Так було до 24.02.2022 р.
"Родина". Малюнок Владислава Дрозденка.
Карина Гусельникова
ГЕРОЇ СЕРЕД НАС
(історія з життя)
Хочу розповісти Вам історію про звичайного водія, який під час війни, живучи у більш-менш спокійному регіоні України, бачив страх, біль та незламність наших людей.
До війни водій Андрій жив звичайним життям. Мав сім'ю, дитину, роботу, яка йому подобалася… Та двадцять четвертого лютого все змінилося. О п'ятій ранку він прокинувся від телефонного дзвінка родичів: «Андрію, прокидайся! Війна!» Це був найстрашніший день у житті не тільки у нього, а й у всіх українців. Прокинувся, тихенько підійшов до сина, який бачив солодкі сни, обійняв дружину. Андрій у той ранок мав їхати в той регіон, де уже були чужі війська. Дружина в сльозах — емоції не передати. Дзвінок на роботу — скасували поїздку… Збирання речей і повне нерозуміння того, що відбувається… Довгі черги у військкоматі… «Списаний… Перетелефонуємо...»
Минув час… Трішки почав розуміти, що відбувається… Знову — робота… Правда, із невеликими уточненнями... І тут розпочалося найцікавіше: Харків, Київ, Суми, Дніпро. У деякі з цих міст ще частенько прилітало.
У пам'яті найбільше залишилася поїздка до Сум. Дорога розбита, ворожі танки розбиті на узбіччі. Охтирку і Тростянець — не впізнати. Та найбільше його вразила сім'я, у якої війна частково зруйнувала дім. Та вони не здалися: почали ремонт у будинку, а самі в цей час з дітьми жили у сараї. Це жахливо! Андрія дуже вразило те, що вони нікуди не поїхали, були там увесь час. Після побаченого він два дні майже не розмовляв. До Сум їздив після того ще чимало. Одного разу поїхав майже до кордону з країною-агресором, потрапив під артобстріл, подумки прощаючись з сином Андрій тікав до міста. Дякувати богу — врятувався. Та емоції, які там отримав, не забуде ніколи. Взагалі, сумчани — незламні.
Дніпро. Андрій там бачив війну двічі: вперше — літаки, які літали немов над самою головою. Страшно, здавалося б… А йому — ні. Вдруге — запам'ятався вечір: їде з міста, і раптом — сильний приліт ракети неподалік. Машина немов підлетіла, фари не працювали. Андрій сидів біля машини сорок хвилин і нічого не чув. Слух зник від сильного вибуху (згодом відновився).
Харків, прекрасне місто. Коли їхав туди, думки були різні. Та казав лише одне: «Я вже не боюся». Подорож до Харкова була навіть трішки смішна… Там були сильні вибухи, які не вщухали ні на хвилину, але безстрашний водій їхав додому з розбитим носом не від них. Після чергового вибуху, на Андрія упав ящик, який був поруч.
Андрій — не в окопах на передовій, але він привозить людям речі та харчові продукти туди, де вони конче необхідні. Він — звичайний водій, який намагається бути потрібним людям у ці непрості часи...
Оповідання надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на "Малій Сторінці":
