Галина Мирослава
БЛАКИТНА МУХА
Якось Руслана почула про блакитних бджіл, які живуть десь на півдні Азії та запилюють там помідори з баклажанами. Вона відразу згадала, як тиждень тому куштувала блакитні помідори, вони, щоправда, більше фіолетові, як, зрештою, і баклажани, які в їхній родині називають синенькими.
— Мабуть, їх запилювала блакитна бджола, — переконуючи себе саму, повільно про себе проговорила дівчинка, а невдовзі підсумувала свій здогад цікавим висновком: — Виходить, що блакитними помідорами та баклажанами забезпечують нас блакитні бджоли. А те, що вони не дають нам меду, можна їм пробачити, бо завдяки їм, маємо смачні та симпатичні блакитні помідори. Хоча все одно шкода, що не дають меду. Був би блакитний мед, — розмріялась Руслана.
Річище уяви Русланочки занесло б дівчинку ще далі, якби її увагу не прикувала велика муха на шибі. Менша, звичайно, ніж блакитна бджола, але чималенька. Муха, певно, мала обідній сон, бо Руслана з першої спроби відразу впіймала її в жменю, а тоді спритно переклала в сірникову коробочку, яка відучора лежала на Русланчиному письмовому столі, наче чекала можливості стати камерою схову для мухи. Бажання почастувати чимось муху, яке часто виникало в дівчинки, коли до її рук потрапляли іграшки, чомусь так і не з'явилось. Руслана загорілась іншим — вона вирішила помалювати муху на синьо. Дістала з шухляди фарби, два пензлики: один був новий, довгий, з великою кількістю волосинок, другий — короткий та зовсім обшарпаний, адже пережив не один експеримент, а тоді принесла з кухні водички в пластиковій баночці та й взялась до справи. Перелякана муха борсалась, не даючи чепурненькій дівчинці малювати охайно. Русланка лівою рукою тримала за крильця, правою замальовувала. Особливо важко давалось малювати животик і лапки. Та то ще не все, бо поза творчим процесом почався процес підсушування фарби на мусі, який годі назвати творчим. Дівчинці нетерпеливилось висушити мокру муху феном. Дівчатко дуже втомилось, тому що однією рукою робити такі процедури вкрай виснажливо. Врешті-решт дівчинка відправила муху знову до камери схову, яку опісля відклала на поличку над столом, та побігла гратись іграшками. Муха була в безпеці, тож Руслана не вагаючись вирішила, що хвилюватись нема чого.
Про свою муху дівчинка згадала пізно ввечері, коли мала лягати спати. Напівсонна Руся подивилась у сторону мухи, але вирішила зайнятись комахою вранці. Отож, зустрілись Руслана та муха вже наступного дня, саме тоді, коли сонце стояло над головою. Русланьця делікатненько відкрила коробочку. Муха ледь рухалась.
— Ще спить, — вирішила дівчинка та залишила коробочку до кращого моменту.
Коли по обіді до Русі зайшла побавитись Ганнуся, дівчинка розповіла про свою синю муху. Вони обоє з цікавістю нахились над сірниковою скарбничкою. Руслана помалесеньку потягнула за шухлядку, у якій лежала велика синя муха. Комаха чомусь зовсім не хотіла рухатись. Дівчата намагались розрухати муху краєчком паперу, вушною паличкою та навіть пальчиками. Дули на неї, дзижчали, гуділи. Однак муха була непохитною, наче грала з ними в гру ''Завмри''.
— Прикидається, щоби втекти, — виголосила Ганнуся після всіх старань розрухати муху.
— Не думаю, — заперечила Русланочка.
Тоді Ганнуся спитала:
— А що ти їй давала пити? Може, вона отруїлась?!
І тут Руслана зблідла. Вона сама не могла збагнути, чому не принесла мусі водички. Завжди ж дбала про всіх, чому ж про муху забула?! Для фарб воду несла, могла бодай краплиночку мусі крапнути.
— Певно, муха померла з голоду, — подумала вона, але вголос сказала інше: — Винесемо її на сонечко. На свіжому повітрі вона мусить віджити.
Подруги рушили до альтанки. Руслана виклала муху на стіл, що стояв там. Сонечко почало перебирати промінчиками посинені лапки мухи, поплямлені крильця. Зненацька муха оживилась. Руся і Ганнуся видихнули затримане повітря. Здавалось, що щастя хлюпнуло дощем з неба та розлилося навкруги. Ганнуся радісно вигукнула:
— Нарешті.
І тут Русланка розплакалась.
Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
