На сайті
укр рус Дошка оголошень Додати оголошення

Добірка оповідань Олександра Копиленка про природу та тваринок


Олександр Копиленко

БІЛОЧКА

Оповідання

 

Олександр Копиленко. Добірка оповідань про природу та тваринок. Білочка. Спека. На баштані. Перша наука. Дивовижна дружбаСвою білочку я приніс із лісу в кишені, така вона маленька була. Мабуть, з гніздечка випала і покірно сиділа на низенькій гіллячці. Щоб хижаки її не з’їли, я й забрав білочку додому.
Це таке втішне і веселе звірятко! Швидко виросла білочка і стала зовсім ручна, на плече мені лазить і все зазирає в руки — чим я її смачним погодую. Любить білочка смачне.
Сама собі й місцечко вибрала білочка в хаті. Оселилася вона в запічку, у вузенькій пічурці біля лежанки. Там і тепло, і затишно, і немов у нірці живе білочка. Я їй підставив невеличкий стовпчик, і вона вмить вилазить до своєї хатинки. А частіше просто одним стрибком з землі опиняється в пічурці.
Намостили ми білочці там гніздечко, і ото й була її квартира. Горішки, насіннячко білочка тягне до себе додому і там сама собі нишком ласує.
Ніколи нічого не крала наша білочка. Хіба до насіння, до горішків або до ягід добереться,— тоді наховає в своє кубельце і, мабуть, думає, що ніхто й не помітив хитрощів маленької крадійки.
Тільки мого друга Василя ніяк не хотіла визнавати білочка. Як не намагався Василько приручити білочку — не хотіла вона до нього в руки йти і їжу з рук брати. Нічого не могли ми вдіяти. Тільки Василь приходив — білочка зразу ховалася в свій запічок або залазила кудись аж на шафу і звідти спостерігала все, що робиться в хаті.
Василь і сердитись почав на білочку, тоді вона ще дужче стала боятись його. Насилу я переконав хлопця, що білка нікого, крім мене, не визнає, бо звикла змалку до свого хазяїна.
Одного разу приходить до мене Василько і, нічого не кажучи, все намагається стати так, щоб я звернув увагу на його нову кепку. Хорошу синю кепку йому з міста батьки привезли. Всі хлопці заздрили Василеві, і я теж ніби позаздрив, пильно оглянув кепку, приміряв на свою голову — не налазить. Василько навіть зрадів, може, боявся, що я собі теж куплю таку самісіньку кепку — тоді він не зможе сам один пишатися чудовою обновою... Оглянули ми з усіх боків нову кепку, приміряли, і Василь обережно поклав її на маленький столик, що стоїть біля мого ліжка.
Годували ми пташок і міняли в клітках воду, потім виходили дивитись на наших голубів, перепелу проса всипали, посиділи в садку під яблунею і поговорили про наші важливі справи.
А коли Василь зібрався додому йти, виявилося, що пропала нова-новісінька його кепка. Переполошився мій Василь, перелякався, аж зблід. Він-бо пам’ятав добре, що клав її на столику, а на тому місці нічого немає. Не могла ж кепка сама кудись втекти або вистрибнути в двері?
Де ми тільки не шукали ту кепку! Все в хаті перекидали, під всіма столами й ліжками лазили, в умивальник зазирали — ніби вона сама могла туди стрибнути і втопитись. Навіть на горище полізли і в пилюгу вимазалися, як марюки. На печі і в печі кожен куточок оглянули. Немає кепки. Зникла, немов її і не було.
Соромно було Василькові, але сльози таки в нього на очах заблищали. Мало не заплакав хлопець, а я не знав, чим його і втішити. Обіцяв поїхати в місто й купити ще кращу кепку, але Василько певен, що кращої, як у нього була, на всьому світі немає.
Зовсім сумний збирався Василь додому. Я вирішив іти з ним і сказати батькам, що кепка зникла в мене н хаті і Василь не винен. Вже ми дійшли до дверей, коли несподівано з’явилась білочка і весело стрибнула на стіл. Чомусь, доки ми шукали кепку, вона не вилазила із свого приміщення.
Тоді я згадав, що ми забули ж пошукати в білоччиній хатинці. Швиденько я засунув руку в пічурку і витягнув звідти чисту-чистісіньку Василеву кепку.
Василь Сидорович аж підстрибнув з радощів.

 

 

* * *

 

 

СПЕКА

 

В тяжку спеку я поїхав на полювання. Але тих боліт, де полював раніше, я не впізнав — вони повисихали, глеювате дно лежало голе і тріскалось. Всі водяні тварини загинули, рослини повсихали.
Ось від величенького озерця лишилась лише маленька калюжка, яку можна переступити. Тут лежать загиблі мушлі, равлики, личинки бабок, водяних жуків, що не встигли закопатись у мул і таким чином пересидіти спеку, доки випадуть дощі.
Сотні жабенят борсаються в калюжці. їм тісно, їсти нема чого, вода мало не гаряча. І ночами жабенята починають тікати в інші озерця і болота. Багато їх гине в путі, коли вони за ніч не дострибають до нового болота. Гинуть вони від’ спеки, ловлять їх лелеки, гави, та скільки завгодно ворогів у такого малого безпомічного жабеняти!
Цікаве спостереження зробили люди. Коли взяти водяну жабу і занести на кілька кілометрів від води — від річки чи від болота — і там пустити на волю, то — уявіть собі — ледве жаба оговтається, вона точно пострибає в той бік, де є найближча вода. Стрибатиме вона навпростець до найближчої річки чи болота. Безпомилково знайде напрямок. А як вона це відчуває — ніхто не може досі точно розгадати.

 

 

* * *

 

 

НА БАШТАНІ 

 

Ось і широкі простори баштану! Скільки тут кавунів, динь! Вони лежать і пишаються на сонці, визрівають, наливаються солодким запашним соком.
А дітям яка радість! У хлопців на голих грудях і на животі сірі патьоки засохлого, солодкого соку. Все кавунами та динями ласують! Ледве встигли з річці викупатись, а кавуна знову хочеться!
Вороння цілими зграями налітає на баштан. Гава теж розуміє смак і видзьобує в кавуні дірку, а кавун чи диня від цього гинуть.
Дід-сторож весь день ганяє настирливе вороння, хлопці-помічники теж пильнують. Опудала стоять по всіх кутках, та хіба гава їх боїться!
Горобці цілими хмарами сідають на соняшники і п’ють насіння.
Спробуй встережи їх від цих ненажер!
Як був я малий, довелось мені теж стерегти баштан. Весь день я майже не відпочивав біля куреня, бо все ганяв надокучливих ласунів. В мене був дуже добрий друг — собака Жук. Великий, чорний, меткий собака. Ми з ним товаришували, бо Жук тільки запримітить, що гави сідають на баштан, зараз мчить туди і ганяє їх, доки не прожене. Потім повернеться до куреня, і, стомлено відсапуючись, лягає в тінь, і позирає на мене, щоб я похвалив його і дав скибу кавуна.
Не дивуйтесь, мій Жук любив кавуни так само, як і я. Звичайно, я вивчив його кавуни їсти. Ото вирву було такого кавуна, що насилу піднесу, розріжу навпіл — одну половину собі, а другу даю Жукові. І він геть-чисто всю червону смачну середину виїсть, тільки миска з лушпини залишиться. Навіть насіння часом випльовує.
Не повірите? Уявіть собі — це чистісінька правда!
Та ось одного разу запримітив я, що хтось уночі на нашому баштані кавуни гризе. Чи воно корова внадилась, чи що? Бік кавуна одгризений, лушпина тут-таки лежить, а середину виїдено. Так тривало кілька ночей, і я не міг догадатись, яка це лиха личина гризе в мене найкращі кавуни. Батько лаяти мене почав, що я не можу встерегти баштану.
І я таки вислідив уночі злодія.
Уявіть собі моє здивування, коли я помітив, що мій Жук тихо пішов на баштан недалеко від куреня і ну спокійнісінько ласувати кавуном. Розлютився я сильно. Набив добре спину Жукові хлудиною, але це не допомогло. Спробував залишати йому на ніч пайку кавуна, але він цю пайку з’їдав і потім знову йшов робити шкоду.
Довелось прив’язувати його на ніч на ланцюг. Спочатку він пручався, гнівався, а потім звик.

За матеріалами: Копиленко О. І. Вибрані твори. Том 1. Як вони поживають: Оповідання. Передмова І.В. Зуба. Худоник Є.Є. Котляр. Київ, видавництво "Веселка", 1980, стор. 264 - 267. 

 

* * *

 

 

ПЕРША НАУКА

 

Цей горбик землі досі ще рябий, бо на ньому серед кущів терну, шипшини, дерези і старого бур’яну лежить сніг.
На південному схилі горбика сонце вже розтопило сніг і вітер шелестить густою торішньою травою... Тут під кущем і народилося зайченя. Воно цілих два дні прожило на світі і вже дещо знає. Перш за все навчилось ховатись від ворогів так, щоб вони не помітили його. Цю науку передала йому мати. Ця стара статечна зайчиха обдурила за свій п’ятирічний полохливий вік не одну пару собак, чимало мисливців, лисів, сов. Одного разу навіть вовка так заплутала серед кущів шипшини в гаю, що він собі тільки боки подер колючками та поплентався геть до болота, а звідти в лісову гущавину.
Зайчиха знала чимало таємниць. Ось вона ляснула вухами, і нагодоване зайченя затаїлось під кущем, в сухому бур’яні, на південному схилі горбика. Сюди не так часто потрапляють вороги, і до того ж близько зелена, соковита озимина *. Туди й пострибала зайчиха підживитись.
Навіть на три кроки людське око не помітить, що в сіро-рудій траві тихенько насторожився пухнастий живий клубочок. Зайченя сидить в ямці, під корінням, а над ним ворушиться сухе велике листя торішнього бур’яну, що зветься ведмеже вухо.
Тепло світить сонце. Повіває лагідний вітрець. А на світі стільки цікавого! Зайченя не витримує і піднімає вуха. Далі повертає голову, підводиться на ноги і раптом стовпіє: перед ним стоїть якесь страхіття, що вилізло з-під купи сухого бур’яну, неначе з-під землі. Воно здалося зайченяті великим звіром з гострою мордою, маленькими очима, на коротких лапах і з колючками замість шерсті.
В’яло, похитуючись після кількамісячного сну, цей страшний звір виповз на сонечко і пройшов на відстані півстрибка від зайченяти.
Не встигло зайченя збагнути, що діяти, коли над кущем крутнувся чорною тінню крук і націлився на нього. Зайченя крикнуло своєю мовою: мамо!., і злякало їжака, що був уже біля нього.
Їжак скрутився в клубок і виставив гострі голки. Чорний крук кинувся на зайченя, але воно залізло під корінець біля їжака.
Тут крук і промахнувся. Вчепившись лапами в їжака, крук каркнув сердито і знову метнувся вгору. Йому треба було роздивитись, куди залізло зайченя, щоб таки вхопити його і заклювати... Вгледівши його, крук сів під кущ і вже націлився на зайченя.
Але в цей момент величезними стрибками примчала зайчиха і так вдарила крука задніми ногами, що він тільки сердито закректав і боком подався понад зеленою озиминою.
Тоді зайчиха повела за собою зайченя в яр, бо краще такому малому не потрапляти близько і до їжака. Часом і їжак пробує нападати на зовсім малих, ще кволих зайченят.

* Озимина — пшениця, жито, овес, ячмінь, які висівають восени і залишають зимувати під снігом.

За матеріалами: "Джерельце", Збірник художніх творів для учнів молодшого шкільного віку. Видання третє. Упорядник Л. М. Кіліченко. Київ, «Радянська школа», 1987, стор. 73 - 74.

 

 

* * *

 

 

ДИВОВИЖНА ДРУЖБА

 

Люблю я бродити по лісі, слухати зелений шум дерев, коли здається, що кожне дерево шумить на свій мотив, на свій лад. Сосна сухо виспівує вгорі, бо крізь віти її з присвистом пролітає вітер. Дуб густо шелестить, наче з металевим гудінням. Ніжно, мрійно ворушать своїм листячком осика і верба...
Ось чому я не пропускаю можливості побувати в лісі у знайомого лісника. Там я всі стежки і всі чудові галявинки знаю.
Приїхав я до нього й цього літа і був вражений дивовижною дружбою.
Лісник знайшов лисячу нору, розкопав її і забрав лисенят. Одвіз він їх у зоопарк, а собі одного залишив. Лисеня стало зовсім ручним, стрибало людям на руки, а особливо любило свого господаря. Коли вже лисеня підросло, довелося посадити його на цеп у дворі. А щоб собаки його не розірвали — обгородити дротяною сіткою...
Ми знаємо казочку про те, як лисиця впіймала півня і понесла кудись світ за очі, щоб поласувати курятиною. Насилу півень обманув ту лисицю... Та відомо ж і те, що ніколи не пропустить лисиця можливості вкрасти курку, особливо взимку.
А тут я натрапив на зовсім інше... Повів мене мій знайомий лісник показати своє лисеня. А воно вже й величеньке. Кинулося до свого господаря, скавчить стиха, лащиться.
За нами вбігло рябеньке кошенятко і вже величенький півень — червоний, мов огонь, хвіст — як віяло.
—    Оце дивіться, нерозлучні друзі,— каже лісник.
—    З півнем у дружбі? — здивувався я.
—    Атож... Ось вийдемо, подивитеся.
Лісник ще погладив свого вихованця, і ми вийшли із загорожі. Стоїмо, дивимося. Лисеня лягло біля своєї будки. Кошеня притулилося до нього, а півень і собі підійшов і сів з другого боку, щось там, сидячи, подзьобує.
—    Ну, як вам? — питає лісник і сміється.— Сам вперше в житті таке спостерігаю. І уявіть собі, коли довго немає півня чи кошеняти, лисеня сумно скавчить, неначе кличе їх. А тільки заявляться, веселішим стає, спокійно собі лежить, як оце й зараз. А півень йому ще й наспівує. А кошеня й ночує з ним у конурі або просто на землі, притулиться близенько і муркотить собі...
Так, дивовижну дружбу спостерігав я.


За матеріалами: "Веселка", Книга для читання в дошкільних закладах. Упорядник В. Д. Крушинська, Л. В. Кремсал, Л. В. Гураш. Художник Л. П. Гніппель. Київ, "Радянська школа", 1989, стор. 341.

 

* * *

 

 

Олександр Копиленко

ЇЖАЧОК

Оповідання


У дитячому садку є дівчинка Майя.
Тільки це не та Майя, що у Наталочки. У неї дома лялька у червоному платтячку, вона заплющує й розплющує очі. То лялька Майя.
А це дівчинка Майя у синьому платтячку, і ніколи вона й хвилини не всидить на місці. Все бігає ця Майя і про все питає виховательку, тьотю Галю.
Вийшли діти гуляти в парк, що біля самого садка. А парк цей великий-великий, ну просто величезний. А кінець парку десь там, аж на полі губиться.
Майя підбігла до верби, що росте біля фонтана, і низько опустила свої віти в жовтих сережках. Майя миттю зірвала одну квіточку, затиснула в кулачкові і підбігла до тьоті Галі. Раптом Майя закричала:
— Ой, рятуйте! Квітка жива! Вона ворушиться!
— Кинь її, бо ще вкусить! — строго сказала тьотя Галя.
Майя розкрила кулачок, а в неї на долоні поповзла якась жовтенька мушка, що недавно прокинулась після зимового сну і прогулювалась на квітах верби.
А ось прилетів і красивий, веселий жовтий метелик. Він теж сів на сережку верби й бавиться — то розтулить, то знов стулить свої ніжні, прозорі крильця.
Хлопчик Льоня підкрався і хотів ухопити метелика. Але метелик тільки мельк крильцями і полетів собі, виблискуючи на весняному сонці.
Тоді тьотя Галя повела дітей гуляти поміж деревами. Стрункі сосни вже позеленішали. А на осиках, каштанах, липах, березах, берестах, на кущах бузку та черемхи ось незабаром з'явиться справжнє листя. Зараз воно ще малесеньке, скручене, але дуже зелене. Майя питає:
— Тьотю Галю, а що, коли так зробити: скласти у всіх нас пальці на ногах і на руках, та ще скласти і додати всі носики, ротики, очі, вушка і всіх нас разом, тоді це буде більше, ніж дерев у нашому парку?
— Ні, менше, — відповіла тьотя Галя.
— А я все одно зараз буду лічити дерева, — вигукнула Майя, кинулась бігти в бік від доріжки і лічити: — Одне, два, три, чотири, п'ять, вісім, десять, чотирнадцять, одинадцять...
— Е, хіба так лічать! — крикнув Льоня. — Майя все переплутала. Ось я зараз полічу. Значить, так: одне, два, три...
Та не встиг Льоня вимовити «чотири», коли страшенно заверещала перелякана Майя. З усіх сил тікаючи назад до дітей, Майя кричала не своїм голосом:
— Вовк, вовк! Тікайте, вовк нас поїсть.
Деякі діти перелякались і вже хотіли тікати до будинку, але тьотя Галя засміялась і впіймала в обійми Майю. Майя міцно притулилась до ніг тьоті Галі.
— Ану, ходім подивимося на твого страшного вовка, — сміючись промовила тьотя Галя. І всі пішли туди, звідки прибігла Майя, що тепер злякано йшла, ховаючись за виховательку.
— Та це ж їжачок! — вигукнув Льоня. — Хіба ти ніколи не бачила їжачка?
— Я бачила, тільки злякалась, — ображено відповіла Майя, а всі почали сміятись.
їжачок, мабуть, оце тільки прокинувся після зимового сну. Спав він, видно, міцно, бо й не помітив, що на колючки його понаштрикувалось торішнє жовте листя і він тягнув його на собі. А сам худющий і все нюхає повітря довгеньким блискучим чорним носиком. Дітей він не боявся. Спочатку був скрутився в клубок, а потім покинув цю справу і спокійно поглядав навколо.
Навіть тікати не хотів, напевне, розумів, що від таких моторних дітей нікуди не втечеш.
Та коли Льоня доторкнувся до нього пальцем, їжачок раптом неначе сердито чхнув, отак — чш-ш-ш, і сіпнув колючки вгору. Льоня злякано стрибнув назад, затиснувши палець другою рукою.
— І зовсім і не боляче, — сказав Льоня. А тоді звернувся до тьоті Галі: — Тьотю Галю, давайте заберемо його, нехай у нас на веранді живе. Він буде наш їжачок. Ми йому будемо давати обідати і пирога дамо, і компот, а завтра я йому цукерку принесу.
Діти всі закричали, що й вони принесуть і цукерок, і печива, навіть даватимуть солодкого чаю з варенням.
Тьотя Галя сказала, що їжачок нічого цього не їстиме. А питиме тільки молоко.
Може, й м'яса трохи можна.
Забрали їжачка в хустку і понесли на веранду. Він зовсім і не пручався. Здобули діти гарненький ящичок і посадили туди їжачка.
А потім принесли йому молока в блюдці. їжачок жадібно почав пити молоко, ще й прицмокував. Діти радісно кричали, нахилившись над ним, а він і уваги на них не звертав, бо зголоднів за зиму.
А коли випив усе молоко, глянув на дітей своїми маленькими чорними, мов намистинки, очима.
— Це він добавки просить! — вигукнула Майя і, вхопивши блюдце, побігла і знов принесла молока.
Їжачок і це молоко випив.
Потім скрутився в клубочок і заснув на соломі, яку йому наносили діти.
— Це в нього мертва година, — сказав Льоня, і всі тепер ходили по веранді тихесенько, щоб не розбудити їжачка.
Але він спав увесь день. Діти вже й додому зібрались, а він все спить.
Вони побажали їжачкові на добраніч і пообіцяли, що завтра знов нагодують його з добавкою і навіть пустять погуляти.
Та коли другого дня діти прибігли в садок — їжачка в ящику не було. Бо він хитрющий — вночі виліз з ящика і втік.

За матеріалами: http://www.ukrcenter.com/

 

 

* * *

 

 

Олександр Копиленко

ЇДАЛЬНЯ НА ДЕРЕВІ

Оповідання


У дитячому садку в кімнаті на великому вікні висить клітка. А в клітці живе чижик. У нього зелені груди, аж жовті. І весь він хоч і сіренький, але підфарбований зеленим.
Чижик такий непосидячий і веселий. Він або співає, або лазить по дротинках. Ото причепиться лапками, повисне головою вниз і дивиться на дітей своїми бистрими-бистрими чорненькими очима, наче аж сміється. Мовляв, бач, як я вмію лазити, а ви ні!
Ну, куди там! Щоб хто-небудь зумів так лазити! Ось Боря вже на дерева в парку лазить, на паркан лазить, а так, як чижик, зроду не зуміє!
Коли тьотя Галя принесла чижика і всі діти неймовірно зраділи пташці, тьотя Галя сказала:
— Чижик поживе у нас до весни. А весною ми його випустимо.
— А чому? — спитала Ніна, бо вона завжди тільки те й знає, що запитує.
— А тому, — сказала тьотя Галя, — що незабаром випаде сніг і важко буде чижикові здобути собі їжу. А влітку пташкам тепло, багато комашок, і пташки знищують шкідливих мушок і черв'ячків. А взимку холодно і мушок немає.
Найменша дівчинка Майя сказала:
— Якби чижикові мама принесла калоші, пальто, шапку та рукавички, тоді б чижик не мерз. Правда?
Старші діти засміялись, і навіть тьотя Галя засміялась і погладила маленьку Майю по білявій голівці.
— Тьотю Галю, — проказала швидко Ніна, — а коли я залишатиму пташкам трохи хліба, трохи цукру, трохи супу і всього-всього потроху? Нехай собі зимою їдять. Можна?
— Аякже,«звичайно, можна, — сказала тьотя Галя.
— І я! І я! І я! — закричали всі діти. Бо всім же хочеться годувати пташок, щоб легше і веселіше жилося щигликам, синицям, чижикам, коноплянкам, снігурам, горобцям, які на зиму нікуди не хочуть від нас летіти.
— Тоді давайте зробимо інакше, — сказала тьотя Галя. — Знаєте як? Давайте зробимо на дереві їдальню для пташок.
Отут і почалася робота!
Тьотя Галя десь дістала кришку від дерев'яного ящика. А на цій кришці кругом був невеличкий кантик. Це треба для того, щоб вітер не здував з дошки насіння й крихт.
Після мертвої години пішли діти на прогулянку і будувати свою їдальню...
Майя питає тьотю Галю:
— Тьотю Галю, а скажіть, у пташок теж є мертва година?
Знову діти засміялися, а Майя тільки плечима знизала. Мовляв, чого ж вони сміються?
— Ні, Майєнько, немає у пташок мертвої години, — відповіла тьотя Галя.
— От щасливі вони, — тяжко зітхнула Майя. — Бо так багато цікавого в садку, а тут треба неодмінно по обіді лягати спати. Ніколи не встигнеш всього й зробити за день. Дні якісь такі коротесенькі!
Біля садка великий парк. Туди діти ходять гуляти.
Тьотя Галя приладнала на невисокому кущі дошку-їдальню. У Борі взяла крихти хліба, які він ніс, пшоно. У Ніни — конопляне насіння, що його любить їсти чижик... Все це вона висипала на дошку. Потім пішли гуляти по доріжках парку.
Але бистроока Ніна перша побачила і закричала:
— Дивіться, дивіться, вже обідають!
Діти спинилися, завмерли, затихли і здалеку спостерігали, як першим прилетів у свою їдальню горобець-молодець. Він сів на дошку і, сторожко озираючись на всі боки, почав швидко-швидко дзьобати насіння.
Ось уже й другий сів на гілку, теж озирається, ніби чекає своєї черги.
Потім скік — і опинився на дошці.
А тут невідомо звідки взялася синиця. Вона й секунди ніколи не сидить на місці!
Синиця перестрибувала з гілки на гілку, потім з розгону підлетіла до їдальні, вхопила якесь насіння і знову на гілку. Затиснувши лапкою насіння, синиця моторно розлущила його і з'їла. Тоді — стриб на дошку!
Але синиця страшенно задиркувата. Вона й тут не втрималася, засичала на горобця і цюкнула його дзьобом. А горобець не злякався. Він крильцем відмахнувся від задиркуватої синиці.
І вже знов злетіли інші пташки на обід, що їм влаштували діти.
А діти стояли мовчки і не зводили очей із своєї веселої їдальні.
Тільки Майя не витримала і тихо сказала:
— Обідають... От пташкам добре. їм не треба ні ложку тримати в руках, ні виделку, і суп у них з ложки не розливається...
Майя ще раз тяжко зітхнула.
А пташки обідали та дякували дітям, що влаштували їм на зиму таку багату і затишну їдальню...

За матеріалами: http://www.ukrcenter.com/

 

 

Більше творів Олександра Копиленка на "Малій Сторінці":

Олександр Копиленко. Оповідання для дітей. Оповідання про природу.Письменник-природолюб, глибокий знавець таємниць природи, майстер літератури для дітей та юнацтва, що залишив десятки книг для дитячого читача – таким постає Олександр Копиленко. Працював він у літературі 35 років, створив більше 40 книг, вклавши в них енергію душі й серця.

Останні коментарі до сторінки
«Добірка оповідань Олександра Копиленка про природу та тваринок»:
Всьго відгуків: 0    + Додати коментар