Віршовані міфи та легенди від Сергія Губерначука


Віршовані міфи та легенди від Сергія Губерначука. Мавка, вітер та журба.

 

 

  Сергій Губерначук

Мавка, Вітер і Журба

Мавка моя лісова,
ось аж де ти заховалася…
Чом же ти не озивалася?
Я вже всей світ облітав…
Мавко моя лісова,
чом ти така засмучена?
В мене з весною заручини –
в тебе осінні слова…
Мавко моя лісова…
Чом серед степу мертвого
плачеш сльозами впертими,
ніби мене й нема?
Ніби уже і нікому
висушить сльози втіхою?
Знаєш же, сестро, сама:
я не буран чи віхола,
я тебе ніжно викохав,
виколихав у снах.
Я ж тебе, Мавко, випестив,
листом калини вимостив
стежки в твоїх лісах…
Чом же ти їх покинула?
Нащо в степи прилинула –
мало квіток в косах?
Ні?.. То чого ж зажурена?
Може, ти ким одурена?
Може, вже й нежива?!
Чую, що б’ється серденько!
Падають сльози-зернятка –
скоро твої жнива?..
Бач: над людською могилою
хрестик стоїть похилений –
це вже не наша земля.
Кинь. Летимо, сестриченько.
Там за тобою вслід річеньку
лиє слізьми верба.
Мавко, твоя вербиченька!..
Чом одвертаєш личенько?..
Може, тебе хто вмовляв,
що ти ліси покинула?..
Хрест у степу закопиленім.
Кажеш, твоя… Журба?..

 

 

 

 

Віршовані міфи та легенди від Сергія Губерначука. Три сестри.

 

 

    Три сестри

Піч ковтнула дрова –
видихнула дим,
за столом дубовим
хліб ще теплий їм.

По світлиці білій
із іконами
трьох монахинь тіні
з балахонами.

Вони сіли мовчки
за дубовий стіл,
християнські дочки
монастирських діл.

Лиш хліби й водицю
я для вас припас,
їжте, молодиці,
скоро буде Спас.

Розкажіте, звідки
і куди тепер,
три прозорі квітки
трьох моїх сестер?

Мух дзищава мова
хату обійма.
А вони – ні слова,
ніби і нема.

Не мовчали б, сестри,
не спиняли б час,
бо в молитвах скресли
спогади про вас.

А вони – ні слова,
ніби і німі…
Раптом старша: "Знову
прийдем по зимі".

Встали, поклонились.
У кожної – хрест…
Ви б мені не снились!
Я ж ваш брат – Орест!

Я ж з квіток щавлії
вам віночки плів.
А тепер ось тлію
вік без теплих слів…

Вік молю у неба,
а добра – чортма.
Мені зараз треба –
ще коли зима!..

Три монаші ряси
та монашка-ніч,
не діждавши Спаса,
канули крізь піч…

Знов зайшли чужії,
не мої то знов –
Віра і Надія,
і от-от … Любов.

 

 

 

Віршовані міфи та легенди від Сергія Губерначука. Бйорк.

 

 
             
                    Бйорк

                                   Björk

Я пригадав, як ти на соколі висіла,
на беркуті, на ґрифі, на орлі –
чи то на коршуні?
А може на мені?
І як хотіла.

Я пригадав, як ти не бачила землі
і як зомліла,
коли притихли крила і пісні,
а хвиля океанська
голосніла.

А хвиля океанська навісніла,
і світ тонув,
а ми – летіли,
мила,
північна дівчинко моя ісландська Бйорк.

Я чув тоненький голосок,
що різав параною і шизу на спині птаха.
Я чув тонки́й ісландський фольк
чи рок,
який нагнав на мене страху.

Я пригадав, як ти мене вкусила, Бйорк,
як хороше вкусила, мила Бйорк,
як боляче
ти крила на вітрила замінила,
щоб на плаву дісталися Європи ми.

Весь континент пройшли дрібними кроками,
коли дістались на плаву твоїх думок
Європи ми,
коли ми Африку промчали антилопами,
коли ж ти стомишся, моя блаженна Бйорк?

Я пригадав, як ти любила сніг,
як ми лавину осідлали в квітні,
Ісландіє, прощай!
Прощайте, гори рідні –
ми летимо, позбувшись ніг!

Ми різні люди, Бйорк.
Какофонічний шок
у музиці ти розвиваєш всує –
на шиї сокола,
який давно сумує…

Сумує, що не скинув горду Бйорк.

 

 

 

 

 Віршовані міфи та легенди від Сергія Губерначука. Ейф.

 

 

        Ейф

Хлопчик Ейф.
Голландський ельф.
Прилетів у Київ.
Поблукав поміж дерев.
Заснув у Софії.
Дзвін уранці калатав.
Монастир попідмітав.
Осінь бачив українську.
А народу не застав.

Засміявся хлопчик Ейф.
І пустився далі в дрейф.
По чужому світу.
Шукать заповіту.
   

 

 

 

 

 Віршовані міфи та легенди від Сергія Губерначука. Говорила змія.

 

 

Говорила змія зі змією...

Говорила змія зі змією
на краю кам’яної пустелі,
злившись кольором,
потім – думками,
над бентежною прірвою – вкотре,
про обмеженість світу, що ж далі,
навіть ні́куди більше повзти.

"Рідко мудрість шукає книгу,
книга швидше до мудрості схильна.
То ж навіщо нам ці суперечки?
Їх – багато, а нас – лиш двоє:    
мудрість – ти, ця змія навпроти,
дурість – я, твій пові́тряний змій…"
         

 

 

 

Віршовані міфи та легенди від Сергія Губерначука. Хилилася й не падала свіча.

 

 

Хилилася й не падала свіча

Хилилася й не падала свіча,
немов Пізанська башта.
Мелос лос-анджелеський звучав
ту ніч із келій монашок.
Майстер очей не звів, замолював
кожен куток монастирський
і достеменно змальовував
лики остобісівські.
З найтиповіших рис злочинців
методом фоторобота
він складав сатану по частинці,
мозаїчного й антиіконистого.
Скляне панно людського зросту
превалювало сірим кольором,
у бік життя дивився просто
красивий лель з-під німба чорного.
Монах у ненависті був великим,
але у любові ще більшим,
думав він люциферовим ликом
роз’яснити гріх грішним.
Але сам покохав потвору
з крильми і очима анґела,
який оживав дуже скоро
і щоночі про себе нагадував.
Перш за все, він нагадував дівчину,
кинуту монахом ще в юності.
Літній муж з почуттями незвичними
потопав у цілунках й бездумності.
Він дрижав і запліднював ідола,
а ідол знепліднював монаха.
Вже горіла не свічка, а Біблія,
і чекала на площі плаха.
У монаха щоночі народжувались немовлята,
і він їх душив таємно.
З люцифером про це полюбив розмовляти,
поки ще тепло й темно.
То було шепотіння покійного батька,
що скидалось на лячну дитячу казку:
"Я лежу на городі, забитий дядьком.
Поховай і приходь на могилку, будь ласка!"
А на фронті лежав забитий дядько
і теж тихо хрипів голосом люцифера:
"Я забив на городі твойого батька.
Поховай і мене. Я не винен. Так треба."
Майстер, який готував себе в келію змолоду,
раптом життя зажадав звичайного,
він розгадав, хто його морить голодом –
церква і біс – монастирською тайною.
Трудне панно задля віри у Господа,
втілене чудом у анґела чорного,
душу метало від болю до лоскоту,
поневірявши монаха скорботного.
Перемоливсь. Голова його скрипнула.
Він був побачив – себе розмаїтого.
Був табуретом розбив свого ідола,
сірого тлом і на віри розбитого.
Знову мільйони скляних уламків –
білих, червоних, дзеркальних, прозорих,
темних, блакитних, густих останків,
що зма́лку збирав до старої комори.
"Це ти на підлозі лежиш, монаше?
Чому не складаєш мозаїку знову?"
Встає і бере порцелянову чашу,
півсвічки, півхліба, і більше ні слова.

 

 

 

 

Віршовані міфи та легенди від Сергія Губерначука. Анахорет.

 

 

          Анахорет 

На вільховім атолі,
        де чорний очерет,
        де риба на берег скаче,
 жиє ґубернатор Анахорет,
панує і плаче.

І сиві його смоли,
        мов рідкісний бурштин, –
        слізьми з бороди у воду,
 не броду шукали роки між тим,
а хоч би колоду.

Щоб сісти й плисти собі
        за море-океан,
        дістатися то́го світу,
де в метушні дитсадковий тан
сюркоче політно.

Де дамби високі
        і не чорний очерет,
        а помаранчеві гони;
де народився Анахорет
у церкві під дзвони…

Тим часом укорінивсь
        сановний пан-курінь,
        і пані-соха засохла;
        величність-природа
зреклася борінь,
бо все передохло.

Лиш тіло мазохіста,
        хиткий старечий торс,
в татарці захрясає….

Життя в однині не розжилось,
де смерть в множині нависає.

 

 

 

Віршовані міфи та легенди від Сергія Губерначука. Орел.

 

 

​              Орел 

Бог боронив од напасті зграю.
Біля латаття збирав.
Люди ніколи не бачили раю.
Хмиз догорав.
Вони розбігались за здобиччю знову
й тягнули в загальний котел
кішку, собаку, вівцю, корову.
На скелі сидів орел.
Він одвертав свої очі від людства
і сонце пером затуляв.
Його дратувало мирське безпутство.
Він з Богом лише розмовляв:
"Я довго слідкую за цим народом,
я, Твій чорний монах.
І бачу, як мавпяча зла порода
вже ходить на двох ногах.
І чую, як гуки зливаються в мову
і в перші матюки…
Навіщо за мавп Ти берешся знову?
Вже краще б обрав пацюки.
Тоді б ця ненависть приносила користь –
я б жер їх і жер би, і жер!
Невже в цих дебелих дебілів совість
коли-небудь з’явиться, Сер?"
А Бог, як за́вжди, мовчав і слухав,
та кидав камінці.
І от на цей раз Він улучив у вухо
вождевій дочці.
І похорон був біля вогнища славний –
дівчину з’їли за мить.
Господь зрозумів, що народ безправний,
коли хтось над ним сидить.
Він вирішив злізти з сьомого неба
і налякати людей.
Орел попереджував: "Пане, не треба.
Ваш рейтинґ ще нижче впаде".
Але Господь Бог подивився на птаха –
і той на півдня осліп,
і не побачив, як люди від страху
прийняли і їли хліб.
З тих пір вони стали за плуга братись.
А Бог – невідомо де.
Чи то повернувсь, чи рішив зостатись
серед нормальних людей?
Лише орел сидів на скелі.
Полуду з очей знімав.
Він мав свій приход, своє "Volvo", меблі…
Він жертви від людства приймав.

 

 

 

Віршовані міфи та легенди від Сергія Губерначука. Стежечка в рай.

 

 

       Стежечка в рай

Ми по першому снігу
    протопчемо стежечку в рай,
через парки міські,
    між поснулих дерев до окраїн,
по полях неживих,
    крізь ясний порцеляновий гай –
зупиняючись там,
де ознаки майбутнього раю.

Там малюємо ми,
    так знаходимо музику й вірш.
Не біда, що за нами не йдуть,
    бо й нікого, крім нас, не пропустять.
Тих, хто просить художника:
    "Ну, щось душевненьке вріж!",
залишають наза́вжди
    дрижати в своєму нехлю́йстві.

Ми отримали право,
    хоч ми й дуже грішні нехай,
перейти синій ліс,
    що зроста́ється з небом синішим,
й увіслати полотнами нашими
    стежечку в рай
і довкілля його –
    щоб ставало для інших виднішим…

На межі голубій
    між лісами і небом – весна.
Там дідусь волохатий
    виходив з казкової хати,
брав і кидав у пекло святого ножа,
аж до дна –
і казав: "Я вам зняв.
    Без гріхів далі легш мандрувати…"

 

 

 

Віршовані міфи та легенди від Сергія Губерначука. Постать на постаменті.

 

 

     Постать на постаменті

Постать, спинившись на постаменті,
довго чекала до себе параду…

Квіти посохли і стали паперами –
постать ніколи не набридала.

Коні подохли і стали екзотикою –
постать ніколи не набридала.

Місто струснулось і стало руїнами – 
постать ніколи не набридала.

Небо тримало останню зірку,
зірку з рубіну … постать ніколи…

Люди, знайшовши безлюдний острів,
не будували більш постаментів.

 

 

 

Віршовані міфи та легенди від Сергія Губерначука. Тронна промова після інавґурації.

 

                                                                  Тронна промова після інавґурації

 

Значить так!
    Не смі́ти мені казати "ні"!
    Я не терплю заборон!
    Я ваші закони, достойні фіґні,
    змету під свій трон!
    Я змету і спалю їх,
        як бруд у вогні
    мойого вивільненого жала!
    Хай кричатиме хтось,
    хто підпав під цей гнів,
    що в мені благородства мало,
    що я тиран
        або самодур,
    що стою на землі без правил!
Але, вибачайте, від ваших тортур
усе моє тіло справа – червона заграва!
а зліва – синя олива!

Я, ставши царем своїх думок,
державцем безмежної сили,
зриваю з мойого законного замку
                замо́к
і умиваюсь з милом
після ваших каправих очей
                і рук,
заполощених трупним гноєм.
В тятиві є стріла,
        і стрілятиме лук
по гнилих і блюзнірських законах!

        Ноєм 
        був цар після потопу.
Хай мокрим спочатку ступали стопи,
але перейшовши болото й розруху,
ноги станцюють на місці, де сухо.

    Бо хто на колінах –
        не чує ніг!
    Закони ж людей –
    усередині них.

І якщо я на себе беру багато,
значить так:
    лише те, що не зміг не брати!

 

 

 

Віршовані міфи та легенди від Сергія Губерначука. Тихий терем.

 

 

               Тихий терем 

По черзі зупинялися годинники
у теремі, де мешкали годинники,
дубові й позолочені годинники,
гранітні й електронні, теж годинники,
мініатюрні і масштабні, теж годинники,
пісочні, сонячні і зоряні годинники,
і африканські, й австралійські, всі годинники,
усі, що йшли, – спинялися годинники.

Той, хто ладнав пружини, стрілки, маятник,
оздоблення, частини, корпус, маятник,
склив, фарбував, метався, ніби маятник, 
той жив у теремі, в кінцях якого маятник,
важкий, бетоннотонний точний маятник,
з яким погодив майстер кожний маятник,
і сам потрапив під удар, під маятник,
той, хто ладнав годинниковий маятник.

Тік-таки, стуки, гуки, крики, дзвоники,
перкусії, зозулі, шумові ефекти, дзвоники,
немов на фабриці перед закінченням роботи – дзвоники,
немов верстати втомлені, вщухали дзвоники,
по о́дному, по черзі глухли дзвоники,
як осінь глухне в лісі – глухли дзвоники,
останній час на циферблатах фіксували дзвоники:
то молоточком мертвий майстер бив у мертві дзвоники.

 

 

Віршовані міфи та легенди від Сергія Губерначука. Підводна Одіссея за датою на плиті.

 

Підводна Одіссея за датою на плиті

– Підготуйте скафандр до роботи.
Одягніть, будь ласка, скафандр…
Десять,.. два, один, нуль.
Пірнули?
Як обстановка?
Доповідайте!

– Перша хвилина любові.
Політ нормальний.
Вірніше, занурення.

Друга хвилина любові.
Політ нормальний.
Море поводиться чемно.

Третя хвилина любові.
Політ нормальний.
Море – без змін.
Об’єкту кохання не виявлено.

Четверта хвилина.
Нормально.
Йде незначне завищення тиску.
Але, я гадаю, обійдеться.
Поки що дна ще не видно.

П’ята хвилина.
Підвищується рівень кисню.
Світла не вистачає.
Де та любов чортова?
Об’єкт уперто не реаґує.
Увага! здається є!

Шоста.
Це засвітилась акула. Тигрова.
Був змушений ліквідувати.
Пошкодила балон аварійний, зараза.
Та підвищуйте кисень!
Вас не чую.

Сьома.
Восьма.
Дев’ята.
Вас не чую!
Що ви там палубу драєте,
чи що?!
Кисень давайте!
Вільніше трос!
Любов’ю й не пахне.
Хоч сталось чимало подій.

Десята хвилина.
Темно, як у та́нку.
На восьмій хвилині…
Ало-о! 
Доповідаю.
На восьмій хвилині…
як чуєте?!
щось безтілесне на восьмій хвилині
мене оточило
і ніби окутало спокоєм
і впевненістю в перемогу.
Невідомий якийсь об’єкт,
але безтілесний,
мов хвиля.
Огорнуло, зігріло і відпустило.
Десята хвилина закінчується.
Тиск – 280 атмосфер?
Дно.

Так, дно.
Пішла одинадцята.
Дно скелясте, нерівне, темне.
Кисню прошу!
Ви хочете, щоб я задихнувся?!
чи що? ідіоти!
Це не жарти!
Любові ніде немає.
Тільки губок налипло сотнями,
трохи світліше.
Та ні, їх тут тисячі.

Дванадцята.
Тринадцята.
Багата рослинність,
як у казках буває.
Корали (здуріти можна!) які! –
зразки відбираю,
усе, як домовлено за програмою.
Так, температура від’ємна?
Ні, двадцять один градус!

Гей, зафіксуйте!
Я більше не можу боротися з вами!
Чотирнадцята хвилина.
Кисень – нормально…
Флора і фауна в розквіті дивнім.
Знову тигрова.
Мимо пройшла.
Мабуть, уже не голодна?
Бачу печеру.

П’ятнадцята.
Ні, на шістнадцятій бачу печеру.
Зафіксуйте.
Кисню, будь ласка.
Буду спускатись.
Будова її вертикальна.
Трос відпустіть.
Дайте почутись вільніше!
Ще!
З вами ніколи любові не знайдеш!
Буду спускатись.

Сімнадцята.
Спуск нормальний.
Форма міняється на горизонтальну.
Печера, можна сказати, стандартна.
Звичайна собі печера…
Тут ціле сімейство крабів
коло ніші ледве помітної повзає.
Я з’ясував.
Тут ще один хід.
От краби, так краби!
Охороняють таємні ходи!

Вісімнадцята.
Кисень, о’кей!
Не розумію, що з тиском?
Світло б’є в очі!
Чекайте, тут кладовище…
древнє якесь кладовище,
освітлене сяйвом медуз,
але звідки медузи на цій глибині?
голубі і рожеві медузи.
Зафіксуйте!

Лежать плити.
Написано тут на одній…
по латині…
перекладаю –
"Тут лежить прах і дух не літає.
Бо тут покоїться глупа любов… –
(зафіксуйте!) –
… любов папи Урбана…"
Бог його знає якого?
не видно, затерлось,
і рік – невиразно,..
ледь-ледь провидняється трійка
і позначка "… ери ново́ї" …

Інша плита.
Тут уже французькою!
"Дух не літає. Прах спочиває.
Море дорівнює дух плюс прах.
Любов дорівнює дух мінус прах.
Тут загубилась нещасна любов
Жанни Д’Арк.
Рік 1431".

Я краще буду фотоґрафувати.
(Двадцять п’ята хвилина.)
Бо тут ще є багато.
Ось італійською мовою!
"Море – єдине, що змогло
приборкати безумну любов
Фредеріко Феліні.
Рік 1994".

Боже мій, українською мовою надпис!
з буквами "ен", ніби "номер":
"Любов не шукайте.
Вона повсюди.
А це лиш її незначний уосібник,
який поєднав у собі
любов до Землі і до Жінки.
Забута любов Мазепи.
Прибула з Бессарабії.
Року 1709".
Плита мармурова,
і на ній
класно зображені наші події…
Як чуєте?

Анґлійською теж є окрема плита:
"Для нестандартної любові
надійне сховище
знаходиться лише на дні океану.
Любов – це королева… –
(королева – в лапках) –
… Мій океан – Фреді Меркурі мій.
1989 рік."
Я так розумію, що вірно казати:
любов – це "Queen"?
Ви чуєте?!
Глухо…
Фіксуйте…

Двадцять дев’ята хвилина.
Любові своєї не бачу.
Тільки могильні плити.
З іноземними надписами.
Ось і німецькою…
Тільки скупо:
"Остання любов Гітлера.
1945 рік."
Тиск майже відсутній!..

Я бачу мільйони джерел світла!
Море світла.
Тридцята хвилина…
Знову той дивний стан,
коли безтілесне щось мене обіймає…
цілує, і слів не потрібно.
Кисень!
Ні, не потрібен!
Я дихаю.
Зафіксуйте.
Трос.
Ні, не потрібен.
Я вільний.
Скафандр в обіймах розтанув.

Спасибі.
Я вільний! Любов моя дійсно жива!
Не потребую нічого.
Гей, там на Землі!
ви – вільні теж!
Пливіть по воді –
там любові немає.
Тут вона – тут!
Я не можу її описати…
Не турбуйте мене, благаю.
Підйому не буде!
Спасибі, ви – вільні!..
На́-за́в-жди́!
Цілуй мене ще.
А яка на плиті моїй дата? –
Прекрасно.
Цілуй мене ще.

                                     За матеріалами: http://lukl.kiev.ua/

 

 

Більше віршів Сергія Губерначука на нашому сайті:

"Я вбачаю у цьому крила..." - поезії Сергія Губерначука

Поезії Сергія Губерначука з різних збірок. Добірка віршів для дітей. Вірші про Тараса Шевченка, про Україну, про Чорнобиль, про маму, про театр, про школу, про осінь, про Новий рік, про Різдво. Вірші, присвячені Героям Крут, про війну. Лічилки."Дай, я буду таким, як хочу,
Щоб не всі мене розуміли...
Ти вбачаєш у цьому злочин?
Я вбачаю у цьому - крила!.."
(Сергій Губерначук)

 

 

 

 

 

Читайте також на "Малій Сторінці":

Міфи та легенди. Літературні (авторські) легенди. Іван Франко, Сергій Плачинда, Катерина Гповацька, Ольга Бондарук, Юрій Мосенкіс, Євген Шморгун, Михайло Слабошпицький, Роман Завадович, Надія Кир'янЧитаймо легенди, які записали такі відомі українські письменники, як: Іван Франко, Сергій Плачинда, Катерина Гповацька, Ольга Бондарук, Юрій Мосенкіс, Євген Шморгун, Михайло Слабошпицький, Роман Завадович, Надія Кир'ян, Ольга Горянка та інші.


Останні коментарі до сторінки
«Віршовані міфи та легенди від Сергія Губерначука»:
Богдан , 2020-12-02 12:13:56, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 1     + Додати коментар
Топ-теми