На відео: ексклюзив: геніальна поетеса Ліна Костенко вперше за 12 років дала інтерв'ю на телебачені.
Володимир Даник
З ПИСЬМЕННИЦЬКОГО ЗОШИТА
І ДОКТОРКА, І КЛАСИКИНЯ!
Це не про якусь одну особу. Це просто два різних слова, що відповідають певній тенденції у розвитку мови. Бо суспільство хоче уточнити.
Ну, певна річ... слова, які використовуються! І слова, що стосуються саме жіноцтва. Бо і справді ж... якщо це не науковець, а науковиця, то чого ж їй не бути у випадку помітних досягнень у цій царині... не доктором, а докторкою наук!
Та ми вже не раз і чули — і докторка, і ректорка... А оце нещодавно по радіо чуєш і ще новіше, ще свіжіше слово — класикиня! Щоправда, так було сказано про відому американську письменницю. І, можливо, ще завтра Лесю Українку чи, скажімо, Ліну Костенко таким словом і не пошанують. Але ж... розвиток нашої солов'їної мови йде. І зупинятися — аж ніяк не збирається!
Та і, врешті-решт, слова і докторка, і класикиня могли б стосуватися і однієї особи! Ну, чому б... і справді ж... класикині не бути докторкою? А докторці, певна річ... класикинею!
СКАЗАНО — УКРАЇНСЬКОЮ...
Колись ця тема була — ну, дуже гарячою... Що нібито російська мова більш зручна, коли висвітлювати ті чи інші реалії. Ну, наприклад, якісь непрості реалії технічні. Але ж подібна зручність вельми умовна. Коли майже не було (як і тепер!) книг українською на певну тематику, а отже і технічні терміни українською майже не фігурували. І це, звісно ж, не могло не мати певних наслідків.
Але мені згадується випадок, що підкреслив тоді і щось протилежне — і українською можна висловити якусь думку так, як російською... навряд чи удасться!
Отож відомий письменник і група літераторів-початківців (у тому числі і я!) виступають на творчій зустрічі у одному з професійно-технічних училищ.
Сидимо на сцені у актовому залі. Перед нами стіл, де можна розікласти зошити з віршами.
Відомий письменник веде вечір, представляє поетів, що мають читати свої твори, і у потрібний момент передає черговому промовцю мікрофон. І шанований автор, як людина з досвідом, намагається виступаючих трохи підхвалити. Щоб і публіка у залі зрозуміла, що це обдаровані люди, а не якісь там зовсім невдатні писаки.
Поряд зі мною сиділа поетеса, що писала вірші (як і я тоді) російською мовою. Вона мала бути черговою виступаючою. Ведучий її трохи підхвалив, сказав, що це талановита поетеса (і це була не тільки його думка, і це відповідало дійсності!). Але ж... якщо поетеса талановита, то вона ж і має десь друкуватися. Отож письменник, що вів творчу зустріч, торкнувся і цього аспекту літературної дійсності. І при цьому... ну, зовсім трішечки... передав куті меду.
Бо авторитетний письменник, звичайно ж, іншими словами, але за змістом повідомив приблизно таке — та вона ж і там друкувалася, і там, і там! І де тільки не друкувалася...
Надрукувати твори ліричні тоді, як і тепер, було не надто легко, однак публікації були.
Ось тут поетеса, оскільки сиділа поруч, і сказала мені пошепки на вухо.
І ви думаєте сказала російською?! Ні, українською... Бо українською і зміст можна було передати значно і яскравіше, і виразніше:
— Хай не бреше...
І інтонації, з якими ці слова прозвучали, були настільки українськими, що важко було повірити, що це мовила тогочасна авторка російськомовних поезій.
Погодьтеся, російською мовою настільки соковито щось подібне і не скажеш! Бо і справді ж російський варіант — пусть не лжет... — і в підметки не годиться україномовному варіанту.
СЛОВА, ЩО — МОГЛИ Б...
А бува, що сказано... ніби просто, ніби украй стисло, а все ж — слова запам'ятовуються! І їх починають повторювати. Повторювати, забуваючи — а звідки ж ці слова узяті... з кінофільму, з книги, з газетної статті! І слова ці... ну, ніби розгортають крила! І стають по-справжньому крилатими.
А бува і навпаки. Коли слова, які, так би мовити, на слуху, привертають увагу когось з митців чи журналістів. І завдяки цьому набувають сили.
А оце нещодавно потрапило мені до рук незнайоме до того видання — всеукраїнська інформаційно-розважальна газета “Правдоруб” (№10). А в ній серед інших і публікація ветерана АТО Віктора Трегубова. І автор цієї публікації приводить у ній і такі слова: “Чистіть зброю, як то кажуть, і бережіть нерви”.
Вислів — як то кажуть... — підказує, що скоріше всього Віктор Трегубов прислухався до того, що кажуть у народі, а вже потім ці слова органічно влилися у живу тканину журналістської оповіді.
Отож і відразу виникла думка — а ці слова могли б... і стати крилатими! Якщо вже такими не стали. Бо є в них якісь упевненість і сила, продемонстровані у нелегкий і напружений момент.
Частина тексту, що стосується цього заголовка, була написана ще аж...
7 лютого 2022 року. Отож до 24 лютого було вже... дуже недалеко.
КРАЩЕ ЗНАЮТЬ
Футбольні арбітри теж бувають... глядачами. І теж мають власну думку щодо перебігу матчу і щодо тих чи інших якостей команд, які змагаються у поєдинку. Згадується стаття у щотижневику “Футбол-хоккей”. Ну, це ще у радянські часи... І у статті мова йшла про семінар тогочасних арбітрів. І оповідалося і про такий епізод.
Надвечір учасники семінару зібралися біля телевізора. Товариський футбольний матч збірних Західної Німеччини і Радянського Союзу. Серед німців було немало справжніх зірок і їхня команда була тоді однією з найпомітніших у Європі і світі.
Німці у матчі вигравали і, врешті-решт, виграли. Радянські футболісти, хоч і матч товариський, нервувалися і... сперечалися з арбітром.
Матч завершився і учасники семінару обмінювалися враженнями щодо побаченого.
Один них мовить:
— Німці грають краще...
А інший йому відповідає
— Зате наші — краще знають правила!
І МУЗИКА, І ГЕОГРАФІЯ
Коронавірусні реалії обмежують масштаби нашої діяльності, звужують вибір щодо можливих мандрівок. Навіть у межах рідного міста. Та є усе ж і уперті, і завзяті люди, що не обминають і тепер театральні вистави і музичні події. Отож з'являються свіжі афіші, отож відвідують нас ще не чуті виконавці та колективи.
Однак і сидячи удома, без музики не залишаємося. Завдяки, скажімо, радіо... Ось передача “2000 секунд класики”. Слухаєш цю передачу і... починаються відкриття.
Ось мова йде про видатного джазового музиканта. І хоч це і справді ж майстер імпровізації, але ж... ні його імені, ні його творів ти до цієї передачі не чув. А музика ця таки і захоплює, і хвилює.
А ось передача, де звучить симфонія Сен-Санса. А ти, хоч людина у музиці не надто обізнана, згадуєш — твори Сен-Санса по Українському та і колишньому союзному радіо звучали часто, однак це були твори, так би мовити, короткоформатні. А з передачі дізнаєшся, що вищезгадана симфонія — це ж вершина творчості композитора! А ти цього не знав. Та і саму симфонію чуєш уперше.
І ще одна, можна сказати, географічна обставина. Сен-Санс — французький композитор, однак надмірного визнання у Франції не здобув. А ось успіх його музики у Англії був усе ж вельми гучним. Та і симфонія, що прозвучала у передачі, виконувалася оркестром іспанського радіо і телебачення під керуванням авторитетного диригента. Ось такі і музика, і географія.
На відео: 3 симфонія Сен-Санса (Saint-Saëns - Symphony No 3 in C minor, Op 78 - Järvi).
Матеріали люб'язно надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше оповідок зі збірки "З письменницького зошита" від Володимира Даника:
"Інколи пишуться різні за характером нотатки – роздуми, спомини, жарти… І ти ще не уявляєш, а у якій же формі це потраплятиме на очі читачу. Але потім щось, написане у той чи інший час, раптом... ніби об’єднується у якусь ще не зовсім зрозумілу для тебе спільноту. Ось так у мене і з’явився цикл «З письменницького зошита»..." (Володимир Даник)
Читайте також на нашому сайті:
Вітаю, Володимире Олексійовичу! Як завжди, ти потішив! Помічаєш такі деталі, нюанси, що легко їх як раз саме не помітити. Здоров"я тобі міцного, а Україні - перемоги!