Галина Римар
ПРИГОДИ ПІКІ
(казка)
Знайомтеся: Пікі
Малий Пікі з’явився на світ у великій родині, що мешкала під дубовою підлогою добротного цегляного будинку з високим фундаментом. Будинок стояв неподалік річки, настільки густо порослої очеретом, що вже не було зрозуміло, чи це річка, чи вже починає утворюватися болото. Там жила сила-силенна жаб і щодня походжав поважний лелека.
Та Пікі не знав, які вони, жаби, – створіння, що видають такі гучні звуки, й уявляв їх великими і дуже страшними.
Пікі мав трьох сестер його віку, а ще трьох зовсім малих і безпорадних братів і меншу сестричку, а також маму, тата й бабусю.
Це непосидюче мишеня завжди було одягнене у джинсові бриджі, синенький светр і червону яскраву кепку, хоч дорослі стільки разів переконували його, що слід носити одяг неяскравих тонів, аби лишатися непоміченим. Та він був дуже впертим і нікого не слухав.
Бабуся ж говорила, що його ще не навчило життя, та аби та наука не виявилася запізною! А воно на це зовсім не зважало.
Де жив Пікі
Господиня дому, бабця Кіра, була немолодою, але мала тверду і впевнену ходу та чуйне серце.
Хоч мишей недолюблювала, бо ж шкодороби: прогризають скрізь ходи, продірявлюють мішки з борошном, зерном, псують хліб.
А ще в домі жив старий кіт Сірик, який полюбляв цілими днями спати, але по ночах ще полював, тому миші мали бути обережними.
До господині часто приїздили її діти і привозили такі смачнючі гостинці, що мишенята не могли втриматися від спокуси все те швидше скуштувати. Тому дорослі садили їх коло себе й тихенько розповідали різні історії зі свого життя.
От і сьогодні діти-мишенята чули веселий дзенькіт посуду (то до бабусі приїхала її старша дочка з Києва), запах ароматного київського торту і ніяк не могли заспокоїтися. Прийшла бабуся Нора й почала розповідати, як їхні пращурі перебралися на ці землі аж з Південно-Східної Азії.
Бабусині розповіді
– Миші пливли на кораблях з продуктами, та намагалися не виказувати своєї присутності зайвим шумом чи шкодою, бо інакше б вони не потрапили в ці краї, про які дізналися від старого й сліпого крота Каси. Той кріт випадково прочув про багаті землі з розмови двох пташок, які сиділи якраз над його норою й голосно розмовляли. Кріт, звичайно ж, не знав, які це птахи, бо не міг їх бачити, але слова запам’ятав. І передав мишам, які допомагали йому облаштовувати дім після великої повені.
…Терпіли навіть тоді, коли хвилі вод за бортом ревіли так загрозливо й сильно, що не чути було голосу мишей, які знаходилися поряд. А коли корабель причалював і матроси сходили на берег, миші й собі тишком вибиралися на землю й групками розбігалися шукати пристановища-житла. Одні селилися в будинках, як ось ми, інші облюбовували поля чи ліси, хоча якщо їм набридало жити в одному місці, перебиралися в інше: з лісу – у поле чи в будинки… Тож і ви, коли підростете, самі вирішуватимете, де будете мешкати.
– А як там: на полі чи в лісі, бабусю? – запитав Пікі. – І де знаходиться Південно-Східна Азія?
– Трішки пізніше ми всі підемо до моєї сестри Зефи на поле. Побачите їхні довгі підземні нори, склади з їжею. Там вони ночують і переховуються. Правда, їм доводиться остерігатися й кротів, бо не всі кроти такі, як той Каса. І лисиць, особливо взимку. І землерийок. Землерийки ж зовні дуже схожі на нас, мишей. Але відрізняються від нас вдачею. Вони дуже ненажерливі. Коли проголодаються, можуть поїсти навіть власних дітей. А ще ловлять комах. Взагалі нападають на тварину, у багато разів важчу від них.
Пікі побачив, як його сестрички аж зіщулилися від страху, і сказав їм:
– Не бійтеся, я буду завжди поруч і вас захищу!
Про землерийок
Бабуся схвально глянула на внука і продовжила:
– Землерийки є багатьох видів. Білозубки довгохвості (звичайні), їх ще називають землерийками домовими, бо вони здавна дуже люблять мешкати в льохах та коморах, де люди зберігають продукти. Так вони ласують усім, що знаходять, наприклад, м’ясом, салом. А люди думають на нас, мишей. У землерийок мордочка довша, ніж у нас. Вони дуже погано пахнуть, тому не всяка тварина наважується полювати на них. Взагалі землерийки не люблять посухи, спеки, світла, а люблять сирі, теплі й негаласливі місця.
Полюють здебільшого уночі. Дуже хитрі і спритні. І бігають дуже швидко.
Білозубка мала – ще один вид землерийок, мешкає вона в садках, у будинках.
Водяна ж землерийка (або кутора звичайна) скаламучує воду і ловить рибок. Може й жабу ухопити. У неї дуже густа шерсть, яка не пропускає воду до шкіри. У них є навіть плавальні щетинки на лапах. Раніше, пам’ятаю з розповідей своєї бабусі, вони любили селитися біля млинів. Бо люблять жити коло водойм, риють там багато запасних ходів. Можуть зайняти й наші чи кротячі нори. Якщо землерийка натрапить на мишу, то вже не відпустить, остерігайтеся! У них прекрасний слух і нюх.
– А краї наших предків отам, – показала бабуся в бік річки.
Обережність – перш за все!
– А яка вона, зима? – тихенько спитала Лі. Вона завжди говорила тихенько.
– І зиму побачите, якщо будете слухняними й обережними!
І тут усі подивилися на Пікі, який удав, що нічого не зрозумів.
Його ж сестрички добре пам’ятали, як він під час…
Та послухайте, як усе було.
Одного тихого вечора бабуся вивела онуків надвір, аби показати їм хижих сов, і, звичайно ж, попередила, щоб вони вели себе дуже обережно, бо то надто ризиковано.
І мишенята побачили високо-високо на ялинах і липах, що росли біля будинку, кількох великих вухатих птиць, що сиділи нерухомо. Тут майже нечутно до тих сов підлетіла ще одна, сіла на гілці і поглянула вниз своїми величезними очима. Сови починали полювання і могли їх помітити. Тому бабуся дала знак, щоб малі хутенько слідували за нею. Лі, Ля та Лю так і зробили, пішли безшумно за бабусею. А Пікі, який мав іти останнім, несподівано для всіх зірвав велику стеблину, вибіг на відкриту місцину і, махаючи нею, як шаблею, голосно закричав угору:
– А я вас зовсім не боюся! Ви не піймаєте мене, сови, чуєте?!!
На щастя, бабуся встигла потягти його за хвостика до себе, і всі вони, ховаючись у траві, забігли в нірку. Тільки вже за спинами почули дужий помах крил небезпечних нових знайомих… Добре, що все обійшлося!
Чому Пікі?
Мене часто запитують:
– А чому мишенятко назвали Пікі?
А все просто: Пікі від народження дуже багато говорив, тобто пищав. А ще не любив, коли його рідні вечорами сумували. І всіляко їх розважав: вигадував такі смішні історії, що всі захоплено слухали і дуже сміялися!
Які є сови?
Пізніше зі старого і вже добряче пожовклого від сонця чи просто від давності аркуша енциклопедії, якого бабуся знайшла в розваленому сусідньому будинку, де мешкала ще малою зі своїми батьками, мишенята прочитали, що то сови вухаті, і що їх дуже не люблять лісові птиці, бо ті вночі своїми нападками чинять їм глум.
За те денні птахи їм мстять. Тож, певно, сови тому й поселилися тепер на деревах біля цього будинку і полишили ліс. А це була ще одна небезпека для мишей.
А ще там писалося, що на світі є й сови білі, є сірі довгохвості, і печерні, навіть болотяні й полярні…
Лю тоді не втрималась і гризнула кінчик аркуша, який пахнув старою скринею, та Пікі насварив її і прочитав далі, що одні сови живуть у дуплах дерев, інші – в тріщинах скель, деякі й у земляних норах інших тварин, а то й просто в покинутих гніздах соколів чи ворон.
– Не будують житла, – підсумувала Ля.
– Саме так, – підтвердила бабуся, – сови й свої яйця кладуть без усякої підстилки.
Мишенята дуже любили кутатися в теплий пух від старих шкарпеток бабусі Кіри і тому не могли зрозуміти, як малі совенята сплять без теплих ковдр.
…Прийшла мама і принесла трішки твердого сиру. Малі поїли і скоро поснули.
Пікі літав у сні, бачив себе у невідомих краях і нічого не боявся.
Шукач пригод
До наступної неділі, коли бабуся мала вести дітей на поле, чекати було надзвичайно довго, тому на ранок мишеняті-непосиді заманулося помандрувати. Він пам’ятав розповіді бабусі про далекі краї, з яких прибули їхні давні предки, і вирішив сам іще щось дізнатися про ці загадкові землі. Тому одразу після сніданку тихцем пробрався до виходу й скоро, захеканий, опинився надворі.
На нього подув легкий вітерець і приніс медовий аромат від липи, що рясно квітувала за тином і гула хором невтомних бджілок.
Сови сиділи непорушно, напевно, спали.
Бджіл він знає, бабуся Нора розповідала, які вони працьовиті, коли виводила якось його з сестричками надвір. Він куштував медяника, навіть їв мед у сотах, і добре знає запах і смак меду. Якби він міг забратися до вулика! Там же меду стільки! Але тато розповідав, як колись давно бджоли замурували прополісом його старого дідуся, коли той заліз у вулик. Піймали – і все! То він уночі тихенько прогриз дірку й хутенько втік. Пощастило ще, що господар-пасічник на ніч продухи у вулику не закрив. Бо ночі тоді були вже досить прохолодними.
«Шкода, що братики ще малі, а то з сестричками хіба помандруєш!» – міркував малий. Але нічого, він збереться з духом і мандруватиме сам.
Ось він перебіг через квітник, де приємно пахніли пізні півонії, що тяглися двома довгими рядами майже через увесь садок, а круг них стояли півколом вулики. Навіть кіт не зміг би помітити мишеня під такими рясними, розлогими стеблами. Швидко прослизнув під тином і побіг по стежці, що вела до ріки.
Та чим ближче він підходив до річки, тим частіше стукотіло його мале сердечко і тим голосніше чулося квакання тих страхітливих невідомих істот. Та він їх не боятиметься! Нізащо!
Його червоний картузик мерехтів між стеблинами густої соковитої трави, по якій дрібними зірочками були розкидані білі, рожеві та жовті квіти, між височенними і щодалі густішими очеретинами.
Йти ставало важче. Ноги змокли, та він на те не зважав. Спритно обминав по горбках воду, прослизав між очеретинами.
Ось вже почався татарник. Він так приємно пахтів, що Пікі не втримався і трішки погриз солодкувате стебло рослини при корені.
На березі
І ось нарешті – величезний голубий простір! На березі вже не було високих рослин. Лише рідкі купки трави і жовтий теплий пісок. А внизу – багато-багато води. Він ліг на пісок, ухопився лапками за траву і побачив у воді своє відображення, яке злегка коливалося, наче картинка на екрані телевізора, що якось він підгледів у господині крізь шпаринку в підлозі.
Пікі хотів перебратися на інший берег річки, поближче до тих таємничих країв.
Слід зауважити, що як для людини, то водойма була мілкою і досить вузькою. Та все було зовсім інакше для мишеняти.
Аж тут збоку почувся шурхіт. Пікі обернувся. Величезна коричнево-зелена істота з бородавками на тілі перевальцем наближалася до нього. Він завмер з переляку. І жаба мовби закам’яніла. Вона непорушно дивилася вперед. Пікі теж намагався не ворушитися. Тоді ця істота несподівано викинула свого довжелезного язика і… піймала муху, що мала необережність пролітати мимо.
«Мене не з’їсть! – заспокоював себе Пікі. – Я не муха, я більший…»
А жаба, навіть не глянувши на нього, плюхнулась у воду і попливла собі геть. Вода бризнула на Пікі, і він отямився. Та тут почув позад себе чиїсь веселі голоси. Оглянувся, але послизнувся на мокрій від бризок траві й упав у воду. Одразу наверх сплив його яскравий картузик. Пікі безпорадно заборсався у воді, намагаючись ухопитися за щось, але даремно.
Знайомство
Жабенята спочатку запримітили яскравого картузика, а вже потім у воді – невідому їм істоту. Хутко стрибнули у воду і витягли незнайомця на берег.
Це були нерозлучні друзі – Тюля, Квакі і Стрибунець.
– Ти хто? Ми тебе ніколи раніше тут не бачили. Ти не звідси? – питали навперебій зелені істоти, нахилившись над ним.
Страху перед ними Пікі не відчував, навпаки, він був дуже вдячний їм за спасіння, і вони йому відразу сподобалися.
– Я – мишеня, Пікі. Спасибі, що врятували.
– А ти що, не вмієш плавати? – поцікавився найменший з незнайомців.
– Квакі, подивись: у нього на лапках нема перетинок, як у нас, – зауважив завжди спокійний і поміркований Тюля і запитав у мишеняти:
– Як же ти тут опинився? Раніше ми тебе не зустрічали.
– Та… Зібрався далеко, в Азію.
– А що тобі там потрібно? – запитав Стрибунець. – Ми про такі краї навіть не чули.
– Там живуть наші родичі. Жили...
– Дивно. Нам і тут добре.
– О, слухайте, хлопці, а бусол Чіппі? – вигукнув Квакі. – Він же скрізь літає. Тож може знати, де ця Азія. Ходімо до нього, спитаємо!
– Ходімо!
Щоб переправитися на інший берег, жабенята зірвали квітку жовтого латаття, посадили в неї мишеня і потягнули вплав до іншого берега. Пікі було так приємно пливти і розглядати все навколо. Він жалкував лише, що в цю мить його не бачать сестрички.
І ось вони на березі.
– Як вам і дякувати? Ви стільки для мене робите…
– Та що ти! – перебив Тюля. – Нам з тобою, Пікі, весело!
І погукав бусла.
Це був незвичайний бусол. Дуже товариський. І він не їв жаб та мишей.
Чіппі почув. Він мав такі довгі ноги, що Пікі й не зогледівся, як цей велетень подолав за мить досить велику відстань і стояв уже біля них.
«От би й мені такі ноги, я б за один день в Азії опинився», – подумав він.
– Що у вас за справи, малята? – нагнув бусол до них свою довгу шию.
– Ось мишеня, в Азію хоче, – мовив Стрибунець. – Тому ми вас і шукали.
– В Азію? – перепитав Чіппі й уважно подивився на Пікі.
– Так, пане, я б дуже хотів побачити краї, звідки родом мої предки.
– Але це дуже далеко.
– Навіть для вас? – перепитав Пікі.
– Так, друже, навіть для нас, буслів. Та й Азія – континент великий…
– Отже, я не зможу опинитися там?
– Не зможеш, але не засмучуйся. Ось ці краї мені навіть більше подобаються. Тому щовесни прилітаю сюди. А чи далеко звідси ти живеш?
– У цегляному будинку, що он там…
– Краще, друже, сідай-но мені на спину, я занесу тебе додому. Тебе, напевно, досі вже шукають і хвилюються.
– Ми ще побачимося, друзі? – з жалем запитав Пікі.
– Приходь до нас, коли зможеш.
– Щасти вам!
І Пікі вмостився на спині птаха серед м’якого пір’я.
Буслик плавно піднявся в повітря й обережно поніс мишеня до його житла.
Як цікаво в повітрі! Пікі дивився, як збільшується відстань від землі, а разом меншають високі очеретини, як йому махають друзі. А ось уже й не видно жабенят. Ось вони проминули річку. А от і будинок.
Буслик опустився на стежку, що вела прямісінько до хати.
Пікі щиро подякував Чіппі, і той полетів назад.
Мишеня прудко помчало до нірки, сподіваючись, що ніхто й не помітив його відсутності. І ось воно вдома.
…Пікі був покараний. Ліг спати без їжі. Хоч так хотілося разом з усіма похрумати смачними сухариками з родзинками, які були на вечерю.
Але він був безмірно щасливим, що познайомився з Чіппі, жабенятами, яких уже зовсім не боявся!
Такий цікавий день! Хоч тепер йому вже не скоро вдасться втекти з дому, та й шкода тата з мамою, і бабусю, які так хвилювалися за нього!
Змушений сидіти вдома
Бабуся так і не повела мишенят на поле. А все через нього…
Він почувався винним перед сестричками. І до самісінької зими так і не вибрався надвір.
Хоча йому було й цікаво слухати бабусині розповіді про різні країни й усіляких тварин, набиратися мудрості.
Він першим з усіх дітей навчився чудово говорити людською мовою. Цьому вчили їх тато й бабуся, мамі вистачало клопотів по господарству і з меншими дітьми-мишенятами.
Мабуть, друзі, ми з вами маємо подякувати дорослим цієї родини за те, що Пікі лишився живим, бо хто зна, як би все склалося через його надмірну цікавість. І тоді не було б подій, про які згадаємо далі…
Хоч ризикував він своїм життям навіть у будинку.
Сюрприз для братиків і сестричок
Якось уночі Пікі не міг заснути. І він надумав зробити сюрприз своїм братикам, які вже досить підросли, і, звичайно ж, сестричкам.
У бабці Кіри в буфеті лежали смачні вафельні цукерки. І хоч бабуся Нора часто повторювала, що вживати багато солодощів шкідливо, та часом так кортіло солоденького!
От він обережно пробрався до нірки, що вела прямо під тумбочку на кухні.
Кота мишеня не вчуло. Тому, посидівши тихенько якусь хвильку, воно виглянуло, і, переконавшись у повній безпеці, спокійно перебігло до плити, від якої ще йшов теплий дух. А там – і до буфета. З-під буфета Пікі ще раз виглянув, принюхався, чи не пахне котом (а кіт якраз сидів на плиті й нашорошив вуха).
Пікі сміливо поліз по буфету до заповітної вази за склом, що якраз трішки було відчинене. Забрався у вазу й почав потроху, з невеличкими паузами розгризати вафельки на дрібніші шматочки, щоб зручніше було носити до нірки.
Двічі він уже переніс їжу в нірку. За третім разом розслабився і дозволив собі трохи поласувати крихтами під вазою. Бо вафлі так смачно пахли ваніллю і приємним м’ятно-кислуватим кремом! Вони були надзвичайно хрумкими!
Потім він узяв більшого, ніж в попередні рази, шматочка і поніс до нірки.
Та зовсім несподівано посередині шляху його накрила спочатку м’яка, а потім важка лапа Сірика. Вафля випала, Пікі завмер і чекав найгіршого. А Сірик, не будучи голодним, захотів пограти з мишеням. Підняв лапу. Та Пікі не ворушився. Тоді кіт став торкати його лапкою, щоб розворушити. І малюк скористався повільністю Сірика, хутко метнувся вбік і заліз по стіні в кишеню халата, який висів на гачку.
Кота обурив такий поворот. І він став підстрибувати до одягу, царапаючи й обдираючи шпалери на стіні.
Господиня спала за дверима в сусідній кімнаті. Почула шкрябання, увійшла до кухні й увімкнула світло.
Тоді узяла кота і винесла надвір.
– Тут грайся! – сказала сердито.
Була зима, мороз. Кіт пробув надворі аж до світанку, і йому довелося принижуватися – проситися до Рекса в буду. І ви можете уявити, як зненавидів відтоді Сірик це нахабне мишеня.
Мишенятко ж, заспокоївшись, підібрало вафлю і понесло додому.
Сніданок у його рідних готовий!
Та подумав, що оскільки загрози вже точно нема, варто сходити за їжею іще однісінький разочок. Ну однесенький!
Та раптом у сусідній кімнаті задзеленчав будильник і почулися голоси. Тому Пікі про всяк випадок сховався в кишені пахучого піджака, що звисав зі спинки стільця.
Люди умивалися. Пили чай. Тоді господиня вклала у невеличку валізу деякі харчі своїй доньці в дорогу.
«Ще ж ніч, – думав Пікі, – пересиджу, поки люди заспокояться».
Він не міг зараз прошмигнути непоміченим до нірки. А коли все ж наважився вилізти і скочити вниз, то чомусь потрапив прямо у валізу, що стояла біля стільця. Наступної миті дочка господині похапцем застебнула сумку, і йому вже нічого не лишалося, як сидіти й чекати, коли він зможе звідти вибратися на волю.
Мишеня пробралося у куточок сумки, яку прогризти нечутно було досить важко. Пікі знав це і скорився долі. Тепер він і справді хвилювався, але не за себе, а за рідних, які не знатимуть, де він. Зверху в сумочці смачно пахло їжею, але він терпів і чекав.
У дорозі
Спочатку вони їхали автомобілем. Потім довго гув потяг. Потім було гамірно в залі аеропорту. У літаку Пікі зголоднів і проковтнув крихти від коржиків, які знайшов на дні валізи.
Скоро жінка відкрила сумку, дістала бутерброди і знову закрила на блискавку. Він чекав, що буде далі, і дуже сумував за домом, де про нього дбали, де його всі так любили. Правда, він стільки клопотів їм завдавав. Власне, як і тепер…
«Коли ж Пікі подорослішає?» – згадалися слова мами…
Йому здавалося, що він більше ніколи не побачить своїх рідних.
На чужині
Поки нова господиня обнімала доньку й сина, розповідала їм про поїздку, про бабусю, він тихенько вибрався з сумки і заховався у вітальні за підставкою для взуття.
Добре обнюхав повітря. Пахло смачними стравами з кухні. На щастя, котом нібито не чути. Його це порадувало.
Він так стомився і зголоднів за дорогу, але мусив далі терпіти. Бо щоб вижити, треба вміти терпіти. Це він уже зрозумів.
Коли всі поснули, Пікі заніс за велику картину, що висіла високо на стіні, кілька запашних лавандових серветок, які знайшов на тумбочці, зробив собі там постіль і заснув. Спав міцно-міцно, бо дуже-дуже зморився.
Вранці усі розійшлися. І Пікі почав знайомство з квартирою. Перш за все відвідав, звісно ж, кухню. Там на високому столі з вишитою скатертиною у вишуканій кришталевій вазі з одного боку лежали покришені яблука й груші, а з іншого – ґрона свіжого винограду. І це взимку! Пікі обережно взяв маленьку виноградинку й зіскочив з нею вниз.
На чисто прибраній підлозі біля половичка йому пощастило знайти кілька крихт від свіжих круасанів. Так він і поснідав.
У вітальні з приймача після класичної музики залунали новини. Незнайомою мовою. І Пікі зрозумів, що опинився не просто далеко від рідних, а в іншій країні.
У сусідній кімнаті за зачиненими дверима почулося якесь шкряботіння. Він не знав, що думати, тому знову заліз за картину і просидів там аж до ночі.
Знайомство
Наступного ранку люди пішли у своїх справах і залишили прочиненими двері до ще невідомої для мишеняти кімнати. Пікі обережно зайшов туди й одразу побачив на тумбочці, прикрашеній вишитою соняхами скатертинкою, дідуха! Такого ж, як у бабусі Кіри у її світлиці – запашного снопика з житніх і пшеничних колосків, обв’язаного стрічечками золотистого і блакитного кольорів.
Запах колосся враз нагадав малому рідну українську ниву біля будинку. Як вони бігали, гралися, вилазили по стеблах, шукали найсмачніші зернини, щоб разом похрумати, наїстися досхочу! Звісно ж, під наглядом бабусі Нори… А згори пекло сонце, та біля землі між коренями з рівними височезними жовтавими стеблами у тому ясному житньо-пшеничному лісі було прохолодно. Все тоді пахло ситістю, добром і щастям!
Пікі виліз на снопика вибрати зернятко й занести про запас до своєї хатинки. Але раптом з вітальні почулися кроки. Він так і завмер на колоску пшениці.
То повернулася донька господині. І чомусь вона була дуже сумною. Дівчинка підійшла до полички з іграшками, узяла одну зі своїх улюблених феєчок, яких виготовляє з мамою із вовни, обняла її, присіла на дивані й заплакала…
І тут помітила його. Вона подумала, що це іграшка, якої чомусь іще не бачила. Але коли доторкнулася до яскравого кептарика, Пікі несподівано чхнув. І Кеті усміхнулася! І взяла його на свою долоньку. Пікі зовсім не злякався. І він мовив до неї:
– Вітаю!
Дівчинка спантеличено оглянулася: хто б це міг говорити українською мовою, мовою її мами, яку вона, як і французьку, дуже добре знає?
– Ти не іграшка. І ти розмовляєш?!
– Так.
– А звідки ж ти взявся?
– Із сумки твоєї матусі, коли вона приїхала з України, – і він сумно опустив очі.
– Ти живеш у моєї бабусі? Пробач, жив?
– Так. Ми живемо… там…
– Ти сумуєш? Ти мене розвеселив, а сам засмутився. Згадав про рідних? О, а давай ми з ними поговоримо!
І дівчинка зірвалася бігти по телефон.
– Не все так просто. Мої рідні ще ніколи не говорили з твоєю бабусею…
– Та ти все ж не сумуй! Ми щось вигадаємо!
І щоб розважити малюка, додала:
– А хочеш, я познайомлю тебе з білим щурем Вітом. А як тебе зовуть?
– Я Пікі… То он хто там шкряботів!
– Чув?
І Кеті понесла мишенятко, щоб показати йому тваринку свого брата.
– Знайомтеся! Пікі, це Віт. Віте, це Пікі.
У Віта був прекрасний будиночок. З довгими ходами і багатьма кімнатами на двох поверхах. Він запросив Пікі обдивитися кімнати.
Хоч спочатку робив це не дуже охоче. Можливо, думав, що нову тваринку любитимуть більше, ніж його…
А кімнати в будиночку Віта були просто казковими! Перша вистелена очеретяним пухом – очеретяна. Друга з пухом бавовника – ватяна кімната. А ще була спальня з овечою вовною! І все чисте-чисте!
«Віт дуже охайний, у нього навіть невеличкий басейн біля будиночка є! От би моїм рідним таке ж!» – міркував Пікі.
А для Пікі Кеті одразу ж облаштувала затишну хатинку в коробці з-під Різдвяних подарунків.
– Це тимчасово! – переконливо мовила.
Тож у мишеняти почалося зовсім інше життя.
Нове життя
У сім`ї до мишеняти ставилися добре всі. А особливо діти. Кеті й Серж могли подовгу обговорювати з ним свої секрети. І Пікі давав досить мудрі поради!
А ще у Пікі тепер з’явилося багато нового одягу. І шафочка, де все складалося на полички. Тато зробив шафу, а мама одяганочок нашила. А кілька запасних червоних кепочок для нього пошила сама дівчинка.
А Віт скоро так розповнів, що його перевели на дієту – на свіжі й сушені фрукти та овочі. А будиночок став щурові затісним. Тому Віт подарував його Пікі.
А для Віта придбали новий.
Пікі був радий, хоч він ні на що не скаржився й раніше. А тим більше, що були святкові дні, і він не хотів турбувати людей…
Пікі теж тримав будиночка в чистоті. А згодом навіть навчився щіткою чистити зубки, як це робили діти. У що ніяк не могли повірити батьки, аж поки самі не побачили.
Сім`я у ці святкові дні щодня відпочивала в саду-теплиці, серед природи. Тваринки гралися побіля людей, бігали, рили собі нори... Потім удома діти їх купали, обтирали. А от добирати одяг і перевдягатися мишенятко вміло саме.
Сум за домом
Пікі жилося добре. Але бувало, що ночами він плакав. Удень, коли хотілося плакати, він тримався. Він так хотів, щоб його братики й сестрички, бабуся, мама й тато дізналися, що з ним усе добре, і щоб вони жили так, як він.
Наступало 14 січня. Сім’я разом дивилася програми українського і французького телебачення (Новий рік в Україні наступає на годину раніше, ніж у Парижі). А Пікі згадував свята, коли і бабуся Кіра, і навіть ситий кіт Сірик ставали такими добрими, що мишенята могли спокійно дивитися крізь щілинку між дошками підлоги цікаві програми українського телебачення. Зараз Пікі сидів у своєму зручному кріселку і дивився разом з усіма передачі. Віт у таку пору давно вже спав.
На Різдво батьки подарували Кеті й Сержу відеокамеру. Тато показав, як нею користуватися. І діти одразу ж взялися тоді знімати святковий стіл, на якому була і традиційна кутя. А потім те, як усі разом співали щедрівки, які так люблять. І мама подарувала усім власноруч вишиті сорочки. А потім зняли Віта, який ласував фруктовим салатом!..
А сьогодні діти теж усе знімали. Хлопчик вийшов з Пікі на балкон помилуватися вечірнім Парижем. Навкруги сяяло море яскравих вогнів. Різнобарвні вогники світилися з вікон затишних людських осель. Миготіли вітрини магазинів. І вулиці цвіли барвами фар безперервного потоку автівок. І здалеку виднілась яскрава Ейфелева вежа. Це справді було чарівно!
Та дівчинка запропонувала їм вернутися в кімнату, аби Пікі не змерз. Вони послухали, хоч малюк і не змерз, бо зими в цих краях далеко не такі морозяні, які бувають в Україні.
І діти занесли Пікі, який виглядав дуже втомленим, до його будиночка з широкими віконцями. І тут же на столі поклали відеокамеру. Бо й самі потомилися. І пішли до своїх кімнат.
А Пікі так засумував за домом, за своїми рідними, що той сум вилився… у спів. Так, мишенятко заспівало!
Пікі ніколи раніше не співав. Можливо, навіть не здогадувався про це. А тут смуток сам вилився в пісню.
Він співав про свою мрію швидше побачити рідних, зробити все для того, щоб вони стали щасливими. Аби не страждали в пошуках їжі. А робота їм би знайшлася. Що це і є мета всього його життя.
І потім міцно заснув.
Сенсація
Вранці тато мав час переглянути записи дітей і лишився дуже задоволеним. Більше того – враженим!
Діти ще спали, і він показав фільм дружині. А коли Серж та Кеті прокинулися, вони всі разом сіли переглядати плівку. Виявилося, що їх мишеня співає! Це неймовірно усіх здивувало. А все тому, що вони забули вимкнути камеру, коли лишили її на столі! І це прекрасно!
Пікі, звісна річ, про увімкнену камеру не міг здогадуватися.
Якраз того ранку до них у гості завітали сусіди (які, до речі, й порадили батькам Сергія і Катрусі придбати для дітей камеру, бо, як розповідав дядько Карл, він у дитинстві дуже хотів зняти свій фільм, але про камеру тоді навіть не міг мріяти. У їх дітей прекрасна фантазія, і це дітям було б не зайвим. Тим більше, що якраз були новорічні знижки).
Вітрильник-красень
Сусіди були молодими і своїх дітей ще не мали.
Вони принесли в подарунок дітям чудового вітрильника!
Серж показав судно Пікі й Віту. Ну, Пікі одразу ж захотів піднятися по драбинці вгору. І коли його посадили в корабель, він спритно вилазив на верхівки високих щогл і спускався вниз.
Віту теж захотілося це повторити. Ну, він же був не таким, як Пікі, жвавим, був повільнішим, більшим, і коли він став на тоненьку щабельку, та обірвалася. І Віт упав, але не забився, бо корпус корабля було вистелено м'якою тканиною. То Віт більше й не намагався лазити. А всі сміялися, і Віт також, і всім було хороше.
А Сергійкова колекція збільшилася ще на один чудовий вітрильник.
Пропозиція
Сім'я продемонструвала сусідам перший фільм дітей. Дядько Карл запитав, що то за спецефекти зі співом мишеняти, бо такого, зрозуміло, ніяк не може бути...
Чи то пісеньку малого мишеняти почув наш Святий Миколай, бо мрії Пікі з тих пір почали збуватися. Порадіймо за нього!
Уже через кілька днів сусід Карл попросив у сім'ї дозволу показати незвичайне мишеня по телебаченню у його програмі. Батьки пообіцяли порадитися з дітьми, які ближчі до тваринки і краще її знають.
Коли діти поговорили з мишенятком, то відповіли ствердно. Але вони забажали бути поряд, щоб Пікі нікого і нічого не злякався.
Нова телезірка
І от через кілька днів Пікі став героєм телеекрану! Його показали у програмі "Ці незвичайні тварини", а потім перерозповідали по інших каналах. Та справжньої сенсації набула передача з тієї миті, коли у Пікі взяли інтерв'ю і він у мікрофон гарною українською мовою попросив людей усіх країн дбати про тварин. І перекладачі тут же переклали ці слова на французьку та інші мови світу.
І увесь світ дізнався про мишеня, яке вміє го-во-ри-ти!
Дзвінок від бабусі Кіри
Сталося так, що цю передачу подивилася й бабуся Кіра. Вона відразу ж зателефонувала своїй доньці, запитала, чи то не її внуки потрапили в студію.
Мама відповіла, що то справді їх діти, і більше нічого не встигла розповісти, бо чомусь перервався зв'язок.
А в той час, коли йшла передача, кіт Сірик побачив знайому кепку і те мишеня, через котре його було тоді викинуто на вулицю, кинувся до телевізора і почав розлючено шкрябати підлогу.
Бабуся погладила його по спині:
- Ну, Сірику, чого ти так рознервувався?.. То ж не справжнє мишеня. Хіба справжні миші співають?
Рідні побачили!
А сестрички Пікі у щілинку підлоги впізнали свого братика і запищали. Вони на радощах геть забули про те, що треба дотримуватися тиші. А бабуся Кіра вголос сказала, що треба негайно купити отрути для мишей, яких стільки розвелося, що навіть удень не дають спокою. І, голосно грюкнувши ногою, вона промовила: "Почекайте! Ось я до вас доберуся!"
Але, як це часто буває зі старенькими, швидко про те й забула.
Дорослі ж з родини Пікі прибігли до мишенят і побачили свого Пікі у його кептарику. І сестрички переповіли дорослим, що почули від початку. Вони всі так зраділи, бо аж нарешті переконалися, що з їхнім Пікі все добре. І аж так! А коли побачили запис нічної пісні, то, не криючись, голосно заридали.
Дорослі миші вже знали, що цієї ночі змушені будуть піти з цього дому, щоби не наразитися на небезпеку.
Телеведучий передачі
Що відбувалося далі
А Пікі запропонували бути одним із ведучих передачі про тварин, оскільки він як тваринка міг би підказувати людям, як краще себе вести з тваринами. Зйомки програми велися у післяобідній час, коли у дітей якраз закінчувалися заняття в школі. І вони їхали разом.
Скоро у Пікі з'явилося багато шанувальників, йому діти й дорослі надсилали стільки листів, знімків зі своїми домашніми улюбленцями-тваринками! А ще діти ділилися своїми радощами і прикрощами.
І добробут сім'ї, яка від початку так гарно дбає про мишеня, значно покращився. Бо Пікі стали платити гроші за роботу.
Мрія
Якось у розмові з дітьми Пікі обмовився, що хотів би забрати своїх рідних до себе і дбати про них. Діти розповіли про це батькам, і ті зателефонували бабусі Кірі й запитали про родину їхнього розумного Пікі, а також розказали про його бажання.
А бабуся сказала, що мишей у домі з того дня, як ішла перша передача про Пікі, більше не чути... Вона так шкодує про це.
От, виявляється, чому мишача родина, яка розуміє людську мову, більше тут не живе!
І бабусі стало шкода, що тепер цих мишей нема поряд. Вона, вдячна Пікі за все, зараз розповіла б їм про їхнє мишеня... І обов’язково клала б щось смачненьке...
Прохання бабусі
Наступного ранку бабуся, яка досі так не любила мишей, нині поспішала до сусідів розпитати, чи не живуть у них миші. І дуже просила до приїзду її рідних не завдавати їм ніякої шкоди, адже то можуть бути ті миші, що розуміють мову людей, і одне з яких стало зіркою й має намір забрати своїх рідних до себе.
Сусіди були добрими, тому згодилися. Бабусю це трішки втішило.
Пошук рідних
Пікі буде шукати своїх рідних разом з сім'єю доньки бабусі Кіри.
Тепер в Україну поїдуть разом мама, тато, діти і Пікі.
А кота бабуся закриє в коморі і накладе йому там вдосталь їжі.
Звернення до глядачів
Перед від'їздом Пікі у прямому ефірі повідомив, що їде в Україну шукати рідних. І щоб глядачі не хвилювалися, коли не побачить його у найближчий час. І шанувальники побажали йому щасливої поїздки і швидкого повернення.
В Україні
Як же зраділа бабуся Кіра, коли побачила доньку, та ще й з чоловіком і внуками! Сергійко тримав на руках мишенятко.
Бабця нагодувала рідних і взялася розпитувати їх про все.
І Сергійко розповів одну історію, аби бабуся більше дізналася про їхнього Пікі.
– З Пікі можна говорити про все! Ось у моєму класі, бабусю, є хлопець Шарль. Він раніше любив принижувати інших дітей: то стільця забирав, коли хтось збирався присісти, то підніжки ставив… Я розповів про це нашому Пікі.
І малюк попросив узяти його з собою на уроки, бо йому дуже сумно бути весь час удома. Я не наважувався, та Пікі переконав, що буде тихенько сидіти в кишеньці ранця і навіть не шарудітиме, а лише слухатиме уроки. Бо дуже хоче вчитися.
І от на великій перерві в класі лишилися одні дівчатка і перешіптувалися про щось своє. А я не хотів виходити з класу, бо мав стерегти свого маленького друга, тому сидів і повторював геометрію.
Тут до класу увійшов Шарль, побачив мене серед дівчат і став глузувати, казати, що я – як дівчинка, і одяг у мене, як у дівчини...
Я не хотів більше неприємностей, тому промовчав. А Пікі цього не витримав. Він непомітно оббіг клас за спинами в усіх. Тоді попід партами пробрався до хлопця і заліз йому під светра. Та так став його дряпати пазуриками, що Шарль несподівано застрибав і голосно заверещав!
Дівчата переглянулися, знизали плечима і вийшли.
А Шарль ще довго махав руками, кричав, а потім скинув светра. Та нічого і нікого там не знайшов, бо Пікі встиг добігти до портфеля й заховатися назад у кишеньку.
Після цього Шарль утратив бажання сміятися з когось, бо відчув, що це таке, коли сміються з тебе.
Бабуся заплескала від захвату в долоні і подякувала Пікі.
І вони пішли до сусідів на пошуки.
Бабуся заходила в дім першою, запитувала господарів, де їхні коти. А Пікі сидів на руках у Сержа. Мишеня весь час майже не спускали з рук, так про нього дбали.
І Пікі з усіх кімнат голосно гукав своїх рідних на їх мові, але ніхто ніде до нього так і не озвався.
Невже все даремно?!
Прийшла ніч. Усі, втомлені важким днем, вмить поснули, сподіваючись, що й Пікі засне. Але він не міг спати.
«Де ж мої рідненькі матуся, тато, бабуся, сестрички, братики? Що з ними? Чи живі ще? Я не поїду звідси, поки хоч щось не дізнаюся…»
І він тихесенько, аби нікого не розбудити, поліз знайомою дорогою через нірку в кухні під підлогу, пройшов усіма куточками свого такого рідного житла, але там було порожньо. Все знайоме і водночас зовсім чуже. Бо там не було тих, до кого він мчав, летів, рвався, за ким боліла душа. Ніби зовсім не той його колишній затишний куточок.
Так буває і в людей, коли у місцях, де ти був таким щасливим зі своїми рідними, їх там не знаходиш і навіть не здогадуєшся, де шукати, куди бігти. Тоді охоплює такий пекучий і невимовний біль…
Нема Пікі
Скоро настав ранок. Усі прокинулися, як по хаті вже ходив аромат пирогів і смачнющого українського борщу. Для Пікі бабуся поставила на стіл свіжі сухарики, вівсяне печиво і вафельки з кремом.
Серж охайно застелив ліжечко, умився, побажав усім доброго дня на двох мовах, зробив зарядку і зайшов до Пікі. Але мишеняти в його хатинці… не було.
Шукав по всьому дому, але Пікі не відізвався.
Усі захвилювалися, оббігли знову весь будинок, перевірили, чи Сірик на місці…
Снідати тепер нікому не хотілося. Шукали й надворі, кликали довго. Та все даремно.
А мишенятко спало в сусідньому старому напіврозваленому будинку, де колись жила ще маленькою його бабуся. Воно стільки усюд оббігло за ніч, що не зогледілось, як утомлено зімкнуло очі й міцно заснуло в пуху зі старої, давно подертої, але теплої подушки з гусячого пір'я, що лежала між проламаними дошками підлоги.
Вже будили світ голосисті півні. Але Пікі ще міцно спав.
Виявляється, дорослі мають чуття!
Напередодні приїзду Пікі його бабуся й мама побачили зовсім однаковісінький сон, ніби Пікі був з ними у напівзруйнованому будинку.
От бабуся Нора й пішла туди з-під старої, товстої і дещо протрухлої верби, куди вони перебралися на тимчасове помешкання. І коли бабуся-миша залізла під підлогу, де жила колись зовсім маленькою, їй вчулося, що там неначе хтось сопе, спить. Вона підкралася тихесенько і побачила… свого дорогого онука!
От як буває.
І як це прекрасно!!
Зустріч
Пікі спав, а бабуся гладила його голівку, яку й тепер покривав незмінний червоний кептарик.
І йому снилося, що він ще геть малий і спить безтурботно у пуху з теплих шкарпеток біля своїх рідних, найдорожчих у світі…
А коли прокинувся, було вже зовсім видно. А біля нього сиділа уся його сім'я. Він прийняв це за сон, тому знову хутко заплющив очі, аби сон не переривався. Та почув лагідний голос своєї матусі: «Привіт, наш любий хлопчику».
Він усе-таки ризикнув відкрити очі і… кинувся в обійми до своїх усіх-усіх, таких йому дорогих, найдорожчий за все на світі істот!!!
Вони плакали від радості.
А люди сиділи і не знали, що їм робити. Вони згадували про свого відчайдушного Пікі стільки хорошого, та ніхто навіть не наважувався припустити, що вони його більше не побачить.
Тут під підлогою почулося шарудіння і… голос їхнього мишеняти!
Це була неповторна мить для людей…
Бабуся Кіра подякувала рідним Пікі, нагодувала. Вона казала, що ніколи б не повірила, якби хтось сказав, що миші уміють говорити людською мовою!
І тут бабуся Нора неспішно розповіла, що їх рід ще у 17 столітті, за розповідями її рідних, урятував сім'ю та побратимів одного мужнього запорожця-чарівника, коли його людей захопили вороги і замкнули в холодній темниці, виставивши величезну варту. Тоді їх прародич на прохання чарівника, котрий знав мову тварин, тихцем пробрався до варти і посипав вечерю сторожі сонним порошком.
За це той чоловік подарував їм уміння говорити його мовою.
– А було це ще за часів Гетьманщини в Україні, у Козацькій славній Січі… – завершила розповідь старенька.
І люди подумали, що про своїх предків вони знають зовсім небагато. І їм навіть стало соромно.
Тому батьки Кеті й Сержа з допомогою бабусі того ж вечора почали вести записи про свій рід.
Будиночок для родини
… І от вони знову у Франції.
Пікі одразу взявся за планування будиночка для своєї великої родини. Кошти на будівництво він уже трохи мав і ще заробляв, працюючи на каналі.
Правда, для цього йому доводилося щоночі подовгу просиджувати за книжками. Правильніше буде сказати оббігати й перечитувати багато сторінок різноманітних словників, енциклопедій, щоби серйозно підготуватися.
Коли Пікі та його рідні сідали увечері в затишному куточку кімнати, яку для них виділили люди, то разом обговорювали тему наступної передачі. І бабуся та батьки згадували свої історії з життя.
Дорослі стали консультантами Пікі.
А добра сестричка Лі якось до повернення Пікі з дітьми зі зйомок взялася за читання книжок, аби Пікі мав змогу більше відпочивати. Вона читала швидко, мала добру пам'ять і детально розповідала про все своєму братику.
А пізніше навіть узялася писати сценарії програм, які сподобалися режисерові.
Якось Кеті зробила відеозапис того, як мишача родина правильно облаштувала своє життя разом з людьми, а Серж розповів, як сестра Пікі Лі допомагає брату готуватися до передач..
Через декілька днів для Пікі й Лі прийшла поштою цінна, хоч і невеличка бандероль. Хлопчик допоміг її розпакувати. І всі побачили маленькі книжки–енциклопедії, словнички, а ще до них – спеціальну розкладну легку лінійку для перегортання сторінок великих книжок. І ще додавався лист з адресою одного українського видавництва і пропозицією в будь-який час надсилати замовлення на книжки для зменшення, а також добродії просили чимшвидше повідомити їм, чи зручний для мишей шрифт і розмір літер вони дібрали.
Діти тут же написали листа з подякою, а в наступній передачі розповіли про це всім глядачам. От як!
І шрифт був якраз зручним, і перегортати сторінки стало добре. Бо раніше книжки відкривали мишенятам діти. Але бувало, що недочитане звечора Пікі переглядав наступного дня, бо діти вже йшли спати, і лише вранці відкривали йому потрібні сторінки. Мишенята було спробували робити це самі, та боялися пошкодити книжку. Тепер з допомогою лінійки вони вправно з цим справлялися.
Через перевертання сторінок раніше, правда, діти кілька разів спізнювалися до школи, але вчилися старанно, тому не відставали у навчанні. І їх за це не дуже сварили.
А Ля та Лю захопилися малюванням!
Друг сумує
Віту ж стало сумно. Пікі мав тепер з ким поговорити, увесь час був зайнятий. І рідко за своїми клопотами заходив до щура. Тому Віт тепер знаходив радість лише в їжі.
Порятунок друга
І от що сталося одного ранку, коли всі люди пішли з дому.
Пікі працював, його рідні ще відпочивали. Спершу він почув грюкіт кришки від каструлі об підлогу, а потім – пронизливий писк. Хутко побіг на шум до кухні і почув, як хтось у паніці кличе на допомогу з каструлі! Пікі швидко виліз на гарячий верх і побачив Віта, який тонув і не міг викарабкатися наверх. І до того ж йому дуже пекло, бо страва була досить гарячою. Пікі швидко гукнув рідних. Вони кинули в кастрюлю рушника й витягли Віта на волю.
У каструлі було гаряче овочеве рагу, а Вітові захотілося чогось смачненького, от він і поліз, щоб дістати кілька шматочків. Та й потрапив у пастку.
Віта намастити кремом на травах. І дуже швидко все загоїлося.
З тих пір Пікі часто кликав Віта до своїх рідних. Відтоді Віт уже повеселів.
Новий дім
Для нового будиночка тато дітей збирався замовити матеріал з дуба, а виготовленням житла згодилися зайнятися студенти-будівельники.
Креслення теж були готовими. Це тато Пікі разом з Віком, Міком і Діком, молодшим братиками Пікі, постаралися. Вони цілими вечорами сиділи над цим. Окрім розмірів кімнат, продумали зручні для всіх меблі, їх обшивку, навіть колір меблів і орнаменти на стінах за уподобаннями кожного.
У Віта, наприклад, мала бути кімната більша і двері вищі, широкі стіни планували оздобити орнаментом з овочів та фруктів. У його кімнаті окремо буде душ для купання, бо купатися Він дуже любить.
У тата й мами стіни спальні мали нагадувати їм про Україну. Вони хотіли бачити хлібні, осяяні сонцем поля, ошатні хатки з садками, соняхами, мальвами, калиноньку в лузі, а також портрети всіх своїх дітей.
Бабуся бажала для себе скромну кімнатку, однак рідні збиралися утеплити стіни кольоровою вовною з усіх боків, аби їй завжди було затишно і тепло.
У братиків Віка, Міка й Діка кімнати будуть однакові за розміром, різнитимуться лише орнаментом на стінах. Біля їх кімнат буде басейн і кабінки для душу.
Сестрички Лі, Лю та Ля захотіли жити в одній великій кімнаті. «Так буде веселіше!» – сказали.
Пікі ж мріяв про таку кімнату, де б розмістилася величезна бібліотека!
У них маленьких книжок поки що було не надто багато, але він сподівався, що з часом матиме їх значно більше. І хотів, аби в нього був такий довгий стіл, куди помістилися б одночасно багато великих розгорнутих книжок, щоби встигати за книжковими новинками, бо на перевидання у зменшеному вигляді потрібен ще додатковий час. І кошти.
Для маленької сестрички Ліки кімнатка мала бути казковою, бо вона була мрійливою красунею, яку всі рідні, і діти, й дорослі, найбільше любили.
Треба не забути розповісти вам, дорогі наші читачики, що уся мишача родина часто разом сідала за вивчення французької мови. Їх так радо прийняли у цій країні, що вони прагнули отримати якомога більше знань, та й у домі була багата бібліотека.
А далі…
Не хочеться вас розчарувати, діти, але мені все-таки доведеться розповісти про те, що сталося з Пікі згодом.
Здавалося б, мрії мишеняти збуваються: він поряд з рідними, працює над удосконалення життя, але…
Загроза
Тато дітей працював у конструкторському бюро. Будиночком зараз він не мав часу займатися через велике навантаження на роботі після відпустки. Але потроху домовлявся з колегами про допомогу.
Недавно до них прийшов новенький працівник, іноземець на ім’я Роберт, який вів себе замкнуто, ні з ким не заводив дружніх стосунків. А тут несподівано проявив такий інтерес до будівництва мишачої хатинки.
Дядечко Жак, тобто тато Кеті й Сержа, нічого не запідозрив від початку й погодився на його поміч.
У розмові з новеньким Жак повідомив, що вони хочуть зробити надбудову до свого нинішнього дому на даху спеціально для тварин. І думають спланувати там ще й зимовий сад.
Дядько Роберт захотів познайомитися з мишеням, аби дізнатися про його побажання щодо нового дому…
Гість у домі
І от увечері після роботи тато запросив свого нового колегу додому. Познайомив з дружиною, яка одразу за українським звичаєм щедро накрила стіл на честь гостя. Познайомив і з дітьми, яким гість здався підозрілим. Але вони нікому з батьків про це не могли сказати, бо ті страшенно були зайняті гостем.
Незнайомець добре знав французьку, хоч говорив із сильним акцентом. І він якось штучно намагався бути люб'язним з усіма. Та дорослі чомусь і цього не помічали…
Гість сказав, що так давно, як, власне, і кожна людина, мріє познайомитися з прославленим Пікі. І тато послав Сержа по мишеня. З Сержем вийшла й Кеті.
Діти відчували фальш, тому домовилися сказати, що мишеня зараз, на жаль, погано себе почуває. Так і зробили. А мишачу родину попередили, що до чого.
Тато сказав, що діти дуже люблять Пікі й піклуються про нього, тому жалкує, що гість не може сьогодні зустрітися з мишеням.
А той невдоволено скривився І висловився, що мав би поспілкуватися з ним чимшвидше, щоб уже почати планування оселі.
Серж вибачився, що втручається в розмову дорослих, і повідомив, що піклуватися про це немає потреби, адже план уже готовий, його продумали миші.
– От бачите, як усе спрощується! Я не перестаю дивуватися цими розумними тваринками! – із захватом висловився тато про мишей.
– Так-так, – почухав потилицю гість, – це справді дивина… І все ж я надіятимусь на зустріч із цим цікавим створінням…
Потім сказав, що дуже поспішає. Вибачився і швидко вийшов.
Серж пішов, аби провести гостя, бо так наказав йому тато. Але хлопчик не наздогнав цього чоловіка. Зате почув, як той по телефону комусь розчаровано і по-змовницьки щось казав.
Тато, звісно ж, у підозри дітей не повірив. Але вирішив для себе надалі бути все ж обережнішим з малознайомими людьми.
Увечері переглянув усі креслення, ще раз висловив захоплення мудрістю мишей у плануванні і вніс лише незначні зміни.
Прикро…
Того дня на зйомках усе було, як завжди, якщо не брати до уваги те, що у студії з'явився новий працівник. Казали, з гарними рекомендаціями. Проте він нічим особливим, на думку Сержа, не вирізнявся. Хіба тим, що кілька разів надсилав комусь повідомлення. І очі мав верткі, непостійні, наче в лиса.
Передача ось-ось мала закінчуватися. І тут цей новенький кивком покликав Сержа за двері. Хлопець був сьогодні без Кеті, бо її разом з мамою запросили українці Франції виконати кілька дум на святі. Оператори були зайняті.
Серж вийшов. І тут йому на голову ніби щось упало. Потім його кудись понесли, зав'язали рот ганчіркою, посадили і тісно прив'язали до стільця. Усе відбувалося, наче вві сні…
А тим часом у студію після передачі зайшов з оплесками якийсь чоловік, наблизився до Пікі з дивною посмішкою і запрошенням виступити у них на передачі.
Оператори вже складали апаратуру. Скориставшись із цього, незнайомець схопив мишеня й вітром вискочив у двері.
Коли присутні оглянулися, мишеняти не було. Не було й Сержа, який завжди усім дякував за роботу, коли забирав Пікі.
Кинулися шукати. Аж у найдальшій кімнаті знайшли хлопчика, який уже прийшов до тями й намагався самотужки вивільнитися від мотузків.
Отак викрали Пікі.
Усі вдома захвилювалися.
З екрану оголосили про розшук злочинця-викрадача, обличчя якого все ж запам'ятав Сергійко. Але того незнайомця ніхто ніколи не бачив раніше, бо ніяких новин ні від кого й не надійшло.
Усе вело до думки, що викрадення давно і добре сплановане…
Але від цього нікому краще не ставало.
Пошуки
Пошуками зайнялося керівництво країни. Підключилася й Україна.
Насправді мишеня було вже в аеропорту. Його хотіли вивезти для досліджень в секретну лабораторію іншої країни.
Пікі чув знайомі звуки аеропорту. Він сидів у клітці з міцно зварених металевих прутів, отвори між якими не давали надії вибратися на волю. Ця клітка була поміщена в дерев'яний ящик, у якому щілини були більшими. Та як вилізти з металевої кліті?
Йому наклали їжі, але Пікі до неї й не доторкнувся.
В аеропорту оголосили про відміну рейсів за кордон на всі маршрути через погану погоду. Тому його знову кудись повезли. Певно, на таксі, бо до мишеняти долітали звуки радіозв'язку, яким перегукуються таксисти. Подати голос Пікі не міг, бо дерев'яний ящик було обгорнуто фольгою поверх товстого шару вати, що глушило звуки.
У якомусь приміщенні ящика врешті звільнили від вати, фольги і накрили темною тканиною.
Потім була довга тиша.
Тоді викрадач знервовано говорив на невідомій для Пікі мові по телефону. Потім той чоловік кудись виходив, грюкав дверима. Тоді знову повертався. І знову говорив по телефону…
Добре, що Пікі не турбували. Так пройшло кілька діб. Пікі так і не з’їв ані крихти. Зате він став тонким і худим.
І ось його знову повезли в аеропорт. Як і раніше, запакувавши, як подарунок. І знову на таксі.
Окрім водія й викрадача в салоні були ще кілька чоловіків, видно, сторонніх.
Пікі спробував пробратися між металевими решітками – і цього разу йому це вдалося!
У дерев'яному ящику щілини між дощечками були досить широкими. Заважала лише фольга, яку нечутно не перегризеш.
Але, на щастя, їх зупинила патрульна служба. Усіх попросили вийти з автомобіля і стати осторонь.
Поки людей відводили, Пікі зосередився лише на одному і швидко прогриз фольгу.
На волі
І от він – на волі. Миттю заліз під обшивку сидіння і завмер. Поліція не знайшла нічого підозрілого і відпустила людей.
Автомобіль рушив далі. В аеропорту всі вийшли. Таксист від’їхав на зупинку, відчинив дверцята і став чекати нових пасажирів.
І Пікі непомітно вискочив з автомобіля.
Накрапав густий дощ.
Він не знав району, в якому знаходиться. Взявся перебігати дорогу, старався уважно дивитися, щоб на нього не наїхали велосипедисти чи автомобіль. І ось добіг до тротуару. Та не помітив, що в тому місці, де він мав підніматися на тротуар, якраз стояв двірник. І саме замахнувся мітлою біля Пікі, не бачачи мишеняти, аби змести воду між щілини решітки, туди, куди з ревом стікала вся дощова вода. І Пікі, щоб не потрапити в сильний водяний потік, щосили ухопився за мітлу. Тут, на щастя, до двірника хтось озвався, і той на хвильку зупинив роботу. Пікі, скориставшись цим, хутко вибрався на тротуар. Неподалік побачив магазин та й прошмигнув разом з покупцями всередину. Заховався в куточку, звідки було добре видно все навкруг. Скоро обсох і зігрівся.
Тут до магазину вбіг хлопчик, теж шукаючи сховок від дощу. Одягнений він був скромно, але чистенько. Та його одяг був геть мокрим.
Коли хлопець трішки зігрівся, то підійшов до вітрини і задивився на дитячі конструктори. Їх було так багато, що в нього просто розбігалися очі! Напевно, малюк уявляв, що міг би скласти з деталей конструктора, якби міг купити…
Мить захоплення хлопчика несподівано порушив господар магазину, товстий лисий чоловік, який підійшов до малого ззаду й різко гаркнув йому на вухо, щоб він ішов геть. Хоч хлопчик тут нікому не заважав. І людей у магазині було зовсім небагато…
Дитина здригнулася всім тілом від несподіванки, поглянула на чоловіка очима, повними дрижачих сліз, тоді зіщулилась і, похнюпивши голову, вийшла під дощ. Мишеня побігло за ним. Добре, що двері автоматично відчинялися і зачинялися.
Хлопчик нікого і нічого, здавалося, не помічав, у його очах стояли сльози та ще й ішов, не перестаючи, дощ. «Раз бідний, то не можна дивитися на іграшки?! Але я такий же, як всі, я теж людина!..»
Так він пройшов десь пів кварталу. Потім побачив поблизу зачиненого на обід кафе накриття зі столиками й стільчиками, де нікого не було, оглянувся, чи хоч звідси його не проженуть, і боязко присів.
Хлопчик почував себе зараз нижчевартіснішим від усіх інших людей. І відчуття холоду перебивалося іншими відчуттями, сильнішими від тих.
Йому було боляче.
Пікі теж змерз. Його одяг, як і в хлопчика, був мокрим.
І Пікі вирішив познайомитися. Він виліз на стіл і промовив до хлопчика по-французьки:
– Не журися. Це не біда. Все у тебе буде добре.
Хлопчик протер очі і побачив мишенятко в строгому костюмі й червоному кептарику.
У нього вдома не було телевізора, він не знав, що перед ним мишеня, яке всі шукають і за яке оголошено велику винагороду.
І Пікі попросив віднести його в якесь людне місце. Вони помітили неподалік ще одне кафе, де за столиками сиділи люди. Хлопчик підійшов до стійки і посадив Пікі на столику біля продавця. Мишеня одразу помітили присутні! І впізнали!!
Один чоловік підвівся і мовив до всіх: «Друзі! Та це ж Пікі! Ну, впізнаєте? Мишеня, яке викрали! Мої діти так люблять його передачу!»
– Справді, це ж те мишеня, яке шукають! Моя дружина так хвилюється за нього! Уявіть, наші діти втратили апетит, відколи зник Пікі. Подзвоню-но їм швидше, повідомлю гарну новину! – відізвався інший.
А одна дівчина вийняла хустинку й накрила Пікі, щоб він витерся, тоді замовила хлопчикові й мишеняті гарячого зеленого чаю і тістечко.
Продавець кудись телефонував.
Хлопчик спершу соромився, боявся, але доброта цих людей його все-таки розчулила, і він ледь стримав сльози. Він зрозумів, що світ – це не тільки той продавець іграшок...
Дехто фотографувався з хлопчиком і Пікі, розпитував, що сталося. Та Пікі не встиг нічого розказати, бо скоро по нього приїхали з дому.
А коли у мишеняти запитали, хто є його рятівником, то Пікі показав на хлопчика, якого, як тепер з'ясувалося, звати Полем.
Усі вдома так зраділи!
І Пікі оголосив, що цей хлопчик допоміг йому прийти до людей.
Мама Сержа й Кеті підшукала сухий одяг дитині, усі зігріли хлопчика увагою, гарячим обідом і не переставали йому дякувати.
Невдовзі привезли премію. І Пікі тільки запитав у Поля, коли вони лишилися удвох:
– Ну а тепер, друже, ти віриш у дива?
Хлопчик подивився і крізь сльози мовив:
– У мене мама дуже хвора, їй треба чимшвидше купити ліки і ще щось поїсти. Це все, що я хотів би… Я дуже вдячний тобі, Пікі, за все, але ж я тебе не рятував! Я тільки відніс тебе до людей, і все.
І він опустив очі донизу:
– Як я трохи підросту, зможу заробляти, а поки мені не вдається знайти роботу, хоч для цього я кинув школу і вже тиждень шукаю...
Тут хлопчик підняв очі і глянув сумно-сумно:
– Але я далі шукатиму…
Пікі бачив перед собою чесну, порядну людину і дякував долі, що звела його з ним, він був щасливим від того, що може йому допомогти.
– Скажи, Полю, – запитав він, – а крім мами у тебе більше немає рідних?
– Нікого, тато нас покинув… Давно… Ми з мамою.
– Любий Полю, ти таки справді мене врятував! Серед усіх я повірив тільки тобі, і ти не заподіяв мені зла, навіть про винагороду нічого не знав, а допоміг! Ти –справжній рятівник. А зараз розкажи, де ви живете.
І попросив дорослих проїхати до хлопчика додому. Вони так і зробили.
Кімнатка, у якій мешкали мама з сином, була дуже тісною й убого обставленою, а стіни… Стіни внизу покриті цвіллю, підлога – з майже протрухлих дощок. Коли на неї ступали, з-під дощок виходили хмари пилу…
І мама Поля – дуже добра людина. Вона любить свого сина. Та через хворобу не може встати. І родичів у них тут нема. Тому не було від кого чекати допомоги.
А при підтримці нових знайомих мама Поля швидко одужала і скоро вони перейшли жити до власного просторого будинку на околиці міста, де мамі порадили жити лікарі. У них тепер було все необхідне. А хлопчикові не треба було шукати роботу. І він залюбки пішов до школи. І там йому добре!
Ця сім'я тепер не самотня. Поль з мамою приходять у гості до Пікі. А Пікі з рідними провідує Поля та його маму.
От подумайте, діти, скільки любові у маленькому серці Пікі! Скільки добра він робить оточуючим!!
А чи добре жити на світі і комусь допомагати? Звичайно, добре! Тому що все добро, яке ми робимо іншій живій істоті, щораз повертається до нас. І коли хтось сядe і плаче: «Чого мені так погано?! Ніхто мені нічого не принесе, не купить, не подарує, доброго слова не скаже…», а не треба чекати, треба самому комусь це робити. І тоді ви не зогледитесь, як у вас з'явиться багато друзів, і всі вони будуть дбати про вас і вам допомагати. І вам стане затишно і тепло у світі! Таке життя. Тому що коли закрадається в наше серденько, в душу зло, тоді ми стаємо самотніми. А ми можемо самі себе вилікувати, бо кожна людина сама собі – найкращий лікар! І чим більше в серці доброти, тим ясніше людина світиться і тим приємніше біля неї іншим.
Якби всі люди стали добрими, щирими, яким би справді радісним було наше життя!
Усе стало на свої місця!
Відтепер життя у родичів Пікі і в людей, які так його люблять, пішло у звичному ритмі.
Наступного дня Пікі й Серж мали їхати замовляти полотна для Ля та Лю. Бо відтоді, як Катя показала їм зняті в музеях д’Орсе, Кань-сюр-Мен та в паризькому луврі картини Пера Огюста Ренуара (народженого 25 лютого 1841 року, він з 15 років продавав свої роботи-карикатури), Клода Моне (народженого в Парижі 14 листопада 1840 року), Жана Франсуа Мілле (народженого 4 жовтня 1814 року в Нормандії, в сім'ї органіста місцевої церкви), інших прекрасних художників, вони захотіли спробувати працювати олійними фарбами. Досі Лі, Ля та Лю малювали, і досить непогано, аквареллю.
Олійні фарби мама дітей для мишенят уже придбала, і пензлики спеціальні також замовила. Не вистачало лише полотен. Та сестрички-художниці не чекаючи взялися олійними фарбами малювати на папері. А пізніше вони самі навчаться готувати полотна.
А маленька сестричка Лізі висловили бажання навчитися грати на скрипці. Тому в одній з передач режисер звернувся до глядачів з проханням знайти майстра, який міг би виготовити мініатюрну скрипку для талановитої сестрички Пікі. Поки що вона з Катею вивчає музичну грамоту. А Катя дуже гарно грає на бандурі, струнному українському народному інструменті. Її гру усі в домі дуже люблять.
«Тепер усе змінилося. Як добре, що все стало на свої місця!» – думав Сергійко. І так думали всі в цьому домі, де став таким щасливим Пікі.
Пікі допомагає Сергію у навчанні
А Сергійко всерйоз зацікавився біологією. Якщо в нього раніше з цього предмета стояло «добре», то тепер йому було б просто соромно не знати біологію на «відмінно».
Тепер вони й уроки готували разом з Пікі. Хлопчик гортав підручники, посібники, і вони разом шукали відповіді на запитання глядачів чи на питання з домашнього завдання Сергія.
А на уроках, коли клас вивчав нову тему, Серж міг змістовно доповнювати розповідь учителя. І урок виходив цікавішим.
От, наприклад, сьогодні вони готували розповідь про цікавих тварин! До них прийшло багато запитань від глядачів. І Ля згрупувала питання таким чином:
найбільші тварини планети,
цікаві тварини світу,
священні тварини.
І от Сергійко взявся працювати з великою енциклопедією. А Пікі – зі своєю маленькою.
– Мене цікавить питання про найбільших тварин світу! – оголосив Сергій. – Що скажете, друзі?
– Тоді я готую розповідь про священних тварин, – сказав Пікі, – дещо пам’ятаю про це і з розповідей своєї бабусі.
Тож для Лі лишилася тема цікавих тварин. І вона залюбки взялася за діло.
Зі щоденника Сержа
Послухайте, друзі, про жирафів
Уявляєте, добродушне і миролюбне жирафенятко через 2 дні від народження вже бігає і стрибає! Його зріст доволі солідний – більше двох метрів, а вага –70 кг. Батьки здалеку бачать небезпеку і відважно боронять своїх дітей, б'ють ворога так сильно ногами, що той відступає. Тікають навіть леви!
Дорослі жирафи для діточок пригинають гілки дерев, щоб малі їли листочки. Не бояться навіть колючок акації. Діставати високе гілля допомагає язик довжиною до 50 см!
Жирафи бувають плямисті, сітчасті… Багато різних видів. Їх зріст сягає до 6 м.
Колись давно-давно арабські володарі посилали жирафів у дар іншим правителям, щоби висловити своє шанування і дружне ставлення.
Бережімо цих тварин!
Про слонів
Якщо вага дорослого жирафа досягає тонни, то слон може важити…
Азіатський слон (його ще називають індійським) важить до 5 – 6 тонн, зріст має до 330 см. А живе 50 – 70 років. Африканські слони можуть важити до 7– 8 тонн.
Як же їх розрізнити?
Якщо у слона спина ледь увігнута – це африканський слон, а якщо піднята – то індійський.
Мама виношує маля майже два роки, дитинча при народженні важить 100 кг. І мама годує його 3 роки.
Дорослому слону потрібно на добу до 200 кг рослинної їжі, а ще до 140 л води.
Слони уміють перепливати річку, мами при цьому притримують хоботом своїх діток.
У них гарна пам'ять, добрі слух і нюх.
Про страусів
Це найбільші птахи, які дуже-дуже швидко бігають, але не літають. Важать 100 – 140 кг. Висота їх – до 2,5 м.
6 – 8 яєць висиджують обоє птахів по черзі, дуже турботливі батьки, від спеки прикривають пташенят своїми піднятими великими крилами.
Про китів
Найбільшою твариною моря є кит. Кити є зубасті – наприклад, касатка має до 180 зубів, і є кити вусаті. Зубасті кити важать від 20 аж до 150 кг.
Мама, коли народжує маля, годує його молоком.
Вусаті ж кити замість зубів мають рогові пластинки. Наприклад, смугач довгорукий або горбань.
Його довжина може сягати до 15 м, у нього на спині горб, це жировий плавець.
Гренландский кит має довжину тіла до 20 м, їсть великих риб. Фонтан води може викидати до чотирьох метрів у висоту!
Трохи схожий на щуку один із беззубих китів – смугач малий.
А смугач справжній або фінвал – найшвидший з китів, має довжину тіла до 23 м.
Кит може жити і в холодному Льодовитому океані, а все тому, що під шкірою у нього накопичується жир.
Про верблюдів
Верблюд двогорбий або бактріан любить їсти степові рослини - полин, чагарники, що ростуть на солончаках.
Солончак – ґрунт, насичений солями. Там бідна рослинність (рослин мало).
Тваринам необхідна сіль, яка міститься в рослинах цих земель. Якщо солі недостатньо, то тварина швидко худне.
На жаль, верблюд не вміє оборонятися від хижаків ногами, він просто плює і кричить.
Мама виношує маля 13 місяців.
Верблюд одногорбий або дромадер має зріст до 230 см, важить 400 - 700 кг, він більш перебірливий у харчуванні. Мама виношує маля 15 місяців, годує більше року.
Верблюд має запаси поживи в горбах і може прожити тиждень без води. Цікаво, що товста шерсть береже тварину від перегрівання.
Про цікавих тварин
Щоденник Лі
До цікавих тварин можна віднести мишу-крихітку, яка любить мешкати на болотах. І ось чому. Ця тваринка своїми гострими зубками старанно розділяє верхівки очеретини на тоненькі смужки, тоді вміло їх переплітає між собою і так будує міцне гніздо, яке висить над землею чи кущем і гойдає її малят.
Миші є й хатні, лісові, у польових на спині темна смуга, смугасті або варварійські мешкають у Північній або Центральній Африці.
Живе в Австралії особливо красивий птах з чарівною назвою лірохвіст. У тата-птаха хвіст нагадує ліру.
Птах з квітковою назвою гоацин гарно плаває і лазить по деревах, а важить десь 900 г, не літає. Живе біля річок Амазонки, Оріноко.
Зі 130 видів зозуль представниці 50 видів підкидають яйця в чужі гнізда.
Птах руль-руль з Південної Азії має розміри з куріпку, харчується рослинами і комахами.
Найменші на планеті птахи – колібрі, їх є близько 400 видів. Серце птаха за хвилину може робити до тисячі чотириста ударів, а крильця до 50 помахів за хвилину. Зате коли вночі вони сплять, висять униз головою, у цей час їх серце сповільнює удари, а температура тіла дуже знижується, це наче сплячка, яка минає з першими променями вранішнього сонця. Птахи одразу ж летять до квітів і смокчуть нектар своїм трубчастим язичком.
Цікава назва птаха — секретар
Секретар ніби одягнений у чорні шорти до колін, а навколо очей має схожі на окуляри круги без пір'я, має дужі ноги, важить десь 70 кг.
На яйцях сидить тільки дбайливий батько, птах шоломоносний казуар, який мешкає в Новій Гвінеї і споживає рослинну їжу.
Такий же дбайливий батько й імператорський пінгвін. Він більше як 60 днів гріє яйце своєю складкою внизу живота і зовсім не харчується. Коли маля вилуплюється, його доглядає мати, а батько іде їсти.
У сіні, висячого папуги, гарне яскраве забарвлення пір'я. А папуга Ара має довжину тіла до метра, а його пір'я переливається майже всіма кольорами веселки.
Птах ківі з лісів Нової Зеландії майже не має крил, тож не літає. Зростом він до 50 см, важить до трьох з половиною кілограмів, любить їсти черв'яків. Яйце птаха важить 450 г.
Журавель-красавка, вінценосний журавель або павиний, журавель сірий – надзвичайно чарівні птахи.
Про священних тварин
Підготував Пікі
Мангуст єгипетський (або іхневмон), певно, був священною твариною в Стародавньому Єгипті, ці тварини трохи більші за нашу кішку, хоробрі, нападають на зміїв, буває, їдять пташок, пташині яйця.
Лелеки в нашій Україні здавна вважаються священними. За легендою, вони приносять людям немовляток. Дарують щастя.
В Азії здавна шанобливо ставилися до слонів, так, індійський бог мудрості Ганеша мав вигляд людини з головою слона.
Величні лебеді
Лебеді є найбільшими водоплавними птахами. Наприклад, чорні лебеді мають яскраво-червоного дзьоба з білим кінчиком, тіло чорне. Чорношиї лебеді білі з чорною шиєю і сірим дзьобом.
А от лебідь-шипун білий, та з червоним дзьобом, голова його гірчичного кольору, а ноги чорні. Коли невдоволений, шипить. А лебідь-трубач білий, як шипун, от тільки має чорного дзьоба. Спілкується криками.
Лебідь-кликун білий, та його дзьоб лимонного кольору з чорним кінчиком. Американський лебідь найбільше схожий до кликуна, та має коротшу шию. І малий лебідь схожий на кликуна й на американського лебедя.
Їдять лебеді комах, їх личинок, черепашок, жаб, ракоподібних, дрібну рибу, траву, листя верби, водорості, ряску.
Лебедів шанують здавна, цього птаха вважають символом шляхетності і чистоти. В Англії ще більше 600 років тому лебедя-шипуна називали королівським птахом.
На нашій планеті налічили близько 30 видів ібісів. В Україні живуть коровайка і колпиця. А в Єгипті цим птахам поклонялися, можливо, за те, що вони рятували людей – хапали зміїв!
Природа така чудова, бережімо її, друзі!
В Україні люди зацікавлено спостерігали за життям і справими розумного мишеняти.
Скоро на прохання українців урядом Франції було видано розпорядження оберігати цю унікальну мишачу родину.
І невдовзі біля будинку, де жив Пікі, почали постійно чергувати охоронці. Це, мабуть, перший в історії приклад такої турботи про тварину.
А ще через кілька місяців по тому уряд Франції запросив Пікі на зустріч.
Підготовка до візиту
Родина людей дуже хвилювалася. Вони ще не знали причини зустрічі. Боялися, що, можливо, Пікі заберуть від них…
Вранці першою прокинулася Ля. Вона пішла обдивитися одяг Пікі, чи він, бува, не зім’явся за ніч. Хоч з вечора усе було підготовлене. А новенький строгий костюм пошили спеціально для такої події.
Правда, вперше в житті Пікі мав іти без свого улюбленого кептарика. Та він розумів ситуацію.
На урочистій церемонії Пікі надали… громадянство України і Франції.
На церемонії був присутній посол з України.
Усе пройшло дуже тепло й урочисто.
Пікі й зараз із величезним хвилюванням згадує цей день.
Він закликає усіх берегти наш досконалий, прекрасний і затишний світ.
Зараз він живе в Україні. У простому будиночку, біля річечки, де красується чарівна калинка. Увечері Пікі розповідає своїм онукам-правнукам про все побачене і відчуте, вчить їх чинити добре і любити життя. А на його голівці незмінно красується червоний кептарик.
Щасливого і наповненого добрими справами, змістовного життя бажає вам, мої дорогі читачки, уся моя родина.
(Весна 2009)
Казка люб'язно надіслана авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Ілюстрації Катерини Кученко.
