Микола Вінграновський. Поезії про кохання

Микола Вінграновський

ІНТИМНА ЛІРИКА

(з різних збірок)

* * *

Ти — вся любов. Ти — чистота,
Довірливість благословенна.
Твоя краса мені свята,
Твоя любов мені священна.

Трояндо неба і землі,
В тобі всі їхні барви грають...
У мене сльози розцвітають,
Цвітуть думками на чолі.

В будинок твій я входжу, наче в сад,
І для тривог моїх, турбот моїх, досад 
Мені дарує він красу землі і неба.

Я першим поглядом завжди дивлюсь на тебе, 
Тобі присвячую я літ своїх світання,
Весну думок, весну свого кохання.
1957

* * *

ТОСТ

Ти тут! Ти тут! Кохана, ти як світ, — 
Початок і кінець твій загубився... 
Багряною півчарою схилився 
В вологих сонцетінях небозвід;

І морезвід півчарою другою —
І чара зустрічі в руці моїй горить!
Вони в ній — ти. Любовною рукою 
Я п’ю тебе за тебе у цю мить.

Я п’ю за мить — за вогняне і чуле,
За любощів священне забуття.
Сучасна мить мені вже, як минуле, 
Сучасна мить мені, як майбуття.

За вічність п’ю — вона тебе відкрила, 
Кохана, спи... За споминів гаї!
За ще не квітлі квіти твого тіла,
За таємничі лінії твої!

За свято засинання й просинання,
За довші крила нашим літакам.
І за прощання! Вип’ю за прощання — 
Прощання ще не зраджувало нам.
1960

* * *

СТАНСИ

1

Люблю я думать. Я люблю 
Очима тишу цілувати,
Коли, як в тихому гаю,
В душі урочисто і свято.
І грона кращих почуттів,
Налитих мужністю й стражданням, 
Нести в твій дім і сподіванням 
Поїти серце в забутті.

2

Степліло літечко... степліли 
Веселі дні веселих літ —
І світ піймав мене... Зраділий,
Я обізвався серцем в світ,
І вже крізь тебе пораненько 
Я крикнув, повен сил і дій:
— Мій світе, світку, світотенько, 
Мій світонько, світище мій!..

3

І — почалось! В криваву греблю — 
Політик чорних, сліз і ран — 
Ввулканився в вулканну Землю 
Кривавий Африки вулкан!
Пий, світе мій, вино свободи,
Як пив мій древній друг Лі Бо!
На ясні зорі, чисті води 
Пливи, скривавлена любов!

4

Любов — не зло. Любов, якби 
Від себе утекти можливо,
Таємних дум, бажань, журби 
Якби зібрав я чисте жниво,
Тоді б ти бачила в мені 
І мозолі під прапорами,
І космос, і над буряками 
Жінок похилених, як в сні...

5

Нам вічно треба небом жить, 
По шию будучи в планеті!
Якби я міг розворожить 
Міщанство в реактивнім леті 
І на серцях колючий дріт,
Одежі сірі стоганебні 
І на економічнім небі 
Всеїжоїжучий живіт!

6

То був мій перший день колись. 
Стояло серце на колінах,
І профіль твій в бузкових тінях 
Очима почуття дививсь...
Люби мене. Я вже розклав 
Тобі дари в житейських мервах 
Твій дім, і ти, й твій Берислав, 
Гойдайтесь ще на моїх нервах...

7

То був мій другий день буття... 
Гангрена серця почалася... 
Замовкла раптом, зайнялася 
Радіостанція Життя!..
Я знов коханий... Боже мій! 
Щасливий вік той, у якому 
Живе твій подих долі й мрій, 
Краси і грації... Німому,
Ти робиш честь мені...
1960

* * *

Вона була задумлива, як сад. 
Вона була темнава, ніби сад. 
Вона була схвильована, мов сад. 
Вона була, мов сад і мов не сад.

Вона була урочиста, як ніч.
Вона була одненька, ніби ніч. 
Вона була в червоному, мов ніч. 
Вона була, мов ніч і мов не ніч.

Вона була, що наче й не була. 
Але вона була! Була!

Любове, ні! не прощавай! 
Непевний крок свій не збивай. 
Непевний крок свій в ніч і сад... 
Сердець розбитих серцепад...

Непевний кроче мій, іди! 
Непевний кроче мій, іди!! 
Непевний кроче мій, іди!!! 
Непевний кроче мій, не йди...

Страждаю я, страждає труд,
А хмари небо труть і труть,
І дні, мов коні вороні, 
Дорогоцінний час несуть.

Вона була, вона була!
Вона була, як світ, як гори!
І її гори — моє горе,
В її краю мені хула.
 
Але вона — жона. Вона — 
Самозбереження народу.
І мову, кров його і вроду 
Їй доля зберегти дана...

Ну, що ж тепер мовчиш, мій вік 
Цивілізованих калік?! 
Вітчизно-сльозе-мріє-сну, 
Прийми болінь моїх весну.

Бо наче я вже не живу,
Свою надію неживу 
Приспав під серцем і не сплю... 
Двадцятий вік як я люблю.

Вона була за всі віки...
В прощальнім слові до руки 
Схилялись їй і ніч, і сад... 
Сердець розбитих серцепад.
1962

За матеріалами: Микола Вінграновський. Вибрані твори у трьох томах. Том 1. Поезії. 1954 - 2003. Передмова Т. Салиги. Художник Л. Бейгера. Тернопіль, видавництво "Богдан", 2004.

* * *

​Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов...
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке - любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу, й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху й вологу
Відходились усі мости,
І сказав я - ну, слава Богу,
І, нарешті, перехрестивсь...
Коли ж - здрастуйте, добрий вечір...
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі -
Осінь, ви і осінній я...

* * *

Цю жінку я люблю. Така моя печаль. 
Така моя тривога і турбота. 
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав. 
Від страху і до страху ця любота. 

Аби ще в жнива — то було б іще… 
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко… 
Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку 
Не радістю вкриваю, а плачем. 

Воно мені, мабуть, так мало бути. 
Мабуть, воно так сказано мені. 
Бо так вже склалось — не забуть, не збути, 
Не призабути навіть уві сні. 

Як чорний чай, як чорний чай Цейлону, 
Мені це літо впало у лиман… 
Цвів молочай. Посічкану солому 
Везли з гарману — даленів гарман… 
1964

* * *

Це ти? Це ти. Спасибі... Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.
Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.
Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
Її обличчя - то обличчя муки...
Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти - ранок мій, ти - південь мій і вечір.
Ти - ніч моя... Хоч все на світі - втеча!

* * *

Я скучив по тобі, де небо молоде,
Два наших імені розлука вполювала
Й за руки їх, розлучених, веде,
Отак довіку б їх не розлучала.
Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь
Високим срібним поглядом на тебе.
З вогню і вод, від неба і до неба
Твоїм ім'ям на тебе я молюсь...
...Зимовий сад під вороном білів.
Стояли очі у вікні сухому.
Смеркалося. Година йшла на сьому,
Життя лежало тихо, як посів.
І глянув я на тебе з білоти,
Забіг туди, забіг і звідти глянув!
Тебе я прошу: з погляду, з туману,
З могил і вітру серце відпусти!
Душа моя в цвітінні, і немає.
Нема цвітіння - більшого нема!..
А снігодощ над вовком пролітає
І Ріг Кривий поволі обніма.

* * *

Я дві пори в тобі люблю. 
Одну, коли сама не знаєш, 
Чого ти ждеш, чого бажаєш — 
Уваги, ревнощів, жалю? 

В гірчичнім світлі днів осінніх, 
На літо старша, ти ідеш, 
Й тече твій погляд темно-синій, 
Як вітер в затінку небес. 

І час твій берег ще не миє, 
І твої губи ще уста… 
Дорога давня молодіє, 
Де б твій веселий крок не став. 

Ти вся — із щастя! і з тобою 
Ще не вітається печаль, 
Та біль з розлукою німою, 
І нелюбові чорна даль. 

Я дві пори в тобі люблю… 
Люблю ту пору благовісну, 
Коли до неї, як до пісні, 
Свою я голову хилю. 

Ця вже пора повільноплинна, 
Як біля вогнища в пітьмі, 
Де слово пахне, як дитина, 
Де вже не скажеш “так” та “ні”… 

Де почалося все тобою 
І не поверне навпаки, 
Де вже вітаються з любов’ю 
Печалі, болі і роки. 

Хоч все те саме: світ осінній, 
Прозорість вод схололих плес 
Й той самий погляд темно-синій, 
Як вітер в затінку небес… 
1976

* * *

Цієї ночі птах кричав 
У небо відлетіле. 
Цієї ночі сніг упав — 
На чорне впало біле. 

Цієї ночі уночі 
Ми тихо говорили… 
Різдвяні пахли калачі, 
Шибки в мороз горіли. 

З далеких берегів і лоз 
В цю снігопадь лапату 
Приніс від зайця Дід Мороз 
І дещо нам у хату. 

Один лиш птах кричав-болів 
За морем, за горами, 
І наш різдвяний стіл білів 
В кутку під рушниками. 
1963

* * *

Поїду з Києва. Важке, підтале серце 
На води і на зорі понесу — 
Поїдьмо з Києва! Потрохи пронесеться, 
Заміниться на тульку й ковбасу, 

На кофти імпортні і на лиман ранковий, 
На голос мій — він висвіжіє там!. 
Поїдьмо з Києва, бо кожен рік — раптовий, 
Поїдемо і станемо на стані 

Я так люблю тебе, що вже не маю сили, 
Що тої сили наче й не було… 
Прибудьмо з Києва на дині і на сливи, 
На світ святий, на серце і чоло… 

Нікуди не поїдемо… Пропали… 
Аби ще день… але пропав і день… 
Незчулись ми, як все своє доспали, 
Як доспівали всіх своїх пісень. 
1966

* * *

Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви...
Димлять століття, води і народи...
Моя ви пам'ять степу-ковили,
Зорі небесний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій - то голос ваш:
Як світиться він тепло на світанні...
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.

* * *

Ви, як стежка, кохана. 
Лине сон мій по вашій стежині. 
З неба падають зорі в дзьоби журавлів. 
На крило небокраю сіла хмара 
в червоній хустині 
І задумалась, тиха, над краєм землі. 
Засинайте, спочиньте… 
вашій мрії я серцем заграю 
В бузинову сопілку дитинства свого, 
Бо у ваших долонях голос мій 
достига урожаєм, 
Тихоплинні слова колисають його. 
Засинайте, спочиньте… 
Спить у казці лиха бабаюка, 
На газеті заснула біля мене хороша розлука, 
Чебрецями і вишнями пахне вона… 
Із крила небокраю впала хмари 
червона хустина, 
І виглядує вірш мій, 
наче хлопчик рудий, із-за тину… 
Бузинова сопілка у золоті сну… 
1955