Марія Деленко. "Як Данилко Дзвоника знайшов"

Марія Деленко

ЯК ДАНИЛКО ДЗВОНИКА ЗНАЙШОВ

Завантажити текст оповідки Марії Деленко "Як Данилко Дзвоника знайшов" (txt.zip)

Десь високо-високо в горах, де зелені полонини, де, мов звивисті стрічки, плаї, де беруть початок чисті джерельця, де і сонечко, здавалось, ближче до землі, жив собі хлопчик Данилко – малий пастушок. Мав він білявого чубчика, сині, мов погідне літнє небо, оченята, рум'яні щоки та прудкі ноженята, які не знали втоми, бігаючи по гірських стежинах. Разом із дорослими вівчарями випасав хлопчик овечок на полонині.
От пасе собі Данилко овечки, а рученята все щось майструють та майструють. То сопілочку голосисту, то топірець узорчастий, то тайстрину. Та ще багато чого умів робити хлопчик, усього і не перелічиш. І знали малого майстрика усі люди в довколишніх селах. Любили його, поважали. Та не тільки за рученята умілі, а й за серденько добре та щире. Бо ніколи нікого не кривдив, усім допомагав: чи то пораненій пташці, чи скривдженому дереву, ба, навіть дощовому струмкові, який збився з дороги, зачепився за велику каменюку і кружляв довкола неї, бо ніяк не міг потрапити у русло мами Річки.
А ще над усе любив Данилко свої рідні гори. А ще ранки золотисті, росяні, пахучі трави, зелені стрункі смереки та ясне Сонечко, яке виціловувало його в щічку та гладило золотавого чубчика, а в червні рум’янило лісові ягоди. І від того вони ставали солодкі та смачні, аж в роті самі розпливалися. Зірвеш ягідку – покладеш на язик, закриєш очі – і вже розпливлася. Смакота.
Любив Данко слухати розмови сосен та ялин, підспівував частенько зозулі. І про все, що дізнавався, що відчував своїм маленьким серденьком, всьому світу розповідала його голосиста сопілка. А овечки, коли хлопчик захоплювався грою, розбредалися хто куди. І часто, бувало, губилися в лісових хащах та жалібно кричали, боячись злого вовка Сіроманця, котрий замешкав у окрузі. Тоді Данилко довго блукав по лісі, поки знаходив свій товар.
Одного разу шукав найменшеньку, найлюбішу овечку Сніжку. Так назвав її тому, що була вона кучерява, чистенька та біленька, мов сніжок. «І де вона запропастилась? – думав стурбовано, – вже й сонечко ховається. Хоча б, не дай Боже, Сіроманцеві у зуби не попалася».
Аж нараз почув у глибині лісу якісь дивні звуки, дуже схожі на передзвін дзвіночків.
І пішов хлопчик на голос того дивного передзвону. І чим ближче підходив, тим гучнішою ставала мелодія. Такої Данилко ще ніколи не чув.
Ось галявина все ближче і ближче. Хлопчик зупинився за деревами, здивовано споглядаючи на те, що там діється.
Ховалося Сонце за гору, червонило верхівки дерев, а галявину наповнило рожевим маревом. І в тому мареві безліч синіх лісових дзвоників – хлопчиків та дівчаток. Вони сиділи у пів крузі та видзвонювали срібну вечірню мелодію. У ній – і радість прожитого дня, і любов до матінки-землі, яка береже, поїть та годує їхнє коріннячко. І захоплення красою літнього Вечора, який чекав на зустріч із Нічкою. І слухала цю музику найгарніша квітка на галявині. Це, мабуть, королева синіх лісових дзвоників панна Дзвінка.
Пригадав Данилко матусину розповідь про найголовнішу квітку синіх дзвоників. От так зустріч! Панна Дзвінка вслухалася в чарівні звуки й час від часу робила котромусь із дзвоників зауваження. А Данилкова Сніжка, його мила Сніжка, мирно лежала біля її ніг.
Що ж то хлопчику робити? Треба ж Сніжку якось забрати. Будь-що буде. І вийшов Данилко з-за дерева, чемно привітався до милого товариства та королеви Дзвінки, яка виявилася дуже доброю та привітною. Вона одразу впізнала хлопчика-пастушка і здогадалася, що то він шукає у таку вечірню годину. «Підходь, Данку, щиро просимо до нашого гурту. Сніжка твоя тут, між нами, можеш не хвилюватися. І на своїй сопілці можеш нам заграти. У неї дуже милий голос. А ти майстер-сопілкарик», – мовила добра панійка.
Данилко присів до гурту, витягнув з-за пояса сопілку і заграв улюблену мамину мелодію. Мелодію, під яку він частенько засинав, коли був зовсім маленьким.
І хоч Данилко уже величенький, нівроку, хлопчик, але мамина пісня частенько оживала у його сопілці.
Дзвоники й собі задзвеніли своїми срібними голосами в такт, а панна Дзвінка заспівала. І співала вона колискову для найменшого на галявині хлопчика Дзвоника. Бо йому, щоб стати справжнім синім Дзвоником, треба було ще підростати. А ростеш – це усі добре знають – найшвидше у сні. І співала Дзвінка теж під мамину мелодію, лише слова пісні у неї були інші, бо у кожної матусі своя колискова.
Вам, напевно, теж хочеться знати, які слова у колисковій мами Дзвінки. Ось послухайте:

І линула ніжна мелодія високо над деревами, відлунювала малиново між горами, аж Сонечко ще раз виглянуло на землю зі свого золотого віконця. А потім ще й прислало свого найменшого синочка Промінчика глянути, хто ж то так на полонині виспівує таку диво-мелодію. Промінчик довго на землі залишатися не міг, мусив додому поспішати, щоб Нічка не сварилася, що День на землі затримується.
А ось і вона – таємнича Нічка. В чорному прозорому плащі, темні довгі коси, а на капелюшку примостилися кольорові дитячі сни. Очі в неї добрі та ласкаві, а голос струмочком жебонить:
– Доброго вечора, Дзвінко! Чудово ви тут розважаєтесь! А чи не час тому людському дитинчаті додому?
– Ой час, Нічко, час, – відповіла Дзвінка. – Та так солодко його сопілка грає, що ми й заслухалися. Данку, пора тобі додому. Ось твоя Сніжка. А знаєш, щоб вона більше не губилася, я подарую тобі синього Дзвоника. Думаю, що у вашому товаристві йому буде весело. Ти прив’яжи його до шиї Сніжки. І де вона бігатиме, там він і видзвонюватиме. От за його голосом і легко її відшукаєш. А щоб ти не заблудився, я попрошу пана Місяця світити дорогу додому, – сказала добра Дзвінка.
Данило прив’язав подаруночок на шию Сніжки, низько вклонився гарним панійкам, подякував за дарунок, попрощався і поспішив додому.
Срібно виспівував Дзвоник на шиї у Сніжки. Місяченько світив стежку, золотим промінчиком ніжно торкався його і тихенько вкривав його позолотою. Йому так хотілося, щоб він був золотим, таким як Сонце, як він, сторож зоряного неба. А у Данилковім серденьку поселилося щастячко.
Воно було таке веселе, таке світле. І від цього в хлопчика радістю світилися оченята, а ноги самі собою вистрибували по стежці, а пальчики разом із сопілкою творили нову мелодію, мелодію щастя…
Аж вітрик заслухавсь, присів у кущах.
В гніздечку притих зачарований птах. Місяць спинивсь над землею на мить. Мелодія світла над гори летить…
Ціле літо провів Данилко на полонині. Старші пастухи, дивлячись на Дзвоника, попросили місцевого коваля і їм змайструвати такі ж. І, коли вийти на полонину, то тут, то там чутно було передзвін. А Данків Дзвоник видзвонював найголосніше та найдзвінкіше.
Прийшла осінь. Данкові час до школи, а отарі – до кошари. Жаль було розлучатися з теплим літом, з полониною, зі Сніжкою, яка підросла і стала ще кращою. Та найбільше сумував хлопчик за Дзвоником. «Що мені з ним робити? У кошарі він Сніжці не потрібен… Носитиму із собою до школи !» – вирішив урешті-решт.
І от Першого вересня, потайки від мами, поклав Данило Дзвоника в нову сумку і поспішив до школи. Там його радо зустрічала вчителька та друзі. Діти чекали першого уроку. І чує Данко, як Дзвоник проситься із сумки: «Данилку! А можна я покличу дітей на урок? Голос у мене знаєш який! Ого!»
Оглянувся хлопчик довкола, чи не чує хто. «А й справді, – подумав, – чому б Дзвонику на урок дітей не покликати, ото буде розвага. І як я про це скоріше не догадався?»
Дан чемно підійшов до учительки й запитав, чи може його друг Дзвоник покликати дітей на урок. «Звичайно може», – відповіла вона. І тут хлопчик дістав із сумки Дзвоника, вчителька причепурила його осінніми квітами, дівчатка перев’язали стрічкою, і задзвенів Дзвоник весело на всеньке шкільне подвір'я. Усі одразу почули його голос і здогадалися, що Дзвоник кличе до класу.

Так виспівував Дзвоник. А дітям любо було слухати його малинову мову. Так любо, що попросили його і про перерви повідомляти та назавжди залишитися у школі.
З того часу і живе у її привітних стінах. І, напевно, довго житиме. Так довго, допоки цвістимуть в українських Карпатах квіти – сині дзвоники, і допоки на землі сміятимуться діти…

За матеріалами: https://www.facebook.com/

Більше творів Марії Деленко на "Малій Сторінці":

Марія Деленко - автор дитячих книжок «Кольорова пісня слова», «Абетка», «Вчаться пальчики писати», «Пішов дзбанчик у танчик», «АБВГҐДЕЙКА», «Лічилка для Данилка», «У князівстві Світоярка», «Котячі історії», «Як Данилко Дзвоника знайшов». Член Всеукраїнського літературного об'єднання «Письменники Бойківщини» та Української Асоціації письменників.