Галина Мирослава (Галка Мир). "Рудик" (віршована казка для дітей) — читати та слухати, відео

      Галина Мирослава

            (Галка Мир)

                 РУДИК

                 (казка)

Забожись, що ти все зважиш,
Що почуєш — не розкажеш
Ні одному королю.
Якщо так, то я почну.
У селі, де аж три хати,
Жила собі стара мати,
З нею разом — один син,
Рудий, наче мандарин.
Хтось якось сказав на глум,
А юнак узяв на ум
Та й покинув рідну хату,
Пішов воленьку шукати.
Йде гостинцем, куди знає,
Серце співом розважає,
Аж доходить до країни,
Де усе інак, як інде.
Що маленьке — там велике.
Комарі — як черевики.
Що велике — там маленьке,
Як підпеньок, пів підпенька.
Мирно там усі живуть,
Хліб поволеньки жують,
Добро возять постолом
Та ховають під столом.
Ходить хлопець, походжає,
Слухає про все, питає.
Вже дізнався, де тут цар,
Скільки важить тут комар.
Але нім набрався духу
Розшукать царя, у вуха
Все цареві донесли
Його слуги та посли.
Донесли, дощебетали,
Тож хлопчину розшукали
Невсипущі скрізь жінки
І повели залюбки
До могутнього царя
Через всі його поля,
Квітники, сади, городи,
Щоб устиг спитати броду.
Як заходили в покої,
Перебрали в нові строї.

Слово до слова —
З царем йде розмова.
Що ти шукаєш?
Що бачив? Що знаєш?
Рудик пів правди сказав. І мовчок.
Хто його знає, що буде і що
Цар собі мислить, коли хлебче воду.
Цар — то є цар. Чи мало народу
Він погубив, перевіяв на попіл?!
Слово за словом, а що буде потім?
Ґвалт не поможе, ні калавур,
Тільки поглянь, який випроставсь мур!
Хочеш — не хочеш, а треба мовчати.
Часу ще доста, щоб світом блукати.
Доля — не квітка, не всохне, як маєш.
Ще молодий, ще своє відгуляєш...

А у царя були доньки, аж дві:
Старша й підстарша. Обидві чудні,
Перша дзижчить, мов карпатська бджола,
Друга дерчить деркачем, як дурна.
Хоч би одну царю заміж віддати,
Думає хлопця за зятя узяти.
Каже хлопчині: „От доньки мої,
Гарні та спритні, як кози. Твої
Дні проминуть, наче пісня, мов сон.
Женишся — матимеш царство і трон.
От вибирай серед них наймилішу.
А якщо ні, тобі голову зріжуть”.
Рудик у землю угруз від тих слів,
Легше в бою серед злих ворогів.
Голову в руки схопив, зажурився.
Вдома сидів би, то ще б не женився.
Ось аж виходять дві дівки кирпаті —
Більша та менша, обидві щербаті,
Старша моргає до нього, сміється,
Менша щось з вухами робить. Ой серце,
Лишенько, з кого ж мені вибирати?
Була — не була, почну рахувати:
Ось і один, ось і два... Що чекати?!
Як насудилось — пора мені брати.
Очі розплющив, попалася старша.
Може, мудріша, сливе, чогось варта.
Думкою хлопець себе утішає
Та мимоволі сльозу витирає.

Цар звеселів, вже й до чарочки рветься,
Радо припрошує, як це ведеться.
Рудик надію ж останню плекає
Звідси втекти. Але як — ще не знає.
Вихвицом мчав би у  поле  широке,
Витягом пісню затяг би глибоку,
Вволю душа б налилася спокоєм.
Воленько, воленько, я за тобою
Годен піти хоч на край цього світу,
Як же без воленьки можна прожити.

Зирк! А над ним, над його головою
Муха, як диня, бере й непокоїть —
Дуже щось хоче йому показати.
Встав і за нею пішов у палати.
Каже поволі муха тоді:
— Чари заховані в царській казні,
Як роздаси все усім тут у царстві,
Стане тоді те, що вартне, не вартним,
Все, що маленьке, стане великим,
А що велике — маленьким, безликим.
Можеш тоді ти швиденько втекти,
Тільки без дозволу, знай, не бери
Ані казни, ані царських паперів.
Йди! — і показує притьмом на двері.
Хлопець мізкує, як слід би зробити,
Щоб без весілля царя вговорити:
– Чуєш, мій царю, а чом би я вірив,
Що віддаси мені царство? Допіру
Ти в ньому правив, любив те заняття,
Переконай, що цінуєш ти зятя.
Ти ж не покажеш казну чи папери?!
– А покажу, – мовить цар, – не тепер лиш.
– Ні, я не вірю, хитруєш ти дуже,
Доля моя, то для тебе байдуже.
Цар, мов ошпарений, вискочив з трону.
Чудом йому не злетіла корона.
Наче зварйований, вибіг із зали,
Всі, як на варті, позавмирали.

А як минуло сім, певно, хвилин,
Вбіг вже з казною та стосом картин.
– То тобі, сину, царська казна,
Цінні папери, шануй їх сповна.
Хлопець прожогом узявсь роздавати.
Що тут почалось – не слід і казати.
Кожен хапав, скільки міг і хотів,
Нарід крізь двері та вікна летів.
А як скінчилось – палацу не стало.
Тільки малесенька муха літала.
Хлопець схопився, випріг коня,
Як шмагоне – кінь підскочив.
 – Ги-ра!

Воленько, воле, знову я твій,
Вихором в поле. А муха тут: „Стій!
На дурняка таких справ не буває,
Треба зробити хоч щось, що бажаю”.
Боженько, спекався щойно біди,
Друга чигає: „Та що ж, говори”.
„Мусиш ти дати слово мені —
Щоби не трапилось, повні три дні,
Як би тобі я не допікала,
Бути зі мною”, – сказала і стала
Перед очима кружляти-петляти,
Просто на вухо й на носа сідати.
Хочеться муху тарахнути, та
Шкода, бо наче йому помогла.
Мабуть, воно і на краще виходить,
Буде в дорозі не сам. Не зашкодить
Трохи дзижчання та лоскоту, писку,
Аби не було ще більшого зиску.
Тяжко терпіти, бо муха пискоче,
Вуха болять, а від втоми ще й очі,
То між бровами вона пролітає,
То у чоло раз за разом щипає.
Штрика без спину і вороного
Похапцем кусьно впивається в ногу.
Хоче встромити всі лапки у вуха,
Там і танцює що має духу.
Та колупається, де тільки може,
І розгортає волосся негоже,
Хвацько лоскоче, не тратячи сили,
Де не поглянеш, її бачиш крила.

Так і терпів три дні, повних, хлопчина,
Врешті терпець увірвався: „Лети-но,
Геть відчепись, ачей просто заб’ю,
Чуєш, мерщій, мухо, я не стерплю”.
Тут аж все небо украй спохмурніло,
І на грозу собі заворохтіло,
Скрізь поздіймалися звідкись вітри.
Поле навколо – куди ж мені йти?
Муха? А, муха… Вона  теж пропала,
Буцімто щось її також злизало.

Ой, не встерігся, ой,  не зумів,
Втратив і друзів, і ворогів.
І дуже кортить йому просто додому.
Хоч у стаєнку, якщо не в хороми.
За тою мухою так йому тужно.
Що з нею сталося? Чом йому пужно?!
Кличе і кличе, кричить скрізь:„ Агов!”
Поруч, далеко,  знову та знов...

Відкілясь це раптом кроки,
Обернувся – синьоока
Йде навстріч така красуня,
Що довкруж її відлуння.
Все при ній, а очі... Очі!
Не підеш від них, не схочеш.
Світ до ніг її поклав би,
Зорі з неба їй віддав би.
Хоче це він їй сказати,
Та не знає, як почати.
А вона іде розважно,
Легко, пишно, необтяжно.
Підійшла, не смів займати,
Серцем хоче обійняти.
Притулити, пригорнути,
А за тим на повні груди
Заспівала, грім спинила,
Небо й те заворожила.
– Хто ти, дівчино прекрасна,
Звідки ти, о сонце красне?!
– Зачарована була
Я у муху й так жила.
Пребагато днів і літ,
Вирятував мене з бід
Ти, як подумки згадав,
Світ довкола розв’язав.
Покохала я тебе,
Серце, серденько моє.
Хлопець голову втрачає
І цілує, й обіймає!
Разом сіли на коня
І чимшвидше, аж земля
Загуділа, заспівала,
Мов її зачарували.

Нам також у щасті б жити,
Один одного любити,
Шанувати, поважати
І пісень собі співати.