеці блищало срібне кільце.
—    Здрастуйте! З весною! — вітав їх журавлик.
—    Прилітайте до нас на новосілля, — гукнули лелеки. — Бачите, для нас поставили новий дах на школі, і ми мостимо нове гніздо.
Над Дніпром журавлі-москвичі, журавлі-ленінградці гаряче попрощалися і полетіли далі, а наддніпрянці знизилися. Місцевість за старими вербами не можна було пізнати. Лише де-не-де стирчали острівці з води. Тільки старші журавлі, що прилітали не вперше, пізнавали за якимись, їм одним відомими ознаками, де вони жили. 
— Отут ми жили!
—    А тут — ми! — раділи вони.
Журавлик побіг по маленькому острівцю, з цікавістю скрізь встромляючи свого чудового дзьоба. Він сказав журавочці, що піде вибирати місце для гнізда, але йому просто не терпілося побігати. Ой, він наткнувся на щось м’яке, хутряне. Це був заєць, той самий базіка-заєць! Повідь застала його на цьому місці, і тепер він сидів і чекав, поки спаде вода.
—    Здрастуйте! —- радісно закричав журавлик. Переляканий заєць зиркнув на нього й вимовив:
—    Здрастуйте! Я дуже радий вас бачити. Нарешті ви принесли весну! — І подумав: «Як добре, що у журавлів такі довгі носи і вони скрізь їх тикають. Хоч порозмовляти є з ким».
Журавлик оглянувся. Хто ж її приніс — весну? І дід, і батько, і мама, і мамині подруги нікого не несли на крилах, а він — тільки маленького сірого жайворонка. Але весна була вже тут, це він знав напевне! Адже все навколо зазеленіло, зацвіло, і небо голубіло, і сонце сміялося, і з неба линув дзвінкий спів того самого жайворонка, якого він переніс через море. Той вітав весну і журавлів, що прилетіли з нею.
Хто ж її все-таки приніс?

За матеріалами: Оксана Іваненко. "Казки". Художник Василь Євдокименко. Київ, державне видавництво дитячої літератури, 1964, стор. 150 - 206.

 

 

Більше казок зі збірки "Лісові казки" від Оксани Іваненко:

У добірці "Лісових казок" містяться такі: "Бурулька", "Джмелик", "Дубок", "Зимова казка", "Казка про білочку-мандрівницю", "Казка про золоту рибку", "Казка про маленького Піка", "Кисличка", "Кульбабка", "На добраніч", "Про бджілку Медунку", "Про братика-ведмедика", "Про зелену ялинку та золоту мандаринку", "Синичка", "Сонечко", "Хвилька", "Цвітарінь", "Чорноморденький", "Що трапилось в саду".