ЛЕГЕНДИ ТА МІФИ ПРО СУЗІР'Я РАКА
Рак — найбільш непримітне сузір'я на небі: його зірки можна побачити лише в ясну безмісячну ніч. Біля двох тисяч років тому за цим сузір'ям люди навчилися визначати період літнього сонцестояння — найтриваліший світловий день. Сонце, досягнувши в цей час граничного віддалення на північ, починало "задкувати". Після цього тривалість дня поступово починала зменшуватися.
За давньогрецькими міфами Геракл, щоб стати безсмертним, здійснив 12 подвигів. Другий його подвиг пов'язаний з перемогою над лернейською гідрою, яка викрадала худобу і спустошувала землі в околицях Лерни. Під час боротьби Геракла з гідрою богиня Гера відправила їй на допомогу Каркіна, величезного рака, який вчепився в ногу Гераклові.
А як було далі — немає єдиної думки. Одні кажуть, що Геракл так сильно штовхнув раку, що той відлетів до зірок і перетворився на сузір'я.
Інша версія така, що герой розчавив рака й здобув таки перемогу над гідрою. А вже після битви богиня Гера змилосердилася над раком і в подяку помістила його на небо. Але через те, що він не впорався зі своїм завданням зашкодити Гераклові, залишився там тьмяним сузір’ям.
Читаймо міф про цей подвиг Геракла у переказі Катерини Гловацької:
Подвиг другий: Лернейська гідра
Недовго випало відпочивати Гераклові. Він устиг тільки вичинити шкуру немейського лева, яку надумав завжди носити замість плаща, а хижакову голову – замість захисного шолома. Аж тут розшукав його царський оповісник Копрей і врочисто промовив:
– Великий цар Еврісфей велить тобі вбити гідру, що живе у Лернейському болоті і завдає людям страшної шкоди.
Ця гідра була меншою сестрою немейського лева, її теж породили вогнедишний Тіфон і отруйна Єхидна. Гідра мала великий зміїний тулуб і дев’ять голів, з них вісім були смертні, а дев’ята – середня – безсмертна. Сховавшись у воді або в очереті, гідра підступно нападала на людей, на великі отари овець чи іншу худобу. Дев’ятьма пащами вона враз роздирала найбільшого бика чи коня.
Геракл розумів, що відшукати ту потвору на болоті буде нелегко, і, не знаючи-добре місцевості, взяв собі за проводиря юнака Іолая.
Довго блукали вони болотом, ризикуючи провалитися в драговину, та нарешті зіркі Гераклові очі вгледіли чорну лискучу потвору, що, ледь вистромивши з води свої дев’ять голів, пильно стежила за сміливцями. Геракл звелів Іолаєві не рушати з місця, а сам пішов уперед, тримаючи в руці свою здоровенну палицю.
Тепер гідра звелася з болота, і її голови несамовито заметлялися, наче чорне гілля дерев під час буревію. Страшне шипіння і огидливий
сморід мало не запаморочили Гераклові голови, і він, кваплячись, щосили наступив на слизький тулуб потвори. Та запручалася, закрутилася, але Геракл тільки дужче притискав її до землі.
Тоді гідра обплела йому ногу хвостом, силуючись повалити героя, а її дев’ять бридких голів на тонких гнучких шиях марно намагалися прокусити лев’ячу шкуру, що тепер надійно боронила героя.
Геракл чимдуж розмахував своєю палицею, стинаючи ті голови, але, замість однієї, на тому місці зразу виростали дві голови, і герой зрозумів, що в такий спосіб він не здолає гідри.
А тут ще з болота виліз велетенський рак і вп’явся йому в ногу своїми клішнями.
– Еге, двоє проти одного! Це не по-чесному, – посміхнувся Геракл і гукнув Іолая: – Хлопче, підпали-но очерет і найближчі дерева, щоб потворі не було як тікати. А тоді біжи до мене.
І от над болотом потягло їдким димом, затріщало сухе гілляччя. Гідра занепокоїлася і засичала ще дужче.
– А що, не подобається? – засміявся Геракл. – Іолаю, неси сюди добрячу головешку, хай їй стане ще тепліше.
Тепер, тільки-но Геракл стинав якусь гідрину голову, хлопець одразу ж припікав ту шию головешкою, аж шкварчало і чорним диміло, і на тому місці вже нові голови не виростали.
А велетень-рак раз у раз прикро нагадував про себе своїми клішнями. Спершу Геракл не зважав на нього, та коли той надто боляче вщипнув за ногу, герой так придавив рака палицею, що його і слід на болоті запався. Але Гера, яка добре віддячувала всім, хто робив щось лихе Гераклові, не забула і про нього: відтоді на нічному небі виблискує сузір’я Рака.
Нарешті в гідри зосталася тільки одна – безсмертна – голова, що невпинно крутилася, уникаючи важкої палиці, та ось і вона, відтята, покотилася болотом. А довгий слизький тулуб, наче ганчірка, лежав біля Гераклових ніг, і з нього юшила густа кров, така отруйна, що від неї довкола все почорніло – і земля, і вода, і болотне зілля.
Геракл узяв свої стріли, вмочив вістрями в ту чорну кров, і стріли стали назавжди отруйні.
Безсмертну голову, що й досі скажено сичала, герой закопав глибоко в землю, ще й придавив зверху великою кам’яною брилою. А тоді вони з Іолаєм подалися назад, щасливі, що позбавили людей такої гидкої потвори.
За матеріалами: http://teg.com.ua/
Дивіться також на нашому сайті:
"Небо глибоке засіяне зорями,
Що то за божа краса!"
(Михайло Старицький)
