Оксана Давидова. «Мобілка» (оповідання для школярів)


 

Оксана Давидова. Мобілка. Оповідання для школярів. Ілюстрації намалювала Марія Анікіна. Журнал Пригоди, 2010 р.

 

Оксана Давидова

МОБІЛКА

(оповідання)


Марина прислухалася як дзижчить муха. Крім цього дзижчання чулося лише старанне сопіння сусіда по парті. Він намагався дописати нарешті ту самостійну. Марина зітхнула і також взялася за ручку. «Мар’яно Олегівно! – Гукнула красунечка Віталіна. – А можна мені вийти? Я вже все дописала!» Вона насправді тільки про косметику та хлопців і думала. Тому й всі контрольні-самостійні писала будь-як, аби швидше.

Віталіна вискочила з класу, а Марина знову взялася за ту задачу. Шурх! – на парту впав папірець. Точно! Це Маринина подружка – Женя. Знову просить написати, як вирішити задачу. Марина взялася переписувати рішення, відправила папірець назад, знову взялася за свою самостійну та дописати не встигла – пролунав дзвоник і Мар’яна Олегівна своїм пискучим голосом почала гукати, щоб всі припиняли писати. В класі здійнялася штовханина. Ті, хто все встиг, або нічого не знав йшли швидше здавати зошити, а ті, хто не встиг, як Марина, намагалися ще щось дописати. Та зошит вихопила вчителька і, цокаючи підборами, вийшла з класу. 

Коло парти закрутилася червона спідниця – Женя підійшла.

–    Ой, дякую тобі, Мариночко. Ти – справжній друг! Я побачила, що не встигаю все написати, а знаю, що ти все по черзі вирішуєш, то я спочатку останні задачі повирішувала, а потім в тебе перші попросила. Я все встигла! А ти?

–    Я не встигла.

–    Ой, як прикро! А твоя мама мене сьогодні підстриже? Я таку зачіску в журналі знайшла!

Маринина мама була перукарем. Й інколи робила зачіски сусідкам вдома. А Женя взагалі міняла зачіски двічі на місяць. Мама залюбки робила такі подаруночки подружці доньки. Сама Марина любила свої довгі каштанові коси. Мама лише чолку підрізала та підрівнювала кінчики.

А Женя торохтіла далі.

–    Ти до біології все написала? А реферат в тебе про що? А, може ми з тобою разом його зробимо?

–    Женю, минулого разу «ми разом робили». Все я написала, а ти тільки прізвище поставила.

–    То було минулого разу, в мене були обставини. Ви-ключ-ні! Квиток на концерт пропадав. Цього разу разом писатимемо! Добре? Ти ж моя подружка!

–    Та добре. Щось тут задушливо. Давай вийдемо.

Раптом голосно ляснули двері. За ручку їх тримала Віталіна. Була вона страшенно розлючена. І, мабуть, перед цим плакала, бо дорога туш трохи розмазалася під очима.

–    Ніхто з класу не вийде!

–    Віталіно, що сталося? Перерва коротка. Вийти.

–    В мене пропала мобілка! Хтось її вкрав! Не пущу нікого!

Школярі незадоволено загули.

–    А ми тут до чого? Отого, хто вкрав і тримай тут. Ги-ги.

–    Поки мені не повернуть мобілку, нікого не випущу!

Двері хтось смикнув з коридору. Потім ще раз. А тоді двері затрусилися, ніби в них був напад. І пискливий голос загукав:

–    Хто там хуліганить! Негайно відчиніть!

Злякана відскочила від дверей. Зайшла Мар’яна Олегівна і здивовано глянула на школярів.

–    Чого ви в класі? Хто дозволив? Чому порушуєте гігієну приміщення? Відкрийте вікна!

–    Не відкривайте! – Вискнула Віталіна. – Мар’яно Олегівно, в мене мобілка пропа-ала… – захлюпала дівчина. – Нової моделі. Дорога. Може, злодій захоче її у вікно викинути.

–    Та-а-ак. – Ніби гвіздок забила математичка. – Міліції вам захотілося. Так? На облік. Так? Ганьба на весь район!

В класі запала тиша. Голос, вчительки, завжди гучний і високий, ніби стелився по підлозі. Двері класу прочинилися і туди засунулася голова: 

–    А Сашка можна?

–    Ні! – Вчителька сама закрила двері і повернула в замкові ключа.

–    Віталіно, де був твій апарат? Який? Подзвони на нього.

–    Золотистий. З камінчиками. Ще висулька там була – підкова. Телефон на парті лежав, коли я з класу виходила. Повернулася – нема. Я дзвонила – злодій його вимкнув…

Хтось з учнів м’явся коло дверей.

–    А можна мені вийти? 

–    Ніхто не вийде!

–    А мені ду-уже треба… Я не брав. Можете подивитися.

–    Правильно, – зраділа потерпіла. – Хай всі сумки покажуть. І кишені.

–    Добре. Давайте свої речі мені. Я шукатиму. – звеліла математичка.

Нетерплячий хлопець першим тицьнув до рук вчительки сумку. Вона, гидливо взявши її за низ перевернула. На стіл посипалися зошити, ручки, папірці і надкушений шматок хліба. Хазяїн речей швидко загорнув їх назад до сумки і, вивернувши кишені (посипалися крихти, ключі, несвіжа хустинка, щось загорнене в папірець), вибіг з класу. Замок знову клацнув.

–    Хто наступний?

–    А якщо в мене там… особисте? – нерішуче пролунав дівочий голос.

–    Думаєш, в тебе там є щось, чого хлопці по телевізору ніколи не бачили? – хтось загиготів, але під вчительськім оком замовк. – Швидше. Я чекаю. Скоро урок.

–    Ви не маєте права нас обшукувати!

–    Та-а-ак. Хто це сказав? Сидоренко? Про твої права поговоримо окремо. А зараз неси свою сумку сюди. Чи хочете щоб міліція, та з собаками…

 


Школярі мовчазною вервечкою потягнулися до вчительського стола. Чувся шурхіт речей, які падали на стіл. В когось розбилося дзеркальце, хтось зойкнув: «Це моя мобілка, вона старенька і без камінчиків!»

–    Кому там особисте запрошення треба? Дівчата!

Марина з сумкою поснула до вчительки. Звісно, вона не брала ніякої мобілки! І взагалі, вкрала лише раз – в 4 роки у дівчинки цукерку. Потім так соромно було, що віддала їй свою ляльку. Але було якось гидко, що її підозрюють і будуть зараз порпатися в речах…

–    Я сама все викладу, не треба витрушувати. – попросила Марина.

А стіл лягли підручники, пенал, мобілка. Мобілка! Не Маринина, старенька «Нокія», на яку навіть бомж не погляне. А яскрава, сяюча дорогими камінчиками Віталінина…

–    Моя мобілочка! – вхопила апарат Віталіна.

–    Вкрала! Марина вкрала! Злодійка! – загукали однокласники.

–    Тааак. Не чекала, Марино. Як ти могла?!

–    Я… – Марина так розгубилася, що не знала що казати. – Я не крала.

–    Ага! Мобілка сама тобі в сумку застрибнула! – підстрибнула Віталіна. – Твоя парта біля моєї. Могла взяти!

–    Та я не брала… Навіщо? Не брала… Я ніколи… – Марина роззирнулася, шукаючи підтримку. Але ніхто їй не вірив. І навіть Женя кудись поділася.

Пролунав дзвоник. В класс застукали. Вчителька відкрила двері. Зайшли Гайдук і Петраш, які, виявляється, встигли вийти до початку подій. Хлопці здивовано роззирнулися:

–    А що тут відбувається?

–    Марина у Віталіни побілку вкрала! Тепер гадаємо. Що з нею робити!

–    Хто?! – Здивувався Птраш. – Марина?! А хтось бачив як вона брала?

–    Ні! У неї в сумці знайшли. А тепер ось – повернули – Віталіна покрутила мобілкою перед носом у Мишка.

–    А в тебе, здається, підкова висіла.

–    Так, мабуть ця злодюжка зняла і десь приховала.

Мишко повернувся до однокласників:

–    А хай Петько свою мобілку покаже.

–    Чого це? – хлопець затиснув свій апарат в руці але Мишко висмикнув його. На чорному апараті теліпалася срібна підковка.

–    Так, кажеш, в коридорі знайшов? Я бачив, що він щось коло Віталіниної парти тупцює. А коли виходив, саме Віталіна двері зачиняла, побачив, що він щось Марині в сумку кидає. Я ще подумав, що то записка про кохання. А він, виявляється, злякався, і Марину підставив!

–    Доведіть! В неї мобілу знайшли! – злякані очі Петька бігали. Руки тремтіли. Але вже всі розуміли, що дійсно він вкрав.

–    І я бачила, як він вкидав! Правда-правда! – вискочила наперед Женя.

Отім Марина сиділа тихо-тихо і урок не чула. Було так прикро і гидко… Хоча Віталіна перед нею і вибачилася.


Після уроку Марина підійшла до Жені.

–    Дякую, що підтримала мене. Сказала, ніби бачила, як він телефон підкидав…

–    Та не має за що! Я і справді бачила! Я знала, що то не ти крала!

–    Як?! – підлога під ногами захиталася. – Чому ж відразу не сказала?! Всім, коли всі кричали що я…

–    Ну… Всі кричали… А тут я! Уяви, як би це виглядало?! А якби подумали, що я твоя спільниця, щоб мені тоді було? Але ж все з’ясувалося. Так? Коли твоя мама сьогодні повертається? Коли мені приходити?

–    Ніколи… Ти більше не прийдеш до мене ніколи! – Марина повернулася і твердо покрокувала.

–    А чому? Ти що, образилася? Але ж все ж з’ясувалося! Чому ти образилася?

А Марина йшла і думала, що Мишкові, мабуть, час підстригтися. Треба буде йому запропонувати…

 

Оповідання опубліковане у підлітковому журналі "Пригоди", 2010 р.
Ілюстрації намалювала Марія Анікіна.
Джерело:
https://daemirel/

 

 

 Читаймо також на "Малій Сторінці":

Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачкаОксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.


Останні коментарі до сторінки
«Оксана Давидова. «Мобілка» (оповідання для школярів)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми