Галина Мирослава. "Січнева подорож на один день до Турку (Фінляндія) через Ґданськ (Польща)" - продовження: «Розсипатись на пікселі»

 

 

 

Галина Мирослава

Січнева подорож на один день до Турку (Фінляндія) через Ґданськ (Польща)

(продовження)

 

«Турку. Розсипатись на пікселі»

 

Перейти на початок розповіді Галини Мирослави про січневу подорож на один день до Турку (Фінляндія) через Ґданськ та Сопот(Польща)

 

Рано вранці машину, якою мої друзі мали везти мене до аеропорту, довелося визволяти з льодової кірки. Хоча температура в межах 0 градусів, вологість і певна солоність Гданської затоки Балтійського моря, додам, що Балтійське море (колись Варязьке) - одне з найменш солоних морів світу, бо до нього стікається велика кількість прісноводних рік, зробили своє. Трошки часу — і я в аеропорту. Реєстрація вже почалась. Вона проходить спокійно й оперативно. Зона очікування справляє дуже приємне враження. Маю час порозглядати вироби з бурштину, опудало ведмедя, купити собі води в дорогу. 

Починається посадка. Пасажирський салон на третину порожній, хоча квиток з Ґданська можна було купити за 9 доларів, навіть не євро. Маю можливість пересісти на місце біля вікна в сусідньому ряду. Навпроти дівчина розляглась спати на трьох стільцях, як це інколи буває в напівпорожніх міжміських автобусах. Насолоджуюсь світанком з вікна літака. 

 

 

Минає година, потім ще пів... І от ми сідаємо... На місцевому годиннику 9.30, як в Україні, у Гданську зараз 8.30. На виході пасажирів зустрічає жінка з собакою. Слава Богу, що не з левом, символом Фінляндії, Львова теж. Ніяких перевірок документів, черг, просто виходиш місто — таке у мене вперше. Не маю нічого, що треба реєструвати на митниці, не треба чекати на валізи, тому економлю купу часу. Подумки радію, що летіла не з України, бо не доводиться вистоювати в чергах, щоб оформити документи. Аеропорт маленький, після львівського, київського, братиславського і гданського він видається тісним, підсвідомо хочеться розсунути плечима.

Путівник по Турку обіцяє "розсипатись на пікселі від задоволення". Додам — і від здивування.

Виходжу надвір. Очікуваного холоду й снігу, притаманних Фінляндії попередні зими, цього року мені не побачити. Трішки зимніше, ніж у Гданську. Нема вітру. Воно й не дивно — Аландський архіпелаг Балтійського моря захищає місто від вітрів. Так, найбільший (1552 км² з яких близько 27 км² складають річки та озера, завдовжки 130 км з півночі на південь, 6757 островів, заселених 60) і найгарніший у світі Архіпелаг знаходиться тут.
На виході з аеропорту стоїть автобус, він за 4 євро везе мене до міста (назад добиратимусь за 3). Якби не зима, коли швидко темніє, і  в запасі у мене раптом виявилось більше, ніж один день, пішла б пішки. Квиток діє на всіх міських автобусах незалежно від напряму впродовж двох годин, можна виходити й сідати знову, тільки є одне зауваження: сідати у транспорт треба зі сторони водія, який продає або реєструє квиток. Мала необережність зайти наступного ранку через середні двері автобуса. Ніколи не забуду очей пасажирів, які при виході з буса бачили, що я рихтуюсь зайти. Жодного слова докору я не почула, однак їхні пронизливі погляди говорили аж занадто голосно, що обурення їх переповнило, що вони на грані вибуху, мить - і знесуть мене як брилу льоду з вершини гори на місце внизу, де стою. Така реакція "виховує"  миттєво. Водій відразу підкликав мене до себе і взяв квиток, аби перевірити його апаратом, розташованим між вхідними дверима і кабіною водія.

 

 

Виходжу неподалік порту і перше, чим себе бавлю, — переправляюсь на безкоштовному жовтогарячому паромі Föri міста Турку (назва шведською, яка тут функціонує наряду з фінською, звучить Обу, Åbo, перша літера — річка українською, bo — жити, тобто ті, хто живе вздовж річки) на другий бік артерії міста — річки Аура (Аурайокі, йокі — річка), береги якої фіни називають просто: Цей і Той. Цей — назва берега, де стоїть головний 700-літній собор міста, у якому щорічно проводиться різдвяна служба, яку транслюють по фінському телебаченню. Фіни дуже цінують свою різдвяну традицію — оголошення різдвяного миру. Це традиційне попередження про неприпустимість злочинів у час свят відбувається на Старій площі (Vanha Suurtori, ванга — стара українською) поблизу Катедрального собору з балкона будинку неподалік культурного центру. 

 

 

Прокладаю свій перший маршрут з Того берега на Цей, поки не до центру, а від нього. На палубі порома можна стояти не тримаючись, він рухається по воді тихо, спокійно, плавно. Зауважую незвичний пам'ятник: риб'ячий хвіст, що виринає з води. У Турку досить багато несподіваного. Місто живе іншим життям, відмінним від нашого, у чомусь це добре, навіть дуже, а щось мене насторожує, напружує. У Польщі я почувала себе вдома, а тут зовсім не так. З порома помічаю фунікулер Фуні (Funi), він тягне свій вагончик від вулиці Ліннаннакату, на зупинці біля якої я вийшла, вгору. Фуні відвозить пасажирів на один з семи пагорбів Турку — пагорб Каколанмякі, фінською - Kakolanmäki, шведською - Kakolabacken (офіційних мов у Фінляндії дві, що є наслідком спільної історії, російська мова не прижилась, хоча перебування в Російській імперії Фінляндія теж пережила). З середини XVI століття питна вода з джерела на цьому пагорбі потрапляла в замок Турку місцевим дерев'яним водопроводом, першим на території Фінляндії. До XVIII століття на цвинтарі, розташованому на пагорбі, ховали мешканців замку. Згодом (XIX століття) на цьому місці була збудована сумнозвісна в'язниця Какола, вона діяла аж до 2007 року, тут відбували покарання найстрашніші злочинці Фінляндії. В'язнів залучали до робіт у кар'єрі. 

 

 

У стайні біля в'язниці тепер музей, у парку працюють ресторани й кафе, де їжу подають з посуду, що нагадує тюремний, розмови й їжа в цих місцях пов'язані з тюремними звичаями, біографіями засуджених, планами втечі, татуюванням, з напоїв продається пиво з крафтової пивоварні Какола. Будівлі в'язниці останні роки перебудовуються під готелі, дизайнерські крамнички, приватне житло. Щоб заманити туриста, проїзд на фунікулері безкоштовний. 

Раніше думала, що місто Турку має бути схожим на столицю Естонії Таллінн або на естонське місто Тарту, які відвідувала в дитинстві. А от і ні... Відчуття місцевості зовсім інше. Хоча щось спільне є. До речі, разом з Таллінном Турку визнавали Європейською столицею культури у 2011 році. Місто відоме ще й тим, що у 13 столітті тут вже працювали дві школи, у 1640-му році в Турку відкрився перший університет — Королівська Академія, вона була перенесена до Гельсінкі після пожежі в Турку в 1827 році й з неї постав Гельсінський університет. Тут, до того ж, працювала перша в Фінляндії типографія.

Турку — найдавніше місто Фінляндії, стара столиця шведської провінції Фінляндія, до 1840-х років мало статус найбільшого міста в країні, зараз займає почесне друге місце за значущістю, воно колись належало до регіону Суомі, який згодом став назвою усієї країни. На початку 1810-х років, коли була утворена офіційна столиця Гельсінкі, кілька урядових відомств з Турку перебрались до Гельсінкі, але архієпископ Фінляндії залишився в Турку, де й перебуває досі. Історія міста пов'язана з вікінгами, римлянами, шведами, новгородцями, карелами, данцями, німецькими колоністами, Російською імперією. Єдиний шведськомовний університет Фінляндії, який називається Академія Обу (не плутати з Королівською Академією), розташований саме у Турку, цей навчальний заклад відповідає за вищу освіту всього шведськомовного населення країни.

Чудове розташування у гирлі Аури в Балтійському морі у Замковому фіорді надає місту особливої привабливості. Папа Римський вперше згадав про Турку у 1229 році, відтоді цей рік використовується як рік заснування міста. Фінська назва Турку (Turku) етимологічно пов'язана з давньоруським словом торг. Хоча з цим трактуванням теж не все ясно, бо подібне слово можна знайти у шведській мові теж. Існує гіпотеза про заснування міста новгородськими купцями на території фінського племені задовго до 1229 року, однак з цим не всі вчені погоджуються. Долина Аури заселялась з часів залізного віку і вже тоді процвітала і була відносно густонаселеною.

 

 

Рухаюсь у сторону замку, тільки з іншого боку. Розглядаю пришвартовані до берегів кораблі, деякі з них служать кафе й ресторанами, бачу крани й новобудови з широчезними й височезними вікнами від підлоги до стелі, дивні металеві конструкції біля будинків. Вода в Аурі не дуже приємного кольору, якась сіра, хоча води Фінляндії визнані ЮНЕСКО найчистішими з вод 122-х країн світу. Багато чого залізного навколо, іноді під ногами металеві листи, на яких потрібна обережність, адже температура низька, досить слизько. Подекуди на стовпчиках біля Аури видно іржу. Не завжди можу здогадатись, що означають металеві конструкції біля житлових будинків і установ. З другого боку річки зауважую трубу компанії Turku Energia з кислотостійкої сталі. На ній світяться неонові числа Фібоначчі від 1 до 55-и, безрезультатно намагаюсь розгадати зв'язок між електричним струмом і числами Фібоначчі. Згодом на колонах з іншого боку Аури роздивлятимусь інші послідовності чисел. Цей димохід заввишки 106, 5 метрів — один з найвідоміших символів міста. Він збудований у 1908 році й завжди викликав інтерес. А у 1994 році влада Турку вирішила зробити з труби грандіозний мистецький об'єкт з метою покращити вигляд міста, задум був такий: труба повинна не руйнувати міське середовище своїм виглядом, а покращувати його. Екологічну арт-інсталяцію заввишки 35 метрів з числами, кожне з яких досягає 2 метрів, виконав італійський художник Маріо Мерца, який зробив кілька інсталяцій у світі, присвячених послідовності чисел Фібоначчі, зокрема на будівлі Моле-Антонелліані (Національний музей кіно Італії) в Турині, назва цікавим чином перегукується з Турун (Turun), ще однією назвою Турку. Об'єкти Маріо представлені також у Музеї Помпіду в Парижі, Музеї Ґуґґенгайма в Нью-Йорку, Музеї Людвіґа в Кельні. Напис у Турку художник назвав "метафорою прагнення людини до порядку та гармонії серед хаосу". Об'єкт натякає на дві основні наукові галузі університету Турку: теорію чисел і математичну біологію. У Турку серйозно займаються дослідженнями з майбутнього: біомайбутнього, цифрового майбутнього, культурної пам'яті, соціальних змін, розробляють різні системи діагностики. Містяни пишаються тим, що кожна дитина міста добре знає послідовність Фібоначчі. 

 

 

Доходжу до тунелю в скелі. Він справляє на мене враження. Здавалось би, що це просто камінь, а маю таку слабість - люблю. Тут йде будівництво. На протилежному боці перед входом до Морського музею лежить знаменита Ромашка. Прекрасний пам'ятник квітці. Виловлюю очима на безсніжній дорозі хлопчика на роликових лижах, та не встигаю сфотографувати. Якась дівчина бігає з триногою то попереду мене, то позаду, намагається зазнимкувати катер "Ольга".

Повертаюсь до порома, насолоджуюсь переправою. От уже й другий бік Аури, можливо, й моєї аури, бо відчуття інші. Тепер пора йти вздовж річки до Морського музею. Знаю, що це один з найкращих центрів вивчення мореплавства й суднобудування. Forum Marinum був створений у 1999 році шляхом злиття Музею мореплавання міста Турку, заснованого в 1977 році, й Музею 1936 року історії мореплавства Академії Або (за звучанням, як я вже згадувала, Обу). Форум розташований у колишніх будинках державного складу продовольчого резерву (будівля Kruununmakasiini) і кооперативної спільноти (будівля Linnanpuomi). Музейні кораблі, катери, рибальські судна в приміщенні й вздовж річки. 

Турку має чудові можливості для рибальства, рибальство — одне з найпоширеніших захоплень на цій території. Через кілька годин біля готелю, де маю заночувати, побачу накриті від опадів човни у дворах. Життя біля архіпелагу підштовхує людину, яка вибрала це місце, до впорядкування власного життя відповідно до природи. Для того, щоб побачити архіпелаг у всій красі, варто приїхати сюди в червні-липні, коли у Фінляндії, країні полярного сяйва, стоять місячні ночі. З Турку прокладені кілька маршрутів пішки (вздовж берегової лінії, є можливість ночівель у висячих наметах, що прив'язуються до дерев трьома кінцями), а також за допомогою різних водних видів транспорту.

 

 

Музеї в Фінляндії не з дешевих. Якби я була впевнена, що встигну побувати в кількох, замовила б напередодні карту, що дає можливість відвідувати музеї дешевше, однак не планувала, та в момент наближення до музею цікавість спокушує — і я, на трішки знітившись, заспокоююсь і віддаю 12 євро за вхід. Щоправда, квиток розрахований на 2 дні, на жаль, сама скористатись такою можливістю не можу. Від перших кроків у Морському музеї мене супроводжує відчуття, що перебуваю на кораблі. Постійна експозиція Форуму присвячена історії суднобудування і мореплавання Південно-Західної Фінляндії й Аландських островів, а також Військово-морських сил Фінляндії. Рухаюсь занадто швидко, щоб осмислити й запам'ятати, хоча дещо таки залишається в пам'яті. Бачу експонати про технології будівництва кораблів і силових установок у Турку з моменту заснування першої верфі шведським королем Густавом Вазою в епоху вітрильників (16 століття) аж до наших днів, знайомлюсь з детальною історією парусника «Suomen Joutsen» з 1902 по 2009 рік.
Підіймаюсь на борт "Боре" (Bore), щоб дізнатись про круїзний туризм у Скандинавії. Боре у 60-і роки минулого століття служив у шведському флоті, про це говорить латунний інтер'єр, а також червоне дерево. Зараз там готель. Цікаво, скільки коштує номер у каюті?!
Є тут зали, які розповідають про роботу морської служби порятунку й митницю у Фінляндії, про морську академію Aboa Mare в Турку, засновану в 1813 році. У музеї можна побачити одну з найбільших у Фінляндії колекцій підвісних моторів, найбільшу в Фінляндії колекцію морських мін, море поплавків у формі рибок. На Аурі серед інших кораблів стоїть бойовий корабель "Карелія"(Tykkivene Karjala), назва якого викликає у мене спогади. Довідуюсь, що в Турку діти мають можливість відвідувати дитячий морський музей з пригодницьким кораблем, з якого розглядають небо, вивчають сузір'я, працюють над морськими картами й потрапляють до салону капітана. У Турку, до речі, завжди можна знайти воду для купання, позаяк місто просто всіяне критими басейнами, аквапарками, саунами. Не втримуюсь, щоб не сфотографувати вбиральню в музеї — надто нетипова. 

 

 

Прощаюсь з ромашкою й рушаю до середньовічного замку (Åbohus, Slottet), у якому якийсь час була в'язниця. Замок відіграв важливу роль в історії Фінляндії, Швеції й всієї Північної Європи. Путівник по замку роком побудови називає 1280-ий, коли після хрестового походу шведів на Фінляндію почалось будівництво шведської військової бази на скелястому острові, навіть географія з того часу змінилась — значний підйом рівня суші зробив острів частиною Турку. А на перших порах з двох сторін фортеці постали вежі, з усіх чотирьох — ворота, всередині чотирикутного прямокутника — дім намісника. Місто й замок у 1318 році розграбували новгородці разом з карелами, згодом його захоплювали й нищили данці (1509 та 1522 роки). З 14 століття з чотирьох в'їзних воріт господарі залишили для в'їзду лише одні, через які можна було потрапити до замку, всередині замок розростався і кращав. У 1365 році фортеця згоріла. Її швидко відновили, додавши нові приміщення. У цьому ж столітті фортецю намагались взяти шість разів. Найблискучішим періодом історії замку вважається час правління герцога Юхана, намісника Фінляндії з 1556 року по 1563 рік. Його дружиною була польська принцеса Катерина Ягеллончик, Катарина Ягеллонка, Katarzyna Jagiellonka, далеким предком якої був наш князь Данило Романович, Король Русі, Великий князь Київський. Та вже у 1563 році, коли військо короля Еріка XIV взяло замок, життя в ньому затихло. Юхана й Катарину арештували й відправили до стокгольмської в'язниці. Через сім років ролі помінялись — арештований Ерік, а править Юхан. Згодом замок намагатиметься підкорити герцог Карл. Пожежа початку 17 століття зупинила життя замку, після неї він використовувався лише для зберігання товарів. 

 

 

Поруч з замком поставлена хатинка-хлів. Ця споруда "на курячих ніжках" не має хіба якоїсь баби Яги, щоб задихати життям. 

Тури по українських замках останнім часом використовують театральні зустрічі з місцевими «привидами», у замку Турку інша атракція - «гномик», який радить, як треба поводитись, аби йому не шкодити: не розкидати сміття, бути обережними, йдучи крутими сходами замку, фотографувати без спалаху, бо він шкодить старим очам гнома, не рухати скарби, які охороняє гном, аби не пропали їхні магічні властивості, не приводити котів і псів, аби киця замку Муррі не гнівалась, не розпаковувати в замку канапок, а зберегти їх на дорогу додому. 

 

 

Від замку прямую у зворотному керунку до центральної частини міста. Телефон відмовляється працювати. Дуже шкодую, що не зможу наробити світлин, хіба де-не-де одну-дві. Йду вулицею Ліннанкату (кату означає вулиця), нікуди не звертаючи. Ще по дорозі від аеропорту зауважила, що у Турку зустрічаються зовсім прості, викладені з дощок, покладених паралельно землі, одноповерхові будинки, їх чимало. Таким я собі завжди уявляла рибацьке поселення біля моря, а от бачити такі будівлі у місті не зовсім звично. Українці, принаймні карпатської частини, намагаються мати добротні будинки, часом ради них і живуть усе життя, що є другою стороною палиці, негативним боком. Якщо будинок у нас дерев'яний, то він зі зрубу, якщо вже й з дощок, то вони йдуть поздовж (вгору) або складені якось красиво, не по-простацьки, як для ящика нашвидкуруч. Стан деяких старих фінських будинків навряд чи можна назвати добрим. Та чим ближче до центральної частини міста, тим краще. 

 

 

Проминаю будівлю Консерваторії й Академії мистецтв. Вона постала на місці заводу судноверфі та канатної фабрики. Взагалі в Турку популярні перебудови з діаметрально протилежних за значенням споруд у нові за змістом і наповненням: школи, аптеки, вбиральні стають пивними барами й ресторанами, готелі — офісами. Звертаю увагу на стару бібліотеку міста на Малій площі (Vähätori) з фонтаном у формі лева, а також на дітей, які уважно слухають старшу жінку біля фонтану. Бачила у рекламі, що сьогодні тут цікава мистецька презентація. 

Ось уже й центр, повертаю на вуличку, яка виводить мене до Торгової площі (Turun kauppatori, tori - площа), 120 на 120 метрів, часто з неї радять починати екскурсії, аби потрапити на всі головні вулиці міста. Сюди збігаються міські автобусні маршрути, тут є 14 автобусних зупинок і стоянка таксі. Торговельні центри Ганза й Форум, універмаг Віклунд, приватна поліклініка, офіс головної газети Фінляндії "Helsingin Sanomat" ("Гельсінські новини"), а також приміщення місцевих газет.
Площа оточена дзеркальними стовпчиками. Увагу привертає будівля Шведського театру Турку (Turun Ruotsalainen), найстарішого муніципального театру Фінляндії, він працює в Турку з 1839 року. Роком раніше, у 1838-му, на площі почалось будівництво Православної церкви (пізній ампір) за наказом Миколи Першого (у цьому ж році почали будувати за його наказом також Ратушу). Будівництво церкви завершилось у 1845-му. Тут правиться фінською, церковнослов'янською (раз на місяць), деколи румунською мовами. Переважна більшість ікон потрапила до храму з Валаа́мського Спасо-Преображенського монастиря на Ладозі в Карелії. Колись узимку я бачила Валаам здаля, навіть досить чітко через скло старого фотоапарата Зеніт, налаштованого на далеку відстань. Тоді навколо острова лежав багатошаровий лід, можна було легко туди потрапити, однак нам не дозволили.
Ринок Kauppahalli збудований у 1896 році, тут є торгові ряди, базар. З незвичного для нас на ньому продається м'ясо оленя, архіпелаговий житній хліб на сиропі, без дріжджів і закваски, такі собі паляниці на різні смаки: від горіхів, насіння до кави й апельсинового соку. Кажуть, що фіни можуть запропонувати Вам сири, названі іменами власних корів. Деякі прилавки належать тим же родинам, що й починали тут торгівлю ще в 19 столітті.

 

 

Намагаюсь вслухатись у мову. Зовсім інша. Читала, що фінська мова має багато запозичень від німців (германців бронзової доби), слов'ян, балтів, проте не вловлюю знайомого. Розмовна мова фінів давня, щодо письмової, то перша абетка й перші релігійні книжки фінською мовою у перекладі "батька фінської мови й літератури" Мікаеля Агріколи (біля 1510-1557), місцевого єпископа, з'явились у 16 столітті. Давньофінська мова, на основі поширеного у Турку діалекту, трималась як мова церкви до XX століття. Наголос у словах падає на перший склад. 

Я поспішала — потрібно було видрукувати посадковий талон на літак, щоб не зіштовхнутись з проблемами в аеропорту. Як виявилось, єдине місце, куди всі направляють туриста роздрукувати потрібний папір, — бібліотека. Я зайшла до великої скляної бібліотеки в центрі, туди під вечір стікалось багато людей, з надією отримати роздруківку. Бібліотекарка попросила мене відкрити свою пошту в комп'ютері системи. Оскільки я забула пароль, а була без роумінгу, то мені цей спосіб не підходив. Однак інші варіанти не дозволені або не передбачені, тому бібліотекарка розвела руками й сказала, що їхня бібліотека допомогти мені не може. Незнайомець у бібліотеці підказав, що в готелі такі послуги будуть надані, адже перед тим, як когось прийняти, ця установа збирає про гостя всю потрібну інформацію. Згодом після реєстрації в готелі документ мені дійсно надрукували. 

 

 

 

До поселення в готелі я ще встигла оглянути символ Турку — єдину середньовічну базиліку Фінляндії. Цей Катедральний собор XIII століття - головний храм лютеранської церкви Фінляндії. Незвичні, наче стиснені, вузькі й стрімкі сходи заводять у храм. Наче вишу над землею. Вежа собору - 101 метр заввишки. Відкриваю міцні двері. При вході у  височенний храм бачу зіркоподібні склепіння. Тут сплелись різні стилі, найвиразніші з них: романський, готичний, неоготичний. Воно й не дивно - собор багато разів перебудовувався. Зацікавлюють макети вітрильників, подарованих моряками, які приходили сюди молитись за щасливі походи й повернення. Панно над вівтарем зображує церемонію церковної реформації 1527 року, яку провели в цьому соборі. Перед собором, до речі, стоїть пам'ятник реформатору церкви Мікаелю Агріколі. У 1980 році в соборі було встановлено новий 81-регістровий орган.  У соборній вежі досі працює найстаріший громадський годинник Фінляндії, він цікавий тим, що має лише одну стрілку, що показує години. Починаючи з 1944 року фінська телерадіокомпанія щонеділі опівдні транслює дзвінки цього годинника. Тут величезна кількість каплиць, щоб уважно оглянути, треба було б досить багато часу.

 

 

Собор Турку був найважливішою гробницею Фінляндії. Кількість людей, похованих під підлогою церкви протягом століть, обчислюється тисячами. Лише мурованих гробниць налічується 90. Ховати в соборі  припинили далекого 1784 року. Найвідоміший надгробок собору - саркофаг дружини короля Еріка XIV, фінської ,,Попелюшки" (дочки солдата і простої селянки), Катаріни Монсдоттер, Каtarinа Månsdotter шведською, королеви Швеції, єдиної в історії коронованої представниці фінського народу

У музей собору я так і не зайшла, боялась не встигнути знайти дорогу до свого готелю за дня.

За собором побачила інші сходи — вони ведуть на вершину пагорба, звідки дуже добре видно старовинні будівлі міста. 

У Турку багато мостів. Цього дня я встигла побачити Бібліотечний (Kirjastosilta, silta - міст), туристичний довідник радить сфотографуватись з російським імператором і шведським кронпринцом, скульптурна композиція яких розміщена тут, мені ця пропозиція відлунює скалкою в серці — війна в Україні не дає дивитись на такі речі поверхово. Сьогодні вже стрепенулась біля скульптурної голови Петра Першого в Морському музеї й брикнулась від увічненої в камені металевої пластини-човника, подарунка від Путіна, серед багатьох подібних пластин перед входом до Морського музею. 

Біля мосту Myllysilta на міських лавочках сидять маленькі скульптури, створені Карі-Петтері Какко. До студентського села і SPA-готелю Cariba, де поставлений пам'ятник любові між качкою і поросям, не дійшла. 

 

 

Намагаюсь дістатись до свого готелю пішки, однак плутані вулички спантеличують, доводиться звернутись до молодої мами, що бавиться з дитинкою у парку. Вона всміхається, відразу запідозривши, що я слов'янка. Молода жіночка приїхала сюди з Білорусі, живе тут приблизно 15 років. Вона прореагувала, як усі тут: відразу вийняла мобільник і почала розглядати карту, потім пояснила, що знайти самостійно важко, і запропонувала допомогу — почекати чоловіка, який якраз паркується, і підвезти мене до готелю. Завдяки моїм новим несподіваним знайомим до готелю я дісталась швидко й без проблем. Можливо, і у нас тепер молоді люди без допоміжного пристрою навіть не починають пояснювати. Фіни жодного разу не сказали мені так, тільки: "Думаю, що так". Здається, що ретельність, закладена в їхньому характері, вимагає постійних перевірок, певності, що не помилився (не помилилася). Хоча й фіни теж бувають неуважні, навіть з мобільниками в руках, свідком чого я стала — двоє людей мене відправляли до мого готелю у взаємно протилежні сторони.

Я швидко зареєструвалась у закладі. Не сподівалась, що потраплю до курортної зони: ліс навколо з соснами й березами, автобус приходить на зупинку раз на годину, поблизу ніяких торгових точок. Для людини, яка має мало часу на огляд міста, ситуація не з приємних. До того ж, у мене виникла проблема з оплатою — не вистачало кількох євро, інша валюта не приймається. Треба було поміняти долари, взяті на випадок зайвих розтрат. Допитатись, де банк, — досить непроста тут процедура, таке враження, що він нікому, крім мене, не потрібний. З пригодами й знайомством з двома розкішними магазинами знайшла. Комісійні у банку виявились настільки високими, що я дуже пошкодувала, що не обміняла вдома або в Польщі. І ще одне собі затямила чітко — у Фінляндії без наявності документів пропадеш.

Коли я вирушала до Турку, мріяла викроїти час на Музей Сібеліуса, фінського генія музики, відвідати об'єднаний Музей археології та сучасного мистецтва (Aboa Vetus і Ars Nova), зазирнути при нагоді до Музею ремесел Luostarinmaki, навіть роздумувала, як примудритись відвідати район Турку на острові Руіссало (Ruissalo, ruis - житній, salo - глушина), де розташований Університет Турку і Ботанічний сад, однак день виявився занадто коротким, щоб це реалізувати. 

Вечірній центр Турку, куди я повернулась після поселення, активно жив: хтось працював у бібліотеці, хтось смакував фінськими стравами чи напоями, хтось блукав по торгових галереях. Місто привітне, гарно освітлюється. Хотілось і мені знати, що тут продають. І не пошкодувала - добротні й стильні речі усюди, якого б це відділу не стосувалось, я б навіть згодилась пожити віником чи шваброю там у куточку, щоб тільки мати можливість ще трохи помилуватись. Особлива моя любов — шкіряне взуття, то я блукала від черевиків до черевиків і насолоджувалась різноманіттям відтінків коричневого взуття. Тільки придбати не могла - надто дороге для мене. 

 

 

На радість собі побачила серветки у вигляді золотого годинника. Вони й стали незабутнім сувеніром з Турку. Повертаючись наступного дня до Ґданська, мала нагоду поспілкуватись з дівчиною з Польщі, що працює тут у пральні. Вона щаслива, бо її оточують люди, які розважно і з любов'ю виконують кожну роботу, на совість, не хитруючи, в кінцевому результаті це не виходить повільно... І я б хотіла, щоб те одноденне, квартальне, яке з якогось часу запанувало в Україні, якнайшвидше замінили нові, тобто старі, як світ, цінності, орієнтовані на істотне й справжнє. 

Турку мене здивувало й тим, що на відміну від стереотипу, молодь, яку чула, особливо продавці, говорила досить швидко, подекуди швидше, ніж це робимо ми. Повільність, протяжність, мабуть, не притаманні сучасному місту. Скоріш за все, то риса літніх людей, позбавлених щоденного виконання завдань і спілкування, часто тих, що живуть у глушині або як у глушині. 

Готель, у якому я знайшла місце через booking.com, виявився християнським центром, що надає готельні послуги. Телевізор у ньому вимикається на ніч до самого ранку, затримуватись у місті можна хоч до світанку, бо маєш свої ключі від входу до будівлі й номера, а от знайти когось, до кого можна звернутись у разі виникнення проблеми до 8 ранку, — непросте завдання. Сподіватись треба хіба на почуту Богом молитву.

Попри те, що я хотіла виїхати до міста якнайраніше, у зв'язку з темнотою та розрахунком (ввечері не встигла), не змогла цього зробити. Довге очікування автобуса мені теж не сподобалось. О десятій ранку місто ще досипало, людей практично не було ніде. Пройшлась вздовж Аури й кількома вуличками поблизу, а потім поїхала до аеропорту практично в порожньому автобусі. Чого не сподівалась найбільше — почути в аеропорту українську мову. Знала, що в Турку мешкає багато українців, та з жодним з них не вдалось мені десь перетнутись. А тут сюрприз — велика група українців щойно прилетіла до Турку, чекають на транспорт, який має довести їх до будиночка на околиці, що вони собі замовили. Не знаю, з якою метою вони приїхали, а рідна мова зігріла день. 

 

 

Реєстрація почалась не зразу. Я встигла підійти до відкритого рояля, роздивитись книжки, почитати рекламний журнальчик. Мої надії на купівлю сувенірів у зоні Duty Free виявились марними, бо такої зони в маленькому аеропорту міста Турку нема, лише барна стійка з досить недешевою водою, кавою, канапками й кількома магнітиками, стартова ціна яких від 6 євро. Трохи зажурилась, бо син просив обов'язково привезти магнітик, тож я мала вибрати один і стати в чергу для проходження на літак. 

 Зрештою, то все дурниці, бо усмішка міста — слоган "Kiss my Turku", річка Аура, її береги, всіяні будівлями, вулички, мости, бруківка, дивовижні скульптури, слова з путівника по Турку, які неабияк зачепили: "Відповідальна людина допитлива", — більше, ніж достатньо, щоб "розсипатись на пікселі". Можливо, якось повернусь до Фінляндії з внуками, які трішки попідростають, тоді усміхнемося Мумі-тролям і пропливемо з ними  вздовж Архіпелагу... А ще, може,  до парку "Angry Birds" заскочимо, чому ні? Він теж у Фінляндії. Набавимось так, щоб усі незадоволені пташки поруч затягнули й собі щось життєрадісне й приємне.

 

 

Перейти на початок розповіді про січневу подорож на один день до Турку (Фінляндія) через Ґданськ та Сопот (Польща)