Більше...

Остап Вишня. Оповідання "Лисиця" зі збірки "Мисливські усмішки"


Остап Вишня. Лисиця. Оповідання зі збірки Мисливські усмішки.

 

Остап Вишня

ЛИСИЦЯ

 

Лисицю найвигідніше полювати взимку, коли земля натягне на себе білу-білу та пухку-пухку ковдру і задрімає зимовим спокійним сном.
Тоді шкурка в лисиці робиться густа-густа, та лискуча, та пухната, а, як відомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву — горжетка.
Лисиці водяться у нас в країні геть-чисто на всенькій його території — і на ланах, і на болотах, і в лісах та перелісках.
За весь час нашого свідомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всіх вищесказаних місцях і навсіх тих місцях в них стріляти.
Збираєтесь ви, значить, на лисиць.
З цього приводу ви говорите вдома:
—    На лисиць поїду! У Сріблянському ярку, казав Йосип Євдокимоьич, два виводки. Поїду,— чотири-п’ять лисичок тарарахну,— от воно: тобі горжетка. Це, як чотири! А як п’ять — то й мені горжетка.
Полювати лисиць,— одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько,— лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть,— замерзнути можна.
Треба вам знати, що звір,— коли його піднімуть і поженуть гончаки,— робить коло: і заєць, і лисиця, і вовк.
Кожний із них, зробивши коло, повертається до того місця, звідки його піднято,— отже, ваша задача не бігти разом із собаками за зайцем, чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на місці й чекати, коли він, оббігши коло, повернеться до свого лігва.
Собаки гонять, як знаємо, уголос, і коли наближається гон,— знайте, що звір іде до вас!
Стежте тоді пильно!
Голос наближається, наближається.
Ось майнула серед кущів золото-червона стрічка, як блискавка!
Бах! — і нема нічого...
Заєць робить невеличке коло, лисиця — більше, а вовк,— той іще більше.
Чекати іноді доводиться довгенько,— отже, одягайтесь тепло.
Одяглися.
Вам удома й кажуть:
—    Ти їздиш-їздиш, стріляєш-стріляєш, собак годуєш,
а в Ганни Іванівни он яка чорнобурка! І рушниці нема, і собак    нема,— а чорнобурка — очей одірвать не можна.
—    Добре, добре! Трапиться, так гакну й чорнобурку! Тільки в нас на Україні чорнобурка трапляється дуже й дуже рідко! Майже ніколи!
—    Рідко?! Повні комісійні крамниці!
—    Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, щоб я з гончаками у комісійній крамниці чорнобурку полював?! Добре буде й рудобурка!
—    А песці там єсть?
—    Єсть!
—    Білі чи голубі?
—    Рябенькі! Вони тільки на далекій півночі білішають та голубішають. Так, як і куріпки: у нас рябенькі, а на півночі — білі-білі, сліпучо-білі! Так і песці!
Взагалі збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа...
В коротенькому кожушку, в повстяниках і в капелюсі на лисячім хутрі виходите ви з тепло-затишної хати Йосипа Євдокимовича й простуєте до Сріблянського ярка, де:
—    Їй-богу, аж два лисичачих виводки!
Йосип Євдокимович — старий, досвідчений мисливець і давній ваш приятель, що на своєму віку:
—    Тих вовків, тих лисиць, тих зайців, що вже поповбивав, так, вірите, й лічби їм нема!
Ранок. Морозець. Порипує сніжок. До Сріблянського ярка від хутора три кілометри.
Визирнуло сонце. Застрибали на сліпучо-білій, що й оком її не охопиш, ковдрі мільярди діамантів...
Докучай і Бандит — на смику.
Докучай іде спокійно, він багато літ прожив уже і багато ганяв і зайців, і лисиць, і вовків,— його вже нічим не здивуєш, а Бандит тільки друге поле починає,— він то рвоне вперед, то повернеться до вас і намагається, підстрибнувши, покласти передні лапи вам на груди, то знову — вперед.
Нервується Бандит...
Рветься і так жалібно-жалібно скавучить:
«Пусти, мовляв, дай побігать, дай натішиться! Дивись, як біло скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться!»
Йосип Євдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує:
—    Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру. Ви проходьте трохи вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду та за терном сяду. Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну!
—    Гаразд!
—    Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хіба собаки за куцохвостим ув’яжуться,— ну, тоді битимемо, щоб собак звільнити!
—    Добре!
У ліщині затишно-затишно...
Утоптується навкруги сніг, щоб зручно було на всі боки повертатися, бо лисиця може вискочити і зцюдова, і студова, і спереду, і ззаду...
Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап’явся, мов струна, підніс голову і нюхає, нюхає, нюхає...
—    Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний твій мозок, Бандите? Які? Чи фіалковий од рипиці пишної «труби» хитрої лисиці, чи густий сморід зголоднілого сіроми-вовка, чи невиразне пахкотіння і уві сні тремтячого зайчика-побігайчика? Які? Ляж, Бандите, заспокойся!
Ви обдивляєтесь навкруги...
Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слідок і біля груші обірвався.
То — білочка.
Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись, і сняться їй соснові шишки та солодкі горішки...
А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і де-не-де між ямочками ніжно-легесенький по снігу «чирк».
То лисичка з нічного полювання в ярок одпочивати пішла...
Значить, єсть!!
Легенький свист.
То Йосип Євдокимович подає знак, що він уже на місці.
Відпускаються з смика Докучай і Бандит.
—    Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху!
Три хвилини напруженої тиші... П’ять хвилин... Ще тиша...
Раптом одчайдушне скавучання Бандита і нервово-густий Докучаїв бас:
—    Гав!
Бандит однаково істерично скавучить, чи то зайця він підіймає, чи то лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке «скаву-скаву», а потім — спокійний «гав» і далі рівномірне «гав», «гав», «гав»...
Погнав, значить...
На лисицю Докучай подає перший «гав» значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем.
А Бандит і за зайцем, і за лисицею істерично:
—    Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Погнали лисицю...
Ну, тут уже у вас пульс із 72 ударів зразу на 90, очі рогом до лоба, «прострілюючи» ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка.
—    Спокійно! — сам до себе.— Спокійно!
Перша горжетка на вас іде!
Метрів за 50 од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона...
Бона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо- білому фоні, випроставши трубу (хвіст) і витягти мордочку.
Бах! — легкий стрибок і червоного нема,— самий тільки білий фон...
Вискакує Докучай, за ним Бандит.
Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі.
За ним Бандит.
—    Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у ліщині по той бік яру.
Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить.
На Йосипа Євдокимовича пішла.
—    Пильнуй, старий!
Аж ось:
—    Бах!
Дим і снігова курява біля Йосипа Євдокимовича.
—    Бий,— кричу,— старий, удруге, щоб певніше було!
—    Кріпхо лежить! — кричить Йосип Євдокимович і додає таке, про що, хоч як ви мене просіть, написати не можу.
Я зриваюсь з місця, лечу крізь кущі в ярок, засапавшись, видираюсь на гору й підбігаю до Йосипа Євдокимовича.
—    Єсть? — питаю.
Він дивиться кудись убік і не каже, а стогне:
—    Єсть! Он! За терном!
Я стрибаю за терен...
Крутиться Докучай і смикає лівою ногою.
Я падаю в сніг...
А десь далеко, аж у другім кінці яру, Бандит аж плаче та заливається:
—    Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Горжетку ганяє...
Приїздите ви додому в старому Йосипа Євдокимовича кашкеті, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущі бігли...
Вам дома й кажуть:
—    Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. І хто ті рушниці вигадав?!
«Ладно,— ви собі думаєте,— ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай — знову за горжетками поїдемо».

За матеріалами: Остап Вишня. Твори в чотирьох томах. Том 3. Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1988, стор. 214 - 219.

 

 

 Більше творів Остапа Вишні на нашому сайті:

Остап Вишня, видатний український майстер сатири та гумору
Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) — видатний український письменник, широко знаний у нашій країні та за рубежем, — увійшов в літературу як високоталановитий майстер сатири і гумору. Митець самобутній і неповторний, він формувався й зростав на грунті народного життя. Він — письменник поетичної вдачі, глибокий лірик, щиро залюблений у красу народного життя, народної мови, в неповторне духовне обличчя людей праці, в щедротну красу природи. 

Останні коментарі до сторінки
«Остап Вишня. Оповідання "Лисиця" зі збірки "Мисливські усмішки"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті