Галина Мирослава. Короткі записи з новорічної подорожі до Венеції

 

 

Галина Мирослава

Короткі записи з новорічної подорожі до Венеції

 

Завантажити текст статті (txt.zip)

 

Передмова

 

Вельми несподівано за кілька днів до Нового року, саме на свої уродини, я отримала від своїх дітей дуже приємний подарунок — подорож до Венеції на святкування Нового року. Вранці 30 грудня великим автобусом на 63 місця, який туроператор Tango Travel вибрав для акційної подорожі, ми вирушили від зупинки неподалік львівського аеропорту до Венеції.
Ніч перед тим видалась безсонною, тож дорогою я в'яло оглядала терени за вікном і подеколи дрімала. Чим далі ми їхали, тим зеленішими виглядали поля. У Закарпатській області Київстар раптом висвітив поряд з часом у Києві час у Закарпатті, що мене неабияк здивувало.
Контроль на митниці нам пощастило пройти швидко й спокійно. Кожні три години автобус робив зупинки, як цього вимагають правила проїзду туристичних автобусів у Європі. Згодом ми в'їхали у вечірній Будапешт, яскраво прикрашений до різдвяних і новорічних свят. Родзинкою дороги перед нічною їздою до Італії стала зупинка в Будапешті.

 

 

Самотньо блукати нічним Будапештом мені зовсім не хотілось, як і чекати наодинці на березі Дунаю повернення нашої групи з плавання корабликом, отож дозволила собі розкіш вечірньої прогулянки з келихом смачного угорського шампанського*, хоча грошей з собою мала обмаль. (*- Запис перший. Пробудитися в Будапешті)

Дуже хотіла побачити Словенію. Однак єдине, що змогла, — попити каву на заправці в Словенії та послухати звучання словенської мови. Попри моє велике бажання зрозуміти її, з першого разу не змогла, вона виявилась значно складнішою від словацької, яку вперше почула цього літа.

І от ми в Італії. Доброго ранку, Італіє! Для мене особисто чарівна Італія, що розляглась у формі чобітка на карті Європи, — не лише центр античної цивілізації й мистецька країна з найбільшою у світі кількістю пам'яток ЮНЕСКО, а місце, де, можливо, загубилась одна гілка мого роду. Не можу забути почуту в дитинстві розповідь бабусі про те, що в роки Другої світової одна моя дуже вродлива родичка, зовсім юна на той час, закохалась в італійського солдата, якого війна закинула до нашого села. Село відвернулось від дівчини, адже вона зустрічалась з тим, кого поза очі називали фашист, з одним з тих, хто прийшов сюди нищити дороге й рідне, грабувати, вбивати. Мати відреклась від дівчини, не впускала до батьківської хати, моя ж бабця не змогла відмовити в притулку, бо любила дівчину як рідну донечку, тож родичка певний час мешкала в бабусиній хаті. Коли німецькі війська відступали з села, молода пара (італієць та українка) подались до Італії. Ніхто з родини за життя так і не довідався, як склалась доля цієї сім'ї. Навряд чи коли-небудь віднайдуться сліди нашої родички, однак серце тріпоче при слові Італія...
Зупиняємось. Виходимо з нашого автобуса. Треба пересісти в місцевий, щоб відправитись до пароплава, який довезе нас до Венеції.

 

 

На відео: "Тіло Венеції". Читає Галина Мирослава. Відео - Олесь Успіх.

 

 

 

 

Ранок 31 грудня. Під'їжджаємо до причалу. Адріатика. Південь. Приблизно широта Криму. Виїжджали взимку — потрапили в бабине літо. Чайки. Голубів майже не видно, може тому, що їх у Венеції заборонено годувати. На воді качечки. А поруч — море туристів, кожен з трепетом чекає свій трансфер.

До мого виїзду зі Львова статті про осіннє підтоплення Венеції не щезали зі стрічок новин. Я уважно читала отримані від турфірми інструкції, мені радили везти з собою дощовик і гумові чоботи, що я й зробила, купивши їх напередодні в торговельному центрі "Епіцентр". Про гумаки таки замовлю слово: до супермаркету я забігла за пів години до закриття. На полицях жіночі гумовці здебільшого були по литки або з валянками всередині, а мені хотілось простіших, однак вищих. Металась між полицями, поки не знайшла найпростіші й найвищі, на розмір більші, ніж зазвичай купую, не міряла, каюсь, позаяк кликали до виходу. На касі, подаючи скріплену до купи пару чобіт касирці, з великим здивуванням і чималим розчаруванням водночас зауважила геніальну дурість — гумачки вгорі мають по дірочці, зробленій навмисно заради скріплення ярличком докупи. Хоч плач, хоч смійся. ,,Вміли зварити, та не вміли подати".

Дівчина, яка сиділа зі мною поруч в автобусі (,,О панно Інно"), по дорозі до Італії встигла розповісти, що, готуючись до подорожі, уточнювала інформацію про речі з собою в дорогу. Її заспокоїли, пояснивши, що у випадку високої води, тобто вище колін, на березі можна дешево купити рибальські чоботи, вони коштуватимуть значно дешевше, ніж в Україні. Таким чином, Інна дала мені зрозуміти безглуздість купівлі мною чобіт. Після почутого витягати чоботи з багажника я не стала. Хіба колись на город одягну. Гарні. Смугасті. З дірочками на щастя. :)

До туру я побачила в українській вікіпедії, що Венеція розташована на 117 невеликих островах у Венеціанській лагуні Адріатичного моря. Яким щирим було моє здивування, коли я почула про 118. Цікаво, який острів від нас приховали? Офшорний? Оманний? Мертвий?

 

 

Нашій групі дуже пощастило — наша чарівна Оля, яка супроводжувала групу, оперативно й професійно про все на льоту домовлялась. Ми швиденько потрапили на пароплав і поплили. Насолода.

Подумки ще раз дякую своїм дітям, ховаючи в оці сльозу, сльозу щастя. До речі, невдовзі довідаюсь, що в автобусі чимало жінок, яким діти теж купили цей тур у подарунок. Дай Боже всім дбайливих дітей!

От і знаменита Венеція. Та, що з часів Середньовіччя до Нового часу була одним з найбільших міст Європи. Підпливаємо до порту. Здалеку видно трішки похилену церкву. Виявляється, її так не будували, це результат підтоплень.

Венеція постала у болотах і воді не із забаганки — мешканці материка шукали притулку в лагунах після неодноразових нападів варварів у 5 столітті (здебільшого гунів і лангобардів). Коли ми вночі проїжджали дорогами Словенії, я десь у душі дуже хотіла, щоб автобус випадково зупинився поблизу одного з пальових доісторичних поселень (у Словенії їх два). На жаль, так не сталось. Зрозуміло, що Венеція не була першою у будівництві на палях, історичний досвід передував, але між містобудуванням та сільськими хатинками — велика різниця. Згодом збудоване важкою працею місто отримало добрий зиск від свого розташування, адже стояло митницею на торговельних шляхах.

У тринадцятому столітті Венеція домінувала над великою частиною узбережжя Адріатики й була найважливішою купецькою країною на Близькому Сході. У XV сторіччі територія республіки простягається аж до Істрії, Венеція набуває статусу другого найбільшого міста Європи після Парижа. Але занепад стартував вже тоді, адже зростання османської могутності та переміщення торгівлі в напрямку Америк застали місто, зорієнтоване на морську торгівлю, неготовим до такого удару. Наприкінці 18 (1797–1805) і в 19 столітті (аж до 1866 року) ми (частина України) з Венецією навіть встигли в одній державі опинились — матінка Австро-Угорщина хапала все, що могла, під своє крило.

 

 

У Венеції нараховують 150 каналів і проток, а ще мостики, мостики й мостики, їх тут близько 400. Влучно названі, вони допомагають відчувати місто. Про перше поселення близько 421 року на Ріва-Альта, до прикладу, нагадує міст Ріальто, про чуттєвість говорить Міст Зітхань, обидва вони збудовані наприкінці 16 століття. Вишукані будівлі вздовж водних жил — руки міста, їх ніжність наче відчуваєш, коли йдеш вулицями, які бувають настільки вузькими, що двоє людей не розминуться. Мабуть, серед венеційців, любителів риби та морепродуктів, повних не було. :) Подейкують, що завдяки нетиповому харчуванню з венеціанців вже в середньовіччі брали приклад, адже вони на подив сусідам довго залишалися молодими й енергійними.

У Венеції немає машин: швидка допомога, катафалки, транспорт для допомоги при пожежі або для вивозу сміття — це все човни. До речі, ми бачили катафалки й швидкі допомоги, що були причалені просто біля старовинної лікарні, схожої на вишуканий палац.

Мене у Венеції вразила центральна площа Сан-Марко, названа на честь святого Марка, одного з чотирьох євангелістів, автора Євангелія від Марка, він тут вважається покровителем міста. Крилатий лев, знак цього євангеліста, — символ Венеції. Мені чомусь здається, що цей покровитель був ангелом- охоронцем знаменитого купця Марко Поло в його мандрах.

На цій площі я не могла відірвати очей від неймовірно гарного Центрального храму Венеціанського патріархату, що є Катедральним собором патріархів Венеціанських — базиліки Святого Марка IX—XV століття, у ній зберігаються від 989 року мощі святого Марка. Крім мощів апостола Марка, тут є мощі мученика Ісидора, образ Богородиці «Нікопея», голови апостолів Якова Молодшого і Тита. Собор — зразок візантійської архітектури в Західній Європі. Його також називають Золотою церквою. На фасаді викладена ще у 12 столітті дуже виразна мозаїка, вона постійно потрапляє на очі, якщо перебуваєш на площі. Внутрішнє убрання також перехоплює дух: мозаїка купола, люнетів дверей, арок, мініатюри вівтаря, виконані в техніці перегородчастої емалі візантійськими майстрами 10-12 століть, стіни, облицьовані мармуром, викладена з мармуру й скла підлога... Поруч з собором розташований шедевральний Палац дожів (XIV—XV ст.), який, завдяки ажурним аркам, попри свою масивність, видається легким і повним повітря. Я чула до приїзду про острови Бурано й Мурано, про буранське мереживо й муранське скло (на жаль, ми туди не заїжджали), а згадати про мереживо мене змусило інше мереживо — настінне, саме те, що прикрашає Палац дожів. Мабуть, сам ангел зійшов з неба, взяв у руки гачечок і це виплів. Лише ради цього дива варто було сюди їхати. Колись Мандельштам зауважив, що найголовніше у брюссельському мереживі (фламандському) - "те, на чому тримається візерунок: повітря, проколи, пропуски". Нехай пробачить мені автор цього поетичного означення (такими словами ще можна було б сказати про справжню поезію, у якій чи не найголовніше — повітря між складами, звуками, ніші, в яких ховається більше, ніж сказано), дозволю собі використати ці слова для опису мережива на стінах і балконах Палацу дожів. На площі Святого Марка навпроти Собору є ще одна довга "легка" будівля — величезна Бібліотека Марчіана, заснована 1468 року.

 

 

Нашій групі дуже пощастило з екскурсоводом. Пані Надія подарувала відчуття дому, бо говорила про все з любов'ю, зі знанням справи, до того ж, рідною-прерідною українською мовою. У Венеції дійсно багато українців. Українська громада взагалі є однією з найчисельніших серед інших громад в Італії. Молодь не затримується у Венеції, а наших жінок, яких матеріальні труднощі змусили шукати можливостей заробляти на утримування сімей, беруть охоче доглядальницями. Проте вологість Венеції не всім пасує, багато іноземців, українців зокрема, придбавши тут житло, а воно досить дороге, використовують свої приміщення для заробітку, надаючи його випадковим туристам, від чого старовинні будинки швидко нищаться. На стінах споруд тут можна побачити подекуди розпачливі крики: ,,Геть мафію (Basta mafia)". Особливо незадоволені корінні громадяни трьома громадами: китайською, італійською (вони себе не вважають італійцями), російською.

Ми почали екскурсію з району, де народився Вівальді. Згадали Альбіноні. Після того звучали інші імена композиторів, однак я ніби застрягла у музиці цих двох — їх музика весь час мене супроводжувала.

 

Куди б не йшли, нас переслідували венеціанські маски, за якими колись ховались веселощі й розпуста місцевого купецтва, яке було при грошах. Розбещеного, бо багато чого набачилось по світах, не завжди доброго й вічного, скоріше навпаки, авантюрного, позаяк цього вимагали професія, а також спосіб життя на воді (сьогодні ти є, а завтра можеш і не повернутись з плавання). Жінки купців теж походили з купецьких родин, тому мислили аж надто практично: аби не залишитись з носом на випадок довготривалої відсутності годувальника з якихось причин у шлюбний контракт вписували ім'я коханця. Папа якось намагався відлучити венеціанців від церкви — не вийшло: гроші й хитрощі допомагали й у цій справі. А то був час, коли для донесення папського указу потрібні були люди, які його прочитають неписьменному народу, їм платили, щоб мовчали. ,,Нічого не чули — нічого не знаємо", тому народ продовжував ходити до церкви, а указ не діяв. Згодом про нього забули (теж, напевно, не безкоштовно). Звідси родом і Джакомо Казанова.

 

Вечір обплутує Венецію. Час рушати до готелю. Відпливаємо. Десь далеко, здається, на витягнену руку, лежить Острів Святого Михайла, острів мертвих, острів, якому судилось стати цвинтарем. Імена тих, хто тут похований, світ часто згадує. Я б хотіла побувати на могилі Ігоря Стравінського, який упокоївся тут разом з неоціненою як слід надзвичайно талановитою дружиною Вірою. Якесь таке відчуття, що йду липовою алеєю Ігоря Стравінського, яку він висадив у родинному маєтку в містечку Устилуг на Волині. Ніч. Вода. Багато світла. Попереду Новий рік.

 

---------------------

 

 

 

 

Новий рік

Пізно ввечері ми дістались до готелю в Падуї, варто було б казати так, як кажуть венеціанці, тобто Падова з наголосом на першому складі. Цього старовинного міста з багатою історією нам не пощастило побачити ні ввечері, ні зранку, на жаль. Трохи часу до святкування Нового року — і автобус повіз нас до Тревізо, міста завбільшки з Червоноград Львівської області, 27 км на північ від Венеції, у тому ж регіоні Венето. З цього міста походить і добре відомий у Венеції художник, уславлений здебільшого як портретист, доби Пізнього Відродження Італії Лоренцо Лотто, який наприкінці життя пішов у ченці. Цікаво, що в Ермітажі (Санкт-Петербург) є портрет пензля Л. Лотта, який довго приписували Рафаелю. Художника зараховують до типу, що називається зайва людина, зрештою, світ від того часу не дуже змінився — байдужість і ворожість оточення продовжує руйнувати долі гідних і не обділених талантами людей, які могли б зробити багато такого, що не здатні зробити інші, для суспільства, науки, мистецтва тощо, якби їм не ставили палки в колеса.

Потрапивши до Тревізо, міста, яке вважається батьківщиною багатошарового тирамісу, ми побачили кілька каналів, веж, храми, середньовічні будинки, міські стіни. До речі, у тревізькій церкві Сан-Франческо похований син Данте і дочка Петрарки - Франческа Петрарка. У центрі міста, щоб потрапити на новорічний концерт на Piazza dei Signori  біля Ратуші, потрібно було пройти контроль, як в аеропорту. З шампанським ми туди зайти аж ніяк не могли, тому за кілька хвилин до Нового року я розпивала вперше в житті алкогольний напій з друзями по нещастю (розпиттю) в підворітні.  Щоправда, рівно опівночі вже стояла біля палацу, Palazzo dei Trecento,  збудованого ще 1185 року, серед досить спокійних і радісних італійців, які голосно рахували останні секунди й скандували вітання. По стінах бігало світло, італійська група підбадьорювала глядачів, а вгорі з'являлись салюти. Потім ми трішки блукали вулицями. Одна гостинна італійська християнська спільнота навіть почастувала нас смачним чаєм зі шматочком панеттоне - італійської різдвяної паски.

 

 

Після святкування ми довго не могли зібратись докупи: хтось перепив, хтось втратив орієнтацію. Напередодні була думка пройтись нічною Падуєю, та втома брала своє. Хотілось лише заснути. Вранці вирушимо до Верони.

 

Дивіться продовження "Нотаток" – про подорож до Верони та озера Гарда.

 

Матеріали люб'язно надіслано пані Галиною спеціально для читачів "Малої Сторінки".