"Albinos". Painting by Viktoriia Yavorska (Ukraine).
Галина Мирослава
РОЗШУКУЮ
(оповідання)
Я розшукую одного хлопчика. Скоро буде рік, як намагаюсь його знайти. Це дивна історія. Одного літа ми з батьками гостювали цілісінький тиждень у маминої двоюрідної сестри в Одесі, в центрі Лузанівки. Я вперше побачила море саме тут і вперше саме тут на великому пляжі спробувала креветки, їх пропонували місцеві люди, що ходили поміж лежаками, матрацами, рушниками, розстеленими просто на піску. Креветки були надзвичайно привабливі, і ми їх лузали як насіння, ще й сміялись: "От звідки назва Лузанівка''. Щодня на лузанівському пляжі на березі Чорного моря я бачила худенького хлопчика, який мимоволі ставав центром уваги відпочивальників. Він мав незвично білу шкіру, чимось схожу на вершкове морозиво, від погляду на яку ставало дещо холодно. Люди навколо за день-два набирали засмаги, або хоч червоніли, однак Аль, так він усім представлявся, залишався аж надто білим. Часом здавалось, що його шкіра місцями трохи прозора. Він мав біле волосся на голові, білі брови, білі вії та білі волоски на шкірі. Аль, дехто кликав його Алік, однак від того він злегка дратувався, проте не виказував цього аж так явно, а щоразу спокійним голосом чітко нагадував, що він Аль, зазвичай одягав на пляж сонячні окуляри з темним склом, але коли їх раптом скидав, ми бачили незвичайні зіниці, такі часом з'являються на невдало зроблених світлинах. Аль мав червоні очі постійно. Якось у зоологічному музеї я бачила альбіносів серед тварин, одначе до знайомства з Алем навіть не уявляла собі, що існують такі люди, наука таке явище пов'язує з вадами пігментації.
Аль привертав мою увагу постійно. Навколо нього крутилось багато людей, що прагнули з ним познайомитись, або стояли й дивились, мов на видовище. Здається, він до того був призвичаєний. Ми стелились неподалік родини Аля, тож я мала змогу чути розмови з ним і вловлювати якусь інформацію. Інколи відчувала себе шпигуном, ця роль мені не дуже подобалась, та шалена цікавість перемагала.
Річ не лише в його зовнішньому вигляді. Хоча це теж, адже альбіноси — рідкість, особливо в Європі, де на 20 тисяч людей припадає лише один альбінос, а от у Південній Америці альбіносів таки багацько: з семидесяти один виявиться альбіносом. Принаймні так каже статистика. Аль походить з української родини в діаспорі, того літа він приїжджав до України з провінції Альберта в Канаді, де мешкав тоді, а пожив Аль за своє життя у багатьох місцях: народився в Алжирі, там, до речі, трохи більше альбіносів, ніж у Європі, потім жив на якихось островах, він перераховував їх, але я запам'ятала лише один — острів Алі в Червоному морі, архіпелаг Дахлак (як ''полакований дах'', легко пригадується), країна Ери..., не можу далі, назва дійсно схожа з без'ядерними клітинами крові еритроцитами, червонокрівцями, які головно займаються транспортуванням кисню, як же її... Eрит... Eритр... Потім згадаю. Його батьки — лікарі. Генетики. Вони там працювали якийсь час.
Маму Аля, тобто А̀льберта, форма не від імені Алі, звуть Аліса, повне ім'я — Алісія. Мене теж називають Аліса. Його сестру кличуть А̀ля, Альбертина, тата, до речі, — Алі̀, повне ім'я Альбѐрт, альбо його кличуть Аль, як А̀льберта, бабусю по татові — А̀лла, хоча насправді вона Аліція. Крім А̀льберта альбіносів у їхній родині ми не бачили. Та всі вони блондини, без винятків.
Але це не все. Аль мого віку. Йому, як і мені, восени виповниться 14. Знаю, що коли він був ще маленький, любив, як і я тоді, казку про Алі Бабу та розбійників, а з фільмів — ''Алісу в Дивокраї'' й ''Алісу в Задзеркаллі''. Я люблю передивлятись ці фільми досі. Хоча, тільки не кажіть моїй мамі, я так і не дочитала книжку про Алісу, лише фільми бачила чимало разів.
Алі ніколи не був сам. Когось приваблювала його незвична зовнішність, когось — дивне ім'я, а мене він підмагнічував усім — виглядом, рухами, ім'ям, що нагадувало мені клавішу ''альт'', тобто ''альтернатива'', на комп'ютері, біографією ще й високим голосом. У мене самої альт. Але мені мій голос не подобається, я завжди хотіла мати сопрано, тож моє вухо слухало мову Аля з насолодою та, звичайно, з дещицею жалю, що саме такої витонченості голосу мені бракує.
Все ж таки попри те, що ми ніколи не були одні, у моїй пам'яті з усіх відпочивальників залишився лише він, інші обличчя й голоси в якомусь тумані. Тільки десь вигулькує звучання, схоже на його ім'я, я здригаюсь, як ото сьогодні, коли проходила повз салон одягу ''Альберо''. А кілька днів тому на уроці англійської мови, коли ми згадували про музеї Англії, й мова зайшла про найперший у світі музей декоративно-ужиткового мистецтва — Музей Вікторії й Альберта, я поринула у спогади й до кінця уроку вже нічого не чула. Останнім часом я відчуваю, що слова, які починаються на ''ал'', мене переслідують. Може, як батьки придбають мені саксгорн альт, і я навчусь на ньому грати, через музику швидше знайду Аля. Буду їздити по світу й давати концерти.
Тато з мамою оголосили вчора, що цього літа ми поїдемо відпочивати до Єгипту. Я відкрила вікіпедію. І, не повірите, довідалась, що в арабській мові є неозначений артикль ''аль''. Він завжди пишеться разом з наступним словом. Якщо ''аль'' — це артикль, тоді Альберт ми напишемо як Аль-Берт. Тільки вони пишуть не зліва направо, а справа наліво. І письмо в них інше, його називають ''в'яззю''. Спокуслива пропозиція, але я хочу на Чорне море, і не просто куди-небудь, а до Лузанівки. Мрію побачити Альберта знову.
Моїм батькам Альберт теж сподобався, проте вони кажуть, що він занадто інший, що мені потрібно товаришувати з не надто інакшими, жартують, що раз я так люблю незвичайність, то згодом захочу познайомитись з кимось із зоряної системи, яка називається Альфа Центавра. Я не проти й там мати знайомих, але зараз мене цікавить Аль, який на цей момент може мешкати казна-де.
Але як знайти, якщо не знаю його прізвища, а також жодної мови, крім рідної, так, щоби не наплутати?!
Мабуть, доведеться вчити французьку. І серйозно взятись до англійської.
Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
