На сайті
укр рус Дошка оголошень Додати оголошення

Володимир Рутківський, повість-казка "Гості на мітлі" (продовження)


Володимир Рутківський

ГОСТІ НА МІТЛІ

Повість-казка

 

Володимир Рутківський. Гості на мітлі. Повість-казка. Художники Ростислав Безп'ятов та Георгій Фiлатов. Київ, видавництво Веселка, 1988 рік

Володимир Рутківський. Гості на мітлі. Повість-казка. Художники Ростислав Безп'ятов та Георгій Фiлатов. Київ, видавництво Веселка, 1988 рік

 

 Завантажити книгу Володимира Рутківського "Гості на мітлі" у форматі djvu.zip

 Завантажити повість-казку Володимира Рутківського "Гості на мітлі" у форматі doc.zip

Завантажити повість-казку Володимира Рутківського "Гості на мітлі" у форматі txt.zip

 


ЗМІСТ

Володимир Рутківський. Гості на мітлі. Повість-казка. Художники Ростислав Безп'ятов та Георгій Фiлатов. Київ, видавництво Веселка, 1988 рікПРИБУТТЯ
РАНОК СТЕПАНА КОВАЛЕНКА
ЗАГАДКОВЕ СВІТЛО
ДОМОВИКИ
ЗБИРАЧІ ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИН
КОТЯЧЕ ВЧЕНЕ ІМ'Я
ЯДВІГА ОЛІЗАРІВНА
ВОГОНЬ У ПЕЧІ
ПОЛОНЕНИЙ
ПІДКУП
ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС АРИСТАРХА
ШУРХОТУН
ТАНЯ ЖИВА!
ЗНОВУ БРАНЕЦЬ
КАПІТАН ПОТИХОНЧЕНКО
«ТИ МЕНІ ПОЧИНАЄШ ПОДОБАТИСЯ»
БИТВА

(продовження):

ВТЕЧА
СТУПА
ЧАКЛУНСЬКІ ХИТРОЩІ
ЗВІЛЬНЕННЯ
ЩО БУЛО З ТАНЕЮ
АРИСТАРХ
«СКУБИ, СТЕПАНЕ, СКУБИ!»
ДОПОМОГА
НІЧНІ ПРИГОДИ АРИСТАРХА
НЕЛЕГКА РОЗМОВА
ХВОРОБА БАБИ МАРІЇ
ЧУДОВИЙ ДЕНЬ
ПОЛЬОТИ НА МІТЛІ
НОВИНА
БИТВА НА ЛИСІЙ ГОРІ
ЩО БУЛО ЗГОДОМ
ПРОЩАЛЬНИЙ МАРШ
ПОВЕРНЕННЯ
____________________

 

Володимир Рутківський. Гості на мітлі. Повість-казка. Художники Ростислав Безп'ятов та Георгій Фiлатов. Київ, видавництво Веселка, 1988 рік


 

ВТЕЧА

Тримаючи Аристарха на відстані, аби той не вчепився в нього, Степан притиснувся плечем до прохолодної вологої стіни. Василь спритно, немов вивірка по дереву чи моряк вітрильного судна по щоглі, ковзнув по ньому нагору і вчепився в край отвору. Потім підтягнувся на руках і через якусь хвилину вже стояв на землі.
— Морський порядок, — озирнувшись довкола, задоволено зауважив він. — Хата стоїть боком до нас. Так що ніхто нічого не побачить.
Він опустив драбину і допоміг товаришеві вибратися з підземелля.
— Так про яку копицю ти казав? — запитав він Аристарха, котрий, як і раніше, покірно погойдувався в Степановій руці.
— Ну як же ти її не бачиш? — відказав той. — Онде, трохи ліворуч від тих кущів.
Василь придивився і пирхнув.
— Та хіба то копиця? Так, пучок сіна. І то невеличкий.
— Нехай буде пучок, — згодився Аристарх. — А трохи вбік находиться СТУПа. Вона теж сіном притрушена. На випадок дощу чи спеки.
Василь уважно дивився в той бік. Він навіть долоню приклав до очей.
— Нічого не бачу, — врешті сказав він. — Копичка нібито і є, а от СТУПи не видно.
— Та кажу ж тобі, що вона зачарована, — відгукнувся кіт. — Хазяйка відвела від неї людські очі.
— А ти зміг би її розчаклувати? — запитав Степан.
Аристарх засопів носом.
— Багато ви від мене хочете, — незадоволено сказав він. — Це могли б зробити і ви самі. Варто лише доторкнутися до неї — і всі чари зійдуть... Ну, довго я ще буду висіти?
— Зачекай, — сказав Степан. — Спочатку ми повинні переконатися в тому, що ти кажеш правду.
Потайки, ховаючись за кущами на той випадок, коли бабі-язі заманеться вийти на ґанок, вони стали пробиратися до копички. Несподівано Аристарх приловчився і всіма чотирма лапами вчепився в стовбур невисокого берестка.
— Ґвалт! — зарепетував він на всю свою котячу горлянку. — Караул! Рятуйте мене!
Степан смикнув Аристарха раз, смикнув вдруге. Проте кіт нібито приріс до стовбура.
— Пробі! Ріжуть! — репетував він. — Шкіру з живого знімають!
— Кидай його! — вигукнув Василь. — Тікаймо, поки вона не вискочила!
І хлопці припустили так, як, напевно, ще ніколи не бігали в житті. За їхньою спиною лунало котяче нявкання і вереск розлюченого Аристарха. Через хвилину до них приєдналися вигуки і прокльони баби-яги.
— Онде вони! — кричав кіт. — Хапай їх! Бачиш — вони до копички біжать!
Озирнувшись, Степан побачив, як Аристарх кульгає за ними на трьох лапах, а баба-яга витягує з будинку мітлу з довгим лискучим держаком.
— Навіщо їй мітла? — задихаючись, запитав він у Василя, котрий біг трохи попереду. Звідкілясь в його руках взялася замашна палиця.
— Яка мітла? — не зрозумів Василь. Він теж озирнувся, і на його обличчі з'явився подив. — О, та вона ж летить на ній! Ну, Степане, тепер тримайся!
І вони залопотіли швидше, ніж до того.
Але ще швидше гналася за ними Ядвіга Олізарівна.
— Всіх згною! — гнівно кричала вона. — Заживо в землю закопаю!
— Правильно! — підтримував Аристарх. — Давно пора!
Степан з розгону проскочив повз копичку сіна і зупинився. Бігти далі не було ніякого сенсу. Все одно через кілька секунд баба-яга їх наздогнала б.
Порятунок можна було шукати лише в СТУПі. Та й то, якщо вона десь поблизу... Але як її знайти?
Степан широко розвів руки і кривулями подався навколо копички.
— Молодець, Степане! — вигукнув Василь. — Шукай СТУПу, а я спробую затримати її хоч трохи!
І він з ломакою напоготові повернувся до Ядвіги Олізарівни, що була вже зовсім близько.
Степан метушливо снував від копички до шипшинових кущів і назад. Проте нічого не міг знайти. Аби ж то хоч знати, яка вона з себе, та СТУПа!
— Шукай, Стьопко, шукай швидше! — вигукував Василь. Здається, він підбадьорював не стільки товариша, скільки себе. — Шукай, а я їй зараз покажу! Хай знає наших!
Степан мигцем поглянув у його бік і побачив, як розкошлана баба-яга стрімко, мов шуліка, налетіла на Василя. Той погрозливо змахнув ломакою. Мітла різко змінила напрямок, описала в повітрі круту дугу і кинулася на Василя зі спини. Хлопець ледве встиг повернутися їй назустріч і виставити єдину свою зброю.
Баба-яга з голосними прокльонами шугнула вгору.
— Ні, нас так просто не візьмеш! — гукав їй услід Василь. — А ти шукай, Степане, шукай!
— Та немає її ніде! — у відчаї відгукнувся Степан. — Мабуть, Аристарх нас обдурив!
— Я такий, — задоволене загорлав Аристарх, накульгуючи на трьох лапах. — Хапай їх, лови!
Баба-яга зловтішне зареготала. Вона розвернулася у високості і знову накинулася на Василя. Той підняв палицю над собою, проте цього разу мітла не збиралася ухилятися від неї. Держално вперезало по Василевій руці з такою силою, що палиця відлетіла далеко вбік. Василь засичав від болю і хотів було нахилитися за нею. Та баба-яга була напоготові. Вона так турнула хлопця, що той колобком покотився по землі.
— Є один! — втішено вигукнула вона. — Є один, а зараз буде другий!
І мітла знову почала набирати висоту.

 

СТУПА

Степан зупинився. Все, тепер, здається, вже не врятуватися. Але й плазувати перед цією страхітливою чужачкою він теж не буде!
Степан випростався і вигукнув:
— Не боюся я тебе! І ніхто тебе не боїться!
І, не зводячи з баби-яги очей, сміливо ступив їй назустріч.
— Стій! — зненацька відчайдушним голосом зарепетувала баба-яга. — Замри, де стоїш!
Проте було вже пізно. Степан вдарився коліном об щось, чого не бачило око. Сильний біль примусив його зойкнути, проте він тут же замовк, бо перед ним несподівано постала якась дерев'яна споруда, що була злегка притрушена сіном.
— Стій, кажу тобі! — репетувала баба-яга так, що аж у вухах лящало. — Не рухайся! Відійди назад!
Але Степан вже відгорнув сіно вбік і стрибнув у глибоку, мов діжка, виїмку у колоді.
Баба-яга у відчаї крикнула щось пронизливим, диким голосом і шугнула під хмари.
— Молодець, Стьопко! — вигукнув Василь. — Наша взяла! Тепер нехай вона потремтить перед нами!
Баба-яга зі свистом носилася навколо СТУПи. Божевільна лють перекошувала її і без того страшне обличчя. Вона то відлітала далеко вбік, то блискавкою кидалася на Степана. Держално мітли, здавалося, от-от протне йому груди. Проте в останню мить якась невидима сила відкидала мітлу убік.
— Ти краще іншого лови! — горланив Аристарх, котрий все ще кульгав на своїх трьох. — Другого хапай, поки він не взявся за ломаку!
— Так я вам і дамся! — зареготав Василь. Палиця вже була в його руці. В кілька стрибків хлопець дістався до СТУПи і став поруч із Степаном. — Тепер тільки спробуйте підступитися до нас! Що, не можете?
На цей раз Ядвіга Олізарівна, схоже, змирилася з поразкою. Вона втомлено махнула рукою і спрямувала мітлу на копичку сіна.
— Що ж, на цей раз ваша взяла, — визнала вона. — Вважайте, що сьогодні вам пощастило. От лише не можу зрозуміти, звідкіля ви дізналися про існування СТУПи? — А що хлопці мовчали, то баба-яга повернулася до Аристарха. — Чи не ти їм розповів про неї?
Аристарх завбачливо відійшов на безпечну відстань.
— Я... я нічого їм не казав, — стишеним голосом промуркотів він і кинув прохальний погляд на друзів. — Вони... самі звідкись... мабуть...
— Це правда? — звернулася баба-яга до Степана.
— Звісно, правда, — відказав Степан і сам здивувався з того, що говорить. Бо коли добре подумати, то кіт не зробив йому нічого доброго. Швидше навпаки.
— Гаразд, — по паузі сказала Ядвіга Олізарівна. — Я потім сама в усьому розберуся. А поки що вибирайтеся з СТУПи і швиденько біжіть додому. Тільки ж дивіться, щоб ноги вашої тут більше не було! Ну, чого сидите? Не бійтеся, біжіть, я вас не чіпатиму.
Василь посміхнувся.
— А нам і тут непогано, — сказав він.
— Без Тані ми нікуди не підемо, — підтримав його Василь.
Ядвіга Олізарівна удала, ніби дуже здивувалася.
— Без Тані? — перепитала вона. — Хіба ж ти не знаєш, що...
— Знаю, — перебив її Степан. — Знаю, що в тій печі ніякого багаття й близько не було. Одна лише видимість. А насправді ви її зіллям обкурюєте.
— І хочете зробити її своєю ученицею, — додав Василь.
Ядвіга Олізарівна вражено подивилася на нього.
— Шурхотун про це нічого не знав, — мовила вона начебто до самої себе. — Отже... — вона погрозливо повернулася до Аристарха. — Отже, тільки ти їм міг про це розповісти...
— Ні, не я! — перелякано верескнув Аристарх і знову кинув благальний погляд на Степана. — Не я!
— Хоча б тепер не бреши, — зневажливо кинула Ядвіга Олізарівна. — Що ж, доведеться тобі до кінця життя заздрити найнікчемнішій тварюці. Чи пенькові. І я тобі це обіцяю.
— При чому тут Аристарх? — втрутився Степан, знову ж таки незрозуміле для самого себе. — Ми його навіть розпитати як слід не змогли.
— Він верещав, як недорізане порося, — підтримав товариша Василь.
Тепер, схоже було, баба-яга здивувалася по-справжньому.
— Он як... — повільно проказала вона. — А я на тебе таке було подумала!
— Нічого, буває, — сказав Аристарх і гордовито випнув груди. — Я тримався мужньо. Вони від мене нічого не дізналися.
І він тихцем підморгнув друзям.
Ядвіга Олізарівна ласкаво погладила свого мужнього кота.
— Так віддаєте Таню чи ні? — запитав Степан.
— Це моя справа, — відрізала баба-яга. — Сама знаю, що мені з нею робити.
— Ну, тоді ми нікуди звідси не підемо, — оголосив Степан. — А коли не підемо, то й ви нікуди не полетите.
— Підете, — зле посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — Вилетите звідсіля, як із пращі. Тільки тоді вже, мабуть, пізно буде.

 

ЧАКЛУНСЬКІ ХИТРОЩІ

Вона звела зосереджений погляд на маленьку хмаринку, що саме пропливала над їхніми головами. Потім щось прошепотіла і почала робити руками енергійні рухи. Вгору — вниз — вбік. Вгору — вниз — вбік...
Василь, що уважно спостерігав за її діями, раптом розсміявся.
— Поглянь-но, Стьопо, а старушенція, схоже, морзянкою шпарить.
І справді, Ядвіга Олізарівна розмахувала руками точнісінько як сигнальник під час військово-морського параду.
Проте через кілька хвилин друзям було вже не до сміху. Біла хмаринка знизилася, потемнішала, і з неї пішов град. Спочатку він був маленький, розміром з пшеничне зерня. Потім з кукурудзяне. Нарешті на хлоп'ячі голови з сухим тріском посипалася льодяна квасоля. Вона боляче шмагала по голові, плечах, зашийку. Василь прикрив голову долонями, проте одна градина розміром з голуб'яче яйце стукнула його так, що бідолашний тільки зойкнув.
— Тягни сорочку на голову! — крикнув йому Степан.
Стало трохи легше. Але незабаром у хлопців заболіли руки. Град духопелив по кісточках пальців так, що лише статуя могла витримати щось подібне.
— Може, втечемо? — простогнав Василь. — А пізніше знову повернемося. Ой!
— Не можна, — заперечив Степан. — Вона тоді... ой!.. втече разом з Танею!
— То що ж робити? — розгублено запитав Василь. Але тут одна градина так тріснула його по потилиці, що він одразу ж здогадався.
— Сіно! — вигукнув він. — Прикриємося сіном!
Степан висунув руку з-під сорочки і тут же скривився від пекучого удару. Все ж йому пощастило захопити чималий оберемок, і друзі накрилися ним з головою.
Тепер вони сиділи в СТУПі і вслухалися в те, як град з барабанним тріском гупає в стіни літального апарату, як щось вигукує розлючена баба-яга.
— Сама собі робить гірше, — зауважив Степан. — То прикриває СТУПу від негоди, то насилає на неї град.
Мабуть, і Ядвіга Олізарівна подумала про це, бо невдовзі град припинився.
Друзі обережно висунули носи назовні.
Над ними, наче нічого й не трапилося, світило яскраве сонце. По небу, як і раніше, ліниво пропливали легенькі хмаринки. Навколо зеленіла трава та кущі. І лише поблизу від СТУПи лежав товстий шар граду. Від нього здіймалася густа пара.
— Ну, чия взяла? — задирливо гукнув Василь. — Ні, такими штучками нас не візьмеш!
Ядвіга Олізарівна закусила нижню губу довгими, немов кабанячі ікла, зубами. Проте помовчала. Схоже було, що вона знову щось затіває.
Нарешті вона послала Аристарха за обідом, а сама прилягла на копичку.
— Трохи посплю, — звернулася вона ніби до самої себе і одразу засвистіла носом. Але Степан весь час відчував на собі її важкий погляд з-під напіврозплющених повік.
Баба-яга висвистувала носом, аж доки не повернувся Аристарх з закіптюженою каструлею. Ядвіга Олізарівна потягнулася, вийняла з неї два чималенькі шматки і переклала їх на лопухове листя. Потім схилилася над каструлею, прошепотіла кілька нерозбірливих слів і наказала Аристархові:
— Решту віднеси їм. А то ще жалітимуться, ніби я їх тримаю голодними.
Аристарх підійшов до СТУПи, простягнув каструлю і голосно побажав:
— Їжте на здоров'я!
Тоді нахилився до Степана і ледве чутно додав:
— Але як тільки ви покладете це до рота — у вас страшенно заболять животи і закортить до кущів... — він коротко гигикнув, мабуть, уявив собі таку веселу картину. — А там-то моя хазяйка вас і схопить!
— Що саме він мав на увазі? — поцікавився Василь після того, як Аристарх, ще раз голосно побажавши смачного, повернувся до копички.
— Треба подумати, — відказав Степан. — Гадаю, що він нас застерігав від чогось.
— А я вже здогадався, — перебив його Василь. — Мабуть, ця старушенція зачаклувала обід чи щось підсипала туди.
— Що саме?
— Мало що...
А баба-яга відвернулася від хлопців і, ніби нічого й не трапилося, неохоче жувала свій шматок. Схоже було на те, що її більш за все цікавили хмаринки у небі, метелик, що безпечно пурхав над головою, далеке гудіння літака...
Врешті-решт Ядвіга Олізарівна мовби випадково перевела погляд на друзів.
— А ви чого не обідаєте? — запитала вона. — Гидуєте, чи що? Не бійтеся, їжте. Це рагу з перепелів. Аристарх наловив їх спеціально для вас.
— Атож, — підтвердив Аристарх і підморгнув хлопцям.
— Еге, так ми й накинемося на цю бурду! — насмішкувато відгукнувся Василь. — А раптом ви щось підсипали в неї? Ні, краще обійдемося без вашого обіду.
Ядвіга Олізарівна спересердя пожбурила свою порцію далеко в кущі.
— Все одно ви колись та виберетеся звідтіля. Зголоднієте, чи спрага замучить.
— Ну, коли то ще буде! — безтурботно відгукнувся Василь. — За той час все може трапитися.
— Що саме?
— Ну... хоча б хтось із дорослих надійде.
— Не сподівайся, тебе він не побачить. Я знову все заховаю від стороннього ока.
— То й ховайте. А ми знову щось придумаємо. Правда, Стьопо?

 

ЗВІЛЬНЕННЯ

А Степан в цей час уважно приглядався до СТУПи. На перший погляд, це була звичайнісінька собі старовинна ступа, яку він не раз бачив у районному музеї. Хіба що добре відполірована і покрита лаком. Не вистачало лише товкача, чи як він там називається. Того, чим товчуть зерно. Та він і не потрібен — виїмок в цій СТУПІ видовбано не для того, аби щось товкти...
От лише невідомо, як нею керувати. Ніде не було ні важельків, ні кнопок. Гладенькі, до блиску зачовгані стінки, таке ж гладеньке дно... Невже ця СТУПа й справді слухається одного лише чарівного слова?
Степан ще раз гарненько все обдивився і майже біля самого дна помітив невеличку заглибину. А в ній — три химерні сучки, що швидше скидалися на маленькі гачечки для одежі. Під ними виднілися такі ж відполіровані бугорки.
Іншим часом Степан, можливо, не звернув би на них ніякої уваги. Але тепер він одразу ж здогадався, що вони для чогось потрібні.
Степан хотів було перевірити свій здогад на ділі, проте вчасно схаменувся. Ще, чого доброго, доторкнешся до них — і одразу ж опинишся в якомусь тридесятому царстві чи іншому негарному місці.
А Василь все ще завзято сперечався з Ядвігою Олізарівною. Аристарх прислуховувався до тієї суперечки з неприхованою цікавістю.
— Град — це ще не страшно, — казала стара чаклунка. — То лише квіточки. А от що ви робитимете, коли я накличу на ваші голови грозову блискавку?
— Так-так, саме блискавку! — жваво підхопив Аристарх. — І від вас тоді лише мокре місце залишиться. Тобто я хотів сказати — жменька попелу, — виправився він.
— І від вашої СТУПи теж, — уточнив Василь. — На чому тоді ви літатимете?
Аристарх спантеличено почухав лапою за вухом. Ядвіга Олізарівна теж зніяковіла.
— Можна обійтися й без блискавки, — сказала вона через якусь хвилину. — Я краще на вас напущу...
— А, вигадки це все, — зневажливо махнув рукою Василь. — Все одно нічого ви нам не зробите.
Ядвіга Олізарівна образилася не на жарт.
— Який же ти нечема, — сказала вона.
— Хам, — втрутився і Аристарх. — Пентюх. Теж мені — гангстер з Горобців.
— Я тобі ще покажу гангстера, — пообіцяв Василь. — Дай тільки виберемося звідсіля.
І в цю хвилину в Степановій голові промайнула рятівна думка.
— Зачекай, — зупинив він товариша, що ладен вже був вискочити з СТУПи і кинутися на Аристарха. — Мабуть, ми таки підемо звідси, — звернувся він до Ядвіги Олізарівни.
— Нарешті чую щось розумне, — задоволено зауважила та. — І чим швидше, тим буде краще для вас.
— Але підемо лише з Танею.
— Ну, то й помирайте отут від голоду й спраги, — відказала баба-яга і позіхнула. Схоже було, що ця розмова почала їй обридати. — І не сподівайтеся, що вам хтось допоможе.
— А ми й не сподіваємося. Ми самі можемо захиститися. А перед цим візьмемо й знищимо вашу СТУПу... Дай, будь ласка, ножика, — попрохав Степан товариша. — Для початку я зріжу оці ось сучки і бугорки. Це ваша система управління, правильно я кажу?
— Не смій, гаспиде! — з жахом заволала Ядвіга Олізарівна і штопором вгвинтилася в повітря. — Не смій торкатися своїм поганським залізом до чарівного дерева!
— Це в мене поганське залізо? — обурився Василь. — Ану, Степане, дай-но мені його сюди...
— Зачекай трохи, — відсторонив товариша Степан. — Так віддаєте Таню чи ні?
Ядвіга Олізарівна тільки зубами заскреготіла. Але що вона могла вдіяти?
— Що ж, беріть свою Таню, — видушила вона з себе. — Аристарх, збігай-но за нею.
— Все бігай та бігай, — невдоволено буркнув Аристарх. — Що я — хлопчик на побігеньках? — Проте, перехопивши шалений погляд своєї хазяйки, схопився на ноги. — Ну, гаразд, гаразд! Буде тобі Таня.
Через кілька хвилин хлопці побачили дівчинку. Потираючи кулачком очі, ніби тільки-но прокинулася, Таня повільно вийшла на ґанок, її навіть похитувало. Так же повільно підійшла Таня до СТУПи і з зусиллям перевела затуманений погляд на друзів.
— О, хлопці... — слабким голосом проказала вона. — І ви тут... я така рада... — І солодко позіхнула. — Спати хочеться. Я зараз... зараз...
Ноги їй підігнулися, і дівчинка сіла на траву.
— Що з нею? — здивувався Василь.
— Нічого особливого, — заспокоїв його Степан. — Прокинеться. Зі мною теж таке було... А тепер я побіжу за шоломами.
— Та ти що? — жахнувся Василь. — Вона ж тебе...
— А ножик навіщо?
— Ага, — сказав Василь. — І як я раніше не здогадався?
Степан зітхнув, немов перед стрибком у холодну воду, і кулею вилетів із СТУПи. Відьма скочила на ноги, проте Василь владним голосом наказав:
— Ні з місця! А то все поріжу.
Баба-яга вдарила руками об поли і аж завила з люті. Якби її погляд вмів убивати, — хлопець, певно, перетворився б на попіл.
Незабаром Степан повернувся. Він ніс з собою два хокейні шоломи.
Ядвізі Олізарівні перехопило подих.
— Вони про все знають, — прошепотіла вона і повернулася до Аристарха. — Це ти все, ти!
— Ні з місця! — повторив Василь.
Степан тим часом скочив до СТУПи і простягнув одного шолома товаришеві.
— Одягай, — сказав він. — Знаєш, я хотів когось із дорослих покликати на допомогу. А потім вирішив, що не треба. Бо вона може замаскувати СТУПу — і шукай тоді тебе.
— Правильно зробив, що не запросив, — схвалив Василь. — Самі справимося. Я, Стьопо, ось що придумав. Ти береш Таньку на плечі і біжиш з нею до села. А я вас прикриватиму. Зрозумів? Ну, один, два... три!
Ядвіга Олізарівна не встигла і оком змигнути, як Степан підхопив Таню і кинувся з нею до яру. За ними з палицею напоготові біг Василь.
Цей шлях запам'ятається хлопцям надовго. Ядвіга Олізарівна, прийшовши до тями, щось вигукнула — і навколо них піднялася страшенна буря. Одразу ж потемнішало. Неймовірне ревисько розривало вуха. Час від часу звідкілясь долітали прокльони баби-яги та пронизливе вищання Аристарха. Піщинки нещадно шмагали по обличчю, пружні, злі вихори, здавалося, от-от зірвуть з хлопців шоломи.
— Тримайся, Стьопо! — кричав Василь. — Він на всі боки розмахував своєю палицею, і від того прокльони Ядвіги Олізарівни ставали голоснішими. — Тримайся! Я їм зараз...
Зненацька Степан відчув під ногами порожнечу і разом з Танею кудись покотився.
В ту ж мить ревисько припинилося.
Вони сиділи на дні яру. Першим отямився Василь. Мабуть, тому, що закотився в зарості жаливи.
— Здається, вирвалися, — сказав він і жваво скочив на ноги. — Танько, прокидайся! Чуєш — ми вирвалися!
Коли хлопці, підтримуючи все ще сонну Таню, дісталися нагору і озирнулися, — біля копички вже нікого не було. Лише на тому місці, де стояла СТУПа, клубочився легкий туман...

 

ЩО БУЛО З ТАНЕЮ

Вони тільки-но викупалися і тепер грілися під сонцем.
Було спечно й задушливо. В застиглому повітрі без упину гуділи бджоли та джмелі. Високо в небі кружляв орел. Час від часу з кущів долітав тихий шурхіт — чи то пробігало маленьке звірятко, чи пурхала невидима пташка.
Василь перевернувся на спину і знічев'я засунув руку до торбинки з черешнями.
— Значить, з тобою нічого такого не трапилося? — запитав він Таню і вистрелив кісточкою в кущі.
— Нічогісінько, — відповіла Таня. — Я спала.
Це було правдою. Але не зовсім...
Коли за Степаном зачинилися двері, Ядвіга Олізарівна відставила рогач і сказала:
— А тепер поговоримо серйозно. Отже, мені потрібна учениця. Але не просто учениця, а учениця добровільна, розумієш?
— Розумію...
— Це добре, що розумієш. Тоді я познайомлю тебе із своїми друзями. Ти побачиш, як вони живуть, що роблять. І коли хтось із них тобі сподобається — ти мені скажеш, і я допоможу тобі стати такою ж. Та коли і на цей раз відмовишся — тоді, на жаль, доведеться тебе відправити на Лису гору. А там навіть страшно подумати, що з тобою можуть зробити. Тож думай, Таню, добре думай!
Ядвіга Олізарівна розтерла снопик якогось зілля і дала дівчинці понюхати його.
У Тані закружляло в голові. А коли кружляння припинилося, дівчинка побачила себе в незнайомій лісовій гущавині. Все навколо неї було ніби пронизано зненавистю і жахом. Навіть дерева — і ті, здавалося, не скрипіли під вітром, а скреготали від злості. Здалеку долітали якісь вигуки. Вони все наближалися, і незабаром Таня почала розбирати окремі слова.
— Ми злі чарівниці! — чулося їй. — Ми невблаганні відьмачки! Тремти, хто колись збиткувався над нами! Бережись, хто був нашим другом і зрадив нас! О, ми вміємо помститися так, що у них кров захолоне в жилах!..
Ще мить — і голоси запурхали навколо дівчинки, мов метелики навколо лампи.
— Дівчинко, іди до нас! — кликали вони Таню. — У нас не занудьгуєш. Хочеш, ми оберемо тебе своєю королевою? І будеш ти найвродливішою і найнещаднішою королевою на світі! І лихо тим, хто знущався над тобою! Назви їхні імена, дівчинко!
— Ні! — вигукнула Таня. — Ніколи!
В ту ж мить голоси щезли. А Таня вже побачила себе на лісовій галявині. Посеред галявини стояв невеликий будиночок на довгій журавлиній нозі. Деякий час будиночок похитувався, ніби хотів зберегти рівновагу. Нарешті повернувся до Тані вікнами. Тихо заскрипіли двері.
— Будь ласка, дівчинко, — почувся привітний голос. — Заходь, ми давно чекаємо на тебе.
В невеличкій світлиці сиділа худорлява жінка з шитвом у руках. Вона посміхнулася маленькій гості і показала на ослін поруч з собою.
По кімнаті жваво пурхала сорока. Вона мигцем зклюнула щось із столу, політала навколо хазяйки і всілася Тані на плече.
— А ось і наша Таня! — радо заскрекотіла вона. — А ось і я з нею! Вона, звісно, залишиться у нас. Самотність — це чудово! Особливо коли е такий товариш, як я.
Жінка перекусила нитку, лагідно поглянула на птаху.
— Хвалько ти, — сказала вона. — А й справді, дівчинко, залишайся з нами. Тут тобі буде добре і спокійно.
Таня озирнулася.
В кімнаті було чисто і затишно. На стінах висіли фотокартки та вирізки з старих кольорових журналів. На підлозі лежали домоткані доріжки. По кутках висіли снопики дикого маку, м'яти, деревію... За єдиним вікном шумів незайманий ліс.
— Не знаю... — нерішуче промовила Таня. Чомусь ця жінка їй подобалася. — А ви хто?
Жінка підняла на Таню уважні, трохи сумовиті очі.
— Я така ж чарівниця, як і Ядвіга Олізарівна, — сказала вона. — Але не бійся, я добра чарівниця. Допомагаю подорожнім, віщую долю.
— А я не даю їй сумувати, — втрутилася сорока. — Я весела, зі мною не знудишся.
Жінка кивнула головою і замислилася.
— Звичайно, ні-ні, та й згадаєш тих, від кого подалася в цю самотину, — продовжувала вона. — От поглянь-но сюди... — Жінка підвела Таню до великої фотокартки, на якій було зображено групу хлопчиків та дівчаток. В нижньому кутку стояв напис: «Третій клас Староіванівської семирічної школи». Бачиш цю дівчинку в останньому ряду? То я.
Таня довго розглядала фотокартку. Дівчинка була негарною з обличчя, мала світлі бровенята і злякані, ображені очі.
— А хто отой хлопчик, котрий, здається, вам щось говорить? — запитала вона.
— Це Петько Чередник, — відповіла жінка і сумовито посміхнулася. — Він, либонь, був чи не слабкіший від мене. Проте тут штовхнув так, що я трохи не вилетіла за кадр. Не хотів, бач, Петько Чередник, аби я навіть на фотокартці стояла поруч з ним... — Жінка тихо зітхнула. — А вже про те, щоб стояти поруч з тими, хто в першому ряду — про це я навіть не мріяла.
— Я теж стою на фотокартці в останньому ряду, — призналася Таня. — І теж у третьому класі.
Чарівниця лагідно обняла Таню за плечі.
— Отаким було моє дитинство, — сказала вона. — Ні, я зовсім не ображаюся на Петька Чередника чи будь-кого іншого. Але й збиткувань над собою теж стерпіти не могла... — Вона знову взялася за шитво. — І не думай, будь ласка, що тут нудно. Я багато чого вмію, розбираюся в лікарських рослинах, розумію пташині голоси. А тому, хто в цьому щось тямить, нудьгувати не доводиться.
І все ж з грудей доброї чарівниці вирвалося зітхання.
— Так що самотність — не така вже й погана річ. Особливо коли поруч з тобою маленький товариш — песик, вивірка чи оленятко...
— Сорока набагато краща, — авторитетно виголосила сорока. — Залишайся з нами, Таню!
— Дуже вам вдячна, — сказала Таня. — Я подумаю. І, коли не буде іншого виходу, я...
Зненацька все навколо затремтіло і щезло. Перед Танею стояв Аристарх.
— Випий оце, — сказав він і простягнув дівчинці кухля. — Випий — і все забудеш. А тепер пішли. На тебе чекають.
Так що невідомо, чим би це все закінчилося для Тані, коли б їй на допомогу не прийшли Василь із Степаном.
Але Таня про це нічого вже не пам'ятала. Тому вона повторила:
— Так, я спала.
— І ні з ким не воювала? — запитав Василь і знову засунув руку в торбинку з черешнями. — А може, ти втікала від когось?
— Ні, — сказала Таня. — Я не воювала і не втікала.
— Ну і ну, — розчаровано промовив Василь. — Чуєш, Стьопо, чим вона там займалася? Вона спала. Та я б на її місці помер з нудьги!
Коли по совісті, Степан теж не дуже повірив її словам. Проте ні про що не розпитував. Лише час від часу уважно поглядав на дівчинку. Щось загадкове появилося в її обличчі. Зрештою, це можна було якось пояснити: два дні, проведені у баби-яги, мабуть, безслідно не проходять.
— Може, ти щось приховуєш від нас? — знову взявся Василь за розпитування. — Може, з тобою трапилося щось таке, чому звичайні люди не повірять? То ти не соромся, скажи. Як не є, нам теж добре відомо, на що здатна ця зла бабушенція.
Таня заперечливо похитала головою.
— Нічого зі мною не трапилося. Хоча... може, й трапилося. Раніше я думала, ніби Ядвіга Олізарівна дуже зла. А тепер я переконана, що це не зовсім так. Я думаю, що вона тільки прикидається злою.
Василь здивовано втупився очима в дівчинку.
— Стьопо, чуєш, що вона каже? Вона каже, що баба-яга чудова людина. Ет! А ми ж, можна сказати, життя своє віддавали! І за кого, питається?
І обурений Василь вистрелив кісточкою у напрямку чергового шурхотіння.
— Ой! — зненацька вихопилося у Тані.
З кущів вигулькнув Аристарх. Вигляд у нього був такий грізний і рішучий, що хлопців, мов струмом, підкинуло з землі.
Степан миттю одягнув свого шолома. Василь не встиг — чорна кошлата торпеда збила його з ніг.

 

АРИСТАРХ

— Це тобі за льох! — зашипів Аристарх, стаючи Василеві на груди. — Ні з місця! — попередив він, побачивши, що Степан нахилився за палицею. — Не руш, бо йому буде гірше! А мені, власне, втрачати нічого.
Степан закляк: гострі кігті Аристарха зупинилися в кількох сантиметрах від Василевого обличчя.
— Отак-то воно буде краще, — зауважив Аристарх. — А тепер давайте поговоримо, як розумні істоти. Значить, так: я його, — він кивнув на Василя, — відпускаю, а ви мені за це негайно приносите їсти. Ну як, згода?
— Згода! — поспіхом вимовив Степан. — Ми принесемо все, що завгодно, тільки заховай кігті!
— Це можна, — згодився Аристарх. — Та дивися мені, не забудь перелити молоко у миску!
їв Аристарх так, що аж за вухами лящало. Все ж кусень хліба і шматок шинки відклав убік, а у Тані попросив хустину.
— Хазяйка теж не може сидіти на одній травичці, — сказав він і загорнув хліб та шинку у хустину. — Що ж, бувайте здорові!
Наступного ранку Степан виганяв корову до череди не сам. Поруч з ним ішли Василь і Таня.
— Тепер ми повинні скрізь бути разом, — сказав Василь. — Бо хто знає, чого від нього треба ще чекати!
Звісно, він мав на увазі Аристарха.
На зворотному шляху вони почули якийсь незрозумілий шум, що долинав з Чортового яру. Хлопці міцніше стиснули в руках ломаки. І недаремно — через хвилину з яру виліз Аристарх. З його рота стирчало кілька стеблин кропиви.
Побачивши дітей, Аристарх з відразою виплюнув кропиву.
— Ну й жалить же, проклятуща, — сказав він. — А ви чого витріщилися на мене? Що, ніколи не бачили роботящого кота?
— Не бачили, — признався Степан.
— То подивіться... А все через вас!
— Чому це через нас?
— Бо після вас лак у СТУПі пішов тріщинами. Варто комусь із людей без дозволу хазяйки забратися до СТУПи, як він одразу тріскається. А з тріщинами вона не полетить.
— А кропива навіщо?
— Новий лак потрібен.
— З кропиви? — здивувався Степан.
— Не тільки. Та кропиви треба якнайбільше. Добрячу копицю. Або навіть дві. — І Аристарх важко зітхнув. — Це ж стільки часу піде! Тижнів два, не менше. А ще кануперу треба, деревію, котячої м'яти... Слухайте, а чому б вам мені не допомогти? — несподівано запропонував Аристарх. — Чому б вам самим не натягати кропиви он туди? — він кивнув у бік самітного будинку.
— Хе, — сказав Василь. — Пошукай дурнів у іншому місці.
Вчорашня поразка, схоже, аніскілечки не вплинула на нього. Взагалі Васько був людиною виключно хороброю. І кожна поразка лише додавала йому сил.
— При чому тут дурні? — образився Аристарх. — Я вам діло пропоную. Чим швидше ми полакуємо СТУПу, тим швидше відлетимо.
Діти перезирнулися між собою, їх це влаштовувало. Бо надто вже мала радість — цілий день не скидати шолома.
— Ми б допомогли, — сказав Степан. — Так тільки ж вам не можна вірити.
— Чому це не можна?
— Тому що ви знову влаштуєте якусь пастку.
Аристарх похитав головою.
— Зараз нам не до пасток. І взагалі я тепер проти того, щоб тримати вас у льосі чи ще десь. Бо хто ж тоді мені їсти приноситиме? А готувати самим у нас немає часу. І взагалі...
— Ну, гаразд, — сказав Степан. — Припустимо, що ми тобі повірили. Але ж є ще й твоя хазяйка...
Аристарх озирнувся, аби переконатися, чи не стежить за ним Ядвіга Олізарівна. Тоді шаснув до яру і через якусь хвилину вже стояв біля дітей.
— Я знаю, що ви хлопці надійні, — сказав він і знову озирнувся, — і те, що я вам скажу, залишиться між нами. Справа в тому, що моя хазяйка зараз немічна, мов дитина, її чаклунських сил вистачає лише на те, аби замаскувати СТУПу. Так що боятися вам нічого. Можете сміливо ходити до того часу, доки лак на СТУПі не засохне. А це трапиться не раніше, ніж через місяць.
— А потім?
— Потім видно буде. Але, гадаю, що хазяйка за вами більше не полюватиме. Учениця може бути слухняною лише тоді, коли її захопити зненацька.
Діти замислилися. Хтозна, може, Аристарх і не обманює.
А Ядвіга Олізарівна і справді почувала себе так, як почуває кожна стара жінка. Вона повільно сновигала від печі до столу з травами, часто сідала на лаву і відпочивала.
В печі горіло багаття. На цей раз воно було справжнім. На ньому стояло кілька горщиків із зіллям.
— І де того Аристарха носить? — пробурчала вона і виглянула у вікно. Але воно було надто брудним, щоб щось розгледіти. А мити його ніколи, бо й без того роботи було більше, ніж досить.
Зненацька знадвору долинули якісь звуки. Ядвіга Олізарівна важко піднялася з лави і вийшла на ґанок.
У двір, насторожено озираючись, один за одним входили вчорашні бранці. На головах у них були хокейні шоломи, а на плечах — мішки з кропивою. Попереду з кількома стеблинами в роті ішов Аристарх. Він виплюнув свою ношу неподалік від ґанку і сказав:
— Витрушуйте сюди. Ого, скільки вийшло! Я б і за тиждень не впорався.
— Що це значить? — суворим голосом поцікавилася Ядвіга Олізарівна. Єдине, що, здається, залишилося від колишньої баби-яги — її суворий голос.
— Це значить, що вони вирішили нам допомогти, — пояснив Аристарх.
Баба-яга сердито глипнула на дітей.
— Мені їхня допомога не потрібна, — відрізала вона.
— Зате потрібна мені. — заперечив Аристарх. — Думаєш, легко носити кропиву в роті?
Ядвіга Олізарівна на те нічого не відповіла. Вона набрала оберемок кропиви і рушила до хати. Та біля ґанку баба-яга нерішуче зупинилася: в струхлявілих східцях було чимало дірок, а великий оберемок заважав їй дивитися під ноги.
— Бабусю, зачекайте! — вигукнула Таня. Вона підбігла до Ядвіги Олізарівни і, підтримуючи її за лікоть, допомогла вибратися на ґанок.
Аристарх, дивлячись їм услід, скрушно похитав головою:
— Геть охляла моя хазяйка. Ех, і коли вже ми полагодимо ту СТУПу!..
Виявляється, кропиву та інші трави слід збирати лише тоді, коли на них лежатиме роса. Та оскільки вона вже висохла і до того ж сонце піднялося досить-таки височенько, то діти заховалися у затінку біля річки. Поруч з ними сидів Аристарх. Вигляд у нього був мирний і навіть, як здалося Степанові, вдячний.
— Молодці, — бурмотів він. — Я й не сподівався, що людські діти здатні на таке.
І все ж хлопці на всяк випадок не скидали шоломів. Вони навіть купалися в них.
— Гарно ви, люди, живете, — продовжував Аристарх. — І хати у вас гарні. Чисті, охайні. Я, признаюся вам, не відмовився б хоч трохи пожити у такій. Та й хазяйка моя теж.
— Чого ж тоді ви не приберете в себе? — запитав Василь. — До вашого будинку і підійти страшно!
— А навіщо? Все одно ми незабаром виберемося звідсіля. Та й часу немає.
Мовчала одна лише Таня. Вона про щось думала.
— Давайте знаєте що зробимо? — нарешті сказала вона. — Давайте все ж допоможемо Ядвізі Олізарівні!
— Потрібна їй твоя допомога! — заперечив Василь. — Вона ж ясно сказала...
— Ну й що з того? Вона, може, з гордощів це сказала. А насправді допомога їй потрібніша, ніж іншим. Бо в кожного хоча б хтось та є. А вона — одна-однісінька в усьому світі. Ніхто ні посміхнеться до неї, ні слова доброго не скаже.
— Дуже їй потрібні твої посмішки!
— А от і дуже, — з викликом сказала Таня. — Ти... ти не знаєш про це нічого, то й мовчи... Добре тобі при татові з мамою... А інші...
І очі Тані наповнилися слізьми.
Василь у відповідь лише руками розвів. Ну й Танька! Рота вже не дає розкрити.
— Взагалі-то Таня правильно каже, — зауважив Степан. — Ти, Василю, як хочеш, а я з нею згоден. Треба допомагати.
— Та я ж просто так... — знітився Василь. — Хіба я не бачив, які там сходи? А я, між іншим, свої сходи сам відремонтував. І нічого, тримаються. Батько навіть похвалив за це.
— Там ще двері висять на одній завісі, — згадав Степан. — А у нас, здається, є зайві завіси.
— А я б вікна помила, — сказала Таня. — Я люблю вікна мити. І в хаті побілила б...
— Все це одні розмови, — сказав Василь. — А от чи згодиться Ядвіга Олізарівна?
— Що ти скажеш? — запитав Степан у кота.
Той у задумі затарабанив по землі обрубком хвоста.
— Хто її знає, — врешті сказав він. — Проте, гадаю, спробувати можна.

 

«СКУБИ, СТЕПАНЕ, СКУБИ!»

— То чого ж ми тоді сидимо? — підвелася Таня. І тут її погляд зупинився на брудній, скуйовдженій шерсті Аристарха. — Слухай, а чому б заодно і тебе не причесати? — запитала вона.
Від тих слів Аристарх підстрибнув, мов обпечений.
— Що-о? — вигукнув він. — Мене, заслуженого, бойового, чаклунського кота — і причісувати? Е, ні, дзуськи! Може, ще й купатися запропонуєте?
— А й справді, чом би тобі не скупатися? — сказав Степан.
— Ну, знаєш... — тільки й знайшовся що відповісти на те Аристарх. — Ти краще сам подумай: навіщо мені оті ваші причісування та купання? Я ж кіт особливий! Для мене реп'яхи все одно, що нагорода за бойові заслуги.
— Воно-то так, — зауважила Таня. — Але хіба самому не приємно бути чистим та охайним? От моя Мурка, наприклад...
— Ти вже вдруге про неї згадуєш, — сказав Аристарх. — Ото краще взяла б та й познайомила мене з нею, ніж забивати собі голову всіляким причісуванням. Я, звісно, кіт-самітник, проте інколи навіть мені кортить погомоніти з подібними до себе.
— А чого ж, — охоче згодилася Таня. — Можу хоч зараз вас познайомити. Хочеш?
— Не маю нічого проти, — згодився Аристарх.
Він ішов слідом за Степаном і продовжував, ні до кого зокрема не звертаючись:
— Так-так, з подібними до себе. Хоча, коли поворушити мізками, які вони подібні? Так, зовні лише. Сидять собі вдома з ранку до ночі і з ночі до ранку. Що вони взагалі бачили в цьому житті? Анічогісінько. Уявляю, як зараз ця Мурка роззявить рота від здивування і заздрощів. Так-так, від заздрощів! Бо кому-кому, а вже мені є про що розповісти. Та таке, що їм навіть не снилося!
Проте розповіді не вийшло. Варто було Аристархові побачити Мурку, як він, мов вкопаний, зупинився. Заслужений чаклунський кіт довго й некліпно дивився на домашню кішку, потім міцно, немов від сліпучого сяйва, зажмурився.
Мурка сиділа посеред стежки і вмивалася. Правда, вгледівши Аристарха, вона спочатку здивувалася так, що її біла лискуча шерсть стала дибки.
Але це продовжувалося лише кілька секунд. Прийшовши до тями, Мурка окинула причепливим поглядом кошлату голову Аристарха, розкуйовджену шерсть на спині і боках, особливо довго споглядала обрубок хвоста, що геть був вкритий реп'яхами і невідомо ще якими колючками. Потім презирливо пирхнула і знову зайнялася туалетом. Рухи її були плавними, сповільненими, і там, де вона доторкувалася своїм маленьким рожевим язичком, хутро починало переливатися під сонцем м'яким шовковим сяйвом.
Покінчивши з туалетом, Мурка ще раз окинула докірливим поглядом зніченого Аристарха, щось коротко пронявчала до нього і рушила геть, нечутно переступаючи по стежині граціозними ніжками в яскраво-рудих панчішках. Затим легко, немов пушинка, стрибнула на ґанок і щезла за дверима.
Аристарх провів її зачарованим поглядом.
— Неймовірно, — вирвалося з його горлянки. — Неземне видіння. А я... Ет!
І похнюплено почвалав з двору.
Степан догнав його і запитав:
— Ти чого раптом такий став? Може, Мурка щось сказала?
— Сказала, — пригнічено відповів Аристарх. — Вона сказала, що їй соромно за котячий рід... Звичайно, хто я для неї? Нечесаний волоцюга, та й годі. А вона така... слів просто не вистачає. Навіщо ж тоді їй розводити зі мною всілякі теревені? Варто лише поглянути на мій хвіст... — Аристарх повернувся до Степана і благальним голосом попрохав: — Слухай-но, Степане, причесав би ти мене хоч трохи. А то соромно дивитися в очі собі подібним.
Степан ледве стримав посмішку.
— От бачиш, — зауважив він. — А ще пручався. Ну що ж, зараз я зроблю з тебе справжнього красеня.
Аристарх з сумнівом подивився на нього.
— А ти зумієш?
— Ще б пак! — відказав Степан і витяг з кишені гребінця. — За хвилину ти сам себе не впізнаєш.
Однак перетворити Аристарха на красеня виявилося не такою вже й легкою справою. Чи то шерсть у нього надто звалялася, чи гребінець виявився нікудишнім, — але після двох чи трьох дотиків з нього вилетіли всі зубчики.
— Тут, мабуть, допоможе хіба що скребниця, — зауважив Василь, коли і його гребінець полетів на помийницю.
Степан гайнув до хліву і повернувся з важкою залізною скребницею, якою час від часу розчісували корову Зірку. Він щільно притиснув її до Аристархової спини і потягнув до себе.
Шерсть і не думала піддаватися. Скребниця вгрузла в неї, ніби плуг у кам'янисту землю.
Тоді Степан смикнув скребницю що було сили.
Бідолашний Аристарх жалібно нявкнув. На його очах виступили сльози.
— Що, боляче? — співчутливо запитав Степан.
— М-мм... — мугикнув кандидат у красені.
— Може, не треба?
— Скуби, Степане, скуби! — наказав Аристарх, змахуючи лапою непрошену сльозу. — Скуби, не бійся. Я тепер все витримаю!

 

Володимир Рутківський. Гості на мітлі. Повість-казка. Художники Ростислав Безп'ятов та Георгій Фiлатов. Київ, видавництво Веселка, 1988 рік

Володимир Рутківський. Гості на мітлі. Повість-казка. Художники Ростислав Безп'ятов та Георгій Фiлатов. Київ, видавництво Веселка, 1988 рік

 

ДОПОМОГА

На Аристархове щастя, в цю хвилину наспіла Таня.
Вона побачила, як страждає Аристарх, як Степан з Василем витирають мокрі чуби, і вдарила руками об поли.
— Та хіба ж так можна? — вигукнула вона. — Він вам що — корова?
Аристарх хлюпнув носом і осудливо скосив очі на Степана.
— От бачиш... Ех ти, а ще обіцяв з мене зробити красеня!
— Він же і хотів так зробити, — зауважила Таня. — Тільки не знав, як це робиться.
— А ти знаєш?
— Знаю.
Таня вийняла з свого волосся гребінець і стала— обережно причісувати ним розкуйовджену котячу шерсть.
— Ось як треба, — примовляла вона. — Одну ворсинку, іншу... Ну як — не боляче?
— Ні-і, — задоволене муркнув Аристарх. — Зовсім не те, що у цих гицелів. Продовжуй, будь ласка, в тому ж дусі.
Василь дивився, дивився і, врешті, не витримав.
— Так ти його й до Нового року не причешеш, — сказав він. — Може, йому все ж таки краще викупатися?
Із Аристархової горлянки вирвався панічний стогін. Схоже, чаклунський кіт понад усе боявся купатися.
— А без цього не можна? — запитав він.
— Мабуть, ні, — відказав Степан. — Сам бачиш, стільки з тебе лізе шерсті. Чого доброго, ще й лисим станеш. А от викупаєшся — і шерсть одразу ж зробиться пухнастою.
— Як у Мурки?
— Навіть ще пухнастішою.
Аристарх зітхнув, немов перед стрибком з десятого поверху.
— Може... може, спочатку підемо до хазяйки? При ній я і викупаюся... А вона, коли щось трапиться...
— А чого ж, можна, — згодилася Таня. — І поки хлопці тебе купатимуть, я піч побілю. До речі, там я й шаплик бачила. Добрий шаплик, якраз для тебе.
Через якусь годину із Горобців в напрямку самітного будиночку вирушила колона. Василь ішов попереду. Він вів важко навантаженого велосипеда. На кермі погойдувалося відро, в яке Таня поклала чавунець з крейдою, щітки та ганчірки. На багажнику хлопці примостили кілька обрізків дощок і пакунок з провізією.
Степан ніс глечика з молоком. Аристарх ішов поруч з ним і весь час попереджував:
— Гляди не спіткнися...
На його лапі висів вузлик з милом та рушником.
Ядвіга Олізарівна, як і до того, зустріла хлопців не дуже привітно. В її очах проглядала настороженість. Лише тоді, коли слідом за хлопцями у двір увійшла Таня, обличчя баби-яги посвітлішало.
— Ну, кажіть, з чим прийшли? — спитала вона. — Тільки швидше, а то мені ніколи.
— Вони вирішили нам допомогти, — сказав Аристарх. — Вікно помити, піч побілити...
— Коли ви, звісно, не заперечуєте, — додала Таня. — Ось бачите — я й крейду взяла, і щітки теж...
— А оце навіщо? — баба-яга показала на дошки.
— Як навіщо? — подав голос Василь. — Східці треба відремонтувати? Треба. А потім я завісу приб'ю до дверей.
Ядвіга Олізарівна похитала головою.
— І треба ж до такого додуматися... Та варто мені лише сказати, кому потрібно — і поруч з цією хатою виросте справжній палац! З басейном і мармуровими сходами, зі слугами і верблюдами...
— Палац — це добре, — відказала Таня. — Але від того у хаті чистіше не стане, правда?
— Показуха всі ці ваші палаци, — бовкнув і собі Василь. — Окозамилювання.
Ядвіга Олізарівна кинула швидкий погляд на Василя.
— Не розумію, що ти хочеш цим сказати.
— А чого ж тут не розуміти? Це коли помив руки з милом, а вуха все одно брудні.
Ядвіга Олізарівна не витримала і засміялася.
— Робіть, що хочете, — здалася вона.
— А я буду купатися, — оголосив Аристарх. — Хоч кілька днів поживу нормальним котом. Що ти на це скажеш?
Ядвіга Олізарівна лише руками розвела.
— О! Вони вже й тебе вмовили!
Робота закипіла. Таня підмела підлогу, зняла мітелкою павутиння і заходилася білити.
Василь вовтузився з дверима. Цвяхи він тримав у роті — вони стирчали, немов котячі вуса.
Степан приніс з річки два відра води і вилив її у шаплик. Третє відро він поставив на вогонь. Аристарх ходив слідом за новим товаришем і важко зітхав.
Ядвіга Олізарівна подалася до своєї СТУПи. Де та знаходилася, ніхто не знав, бо баба-яга, вийшовши за ворота, одразу ж розчинялася в повітрі.
Але, мабуть, їй там працювалося не дуже, тому що вона раз по раз виникала на подвір'ї.
— Як справи? — цікавилася вона в Степана.
— Нормально, — відказував той. — Зараз нагріється вода і можна буде купатися.
Від тих слів Аристарх здригався і сумовито поглядав в бік бузкових кущів.
— Обов'язково з милом? — вже вкотре цікавився він.
— Обов'язково.
— А без нього не можна?
— Не можна. Без мила не відмиєшся.
— Ну-ну, — чи то схвально, чи то осудливо промовляла Ядвіга Олізарівна і рушала до хати. По дорозі вона обережно обходила Василя, що завзято вимахував молотком перед дверима.
— Та зняв би ти того шолома, — нарешті не втрималася вона.
Василь послухав її. І нічого з ним не трапилося.
Після третього повернення баба-яга залишилася назовсім.
— Дай-но і я спробую, — сказала вона Тані і взяла щітку. — Вісімдесят років, як не білила.
— Ой, як у вас чудово виходить! — вигукнула Таня через кілька хвилин. — Точнісінько як у моєї бабусі. А може, й краще.
Ядвіга Олізарівна розквітла від такої похвали. Все ж запитала:
— Ти правду кажеш?
— Чесне слово! — заприсяглася Таня.
Знадвору долетіло розпачливе котяче нявчання. Мабуть, в очі Аристархові попало мило. Зрештою вереск стих, і невдовзі замість нього почулося задоволене муркотіння.
Робота продовжувалася до пізнього вечора. Звісно, з перервою на обід, під час якої відзначився Аристарх.
Ядвіга Олізарівна, схоже, махнула рукою на свою СТУПу. Вона з Танею білила хату зсередини.
Степан і Василь розмахували щітками зовні.
Безробітним виявився лише один Аристарх. Він сидів на осонні, мов казкова чорна кульбаба, і заздрісними очима спостерігав за тим, як навсебіч розлітаються молочні бризки, дивився на замазюкані крейдою хлоп'ячі обличчя і нудним голосом канючив одне і те ж:
— Дайте і мені спробувати. Я теж хочу білити.
— Тобі не можна, — безжально відказував Степан. — Ще, чого доброго, забруднишся. І тоді знову доведеться митися з милом.
Аристарх на хвилю замовкав і відходив подалі. Потім не витримував і знову брався за своє.
Врешті-решт, і для нього знайшлося гідне заняття. Василь між іншим навчив кота пускати мильні бульки, тож залишок дня Аристарх, сидячи, аби не забруднитися, на Степановій куртці, розмішував соломинкою густий мильний розчин і видмухував десятки різнокольорових кульок. Пухирці мінилися райдужними барвами, легенькими зграйками літали по дворищі, лопалися, Аристарх захоплено нявкав і з ентузіазмом брався за чергову партію. Він настільки захопився новою грою, що навіть не зразу почув, як Таня скликала всіх на полудник.
Під вечір самітну хатину неможливо було впізнати. Малесенькі віконця весело блимали на світ прозорими шибками. Двері відчинялися легко й без скрипіння. Стіни біліли так, що місячної ночі хатину можна було прийняти за велетенську білу квітку.
Ще разючіше змінилася хата зсередини. Кімната стала світлішою і від того ніби попросторнішала. Піч так і напрошувалася на те, аби в ній палав справжній вогонь, а на ньому щось булькало і смачно шкварчало.
Лава і стіл були вишкреблені до бурштинового кольору. В одному кутку стояв тапчан. Він був застелений старим, але ще досить охайним покривалом. З-під тапчана виглядала мітла баби-яги.
В протилежному кутку на оберемку сіна лежала кольорова підстилка. І на тій підстилці, наче головний експонат якоїсь всесвітньовідомої виставки, сидів Аристарх. Він боявся позіхнути. Він боявся навіть поворушитися, аби випадково не забруднити свою чисту шовковисту шерсть. Степан десь роздобув уламок дзеркала, і тепер Аристарх, не відриваючись, розглядав своє відображення. Скидалося на те, що воно йому подобалося надзвичайно.
Ядвіга Олізарівна сиділа за столом. Вона, здавалося, навіть світилася зсередини добротою і вдячністю. Тепер баба-яга скидалася швидше на стареньку бабусю, до якої несподівано приїхали улюблені онуки. І вона от-от підведеться з-за столу, почимчикує до комірчини і повернеться звідтіля з всілякими вареннями, повидлами та іншими неймовірно смачними солодощами, що їх бабусі вміють готувати лише для улюблених онуків.
Проте ніяких солодощів, ніякого печива і варення у Ядвіги Олізарівни не було. Тож діти ще трохи посиділи і почали прощатися.
Біля порога Василь востаннє позирнув на мітлу, що виглядала з-під тапчана, і зітхнув.
— От би на ній політати, — прошепотів він Степанові. — На літаку я літав, з дерева літав, а от на мітлі ще не доводилося...

 

НІЧНІ ПРИГОДИ АРИСТАРХА

Мурка сиділа на крівлі своєї хати. Вона замріяно дивилася на всіяне зорями небо, їй хотілося, щоб у неї виросли крила.
Думки про крила так захопили її, що вона навіть не почула, як на крівлю видряпався і Аристарх. А може, зробила вигляд, ніби нічого не почула. Тож гостеві довелося кілька разів вибачально муркнути, аби прекрасна мрійниця звернула на нього свою увагу.
— Доброї вам ночі, — сказав Аристарх і чемно схилив свою важку голову. — От я і прийшов.
Мурка зміряла поглядом Аристарха з голови до хвоста і знову перевела свій замріяний погляд до неба.
— Вибачте за компанію, — зніяковіло промимрив Аристарх і нерішуче затоптався край даху. — Я, здається, прийшов невчасно, так?
— Ви любите літати в думках? — несподівано запитала Мурка. — Чого ж ви там стоїте, ідіть сідайте поруч!
— Красненько дякую, — сором'язливо відказав Аристарх. — В думках? Не знаю, якось не задумувався над цим. А от насправді літати доводиться часто. Хазяйка моя, знаєте, прокладає курс, а я влаштуюся позаду і хроп... вибачте, лечу.
Мурка пересмикнула своїм пухнастим хвостиком.
— Я зовсім не те маю на думці, — промуркотіла вона ніжним і, як ладен був заприсягтися Аристарх, неземним голоском. — Я про те, щоб самому літати. Ось так... — наче крильцями, змахнула Мурка передніми лапками, і Аристархові навіть подих перехопило — такою вона здалася йому легкою й чарівною. — І летіти, летіти, летіти... І щоб маленька беззахисна лапка була в лапі надійного і мужнього товариша... Ах! — зітхнула вона. — Напевно, цього ніхто, ніхто не зрозуміє!
— Даремно ви так, — проказав Аристарх, холонучи від думки, що навіть познайомитися як слід ще не встиг, а вже насмілюється заперечувати такій красуні. — Я, звісно, вибачаюся, та коли щось треба — ось вам моя лапа. І не турбуйтеся, вона досить-таки міцна. Бувало, як заїду по потилиці!..
— Ах, — відказала на те Мурка втомлено-неземним голосом. — Вам би все про потиличники. Ну що вони таке перед оцим... оцим... — вона тицьнула лапкою в зоряне небо. — Крила мені потрібні, крила! На одну хоча б ніч!.. А вам подобається хоровий спів?
— Хоровий спів? — перепитав Аристарх, котрий зроду не чув про таке. — Я, знаєте... теж якось над цим не задумувався.
Врешті, Мурці обридло споглядати зірки і вона перевела свій погляд на прибульця.
— От тепер ви мені подобаєтеся. Тепер ви маєте зовсім не такий вигляд, як вдень, — промуркотіла вона схвально. — Саме таким я вас і уявляла. От виходите ви на сцену — величний, мужній і благородний. І на шиї бантик. А в залі — коти, коти, коти...
— А що я на тій сцені робитиму? — поцікавився Аристарх.
Чарівна Мурка нагородила його довгим, загадковим поглядом.
— Нічого особливого. Чекатимете на мене, та й годі. А потім виходжу я... Ми стаємо поруч, легким поклоном вітаємо глядачів і починаємо співати... Ну, хоча б оцю...
Мурка приклала лапку до свого білосніжного горлечка, мрійно закотила під лоба очі і затягла:
— Няу-ау-а... Чого ж ви мовчите? Підспівуйте!.. А-у-а-а...
— Няв!!! — гарикнув недосвідчений в хоровому співі Аристарх.
Мурку немов вітром здмухнуло з даху. І лише через декілька хвилин в слуховому віконці з'явилася її голівка.
— Хіба ж так можна? — стражденницьким голосом простогнала вона. — Вірите, моє серце ледве не розірвалося від жаху!
— Я вибачаюся... — в повному замішанні промуркотів Аристарх. — Але не можу зрозуміти, чому ви... чому я вас так налякав.
— Ах, що тут розуміти? — докірливо озвалася Мурка і сіла на попереднє місце. — Торік приїхали до нас якісь курортники. З ними приїхав пес Буян. Таких жахливих і невихованих псів світ ще не бачив. Знаєте, до чого я веду?
— Ні, — змушений був визнати Аристарх.
— До того, що голос в нього такий, як щойно був у вас.
Аристарх від сорому ладен був провалитися крізь дах.
— Даруйте... але ж я не знав... я ніколи ще не співав.
— Воно й видно. Ви геть не можете володіти своїм голосом. Ви, мабуть, навіть уявлення не маєте, як воно робиться.
— Не маю, — слухняно згодився Аристарх.
— То ж бо й воно. Та це не страшно, я вас навчу, — пообіцяла Мурка. — А зараз ходімо. Нам пора.
Вони вибралися на вулицю і рушили в протилежний куток Горобців. Мурка чомусь притискувалася до парканів, часто й насторожено озиралася на всі боки. І все ж продовжувала свою думку:
— Так, так! Ви навіть не уявляєте, який вам даровано голос. Ви ціни йому не знаєте!
Несподівано вона зупинилася і почала до чогось прислуховуватися.
— Ідіть сюди! — стривоженим шепотом покликала вона Аристарха. — Тримайтеся ближче до парканів! Тут знаєте скільки тих собак розвелося? Просто жах! І найстрашніший поміж них Буян. На горе всім котам він вирішив назавжди поселитися в Горобцях. Ходять навіть чутки, що він колишній вовкодав. Ви навіть не уявляєте, як я боюся колишніх вовкодавів.
— Ось чого ви йдете так обережно! — загорланив Аристарх. — Даруйте, може, я знову втручаюся не в свої справи, але... Хочете, щоб собаки обходили вас десятою дорогою?
Мурка застережливо приклала лапку до вуст.
— Цс-сс... Не розмовляйте так голосно, — сказала вона і посміхнулася. — Звичайно, не хочу!
— Чому? — сторопів Аристарх.
— Кому ж може сподобатися, що його обходять десятою дорогою. То значить, що він або ж злий, або ж страшенно некрасивий. А я хіба така?
— Що ви, — палко заперечив Аристарх. — Як ви тільки можете наговорювати таке на себе! Ви... ви найвродливіша в усьому світі! Всі інші перед вами — тьфу, та й нічого більше!
Мурка подякувала йому довгим поглядом своїх променистих очей.
— Отож мені й не хочеться, аби мене обходили десятою дорогою, — сказала вона. — Навіть такі невиховані істоти, як наші собаки... Чекайте, що ви затіяли?
Але Аристарх вже стояв посеред вулиці і горланив:
— Гей, собаки! Де ви, боягузливі голови? Ану, виходьте з дворів!
Шалене собаче валування злетіло над сонним селом. З усіх усюд на поклик Аристарха почали збігатися різнокаліберні собацюри з настовбурченими зашийками. Як — їм, законним господарям нічних Горобців, кидає виклик якийсь там мерзенний кіт?
Мурка, забачивши такий жах, блискавкою майнула на вершечок найближчого дерева.
— Лізьте сюди! — пронявчала вона тонким, тремтячим голосом. — Тут вони нас не дістануть. Ой лишенько, та що ж це ви собі задумали?
Але Аристарх у відповідь лише змахнув їй обрубком хвоста і, на всяк випадок оберігаючи спину, притиснувся до паркану.
Перші, найдрібніші собаки, забачивши такого здоровецького муркета, загальмували так, що аж курява знялася. Вони почали вдавати, ніби потрапили сюди цілком випадково. Вони були не проти того, аби негайно повернути назад, але зробити цього вже не змогли. На них все більше натискали інші собаки. Мало-помалу нагороїжена зграя підступала все ближче й ближче до самітного кота. На чолі натовпу був колишній вовкодав Буян.
— Сьогодні ми з вами трохи порозважаємося, — густим басом гарчав Буян. — Ану, підходьте до нього з боків, відрізуйте шлях до втечі!
— Ближче підходьте, ближче, — підбадьорював їх Аристарх. — Підходьте, не бійтеся!
Кожна клітинка його дужого тіла тремтіла в передчутті бою. От зараз він покаже чарівній Мурці, на що здатен вірний, відданий кіт!
— Що ж, пора, мабуть, починати, — мовив він сам до себе, коли собача зграя на чолі з Буяном опинилася на відстані одного стрибка.
Бійка була короткою і нещадною. Над парканами високо здійнялася густа курява. На всі боки полетіли жмутки шерсті. Собаки і Аристарх сплелися в клубок.
Та через якусь хвилину злісне валування нічних господарів перейшло в розгублене скавуління. Ще мить — і зграя, обганяючи власні голоси, кинулася врозтіч. На полі битви залишився лише колишній вовкодав. Власне, він теж би з радістю дременув слідом за іншими, проте переможець міцно тримав його за вуха. Стріпуючи пса при кожному слові, Аристарх втовкмачував йому основи поваги і любові до ближніх.
— Ану, поглянь-но нагору, — казав він. — Бачиш на дереві чудову білу кішечку?
— Бачу, бачу, — з готовністю відказував Буян.
— Так-от, запам'ятай сам і передай іншим: я не вимагаю, щоб ваше пришелепувате плем'я обходило її десятою дорогою. Та коли хоч один з вас гавкне на неї чи бодай вишкірить зуби — матиме справу зі мною. Затямив?
— Так, так, — стріпував головою Буян і клацав зубами.
— А тепер геть звідси! І щоб духу твого більше тут не було!
Головний нічний господар, а заодно і колишній вовкодав, миттю розчинився в темряві.
Аристарх допоміг Мурці злізти з дерева.
— Отепер буде все гаразд, — сказав він. — Від сьогодні ніхто вас і кігтем не зачепить. Можете ходити собі, де вам тільки заманеться.
— Я до цього часу не можу повірити тому, що сталося, — тремтячим голосом призналася Мурка. — Я здогадувалася, який ви дужий та хоробрий, але щоб отаке... Спасибі ж вам, що захистили бідну кішку! Ах, коли б то ви мені ще й крила дістали!
— На жаль, не можу, — знічено зізнався Аристарх. — Не випало мені розпоряджатися крилами.
— Шкода, — зітхнула Мурка. — А мені так хотілося б хоч раз в житті спіймати кажана!
— А куди ми йдемо? — врешті поцікавився Аристарх.
— Йой! — зойкнула Мурка. — Я й забула вам сказати про це. А все через ті переживання. Ми ж ідемо на репетицію сільського хору. У нас, горобцівських кішок, знаєте які голоси? О! Коли на нас находить натхнення, то навіть люди кидають свої справи і вибігають надвір.
— Може бути, — шанобливо згодився Аристарх. — Та все одно такого голосу, як ваш, немає, мабуть, в усьому світі.
І знову Мурка подарувала йому довгий погляд своїх променистих очей.
На них вже чекали. Десятків зо два котів і кішок статечно сиділи на дахові старої колгоспної конюшні. Вони поодинці пробували голоси і схвильовано шарпали різнокольорові бантики на своїх шиях.
— А навіщо їм оті мотузки? — здивувався Аристарх. — Мишей на зашморг ловити, чи що?
— Ах, ви вперто не бажаєте зрозуміти, з ким маєте справу, — зітхнула Мурка і докірливо похитала своєю чарівною голівкою. Потому дістала з торбинки білу, в синій горошок, тасьму і теж старанно вив'язала її на своїй шийці. — Ми ж не якісь там прості коти-нероби, ми учасники талановитого хорового колективу. А он той, з паличкою, — наш керівник і головний диригент, Мушкетон Васильович.
У Мушкетона Васильовича були рідкі, стерті вже зуби, лисина на голові і натхненний вираз на пиці. Він безнастанно відкашлювався, заспокійливо проводив по горлянці лапою і наспівував про себе: «Ля-ля... кг-мм... до-ре-мі, ля-а!»
— Скільки можна чекати? — розмахуючи диригентською паличкою, мов простим ціпком, запитав він.
— Ах, Мушкетоне Васильовичу, — одізвалася на те Мурка і-закотила очі під лоба. — Вам би все дорікати. А те вам байдуже, що мене сьогодні ледь-ледь не впіймали оті розбишаки на чолі з Буяном!
Мушкетон Васильович жахнувся.
— Що ви кажете! — вигукнув він. — Ото була б втрата! Для всіх нас. Ет, немає на них ніякогісінької управи, ось що я вам змушений сказати. Ніякогісінької. І куди тільки ті люди дивляться?
— Помиляєтеся, — заперечила Мурка і показала на Аристарха. — Є тепер на них управа! Мій новий друг тільки-но в жорстокому бою переміг одразу всіх собак! Він взяв з них слово честі, що вони більше не чіпатимуть нас!
Від такої новини Мушкетон на мить сторопів.
— Нечувано! — нарешті заволав він. — Кіт розправився з собаками? Ні, цього не може бути!
— І все ж це чистісінька правда, — сказала Мурка. — Слово честі, правда!
— Неймовірно... Яку ж для цього потрібно мати силу, мужність і відвагу! Я переконаний, мій юний друже, що і голос ваш повинен відповідати цим героїчним якостям. Так-так, повинен!
— Правду кажучи... — невпевнено почав Аристарх. Проте перехопив застережливий погляд Мурки і замовк.
— В нього виняткові голосові дані, — докінчила Мурка за свого нового приятеля. — Виразні, гучні. Повірите, навіть мурашки по спині біжать...
— О! — вигукнув Мушкетон Васильович. — Саме цього нам ще і не вистачало! Юний мій друже, заспівайте щось для початку. Хотілося б, знаєте, мати про вас певне уявлення. Ну, то як — зможете?
— А чого ж, — згодився Аристарх.
— От і чудово! Увага! — вигукнув Мушкетон Васильович і диригентською паличкою постукав по голові найближчого кошеняти. — Прошу уваги. 1-і, раз!
Потішений Аристарх гарикнув точнісінько так, як нещодавно на Мурчиному даху. Наслідок виявився таким же. Навіть більше — внизу, на стайні, стривожено захропли і забили копитами коні.
Неабияк перепуджені учасники горобцівського хору видряпувалися на дах поодинці. Не було лише головного диригента. Після тривалих пошуків його знайшли під стіною стайні, де він лежав без свідомості. Прийшовши до тями, Мушкетон Васильович обвів стривожених учасників хору каламутним поглядом і раптом кинувся Аристархові на шию.
— Нечувано! — пронизливо заверещав головний диригент. — Неймовірно! Шановний юначе, якщо мені доведеться колись передати свою диригентську паличку — вважайте, що вона в ваших руках. Який голос! Мамцю рідна, якої глибини і виразності бас! Ходімо, друже мій. На нас чекають славні діла!
І, притримуючи поперека, головний диригент першим подряпався на дах.
Потому почалася репетиція.
Врочистим і поважним голосом, ніби вони знаходилися у великій залі, Мушкетон Васильович оголосив:
— Жанрова замальовка.
Затим підняв диригентську паличку, і в ту ж мить дзвінкі котячі голоси дружно злетіли до зоряного неба:

До-ре-мі-фа-мняу-сі...

— Стійте! — вигукнув Мушкетон Васильович. — Це ми вже проходили. А от вам, любий мій юначе, зараз належить виконати найвідповідальнішу партію. Уявіть-но собі господаря, в котрого щоночі щось щезає з комірчини. Той господар має неабияку витримку, але, врешті-решт, і в нього пропадає терпіння. Тож він глибоким і сповненим трагізму голосом, запитуй...
Головний диригент старечою скоромовкою пронявкав те, що повинен був запитати господар, і знову змахнув паличкою.

До-ре-мі-фа-мняу-сі... —

відгукнувся хор.

Що накрали, принесіть... —

трагічним голосом гарикнув Аристарх. На це Мурка грайливо-винним голосом проспівала:

Я украла ковбасу...

А котячий хор злагоджено поклявся:

Що лишилось, принесу...

— Неймовірно! — в захваті нявкав Мушкетон Васильович. — Який голос! Мрія, а не голос!
О, що це була за ніч! Найкраща в Аристарховому житті.

 

НЕЛЕГКА РОЗМОВА

Ще спросоння Степан відчув якусь невимовну тривогу. Йому здавалося, ніби в хаті щось пропало. Чи хтось. Але хто саме?
Він прокинувся і почав прислухатися. Он у дворі загурчав мотоцикл. То батько поїхав на роботу. Отже, з ним нічого не трапилося.
Он задзвеніла відром мама. Значить, і з мамою все гаразд.
Сам він лежить ось тутечки, в ліжку... Тож кого ще не вистачає?
І тут він згадав: кудись пропав Шурхотун. Вчора перед сном Степан кликав його, кликав, — та так ні до чого й не докликався.
Він звівся на ліжку і півголосом запитав.
— Гей, Шурхотуне, де ти?
Проте відповіді, як і вчора, не було. Замислившись над тим, куди б це міг подітися домовик, Степан вийшов з хати на ґанок.
— Доброго ранку! — почулося зненацька.
Під розлогим кущем бузку сидів Аристарх і старанно вмивався. Він скосив очі на Степана і поцікавився:
— У вас випадково не знайдеться якоїсь барвистої стрічки для бантика?
— Бантика? — перепитав Степан. — Якого бантика?
— Ось такого, — відказав Аристарх і вдав, ніби зав'язує навколо своєї шиї краватку.
— Пошукай, будь ласка, — додав кіт. — Той бантик мені дуже потрібен.
— Зараз подивлюся, — відказав Степан.
В комірчині він розшукав стару наволочку, куди мама складала всілякі непотрібні вже пояски, клаптики матерії, стрічки.
— Вибирай сам, — запропонував він Аристархові, виносячи все це на ґанок. — Може, й сподобається щось.
Аристарх довго рився в наволочці.
— Здається, те, що треба, — нарешті вирішив він і витягнув з наволочки білий, в синіх шахових клітинках, пасок. Затим вив'язав його на шиї і запитав у Степана: — Ну як — личить чи так собі?
Степан лише знизав плечима.
— Я в цьому мало що тямлю, — визнав він. — А для чого цей бантик тобі потрібен?
— Для однієї справи, — ухильно відказав Аристарх. — Як тобі здається, чи не пора взяти наді мною шефство? Неси-но сюди молоко і все інше.
— Для чого його виносити? Пішли-но краще до хати.
Аристарх обережно, з неприхованим побоюванням увійшов до сіней. На кухні він скромно присів біля порога, озирнувся, втягнув носом повітря і ковтнув слину.
— Смакота яка! — захоплено прошепотів він. — Ет, живуть же люди! А це у вас що? — продовжував кіт і раптом вшнипив носа до помийного відра. Степан і слова не встиг сказати, як Аристарх вихопив звідтіля кілька курячих кісточок.
— Ну, знаєш! — обурився Степан. — Я тобі хотів приготувати нормальний людський сніданок, а ти...
— А я й з ним впораюся, — заспокоїв його Аристарх і знову зазирнув до відра. — Не сумнівайся, хто-хто, а я свій апетит добре знаю...
— З хлібом снідатимеш чи так? — запитав Степан, бігаючи від плити до столу.
— І хліб давай, — великодушно кивнув Аристарх.
— Тільки пику спочатку вимий, — зауважив Степан. — І лапи теж. Нічого з такими лапами сідати за стіл.
— Та вимию я, вимию, — спохопився Аристарх. — І чого ти до мене з ними пристав?
В одну мить він справився з сніданком, задоволене муркнув і калачем згорнувся на стільці.
— Не життя, а казка, — зробив він висновок. — Е-е, а навіщо ж мити тарілки? Дай-но я їх краще вилизькаю!
— Ще чого захотів, — мимоволі посміхнувся Степан з такої котячої зажерливості. — Тарілки заведено мити, а не вилизькувати.
— Дивні якісь у вас порядки, — зауважив Аристарх. — Це ж тільки подумати — стільки добра пропадає даремно...
Степан нарешті впорався з посудом і підсів до Аристарха.
— Я хочу тебе про щось запитати, — почав він. — Тобі нічого не відомо про домовиків?
— Якраз навпаки, — сказав Аристарх. — А навіщо тобі ця бородата комашня?
— Мені здається, що з Шурхотуном щось трапилося. З нашим домовиком. Чув про такого?
Аристарх поворушив вусами.
— Як би тобі сказати... Думаю, що його, мабуть, вже немає.
Степанові перехопило подих.
— Як це — немає?
— Дуже просто. Хазяйка його кудись занесла. За те, що він порушив основну заповідь домовиків: не допомагати людям боротися з нами, нечистою силою... А поза своїм обійстям домовики живуть дуже недовго. Так що не знаю... Нічого втішного сказати не можу.
Вражений цією новиною, Степан не відводив погляду від помітно зніченого Аристарха. Нараз, не кажучи й слова, підхопився, прожогом кинувся до своєї кімнати і сховав обличчя в подушку.
Отже, Шурхотуна немає. Він загинув. Загинув за те, щоб врятувати його, Степана...
Аристарх нечутно прослизнув до кімнати. Обережно доторкнувся до Степанового плеча.
— Що з тобою? — запитав він.
— Нічого, — смикнув Степан плечем. — Залиш мене одного.
— Тобі його дуже шкода, так?
Степан не відповів.
— Ех, ти, — важко зітхнув Аристарх. — Гадаєш, ми сюди розважатися прилетіли, так? Ні, в нас є завдання. І, якщо ми його не виконаємо, нам доведеться ой як непереливки!
— То чому ж тоді ти тут сидиш? — глухим голосом відгукнувся Степан. — Біжи виконуй його! Хапай мене, хапай Таню. Вам цього хотілося?
— Так-таки і хапай, — невесело посміхнувся Аристарх. — Думаєш, легко таке робити вперше?
— Як — вперше? Ти ж казав...
— Мало що я казав! Коли хочеш знати, ми з хазяйкою ще ніколи цим не займалися. Вона виконувала іншу роботу. А що ж то за баба-яга, котра не викрала бодай одну дитину? — Аристарх помовчав. — Коли б ти лише знав, як нам хотілося, аби люди збиткувалися над нами, виганяли з хати. Тоді все було б простіше. А ви нагодували нас, допомогли, наговорили стільки гарних слів. І ми вже не змогли вчинити так, як від нас вимагалося. О, то могутня сила — добро!.. Але й повернутися ні з чим теж не можемо. Нам з хазяйкою життя ще не обридло. Та, на щастя, ми дізналися про зрадництво Шурхотуна...
— Він не зрадник, — заперечив Степан.
— Може бути, — погодився Аристарх. — Проте в нас на такі речі дивляться інакше. Тож ми й домовилися, що на відьомській нараді говоритимемо, ніби не впоралися з завданням через зрадництво Шурхотуна. А Шурхотун... Замість нього пошлемо іншого.
— Не треба, — сказав Степан. — Не треба мені іншого.
В кімнаті запала мовчанка.
— А яке вам буде покарання? — нарешті запитав Степан.
Аристарх стенув плечима.
— Важко сказати, — задумливо мовив він. — Знаю лише, що найлегше з покарань — вигнання. В такому випадку ми з хазяйкою втратимо всю чаклунську силу. А кому, скажи будь ласка, потрібна стара, немічна бабуся, над котрою, до речі, люди збиткувалися ще тоді, коли вона була молодою і майже здоровою? Кому потрібен худий, лишаїстий кіт? Де він прихилить голову, хто його годуватиме, га?
— Дурниці ти верзеш! — вигукнув Степан і підвівся з ліжка. — Невже ти гадаєш, що в цьому будинкові тобі не знайдеться місця?
— Як знати, як знати, — задумливо відказав Аристарх. — В це мені важко повірити. Та й не про мене, врешті, йдеться, а про мою хазяйку. Куди їй подітися?
— Ну... — нерішуче почав Степан. — Для неї теж можна було б щось придумати.
— От-от, саме «щось», — пирхнув кіт. — А я ж кажу про найлегше з покарань, які на нас чекають. Про більш тяжкі я навіть думати боюся. От і порадь, як нам бути...
— Не знаю, — розгублено визнав Степан.
— То й помовч, коли не знаєш, — вколов Аристарх. — І без того на серці... — він лише лапою змахнув. — Краще давай поговоримо про щось інше.
Степан надовго замислився. Чим би допомогти Аристарху? Як би його втішити?
— Ще молока не хочеш? — нарешті здогадався він.
— Ет! — відгукнувся засмучений Аристарх. — Після таких веселих розмов навіть молоко в горлянку не полізе. Втім... неси-но його сюди. І все інше теж неси. Хоча б наїмся наостанок. Буде про що потім згадати.
Після другого сніданку Аристарх, здається, трішечки повеселішав. Але не зовсім.
— Чудова все ж ця штука — життя, — зауважив він, повертаючи миску Степанові. — От лише мені в цьому житті не дуже поталанило. Ну чому, чому я не народився таким собі пухнастим і грайливим кошенятком, котрого всі пестили б, який ночами спокійнісінько гасав би по дахах і виспівував всілякі «до-ре-мі-фа-мняву...»? Так ні, дала мені доля вродитися худющим довготелесим виродком. До того ж ребра зламали, вухо й хвоста надірвали!.. Ну чому, чому, Степане, це чудове життя буває часом таким несправедливим, га?
Степан знічено промовчав. В голову не приходило нічого такого, що могло б хоч трішки втішити Аристарха. Може, запропонувати йому ще один сніданок?

 

ХВОРОБА БАБИ МАРІЇ

Коли невтішний, хоча й ситий Аристарх подався до самітного будинку, Степан всівся на ґанкові і зами — лився.
Виявляється, не так вже й солодко живеться Ядвізі Олізарівні та Аристархові! Одна лише назва — чаклуни. А насправді — ні тобі даху над головою, ні вірних друзів. Навіть добрі вчинки не для них.
І закони в них якісь не такі, як в людей. Жорстокі, несправедливі. Він, Степан, ні за що не згодився б миритися з такими законами.
Шкода їх. Але й Шурхотуна теж шкода. Треба б порадитися з Танею та Василем. Утрьох, можливо, і вдасться щось та придумати...
Найближчою була хата баби Марії. Тому Степан і подався до неї. Але ще з вулиці побачив, що там щось трапилося. В сажі пронизливо верещав голодний кабанчик. Біля порога походжали смутні кури. Вони все ще сподівалися, що хтось кине їм жменю зерна.
Проте ніхто з хати не виходив. Більше того, віконниці — й ті були зачинені. В Степанове серце закралася тривога.
— Є хтось дома? — голосно запитав він і штовхнув сінешні двері.
В сутінках Степан не одразу розгледів бабу Марію. Вона лежала в ліжку і обережно погладжувала розбухлу, перев'язану біля кісточки ногу.
— Приніс би ти, Степанку, кухлик води, — кволим голосом прошамкала баба Марія.
Степан кулею гайнув до колодязя. На зворотному шляху відчинив віконниці, і в кімнаті одразу посвітлішало.
Баба Марія з зусиллям зробила кілька ковтків. Тоді змочила рушника і поклала його на чоло.
— Спасибі тобі, Степанку, — вдячно посміхнулася вона. — Геть розкисла я сьогодні. Та ще ногу сподобило підвернути. Болить, хоч ти криком кричи.
— Може, збігати до лікарні? — схопився Степан.
— Та вже не треба... Таня туди ще вдосвіта подалася. От-от, мабуть, повернеться. Ти б краще, коли твоя ласка, погодував би курей та кабанчика. Чуєш, що з ним коїться? А мені навіть поворухнутися несила.
Степан кинув курям дві пригорщі зерна, налив води. Тоді побіг до сажа.
— Може, вам ще щось потрібно? — спитав він, коли повернувся до кімнати.
— І на тому спасибі, дитино... — баба Марія болісно скривилася. — Більше нічим мені не допоможеш. Краще іди пограйся, ніж отут нидіти. А Тані я обов'язково передам, що ти заходив.
Біля Степанових воріт стояв ущерть навантажений велосипед. На багажнику було прикріплено з десяток цеглин. На кермі погойдувався вузлик з кельмою та іншим мулярським причандаллям. Сам господар велосипеда роздратовано ходив уподовж паркану.
— Де тебе носить? — напосівся він на Степана. — Ми ж домовилися димар полагодити!
Хлопців зустрів один Аристарх. Він сидів на даху, замріяно дивився в бік Горобців і щось муркотів до себе. Коли гості увійшли у двір, він стрибнув просто з даху і сповістив:
— Хазяйки немає вдома. Вона порається біля СТУПи.
Втім, як тільки друзі взялися розвантажувати велосипед, Ядвіга Олізарівна виникла з повітря.
— Що ви задумали на цей раз? — поцікавилася вона.
— Димар відремонтуємо, — сказав Василь. — А то у вас дим іде не в комин, а в хату.
— А ти вмієш?
Василь навіть образився.
— Чого ж тут не вміти? Торік я у дядька навчився. Он і Степан нехай скаже...
— Та вірю тобі, вірю, — посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — А де ж це Таня? Чому її немає з вами?
— В неї баба захворіла, — пояснив Степан. — Та ще й ногу підвернула. От Таня і побігла за лікарем.
— Бідолашна дівчинка, — зітхнула баба-яга. — Все сама та сама. Дістається їй.
— Чому це сама? — заперечив Степан. — Я сьогодні їм води на цілий день наносив, курей погодував та порося. А більше там робити нічого.
Обличчя Ядвіги Олізарівни трохи посвітлішало.
— Молодець, — похвалила вона Степана. — Ну гаразд, працюйте. Не буду вам заважати. В мене теж роботи чимало.
Та на цей раз Ядвіга Олізарівна пропадала біля своєї СТУПи недовго. Не встигли хлопці й заміс вчинити, як вона знову з'явилася на подвір'ї. Баба-яга всілася на полагоджених східцях і замислилася. Видно, щось не давало їй спокою. Нарешті вона звернулася до Аристарха:
— Ти залишишся на господарстві. А я, мабуть, піду подивлюся, що там трапилося з бабою Марією. Може, допоможу чимось.
— Так лікар, напевно, вже прийшов, — зауважив Степан. — А в нього знаєте які ліки? Ого!
— Мої теж не гірші, — відказала Ядвіга Олізарівна. — Ви тільки не гасайте тут навколо хати і головне — не чіпайте мітлу. Інакше не оберетеся лиха.
Після цього вона поклала до вузлика якісь трави і подалася до села. Чомусь їй здавалося, ніби Таня потребує допомоги...
А Тані й справді допомога була потрібна, як ніколи.
Лікаря на місці не виявилося. Власне, в лікарні було кілька лікарів, та все якісь не такі — то зуби лікує, то вухо-горло-ніс. А от потрібного їй досвідченого Михайла Олексійовича викликали до обласного центру, і повернеться він не раніше, ніж через два дні.
Таня написала йому записку і побігла додому. В душі Таня сподівалася, що бабусі вже полегшало і вона якось перечекає ці два дні.
Та бабі Марії, навпаки, стало ще гірше. Обличчя її вкрилося великими плямами. Вона, здавалося, зовсім не дихала. І лише тоді, коли Таня покликала її, баба Марія повільно розплющила очі.
— От і відтоптала я свого рясту, — ледве чутно прошепотіла вона. — Певно, доведеться тобі, сиротинко моя, залишатися самій на цьому світі...
— Бабусю, не треба! — з жахом вигукнула Таня. — Не кажи так! Живи ще багато, багато років!
Але баба Марія вже знову заплющила очі. Лише по уривчастому диханню можна було здогадатися, як їй важко.
Таня кинулася на вулицю. Вона хотіла когось покликати на допомогу. Проте на дверях Степанової хати висів замок. Нікого не було вдома і у Василя.
Що діяти далі, Таня і гадки не мала. Вона повернулася назад, присіла біля бабусиного ліжка і невтішно заплакала.
В цю мить тихенько скрипнули сінешні двері, і на порозі з'явилася Ядвіга Олізарівна.
— Не плач, Таню, — лагідним голосом промовила вона. — Удвох ми щось та придумаємо. А поки що скип'яти води.
Ядвіга Олізарівна наблизилася до хворої і поклала долоню їй на чоло.
— Еге, доню моя, та в тебе це серйозно! — стривожено вигукнула вона. — Але нічого, все буде гаразд. Я знаю, що робити.
«Чому Ядвіга Олізарівна називає мою бабусю донечкою? — дивувалася Таня в той час, коли її руки моторно розпалювали вогонь у плиті. — Бабуся ж видається набагато старішою, ніж вона...»
Незабаром забурхав чайник. Ядвіга Олізарівна дістала з шафи глиняну мисочку, перелила в неї окріп, додала жмут трави і знову поставила на вогонь.
— Може, мені ще щось зробити? — запитала Таня.
Ядвіга Олізарівна здивовано озирнулася на неї. Здавалося, що вона геть забула про присутність дівчинки.
— Тепер я й без тебе впораюся, Таню, — відказала вона і підбадьорливо посміхнулася. — Ти б краще пішла трохи погуляла. Нічого в твоєму віці вислуховувати всілякі бабські заклинання.
Таня слухняно вийшла з кімнати, сіла на східцях. І несподівано для самої себе міцно заснула. Через хвилину чиїсь руки обережно підняли дівчинку. Це Ядвіга Олізарівна перенесла її до хати і поклала на ліжко.
— Намучилася вона зі мною, — винувато обізвалася баба Марія. — Всю ніч не спала бідна дитина... А мені, здається, трохи полегшало... — І вона спробувала підвестися.
— Лежи, лежи, — наказала Ядвіга Олізарівна. — Рано ще тобі вставати.
— Так господарство ж без догляду, — спробувала протестувати баба Марія. — Яке не є, а догляду все ж вимагає. Та й обід готувати треба.
— Нікуди воно не дінеться, те твоє господарство, — зауважила Ядвіга Олізарівна. — От вилікую тебе, голубко, і станеш ти знову як молода. І ноги вилікую, і простріли. Отоді і вгостиш своїм обідом. А поки що лежи. Спи.
Коли баба Марія заснула, Ядвіга Олізарівна підійшла до вицвілої фотокартки, що висіла на стіні біля вікна, і довго розглядала портрет маленької дівчинки з переляканими оченятами.
— І ніхто не здогадається, що це я сама і є, — прошепотіла вона. — Та я й сама не здогадалася б, якби не знала... — Тоді помовчала і трохи згодом додала: — А Таня, здається, схожа на мене...
Два дні і дві ночі не відходила Ядвіга Олізарівна від баби Марії. Вона невтомно розтирала її спину якимись пахучими мазями, поїла відварами, ставила компреси. І все не дозволяла підніматися з ліжка.
— Лежи, лежи, — повторювала вона. — Нехай воно краще пощезне, те господарство. Здоров'я куди важливіше.
Проте господарство і не думало нікуди щезати. Таня легко справлялася з ним.
Чимало допомагав їй і Степан. Він рубав дрова, носив воду, при потребі бігав до господарчої крамниці.
Навіть Василь і той, повертаючись від самітного будиночка, кілька разів стукнув молотком по воротах баби Марії — прибивав ослаблі завіси. Після цього кивнув у бік вікна, за яким виднілася постать Ядвіги Олізарівни.
— Передай їй, що нехай спокійно топить свою піч, — сказав він. — Все зроблено по вищому класу.
— Та ти заходь, — припрошувала його Таня.
— Ще чого, — пробурчав Василь. — Стану я заходити до якогось дівчиська... О, та у вас же дошки ледве тримаються! Ану, біжи за гвіздками!
Не нудьгувала і баба Марія. Ядвіга Олізарівна невтомно розпитувала хвору про її дитячі роки і про тих, хто тоді мешкав поруч з нею. Особливо вона цікавилася Петром Кравчуком — сусідою, котрий жив трохи вище по вулиці. І хоча баба Марія вже й забула, який він на вигляд, проте й до цього часу пам'ятала його добрі руки і веселі жарти. А ще вона в дитинстві чула від когось, ніби Петро Кравчук був єдиною людиною, хто дуже побивався за тіткою Катрею.
Почувши про це, Ядвіга Олізарівна зненацька зблідла.
— Що з вами? — занепокоїлась баба Марія. — Вам погано?
— Нічого... Мені вже краще, — прошепотіла Ядвіга Олізарівна. — Розповідай далі, прошу тебе!
Нудьгував хіба що один Аристарх. Удень він ні на крок не відходив від хлопців, підносив їм дошки, розчин і поїдав усе, що вони приносили з собою. А увечері кіт видирався на дах і тоскним поглядом вдивлявся в такі близькі і водночас такі недосяжні для нього Горобці. Часом йому ввижалося, що там, на даху баби Маріїної хати, сидить Мурка і теж дивиться в його бік.
Проте Ядвіга Олізарівна наказала йому стерегти будинок, а ослухатися її Аристарх і в думках не мав. Тому він, обіпершись спиною об новий димар, годинами сидів на даху і смутним голосом наспівував:

До-ре-мі-фа-мняу-сі,
Що накрали, принесіть...

 

ЧУДОВИЙ ДЕНЬ

На третій ранок Ядвіга Олізарівна з полегшенням зітхнула і сказала бабі Марії:
— Отепер можеш вставати.
Баба Марія обережно сповзла з ліжка і з побоюванням ступила на хвору ногу. По тому ступила сильніше, нарешті тупнула і здивовано зауважила:
— Здається, вже не болить. І справді, хоч до танку йди.
Вона перевела погляд на Ядвігу Олізарівну, і в її очах з'явилися сльози.
— Не знаю, як і дякувати тобі...
— А ніяк, — відказала на те баба-яга. — І чого це ти стоїш, мов той знак запитання? Що, ціпок шукаєш? Так він же тобі більше не потрібен!
— Як це — не потрібен? — здивувалася баба Марія. — Без нього я кроку не ступлю...
— А ти спробуй лише, спробуй, — загадково посміхаючись, під'юджувала її Ядвіга Олізарівна. — Ну, сміливіше!
Баба Марія наперед закусила вуста від неминучого, як їй здавалося, болю і почала повільно випростовуватися. Через якусь мить в її очах промайнули перші ознаки зачудування: болю не було.
— Давай, давай, — підбадьорювала її Ядвіга Олізарівна. — Ще трішечки, ще...
Баба Марія почала випростовуватися швидше. І чим більше вона це робила, тим виразніше на її обличчі відбивалися подив, радість і навіть переляк.
Нарешті вона випросталася на весь зріст, обмацала поперека і, з побожністю дивлячись на Ядвігу Олізарівну, сказала:
— От... рівно стою. Невже це мені не сниться? Я — стою... Яке щастя!
Через хвилину баба Марія прийшла до тями. Проте, мабуть, не зовсім, бо замість того, аби сміятися, чомусь заплакала. Не інакше як з радощів.
Не менше від хворої був вражений і досвідчений лікар Михайло Олексійович. Він тільки-но повернувся з обласного центру і одразу ж поспішив до баби Марії.
Хоча спочатку Михайло Олексійович не дуже дивувався. Він натискував на хвору ногу то в одному, то в іншому місці і неуважно вислуховував захоплену розповідь баби Марії про те, яка Ядвіга Олізарівна чарівниця.
— Так-так, звичайно, — притакував він. — Ні, тут начебто все гаразд... Так-так, звісно, народна медицина ще не вичерпала своїх можливостей...
Та коли після огляду баба Марія моторно обігнала Михайла Олексійовича, щоб відчинити перед ним двері, — досвідчений лікар витис із себе щось схоже на кудкудакання і втупився в неї приголомшеним поглядом.
— Це... це що таке? — нарешті запитав він і, немов дуло пістолета, наставив перед собою вказівний палець.
— Де? — запитала баба Марія і злякано повела очима в напрямку лікаревого пальця.
Палець вказував на її поперек.
— То все вона... Ядвіга Олізарівна... Це її чарівні руки!.. — схвильовано пояснила баба Марія.
— Неймовірно... — прошепотів лікар. — З глузду зійти можна від такого. Сказали б мені, що цю хворобу можна вилікувати — зроду не повірив би!
Зненацька лікар кинувся до Ядвіги Олізарівни і взявся шанобливо обціловувати її темні, кістляві руки.
— Та ви ж медичний геній! — захоплено примовляв він при цьому. — Ви ж академік, вам же ціни немає! Звідкіля ви взялися у наших Горобцях, чародійко така? Та про вас же увесь світ повинен знати! Ні, неймовірно!
Від таких палких похвал Ядвіга Олізарівна почервоніла, мов молода півонія. Чи школярка, яка вперше в житті отримала таємниче послання. Вона спробувала було вирвати свою руку, однак це їй не вдалося. П'ятидесятирічній Михайло Олексійович все ще залишався дужим чоловіком.
— Ну що ти, лікарю, — ніяковіючи, вмовляла його Ядвіга Олізарівна. — Хіба ж можна отак... отаке...
— Можна! — завзято вигукнув Михайло Олексійович. — І не лише можна, а й потрібно! Я двадцять років лікую Марію Сидорівну. Двадцять років — і без наслідків. А я, завважте, не з останніх лікарів, — Михайло Олексійович з гідністю випнув груди. — До мене навіть професори приїздять за порадою. Але такого... такого... Маріє Сидорівно, станьмо перед нею на коліна! Так-так, на коліна!
Ядвізі Олізарівні врешті вдалося звільнити свою руку.
— Ну, знаєш, — збентежено посміхаючись, мовила вона. — Мені ще жодного разу не цілували рук...
Несподівано вона замовкла і почала вдивлятися в Михайла Олексійовича якимось дивним поглядом.
— Скажи-но, — запитала вона чомусь одразу охриплим голосом, — скажи, чи не доводишся ти якоюсь ріднею Петрові Кравчуку?
— Що? — луною відгукнувся лікар. — Ах, так... Мого діда справді кликали Петром. І прізвище його дійсно було Кравчук. А ви що — знаєте його?
— Мов дві крапелиночки, — прошепотіла Ядвіга Олізарівна, з невимовним болем і ніжністю дивлячись на спантеличеного лікаря. — Викапаний Петрусь... Ой, що ж це я! Прощайте!
І не встиг ніхто прийти до тями, як її вже не було в хаті.
Першим опам'ятався Михайло Олексійович.
— Та що ж це таке... — невідомо на кого обурився він. — Такий талант, а я... не сказала навіть, де живе...
Він прожогом вилетів на ґанок, обвів поглядом подвір'я, виглянув за ворота.
— Ядвіго Олізарівно! — гукнув він.
— О-о-о! — відгукнувся на той поклик колишній вовкодав Буян.
І більше ніхто.
Ядвіга Олізарівна, не добираючи дороги, швидко ішла в напрямку самітної хатини. Вона водночас і плакала, і посміхалася, і лаяла себе.
— Ну, геть-чисто тобі розклеїлася! — жалілася вона невідомо кому. — А ще сердита баба-яга... Ні, це ж треба таке: онук самого Петрика — і руки мені обціловує. Наче святій якійсь... Ось вони, сльози... як в моєму Катриному дитинстві. Та що це я — вони ж зовсім інші. Це сльози радості... Ну навіщо, навіщо я сюди прилетіла, навіщо? А, все одно! Заради одного лише такого дня можна піти геть на все!
Коли Ядвіга Олізарівна увірвалася на подвір'я, Таня саме посипала білим річковим пісочком доріжку від воріт до ґанку. Степан з Василем облизували подряпані, побиті молотком пальці.
Кіт Аристарх, вгледівши свою хазяйку в такому стані, вигнув спину горбом і на всяк випадок озирнувся в бік бузинових кущів.
— Що це з тобою? — запитав він. — Ти ж сама на себе не схожа!
— А, все одно! — вигукнула Ядвіга Олізарівна. — Це навіть на краще!
Вона підбігла до Тані, міцно притисла її до себе і, витираючи рукавом сльози, додала:
— Нехай сьогодні і на нашій вулиці буде свято! Повинно, врешті, воно колись прийти й до нас, правильно я кажу, Аристарху? Ет, хлопчики мої любі, ви навіть не уявляєте собі, яке то величезне, неймовірне щастя — бути просто людиною!
— Ой, бабусю, та ти ж мене задушиш! — скрикнула Таня і міцно охопила шию Ядвіги Олізарівни. — Ой, яка ж ти у нас зараз гарна! Коли б то ти лише знала, яка ти у нас гарна!
— Що?
Ядвіга Олізарівна обережно, мов кришталеву вазу, поставила дівчинку на землю.
— Що ти сказала? — недовірливо запитала вона. — Хлопці, я правильно почула?
Степан на знак згоди кивнув головою. Так, Таня казала чистісіньку правду. Перед ними стояла найкрасивіша з бабусь. В усякому разі, в їхніх Горобцях такої ще не було.
А Василь поколупався черевиком в землі, навіщось зафутболив камінець і визнав:
— Хотів би я мати таку бабусю...
— Запізнився, — заперечила Таня. — Ми вже запросили її до себе.
Ядвіга Олізарівна охопила руками дитячі голови.
— Ох, ви, малята мої, — зворушено мовила вона. — Коли б то ви лише знали, скільки радощів доставили мені... Ну, як їм віддячити за все це? — звернулася вона до Аристарха.
Той замислено почухав лапою за вухом.
— Не можу зрозуміти, чому воно так виходить, — обізвався він по паузі. — Зроблять тобі добра, допустимо, на кухоль молока — а тобі обов'язково хочеться розплатитися за десять...
— Кому що, а курці просо, — посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — То як же мені віддячити вам за все, що ви мені зробили?
— Ну, що ти, бабуню! — заперечила Таня. — Навіщо нам дякувати? Ми ж просто так допомагали, від чистого серця...
— Воно, виявляється, і в мене ще є, — зауважила Ядвіга Олізарівна. — Ех, так тому й бути!
І баба-яга рішучим кроком попрямувала до хати.

 

ПОЛЬОТИ НА МІТЛІ

Діти перезирнулися між собою.
— Що з нею? — запитала Таня.
— Здається, вона щось задумала, — висловив здогад Василь. — Але що саме? Ти не знаєш, Аристарху?
— Я знаю стільки ж, скільки й ти, — відказав той.
В цю хвилину баба-яга знову з'явилася на ґанку. В її руках тремтіла мітла.
— Ех, так тому й бути! — бадьоро повторила вона. — Ну, хто хоче першим сісти на неї?
— Я! — вихопилося у Василя. — А взагалі... тут Танька повинна бути першою.
— Таня, а не Танька, — поправила його Ядвіга Олізарівна. — Хоча в іншому ти маєш рацію.
Таня з побоюванням простягнула руку до мітли. Звичайнісінька мітла. Дерев'яний держак. Верболозове лозиняччя, що міцно перев'язане нейлоновою, здається, мотузкою. Аж дивно, що вона може літати...
— Але ж... я не знаю, як на неї сідають, — нерішуче боронилася Таня.
— Тут і знати нічого, — відказала баба-яга. — Сідай, як тобі зручно. Можеш навіть лягати на неї. Головне — нічого не бійся... Е-е, ні, за руку, цур, не хапатися! — сміючись, застерегла вона і відійшла на два кроки. — А то, чого доброго, полечу разом з тобою.
— А скільки в ній кінських сил? — поцікавився Василь.
— Для тебе вистачить, — заспокоїв його Аристарх.
Таня обережно присіла на кінець держака і міцно заплющила очі. Вона все чекала, що от-от має трапитися щось страшне.
— Не бійся, дитинко, — підбадьорювала її баба-яга. — Нумо, сміливіше!
Коли Таня наважилася розплющити очі, виявилося, що мітла застигла в метрі над землею. Вона злегка погойдувалася, начебто роздумувала, чи варто їй взагалі летіти, а коли летіти, то в який бік.
Сидіти на мітлі було дуже зручно. Точнісінько, як на широкій лаві, та ще й з спинкою.
«І зовсім не страшно, — подумала Таня. — Можна навіть піднятися трохи вище...»
Тої ж миті мітла слухняно піднялася на півметра.
Таня зробила ще одне коло і озирнулася. Виявляється, вона й не помітила, як злетіла досить таки височенько. Внизу, задерши голови, за нею уважно спостерігали Степан, кіт Аристарх і бабуся. Відтепер Таня навіть в думках називала Ядвігу Олізарівну бабусею. Одному лише Василеві нетерпеливиться. Він тупцює на місці, мов прив'язаний кінь, і погрожує їй кулаком. Либонь, чекання його вже вичерпалося.
Мітла, все так же слухняно виконуючи її команду, опустилася на моріжок перед ґанком.
— Ну, як там? — запитав Василь. Таня не встигла й вуст розтулити, як він вже тримався за держак, мов за кінську гриву.
— Пішла-а! — войовниче заволав Василь.
В ту ж мить трапилося несподіване. Мітла, мов наполохана птаха, рвонула з такою швидкістю, ніби її хтось висмикнув з-під Василя. А хлопець так і завмер розчепірою. Лише переводив вражений погляд то на мітлу, що вже губилася в високості, то на те місце, де вона щойно була, то на Аристарха, що, схопившись від сміху за живіт, катався по траві.
— Що це з нею? — запитав безталанний вершник Ядвігу Олізарівну. — Блекоти об'їлася, чи що?
— Те ж саме вона зараз думає про тебе, — з реготом пояснив Аристарх.
Ядвіга Олізарівна теж не втрималася і посміхнулася.
— Не можна так одразу, — сказала вона Василеві. — Треба спочатку злітати повільно, як це щойно зробила Таня. Треба хоч трохи звикнути один до одного, а вже тоді переходити на будь-які швидкості.
Тим часом мітла зробила широкий розворот і приземлилася поруч з Василем. Хлопець боком присів на неї і запитально поглянув на Ядвігу Олізарівну.
— Так можна?
— Можна, — відказала баба-яга. — А тепер літай, скільки тобі завгодно.
Останнє, що вони почули, був нетерпеливий вигук Василя: «Швидше, ну швидше ж!» — і мітла, немов велетенська стріла, випущена з лука, зірвалася з місця і щезла за хмарами.
— А він не може долетіти аж до Місяця? — стривожилася Таня.
— Не бійся, він туди не добереться, — заспокоїла її Ядвіга Олізарівна. — В мене з мітлою встановлено двобічний зв'язок.
І справді, через якусь хвилину мітла майже з реактивним свистом вихопилася з хмар і рвонула до землі.
— Розбишака, куди його не кинь, розбишакою і залишається, — додав Аристарх. — Як добре, що люди ще не винайшли чогось подібного до мітли! А то не знав би, в який бік тікати... Тепер, Степане, твоя черга. Е-е, що це з тобою?
— Нічого особливого, — відказав Степан, силуючись посміхнутися. — Не звертай уваги.
Аристарх пильно подивився йому в очі і запитав:
— Мабуть, Шурхотуна згадав, еге ж?

 

НОВИНА

Натішені польотами на мітлі, діти заспішили додому. Разом з ними подався і Аристарх. В його лапі був затиснутий білий, в шахову клітинку, ласок.
Ядвіга Олізарівна привітно помахала їм рукою і одразу розчинилася в повітрі. Напевно, знову подалася до СТУПи.
Коли всі перебралися через яр, Аристарх зненацька зупинився.
— До побачення, — сказав він. — Далі нам не по дорозі.
— Чого не по дорозі? — здивувався Степан. — Ти що — вже й молока не хочеш?
— Так, — неуважливе відказав Аристарх. — Тобто, ні, — поспішно поправився він. — Коротше, я б з величезним задоволенням випив би кухоль-другий молока, та ніколи... Врешті, налий, будь ласка, його в миску і постав біля порога. На зворотному шляху я обов'язково загляну в неї. І ще одне... — Аристарх благальне подивився на Таню. — Чи не змогла б ти мені вив'язати бантика? Тільки не якогось там простого, а такого, знаєш...
— Навіщо тобі той бантик? — поцікавився Василь.
— Сьогодні в нас чергова репетиція.
— О! Ну й що з того?
— А те, що на неї треба приходити з бантиком на шиї.
— Треба ж таке, — зауважив Василь. — Сам завбільшки з теля — і бантик.
— Яке це має значення, теля я чи ні? Головне, аби в душі я був справжнім котом.
Василь недовірливо втупився в Аристарха.
— А ти той... ти часом не закохався? — поцікавився він.
Аристарх лише пирхнув у відповідь.
— До чого ж ти брутальна людина! Навіть коли я і закохався — що з того? І яке тобі до всього діло? Невже такому шановному, як я, котові забороняється годинку-іншу посидіти на даху і поспівати своїх улюблених пісень?
— От-от! — жваво підхопив Василь. — В нього вже, бачте, улюблені пісні завелися! Чи не від Мурки навчився?
Аристарх нагороїжився.
— Ще одне слово, — повільно почав він, — і я за себе не відповідаю...
Василь замовк і відійшов на всяк випадок подалі. Видно було, що Аристарх жартувати не збирається.
Коли Степан нарешті дістався додому, батьки вже закінчували вечеряти.
— Де тебе носить цілими днями? — розгнівано запитала мама. — Хочеш, щоб я взялася за лозину?
— Я... — почав було Степан, проте несподівано за нього заступився батько.
— Ну навіщо ти таке кажеш, — докірливо зауважив він матері. — Вони ж не байдикують, як деякі. Сьогодні вранці я проїжджав неподалік від лісу і бачив, як вони працювали. Нічого не скажеш, молодці хлоп'ята!
— Та хіба я проти, — вже спокійніше продовжувала мама. — Я про інше. Мене турбує, що він зовсім перестав їсти. Все котові своєму віддає.
— І нічого не все, — заперечив Степан. — Коли хочеш знати, ми разом з ним...
— О! — у розпачі вигукнула мама, — Вони, здається, вже привчилися хлебтати з однієї миски!
Батько розсміявся. Мабуть, він уявив собі, як це у них виходить.
Зненацька він посерйознішав і сказав:
— Трохи не забув. Михайло Олексійович поставив на правлінні питання про те, що Ядвізі Олізарівні треба збудувати в Горобцях хату...
Степана мов пружиною підкинуло з стільця.
— Ядвізі Олізарівні? Хату?
— Так, саме хату, — підтвердив батько. — Гріх, мовляв, такого лікаря випускати з нашого села. Тож передай їй, що на зиму може перебиратися до Горобців.
— Ура-а! — заволав Степан. — Оце здорово!
— Ти куди? — запитала мама і спритно вхопила сина за комір. — А вечерятиме хто?
— Ну, як ти не розумієш? Це ж така новина! Я розповім про неї Василеві і Тані! А потім ми збігаємо до Ядвіги Олізарівни...
— Встигнеться, — голосом, що не терпів заперечень, зауважила мама. — Поки не повечеряєш як слід — нікуди й кроку не ступиш. І що це за манера така — бігти з двору, дивлячись на ніч?
Довелося сісти за стіл. А після вечері батько увімкнув телевізора. Саме демонструвався цікавий мультфільм, і Степан подумав, що нічого не трапиться, коли про цю новину друзі дізнаються трохи згодом.
Але трохи згодом виявилося, що Василь ще не повернувся з центральної садиби. Тані теж не було вдома. Вона побігла до Ядвіги Олізарівни.
— Ну хіба ж так можна? — ремствувала баба Марія. — Старій жінці — і жити невідомо де, їсти невідомо що. Хіба в нас мало місця? Тож я і наказала Тані: біжи за Ядвігою Олізарівною і не повертайся без неї... А в тебе якісь справи?
— Та... я потім зайду, — відказав Степан і чимдуж побіг додому, бо по третій програмі от-от повинен початися ще один цікавий мультфільм. А про те, що Ядвізі Олізарівні збираються побудувати хату, можна розповісти і завтра зранку.

 

БИТВА НА ЛИСІЙ ГОРІ

Коли Таня дісталася до самітної хатини, сонце вже ховалося за лісом. Проте вона не боялася повертатися. Баба Марія сказала, що сьогодні зійде повний місяць, тож буде світло. Та й не одна вона повертатиметься, а з Ядвігою Олізарівною.
Таня зайшла у двір, зачинила за собою відремонтовану хлопцями хвіртку і покликала:
— Бабусю!
їй ніхто не відповів. Таня збиралася покликати ще раз, але в цю мить її погляд зупинився на мітлі, що була приставлена біля ґанку до стіни.
Мітла ніби чекала її погляду. Вона одразу ж гойднулася, здійнялася в повітря і підлетіла до Тані. Дівчинка провела долонею по теплому ще держаку. Мітла стріпнулася і загойдалася жвавіше. Вона начебто упрохувала Таню: сідай, покатаю!
«А що, коли я й справді трохи покатаюся? — мимохіть по дума лося дівчинці. — Звичайно, чіпати чуже без дозволу не годиться, але ж я зовсім, зовсім трохи... Покатаюся у дворі і поставлю назад...»
Таня присіла на держак і подумки віддала команду зробити одне коло.
Проте мітла несподівано рвонулася вгору. Ось вона зрівнялася з димарем, потім з найвищим деревом. Ось уже земля залишилася далеко внизу, а мітла, не звертаючи уваги на команди, продовжувала здійматися вище й вище.
Таню огорнув жах. Вона хотіла закричати, покликати на допомогу Ядвігу Олізарівну, проте вуста чомусь перестали її слухатися.
А мітла тим часом порівнялася з рідкими хмарками. Тоді розвернулася вістрям у бік повного місяця, що тільки-но викотився з-за обрію — і полетіла, помчалася, з кожною секундою збільшуючи свій і без того стрімкий лет.
Вітер зловтішне свистів у вухах, стало зимно, — а мітла летіла собі та й летіла. Земля внизу розтанула, розчинилася в сріблястих сутінках, і лише нечисленні вогники вказували, де вона знаходилася.
Таня вже й рук не відчувала від холоду, зуби вибивали невпинний дріб, а мітла все летіла й летіла невідомо куди.
Нарешті вона почала повільно знижуватися. Далеко попереду забовванів високий пагорб без жодного кущика на вершині. На ньому безладно метушилося безліч вогників. Щось підказало Тані, що оце і е та сама Лиса гора, куди влітку, в ніч повного місяця, збираються на свої ігрища відьми.
Вогники з кожною хвилиною наближувалися, збільшувалися у розмірах. Зненацька дикий гуркіт і ревисько, мов буря, налетіли на Таню. Навколо неї, немов у страшному сні, замиготіли роззявлені пащеки, тьмяно заблищали вибалушені, божевільні очі... Тої ж миті над Лисою горою прогримів чийсь оглушливий голос:
— Стережися! Між нами людина!
Нарешті Ядвіга Олізарівна закінчила покривати СТУПу лаком. Вона спрямувала на неї долоні, щось проказала незрозумілою скоромовкою — і СТУПа, слухняно піднявшись над землею, розчинилася в повітрі. А Ядвіга Олізарівна присіла на моріжок і задумалася про те, що не сьогодні-завтра доведеться покидати цю землю, де їй з Аристархом несподівано довелося зазнати стільки доброго...
Вона так замислилася, що не звернула уваги на слабкий, віддалений голос дівчинки, який долинув від самітного будиночка. Через деякий час Ядвіга Олізарівна підвелася з землі і поволі пішла лугом, пестливо доторкуючись рукою до голівок зарошених вже квітів.
«От і все, — втомлено подумала вона, коли зайшла до хати. — Шкода, дуже шкода...»
Світла запалювати вона не стала. Очі баби-яги бачили вночі не гірше, ніж удень. До того ж, зійшов повен місяць.
Ядвіга Олізарівна рушила було до постелі, та раптом заклякла, мов укопана, їй здалося, ніби в кімнаті чогось не вистачає. Але чого — зрозуміти не могла.
На всяк випадок вона запалила каганця і уважно обвела поглядом кімнату. Тут начебто все стояло на своїх місцях. Кухлики, миски, снопики трав...
Тоді вона вийшла в сіни, виглянула на подвір'я. І раптом її мов морозом обсипало: в будинку не було мітли!
Ядвіга Олізарівна двічі обійшла навколо обійстя. Потім подалася туди, де над землею погойдувалася невидима СТУПа. Проте мітли не було і там.
Ядвіга Олізарівна прожогом кинулася до хати, розвела в печі вогонь, заповнила горнятко лише їй відомими травами і, коли вода закипіла, перенесла горнятко на стіл. Потім взялася чаклувати над ним.
Через хвилину пара, що стовпом піднялася з горнятка, засвітилася зсередини. В тому світлі з'явилося зображення якоїсь дівчинки. Придивившись, Ядвіга Олізарівна розпізнала у ній Таню.
Ось дівчинка зайшла на подвір'я, озирнулася, і її вуста щось вимовили. Ядвіга Олізарівна здогадалася, що Таня покликала її. По тому від стіни відштовхнулася мітла. Погойдуючись, вона підпливла до дівчинки.
Ядвізі Олізарівні перехопило подих. Цієї ночі, так, саме цієї ночі, коли в небі сходив повен місяць, жодному з людей ні в якому разі не можна було доторкуватися до мітли!
Застиглими очима Ядвіга Олізарівна стежила за тим, як Таня присіла на держално, як мітла прожогом шугонула вгору і подалася в напрямку Лисої гори...
Бичачі, собачі і гадючі очі дружно втупилися в Таню. Юрма гойднулася і розлючено загуділа.
— Е-е, стривайте! — вигукнула раптом кривобока потвора з свинячим писком. — Та вона ж верхи на мітлі! І мітла та належить нашій Ядвізі Олізарівні!
Все заглушив зловтішний регіт. Якийсь висхлий скелет у захваті ляснув клешнями по колінах:
— Оце так Олізарівна! Це ж треба — в таку ніч прислати нам в подарунок людську дитину!
— А сама навіть не доторкнулася до неї, — зауважила потвора з свинячим писком. — Дивіться — в неї все людське, нічого нашого і близько немає!
— Немає — так буде! — просурмив кінський тулуб на слонячих ногах. — Для початку прикрутимо їй совину голову. А замість рук примайструємо жаб'ячі лапки. Нумо, до роботи!
Юрма зареготала і кинулася на Таню. Хтось збив її з ніг, чиїсь крижані кігті зімкнулися на шиї...
І тієї миті неначе вихор налетів на Лису гору.
— Зупиніться! — пролунав голос Ядвіги Олізарівни. — Відійдіть від неї!
її СТУПа з розгону врізалася в натовп. Почувся тріск, стогони, гучні прокльони. Кінський тулуб на слонячих ногах відлетів далеко убік і покотився по схилу, підминаючи, наче дорожній коток, під себе всіх, хто траплявся на його шляху.
— Ти що — вчаділа? — потираючи боки, поцікавився тулуб. — Гадаєш, коли старша відьма, то вже все дозволено, га?
— Відійдіть від дитини, — повторила Ядвіга Олізарівна. — Всі відійдіть.
Вона обережно взяла на руки знесилену Таню і перенесла її до СТУПи.
— Е, та вона з цією дівчинкою збирається чкурнути від нас! — загугнявів кінський тулуб, коли СТУПа почала підніматися в повітря. — Не бувати цьому!
— Не бувати! — підхопив натовп і кинувся услід за СТУПою. — Тримай її! Тримай, поки не розігналася!
Ікла та щелепи з хрумтінням впивалися в дерев'яні борти, кістляві пальці хижо хапали повітря, держална мітел, мов списи, вдарялися в СТУПу. Та Ядвіга Олізарівна спритно ухилялася від тих ударів і сама щосили гамселила мітлою по пиках, клешнях і писках.
— Таню, нахились! — гукнула вона.
Проте було вже пізно. Над головою у дівчинки щось гримнуло, і дикий, нестерпний біль пронизав Таню наскрізь. Вона скрикнула і втратила свідомість.
Опам'яталася Таня в самітному будиночку.
За вікном розвиднювалося. Ядвіга Олізарівна поралася біля печі. Відблиски вогню падали на її змарніле обличчя.
— Прокинулася, дитино моя? — запитала вона, ледве дівчинка розплющила очі. — Боляче тобі, так?
— Дуже, — призналася Таня. їй нестерпно пекло всередині, голова, здавалося, от-от розколеться.
— Потерпи, дитинко, — сказала баба-яга. — Потерпи ще трішечки... — Вона процідила через марлю склянку якогось відвару і дала Тані випити. — Зараз буде легше.
— Мені так соромно за ту мітлу... — з зусиллям вимовила Таня. — Вибач, коли можеш.
Ядвіга Олізарівна погладила дівчинку по голові.
— Вини твоєї тут немає, — сказала вона. — То все трапилося через мою кляту забудькуватість. Такої ночі треба було ховати мітлу подалі, а я залишила її майже на дорозі. А без мене вона знає лише один шлях — на Лису гору... Ну, гаразд, чого вже там жаліти! Головне, аби з тобою нічого не трапилося.
Таня раптом підвелася на ліжку.
— Ой, я ж забула про свою бабусю! А вона, мабуть, так хвилюється, так хвилюється!
— Лежи, лежи, — заспокоїла дівчинку Ядвіга Олізарівна. — Я вже їй передала, що ти ночуєш у мене. Так що спи спокійно. Все буде гаразд.
Проте Тані здалося, ніби Ядвіга Олізарівна чогось не доказує...

 

ЩО БУЛО ЗГОДОМ

Крізь сон Степан відчув, як йому залоскотало в носі. Ніби хтось під ним провів травинкою.
Він чхнув і прокинувся.
— На здоров'я! — несподівано пролунав біля вуха чийсь бадьорий голос.
Степан скосив очі і побачив крихітного дідуся, що примостився на краєчку подушки.
— Шурхотун! — вигукнув Степан. — Ти повернувся? Ядвіга Олізарівна відпустила тебе?
Шурхотун часто-часто закивав головою.
— Атож, відпустила. До цього часу не можу повірити в таке. І як тільки моє серце витримало, як воно не розірвалося? Ну, думаю, загориться наша хата — а я тут. Ну, думаю, налетить на неї ураган — а я знову тут...
— Де це — тут? — не зрозумів Степан.
— Тобто, там, — виправився Шурхотун і невизначено махнув рукою. — Та ти поспи ще трохи, поспи, — зажебонів домовик поспіхом. — То я так, на радощах тебе розбудив. Та й ніколи мені, треба перевірити, чи все тут у порядку...
Шурхотун стрибнув з ліжка і заклопотано потупотів до буфета. А через якусь хвилину кроки домовика відлунювали вже з сіней, потім з горища. Вони були легкими, майже нечутними. Вони швидше скидалися на тихий-тихий шурхіт. Раніше, коли Степан засинав чи прокидався, він не раз чув той шурхіт. Але не звертав на нього ніякої уваги. Хіба що інколи думав, ніби то вітер поворушив десь папірцем або загойдалася на вікні фіранка.
Але відтепер Степан точно знатиме, в чому тут справа.
Хлопець з полегшенням зітхнув і знову заплющив очі. Та через кілька хвилин почулися вже інші кроки, і у вікні з'явилася стрижена Василева голова.
— Спиш? — з докором запитав він. — А тут на тебе Аристарх чекає не дочекається.
Степан похапцем одягнувся і вибіг з кімнати.
Аристарх сидів біля ґанку, і вигляд у нього був якийсь пригнічений, невеселий. Перед ним стояла повна миска молока, проте кіт навіть не поглянув на неї.
— Нещастя трапилося, Степане, — тужливо сказав Аристарх. — Трапилося найстрашніше, що можна уявити.
І він розповів про те, що відбулося на Лисій горі.
— Тепер хазяйка відрізала всі шляхи, — закінчив він. — Ось які справи. Відступати далі нікуди. Доведеться відповідати за все... — Він шморгнув носом і підморгнув Степанові, хоча на його писку все ще відбивалися тривога і переляк. — Нічого, нас голими руками не візьмеш. Ми ще декому покажемо свої пазурі...
Друзі довго сиділи мовчки. Думали.
— Ну, Танька! — досадливо вигукнув Василь і стукнув кулаком по коліну. — Хто її просив хапатися за мітлу, га?
Йому ніхто не відповідав. Та й що можна було на це відповісти?
— А з вами обов'язково має статися щось найстрашніше? — запитав трохи згодом Степан у Аристарха. — Може, якось воно обійдеться?
— Навряд, — зітхнув Аристарх. — Ти навіть не уявляєш, на що вони здатні...
Першим піднявся Василь.
— Так чого ж ми тут сидимо? — запитав він. — Може, там... з Ядвігою Олізарівною... а ми тут в холодку...
— І справді, — сполошився Аристарх. — Біжімо!
На щастя, в самітному будиночку поки що було все гаразд. Таня лежала на тапчані і обережно погладжувала поранене плече, начебто вмовляючи його не боліти. Ядвіга Олізарівна сиділа у дівчинки в ногах, звично перебирала трави і про щось розповідала.
Василь увірвався до кімнати. Ще з порога почав:
— Ну, Танько! Взяти б зараз добрячу ломаку та пройтися по тобі! Ти уявляєш, що натворила, га?
— Уявляю, — винувато прошепотіла дівчинка, і на очах її з'явилися сльози. — Тепер я добре це уявляю.
Ядвіга Олізарівна поглянула на Василя набагато привітніше, ніж завжди. Проте це не перешкодило їй зробити зауваження:
— Коли заходиш до чужої хати, не завадило б і привітатися.
Василь на мить знітився. Але лише на мить.
— Доброго ранку, — сказав він. — Проте це я вам кажу, а не їй. її це не стосується.
— Буде тобі костричитися, — мимоволі посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — Що було, того не вернеш.
— А ще я думаю ось про що, — заклопотано продовжував Василь. — Наскільки я зрозумів, ви зобов'язані скрізь чинити зле. Правильно?
— Припустімо, ти правильно зрозумів, — відказала Ядвіга Олізарівна і пильно подивилася на хлопця. — Але чому ти про це згадав саме зараз?
— А от чому. Якщо ви повинні скрізь чинити зле, то, може, вам нічого не буде за Лису гору? Головне, що вчинили зле, а де — то не має значення. Правильно?
— А що... — повільно почав Аристарх, і в нього запалали очі. — Здається, в цьому щось є. Ні, ти чудово придумав! Дай я тебе обніму за це!
— Ех, захиснички ви мої, — вдячно посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — На жаль, не все одно. Зовсім не все одно.
— Ой! — раптом вигукнув Степан. — Я ж забув вам сказати...
І він повідомив про те, що в Горобцях для Ядвіги Олізарівни незабаром буде збудована хата.
Баба-яга вислухала його, не зронивши й слова. Лише все нижче й нижче нахиляла свою сиву голову. Несподівано підвелася і поспіхом вийшла з кімнати.
Вона не поверталася довго. Аристарх кілька разів підходив до порога, але не наважувався його переступити. Нарешті посмілішав і виглянув у сіни.
— Сидить на ґанку й плаче, — спішно причинивши двері, повідомив він. — Дивні ви істоти, люди, — продовжував кіт по паузі. — Чи то радість у вас, чи то горе — мерщій у плач. Та коли б мені таке повідомили, я б... я б...
— То й що б ти зробив? — запитав Василь.
Аристарх замислився.
— Не знаю, — врешті відказав він. — Але ні в якому разі не рюмсав би.
Нарешті Ядвіга Олізарівна повернулася до кімнати.
— Передай їм, — сказала вона Степанові, — передай їм всім, що я цього ніколи не забуду.
— Це правда, — підтвердив Аристарх. — І тепер ми будемо битися з потрійною силою. Тепер ми знаємо, що на нас чекають.
— Атож, — погодилася баба-яга. — Тепер ми про це знаємо. А зараз, любі мої, треба перевезти Таню додому. А то, чого доброго, баба Марія розхвилюється не на жарт.
Таню винесли надвір і обережно всадовили на багажник. Василь, як господар, зібрався було вести велосипеда, проте в останню мить роздумав.
— От ще! Стану я возити всіляких шкідливих дівчиськ, — пробуркотів він і передав кермо Степанові. — Тягни її сам.
І знову два дні і дві ночі Ядвіга Олізарівна не виходила з хати баби Марії, її дуже й дуже турбувало плече дівчинки. Воно загоювалося надто повільно. Бо що там не кажіть, а укуси, нанесені злими чаклунами, набагато небезпечніші від звичайних.

 

ПРОЩАЛЬНИЙ МАРШ

Звичайно, про все, що відбулося на Лисій горі, ні хлопці, ні тим паче Ядвіга Олізарівна не казали нікому. Та позаяк хворобу Тані потрібно було якось пояснити, то метикуватий Василь розпустив по Горобцях чутку, ніби дівчинку укусила отруйна гадюка. А оскільки ні в самих Горобцях, ні навколо ніхто про отруйних гадюк і не чув, то Василь змушений був пояснювати всім і кожному, буцімто та гадюка якимось чином дісталася із пустель Середньої Азії, а може, і з самої Африки.
В ці дні найщасливішою, либонь, істотою в Горобцях був Аристарх. Завдяки щедрим сніданкам, обідам, полудникам і вечерям (в яких далеко не останню роль відігравало молоко), кіт значно погладшав. Де пропадав Аристарх ночами, ніхто з дітей, звісно, не знав, але дні він проводив на задвірках хати баби Марії, в малиннику. Аристарх вициганив у Василя старенького транзистора і тепер невпинно крутив коліщатко настроювання, муркочучи про себе ту мелодію, котра долинала з приймача. Аристарх посилено розвивав у собі музичний слух і виразність виконання.
Поруч з Аристархом зазвичай сиділа Мурка. Час від часу вона застережливо піднімала лапку.
— Ні-ні, в цьому місці ви фальшивите... Муркотіти треба ось так...
І показувала, як саме. Аристарх слухняно, мов першокласник, повторював за нею.
Та, на жаль, все має свій кінець. На четвертий день Аристархова голова з'явилася у вікні Степанової кімнати. З її вигляду неважко було здогадатися» що трапилося щось надзвичайне.
— Я прийшов попрощатися, — сказав Аристарх. — Нас викликають на Лису гору.
Степан відчув, як у нього боляче стислося серце.
— Слухай, — почав він. — А навіщо вам взагалі летіти туди? Що вони вам за це зроблять? Нічого.
Аристарх сумовито похитав головою.
— В такому разі вони прилетять сюди. І тоді тут зчиниться таке, що й казати страшно! А навіщо вам ця халепа? Ні, ми з хазяйкою твердо вирішили летіти. Нічого людям розплачуватися за нас. Самі заварили кашу — самі й відповідатимемо.
— Тоді... може, вам треба чимось допомогти? — по паузі запитав Степан. — То ти не соромся, скажи. Все, що тут є, — твоє.
— Та ні, спасибі, — подякував Аристарх. — Не треба нічого. Хіба що... Розумієш, я хоча і чаклунський кіт, але проти їхнього гіпнотичного опромінювання, мабуть, не встою...
— Тобі потрібен шолом? — здогадався Степан, і, не чекаючи відповіді, кинувся в глибину кімнати. — Ось, візьми. Може, і Ядвізі Олізарівні теж треба? То я запитаю у Василя.
— Він їй ні до чого, — сказав Аристарх. — Вона сама кого завгодно опромінить.
— То, може, вип'єш на дорогу молока? — запитав Степан.
— О, — повеселішав Аристарх. — Оце діло!
Біля самітної хатини зібралося багато різноманітного народу. Біля воріт стояла СТУПа. Вона була готова до відльоту. Степанові мимохіть спало на думку, що коли б над нею був ще й гвинт, то вона, поза сумнівом, скидалася б на сучасний вертоліт.
Таня з сльозами на очах щось казала Ядвізі Олізарівні. Баба-яга щохвилини притискувала її голівку до грудей.
— А ці чому вештаються під ногами? — запитав Василь і тицьнув пальцем на півтора десятка котів, кицьок і кошенят, що з пригніченим виглядом тинялися по всіх усюдах.
Аристарх докірливо похитав головою.
— Ет, Василю, Василю! — сказав він. — Яким ти був, таким і залишився. Пора б уже здогадатися, що то мої найближчі родичі по крові. З ними я провів найщасливіші години в своєму житті. Чи не так, Мушкетоне Васильовичу?
Облізлий котяра на знак згоди схилив голову і поважно пригладив рідкі, обпалені на якомусь вогні вуса. Затим поманив Аристарха в кінець двору.
— Любий мій юначе, — журно і водночас урочисто почав він. — Шкода, надзвичайно шкода, що ви покидаєте наше товариство. Тож прошу вислухати мене на прощання з усією увагою, на котру ви лише здатні...
— Слухаю вас... — Аристарх чемно схилив голову. — Слухаю вас дуже уважно. Я ще ніколи не був таким уважним, повірте мені!
— Як вам відомо, у нас чудовий хор, — вів далі Мушкетон Васильович. — Таких виконавців котячих пісень навряд чи де знайдеш. От лише з назвою нам не дуже пощастило. Ну, подумайте самі, куди це годиться — горобцівський котячий хор?
— Маєте рацію, — ствердив Аристарх. — Це й справді нікуди не годиться.
— Ха! Сором один, а не назва! Це ж треба — горобцівський котячий хор! А учасники його, виходить, гороб'ята, чи не так? Тож ми порадилися між собою і вирішили, що від сьогодні будемо іменуватися котячим хором імені Аристарха. А члени його — аристархівцями. І даємо котяче слово честі, що ніколи й ніде не посоромимо цього високого, чесного імені!
І тут Аристарх відчув, що не лише у людей може щипати в очах.
— Дякую вам, дорогий учителю, — розчулено промовив він. — Дякую і вам, любі мої друзі!
І він низько уклонився котам.
— А я особисто чекатиму на ваше повернення, — сказала Мурка. — Завжди! Щодня, щохвилини!
— О-о! — вирвалося з глибини Аристархової душі. — Я про це навіть думати не смів! — Він узяв Мурчину лапку і міцно притис до свого щасливого писку. — Невже це мені не сниться? Невже це правда?
— Правда, — щиро підтвердила Мурка. — Чесне слово, правда!
— Даруйте, любий юначе, — втрутився головний диригент, — але нам з Муркою страшенно ніколи. Ми повинні підготуватися до виконання прощальної серенади.
Аристарх повернувся до хлопців з якимось урочистим смутком в очах. Він пильно вдивлявся в їхні обличчя, ніби хотів щось у них прочитати. Нарешті сказав:
— Обіцяйте мені, що коли вам доведеться зустріти немічного, лишаїстого кота — ви обігрієте його, нагодуєте і приголубите. Може статися, що це буду я.
— Обіцяємо, — запевнив Степан.
— Обіцяйте мені, — вів далі Аристарх, — що коли вам доведеться зустріти маленьке, жалюгідне кошенятко — ви не станете футболити його ногами чи викручувати вуха. Не хотів би я, щоб воно повторило мій шлях.
— Можеш бути спокійним, — запевнив Степан. — Ми його й пальцем не зачепимо.
А Василь, не довго думаючи, додав:
— Ну й дурень же ти, Аристарху! Дуже нам потрібно футболити всіляку комашню.
Аристарх у відчаї звів очі до неба.
— І де тебе тільки виховували? — простогнав він. — Дурень, комашня... Ет, до чого тільки може дійти людина, до чого докотитися! Страшно навіть подумати, що з неї виросте!
Він зняв з шиї транзистора і з неприхованим жалем простягнув Василеві:
— Візьми своє радіо... Жаль, що така чудова річ та попала до рук лобуряки.
Василь на ті слова лише посміхнувся і відвів лапу з транзистором убік.
— Можеш залишити його при собі, — сказав він. — Щоб не думав потім, ніби все це тобі тільки приснилося.
— От спасибі! — вигукнув утішений Аристарх. — Оце так подарунок, оце так Василь! Виявляється, що й під зовнішністю такого розбишаки інколи може битися чуйне і благородне серце!
Ядвіга Олізарівна востаннє розцілувала зарюмсану Таню, потім по черзі пригорнула хлопців і забралася до СТУПи. Аристарх скочив слідом.
— Прощайте, любі мої! — гукнула Ядвіга Олізарівна. — Хоча мені так хочеться сказати: до зустрічі! До скорої зустрічі!
Аристарх теж помахав лапою. Потім механічно покрутив ручку транзистора — із приймача несподівано гримнув прощальний марш.
— Ня-ав-а-у-а-а! — дружно вереснуло півтора десятка аристархівців.
— У нас цей марш виконують для найдорожчих гостей! — заволав Василь, перекрикуючи грім музики і котячий лемент. — Чуєш — для найдорожчих!
Аристарх на знак згоди схилив голову.
СТУПа повільно, ніби знехотя, почала підніматися угору.
З кожною хвилиною вона зменшувалася у розмірах. Зрештою перетворилася на маленьку чорну цятку.
Незабаром щезла і цятка.
Лише з синього, чистого неба все ще долітав урочистий і трішечки сумний марш.

 
 

ПОВЕРНЕННЯ

Горобці, здається, вимерли.
Учасники хору Аристарха, мов ті сновиди, з ранку до ночі тинялися вулицями. Мурка не злазила з даху. Вона, схоже, зовсім відмовилася від їжі.
Навіть собаки — і ті перестали валувати.
— Як там наша бабуся? — по сто разів на день запитувала Таня, і її смутний погляд зупинявся на покрівлі далекого будиночка, що стояв на узліссі.
— І чого б я ото так переживав? — підкреслено бадьорим голосом відгукувався Василь. — Та вони ж там... ого-го! Ось побачиш, нічого з ними не станеться. Ось побачиш!
— Якби ж то можна було їх ще хоча б раз побачити, — зітхнула Таня. — Та, мабуть, вже ніколи цього не буде. Вони, мабуть, полетіли назавжди.
Степан похмуро відмовчувався. Лише тепер він зрозумів, яким дорогим для нього став Аристарх...
Сьогодні, як і завжди, друзі зустрілися біля річки. Вони досхочу наплавалися і тепер грілися під сонцем.
— П'ятий день, як про них нічого не чути, — мовби сама до себе озвалася Таня.
— Ну й що з того? — відказав на те Василь. — От ще! Вічно б їй панікувати.
Проте цього разу в його голосі вже не вчувалося колишньої впевненості.
Зненацька в кущах щось зашаруділо, і на берег вийшов здоровенний чорний кіт з хокейним шоломом на голові.
— Аристарх! — заволав Степан. Він кинувся до кота і, не втримавшись, обняв його з такою силою, що той аж кавкнув.
— О! — вигукував Василь. — О! А я що вам казав? А ви не вірили!
Так, це був Аристарх. Але який він мав жалюгідний вигляд! Розкошланий, виснажений, весь в ґулях і подряпинах, він швидше скидався на тінь того Аристарха, з яким хлопці попрощалися п'ять днів тому.
Ще більше постраждав хокейний шолом. На ньому взагалі не було неушкодженого місця.
— Дісталося ж тобі, — співчутливо зауважив Степан, коли радість від зустрічі трохи вляглася.
Аристарх щось нявкнув і потерся головою об його коліно. Кіт і не приховував, який він щасливий, що повернувся. Променистими очима дивився він на друзів і муркотів, мов трактор, що вперше вийшов на поле.
— Ну, розказуй, як ви там жили, — зажадав Василь. — Мабуть, доброго чосу їм дали, га?
— Няв, — відказав Аристарх.
— Що? — не зрозумів Василь. — Що ти сказав?
— Няв, — повторив кіт.
В його очах з'явився переляк. Либонь, він і сам не чекав, що замість людської мови з його горла вилетить нявкання. Він напружив горлянку що було сил, проте звідтіль, як і раніше, виривалося лише нявкання. Зрештою, кіт у відчаї махнув лапою і низько опустив свою кудлату голову.
— В нього відібрало мову, — першим здогадався Василь.
— Няв, — підтвердив кіт. — Ня-ав!
Якусь мить Степан мовчав. Тоді сказав:
— Ну й що з того? Подумаєш — мову відібрало! Зате він повернувся. І головне — розуміє нас! Я правильно кажу, Аристарху?
Кіт ствердно хитнув головою.
— Ну от, бачите. А розмовляти... Подумаєш! Якось навчимося.
— Правду кажеш, — згодився Василь. — Вивчимо азбуку Морзе. Або ми запитуватимемо, а ти відповідатимеш. Згоден — нявкнеш один раз. Не згоден — двічі.
— Няв, — відказав Аристарх і знову притиснувся тілом до Степанової ноги.
— А де бабуся? — подала голос Таня, що мовчала до цього часу. — Що з нею?
Аристарх повів поглядом в бік дороги, над якою схилився крислатий бересток.
Під берестком сиділа старенька бабуся. Вона прислухалася до дитячих голосів, і на її зморшкуватому обличчі грала лагідна усмішка.

Володимир Рутківський. Гості на мітлі. Повість-казка. Художники Ростислав Безп'ятов та Георгій Фiлатов. Київ, видавництво Веселка, 1988 рік

 

За матеріалами:  Руткiвський В.Г. Гостi на мiтлi:  Повiстi-казки. Художники: Ростислав Безп'ятов, Георгій Фiлатов. Київ, видавництво "Веселка", 1988 рік, стор. 138 - 287. 

* * *

"Мала Сторінка" дякує за оцифрування повісті-казки:
OCR та редакція Dauphin, листопад 2006.
OCR dauphin@ukr.net
Взято з інтернет-ресурсу: 
http://chtyvo.org.ua/


Перейти на початок повісті-казки "Гості на мітлі"

 

Дивіться також на нашому сайті:

Казки Володимира Рутківського

Казки Володимира Рутківського

Володимир Рутківський пише для дітей і тому пише з погляду дитини, з площини й обширів, найприродніших для неї — рідного дому, свого села, краю… Це дорослий може охопити подумки весь час свого буття, усі простори Батьківщини чи й планети. Дитині ж подібний погляд не притаманний та й неможливий. І беззаперечний талант й майстерність Володимира Рутківського саме як дитячого прозаїка, нині, певно, найкращого в Україні, полягає у цьому тонкому відчутті дитячого часопростору, в умінні розгортати текст, не виходячи за межі відомого на дану мить юним героям. ... Письменникові взагалі не притаманна вигадана змодельована казковість, оскільки для нього найбільше диво — сама людина. Чудесне у його текстах зазвичай має цілком природне пояснення і твориться людськими руками. Йдеться не лише про приручених вовків замість козаків-перевертнів у «Джурах…» чи Велеса-Овсієвого онука у «Сторожовій заставі», а й про Бухтика, котрий як Вінні-Пух чи Карлсон, є, по суті, вигадкою головного героя, чи про Ягу-Катрусю, що знову «вилюдніла» завдяки щирому людському співчуттю тощо.


Останні коментарі до сторінки
«Володимир Рутківський, повість-казка "Гості на мітлі" (продовження)»:
Всьго відгуків: 0    + Додати коментар