Наталя Забіла. "Прабабині казки" (збірка віршованих казок для дітей)

     Наталя Забіла

ПРАБАБИНІ КАЗКИ
(збірка віршів, 1978 р.)

 

         Зміст

Жолудик
Двое козенят    
Зайчикові пригоди     
Хто сильніший?     
Лисиця й Журавель     
Зайчата і Свиня     
Мавпочка й горіхи     
Чотири пори року 

 

* * *

ЖОЛУДИК

На вільній волі, на узліссі, 
Підвівши вгору буйний чуб,
На всі кінці гіллям розрісся 
Розложистий вітластий дуб.

Всі, хто бував у цьому місці, 
Його прозвали Зимовик,
Бо він всю зиму в жовтім листі 
Аж до весни стояти звик.
 
Весною ж брались зеленіти 
На нім листочки молоді,
І в пишній зелені щоліта 
На цьому стигли жолуді.

І він стояв і слухав любо 
Пісні пташок і вітерця...
Ось під отим крислатим дубом 
І почалася казка ця.

* * *

Заграв вітрець в свою сопілку 
І по осінньому війнув.
Зірвався жолудик із гілки 
І долі з дерева стрибнув.

Він був опуклий, зовсім стиглий, 
Блискучий, гарний... Недарма 
До нього білка враз підбігла 
Та й каже: — Кращого й нема!

Таку хорошу жолудинку 
Охоче я негайно з’їм! —
А він на те їй: — Сіроспинко, 
Послухай, що я розповім.

Я ж не якесь дрібне ледащо,—
В далекі мандри я іду,
І з мене виросте найкращий,
З усіх дубів найвищий дуб.

Тож відійди з дороги, білко,
Мені в путі не заважай! —    
Вона й відскочила на гілку:
— Пробач, будь ласка... Прощавай!
 
І покотився далі жолудь.
Коли назустріч, з-за куща,
Біжить, спустивши рильце долу, 
Гладеньке дике кабанча.

— Ой, жолудь!— каже.— Річ путяща! 
Його я враз охоче з’їм! —
А він на те: — Послухай краще,
Що я про себе розповім.

Я — дуба син! І сам я буду 
Теж велетнем, як батько мій.
Мій рід відомий скрізь і всюди,
І їсти ти мене не смій!

Кабанчик здивувався дуже:
— Ну що ж, не їстиму тебе!
Хіба ж я міг гадати, друже,
Що справді ти таке цабе?!

Знов покотився жолудь прямо.
Коли назустріч — оленя:
— Ого, такими жолудями 
Я радо снідав би щодня!

— Ні,— каже жолудь,
           — я ж не простий,
Я — дуб майбутній, зрозумій,
З усіх дубів найвищий зростом!
І їсти ти мене не смій!

І оленятко відступило...
А Жолудь — далі, по траві.
Та раптом щось його вхопило,
Аж задзвеніло в голові!
 
І він заверещав, заойкав,
Не може вимовить слівця...
Це дужий птах, красуня сойка 
Схопила дзьобом мандрівця!

Схопила — та й летить помалу. 
Неквапно змахує крильми 
І думає: «Пора настала 
Підготуватись до зими.

Поназбираю жолудів я,
Сховаю в нірку біля пня,
А взимку, в пору безхарчів’я, 
Досита їстиму щодня!»

Отак-то жолудь опинився 
В землі, в задусі, в темноті...
А дужий птах кудись подівся 
Чи то забув місця оті...

Та жолудик у нірці темній 
Не згинув, вижив як на те,— 
Він корінцем вчепився в землю, 
Проріс — і вже росте, росте!..

*    *    *

І ось на галяві край ставу, 
Сміливо здершись на горбок, 
Стоїть зелений, кучерявий, 
Веселий молодий дубок.

Стоїть, міцніє рік за роком,
В нове вдягається вбрання,
І стане він колись високим, 
Таким, як вся його рідня.

Він житиме літ зо сто, з двісті,
А то й багато сотень літ...
Та не забуде, як колись-то 
Стрибнув — і покотився в світ!..

Він буде сонцеві радіти,
Пісням пташок і вітерцю.
А білочкам і любим дітям 
Розповідати казку цю.

 

* * *

 

ДВОЄ КОЗЕНЯТ

Біг струмок через лужок, 
Через воду — кладка. 
І прийшло на бережок 
Сіре козенятко.

— Зараз,— каже,— перейду 
Я на той бік сміло!
Та назустріч, на біду,—
Козенятко біле.

Ось на кладку тупотить
Сіре з цього боку,
А вже біле там стоїть
І назад — ні кроку!

Та й вузенька ж кладка ця,
Розійтися ніде…
Гей, піду спочатку я!
Потім ти вже підеш!

Відступи з дороги!
Ні! Перше перейду я!
Дай дорогу ти мені! —
Друге вередує.

Галас, крик на весь лужок
Знявся над водою.
Козенята на місток
Кинулись обоє

Й посередині містка 
Так стикнулись з ходу, 
Що обидва сторчака 
Полетіли в воду!

— Ой, рятуйте! Потону!
Ні за що вхопиться!
По камінчиках, по дну
Ковзають копитця…

Невелика й глибина —
Дно крізь хвильки видко,
Та біжить вода ясна
Дуже-дуже швидко.

Раптом сіре як гукне:
Не лякайся, брате!
Я тебе, а ти мене
Будемо тримати!

Ухопилися вони
Міцно той за того
І з страшної бистрини 
Підвелись на ноги!

Ось уже й на бережку
Дружні козенятка,
А про сварку на містку
Вже нема і згадки!

 

* * *

 

ЗАЙЧИКОВІ ПРИГОДИ

Стрибайчик стежкою лісною
Плигав поволі — стриб та стриб!
І раптом бачить: під сосною
Сидить великий білий гриб.

— Диви! Грибок! Ну й чудасія!
Адже ж учора випав сніг…
Моя матуся так зрадіє
І нам спече грибний пиріг!

Зірвав він гриб — та й знов стрибати,
Не оглядаючись кругом,
Аби скоріш поласувати
Смачним гарячим пирогом.

Аж ось їжак по цій стежинці
Біжить назустріч напрямки.
Несе морквину він на спинці,
Настромлену на колючки.

— Добридень, друже! Що це в тебе?
— Грибок хороший, бачиш сам!
— Ой, це ж мені такого й треба!
За нього моркву я віддам!

Стрибайчик каже: — За морквицю
Грибом охоче заплачу,
Бо морква ця ще й як згодиться
Моїй матусі до борщу!

Поклав він моркву до торбинки
І далі стежкою побіг.
Навколо сосни та ялинки
Присипав перший білий сніг.

Коли це білочка назустріч
Бреде, плететься спроквола:
Ніяк з головкою капусти
Не може впоратись мала.

— Спинися, друже, на хвилинку,
Бо я захекалася вкрай!
Віддай мені свою морквинку,
А ти капусту забирай!

Стрибайчик згодився зраділо —
Капусту ж люблять всі зайці! —
І посміхнувся: — Добре діло!
Матуся зробить голубці!

Пішов він далі. Бачить — збоку
Поміж сосонок навмання
Іде на гірку невисоку
На лижах сіре козеня.

— Що ти несеш таке хороше?
— Капусту свіжу, бачиш сам!
— Віддай мені, я дуже прошу,
За це тобі я лижі дам!

Стрибайчик радо став на лижі,
Підперсь ціпками та й побіг.
Ой, гарно ж як навдивовижу
Виблискує на сонці сніг!..

Коли, засапавшись, назустріч
Іде ведмедик-дивачок:
Він зверх свого пухкого хутра
Напнув новенький кожушок.

— Ой, жарко, парко! Я загину!..
Від тягара мене звільни:
Візьми собі цю кожушину,
А лижі подаруй мені!

Що ж, і на це Стрибайчик згоден!
Побігло далі зайченя,
Пишаючись з своєї вроди
Та ще й з нового убрання.

Вже й день до вечора схилився,
Вже в небі зіронька блищить.
Коли це зайчик зупинився
І чує — щось в снігу пищить.
 
Він ближче підійшов і бачить:
Серед обгризених гілок
Сидить в снігу і гірко плаче
Малий тремтячий байбачок.

Стрибайчик здивувався дуже:
— Чому ти в ліс прийшов гулять?
Адже ж я добре знаю, друже,
Що байбаки узимку сплять!

— Таке ж мені казала й мати,
Та я не слухався ніяк…
Мені схотілось погуляти! —
Відмовив, схлипнувши, байбак. —

Ну й погуляв… Я в лісі цьому
Від холоднечі ледь не вмер…
Живий, напевно, вже додому
Не доберуся я тепер!..

На наше поле, в нашу нірку
Добратись швидше я б хотів!.. —
І знов байбак заплакав гірко,
А сам ще дужче затремтів.

Захвилювався наш Стрибайчик,
Перехопило в нього дух!
— Не плач, — він каже, —
                      а вдягайся
Скоріше в теплий цей кожух!

В нім не замерзнути ніколи!
І ще до ночі дійдеш ти
В своє житло, на ваше поле,
І зможеш спати залягти!

Байбак закутався в кожуха,
Подякував і сльози втер,
Ще й обіцявся маму слухать
І взимку спати відтепер.

А наш Стрибайчик на морозі
Набігався й додому йде.
Ось і домівка! На порозі
Стоїть матуся й сина жде.

— Де ти гуляв так довго, синку?
— Матусю, я грибок зірвав!
— А де ж це він? — Та за морквинку
Я їжакові гриб віддав.

— А де ж морквинка? — На капусту
Я ту морквину обміняв…
— Капуста ж де? Похрумав з хрустом?
— Ні, обмінявся з козеням.

Віддав за лижі капустину…
— А лижі де?! — Малий ведмідь
Нову хорошу кожушину
На лижі виміняв умить!

— А кожушина де?! — Матусю,
Там байбачок замерзнуть міг…
Ну, я й віддав… щоб у кожусі
До свого дому він добіг!..

Все розповів, а сам боїться:
Що мама вимовить в одвіт?..
Бо, може, він робив дурниці
І вів себе не так як слід?..

— Я дуже рада, — каже мати, —
Що син у мене молодець! —
І повела його до хати.
А тут і казочці кінець.

 

* * *
 
 
ХТО СИЛЬНІШИЙ?

Одного разу Сонце й Вітер 
Посперечались не на жарт:
Хто з них із двох сильніший в світі 
І більш за те пошани варт?

Говорить Вітер: — Я суворий,
Я нажену на всіх страхи,
Я й розхвилюю синє море,
Я й на хатах зірву дахи!

Я взимку віхолою вію,
Усе заметами запну.
Я і тебе здолать зумію 
На тебе хмари нажену!

— Зате ж весною,—
                Сонце каже,— 
Поглянь на перші квіточки:
На них мій промінь тільки ляже — 
Вони й розкриють пелюстки.

І на деревах змерзлих, голих 
Бруньки розпукуються теж...
Мені послушне все навколо,
Бо сили маю я без меж!

Як влітку все росте і спіє 
Це ж я життя всьому даю,
Це ж я усе навколо грію 
І все ласкаю і люблю.

Коли ж пташиний спів замовкне,
Я порядкую як на те —
Звелю тихенько: «Листя, жовкни!» — 
І листя стане золоте!
 
Скривився Вітер нетерпляче:
— Еге ж, це поки я притих!
А як подму, тоді побачиш,
Що залишу я з квітів тих!

Та ще й без жодного зусилля 
Я на дерева налечу 
І все те жовте листя з гілля 
І позриваю, й розмечу!

Та що казати?! Нумо нині 
Ходім провірим — хто із нас 
Скоріш страху завдасть людині 
І роздягти зуміє враз?!

Пішли. Аж глядь — по полю чітко 
Веде до ставу людський слід.
І справді, здалека вже видко — 
Людина вибігла на лід!

На голові — пухнаста шапка,
На плечах — теплий кожушок, 
Кашне червоне в білу крапку 
Та ще й ремінний поясок.

І ковзани в людини гострі... 
Її впізнати можна враз!
Звичайно ж, ця людина — Костик. 
Отой, що ходить в другий клас.

Ось він на старті, як годиться, 
Пригнувшись на хвилину, став 
Та й полетів, помчав як птиця 
Через увесь широкий став!

А Вітер каже:— Ну й людина!
Та хто ж її не дожене?!
Зірву я миттю й кожушину,
І шапку, й в крапочку кашне!

Присвиснув Вітер і помчався,
На хлопця налетів як стій!
І тут, на диво всім, почався 
Між хлопчаком і Вітром бій.

Завивши так, іцо стало жаско,
За шапку Вітер враз смикнув!
А Кость лише міцніш зав’язки 
Під підборіддям затягнув.

Тоді, іще грізніш завивши,
Рвонув Вітрило кожушок,
А Костик, ходу не спинивши, 
Затяг тугіше поясок.

Вітрило за кашне узявся,—
Бо ще двобою не кінець!—
А Кость лиш дужче замотався 
Й заткнув кінці за ремінець.

Та як почне робить фігури, 
Виписувати кренделі!..
І Вітер зупинивсь похмуро 
Та й ліг безсило на землі.

— Тепер вже я візьмусь за діло! — 
Тут голос Сонце подало 
І заблищало, заясніло,
Розливши світло і тепло.

Воно торкнулось обережно 
До хлопча нової щоки 
Та й каже: — Скинь важку одежу, 
Щоб далі бігать залюбки!
 
I Костик скинув кожушинку, 
Жбурнув кашне і шапку в сніг 
І, заспівавши пісню дзвінко, 
Навколо ковзанки побіг.

Сплеснулась рибка в ополонці, 
Лід заіскрився, наче скло...
І Вітер подививсь на Сонце 
Та й каже: — Ти перемогло!

 

* * *

 

ЛИСИЦЯ Й ЖУРАВЕЛЬ

Була Лисиця скупердяйка,
Що гіршу й в світі не знайти.
Зате ж була вона хазяйка —
Могла й зварити, і спекти.

Та щоб у гості запросити 
Хоч би когось — того нема:
—    Аби самій ходити ситій! —
І завжди все поїсть сама.

Одного разу біля річки
Зустрівся з нею Журавель
Та й каже: — Як живеш, Лисичко?
Ось я прибув з чужих земель.

Там все незвичне, все не наше,
І все якесь то несмачне...
А в тебе, кажуть, добра каша,—
То, може, й пригостиш мене?

—    Приходь, приходь!— Лисичка каже, 
Та ще й всміхається йому,
А мислить: «Ось побачиш, враже,
Як добре я тебе прийму!»
 
Смачної каші наварила,
Борщу з сальцем та з часником, 
Тоді гарненько стіл накрила 
Святковим чистим рушником.

Лисиця хитра, знають люди,— 
Недовго думавши, взяла 
Та на пласкі великі блюда 
І борщ, і кашу розлила.

От гість заходить до оселі.
Вона кладе виделку й ніж 
Та й підсува йому тарелю.
— Ну, любий гостю,— каже,— їж!

До столу Журавель сідає,
В тарелю дзьобом — стук та брязь... 
Нічого в дзьоб не попадає, 
Покуштувати навіть — зась!

Аж тут сама Лисичка наша 
Метким та ловким язичком 
Злизала вмить з тарелі кашу 
І вихлебтала борщ цілком.

Журав підвівся дуже чемно.
— Спасибі,— каже,— за обід!
Тепер приходь і ти до мене,
Я пригощу тебе як слід!

Три дні Журав до річки бігав, 
Багато риби наловив,
Дістав десь куховарську книгу 
І цілий день читав та вчив.

Та й заходивсь варити юшку:
В казан великий рибку склав,
Налив води, поклав петрушку,
І кропу, й різних інших трав.

Додав туди іце й лист лавровий, 
Привезений з чужих земель.
І юшку добру, пречудову 
Зварив на славу Журавель.

Зварив та й влив у глек високий 
Із довгим горлечком вузьким...
Усе готове. Чути кроки —
Лисиця йде до нього в дім.

— Заходь, заходь, ласкаво просим 
Журав назустріч дріботить.
Вона зайшла, крутнула носом:
Як смачно рибкою пахтить!

Вона до глека — надаремно!.. 
Лисичка й так і сяк стає,
Шибає в ніздрі дух приємний,
А язичок не дістає!

Рудим хвостом крутнула гостя 
Та й подалася з хати пріч!
А вдома, плачучи від злості,
В куток забилася на піч.

Покликав Журавель журавок,
І сірих чапель, і лелек,—
Усіх, хто мас змогу й навик
Устромлювати дзьоба в глек.
 
Всі досхочу понаїдались,
Хвалили юшку залюбки,
І довго там не припинялись
Веселі співи і танки.

 

* * *

 
ЗАЙЧАТА І СВИНЯ

Стояла в лісі біла хатка
Поміж дубів та ялівців,
І там жили малі зайчатка —
Аж вісім жвавих стрибунців.

З братів найстарший був Стрибайчик,
Меткий та чималий на зріст.
А наймолодший, втішний зайчик,
Був Побігайко Куций Хвіст.

Такий веселий, дуже милий,
Всіх бавив сміхом голосним,
І всі брати його любили
І піклувалися за ним.

У хатці завжди гарно й чисто —
Зайчата скрізь наводять лад:
І стіл, і лави — все на місці,
Ще й вісім ліжечок у ряд.

* * *

Був день осінній, непогідний,
А в хаті, в тиші і теплі,
Борщу поїсти в час обідній
Зібрались зайчики малі.

Стук-стук у двері!..
            — Хто там? — Свинка!
Блукаю в лісі цілий день…
Промокла під дощем щетинка…
Пустіть погрітися лишень!

— Заходь, будь ласка! — 3 холоднечі
Впустили зайчики Свиню.
Вона зайшла, скоріш до печі,
Сідає ближче до вогню,

Ще й повела уважно писком
І чує — борщ у казані…
— А може, хоч маленьку миску
Борщу насиплете й мені?

— Будь ласка! Просим, люба госте! —
Залізла Свинка враз на піл,
Підсунулась до столу просто
Й поклала ратиці на стіл.

Схопила миску Свинка наша
Та як почне усе трощить:
І борщ, і галушки, і кашу,
їсть — аж за вухами лящить!

Зайчата дивляться тривожно,
Як вмить зникає їх обід.
А гостя каже: — Жити можна!
Я вже наїлася як слід.

Тепер би ще любенько й радо
Лягти поспати в цей куток…
Давайте ж ковдри й простирадла,
Та ще й побільше подушок!

— Беріть в усіх, та не в малого! –
Насміливсь мовить старший брат.
А Свинка як рикне на нього:
— Давай негайно кожен шмат!

І тут вона усі зайчачі
І ковдри, й подушки стягла,
Вляглась на припічку гарячім,
Стулила очі й захропла.

Стоять розгублені зайчата:
— До чого ж це воно веде?..
— Невже ж терпіти та мовчати?
І що нам їсти? Й спати де?!

А Свинка враз розкрила очі
Та як розсердиться й гукне:
— Що за розмови серед ночі?!
Геть з хати!.. Не будіть мене!

Зайчата від цього страшила
Скоріш у двері, за поріг!..
А дощ періщить що є сили,
І вітрюган збиває з ніг.

Мов потемнішав світ навколо!..
Заплакав навіть старший брат,
А Побігайко плаче вголос,
І сльози котяться, як град.

Тремтять замерзлі зайченята —
Невже ж загинуть привелось?!
Коли це з хащі йде рогатий
Господар лісу — дужий Лось.

— Що тут,— питає,— з вами сталось?
Розповідайте все як слід!
— Та, бач, до нас Свиня забралась,
Поїла зразу наш обід.

Постелі відняла всі чисто…
Прогнала нас під дощ, у двір!..
— Ех ви, нещасні, беззахисні! —
Всміхнувся їм могутній звір.

Та як зайшов до хати хвацько,
Та як загримав на Свиню!
Аж загуло в печі зненацька,
Ще й іскри приснули з вогню!

Свиня й прокинутись не встигла,
Як покотилась геть у двір!
Мерщій світ за очі забігла
І не верталася з тих пір.

А зайченята стали жити
У теплій хатці, як колись.
Та тільки знали, з ким дружити,
Й нахаб нечемних стереглись!

 

* * *

 

МАВПОЧКА И ГОРІХИ

Стрибала мавпочка Рірі 
По лісі на дозвіллі.
Аж глядь — на пальмі угорі 
Висять горіхи спілі.

Що довго думать? В туго ж мить, 
Залізши спритно вгору,
На пальмі мавпа вже сидить І
 рве горіхи скоро.
 
Зриває й кидає униз.
Летять в траву горіхи,
А їх багато! Цілий віз!
Ото вже буде втіхи!..

Спустилась мавпа з висоти, 
Докупи все зібрала,
Сплела два пальмові листи 
Й на них горіхи склала.

Припасувала до ладу 
Та й підняла на плечі.
А їй папуга Какаду 
Гукає не до речі:

— Гай-гай, ти стільки не бери! 
Хіба ж тобі під силу?!
— Та я,— відказує Рірі,—
ІЦе й не таке б носила!

Я заберу горіхи всі,
Додому всі приставлю!
Тобі, хоч скільки не проси, 
Нічого не зоставлю!

От бачиш, я спокійно йду!—
І мавпа крок за кроком 
Пішла собі... А Какаду 
Слідкує заздрим оком.

Коли це враз один горіх 
Схитнувся, ворухнувся 
Та й покотився з пліч до ніг 
І десь в траві крутнувся.

—    Рятуйте!— скрикнула Рірі 
Й схопить його хотіла.
Але за ним ще два чи три 
Додолу полетіли!..

Рірі не знає, що робить.
—    Лови! Держи! Ой, лихо! — 
Аж тут усі в єдину мить 
Розсипались горіхи!

Та й покотились, як на сміх, 
Туди, де річка бігла,
І попливли!.. І мавпа їх 
Здогнати вже не встигла.

Іде, бреде назад Рірі,
З невдачі сльози ллються, 
Та ще й папуги угорі 
Белькочуть і сміються.

 

* * *

 

ЧОТИРИ ПОРИ РОКУ

Весела, гарна й кучерява 
Маленька дівчинка Весна 
Біжить, сміється, сіє трави,
І пісня ллється голосна.

По всіх усюдах пісня лине,
Усе пробуджує від сну,
І всі комашки, всі рослини 
Вітають дівчинку Весну.

Дерева просять: 
          — Весно красна, 
Розкрий на гілочках бруньки!— 
А луки кажуть:
           — Кинь-но рясно 
По нашій зелені квітки!

І луки буйно зацвітають,
І свіжим листям гай шумить,
А дівчинка росте, зростає 
Не щогодини, а щомить.

Це не дитя вже — подивіться 
На гарну дівчину струнку!
Вона збирає полуниці 
І стиглі вишні у садку.

І, світлом сонячним залита, 
Слідкує, щоб усе росло...
Її тепер вже кличуть — Літо, 
Хороше Літечко прийшло!

І сонце тепле, й небо синє,
І всюди праця йде на лад.
Вже запашні копиці сіна 
На луках вистроїлись в ряд.

А ось веселі, загорілі 
Вітають Літо малюки,
І плещуться, й здіймають хвилі 
Під тихим берегом ріки.

Дні йдуть — і золота пшениця 
Додолу хилить колоски.
Не дівчина вже — молодиця 
Виходить в поле залюбки.

Турбот і справ у неї досить,
В роботі їй не заважай:
Це працьовита й щедра Осінь 
Збирає добрий урожай.

І яблука зриває гарні.
І груші, й сливи запашні.
І буряки до цукроварні 
Везуть з плантацій день при дні.

Вже над землею ходить холод,
І путь відкрито всім вітрам.
—    Беріть книжки, ідіть до школи! 
Говорить Осінь школярам.

Ще й помахне пташкам привітно:
—    До вирію летіти час! —
І жовте листя непомітно 
З дерев зриває раз у раз.

Злітає листя. Жовтий килим 
Лягає з шурхотом до ніг.
А вже на нього пухом білим 
Сідає перший чистий сніг.

Вже зникла дівчина колишня,
І молодиці вже нема...
І тільки бродить в білій тиші 
Бабуся лагідна — Зима.

— Ану,— бабуся дітям каже,— 
Беріть санчата й ковзанці!— 
Сама ж не сяде, не приляже,
Бо стільки справ в її руці:

Вона вкриває льодом води 
Усіх ставків, озер та рік,
Під сніг ховає в полі сходи, 
Щоб лютий холод їх не пік;

Велить, щоб віхоли гуділи, 
Хилили все живе до сну...
І все спочине... І зраділо 
Зустріне дівчинку — Весну!