Міф про Гіакінта (з книги міфів давньої Греції)

ГІАКІНТ

Давньогрецький міф

Xто з-поміж смертних людей не чув, що сонцесяйний бог Аполлон буває у гніві грізний і лютий? Бог з мечем золотим, бог срібнолукий, він не знає тоді пощади, і милосердя йому не відоме.
Навіть коли Аполлон когось покохає, бурхливо і палко, як тільки може кохати бог-олімпієць, то цьому коханню часто вторує не безхмарне щастя, а горе або й неминуча загибель.
Колись Срібнолукий покохав юну німфу Дафну, що безжурно і вільно жила собі в лісі. Там, ненароком зустрівши красуню, Аполлон хотів був її перейняти, але настрахана німфа знялась і побігла, ніби підхоплена вітром. Та хіба від могутнього бога втечеш? І щоб врятуватися від нього, Дафна перетворилася на дерево, стала вічнозеленим лавром.
Згодом, гостюючи в Лакедемоні, Аполлон угледів якось юного Гіакінта, сина спартанського царя. Чутка про дивовижну вроду юнака линула далеко за межі невеличкої Спарти. Може, ту чутку розніс легкокрилий вітер Зефір, що любив ласкаво куйовдити пишні кучері Гіакінтові. А може, усім про юного спартанця розповів фракійський поет Таміріс, що схилявся перед чистою вродою і співав про неї пісні.
Та ні натхненний співець, ані вільний Зефір не могли змагатися з Аполлоном. Одразу прихилившись палкою душею до юнака, владний бог схотів тепер сам-один милуватись його дивною вродою. Своїм вірним служницям Музам він звелів осліпити Таміріса і позбавити співочого дару.
Музи й самі гнівалися на фракійського поета, бо він насмілився твердити, ніби співає краще за них. Тож вони залюбки вволили Аполлонову волю, та пам'ять про співця Таміріса не згасла — її передав нащадкам інший великий митець*(1).
Тепер Аполлон надовго забарився в Лакедемоні, й даремно чекають його гостинний Делос і Дельфи священні. Бог-олімпієць блукає з Гіакінтом горами - й долинами, полює з ним звірину чи ловить рибу в веселій річці врот, вчить його стріляти і вправлятися так, щоб стати справжнім атлетом, недарма ж бо юнак народився у Спарті.
Якось гарної днини обидва скинули своє нехитре вбрання, намастилися свіжим соком оливи і взялися до вправ — кидати диск. Великий, важкий, він, проте, здавався іграшкою в руках далекосяжного бога. Крутнувся Аполлон, щосили метнув диск угору, і той блиснув на сонці високо в ефірі.
Захоплено загукав Гіакінт і, збуджений грою, побіг необачно туди, де мав диск упасти, щоб самому мерщій його теж далеко метнути. Але тієї ж миті з гори Тайгет зірвався легкокрилий Зефір і, сповнений заздрості, спрямував невидимо диск. Той упав на скелястий грунт, відскочив і врізався юнакові в прекрасне лице.
Аж затьмарився ясний день Аполлонові, аж ніч йому стала в очах, коли він підбіг і схопив в обійми юне, але вже безвладне тіло. Прагне бог спинити цілющими травами кров, прагне затримати, не пустити душу свого улюбленця до похмурого царства тіней. Та все намарне. Перед суворою, невблаганною Долею безпорадні навіть всевладні боги.
Дивиться засмучений Аполлон, як життя покидає Гіакінтове тіло і воно в'яне, наче квітка з безжально поламаним стеблом. Хилиться та зламана квітка додолу — і все важче звисає юнакова голова з Аполлонових обіймів. І могутній бог застогнав:
- Ти гинеш, любий, у розквіті літ через мене: То я привів тебе сюди, я кинув смертоносний диск. Моє ти горе, моя скорбота безкрая! Якби я міг віддати за тебе життя чи разом із тобою померти! Та я мушу коритись одвічним законам. Але все одно ти завжди будеш зі мною. Тільки-но моя рука торкнеться кіфари — ти оживатимеш знов у піснях. І щоразу, як вижене холодну зиму переможна весна, ти розквітатимеш яскравою квіткою.
Тільки-но мовив це Аполлон, як із землі, политої юнаковою кров'ю, виросла прегарна квітка із пломенистими пелюстками.
Ту квітку спартанці назвали гіакінтом, і щовесни, коли вона розквітала, в Спарті на згадку про загиблого юнака відбувалися великі урочисті свята — гіакінтії. А тепер ту гарну духмяну квітку люди звуть гіацинтом.

*(1) За свідченням давньогрецького історика Павсанія, один із великих будинків у Дельфах прикрашала картина знаменитого художника Полігнота (V ст. до н. є.), де був зображений сліпий Таміріс  із розбитою кіфарою біля ніг.

За матеріалами: "Крилатий кінь". Міфи давньої Греції. Переказ Катерини Гловацької. Художник - Рафаель Масаутов. Київ, "Веселка", 1983, стор. 136 - 139.

Усі розділи книги "Крилатий кінь":

Які ж були міфи у давніх греків — еллінів? Як і в інших народів, у них були міфи про виникнення світу; про народження і справи богів — фантастичних істот, що в уявленні давніх греків утілювали різні природні явища: грім, блискавку, вогонь, воду, сонячне світло, нічну темряву, вітри, річкові потоки тощо; про вчинки богів — часом сприятливі, а часом згубні для смертних людей; про засновників міст, тощо. У грецьких міфах відбилися різні нездійсненні для тих давніх часів мрії людства: приборкання стихійних сил природи, освоєння далеких земель і морів, опанування повітряного простору, перемога над усіма хворобами і навіть над самою смертю.

 

Більше міфів давніх греків на нашому сайті:

Давньогрецькі міфи

Мандруючи стежками міфів, ми опинились у Давній Греції. «Прекрасна земля Еллади, прекрасні її квітучі долини, її гори в зеленім клечанні лісів, звідки весело мчать дзюркотливі струмки, зливаючись далі и річки, що несуть свої прозорі хвилі до лазурової морської безодні. Такою постає стародавня батьківщина греків у переказаному Катериною Гловацькою міфі про велетня Тіфона. Благодатна грецька земля дала світові народ з живою уявою і величезним літературним талантом, який відображено в багатій міфології. Відомий український літературознавець Андрій Білецький зазначає: «У грецьких міфах відбилися різні нездійсненні для тих давніх часів мрії людства: приборкання стихійних сил природи (подвиги Геракла, Персея, Тесея), освоєння далеких земель і морів (подорож аргонавтів і мандри Одіссея), опанунання повітряного простору (Дедал та Ікар), перемога над усіма хворобами і навіть над самою смертю (міф про сина Аполлона, божественного лікаря Асклепія)». Давньогрецькі міфи вражають силою фантазії і величчю думки. Чимало людей з різних країн вважають їх знання обов'язковою складовою власної освіченості.

 

Народні легенди і перекази зафіксували найдавніші відомості про розвиток людства в цілому. Однак немало легенд і переказів виникло в житті кожного окремого народу, відбиваючи його місцеву суспільно-побутову історію. Ці твори мають велике пізнавальне значення, оскільки в них відображено одвічний протест народу проти соціальної несправедливості та зовнішніх загарбників.

 

Міфи складалися в різних народів у сиву давнину, на перших ступенях розвитку людської культури, ще до винаходу письма, до того, як з'явилися науки. Їх можна розглядати як наївні спроби пояснити явища дійсності, що оточувала первісних людей, як спроби витлумачити причини і наслідки цих явищ. Ми відрізняємо міф від літературного оповідання, навіть зовсім фантастичного, бо у міфа не було автора, якоїсь однієї людини, що його б вигадала. Міф — наслідок колективної творчості народу. Міф ми відрізняємо й від дитячої казки, бо він не призначався для дітей, і в його правдивість вірили як ті, хто його переказував, так і ті, хто слухав переказ. Нарешті, міф ми відрізняємо й від власне історичного оповідання. В нашій сучасній мові міфом ми називаємо щось недійсне, неправдоподібне, нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності.

 

Народні притчі

Притча — невелике усне оповідання повчального характеру про якусь життєву пригоду. Вона утверджує перемогу добра, cправедливості. Притчі - це історії, які передаються від серця до серця, відкривають людям почуте, побачене, але найголовніше - душу. Вікова мудрість, що закладена в притчах, перетворює їх на своєрідну книгу життя, яка допомагає нам зрозуміти себе та наше майбутнє.