|
Марія Яновська
Мереживо осені
Стежини лісові мережить осінь,
Янтар і золото розсипались до ніг,
Були берізки в пишних платтях досі,
Красу згубили — вітер допоміг.
Яскраві вчора, нині — сірі будні.
Сумні дерева, листя шарудить
Про дні щасливі, теплі, незабутні
І сонцесяйну березневу мить.
А в небесах пливуть важкі хмарини,
Малих пташок нечутно голосів.
Умиє дощик грона горобини
Під музику притомлених лісів.
***
Ще сонечко пече, бліденька просинь,
Злітають незабутні літні дні.
Та вже в надрання завітала осінь,
Лишивши срібну хусточку мені.
Ще надкусила грушку жовтобоку,
Стрясла сливок достиглих на моріг,
І розірвала пишні сіті збоку,
Що павучок для себе приберіг.
Вона приходила у гості... Заблудила ж?
Розмотую надій тугий клубок.
Натягнуті в політ мої вітрила.
Спиваю літо... В нім коктейль думок.
***
Догорають хризантеми.
Роздягли ліси вбрання...
Джміль на квітці... Не едеми,
А дива довкіл щодня.
Зранку срібні покривала
На зеленій мураві.
Ніч узори вишивала,
Не багрянцем, а нові.
Ой, чому проснувсь барвінок,
Кинув квіти голубі?
Все ж прийдуть упору зміни,
Шлях веде до холодів.
Сонцесяйних днів замало,
Хмуриться голубизна.
Я до тебе поспішала...
Не чекав чи не впізнав?
***
Бурштин і золото черлене
Ще не згубив прадавній ліс,
Ген майорять дуби і клени,
Де в’ється між ділів узвіз.
Замріяна, чекаю дива…
Осонцені гілки дерев.
Шипшина ген палахкотлива...
Ведуть стежки мене вперед.
Там на ділах смереки, буки,
Біжать потоки зі джерел.
Ритмічні дятла перестуки…
Пройдусь поміж старих дерев.
Коричневі, такі маленькі,
Гриби у глиці, у мохах.
Як відшукаємо опеньки —
Не стане місця в рюкзаках.
***
Ранок у заграві на Покрову,
На калині ягоди-рубіни.
Я спиваю гаму кольорову.
Ой, щодня в природі переміни!
Райдугою сяє все довкола,
Вітер шати рве у дикім танці.
Оксамит листків — барвисті кола,
Гублять віти злото і багрянці.
А назавтра сонце у блакиті
Не зігріє душу-щебетушку.
Я ж ловлю життя щасливі миті,
Вітерець зірвав останню грушку.
***
Легенько притрусила всі стежки.
Пожухле листячко осипалось в алеї.
Мостом у ліс побігла навпрошки,
Красуня-панна,чарівниця-фея.
Прогнувся міст, намокнув перелаз,
А осінь узяла свою палітру,
Ген-ген ліси забагряніли враз,
І яблучко скотилося від вітру.
Як помаранчі, свіжі гарбузи.
Тужавіє капуста на грядчині,
А осінь підставляє терези
Утомленій та вдячній господині.
***
Де ж твій рум’янець, осене сумна,
Янтар, коралі, листя сухозлітне?
У скрипці обірвалася струна,
У праці дні злетіли непомітно.
А ти ж годила світу, як могла:
Врожай несла, красу землі, пейзажі...
Сховала зелень гір приблуда-мла,
Корицею бурштин, палкі оранжі.
Приречена, однак. Хвалько-мороз
Нахабно-сміло дихає у спину.
До тебе лине вітер-віртуоз,
Ніхто тепер у танці не зупинить.
Скажи ,чаклунко, заведеш куди?
Чому даруєш спогади бентежні?
Кришталем стали дзеркала води.
Мелодія дзвенить у серці... Де ж ми?
***
Дарувала осінь радості жарини,
Оберемки квітів падали до ніг.
Відспівала в небі клином журавлиним.
Золото згубила... Завтра — холод, сніг.
Їй скрипаль останню відіграє ноту.
У прощальній пісні — суму переспів.
Мерехтливе сяйво... Йде зима навпроти.
Вітерець красуню порухом зустрів.
***
Проминули дні розкішних шатів,
Відіграли вальс і полонез.
Чим тепер красуню утішати:
Сі-бемоль мажор чи ля-дієз.
Розлюбила? Ні! Кохає досі.
Поміняла трішечки вбрання.
Хризантемна, листопадна осінь
Всіх дивує примхами щодня.
Ще коралі блискають сяйливо,
Хоч туман окутує ріку.
Зерна суму віднесе на мливо,
І розсіє горами муку.
Ой, то морозець побілить трави!
Як останнє яблучко з гіллі
Скотиться між листя, на отаву —
Осінь усміхнеться у сідлі.
Ген за гори! Нас вона покине.
Дощики — то слізоньки рясні.
Засумуєм: «Прощавай, княгине!
За врожай спасибі, за пісні!»
***
Відгомоніло...Тільки жалю плаз
І витинанки з листячка побляклі.
Всі плаття виставляла напоказ,
Закінчились яскравих днів спектаклі.
А що ж тепер? Куди ж і з чим іти?
Ген стелить пелену сріблясту ранок.
Розбурхана, вітрами шле листи,
Осонцила цю днинку наостанок.
Заснути хоче дивовижний сад.
Дав прихисток думкам, спішить до волі.
Розтанули в імлі вогні свічад.
Хмільне було!...Спинилась на роздоллі.
Іти вперед! "Гей, вже летить зима,
У бричці льодяній везе завії!"—
З Говерли сповіщає світ сурма.
Пішла сумна...Без неї день сивіє.
***
В садах достигли яблука останні,
Скотилась грушка, проситься в долоні…
Дрімає Прут під ковдрою туманів,
Багряний жовтень жмуриться на троні.
А вересень пішов. Усі листочки
Не встиг розмалювати, ще зелені.
Мережить осінь жовтневі сорочку,
Рубіном, злотом обсипає клени.
Горіхи лупають очицями до тріску,
З городів котять качани капусти.
Безкарний вітер нахилив берізку.
Ой, що ж то буде? Листячко обтрусить!
Цілує сонце ягоди калини
І горобину гріє промінцями.
Царівна-осінь журавлиним клином
Злетіла в небо, смутком над полями.
Пора весільна, вдарять гучно бубни,
Цимбали в танець всіх запросять дзвінко.
Хтось восени останню мрію згубить,
А хтось покличе дівчину за жінку.
Карпати сині, небеса безкраї.
Блукаю, наче Мавка, між дубами.
Скелясті гори, сріблом водограї —
Краса навколо пишна, первозданна.
Намилувалась травами і літом.
Закохана в багряну, світлу осінь
Черпну наснаги… Мрією сповита,
Голубкою злечу в небесну просинь...
На полонині
Раненько завтра по гриби підемо,
У гори, в наші рідні гори сині.
Я так давно була на полонині!
Раненько завтра по гриби підемо.
Підемо вздовж потоку, по стежині.
Хмільні, медові, запашні отави...
Сплету віночком полонинські трави.
Підемо вздовж потоку, по стежині.
Гаряче сонце, синьооке небо,
Піднімемось з тобою ген за хмари,
Там вівчарі пасуть овець отари.
Гаряче сонце, синьооке небо.
Горить яскраво полонинська ватра,
І зріє будз і бринза в бербениці,
Зірвемо спілі , запашні суниці.
Горить яскраво полонинська ватра.
Чорниці сині килимом встелені,
В мохах ростуть гриби поміж смереки...
Високо в горах наших, так далеко,
Чорниці сині килимом встелені.
Підемо вдвох у гори, у Карпати,
Туди, де небо землю обнімає,
Орел над полониною літає,
Підемо вдвох у гори, у Карпати.
Тиша
Яка чудова зранку тиша!
Запахло глицею і листям,
Кремезний дуб позолотішав,
Ввесь ліс чаруючий, барвистий.
Вітрець зриває пишні шати,
Бурштин і золото — додолу,
А я не смію не втішатись
Красою осені довкола.
Грибок видніється з-під листу,
Природи витвір — стрій опеньків.
Узвіз встеляє, мов колиску,
Царівна-осінь молоденька.
Люблю цю тишу! Ліс, як диво!
В кущі крилом змахнула пташка.
Стрибнула білка полохлива...
Я — в осені, навколо — казка.
Вітрами розцілована
Вітрами розцілована, рум’яна,
В розшитім платті сріблом хризантем,
Чарівна осінь — вередлива панна,
Йде по землі та вибирає темп.
Багряна, загадкова, ніжна осінь.
То мружться, то хмуриться блакить,
То вітер, то дощі запросить в гості,
То смутком нерозгадано гірчить.
Рубіново-кармінна, золотава,
Мереживо зв’язала з павутин,
Лягли тумани білі на отави,
Розсипали перлини намистин.
Залюблена, омріяна, барвиста…
Вона дзвенить в мелодіях, піснях,
Ще й танго затанцює падолистом,
Сяйне коханням в серці та в очах.
Забіліла Чорногора
Забіліла снігом Чорногора.
Вітер, що з вершини долітав,
Заблукав, заснув у древніх зворах…
Хазяйнує осінь золота.
Гори треба вміти відчувати:
Гомін лісу, буків і дубів.
Гуцул серцем полюбив Карпати,
Дітям передати це зумів.
Спів трембіт покотиться в долину
Чи сопілка ніжно виграє,
Як цимбали задзвенять — то гину,
Хочу в танець! Рідне це, моє!
В полонині пахне свіжим будзом.
А духмяні трави — кращий лік.
Цю красу полюбить і байдужий,
Гори не забуде він повік.
Забіліла снігом Чорногора…
Осінь трусить яблука в саду,
Листопадом закружляє в зворах,
Нам зиму покличе молоду.
Осінні барви
Багата в осені палітра,
Не перелічиш кольорів,
В однім листку — відтінок світла,
А інший весь замайорів.
Руді, янтарні ще й кармінні,
У позолоті геть усе.
Талант художниці та вміння
Красу чаруючу несе.
У хризантем пелюстя пишне,
Зеленою лише верба.
Щодень вбрання скидають вишні,
Калину ж не візьме журба.
Зірве останні шати вітер,
Та обмине тривога, шок.
Ще будуть грона соковиті
До себе кликати пташок.
Ностальгія
— Треба поспішати! —
Вітерець промовив.
Рве нещадно шати —
Золото діброви.
Червонясте листя
Обсипають клени.
Осінь — падолистом,
Яблуком у жмені.
Дощиком заплаче,
Холоду напросить,
Та вітрець, одначе,
Розплете їй коси.
Морозцем повіє..
У полоні смутку
Бережу надію —
Ніжну незабудку.
Кленовий листок
Кленовий листок закружляє в повітрі.
Закінчиться в танці коротке життя,
А осінь знайде чорне й біле в палітрі
І сірим змалює своє відплиття.
Прикличе холодні дощі спозарання,
Щоб жито-пшениця тяглися увись,
Промінчиком сонця пришле нам вітання
І паморозь срібну розсипле на лист.
В полоні осені
Роки мої, мов пташенята,
Знялися у небесну вись.
Лебедики і журавлята —
Дитинство, юність понеслись.
У безконечності тривожній,
В октавах днів летять пісні.
Мелодії у хвилі кожній
Дзвінкі, веселі та сумні.
Багряна осінь-чарівниця,
У позолоті всі ліси...
Мені ж весна ночами сниться
І солов’їні голоси.
Я в осені — своя, не гостя.
Кружляє вальсом листопад.
Мені б тепла і цвіту трошки —
Не повернути час назад.
Роки, голубки сизокрилі!
Хоч стелить осінь килими —
Бурхливі ще життєві хвилі.
Ви не спішіть так до зими!
Шкільна алея
Ой скільки весен відцвіло з тих пір,
Як ми топтали стежечку до школи!
Алея незабутньо вабить зір,
Осіннє золото розсипано довкола.
У веснах відспівали солов’ї,
Побігла юність ген за Чорногору,
Та залишились тут сліди твої,
Той вечір, у якому плачуть зорі.
А ти приїдь! Хоча б єдиний раз!
Збентежиш серце...Чом не був так довго?
Шкільна алея жде у гості нас,
Сховалось в ній дитинство невгамовне.
Пройдися мовчки. Нагадай про все:
Тут мріяли, надіялись колись ми.
Багряна осінь спогади несе,
Як ми зустрілись...Чом же розійшлися?
Осінь у Надвірній
Яка чудова осінь у Надвірній :
Вдягли янтарні шати явори,
Небесний оксамит мільйоннозірний
В замріяно-казкові вечори.
Ясніють ген за Бистрицею гори,
Багрянець, мідь і злото до лиця.
Верба плакуча в озері прозорім
Милується собою без кінця.
Пройдуся золотими килимами,
Не листя шелестить — це згаслі дні.
Я зачарована осінніми дивами,
Що принесли мелодії сумні.
Чудова осінь! Ти приїдь в Надвірну!
На серця зов, прошу тебе, прийди.
Візьми мене за руку, мов царівну,
З країни мрії в щастя поведи.
Яка чудова осінь у Надвірній!
Прогулянка
Мій моціон — за річку, на Діли.
Стежиною прямую по опеньки.
Давно згубили шати явори,
Трепети і берізоньки біленькі.
Пожухле листя тихо шарудить,
Напрочуд сонечко ласкаве і природа
Вітрець легенький, мружиться блакить —
Провісник вірний гарної погоди.
Навколо стовбурів ялинок, на пеньках,
Чи просто купкою під кущиком ліщини…
Зігнутись треба, бо інакше як?
Опеньками наповнюю корзину.
Тут аеробіка, гімнастика і крос.
Прогулянка — усі хвилини в русі.
Грибами пахне, глицею …Чогось
Сама ходити в лісі не боюся.
Забуду геть про суєту тривог,
Бо осінь — чарівниця навіть пізня.
Я допишу жовтневий епілог,
Вінок мелодій заквітчає пісня.
Сніг в листопаді
То не пух, не алмази, не срібло —
Сніжні шапки вдягнули смерічки.
Впали білі кришталики дрібно
На пожухлу траву, в бистру річку.
Забіліли Діли в надвечір’я.
У снігах всі кущі та поляни,
Тротуари, дахи і подвір’я;
Хризантеми немов з порцеляни.
Втаємничено, тихо, зненацька
Перший вісник зими в листопаді,
Та хода в нього сміла, козацька...
Сипле снігом, а ми і нераді.
Лебедина зграя
Білих лебедів зграя летіла,
У дорозі знесилені крила,
З неба вгледіли озеро синє,
Ми втомились, отут відпочинем.
Йшла зима гордовита в Карпати,
Новину вітерець ніс крилатий,
Що на озеро ввечері сіли
Ніжні красені — лебеді білі.
Бути пильними їм, не дрімати,
Бо мороз може кригу скувати.
У гурті не вчувається лихо,
Всі на озері плавали тихо.
Стрепенулись... Було б не запізно.
В сірім небі полинула пісня.
Їх дорога покликала дальня,
І журливе було те прощання.
Буде озеро їх виглядати,
Як весна прийде в сині Карпати...
То не пір’я, не білі пушинки,
З неба впали маленькі сніжинки.
|
