Микола Вінграновський, поезії про кохання


 Микола Вінграновський, інтимна лірика, вірші про кохання

 

Микола Вінграновський

ІНТИМНА ЛІРИКА

(з різних збірок)

 

 

* * *


Ти — вся любов. Ти — чистота,
Довірливість благословенна.
Твоя краса мені свята,
Твоя любов мені священна.

Трояндо неба і землі,
В тобі всі їхні барви грають...
У мене сльози розцвітають,
Цвітуть думками на чолі.

В будинок твій я входжу, наче в сад,
І для тривог моїх, турбот моїх, досад 
Мені дарує він красу землі і неба.

Я першим поглядом завжди дивлюсь на тебе, 
Тобі присвячую я літ своїх світання,
Весну думок, весну свого кохання.
1957

 

* * *

 

ТОСТ

Ти тут! Ти тут! Кохана, ти як світ, — 
Початок і кінець твій загубився... 
Багряною півчарою схилився 
В вологих сонцетінях небозвід;

І морезвід півчарою другою —
І чара зустрічі в руці моїй горить!
Вони в ній — ти. Любовною рукою 
Я п’ю тебе за тебе у цю мить.

Я п’ю за мить — за вогняне і чуле,
За любощів священне забуття.
Сучасна мить мені вже, як минуле, 
Сучасна мить мені, як майбуття.

За вічність п’ю — вона тебе відкрила, 
Кохана, спи... За споминів гаї!
За ще не квітлі квіти твого тіла,
За таємничі лінії твої!

За свято засинання й просинання,
За довші крила нашим літакам.
І за прощання! Вип’ю за прощання — 
Прощання ще не зраджувало нам.
1960

 

* * *

 

СТАНСИ

1

Люблю я думать. Я люблю 
Очима тишу цілувати,
Коли, як в тихому гаю,
В душі урочисто і свято.
І грона кращих почуттів,
Налитих мужністю й стражданням, 
Нести в твій дім і сподіванням 
Поїти серце в забутті.

2

Степліло літечко... степліли 
Веселі дні веселих літ —
І світ піймав мене... Зраділий,
Я обізвався серцем в світ,
І вже крізь тебе пораненько 
Я крикнув, повен сил і дій:
— Мій світе, світку, світотенько, 
Мій світонько, світище мій!..

3

І — почалось! В криваву греблю — 
Політик чорних, сліз і ран — 
Ввулканився в вулканну Землю 
Кривавий Африки вулкан!
Пий, світе мій, вино свободи,
Як пив мій древній друг Лі Бо!
На ясні зорі, чисті води 
Пливи, скривавлена любов!

4

Любов — не зло. Любов, якби 
Від себе утекти можливо,
Таємних дум, бажань, журби 
Якби зібрав я чисте жниво,
Тоді б ти бачила в мені 
І мозолі під прапорами,
І космос, і над буряками 
Жінок похилених, як в сні...

5

Нам вічно треба небом жить, 
По шию будучи в планеті!
Якби я міг розворожить 
Міщанство в реактивнім леті 
І на серцях колючий дріт,
Одежі сірі стоганебні 
І на економічнім небі 
Всеїжоїжучий живіт!

6

То був мій перший день колись. 
Стояло серце на колінах,
І профіль твій в бузкових тінях 
Очима почуття дививсь...
Люби мене. Я вже розклав 
Тобі дари в житейських мервах 
Твій дім, і ти, й твій Берислав, 
Гойдайтесь ще на моїх нервах...

7

То був мій другий день буття... 
Гангрена серця почалася... 
Замовкла раптом, зайнялася 
Радіостанція Життя!..
Я знов коханий... Боже мій! 
Щасливий вік той, у якому 
Живе твій подих долі й мрій, 
Краси і грації... Німому,
Ти робиш честь мені...
1960

 

* * *


Вона була задумлива, як сад. 
Вона була темнава, ніби сад. 
Вона була схвильована, мов сад. 
Вона була, мов сад і мов не сад.

Вона була урочиста, як ніч.
Вона була одненька, ніби ніч. 
Вона була в червоному, мов ніч. 
Вона була, мов ніч і мов не ніч.

Вона була, що наче й не була. 
Але вона була! Була!

Любове, ні! не прощавай! 
Непевний крок свій не збивай. 
Непевний крок свій в ніч і сад... 
Сердець розбитих серцепад...

Непевний кроче мій, іди! 
Непевний кроче мій, іди!! 
Непевний кроче мій, іди!!! 
Непевний кроче мій, не йди...

Страждаю я, страждає труд,
А хмари небо труть і труть,
І дні, мов коні вороні, 
Дорогоцінний час несуть.

Вона була, вона була!
Вона була, як світ, як гори!
І її гори — моє горе,
В її краю мені хула.
 
Але вона — жона. Вона — 
Самозбереження народу.
І мову, кров його і вроду 
Їй доля зберегти дана...

Ну, що ж тепер мовчиш, мій вік 
Цивілізованих калік?! 
Вітчизно-сльозе-мріє-сну, 
Прийми болінь моїх весну.

Бо наче я вже не живу,
Свою надію неживу 
Приспав під серцем і не сплю... 
Двадцятий вік як я люблю.

Вона була за всі віки...
В прощальнім слові до руки 
Схилялись їй і ніч, і сад... 
Сердець розбитих серцепад.
1962

За матеріалами: Микола Вінграновський. Вибрані твори у трьох томах. Том 1. Поезії. 1954 - 2003. Передмова Т. Салиги. Художник Л. Бейгера. Тернопіль, видавництво "Богдан", 2004.

 

* * *

 

​Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов...
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке - любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу, й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху й вологу
Відходились усі мости,
І сказав я - ну, слава Богу,
І, нарешті, перехрестивсь...
Коли ж - здрастуйте, добрий вечір...
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі -
Осінь, ви і осінній я...

 

* * *

 

Цю жінку я люблю. Така моя печаль. 
Така моя тривога і турбота. 
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав. 
Від страху і до страху ця любота. 

Аби ще в жнива — то було б іще… 
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко… 
Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку 
Не радістю вкриваю, а плачем. 

Воно мені, мабуть, так мало бути. 
Мабуть, воно так сказано мені. 
Бо так вже склалось — не забуть, не збути, 
Не призабути навіть уві сні. 

Як чорний чай, як чорний чай Цейлону, 
Мені це літо впало у лиман… 
Цвів молочай. Посічкану солому 
Везли з гарману — даленів гарман… 
1964

 

* * *

 

Це ти? Це ти. Спасибі... Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.
Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.
Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
Її обличчя - то обличчя муки...
Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти - ранок мій, ти - південь мій і вечір.
Ти - ніч моя... Хоч все на світі - втеча!

 

* * *

 

Я скучив по тобі, де небо молоде,
Два наших імені розлука вполювала
Й за руки їх, розлучених, веде,
Отак довіку б їх не розлучала.
Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь
Високим срібним поглядом на тебе.
З вогню і вод, від неба і до неба
Твоїм ім'ям на тебе я молюсь...
...Зимовий сад під вороном білів.
Стояли очі у вікні сухому.
Смеркалося. Година йшла на сьому,
Життя лежало тихо, як посів.
І глянув я на тебе з білоти,
Забіг туди, забіг і звідти глянув!
Тебе я прошу: з погляду, з туману,
З могил і вітру серце відпусти!
Душа моя в цвітінні, і немає.
Нема цвітіння - більшого нема!..
А снігодощ над вовком пролітає
І Ріг Кривий поволі обніма.

 

* * *

 

Я дві пори в тобі люблю. 
Одну, коли сама не знаєш, 
Чого ти ждеш, чого бажаєш — 
Уваги, ревнощів, жалю? 

В гірчичнім світлі днів осінніх, 
На літо старша, ти ідеш, 
Й тече твій погляд темно-синій, 
Як вітер в затінку небес. 

І час твій берег ще не миє, 
І твої губи ще уста… 
Дорога давня молодіє, 
Де б твій веселий крок не став. 

Ти вся — із щастя! і з тобою 
Ще не вітається печаль, 
Та біль з розлукою німою, 
І нелюбові чорна даль. 

Я дві пори в тобі люблю… 
Люблю ту пору благовісну, 
Коли до неї, як до пісні, 
Свою я голову хилю. 

Ця вже пора повільноплинна, 
Як біля вогнища в пітьмі, 
Де слово пахне, як дитина, 
Де вже не скажеш “так” та “ні”… 

Де почалося все тобою 
І не поверне навпаки, 
Де вже вітаються з любов’ю 
Печалі, болі і роки. 

Хоч все те саме: світ осінній, 
Прозорість вод схололих плес 
Й той самий погляд темно-синій, 
Як вітер в затінку небес… 
1976

 

* * *

 

Цієї ночі птах кричав 
У небо відлетіле. 
Цієї ночі сніг упав — 
На чорне впало біле. 

Цієї ночі уночі 
Ми тихо говорили… 
Різдвяні пахли калачі, 
Шибки в мороз горіли. 

З далеких берегів і лоз 
В цю снігопадь лапату 
Приніс від зайця Дід Мороз 
І дещо нам у хату. 

Один лиш птах кричав-болів 
За морем, за горами, 
І наш різдвяний стіл білів 
В кутку під рушниками. 
1963

 

* * *

 

Поїду з Києва. Важке, підтале серце 
На води і на зорі понесу — 
Поїдьмо з Києва! Потрохи пронесеться, 
Заміниться на тульку й ковбасу, 

На кофти імпортні і на лиман ранковий, 
На голос мій — він висвіжіє там!. 
Поїдьмо з Києва, бо кожен рік — раптовий, 
Поїдемо і станемо на стані 

Я так люблю тебе, що вже не маю сили, 
Що тої сили наче й не було… 
Прибудьмо з Києва на дині і на сливи, 
На світ святий, на серце і чоло… 

Нікуди не поїдемо… Пропали… 
Аби ще день… але пропав і день… 
Незчулись ми, як все своє доспали, 
Як доспівали всіх своїх пісень. 
1966

 

* * *


Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви...
Димлять століття, води і народи...
Моя ви пам'ять степу-ковили,
Зорі небесний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій - то голос ваш:
Як світиться він тепло на світанні...
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.

 

* * *

 

Ви, як стежка, кохана. 
Лине сон мій по вашій стежині. 
З неба падають зорі в дзьоби журавлів. 
На крило небокраю сіла хмара 
в червоній хустині 
І задумалась, тиха, над краєм землі. 
Засинайте, спочиньте… 
вашій мрії я серцем заграю 
В бузинову сопілку дитинства свого, 
Бо у ваших долонях голос мій 
достига урожаєм, 
Тихоплинні слова колисають його. 
Засинайте, спочиньте… 
Спить у казці лиха бабаюка, 
На газеті заснула біля мене хороша розлука, 
Чебрецями і вишнями пахне вона… 
Із крила небокраю впала хмари 
червона хустина, 
І виглядує вірш мій, 
наче хлопчик рудий, із-за тину… 
Бузинова сопілка у золоті сну… 
1955

 

За матеріалами: http://www.ukrcenter.com/

 

 

Більше творів Миколи Вінграновського на нашому сайті:

Твори Миколи Вінграновського
 
 Микола Вінграновський, біографія, твориНебуденне явище в нашій літературі — поезія Миколи Вінграновського. Кажу: поезія, хоч в останні роки він більше пише прозу. Проте і проза його навдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну... Що ж таке: поетова країна? Це не просто географічне чи політико-адміністративне поняття. Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формували основу його духу. Це і доба, що дала настроєність і масштаб цьому духові. Це і люди, в яких і через яких поставали йому земля і доба: батько і мати, кревні й сусіди, друзі й ровесники... Це народ. Це великі книги й великі імена, до яких тягнувся... Земля... Україна... Миколаївщина...

 

Більше віршів про кохання на нашому сайті:

вірші про кохання
В добірці "Вірші про кохання" публікуємо поезію видатних українських і зарубіжних поетів різних епох: Роберта Бернса, Лесі Українки, Миколи Вінграновського, Павла Тичини, Олександра Олеся, Володимира Підпалого, Володимира Сосюри, Івана Коваленка, Ліни Костенко, Івана Франка, Василя Симоненка, Михайла Старицького, Івана Малковича, Миколи Вороного, Христі Алчевської, Миколи Томенка, Павла Грабовського, Григорія Воробкевича, Сергія Мартоса, Василя Щурата, Пантелеймона Куліша.

Останні коментарі до сторінки
«Микола Вінграновський, поезії про кохання »:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми