Галина Мирослава. Короткі записи з новорічної подорожі до Венеції (продовження). Верона. Озеро Гарда.

 

 

 

Галина Мирослава

Короткі записи з новорічної подорожі до Венеції

 

Завантажити текст статті (txt.zip)

 

Продовження

 

Перейти на початок "Нотаток"

 

 

 

Верона

Окрім Венеції й Тревізо, були ще дві свічечки на моєму новорічному тортику вражень. Обидві яскраві, водночас дуже різні. Перша — місто Верона біля підніжжя Альп на обох берегах річки з дивною назвою Адідже (а діджей де?), друга — найбільше озеро Італії, яке італійці називають Garda, українські джерела передають по-іншому — Гарда.

Верона зачарувала. Я не могла собі уявити, вирушаючи у мандрівку, що ця таємнича донна (gentildonna) настільки мене вразить. Поведе, завербує, кожного разу ховаючи краї своєї сукні за рогом нового палацу. Все хотілось її наздогнати, весь час здавалось, що вера (стародавнє українське слово, що означає напевно) вона, а ні.

Не здогадувалась, що йтиму по біло-персиковому мармуру вуличних хідників майже від моменту виходу з нашого автобуса на автостанції. Це дивне відчуття великої зали просто неба, у якій хочеться кружляти між будівлями й насолоджуватись митями, торкатись очима, вчувати вухами, брати до серця. Дихати усім тілом, видихаючи повільно і вдихаючи глибоко, ступати по персикових скибках мармуру й відчувати два тисячоліття за плечима.

 

 

Удень місто надто залюднене, особливо на вузьких вуличках. Не дивно — Верона входить у трійку найбільш відвідуваних міст Італії, якби видавали за це медалі, вона б отримала бронзу. Біля арени, величного амфітеатру, побудованого ще римлянами у першому столітті для битви гладіаторів, на головній площі міста, яка тут називається Piazza Bra, тобто Велика площа, сповільнюю крок. Хіба здивуєш когось стадіонами сьогодні?! Але камінь, який витримав тягар тисячоліть з його війнами, захопленнями, розквітами, затишшям, пережив Римську імперію, правління остготів, лангобардів, австрійців, зрештою, всього не перерахуєш, наповнює простір потужною енергією, і ця енергія стоїть у повітрі оберегом, що насичує кожного, хто сюди підходить. У літній період в амфітеатрі досі йдуть опери.

 

 

На цій же площі розкинувся парк, неподалік мармурові ворота 15 століття Portoni della Bra з двома зубчастими арками, а також палаци, між яких виділяються Palazzo Barbieri й Palazzo della Gran Guardia. Проходжу повз ще один архітектурний скарб — Богородичний табернакль, за ним можна закутатись у сусідні вулички, як у шаль. 

У Вероні, кажуть, важко загубитись: вулиці викладені шаховою дошкою. Все ж ввечері чимала компанія з нашого автобуса, до якої пристану і я, зуміє загубитись, хоча повернемось ми вчасно, однак напетляємо і нажартуємось вдосталь. 

З будівель подекуди дивиться на місто звичний тут знак — крилатий лев, це ж регіон Венето! Є тут леви й на землі — на вулиці Леоні їх аж два, вони поставлені біля саркофага. Йду, вслухаюсь у розповідь екскурсовода. Щось чую, щось відволікає, подекуди проскакує повз вуха, в голові крутяться власні думки, порівняння, запитання, важко зосередитись. Колишня харків'янка весь час звертає увагу на музичний ритм архітектури, наголошує: ,,Зверніть увагу на старовинні 3Д зображення на фасадах будівель". У Венеції теж на цьому наголошували. Чим ближче до обіду, тим більше місто залюднюється, особливо біля родзинки міста - "Будинку Джульєтти", можливо, він десь тут колись і був, підтверджень поки нема. Будівля має балкон, який підприємливі веронці допасували для приваблення туристів. Охочих постояти біля скульптури Джульєтти вистачає. Кожному кортить торкнутись її, особливо грудей. А раптом насправді за це прийде нагорода — удача в амурних справах. У будь-якому разі усмішка на світлині загарантована. Біля "Будинку Ромео" не так велелюдно. Жінка — то жінка, навіть тоді, коли від неї залишилась лише пам'ять, часом найбільше тоді...

Розкішна Верона відкриває мені свої принади: Римський театр, готичний замок Скалігерів чотирнадцятого століття (Понте ді Кастельвеккіо) зі старовинним мостом, донжоном, передмостовими баштами, ренесансні палаци 1530-х років (Помпеї, Каносса, Бевілаква), ворота міських стін, церкви. Романська церква Сан Дзено Маджоре 5 століття, перебудована в 9 ст., залишки фортеці (Порта Борсарі, Порта Леоне), Кафедральний собор 12 століття на місці церкви, зруйнованої землетрусом, церкви Святого Джованні, Анастасії, Стефана, античний міст Понте П'єтра (Ponte Pietra) - все це дари історії, які відкриваються оку і потребують багато часу на огляд, а його так мало... 

 

 

У центрі Верони ми побачили дві центральні площі. Одна з них — Площа Трав, Piazza delle Erbe, на ній у стародавні часи розташовувався ринок, видно палаци зусібіч, сімсотрічний водограй, торгову палату, кам'яну альтанку-трибуну посеред майдану, якій теж сім століть, до одного стовпа її, варто сказати, прикріплений ланцюг з нашийником. Альтанка має контрольні ваги, вона служила місцем вимірювання способом порівняння з контрольними мірами, що використовувались тут до прийняття французької системи мір, до речі, нашийник, про який я згадувала, причеплений тут не для покарання, а для вимірювання діаметрів. Друга — Площа Синьйорі, Piazza dei Signori, на ній можна побачити Ратушу 12 століття (Palazzo del Comune) у романському стилі, палац Скалігерів (Палац дель Говерно; кінець 13 ст.), ренесансну Лоджію дель Консільйо (Loggia del Consiglio, 1475-92).

 

 

У Вероні багато високих кам'яних веж, які служили символами достатку. Арки Скалігерів довго не відпускали мене від себе. У Вероні є площа, названа на честь батька італійської літератури Данте. Люблю його шедевр - "Божественну комедію". До слова, Данте першим у літературі розповів історію про Ромео й Джульєтту, хоча сьогодні всі знають її лише з чудового поетичного переспіву Шекспіром. Так-так, з правом власності колись було ще гірше, ніж зараз. 

Проходимо повз пам'ятник Гарібальді, вишукуючи сліди Ромео і Джульєтти. Згодом мене саму несподівано перехожі спитають, де тут "Будинок Джульєтти". Дехто саме ради цих місць сюди приїхав...

 

 

---------------------------

 

 

 

 

Гард і Гарда.

Час не стоїть на місці. Пора швидким кроком йти до електрички. Нас чекає озеро Гарда, розташоване поблизу південного підніжжя Альп в улоговині льодовиково-тектонічного походження. Зауважую, що квитки тут здебільшого купують в автоматах. Якщо вокзал у Вероні, перед ним статуя фараона (був час, коли веронська еліта захоплювалась величчю будівель Єгипту, умінням фараонів прославити себе на віки), - складна система, то в Песк'єра-дель-Ґарді (місто згадує Данте в "Пеклі"), куди ми прибули, станція досить компактна, проста, не розрахована на затримку рейсів.

Назва озера перегукується зі старим українським словом гард, пов'язаним з водою. У нас гардом називають ряд перегородок або загородок у воді для виловлювання риби, також риболовний завод, або саму перегородку поперек річки, виставлену каменями. Цікаво, що італійське слово "ґарда" теж пов'язане з рибальством. Мабуть, слово "гард" виправдує традицію називати це озеро українською мовою Гарда.

Вздовж річки Мінчо ми швидко рухаємось до її витоку з озера. Краєвид відкрився неперевершений. Озеро зі стіною гір за спиною, які не дають холоду зазіхнути на цю територію, зустріло нас божественним спокоєм прозорої води, теплим повітрям, мевами, нирковими качечками, багато черні чубатої, що переважно тут зимує (хто знає, можливо, вона з України), плюсканням риби, різнокольоровим камінням. І за дивним збігом обставин незнайомими людьми, які розмовляли між собою українською мовою то тут, то там. Назва озера за часів Римської імперії — Бенако, тобто "благословенне озеро". Ім'я змінилось, а суть залишилась. Таки благословенне. 

 

 

Помилуватись озером і зачерпнути у природи сил приїжджав сюди Йоганн Гете, не забули відвідати озеро й Чарльз Дікенс, Оскар Вайльд, Джеймс Джойс, Девід Герберт Лоуренс. Приємно відчувати підтримку таких людей, еге ж? 

До Верони з Песк'єра-дель-Ґарди (лінія Мілан-Венеція, 25 кілометрів від Верони) я доїжджала в тамбурі переповненої електрички, придивляючись до пасажирів. У Вероні темніло. Святкове місто звідусюди виблискувало, в повітрі стояв дух свята. Ще був час погуляти старовинними вуличками, попити каву, щось перекусити перед довгою дорогою додому.

 

 

Подвір'я "Будинку Джульєтти" перед закриттям було значно вільнішим. Вдалось зробити світлину на згадку. У салоні перед входом приємна кравчиня запитала у мене моє ім'я й вишила його на машинці. Незвичний і такий милий подарунок на згадку! Нас сердечно припрошували потрапити на балкон Джульєтти. Тих, хто купує хоч один виріб з вишивкою у цьому салоні, продавці виводять постояти на балконі Джульєтти. Іншим разом, може, і постою. 

У Вероні мені захотілось скуштувати уславленого італійського морозива. Віденське у Відні пробувала, братиславське у Братиславі теж, цього разу поласувала веронським у Вероні. Фісташкове неабияк засмакувало!

Вечірня Верона усміхалась вогнями, підморгувала. Підтягувались сусіди по автобусу, ми трохи поблукали разом, чогось нас трошки не туди занесло, хоча у тому теж був свій плюс — донна визирнула з іншого боку. Можливо, колись я таки підійду до неї ближче.

Па, Вероно. Пора рушати додому...

 

 

Перейти на початок розповіді про подорож до Венеції

 

Матеріали люб'язно надіслано пані Галиною спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

   Дивіться також на нашому сайті:

"Вельми несподівано за кілька днів до Нового року, саме на свої уродини, я отримала від своїх дітей дуже приємний подарунок — подорож до Венеції на святкування Нового року. Вранці 30 грудня великим автобусом на 63 місця, який туроператор Tango Travel вибрав для акційної подорожі, ми вирушили від зупинки неподалік львівського аеропорту до Венеції. Ніч перед тим видалась безсонною, тож дорогою я в'яло оглядала терени за вікном і подеколи дрімала. Чим далі ми їхали, тим зеленішими виглядали поля. У Закарпатській області Київстар раптом висвітив поряд з часом у Києві час у Закарпатті, що мене неабияк здивувало. Контроль на митниці нам пощастило пройти швидко й спокійно. Кожні три години автобус робив зупинки, як цього вимагають правила проїзду туристичних автобусів у Європі. Згодом ми в'їхали у вечірній Будапешт, яскраво прикрашений до різдвяних і новорічних свят. Родзинкою дороги перед нічною їздою до Італії стала зупинка в Будапешті. Самотньо блукати нічним Будапештом мені зовсім не хотілось, як і чекати наодинці на березі Дунаю повернення нашої групи з плавання корабликом, отож дозволила собі розкіш вечірньої прогулянки з келихом смачного угорського шампанського..." (Галина Мирослава)