Добірка українських поезій Петра Гулака-Артемовського


Добірка українських поезій Петра Гулака-Артемовського

 

 

Петро Гулак-Артемовський

УКРАЇНСЬКІ ПОЕЗІЇ

 

СПРАВЖНЯ ДОБРІСТЬ

(Писулька до Грицька Пронози)

Хто Добрість, Грицьку, нам намалював плаксиву, 
Понуру, мов чернець турецький, і сонливу,
Той бісів син, коли не москаля підвіз,
Той Добрості не зна, не бачив і не чує,
Не пензлем той її, але квачем малює,
Той Добрість обікрав. Не любить Добрість сліз; 
Вона на всіх глядить так гарно й веселенько,
Як дівка, од свого ідучи панотця 
До церкви — до вінця,
Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько.
Не квасить Добрість губ, бо із її очей 
Палає ласка до людей.

Вона регоче там, де і другі регочуть,
Сокоче без брехні, де і другі сокочуть,
І не цурається гульні і вечорниць,
Чорнявеньких дівчат і круглих молодиць.
Вона й до милого пригорнеться по волі,
Та ба! Та не дає рукам, як кажуть, волі,
Вона й горілочки ряди-вгоди хлисне,
Та носом, мов с[виня], по улиці не риє, 
По-сороміцькому не кобенить, не виє,
Під лавкою в шинку, мов цуцик, не засне.
Вона, де треба, пожартує,
Та з глуздом жарти всі і з розумом міркує.
Вона не виверта із-під лоба білків,
Мов цап, задушений в кошарі од вовків,
Не стогне, не сопе і нігтів не кусає,
То з тим, то з сим-таки слів скільки погадає.
Як патока, так річ у неї на губах,
І сміх її цвіте, мов мак, що на грядках.
Для неї все одно, що в згоді, що в пригоді:
Бог лучче, каже, зна; він сам зна поки годі.
Хоч [кіл] на голові, як кажуть, їй теши,
Хоч ти візьми ЇЇ печи або души,
Не зна вона, що то людські переполохи, 
І не лякається ні од чого нітрохи.

Як паля в лотоках простісінько стримить,
Хоч хвилі як в неї бушують і бурхають,
Хоч на неї шматки із криги напирають,—
І Добрість так в біді і в лисі так стоїть.
Нехай гострить свою, як бритву, доля косу, —    
А Добрість вигляда, як камінь з-під покосу; 
Наскочить на його коса, задзеленчить...
Хрусь надвоє!., мов скло, а камінь все лежить!

Нехай, як хоче, море грає
Нехай роз’юшений так, як бугай, Нептун 
Тризубцем байдаки і човни вивертає,—
А човник Добрості, шамкенький, мов цвіркун,
Як селезень, на дно за качкою пірнає 
Та вп’ять звідтіль наверх без шкоди виринає —
До берега ставка ціленький допливає.
Не любить Добрість сліз. Буває черв’яку 
Всього, як кажуть, на віку!

Бува, що і її зле панство зневажає,
Мов товарякою, так нею повертає,—
Чи вже ж і голосить? І в лихоті своїй, 
Розприндившись, скакать у яму їй живій?
Здихне там нищечком під ніс собі до бога,
Із лиха заспіва, та й за своє, небога!
Бо серце їй, що тьох, знай шепче, що той є,
Хто за терпіннячко спасіниячко дає.
Зна Добрість, що який бог змочить їй свитинку,
Той висушить з неї останню капелинку,
Що бог не мачуха: хоч трошки й поскубе,
Та вп’ять пожалує, пригорне до себе.

Трапляється і те, що паплюга-брехня,
Із висолопленим жалом, неначе списом,
Як циндря гаспидська, до ворогів ганя.
Сектує на неї і позирає бісом;
Що заздрість з жовтими очима, мов жовтки,
З кошачими, мов чорт, на пальцях пазурами,.
Де ступить Добрість, скрізь копа під нею ями: 
Пекельнії губки, мов пауки,
Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть,— 
Замість щоб мед з їх брать, одну отруту смокчуть!
А Добрість не вважа на злії язики, 
Не пристають людські до неї побрехеньки,
І як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски,
То, стрепенувшись, вп’ять виходять з їх сухенькі 
Так Добрість чепурна виходить із брехні.
У неї ворогам одкази все одні:    
Хто часнику не їв, той і смердіть не буде,
А добрий ворогів завсіди перебуде.
Псу вільно й на попа брехать, як кажуть, все 
Собака гавкає, а вітер те несе...
Од злиднів не втечеш ні вдень, ні серед ночі:
У заздрості, мовляв Пархім, попівські очі.
Бог з нею!.. їй — в зависть,
А Добрості — в користь!
«Сіль в вічі, в зуби їй печина»,— Добрість каже 
Та й хоч якій брехні сим словом рот замаже.

Як шкурка з бузівка у шевчика в руках 
Або у лимаря в зубах,
Чого не витерпить, що їй не виробляють?
Смердячим дьогтем їй і жиром доїдають;
Крий боже! що їй мук, голубці, завдають!
І крутять, і вертять, і пруть, і мнуть, і труть,
І в дудку зцуплюють, і рвуть, і натягають,
І в сто погибелей муцують і згинають,'
Що збоку чоловік, зирнувши, задрижить;
Подума: тільки вже на світі їй і жить!
Аж ось! Глянь: лимар наш сю шкурку підіймає 
І юхтою її або габельком величає;
І щоб за шкурку мав п’ять золотих узять,
То за габелька він не хоче й десять брать!..
Так Добрість на світі чим більш в нудьзі помнеться, 
Чим більш, мов реп’яхів, лихоти набереться,
Чим сала більшенько за шкуру їй заллють, —
Тим більше за неї, де повернись, дають.
Адже ж за битого, наші батьки мовляли,
Небитих двох колись не раз притьмом давали,
Та ба! та й чотирьох не квапились, не брали!

Нехай в олійниці олійник тараном 
Макухам завдає якмога гіршу муку,—
Так не завгорить їм, а здавить в каменюку, 
Що потім чорта й сам вдовбе їх долотом! 
Нехай вовтузають і Добрість кулаками, 
Мов воскобійними нехай з неї клинками
Останню слізоньку видавлюють і п’ють,— 
Овва! Дурні! Того не знають, що дають 
Таку принаду їй до стусанів частеньких,
До штовхання під бік, до кулаків тугеньких, 
Що хоч в потилицю тоді їй і обух,
Хоч довбню в лоб, то все не випре з неї дух. 
І довбня, я ж кажу, тогді їй так дошкулить, 
Як в[ош] за коміром або постіл замулить. 
По сїм-то, братіку, і Добрість пізнають: 
Клеймо їй — канчуки, імення їй — терпіння. 
Хто їх не скоштував, не буде мать спасіння, 
Того нехай поміж святими не кладуть:
Бо той, до котрого, знай, доля зуби скалить, 
Трохи лиш на того не скинувся синка,
Що матінка пестить і по головці гладить, 
Поки не візьметься пестунчик до замка!

Але всьому свій час і черга, Грицьку, буде!
Ми під богом, як бач, всі ходим, грішні люде,
До часу глек,— мовляв один розумний лях,—
До часу, голубе, нам глечик носить воду;
І на його пошле зла доля ту невзгоду,
Що глек побачимо в череп’яних шматках!
До часу над слабим хто дужчий вередує,
До часу мужиків ледачий пан мордує,—
Колись до їх усіх смерть в гості примандрує,
Та, мов єхлейтар, їм в вікно заторохтить 
І по-московській їм гукне: «В п а х о д і т и т ь|» 
Не гляне, чи то їх кульками хата вшита,
Чи, може, дереиом земляночка накрита,—
Всіх нас сира земля до себе прибере,
Але ледачий так, як добрий, не умре!

Як з Городищ чумак, пішовши в Крим за сіллю, 
В дорозі нидіє двадцяту вже неділю,
Обшарпавсь до рубця, в коломазь обліпивсь,
Та ба! та як другі — дощенту не пропивсь, 
Щодень, то неборак, знай, молиться все богу, 
Щоб швидше дівчину побачити небогу
Г гулих воликів, знай, хльоста батогом,
Поки опиниться перед своїм двором,—
Так Добрість квапиться із світу в домовину, 
Терпить нудьгу й біду, пропасницю й гостець,
І так попа він жде в останнюю годину,
Як на Великдень всі червоних ждуть яєць.
Але ти, Грицьку, більш, ніж я, учився в школі 
Далеко більш, ніж я, помазавсь ти письмом:
Ти й греків, ти й латин, ти знаєш всіх доволі,
Ти в церков хоч яку годився б буть дяком!
Ти краще Добрості обличчя наригуєш,
Бо й добрий сам єси, і добре всіх малюєш! 
Послухай, Грицьку, лиш: чи се тобі втямки,
Як зійдуться, було, до тебе парубки,
А ти, було, й звелиш граматку їм читати,
А сам почнеш, було псавтир перевертати.
Скрізь нишпорить — під тмою, мною, здом, 
Під азом-ангелом або і в ярмолої 
Од палітурочки в, часловці до другої,
І спинишся, було, аж над октоїхом,
Та й об якімсь, було, почнеш читать Сократі — 
Так гарно, що, було, аж сумно всидіть в хаті: 
Нехай над ним сира земля пером лежить! 
Дивіться, хлопці, лиш,— казав ти нам,— глядіть, 
Як Добрість на світі живе і умирає,
Як, не злякавшися, кайдани надіває!
З якою радощю держить в руці мишак 
І кухличок, коли б скривившись, випиває,
До бога рученьки невинні протягає!
Отак-то, братики, умер Сократ, отак!
Чого ви, дурники? — сказав він веселенько 
Своїм заплаканим в хурдизі школярам,—
Чого голосите? Чкурніть лиш ви швиденько 
Та дайте півня ви Скулаповим попам! 
Отак-то, братця, й ви,— казав ти,— хліб ви їжте, 
А правду,-хоч яким панам вельможним, ріжте!
Не скрізь ледачі так, як грецькії пани,
Хоч скрізь на світі єсть ахвинські брехуни,
І    єсть земля така правдива і заможна,
Де правду і панам сказать, як богу, можна.

Дивіться,— ти казав,— як вірний Довгорук  
Писульку царську рве із єдноральських рук 
І на шматки її із серця роздирає!
Чи бач, як старшина із ляку умирає!
А Довгорук сидить і усом не моргне!
«Ай, що ж ти наробив! — усі заверещали. — 
Тепер же поминай, як Довгорука звали!»
А Довгорук сказав: «Не бійтесь за мене!
Нехай лиш прийде сам Петро сюди Великий,
Я покажу, що й він, як всі ми, чоловіки, 
Помилиться, згрішить, спіткнеться і впаде,
І    ворог той йому, його хто не зведе!»
Аж бач, таки воно й на правду вийшло, хлопці! 
Прибіг Петро, гукнув, затупав, загурчав,
Уже й був кинувсь бить, але як розпитав,
Аж Довгорукого погладив по головці,
І    цмокнув в лисину та ще й перепрохав —
Та ще й на змирщини кіп з п’ять він грошей дав.
(17.09 1817 р., Харків)

 

* * *

 

ПАН ТА СОБАКА

(Казка)

На землю злізла ніч... Нігде ані шиширхне;
Хіба то декуди скрізь сон що-небудь пирхне,
Хоч в око стрель тобі, так темно надворі.
Уклався місяць спать, нема ані зорі,
І ледве, крадькома, яка маленька зірка
З-за хмари вигляне, неначе миш з засіка.
І небо, і земля — усе одпочива,
Все ніч під чорною запаскою хова.
Один Рябко, один, як палець, не дрімає,
Худобу панську, мов брат рідний, доглядає,
Бо дарма їсти хліб Рябко наш не любив
Їв за п'ятьох, але те їв, що заробив.
Рябко на панському дворі не спить всю нічку.
Коли б тобі на сміх було де видно свічку.
Або в селі де на опічку
Маячив каганець.
Всі сплять, хропуть,
А деякі сопуть,
Уже і панотець,
Прилізши із хрестин, до утрені попхався...
А наш Рябко, кажу, все спатки не вкладався.
Знай, неборак, ганя то в той, то в сей куток:
То зазирне в курник, то дейко до свинок,
Спита, чи всі таки живенькі поросятка,
Індики та качки, курчатка й гусенятка;
То звідтіль навпростець
Махає до овець,
До клуні, до стіжків, до стайні, до обори;
То знов надад чимдуж,— щоб часом москалі
(А їх тогді було до хріна на селі),
Щоб москалі, мовляв, не вбрались до комори.
Не спить Рябко, та все так гавка, скавучить,
Що сучий син, коли аж в ухах не лящить,
Все дума, як би то піддобриться під пана;
Не зна ж, що не мине Рябка обрадована!
Як гав, так гав,— поки свінуло надворі;
Тогді Рябко простягсь, захріп в своїй норі.
Чому ж Рябку не спать? чи знав він, що з ним буде?
Заснув він смачно  так, як сплять всі добрі  люде,
Що щиро стережуть добро своїх панів...
Як ось — трус, галас, крик!..— весь двір загомонів!
«Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. сюди Рябка кликніте!..»
«Ось-ось я, батечки!.. Чого ви там, скажіте?»
Стриба Рябко, вертить хвостом,
Неначе помелом,
І знай, дурненький, скалять зуби
Та лиже губи.
«Уже ж, бач,— дума він,— не дурне це в дворі
Од самої тобі зорі
Всі панькаються коло мене.
Мабуть, сам пан звелів віддать Рябку печене
І, що осталося, варене,
За те, що, бач, Рябко всю Божу ніч не спав
Та гавкав на весь рот, злодіїв одганяв».
«Цу-цу, Рябко» — ще раз сказав один псяюха,
Та й хап Рябка за уха!
«Кладіть  Рябка»,— гукнув. А ж  ось  і  пан  прибіг.
«Лупіть Рябка,— сказав,— чухрайте! ось батіг!»
«За що?..— спитав Рябко, а пан кричить: «Чухрайте!»
«Ой! йой! йой! йой! А пан їм каже: «Не вважайте!»
«Не буду, батечку!.. За що ж це честь така?..»
«Не слухай,— пан кричить,— лупіть, деріть Рябка!..»
Деруть Рябка, мов пір'я,
На галас збіглась двірня.
«Що?.. як?.. за що?.. про що?..— не знає ні один.
«Пустіть!..— кричить Рябко.— Не будь я песький син,
Коли вже вдержу більш!..» Рябко наш хоч не бреше,
Так що ж? Явтух Рябка, знай, все по жижках чеше.
«Пустіть, швидчій, пустіть!..» — пан на весь рот гукнув
Та й з хати сам умкнув.
«Пустіть,— гукнули всі.— Рябко вже вдовольнився!..»
«Чим, люде добрі, так оце я провинився?..
За що ж глузуєте?..— сказав наш неборак.—
За що знущаєтесь ви надо мною так?
За що?.. за що?..» — сказав та й попустив патьоки...
Патьоки гірких сліз, узявшися за боки.
«За те,— сказав один Рябкові з наймитів,—
Щоб не колошкав ти вночі своїх панів;
За те... але... щось тут... ходім, Рябко, лиш з хати,
Не дуже, бачу, рот тут можна роззявляти:
Ходім, братко, надвір». Пішли. «Се не пусте,—
Сказав Явтух Рибку,— оце тебе за те
По жижках, бра Рябко, так гарно пошмагали,
Що пан із панею сю цілу ніч не спали».
«Чи винен я сьому?.. Чи ти, Явтух, здурів?»
«Гай, гай!..— сказав Явтух.— Рябко! ти знавіснів;
Ти винен, бра Рябко, що ніччю розбрехався;
Ти ж знав, що вчора наш у карти пан програвся;
Ти ж знав:
Що хто програв,
Той чорта (не тепер на споминки!) здрімає,
Той батька рідного, розсердившись, програє;
Ти знав, кажу, Рябко, що пан не буде спати:
До чого ж гавкав ти?... нащо ж було гарчати?
Нехай би гавкав сам, а ти 6 уклавсь тихенько,
Забравшись в ожеред,  та й спав би там гарненько.
Тепер ти бачиш сам, що мокрим він рядном
Напався на тебе — і, знай, верзе притьмом:
Що грошей вчора він проциндрив щось не трохи,
Що паню через те всю піч кусали блохи,
Що буцім вчора він грать в карти б не сідав,
Коли б сьогоднішню був ніч хоч закуняв;
Що буцім ти, Рябко, так гавкав, як собака,
Що буцім по тобі походить ще й ломака;
Що, бачся, ти йому остив, надосолив,
І, бачся, він тебе за те й прохворостив.
А бач, Рябко, а бач!., не гавкай, не ганяйсь;
Ляж, хирний, та й мовчи і з паном не рівняйсь!
Чого брехать? нехай наш пан здоровий буде:
Він сам і без собак сю панщину одбуде».
Послухав наш Рябко поради Явтуха.
«Нехай тяжка йому година та лиха,—
Сказав,— що за моє, як кажуть люди, жито
Та ще й мене і бито!
Коли моє невлад,
То я з своїм назад.
Чи баба з воза,— що ж? велика дуже вада!..
Кобилі легший віз, сьому кобила й рада»
Отак сердега наш Рябко помірковавсь,
Та й спать на цілий день і цілу ніч попхавсь;
Заснув Рябко, захріп, аж ожеред трясеться.
Рябку й не сниться, не верзеться,
Що вже москалики в коморі й на дворі —
Скрізь нишпорять, мов тут вони й господарі,
Що вовк ягнят, а тхір курчаток убирає.
Аж тут і надворі туж-туж усе світає.
«Цу-цу, Рябко!..— тут всі, повибігавши з хат.—
Цу-цу, Рябко!.. на-на!..» — гукнули, як на ґвалт.
А наш Рябко тобі і усом не моргає,
Хоч чує, та мов спить і мов недочуває.
«Тепер-то,— дума він,— мій пан всю нічку спав,
Бо не будив його Рябко і не брехав?
Тепер-то він мені свою покаже дяку,
Тепер уже не втре мені, як вчора, маку...
Нехай цуцукають... Мене сим не зведуть,
Поки самі сюди обід не принесуть;
Та ще й тогді, не бійсь, поскачуть коло мене,
Поки візьму я в рот хоч страву, хоч печене!»
«Цу-цу!..— сказав іще Рябкові тут Явтух.—
Цу-цу!...— задихавшись, мов з його перло дух.—
Ходім, Рябко!..» — «Еге? Ходім!..— Не дуже квапся,
Сам принеси сюди...»— Іди ж хутчій, не бався!..»
«Ба, не піду, Явтух!» — «Іди, бо кличе пан!..»
Сказав та й зашморгнув на шиї він аркан.
«Чешіть Рябка!» — гукнув. Аж тут їх щось з десяток
Вліпили з сотеньку київ Рябку в завдаток.
«Лупіть Рябка!» — кричить тут пан, як навісний!
Рябко ж наш тільки вже що теплий та живий.
Разів із шість Рябка водою одливали
І стільки ж раз його, одливши, знов шмагали,
А потім перестали.
Рябко спитать хотів, але Рябків язик
Був в роті спутаний, неначе путом з лик,
І герготав щось, як на сідалі індик.
«Постій,— сказав Явтух Рябкові,— не турбуйся,
Я правду всю скажу: ото, Рябку, шануйся,
Добра своїх панів, як ока, стережи,
Зарання спать не квапсь, в солому не біжи,
Злодіїв одганяй та гавкай на звірюку.
Не гавкав ти, Рябко! За те ж ми, бач, в науку,
Із ласки, з милості панів,
Вліпили сотеньок із п'ять тобі київ».
«Чорт би убив твого, Явтух, з панами батька,
І дядину, і дядька
За ласку їх!..— сказав Рябко тут наодріз.—
Нехай їм служить більш рябий в болоті біс!
Той дурень, хто дурним іде панам служити,
А більший дурень, хто їм дума угодити!
Годив Рябко їм, мов болячці й чиряку,
А що за те Рябку?
Сяку мать та таку!
А до того іще спороли батогами,
А за вислугу палюгами,
Чи гавкає Рябко, чи мовчки ніччю спить,
Все випада-таки Рябка притьмом побить.
Уже мені, бачу, чи то туди — високо,
Чи то сюди — глибоко:
Повернешся сюди — і тута гаряче,
Повернешся туди — і там-то боляче!
Хоч би я тісто вніс псяюсі із діжею,
То б він розтовк і ту над спиною моєю.
З ледачим все біда: хоч верть-круть, хоч круть-верть,
Він найде все тобі хоч в черепочку смерть».
(2.12.1818 р.)

 


* * *

 

СУПЛІКА ДО ГРИЦЬКА КВІТКИ

Хто, кажуть, до кого,— ми до тебе, Грицько!
З суплікою прийшли: я, бач, та мій Рябко.
Не дай загинуть нам, не дай з нас кепковати;
А доки ж буде нас зле панство зневажати?
Пусти нас, батечку, до хати  
Хоч буцім, 
Грицьку, ти на пана закрививсь,
Та з пантелику ти, .так як другі, не збивсь:
Не звик ти голобель замість коня шмагати;
Не все ж під ніс Рябкам, мовляв ти, заглядати.
Пусти нас, батечку, до хати!
Хоч ти, Грицько, пошивсь з ріднею в москалі, 
Та ба,— ніхто на вас не плаче на селі!
Ти знаєш, що на те собака, щоб брехати,
Що й сто не збудять їх тебе, як ляжеш спати. 
Пусти нас, батечку, до хати!
Хоч ти не раз, Грицько, кислиці в пельку пхав,
Та твій Рябко од їх оскоми не чував:
Бо очі бачили, що треба куповати:
Нехай хоч вилізуть, а треба доїдати.
Пусти нас, батечку, до хати!’
Пусти!.. Чи бач, як пес Рябка почастовав?
Коли б йому язик родимець одібрав,
Щоб він замість Рябка довіку мав гарчати,
А наш Рябко щоб сів за його в карти грати!
Пусти нас, батечку, до хати!
Чи, бач, що ледве вже він кульїні волоче,
Що так з його юшить і пасока тече!
Та тож-то так звелів всю шкуру скрізь списати, 
Що то тобі нема і курці де клювати.
Пусти нас, батечку, до хати!
Пусти! Та й склич до нас тих навісних панів,
Що воду із своїх виварюють Рябків;
Звели їм струп Рябків довгенько полизати:
Адже ж то і. над псом повинно ласку мати.
Пусти нас, батечку, до хатні Супліку ж сю мою ти, 
Грицьку, сам читай, Ледачому її паскудить не давай:
Бо як почне москаль по-своєму складати,
Та в от!.. Та штьо? Та как?..— читавши
                               примовляти,
Тоді хоч умикай із хати!.

 

 

 

Люди добрі, і ви, панове громада! 

Уже коли будете читать оцю казку, то, будьте ласкаві, де тілько трапиться вам на дорозі наткнуться на «Е»,— вимовляйте його так, як буцімто там нариговано «З»: бо, бач, у нас воно з діда, з прадіда завсіди так вимовляється; хіба тілько після голосних яких слів., от як бува часом після а, е, о ї друг., та ще й з початку вимовляється м’якенько, мов по-московській. Я таки й хотів був, щоб замість «Е» скрізь надруковать «З», та пішов до голови по розум, помірковавсь трохи ї побачив, що, крий боже, як було б тяжко поверху читать; од того, бач, що наші очі ще не зовсім побратались з сим ярепудовим перевертнем «З». Воно-то мені, мовляв, про своїх і не страшно: уже-то нашого брата, мужика, не вчи, каже, як читать; так от же лихо та біда з тими москалями! Вони хоч що по-своєму перехрестять, і, я ж кажу, мій Рябко вип’є од їх добру повну: уже що я знаю, то у його не останеться ні одного цілого реберця!.. Сказано: москаль! Він без «в о т» і не ступить; язик, мов у постолах; який же його одмінок второпає — що він верзе? От так вони й книжки друкують.
Уже нема його й на світі нічого кращого, як (царство небесне!) Еней в нашій одежі; еге! Та ба! Москаль, бач, порався й коло його,— і його одягнув по-московській. Або нехай важко ікнеться хоч би й нашому Ш[аховському]  з його «Козаком». Е!.. Якби тілько бога не побоявсь, то бісів син, коли б не таке сказав, що й... Та ба!.. Лучче прикусить язик: москаля не зачепи — лихо, а зачепиш, то й десять. Я тілько, бач, грішний, подумав, що хто чого не тямить, то нехай і не тика туда носа; нехай, я ж кажу, вибачайте, з [дурн]ою головою в дим не лізе.
Писав би й більше, як вимовлять азбуку по-нашому: та, єй-богу, так тісно, як в шинку, що й повернуться отут нігде.

5.12. 1818 г.

 

* * *

 


СОЛОПІЙ ТА ХІВРЯ,
АБО ГОРОХ ПРИ ДОРОЗІ

(Казка)

              "Ви бачите, які великі прибутки король щороку має зі своїх мор« ських гаваней; отож, на мою думку, ще ніким не висловлену, слід було б усі береги Франції (зробити це неважко) перетворити на зручні гавані — це могло б дати дуже велику вигоду".

(Мольєр, «Докучливі») 

 

 

Спромігся Солопій весною на горох,
Та й, сівши з Хіврею, собі міркують вдвох,
Чи то продать його, чи то його посіять:
«А що ж тут мірковать? Не полінуйсь, провіять, — 
Озвалась Хівря тут, — в мішечки позсипай,
Та й сіять на поле, під дощ, мерщій чухрай!» 
«Воно-то, Хівре, бач, тут не за тим ідеться...
Але посіять так, як у людей ведеться!..
Нехай йому лихе!.. Горох — ласенька річ,
І дітвора за ним полізе хоч у піч!
Ти ж раєш сіяти горох на перелозі!..
Ей, Хівре!.. переліг лежить наш при дорозі:
Ей, обскубуть горох наш зеленцем,— побач!..
В лопатках обнесуть!.. Тогді — хоч сядь та й плач!» 
«Якої вражої ти матері сумуєш?
Цур дурня! навісний! Чи ти ж того не чуєш,
Що як уродить бог, то дасть на долю всіх?
Чи це ж не глум тобі, не сором і не сміх? —
Браг батька зна—чого безглуздому жахаться!
Та ’дже ж, як кажуть то, коли вовків лякаться,
То нічого ходить з сокирою і в ліс!..
Іди ж, кажу, та сій! Не мимри там під ніс!
Аби лиш, господи, на ниві нам вродило,
То буде й нам, і всім... чи чуєш ти, мурмило?
Не будь уїдливий, як бридка та оса,
І довше не спричайсь, бо вилаю, як пса!»
«Ей, Хівре,— Солопій сказав їй,— не сварися,
Бо, далебі, горох наш згине!.. Схаменися!..
Ну, сількось!.. я пійду, посію, та не там,
А де-небудь в кутку, що й враг не найде сам».
«Не перебендюй-бо так довго, Солопію! 
Бо я горох сама, де схочу, там посію;
Сама я й викошу, як треба, на покіс,
І ось тобі тогді я дулю дам під ніс!..
Але, мій голубе, прошу тебе по ласці:
Послухай часом тих, що ходять у запасці;
Плюнь, серце, на того, хто так тобі сказав,
Що буцім бог жінкам'волосся довге дав 
За те, що розум їм укоротив чимало;
То погань так,верзла, школярство так брехало!
А я ж то й мужиків,— кру ги ти не верти,—
Не раз вже бачила таких дурних, як ти! 
От так!.. Питай людей, бо той, хто їх питає,
Мов старець без ціпка, по стежках не блукає.
Не раз ти за двома зайцями польовав,
Зате ж ні одного, гонившись, не піймав;
Не раз ти жаловав ухналиків стареньких,
Зате ж ти скільки вже згубив підків новеньких! 
Отак ти і тепер горох запропастиш,
Коли б ти й сам пропав!» — «Чого ти там
                                                          гарчиш?» —
Сказав нащ Солопій та й, з серця, дейко з хати; 
Запрігши гул их, він ну переліг орати!
Зорав, посіяв він горох, заволочив,
Аж тут і дрібний дощ ріллю його змочив.
Зійшов горох, піднявсь, підріс, зацвів рясненько. 
Хто йшов, той приглядавсь горохові пильненько. 
Тим часом вже почав вбиваться й в лопатки;
Аж [тут] прийшла черга і на самі стручки.
Хто йде — горох скубне: гребець скубне у жменю; 
Іде косар і жнець — нагарбають в кишеню; 
Прискочить дітвора — і в пелену смикне...
Зібрав наш Солопій горох, та, знай, клене 
І, на чім світ стоїть, по-сороміцькій лає,
Усіх батьків з того він світу вивертає:
«Стонадцять би копиць з рогами вам чортів!
А, бісів народе!1., коли б ти околів!
Коли б ти кожним був стручечком подавився!
Щоб в пельці вій тобі кілком був зупинився!
Коли б то тріснув був од його твій живіт,
Ніж мав ти це мене так посадить г-га лід!
Щоб горошш-ючки в твоїх кишках бісовських 
Так набубнявіли, як барабан московський!» 
Багацько дечого співав тут Солопій,
Молився за ввесь рід хрещений і за свій,
І вже роззявив рот, щоб по-кацапській лаять,
Та засоромився:, і, часу щоб не згаять,
Гукав, і верещав, і пінивсь, і плювавсь,
Неначебто його і справді хто злякавсь!..
До Хіврі сікався, за макогін хапався 
І не на жарт-таки, сердега, розгулявся;
То вп’ять по доброму ладу він їй казав:
«Бач, Хівре навісна, що наш горох пропав!
Бач, шкапо гаспидська, чого ти наробила!
Та ти ж мене навік оце запропастила!..»
Іще смачненьке щось збиравсь сказав він їй: 
«Послухай, бовдуре,— сказала Хівря,— стій!
Уже, як бачу я, тебе не переперти:
Хто дурнем уродивсь, тому і дурнем вмерти!
Але, мовляв, іще б сюди й туди з дурним;
От горе та біда — з дурним та ще й з лихим!
Казала я тобі, що як нам бог уродить,
То буде нам і всім, і злодій не зашкодить;
Аж так і є: хоч ти посіяв два мішки,
Хоч тілько хто хотів, той паші рвав стручки... 
(Нехай йому в користь!), а все ж, хвалити бога, 
Зібрав ти сім мішків гороху з перелога!
Де п’ють, то там і ллють; без шкоди не бува,
Аби здоровенька лиш наша голова!
Але ти хочеш, щоб не їли кози сіна 
І ситі щоб були? Ой, мудрий дуже з сина!..
Ну, цур тобі та пек! роби ти, що хоти:
Ори, мели і їж... Хоч голову скрути,
Про мене!.. Я тепер і не роззявлю рота;
Та вже ж побачимо, яка твоя робота!
Та й люди ж, сіючи, хоч тратять, а орють:
То дурні, от як ти, кесіяпі ростуть!..
Ей, схаменешся ти, та пізно, Солопію!»
«Та вже ж, хоч схаменусь,— сказав він,—
                                  хоч посію,
Та не по-твоєму; зроблю, як сам умію;
Зроблю, щоб і стручка ніякий біс не вкрав».
Зробив наш Солопій, як сам здоровий знав:
Він на другу весну, плуг і рала забравши 
І між пшеницею і житом пооравши,
Всередині горох увесь посіяв свій.
«Тепер-то,— дума наш дурненький Солопій,— 
Тепер-то мій горох вже, мабуть, розцвітав!
Нехай цвіте, нехай тим часом доспіває;
Ось, як пі йду в жнива пшеницю й жито жать,
То часу марно щоб так-сяк не зваковать,
Скошу і свій горох, в копиці поскладаю,
То й з ним управлюся, і разом жнив не згаю». 
Пішов в жнива, та ба!.. Ні зерна не застав! 
Проциндрив Солопій горох і просвистав,
А за горохом в гурт — і жито, і пшеницю!
І тільки зо всього соломи взяв з копицю!
А як же це? — От так: пронюхали в селі,
Що Солопій горох посіяв на ріллі,
Між житом та поміж пшеницею своєю,—
Давай ходить в горох!.. Ходили і хіднею 
Пшеницю й жито так пом’яли та стовкли,
Що сучий син, коли і місце їй найшли!..
Що ж Хівря? — Румсає!.. А що ж чинить небозі? 
Як тільки ж зуздріла роззяву на порозі,
Зняла торбинки дві з рядниночки з кілка:
«А, бач, гадюко, бач?.. Ти жаловав стручка,
Тепер за ту-сяку нікчемну горошинку 
Ти обголив мене і дрібную дитинку!
Так от якого нам ти підпустив тхоря,
Що я зосталася з дітьми без сухарні
Бач, пико гаспидська! чортівеький Солоп'яго'!
До чого нас довів ти, бридкий скупендяго!
Іди ж тепер відсіль!.. Щоб твій і дух не тіахі 
Не вмів свого,— носи ж ти хліб чужий в торбах!» 
Сказала... Та й торби на його почіпляла 
І між старців, мов пса, Солопія прогнала!
Послухайте мене ви всі, Солопії,
Що, знай, мудруєте і голови свої
Чорт батька зна над чим морочите до ката;
Як в борщ, замість курчат, нам класти рсошенята,
Як груші на вербі і дулі вам ростуть,
Як їсти дасть біта, та ще й гладкими буть,
Як локшину кришить для війська із паперу,
Як квашу нам робить з чорнила і тетерю,
Як борошно молоть без жорнів,— язиком,
Як бджоли годовать без меду,— часником,
Як каву пить панам з квасолі, — з буряками,
Як ниви засівать без сім’я,— кізяками,
Як з кожного зерна сім кварт горілки гнать,
Як сіно нам пером косить, як кіньми жать,
Щоб людям і сніпка не дать на заробіток,
І пташці ні зерна погодовати діток,—
Заплюйте лиш оцю, скажені ви, бридню!
Де треба руки гріть, там треба і огню. 
Та вже з вас не один орав під небесами,
А як на землю зліз, пійшов в старці з торбами!
(25.09. 1819 р. Харків)

 

 

 

* * *

 

 

ТЮХТІЙ ТА ЧВАНЬКО

(Побрехенька)

            "Мої дні — це тканина з чудних контрастів: я живу плачучи, я плачу сміючись. Кохання — ці солодкі чари для багатьох сердець — для мого серця було джерелом болі та сліз. Щоби полегшити свою долю і свої пекучі жалі, зітхаючи, я пишу кумедні вірші. Яка ж бо справді смішна наша доля! Бажаючи плакати, я смішу інших!" (Автор) 

 

 

 

Наш віршомаз Тюхтій старих людей шанує: 
Гарасько як звелів,— він так і компонує.
Чи справжки, чи на жарт що тільки написав,
То так на дев’ять рік те в бодню і запхав;
А на десятий рік, як вийме й прочитає,—

Побачить сам здоров, що там ладу біс має,
То в грубу так-таки і впре шпаргалля все!..
От брат його, Чванько, слабкий уже на се!
Що начеркав, те так в друкарню і несе!
Але громада їх однако поважає:
Того ні сном не зна, другого не читає!

Скажіть, будь ласкаві: хто з їх дурніший двох? 
Та глузду, гріх казать, скупенько у обох!..
Так перший же хоч тим за працю надолужить, - 
Що в дев’ять рік хоч раз теплом собі услужить;

Другий — такий дурний, що з холоду дрижить,

А книжок же його з півсажня так лежить...
(1.11. 1819 р., Харків)

 

* * *


ДУРЕНЬ І РОЗУМНИЙ

(Приказка)

«На що, до халепи, той розум людям здався?» —
Раз Дурень здуру бовть!.. Розумного питався.
«На те,— озвався сей,— коли кортить вже знать,
Щоб дурням на сей спрос цур дурнів відвічать».
(1.12. 1820 р., Харків)

 

* * *

 

ЦІКАВИЙ І МОВЧУН

(Приказка)

Цікавий, Мовчуна зустрівши раз, спитав:
«Від чого голосний так дзвін той на дзвіниці?» — 
«Від того, що (коли не втнеш сеї дурниці) 
Всередині, як ти, порожній він», — сказав.
(1.12. 1820 р., Харків)


* * *

 

ЛІКАР І ЗДОРОВ’Я

(Приказка)

йшов Лікар у село — селу на безголов’я,
А із села біжить, злякавшися, Здоров’я:
«Куди, Здоров’ячко? — пита він.— Як ся можеш?» 
«Та цур тобі!.. Я йду, куди ти не заходиш!»
(1.12. 1820 р., Харків)

 

* * *

 

ТВАРДОВСЬКИЙ

(Малоросійська балада)

«Нуте, хлопці! Швидко, шпарко!
Музики, заграйте!
Гей, шинкарю, гей, шинкарко, 
Горілки давайте!»

Ріжуть скрипки і бандури,
Дівчата гопцюють;
Хлопці, піт аж ллється з шкури, 
Коло їх гарцюють.

Бряжчать чарки, люльки шкварчать, 
Шумує горілка;
Стук, гармидер, свистять, кричать, 
Голосить сопілка.

Пан Твардовський в кінці стола 
З поставця черкає:
«Гуляй, душа! Тра-ла-ла-ла!»
На ввесь шинк гукає.

В батька й матір отамана 
І громаду лає; 
Скрутив жида, як гамана, 
Ще й усом моргає!

Сікнувсь улан — він вздовж його 
Шаблюкою тріснув.
Улан — тю-тю!., га-га!.. го-го!..
Зайцем в кутку приснув.

Взяв набакир писар шапку,
Пан грішми забрязкав:
Аж гульк! Писар — верть в собаку 
І на всіх загавкав.

А шевцеві паи Твардовський 
В такі знаки дався,
Що, мабуть, із час московський 
Барилом качався.

В ніс втеребив дві бурульки;
З бурульок, мов з кухви,
Б’ють під стелю через рульки 
Джерела сивухи.

Б’ють джерела... Пан-гульвіса 
Кухоль підставляє;
Аж зирк в кухоль! — Що у біса?
В’юн на дні іграє!

«Дух святий, миряни, з нами!
Вилупіть лиш баньки:
В’юн утік, а цап з рогами 
Вилазить із шклянки.

Мекнув, мов його родимець 
Почав мордовати.
Та й стриб в комин; аж тульк — німець 
Стоїть серед хати!

Ніс — карлючка, рот свинячий,
Гиря вся в щетині.;
Ніжки курячі, собачий 
Хвіст, ріжки цапині.
 
Дриг ногою!.. Круть ріжками!..  
В пояс поклонився:
«Ну, Твардовський, час, із - нами 
Щоб ти розплатився!

Гуляв єси, верхозодивг 
Усім взнаки дався;
Дівчат дрочив, жінок зводив,
Над всіми знущався.

Чого душа забажала,
Мав всього ти стільки!..
Курей, ковбас, м’яса й сала,
Бочками горілки.

Нагрів і нам' ти чуприну,
Як сам здоров знаєш:
Окульбачинг, мов скотину,
Та всюди й гасаєш.

Годі глузовать з чортами,
Слова — не полова:
Чи забув, яка між нами 
З тобою умова?

Лиса гора... бритва... палець...
Наперу півкарти...
Гайда в пекло!.. Кров на смалець,—
З чортами не жарти.

В письмі стоїть (читай сміло):
На кагал бісовський
З начинкою душу й тіло
Одписав Твардовський.

Служить йому чорти мають 
(Так прийшлось в умову),
Поки в Римі не піймають, 
Амінь сьому слову!

Що тепер, Твардовський, буде,
Про те в пеклі знають:
Сю корчму хрещені люде 
Римом називають».
 
«Бач, чортяка!.. Бач, падлюка!.. 
Як умудровався!
Се вже, бач, німецька штука,— 
Твардовський озвався.—

Та вже ж чи йти в пекло справді 
То й підем, байдуже!
Але й ти роби по правді 
І не чванься дуже.

Заглянь в контракт твій зо мною, - 
Яка там умова? —
Ще три штуки за тобою;
Витнеш — ні півслова!

От, бач, висить над дверима 
Завбільшки із цапа
Перед твоїми очима
Мальована шкапа.

Нехай шкапа підо мною.
Огирем гарцює,
Нехай крутить головою,
Стриба і басує.

Ти тим часом піску в жменю: 
Гарапник тройчатий
Сплети з піску, як з ременю, 
Коня поганяти;

Ще ж попасать коня треба,
Стать на одпочинок:
То вже, гляди, щоб як з неба 
Вродився будинок.

Будинок з лушпин горіха 
Отам за байраком;
Із борід жидівських стріха, 
Цвяхована маком.

От і гвіздок на починок
Чверть ліктя завдовжки.
По три в кожну вбий з мачинок, 
А менше — ні трошки»,
 
Біс перистий свиснув, кляснув, —
Аж кінь вже басує:
Батіг з піску в руці ляснув...
Твардовський сумує.

Скік в стремена, давай драла...
Аж що за одмінок?
Стріха в хмарах заблищала,
І мріє будинок.

«Виграв справу! Бач, псяюха,
Здихавсь, мов скажений.
Ну, тепер скупайсь по уха 
В водиці свяченій».—

«Змилуйсь, свате, я в сій зроду
Лазні не купався».
Скорчивсь, зморщивсь — шубовсь в воду 
Та й назад порвався.

Захлинувся, чхнув і приснув,
Тричі закрутився,
Тричі тупнув, тричі свиснув,
Аж шинк затрусився.

Хмара, як ніч, налетіла,
І сонце сховалось;
Галок, круків, ворон сила 
На стрісі зібралось!

Крукають, кавчать, мекечуть 
Всіми голосами:
То завиють, то шепечуть,
Бряжчать ланцюгами!

«Ну, Твардовський, другу справу 
Виграли чортяки!» —
«Не кваптесь лиш: ще на славу 
Втру я вам кабаки.

Куць програв, куць виграв справу.
Ще як доведеться.
Виграй третю,— глянь на лаву:
Що тобі здається?

Цмокнись з жінкою моєю,
Вона твоя буде;
Як я жив на світі з нею —
Про те знають люде.

Будь ти їй за чоловіка 
(Остання умова),
Присягайсь любить довіка,
Та тогді й ні слова!

Нехай піп вам руки зв’яже.
Тепер, по сій мові,
Люде добрі, що чорт скаже? — 
Бувайте здорові!»

А чортові не до соли:
Хвостиком киває,
Ніс скогіилив, мов гринджоли,
І дверей шукає.

Стриб по хаті, хап за клямку, 
Твардовський — по пиці,
Трісь по гирі — розбив шклянку 
І горщик з полиці.

«Ей, не бийсь, кажу, Твардовський! 
Гвалт, рятуйте, люде!
Бо вилаю по-московській —
Сором слухать буде».

А тим часом скік к одвірку —
Ну цапом стрибати!
З прогонича зуздрів дірку —
Та й шморгнув із хати.

«Ой, держіть, ловіть псяюху!» — 
Усі загукали,
А псяюхи нема й духу:
Поминай, як звали!

«Жінко люба, годі плакать,— 
Твардовський озвався,—
Хотів з чортом вас посватать —
Та й чорт одцурався.

Мабуть, всі чорти — бурлаки,
Та ще й розум мають, 
Знають, де зимують раки —
Од жінок втікають.

Може, в пеклі інше діло,
В нас сього немає:
Жінка гризе душу й тіло,
Мужик попиває!

Нуте ж, хлопці! Швидко, шпарко!
Музики, заграйте!
Гещ шинкарю! Гей, шинкарко!
Горілки давайте!»

 

 

 

* * *

 

 

РИБАЛКА

(Малоросійська балада)

            "Вода шуміла, вода підступала до берега; 
над водою сидів моло¬дий рибалка і спокійно, 
з незворушним серцем, поглядав на поплавець". 
(Гете)

 

 

 

Вода шумить!.. Вода гуля!..
На березі Рибалка молоденький 
На поплавець глядить и примовля:
«Ловіться, рибочки, великі і маленькі!»

Що рибка смик — то серце тьох!..
Серденько щось Рибалочці віщує:
Чи то журбу, чи то переполох,
Чи то коханнячко?.. Не зна він — а сумує!..

Сумує він,— аж ось реве,
Аж ось гуде,— і хвиля утікає!..
Аж гульк!.. З води Дівчинонька пливе 
І косу зчісує, і брівками моргає!..

Вона й морга, вона й співа:
«Гей, гей! Не надь, Рибалко молоденький, 
На зрадний гак ні щуки, ні лина!..
Нащо ти нівечиш мій рід і плід любенький?
 
Коли б ти знав, як Рибалкам 
У морі жить із рибками гарненько,
Ти б сам пірнув на дно к линам 
І парубоцькеє оддав би нам серденько!

Ти ж бачив сам,— не скажеш: ні,—
Як сонечко і місяць червоненький 
Хлюпощуться у нас в воді на дні 
І із води на світ виходять веселенькі!

Ти ж бачив сам, як в темну ніч 
Блищать у нас зіроньки під водою;
Ходи ж до нас, покинь ти удку пріч,—
Зо мною будеш жить, як брат живе з сестрою!

Зирни сюда!.. Чи се ж вода?..
Се дзеркало: глянь на свою уроду!..
Ой, я не з тим прийшла сюда,
Щоб намовлять з води на парубка пригоду!»

Вода шумить!.. Вода гуде...
І ніженьки по кісточки займає!..
Рибалка встав, Рибалка йде,
То спиниться, то вп’ять все глибшенько пірнає!..

Вона ж морга, вона й співа...
Гульк!.. Приснули на синім морі скалки!.. 
Рибалка хлюп!.. За ним шубовсь вона!..
І більше вже нігде не бачили Рибалки!
(27.10. 1827 р.)

 

* * *

 

БАТЬКО ТА СИН

(Байка)

«Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! —
Так панотець казав своїй дитині: —
Шануйсь, бо, далебі, колись
Тму, мну, здо, тло — спишу на спині!»
Хведько не вчивсь — і скоштовав
Березової кашки,
Та вп'ять не вчивсь і пустовав
Побив шибки і пляшки;
І, щоб не скоштовать од батька різочок,
Він різку впер в огонь та й заховавсь в куток.
Аж батько за чуб — хіп! — і, не знайшовши різки,
Дрючком Хведька разів із шість оперезав!..
Тоді Хведько скрізь слізки
Так батькові сказав:
«Коли б було знаття, що гаспидська дрючина
Так дуже дошкуля, то, песька я дитина,
Коли б я так робив:
Я б впер дрючок в огонь, а різки б не палив!»
(29.10.1827)

 

*****

 

ДВІ ПТАШКИ В КЛІТЦІ

(Байка)

«Чого цвірінькаєш, дурний, чого голосиш?
Хіба ж ти трясці захотів?
Що заманулося, чого ти не попросиш,
Чи сім'ячка, просця, пшонця, чи то крупів,—
Всього ти в кліточці по саме нельзя маєш,
Ще й витребенькуєш, на долю нарікаєш»,—
Так в клітці підлітка корив снігир старий.
«Ой дядьку, не глузуй! — озвався молодий.—
Недарма я журюсь і слізками вмиваюсь,
Недарма я просця і сім'ячка цураюсь.
Ти рад пожорні сій, бо зріс в ній і вродився;
Я ж вільний був, тепер в неволі опинився».
(01.11.1827)

 

*****

 

РИБКА

(Байка)

В ставочку Пліточка дрібненька
Знічев'я зуздріла на удці черв'яка,
І так була раденька!
І думка то була така,
Щоб нідвечірковать смачненької
Ну, дейко! до його швиденько!
То збоку ускубне,
То спереду поцупить,
То хвостика лизне,
То знизу вп'ять підступить,
То вирне, то пірне,
То сіпне, то смикне,
Вовтузиться, ялозиться і пріє,—
Та ба!.. та ротеня таке узеньке, бач,
Що нічого не вдіє,
Хоч сядь — та й плач!
«Ой горенько мені на світоньку,— мовляє,—
За що мене так доля зневажає?
Тим пельку і живіт дала з ковальський міх,
Тим зуби, мов шпички; а нам, на глум, на сміх,
Рот шпилькою неначе простромила!..
Ой правду дядина небога говорила,
Що тільки на світі великим рибам жить!
А нам, малим, в кулак трубить!»
Так Пліточка в воді на долю нарікає,
А на гачку черв'як все хвостиком киває!..
Черв'як кива — аж ось! Зі дна
Гульк Щука!.. бовть!.. вона
За удку хіп!
А удка — сіп!..
З води шубовсть в окріп!..
«Ой лишечко! Оце ж як дядина збрехала!..» —
Із ляку Пліточка сказала.
І більш не скаржилась на долю пліточок,
За ласенький на удочці шматок:
Що бог послав,— чи то багато, чи то трошки,—
В кушир залізши, їла мовчки!
(02.11.1827)

 

За матеріалами: Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка. Поетичні твори. Упорядник М. М. Павлюк. Київ, видавництво "Наукова думка", 1984, стор. 32 - 62.

 

Більше творів Петра Гулака-Артемовського на нашому сайті:

Петро Гулак-Артемовський, український письменник, вчений, перекладач
Художня спадщина одного з визначних поетів передшевченківської доби Петра Петровича Гулака-Артемовського порівняно невелика за обсягом, але цікава й різноманітна. Його перу належать байки, балади, прозові послання, переклади, критичні статті. Найціннішу частину творчого доробку поета становлять передусім байки та балади, які відігравали важливу роль у процесі становлення й розвитку української літератури в перші десятиліття XIX сторіччя.

Останні коментарі до сторінки
«Добірка українських поезій Петра Гулака-Артемовського »:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми