Галина Мирослава
Диво
(казка-легенда)
Не відаю, як ви, а я люблю гори й воду. От стоїш на легкому висячому мостику, перекинутому через стрімку гірську річку, на тій хиткій лавці, і тобі здається, що для повного щастя нічого більше і не треба, а коли під мостом по воді пливе розкішний пліт зі з’єднаних колод з розкладеним посередині вогнищем і куренем, єдине, чого хочеться, — бути на тому плоті.
Розказують, що якось у Карпатах з одним чоловіком, що якийсь час мандрував з плотогонами, почали відбуватись дивні речі, а до того ніхто про таке й не чув. Кажуть, міг той чоловік більшати та меншати на очах, викладати своє тіло за рухом хвилі та водночас глісувати по воді. Бувало й таке, що злітав, мов куля, урухомлений невідомою силою. На перший погляд чоловік видавався непоказним, присадкуватим, а в оті хвилини був він неймовірним красенем, його досконало зграбні рухи змушували затамувати подих навіть відвертих сміливців, отих шибайголів, якими повниться кожне гірське село. Проте найгіршим було те, що як тільки чоловік покидав воду та жив звичним життям, його тіло густо вкривалось зеленими плямами, а він починав без видимої причини сіпатись, добряче накручений якоюсь темною силою. Тоді вже і хлопці, які дуже любили юрмитись біля нього, намагались тікати з-перед його очей, їм видавалось, що чоловік кожної миті готовий почати бійку чи схопитися за ремінь, а то й кинути щось у них. Порятунком від плям була вода. Лише один день, проведений на плоті, очищав його тіло і душу.
Люди цурались того чоловіка, обходили стороною. Він же щиро мріяв поділитись із кимось своїм напрацьованим добром, своїми думками та нерозтраченою теплотою. Йому хотілось, щоб якась жива душа була поруч. Ходив, думав — і зловив себе на думці, що тягне його запізнатися з русалкою. Гадав, що не стане водяна діва ані випоминати, ані згадувати про його злощасні плями; при воді, мабуть, і він буде не абихто, вірив і таки збудував собі біля самої річки хату з черепашника з волоковими вікнами. На день ті дерев’яні засувки зачиняє, на ніч волоки відкриває, гостю очікує, святочну вечерю рихтує. Одного разу дочекався. Чує: вода в хату підбирається, плюхає. А він сидить при стіні на чільному місці, мов кам’яний, і дивиться беззастережно. І от перед ним з'являється русалка. Коси довгі-довгі, тіло ніжне-ніжне, гнучке неймовірно, — так би й пішов до танцю з нею. Хоче зрушити, щоб русалки торкнутись, а мов закляк, тільки щириться. Русалонька, неначе не помічає негарного, ласкаво посміхається. Нарешті чоловік отямився, зробив виважений крок, та як тільки спробував дотягнутись до красуні, вона стала водою. Так продовжувалось декілька ночей. Але це не лякало чоловіка, навпаки, він почувався впевненішим у собі, перестав зважати на поверхове, десь всередині серця зародилась потреба подарувати русалоньці щось таке, що дуже нагадувало б воду, але було б довговічне.
Колись у дитинстві він чув про склоробів-гутників, але тепер того ремесла прагнув навчитись сам. Довго хлопець чарував над крейдою, піском, глиною, брався до вапна, шукав потрібний лісовий матеріал. Не одразу почало вдаватись. Коли ж з-під його руки вийшли перші прикраси для русалоньки, та подія стала справжньою радістю. Хоча найбільшим щастям стало те, що русалонька, зодягнувши намистинки, засяяла красою ще більше. З кожним разом прикраси ставали витонченішими та звабливішими. Вже й дівчина перестала тікати, бо не могла відірвати погляду від побаченої краси. Так вони й побрались. А, найцікавіше, з того часу зійшли з них усі чари, стали вони просто людьми, однак гутного ремесла вже не змогли полишити, тільки створювали свої вироби тепер разом.
Казку надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
