Галина Мирослава
Світло
(казка-легенда)
Тоді, коли Червоноград вже був містом та ще не називався Червоноградом, довкола знаменитого його палацу, хтось називав його Кристинопільським, хтось Христинопільським, був чарівний парк з басейнами, водними каналами, штучними каскадами, водограями та павільйонами. Якось там люди зауважили розтікання дивного білого світла вночі. Воно йшло з голландського павільйону. Про електрику тоді ніхто й не здогадувався, тим більше про лампи денного світла. Світло, яке точилося з будівлі, котилось неймовірно приємними смугами, проте йти на нього ніхто не наважувався. Люд вигадував різні байки, але що то було насправді?! Жоден мешканець міста не міг би нам сказати. Прислуга палацу щоранку ходила по цьому павільйону, оглядала всі кутки й закамарки, та нічого не знаходила. Загадка б ніколи не розкрилась, якби якось до міста не потрапила дівчинка років десяти, яку звали Христинкою. Дівчатко прийшло до замку аж з якогось села під Жовквою. Воно прочуло про скарби Кристинопільського монастиря: чудотворну ікону, часточку хреста, на якому вмер Ісус, та мощі Василія Великого. Христинка, яка рано залишилась сиротою, сподівалась, що в монастирі вона випросить у Бога щасливого життя в небі для своїх батьків, які померли майже одночасно: мама від тяжкої хвороби, татко – від туги за мамою. Діставшись до міста пізно ввечері, сиріточка не мала де покласти голови, а ніч насувалась, не переймаючись тривогою дівчинки. Христинка блукала-блукала, аж поки випадково не забрела до парку. Розкішні дерева, потоки води, море квітів та втома зробили своє — Христинка, ледь діставшись до розлогого куща, заснула на траві біля нього. Звісна річ, несподіване світло з павільйону, осяюючи небозвід, не могло не розбудити сирітку, що звикла спати уривками та нетривким сном. Авжеж, відколи не стало батьків, їй доводилось пильнувати себе самій. Вона вже знала, що таке голод, небезпека, що означає занедужати, коли нема кому допомогти. А те світло виглядало безмежно ніжним, її тягнуло до нього, у дівчинки не виникало і нотки передчуття чогось лихого. Вона підвелась та пішла просто на світло. Увійшовши до будиночка, помітила, що світло йде зі самої середини. Підійшла ближче. По центру наче висів, розпросторивши крила, білий голуб. Саме від нього в усі боки рівно текло світло. Сирітка примостилась у куточку і тихо дивилась на диво. Раптом птах стрепенувся. Христинка затамувала дихання, гадаючи, що це через неї.
– Чого ти бажаєш, голубонько? – ласкаво запитав він.
Вона не могла вимовити жодного слова. Їй ввижалось, а може, воно так і було, що світло пестить її волосся, наче долоня матері. Дівчинка пильно дивилась на голуба, не відводячи погляду, аж поки сльози не заструменіли з її оченят і не покотились цівками додолу.
– Кажи, — ще тонше, ніж попереднього разу, попрохав голуб.
Тут Христинку і прорвало. Тепер вона не стихала. Все, що боліло в її маленькому серденьку, полилось водограєм. До цього дня вона ніде не наважувалась вільно вголос висловлювати свої почуття. Тепер ніщо не стримувало її. Аж поки не отримала таке полегшення, що відчула себе теж голубом, їй здавалось, що не існує жодних перепон для льоту.
– Я чекав на тебе, — промовив голуб і додав, — ти повинна була прийти.
Він ще раз стрепенувся, огорнув Христинку теплотою дивовижного світла і поволі почав щезати.
Ніхто ніколи більше не оповідав, що з ним щось подібне відбувалось у Кристинопільському парку. Можливо, це сталось лише одного разу. Дівчинка виросла. Стала такою гарною та милою, що важко було відвести від неї погляд. Згодом вийшла вона заміж за одного талановитого митця, який її часто малював. Жили вони вкупочці щасливо і довго, а її особлива врода, випромінюючи тепло, і нині наповнює серця дивовижним світлом, що несе в собі любов і чистоту.
Казку надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
