Зірка Мензатюк
ТРОЙЗІЛЛЯ
(зі збірки оповідань "Зелені чари")
Завантажити текст оповідання Зірки Мензатюк "Тройзілля" (txt.zip)
Моя бабуся любила співати про тройзілля пісню, журну й таємничу, яка заворожувала мене, малу. Співалося в ній про красуню Марусю, що пообіцяла вийти заміж за того, хто дістане їй тройзілля. Троє козаків подалися шукати його, двоє загинули, а третій знайшов. Але:
Нащо тобі, козаче, тройзілля,
Як у твої Марусі весілля?
Побіг козак дрібними стежками,
Та й здибає Марусю з дружками.
До дружечок шапочку скидає,
До Марусі шаблю витягає...
Я слухала, і проймав мене жаль за невірною красунею, що зламала дане слово, за козаком, який теж наклав головою, а понад усе було цікаво: що то за тройзілля, за яке платилося навіть життям?
Колись про тройзілля співали по всій Україні. То була одна з найвідоміших і найулюбленіших пісень. Записано аж 60 варіантів! Її склали дуже давно, найімовірніше, у XVI столітті. Знав цю пісню і Тарас Шевченко, саме за її мотивами він написав вірш „У тієї Катерини...”. Але в його поезії козак не шукав тройзілля, а визволяв з турецької неволі красуниного брата, насправді — її милого...
І все-таки: що воно за чарівне тройзілля, про яке в Україні співали майже п’ять століть?
Давні знахарі також казали, що хворим найкраще помагає трійне зілля, або ж троян, тобто суміш трьох. Часом брали аж дев’ять — тричі по три. Але знахарі використовували звичайні лікарські рослини. А в народі жили перекази про неймовірне, чарівне зілля, здатне творити дива.
Чарівним вважали цвіт папороті, який відкриває скарби, дає знання про найпотаємніше.
А ще є, казали, чудодійна розрив-трава. Її сила величезна — від дотику відмикаються замки (тому й називали її ключ-травою), розчиняються брами, розпадаються кайдани, а хижі леви чи злющі пси-ярчуки стають смирними, як ягнята. З нею можна добутися до скарбів за які завгодно мури! Ото б її бодай листочок — тим бранцям, що сиділи в турецькій неволі! Опали б з них кайдани, відчинилися темниці — і полинули б вони, вільні, як вітер, додому в Україну!
Тільки як здобути диво-траву? Для цього був спосіб: підстерегти, де відкладе свої яйця черепаха, тоді дочекатися, щоб вона відлучилася, і швиденько їх обгородити. Черепаха, побачивши, що до яєць їй не доступитись, піде в ліс і принесе розрив-траву. Торкнеться нею огорожі — та вмить розлетиться. Ось тут і хапай листочок! Але насправді черепаха — не квочка, яєць не висиджує, їх вигріває сонячне тепло...
Був ще інший спосіб: у ніч під Івана Купала косити, поки коса не розламається навпіл — ото, значить, наскочила на розрив-траву. Але й скошену її запросто не вибереш. Треба те зілля, на якому перервалася коса, кинути в річку, тоді звичайні рослини попливуть за водою, а розрив-трава — проти води. Та попри всі хитрощі найпевніше її дістане той, хто спершу здобув цвіт папороті, казали старі люди.
Оповідали, що розрив-трава росте на Лисій горі в Києві. Там багато різного чудодійного зілля. Саме на тій горі збираються на шабаш київські відьми, а вони найлихіші та найбільш умілі серед відьом. Ото, коли Київ обступили татаро-монголи, передусім почали шукати розрив-траву.
Ліс вирубали, усі трави викосили, а таки знайшли. Тому й здобули Київ.
Розрив-трава досі росте в лісах під Києвом. Її наукова назва — гронянка півмісяцева. То рідкісна рослина, занесена в Червону книгу України. У неї всього один листок завдовжки від 4 до 20 сантиметрів, та й росте вона поодиноко — спробуй помітити отакого ліліпута! Однак розрив-травою називають не тільки її. Дехто вважає, що легендарна рослина — це папороть вужачка, теж рідкісна, теж усього з одним невеличким листком. Назву розрив-трава має також рослина, у якої насіннєві коробочки тріскаються і вистрілюють насінням від найменшого дотику. Її в лісі чимало, нею навіть фарбували вовну в жовтий колір. Вона ще відома як трава не-чіпай-мене, або черевички Божої Матері (у неї жовтий цвіт, схожий на вузьконосі шовкові пантофельки). Але жодна з цих рослин замків не відмикає. Зрозуміло: справжня розрив-трава росте в казках, і там її треба шукати.
Отож, папороть відкриває замки й таємниці, розрив-трава відмикає всі затвори, а є ще фантастичний нечуйвітер, який дає владу над стихіями. Хто ним володіє, той може спиняти вітер, йому скоряється повінь.
— Та знаю я нечуйвітер! — скаже на це читач.
Авжеж, квіти з такою назвою, схожі на кульбабки, цвітуть на галявах та узліссях, ностальгійно нагадуючи про весну. Але, знову ж, вони не чарівні. Чарівний нечуйвітер треба шукати взимку, з 13 грудня до 1 січня біля річок та озер, і найкраще то вдається... сліпим: від нечуйвітру їм коле в незрячих очах.
Є в нас іще одне чудодійне зілля, яке несподівано процвіло прекрасною піснею, що облетіла буквально весь світ: червона рута. Молодий буковинський композитор Володимир Івасюк натрапив у старовинному збірнику на цікаву коломийку:
Назбирала троєзілля, червону рутоньку,
Та схотіла зчарувати сиротоньку.
„Що то за червона рута?” — задумався він. Та ж рута — зелена, і цвіт її зелений; вона, так би мовити, уособлення зеленої барви. У народі кажуть: зелений, як рута. Чому ж вона червона? Три роки Володимир шукав розгадку, аж нарешті в одному верховинському селі йому розповіли, нібито часом, неймовірно рідко, на руті з’являється червоненька квіточка, якою дівчина може на все життя приворожити парубка. І тоді зродилася пісня:
Червону руту
Не шукай вечорами, —
Ти у мене єдина,
Тільки ти, повір...
За матеріалами: Зірка Мензатюк. "Зелені чари". Оповідання. Художники: Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош. Чернівці, Видавничий дім "Букрек", 2012 р., стор. 112 - 117.
Більше творів Зірки Мензатюк на нашому сайті:
