Володимир Рутківський. Гості на мітлі" (повість-казка)

 

 

 

Володимир Рутківський

ГОСТІ НА МІТЛІ

Повість-казка

 

Завантажити текст повісті-казки Володимира Рутківського "Гості на мітлі" (txt.zip)

 

 

 

 

 

ПРИБУТТЯ

Треба, здається, переходити на ручне управління...
Ядвіга Олізарівна доторкнулася до виступу на пульті і подумки віддала команду. СТУПа слухняно заклала крутий віраж, тоді зменшила швидкість і пішла на зниження.
[СТУПа — Система Точного Управління Польотом. Принцип її дії поки що не з'ясований.]
Далеко внизу мовчазно пропливала опівнічна земля. Нещодавно випав рясний дощ, і вона була покрита брудними озерцями, баюрами та струмками, в яких тьмяно і холодно виблискували зірки. Сірими стрічками асфальтових доріг неспішно, неначе лісові світлячки, проповзали вогні запізнілих автомобілів.
Незабаром щезли і вони.
А СТУПа все летіла та й летіла. Навколо стояла глибока тиша. Зрідка сліпучі риски метеорів пронизували простір і згасали, не досягнувши землі.
Зненацька Ядвіга Олізарівна подалася вперед.
— Здається, звідсіля починаються мої рідні місця, — неголосно проказала вона. — Проте що я верзу? Які вони мені рідні? Крім горя, нічого я тут не зазнала... Чуєш, Аристарху? Чи ти знову заснув?
Той, кого стосувалося це запитання, знехотя розплющив одне око і солодко позіхнув. Тоді понюхав повітря і стурбовано попередив:
— Рано ще сідати. Надто вже тягне звідусіль людським духом. Звідси тягне... звідси... і звідси...
Ядвіга Олізарівна на знак згоди хитнула сивою головою і знову подумки віддала команду. СТУПа, зблискуючи лакованими боками, піднялася трохи вгору і нечутно полетіла уздовж русла вузенької звивистої річки. В обличчя війнуло вогкістю. Ядвіга Олізарівна мерзлякувато зіщулилася, подмухала на руки і скомандувала СТУПі взяти правіше.
Тепер вони летіли над лісовим масивом, котрий з такої відстані більше був схожий не на ліс, а на величезну чорнильну ляпку. І лише гострий погляд Аристарха міг вирізняти в ньому окремі дерева та кущі.
— Все летимо та й летимо, — зауважив він і потягнувся так, що аж кісточки затріщали. — А між іншим, не завадило щось би й пожувати. Як ти ставишся до цього заходу?
Ядвіга Олізарівна кинула на нього невдоволений погляд.
— Слова які — «пожувати», «захід», — сказала вона. — І де тільки ти їх нахапався?
Аристарх лише невизначено посміхнувся і поклав голову на лапи. Зустрічний потік прохолодного повітря скуйовдив його зваляну, звіку нечесану шерсть. Примруженими очима він деякий час пильно вдивлявся у нічну темряву. Нарешті збуджено стріпнувся:
— О! Тут, здається, саме те, що нам потрібно. Людським духом і близько не тхне.
Для більшої переконливості він голосно втягнув у себе повітря і додав:
— Принаймні свіжим. Коли вже приземлятися, то кращого місця не знайти... — Та оскільки Ядвіга Олізарівна приземлятися не поспішала, Аристарх нетерпляче забарабанив обрубком хвоста по стінці СТУПи і підвищив голос: — Та кажу ж тобі, що немає тут жодної людини! І, врешті-решт, повинен я хоч раз на добу повечеряти? Авжеж, повинен. То якого дідька ми ще чогось шукаємо?
— Ох, докомандуєшся ти в мене, — сказала йому Ядвіга Олізарівна. — Перепаде колись тобі за таке на горіхи, ох і перепаде!
— А що ти мені зробиш? — поцікавився Аристарх.
— Відлупцюю, як Сидорову козу.
Аристарх насмішкувато пирхнув у відповідь.
— Все обіцяєш та обіцяєш, — сказав він. — А сама, либонь, уявлення не маєш, як це робиться.
Ядвіга Олізарівна скосила на нього гнівним оком. От же ж і неслух, цей Аристарх, от же ж і задирака! І в кого лише він удався?
А й справді, не завадило хоч би раз обламати об його боки лозину. Та все рука якось не піднімається на таке. Ядвіга Олізарівна пам'ятає його ще зовсім крихітною, напівсліпою істотою, котрій і жити на цьому світі лишалося лічені хвилини. Леле, скільки їй довелося доглядати за ним, скільки було витрачено дорогоцінної філіги, доки він, зрештою, не перетворився на такого ось бешкетливого здорованя! На жаль, надто вже бешкетливого.
[Філіга — здається, щось дуже корисне і несмачне. Як риб'ячий жир.]
І все ж її рука, мабуть, так і не візьметься за лозиняку. Бо як би там не було, а він для неї залишається єдиною близькою душею в цьому злому і жорстокому світі.
З іншого боку, Аристарх таки має рацію, подумала Ядвіга Олізарівна. Не носитися ж їм цілісіньку ніч поміж небом та землею. Тим паче, що не на прогулянку вони сюди прилетіли! Ні, була в них одна справа, від якої декому з місцевих жителів не поздоровиться. Хоча, звісно, шкода, що таке повинно трапитися саме там, де колись проминуло її дитинство.
Проте вибирати не доводилося. Завдання — воно і є завдання. Жалість чи сумніви тут ні до чого.
СТУПа пролетіла над маленьким, без єдиного вогника, селом, перелетіла через крутий яр і, сповільнюючи швидкість, попливла над лугом, на якому були розкидані рідкі кущі невисокого чагарнику.
За лугом, на узліссі, причаївся непоказний будиночок з підсліпуватими, давно не митими віконцями. Судячи з усього, в цьому будиночку ніхто не жив.
І все ж Ядвіга Олізарівна для більшої певності облетіла навколо захаращеного обійстя. Перекошені трухляві ворота, стежка, якої вже майже не видно під споришем, численні дірки в солом'яній стрісі... Так, це було саме те, що їм потрібно.
— Стрибай, — наказала вона Аристархові.
Аристарх м'яко стрибнув на землю і кілька разів з задоволенням перекинувся в траві. По тому стріпнувся і обережно, майже поповзом, рушив до будиночка.
За хвилину, вже не криючись, він з'явився на ґанку і заспокійливо махнув лапою.
Все ж Ядвіга Олізарівна і на цей раз не поспішила до хати. Вона відлетіла трохи вбік і приземлилася поруч з копичкою торішнього сіна. Після цього, крекчучи, вийшла із СТУПи і звела погляд до чистого, зоряного неба.
— Гарна буде погода, — мовила вона сама до себе. — Атож, гарна. І дощ теж був до речі. Після нього підуть гриби. А де гриби — там і людські діти. Отоді-то когось із них і не дорахуються мої дорогі земляки!
І вона хрипко зареготала, майже завила, піднявши до зірок своє висхле, з довгим носом, обличчя. По тому повернулася до СТУПи, скоромовкою пробубоніла кілька загадкових слів і замахала руками так, начебто збиралася злетіти у повітря.
Щось голосно засичало під самісінькою копичкою, темряву пронизали холодні блакитні іскри. Стовп загуслого повітря гойднувся над копичкою раз, вдруге — і літальний апарат безслідно розчинився в ньому...

 

РАНОК СТЕПАНА КОВАЛЕНКА

З раннього ранку учень п'ятого класу Степан Коваленко сидів на старій вишні. Він зривав стиглі соковиті ягоди, кидав їх до бідончика і тяжко зітхав. Він зітхав не тому, що не любив вишень, — ні, тут все було якраз навпаки. І не тому, що мати звеліла нарвати повне відро. Степан зітхав тому, що з цих вишень треба було ще й кісточки вибирати.
Сьогодні мати збиралася після роботи варити вишневе варення. Вона вважала, що без кісточок воно має бути ще смачнішим. Степан теж так вважав, особливо коли взимку намазував те варення на кусень хліба з маслом. І все ж виймати кісточки було для нього найнуднішим заняттям у світі.
Однак важке зітхання не заважало Степанові час від часу кидати погляд навколо себе. З вишні йому добре було видно той куток Горобців, що збігав до річки. Он двоє товстих дядьків з міста вкладали рибальське спорядження у човен діда Матвія. Трохи далі тітка Одарка намагалася затягти у двір вперту козу Майку. Майка мекала на весь куток і з усіх сил не згоджувалася. У неї були інші наміри.
Ще далі Степанів однокласник і товариш Василь Потихонченко накачував переднє колесо свого велосипеда. Не інакше як мати послала його до центральної садиби. Степан вже збирався крикнути Василеві, аби той купив заодно і пістони для Степанового іграшкового пістолета. Але тут його погляд спинився на руденькій дівчинці. Це була Таня, онука старої і хворої сусідки баби Марії.
Таня робила вигляд, ніби сама з собою грається посеред вулиці у класи.
Але кого-кого, а Степана їй не обдурити. Він добре знає, що Таня чекає саме на нього. Більше їй гратися було ні з ким.
Степан втягнув голову у плечі і зачаївся між гілками. Бо до такої причепи, як Танька, навіть реп'яхам далеко. Колись баба Марія умовила Степана як старшого провести її онуку до школи і назад — хай, мовляв, вивчить дорогу, а тоді вже сама по ній ходитиме. Згодився Степан, провів Таньку раз, другий, та так і до цього часу не може від неї відкараскатися. І не лише по дорозі до школи чи назад. Не встигне ще й дзвоник продзеленчати на перерву, — а Танька наче вродиться під дверима його класу. В класі, звичайно, смішки, всілякі брудні натяки щодо жениха та нареченої... В такі хвилини Степан скреготав зубами, мов пилка об залізо, пік раків і ледь не кидався на однокласників з кулаками.
А Таньці хоч з гармати стріляй.
Хоча... коли б то вона була схожа на Іринку Чубаченкову, що сиділа за першою партою і була круглою відмінницею. Тоді він, можливо, і не так пік би раків.
А Танька все стрибала та й стрибала посеред вулиці. І, ніби ненавмисне, все ближче підбиралася до Степанового подвір'я. Нарешті зупинилася біля паркана, кинула швидкий погляд на будинок, на город та садок, побачила Степана на вишні і зробила вигляд, ніби дуже здивувалася.
— А я думала, що тебе немає вдома, — сказала вона. — Хочеш, допоможу?
Степан хотів було сказати, щоб Таня не сунула свого носа до чужих справ. Проте завважив, який погляд вона кинула на вишні, і стримався. У баби Марії таких не було.
— Лізь, — дозволив він. — Тільки ж гляди мені, не загрими з дерева. Відповідай потім за тебе! А я поки що іншими справами займуся.
Власне, ніяких особливих справ у Степана не було. Хіба що долити води у бочку та погодувати курчат. А за цей час Таня з горою наповнила відро.
— Все? — запитала вона.
Степан мимоволі зітхнув.
— Якби-то все, — признався він. — З них ще й кісточки треба виймати!
— Тоді неси шпильку, — скомандувала Таня. І це був перший у цьому році випадок, коли Степан послухався її.
Швидко працювала Таня. І вправно. Степана аж завидки взяли. Кісточки вилітали з вишень, наче кульки під час лотереї «Спортлото», що показували по телевізору. Просто кулемет, а не Танька... Звичайно, станеш кулеметом, коли на твоїх руках хвора бабуся. Колись баба Марія попала на буряках під град, застудилася, і з того часу ніяк не може розігнутися.
— Як там твоя баба? — запитав Степан. — Вона що, вже так і не випрямиться?
Таня відкинула з чола пасмо волосся і сказала:
— Михайло Олексійович вважає, що надії вже нема.
— А він не помиляється?
Таня похитала головою.
— Ти ж сам знаєш, який він лікар. До нього навіть з міста приїздять лікуватися.
Цього Степан не заперечував. Хто-хто, а Михайло Олексійович був таки гарним лікарем. Іноді навіть занадто гарним. Торік Степан захворів, так Михайло Олексійович миттю поставив його на ноги. Навіть образливо стало: тільки-но зібрався як слід відпочити від уроків, — так на тобі, знову треба бігти до школи.
— А чого це батько все не їде за тобою? — запитав Степан трохи згодом. — Він що, теж хворий?
Таня не відповіла. Тільки низько схилилася над вишнями. По її щоках пробігли дві сльозинки.
Степанові стало не по собі. І хто його тягнув за язика запитати таке! Немає нічого гіршого, коли через тебе хтось плаче!
— От іще... — промурмотів він. — Я ж просто так запитав... А ти зразу у сльози... От іще... Хочеш, після цих вишень ми підемо на річку?
Таня мовчки хитнула головою.
Вони вже закінчували роботу, коли над парканом з'явилася стрижена голова Василя Потихонченка.
— Що я бачу! — єхидно сказав він. — Знову Ромео і його компанія!
«Починається», — тоскно подумав Степан і стиснув заюшені вишневим соком кулаки.
— Не звертай уваги, — порадила Таня. — Ну його! Подражниться і перестане.
— Краще б уже помовчала, — роздратовано відрубав Степан. — Через тебе це все!
І він рушив назустріч Василеві, який уже встиг перестрибнути через перелаз і прийняти борцівську стійку.
Так закінчився ранок учня п'ятого класу Степана Коваленка.

 

 

ЗАГАДКОВЕ СВІТЛО

Увечері Степан знову сидів на вишні. Тільки тепер поруч з ним був Василь. Вони затіяли захоплююче змагання — хто далі вистрелить вишневою кісточкою.
Звісно, не обійшлося тут і без Тані. Вона осідлала зручну гілку на сусідній черешні і звідтіля мовчки стежила за змаганнями. Говорити їй було заборонено. Коли ж вона пробувала подати голос, хлопці дружно вигукували: «О, знову радіо заговорило!» — і стріляли в її бік.
Сонце повільно скочувалося за обрій. Навколо стояла глибока тиша. Не здіймали куряву автомобілі та мотоцикли, не подавали голосу ситі корови. Навіть невгамовні горобцівські пси — і ті замовкли. Не інакше як вирішили трохи перепочити перед нічними пригодами.
Лише від літньої кухні до хлопців долітав сміх і жваві голоси. То Степанові батьки жартома сперечалися, хто з них повинен варити варення. Обидва вважали себе неабиякими майстрами цієї справи.
— Ну й нудьга, — пожалівся Василь після тридцять шостого пострілу. — Таких канікул у нас зроду ще не було.
— Еге ж, — згодився Степан і встановив особистий рекорд. — Ще, чого доброго, і до школи закортить.
— А мені вже зараз кортить, — не втрималася Таня. — Я навчання люблю більше, ніж канікули.
— Цить! — дружно вигукнули хлопці. — Тю на тебе!
Змагання продовжувалися. Але вже не так жваво, як раніше. Першим здався Василь.
— Ну його... обридло, — сказав він і обіперся спиною об стовбур. — Давай краще побалакаємо про щось.
— А про що ми балакатимемо? — запитав Степан. Хоча він і стріляв далі, все ж змагання ці обридли і йому.
— Про що... Знаєш, мене двоюрідний брат до Москви запрошує, — почав Василь. — Приїзди, пише, сходимо на футбол, в льодовому палаці на ковзанах покатаємося. Влітку — і на ковзанах, здорово, правда ж?
Звісно, ніякого двоюрідного брата у Василя в Москві не було. Про це Степан знав добре. Все ж ловити товариша на брехні не став, бо тоді було б так нудно, що хоч бери та й спати лягай. Тому він сказав:
— А мій у Ленінграді живе. Теж до себе запрошує. Приїзди, пише, на теплоході покатаємося...
Насправді двоюрідний Степанів брат мешкав у сусідньому селі. І нікуди запрошувати він не міг, бо йому виповнилося лише десять місяців.
 І невідомо, до чого б хлопці добалакалися, коли б Таня знову не подала голос:
— Дивіться, вогонь!
— Га, радіо заговорило... — почав було Василь. Проте тут же схаменувся і запитав: — Який ще вогонь? Де?
— Он там. В тому будиночку, що біля лісу.
Цей будиночок вони знали добре. Ось уже кілька років у ньому ніхто не жив. Хіба що в негоду відсиджувалися грибники та мисливці з міста. Проте зараз стояла чудова погода і відсиджуватися було нікому.
І все ж єдине, повернуте у бік Горобців віконце світилося.
— Цікаво, хто б це міг бути? — запитав Василь і тут же запропонував: — Збігаємо подивимося?
— Еге ж, так нас і відпустять, — сказав Степан і поглянув у бік літньої кухні. — Коли це нас відпускали, на ніч дивлячись?
— Ніколи, — згодився Василь. — І все ж цікаво знати, хто там сидить. Може, шпигун якийсь?
— У Степана ж бінокль є, — знову подала голос Таня.
Степан лише ляснув долонею себе по лобі.
— Я й забув про нього! — вигукнув він. — Ану, Танько, кулею за ним! Він над столом висить.
Першим захопив бінокля Василь. Довго оглядав узлісся і крутив окуляри то в один, то в інший бік. Врешті повернувся до Степана:
— Нічого не розібрати. Вікно світиться, а хто в тій хаті — невідомо.
Степан спочатку теж нічого не міг розгледіти. Облуплена стіна, темні плями кущів навколо будиночка... Він вже хотів було опустити бінокля, як зненацька побачив, що з-за кущів повільно виплив якийсь загадковий предмет. Він скидався на довгу палицю з кінським хвостом на кінці. Чи на мітлу. І на цій палиці...
Степан гарячкове протер окуляри бінокля, знову приклав його до очей. І саме вчасно. Загадковий предмет проплив ще трохи в повітрі, порівнявся з освітленим віконцем... Серце Степанове стріпнулося і подалося в п'яти: верхи на предметі, що нагадував двірницьку мітлу, сиділа якась розпатлана дивовижа. Довге волосся гадюччям ворушилося навколо голови, гострий гачкуватий ніс сягав підборіддя. Криві і довгі, мов кабанячі ікла, зуби впиралися в нижню губу.
Дивовижна істота ніби відчула, що за нею спостерігають. Вона різко, наче налетіла на якусь перепону, зупинилася і почала озиратися; її волосся стало дибки. Страхітливий, блукаючий погляд все ближче й ближче підкрадався до Горобців. Зненацька зупинився на Степанові і, наче блискавка, спалахнув сліпучим вогнем.
Бінокль випав із Степанових рук. За ним, втративши рівновагу, полетів його власник.
Приземлився Степан більш-менш вдало, саме на копичку тільки-но скошеної трави. Проте не встиг хлопець прийти до тями, як щось боляче стусонуло його в спину.
— Ой-ой-ой! — вихопилося у Степана. Йому здалося, що те страховидло стрибнуло на нього.
Проте це було не страховидло. Це, виявляється, всього-на-всього був бінокль. Степан обігнав його по дорозі на землю.
А Василь з Танею все ще сиділи на дереві і здивовано озиралися на всі боки. Вони ніяк не могли втямити, куди щез їхній товариш.
— Що трапилося? — долетів від кухні стривожений батьків голос. — Ти не забився, синку?
— Н-ні... — затинаючись, пробелькотів Степан.
— От і добре, — з полегшенням сказав батько. — А то мені здалося, ніби в садку приземлилася якась комета. Ну, думаю, завтра почнуть з'їжджатися всілякі вчені гості та експедиції. А то, виявляється, мій син звалився з вишні!
— Т-тату, я там таке... таке побачив! Мітлу побачив! І на ній хтось сидів...
— На мітлі? — перепитав батько, і в його голосі знову вчулася тривога. — Слухай, синку, а ти й справді не забився?
— Та ти що? — образився Степан. — Не віриш мені, так?
— Там вікно світилося, — додав Василь, — А чого б воно світилося, коли там ніхто не живе?
Степанів батько в задумі потер перенісся.
— Гаразд, — вирішив він. — Завтра якраз неділя, тож ми з вами підемо дізнаємося, в чому справа. А поки що збігайте за хмизом. За це я з вами розрахуюся свіжим варенням. Ну то як — згода?

 

ДОМОВИКИ

Ядвіга Олізарівна сиділа біля вікна. Вона чекала тієї хвилини, коли в селі погаснуть останні вогні.
Тоді осідлала мітлу і полетіла в Горобці.
На царині за селом на неї вже чекало тридцять маленьких дідусів. У кожного з-під пахви виглядала шкуринка хліба чи сухар, густо посипаний сіллю. Дідусі ввічливо розкланювалися один перед одним, вели статечні розмови і час від часу кидали в бік самітної хатини, що неясно бовваніла на узліссі, тривожні погляди.
Вони чекали на високого гостя.
Інколи хтось із дідусів відламував від шкуринки чи сухаря манюсінький шматочок і тихцем кидав його до рота.
Як тільки Ядвіга Олізарівна зійшла з мітли, найповажніший з дідусів виступив наперед і низько уклонився.
— З щасливим прибуттям на нашу славну горобцівську землю! — тремтячим від хвилювання голосом почав він. — І на знак безмежної поваги і відданості до вас прийміть, будь ласка, цей скромний хліб-сіль...
Тридцять дідусів в свою чергу підмели сивими бородами пилюку перед високою гостею і передали їй свої вже геть защипані шкуринки. Тоді вишикувалися в шеренгу і звели на Ядвігу Олізарівну насторожені, навіть перелякані погляди. Вони боялися, що її прибуття не обіцяло нічого доброго ні їм особисто, ні Горобцям, з котрими вони так зжилися.
Ядвіга Олізарівна окинула подарунки одним із своїх особливих чаклунських поглядів. Шкуринки в ту ж мить перетворилися на тридцять пухких і рум'яних короваїв.
Потім вона недбало махнула рукою. Короваї знову перетворилися в сухі общипані шкуринки і щезли в одній з її численних кишень.
По шерензі прокотилася хвиля захоплених зітхань. Ядвіга Олізарівна схилила голову.
— Дякую за теплу зустріч, — сказала вона. — Та оскільки ви народ дуже зайнятий, то я попрошу залишитися лише тих, в чиїх хатах живуть діти від шести до тринадцяти років. Решта може бути вільною.
Дідусі з полегшенням зітхнули і миттю розтанули в нічній імлі. А ті, що залишилися, притислися один до одного і дивилися на високу гостю з відвертим острахом.
Ядвіга Олізарівна повільно пройшлася уздовж розрідженої шеренги, уважно вдивляючись в сухі і зморщені, немов печені грушки, старечі личка.
— Я прилетіла сюди в надзвичайно важливій і таємничій справі, — почала вона. — Не буду казати, що то за справа, зауважу лише, що мені потрібні найбільш ображені чи нещасні діти, що живуть у Горобцях.
Дідусі перезирнулися.
— Таких у нас, здається, немає, — сказав найміцніший з вигляду домовик.
— Шкода, — сказала Ядвіга Олізарівна. — В такому разі мені потрібні найвредніші з них.
— Таких теж не водиться, — перезирнувшись з рештою, відказав все той же домовик.
Ядвіга Олізарівна зміряла його з голови до ніг важким поглядом.
— Як тебе звуть? — запитала вона.
— Шурхотуном, — відказав той.
— Гаразд, — це ім'я я запам'ятаю, — голосом, що не Обіцяв нічого доброго, пообіцяла Ядвіга Олізарівна.
Шурхотун зіщулився, ніби від удару.
— Та я що... я ж казав тільки про те, що е, — почав він, проте Ядвіга Олізарівна владним жестом наказала йому замовкнути.
— Здається, не тільки Шурхотун, а і всі ви стали більше людьми, ніж домовиками, — зауважила вона решті.
— Ні, ми... — пискнув хтось із шеренги і одразу замовк.
— Про це ми побалакаємо пізніше, — запевнила Ядвіга Олізарівна. — А для початку я б хотіла дізнатися, у кого з ваших дітей є біноклі. Ну, чого ж ви мовчите?
Погляди дідусів зупинилися на Шурхотунові.
— В твоїй хаті живе хлопчик чи дівчинка? — швидко, не даючи часу на обдумування, поцікавилася Ядвіга Олізарівна.
— Хлопчик.
— Ім'я?
— Степан... — ледь чутно прожебонів Шурхотун. Його маленькі підсліпуваті очиці з благанням втупилися в гостю. — Але ж він... Він ще такий маленький... Ти не зробиш йому нічого поганого, правда?
— Саме цього я обіцяти не можу. На нещастя його батьків, він побачив таке, чого нікому з людей бачити не слід.
Шурхотун зі страху посірів.
А Ядвіга Олізарівна повільно пройшлася вподовж закляклої шеренги. Потім зупинилася і зажадала:
— Вийдіть ті, в чиїх будинках живуть друзі цього, як його... Степана.
Наперед вийшло двоє стареньких, їхні коліна зрадливо тремтіли.
— Тільки я повинен сказати, що моя Таня не дуже дружить з ним, — заявив менший на зріст. — її не беруть до гурту...
— О, це цікаво, — пожвавішала Ядвіга Олізарівна. — Це надзвичайно цікаво! Ти сьогодні ж подаси в письмовій формі її біографію. І не забудь перерахувати в ній всі приниження, які ця Таня зазнала.
— Та які там приниження! — вигукнув домовик. — Нічого такого не було й немає. Просто так вже склалося, що...
— Припинити розмови! — підвищила голос Ядвіга Олізарівна. — І запам'ятайте: якщо хоч одна душа довідається від когось, про що тут говорилося, — не позаздрю ні вам, ні вашим садибам.
— Ніхто не довідається, — запевнили її домовики.
— Авжеж... ми собі не вороги, ні!
Вони чимало прожили на цьому світі і добре знали, на що здатна Ядвіга Олізарівна та інші такі ж високі гості.
А здатні вони були на таке, про що і згадувати страшно...

 

ЗБИРАЧІ ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИН

Самітна хатина на узліссі здавалася близькою хіба що з дерева. Та й то лише в тому випадку, коли її роздивлятися з допомогою такого потужного приладу, як бінокль... Насправді до неї треба було йти та йти.
Спочатку потрібно було перебратися по хисткому, в кілька жердин, містку через річку Гороб'ячу. Потім хвилин з десять продиратися крізь реп'яхові та шипшинові хащі. Тоді опуститися в Чортів яр, знову піднятися по його крутому сипучому схилу, — і десь там, майже біля самісінького обрію, бовванів отой самітний будиночок.
Тож зрозуміло, що діти на чолі із Степановим батьком дісталися до нього лише тоді, коли сонце підбилося високо в небі і пекло немилосердно.
Степанів батько обійшов навколо живоплоту, що оточував будиночок, зупинився перед перехнябленими, на одній завісі, дверима і в задумі похитав головою.
— До них і підходити страшно, — зауважив він. — їх і штовхати не треба — самі одірвуться.
А тому він постукав палицею по струхлявілих сходах і погукав:
— Агов, є тут хто чи ні?
Йому ніхто не відповів. Степанів батько постукав сильніше. Тоді сказав:
— Так я й знав, що цим закінчиться. Ану, хлопці, зізнавайтеся, що все це лише ваша вигадка.
— Але ж, тату, ми нічого такого не вигадували, — заперечив Степан. Проте голос його звучав не досить переконливо. Правду кажучи, він уже й сам мало вірив у те, що побачив учора.
— Гаразд, — сказав батько. — Тоді я ще і у вікно постукаю. І коли...
Закінчити він не встиг. За їхніми спинами пролунало голосне, розлютоване шипіння.
Таня зойкнула і вчепилася в Степанову руку. Василь, мов справжній австралійський кенгуру, одним скоком злетів на ґанок.
Навіть Степанів батько і той здригнувся з несподіванки.
— Що за чортівня? — вихопилося в нього.
Від узлісся до будинку мчав величезний чорний кіт. Він з розгону подолав живопліт і став оскаженіло гамселити землю обрубком хвоста. Його розкошлана, вся в реп'яхах шерсть тремтіла на худих, запалих боках. Вуха щільно притислися до голови, що розмірами не поступалася Василевій.
Кіт переводив погляд злісних зелених очей з Тані на Степана, з Степана на Василя — і знову зупинявся на Тані. Кіт начебто вибирав, на кого накинутися першим.
Дорослого він старався не помічати.
— Еге, шановний, звідкіля ти взявся? — стривожено вигукнув Степанів батько і виступив наперед, прикриваючи собою дітей. — Ну й розміри ж у тебе! Щось я таких котів не бачив. Але ж ти і не рись, га?
При кожному звукові людського голосу довге, гнучке тіло диво-тварини здригалося, ніби його шмагали різкою. Але від намірів своїх кіт не відмовився, і як тільки Степанів батько замовк, кіт, горблячись, обійшов його по дузі і знову приготувався до стрибка, остаточно спинивши свій вибір на Тані.
— Ого! Це вже занадто, — розсердився Степанів батько і замахнувся на кота. — Геть звідси!
Диво-кіт зашипів, неначе потужний струмінь води на розпеченій сковорідці. Проте не відступив, а ще тісніше притиснувся до землі.
— Не бий його! — зненацька долинув з глибини будинку глухий голос. — Не чіпай його, чуєш?
Хтось квапливо прочовгав у сінцях, і на порозі з'явилася ще міцна, розгнівана бабуся. По дорозі вона з такою силою відштовхнула Василя, що той трохи не дав сторчака з ґанку. А старенька поспішила до кота, який від люті вже не те що шипів, а клекотів, наче пара у величезному казані.
— Заспокойся, Аристаршику, ну, заспокойся, мій маленький... — лагідним голосом промовляла бабуся і погладжувала кота по здибленому зашийку. — І не бійся — ніхто ні тебе, ні хазяйку твою і пальцем не зачепить. Ось так, заплющ очі і заспокойся... От і гаразд, от і добре. А зараз ми підемо до хати і ти там приляжеш, трохи відпочинеш...
Старенька кинула все ще розгніваний погляд на гостей. Ті з більшим, аніж їм би хотілося, поспіхом поступилися дорогою перед котом.
Як тільки вони зникли за дверима, Степанів батько розвів руками і розгублено посміхнувся:
— Диявол якийсь, а не кіт! Слово честі, диявол. Мабуть, акселерація вже й до котів почала підбиратися.
— Ще й яка акселерація, — підтримав його Василь, хоча до пуття й не знав, що те слово значить.
В цю мить старенька знову з'явилася на ґанку. Але тепер на її зморшкуватому обличчі не лишилося й тіні гніву. Навпаки, воно світилося м'якою, дещо винуватою посмішкою.
— Пробачте, дорогі гості, мого непутящого котика, — почала вона і тужливо приклала до щоки шорстку долоню. — Та коли б ви тільки знали, скільки йому в дитинстві довелося настраждатися від людей! До цього часу, повірите, не може дивитися на них спокійно. Особливо на незнайомих. Інколи навіть мені, старій, стає не по собі від його люті. Та що поробиш, звикла я до нього, як до рідної дитини. Я ж його колись зовсім крихітним підібрала і виходила. Отак тепер і доживаємо удвох на білому світі. Та й він до мене прихилився, мов до матері своєї. Куди я, туди і Аристарх. Все боїться, що мене хтось може образити. Та що я кажу, ви й самі все бачили!
Голос у старенької був добрий і ласкавий. Вона продовжувала винувато посміхатися, немовби прохала вибачити свого вихованця за таку негостинну поведінку. І від тої посмішки, від тихого заспокійливого голосу хлопці і Таня почали потроху приходити до тями.
— А ви, бабусю, самі звідкіля будете? — запитав Степанів батько і присів на східцях. — Я запитую про це тому, що в цьому будинку вже кілька років ніхто не мешкає.
— Сама я, синочку, здалеку, — охоче відгукнулася бабуся на це запитання. — Та всі мої рідні померли, от і довелося на старості літ перебиратися до молодшої сестри. Вона недалеко звідсіля живе, в... — бабуся підняла очі, немов силилася щось пригадати, — атож, у Веселинівці. Ніяк не звикну до цієї назви.
— Нічого собі недалеко, — тихцем зауважив Василь. — Та туди ж двадцять, а то й більше кілометрів набереться!
— А ми на місці не сидимо, — посміхнулася до нього старенька. — Ми лікарські трави збираємо. І вибач, онучку, що я тебе штовхнула ненавмисне. Дуже вже я боялася за свого котика.
— Та що там... — зніяковів Василь.
— Отакі справи... — продовжувала старенька. — Про що ж це я?.. Отож і ходимо ми з Аристархом, травичку збираємо. В негоду чи на ніч я йду до людей, а мій Аристарх тим часом причаїться десь в дуплі або під кущем і чекає на мене. Коли ж пощастить натрапити на таку ось покинуту хатину, то це вже свято для нас обох. Багато нам не треба. Головне, аби зверху не капало та з боків не тягло. А назбираємо два-три снопики потрібних трав, — і знову до сестри повертаємося, людей від всіляких хвороб лікуємо.
— Зрозуміло, — сказав Степанів батько. — Народною медициною зараз багато хто захоплюється.
— І правильно робить, — відгукнулася старенька. — Навіть в найпростішому зіллі криється цілюща сила. Тільки ж нею треба користуватися дуже обережно, з розумом. От я, синочку, бачу, що в тебе ні-ні та й починається ломота в кістках. Правильно?
Степанів батько здивовано втупився в бабусю.
— Правильно, — врешті змушений був визнати він. — Ви наче в воду дивитеся. Колись умудрився ревматизм схопити. Але звідкіля вам це відомо?
— По очах твоїх, — відказала бабуся. — По очах багато що можна прочитати... То я тобі одну травичку дам. Пий її зранку замість чаю — і через тиждень хворобу як рукою зніме.
— Дякую вам, бабусю. Тільки я більше звик довіряти науковій медицині. Так що навряд чи допоможуть ваші трави. Вони ж, мабуть, без заклинання не діють?
Старенька загадково посміхнулася.
— Чому це не діють? Діють, ще й як! От одну з таких травок я тобі зараз винесу.
Коли вона почала підніматися по сходах, Степан пошепки нагадав батькові:
— Не забудь її запитати про вчорашнє. Добре?

 

КОТЯЧЕ ВЧЕНЕ ІМ'Я

Старенька немовби почула, що він сказав. Вона зупинилася біля дверей і, нібито щось пригадавши, похитала головою.
— Дивні якісь у вас тут місця. Загадкові. Ми з Аристархом вчора увечері тільки-тільки вляглися — як щось загуло в димарі. Потім хтось затупцював біля порога і почав сам з собою розмовляти. Виглянула я в віконце, обізвалася — нікого немає. Ледве прилягла — знову кроки, знову голоси. З чого б це?
І вона докірливо поглянула на дітей, ніби підозрівала, що це їхня витівка. Не дочекавшись відповіді, зникла за дверима. Через якусь хвилину вийшла на ґанок з пучком сухої трави в одній руці і закіптюженим глечиком — в другій.
— Ось тобі від ломоти, синку, — сказала вона Степановому батькові. — А в цьому глекові — холодна водиця, настояна на цілющих травах. Вгамовує спрагу і бадьорить. Та ви не соромтеся, пийте просто з глека!
Степанів батько з настороженою цікавістю зазирнув до глечика, для чогось понюхав його і зробив маленький ковток. По тому в задумі поцмокав губами і припав до глека вже по-справжньому.
— Пречудова водиця, — похвалив він через хвилю і передав глечика Тані. — Всередині ніби прохолодніше стало. І м'ятою пахне...
— Золототисячником також, — додала Таня, витираючи вуста. — І звіробоєм. І шалфеєм. І сон-травою. І ще чимось, тільки мені здається, що ця трава в наших місцях не росте.
Старенька з неприхованим зацікавленням поглянула на неї.
— Молодець, онучко, — сказала вона по паузі. — Така маленька, а вже розумієшся на травах.
— Ще б пак, — втрутився Василь. — В неї баба теж травами цікавиться. Тільки вони їй не дуже допомагають. Як зігнуло її колись, то й до цього часу не розігнеться.
Старенька співчутливо похитала головою.
— То справа тонка, — зауважила вона. — При такій хворобі потрібно чимало трав одразу. І не тільки тутешніх... Пробачте, дорогі гості, я б з радістю пригостила вас чимось смачним, та, на жаль, у нас із Аристархом немає нічого, окрім хлібця. Може, ще водиці вип'єте?
Степанів батько вдарив руками об поли.
— Ой-ой-ой! — сказав він. — Геть з голови вилетіло, що пора вже й обідати. А нам, до речі, дещо поклали в дорогу. Може, пустите до хати? — запитав він стареньку.
— Ні-ні! — вихопилося у тієї. — Я, звичайно, з великою радістю посадила б вас за стіл. Але ж там, самі розумієте, пустка. Та й не прибиралося давно.
— Не хвилюйтеся, бабусю, — заспокоїв її Степанів батько. — Ми розуміємо... Що ж, розташуємося десь неподалік.
Він озирнувся. Його погляд зупинився на невеликій затіненій галявині в кінці двору.
— Тут ми, мабуть, і присядемо, — вирішив він і рушив туди. — Таню, допоможи, будь ласка, накрити стіл, — попрохав Степанів батько, викладаючи з валізи припаси. — І ви, бабусю, теж підходьте ближче. Та не забудьте запросити і свого захисника... Ну й котяра! Зроду такого здоровецького не бачив. І де тільки ви його роздобули?
— Він у мене спеціальної породи, — пояснила старенька, з якоюсь насторогою приглядаючись до валізи. — Сибірський він.
— Де не бував, там не бував, — змушений був визнати Степанів батько. — Північним морським шляхом пройшов, на Далекому Сході плавав. А от в Сибіру — не доводилося... До речі, чому в нього таке чудернацьке ім'я?
— Від сусіди пішло, — сказала старенька. — Дуже розумний сусіда жив поруч з нами. Можна сказати, вчений. От і назвав моє кошенятко цим іменем. З того й пішло.
— Все зрозуміло, — посміхнувся Степанів батько. — Ну от, стіл, так би мовити накрито. Просимо вас, бабусю!
— Та я, люди добрі... — знітилася старенька.
— Облиште, слово честі, — сказав Степанів батько. — А коли ви такі вже сором'язливі, то давайте домовимося: ваша вода, наші харчі. Надто вже вона у вас смаковита. Я такої ще ніде не пив. Домовилися?
— Тоді хіба що... — повеселішала бабуся.
— І Аристарха вашого не забудьте покликати, — ще раз нагадав Степанів батько.
Втім, Аристарх не примусив себе довго чекати. Не встигла старенька вимовити його ім'я, як він з'явився на ґанку. Ніздрі у нього нервово ворушилися; ні на кого не дивлячись, він рушив прямісінько до імпровізованого столу.
Тепер бабусин вихованець мало скидався на нещодавнє страховисько з вищиреною пащею і лютими очима. Ні, зараз це був звичайнісінький кіт, коли не брати до уваги його незвичайних розмірів. І, як кожен голодний кіт, Аристарх жадібно, майже не розжовуючи, ковтав усе, що йому тільки не підкладали — хліб, ковбасу, помідори, варені яйця... І звук людського голосу, здається, його вже не злив. Більше того, у відповідь він намагався вичавити з себе щось подібне до вдячного муркотіння.
По обіді Аристарх з животом, тугим, як бубон, перебрався до кущів у кінці галявини. Там він розлігся і поглядом, у якому світилося неприховане здивування, почав роздивлятися гостей.
Додому наші розвідники поверталися вже надвечір. Старенька з Аристархом провели їх майже до самісінького Чортового яру. Кіт повагом йшов поруч з Танею. Здавалося, що вона викликала в нього найбільшу довіру. Проте варто було їй нахилитися, щоб погладити кота, як той блискавично відлетів вбік і зашипів точнісінько так, як це робив у перші хвилини знайомства.
— Аристарх, спокійно! — гримнула на нього старенька.
— Це я винна, бабусю, — сказала Таня на захист Аристарха. Вона присіла навпочіпки перед котом, ласкаво зазирнула в зелені, насторожені очі і співчутливим голосом запитала:
— Ну, чому ти такий? Чому ненавидиш людей? Не всі ж вони такі безсердечні... Ось у мене вдома теж є кішка. Муркою її кличуть. Я також підібрала її зовсім маленькою. В неї було надірвано вушко і покусано хвостика. Мурка теж над усе боялася людей. Ледь що — і вона вже під ліжком. Нізащо її потім не викличеш... А тепер така красуня стала, така ласкава і розумна...
Вперше в недовірливих котячих очах з'явилося щось подібне до зацікавлення. Щоправда, варто було Тані знову простягнути руку, як воно негайно щезло.
— Напевне, ти подумав, що я тебе хотіла вдарити, еге ж? — запитала Таня. — Який же ти дурненький і наполоханий! Ех, почистити б тебе трохи, відгодувати — і кращого кота в усьому світі не знайти! Ну гаразд, ми про це, може, ще поговоримо.
— Ня-ав, — вперше за скільки часу обізвався Аристарх, і Степанові здалося, ніби в його густих вусах промайнула глузлива посмішка. — Ня-ав, — повторив кіт.
Коли вони попрощались із старенькою і вже перебралися через яр, Степан зненацька зупинився.
— Слухайте, — розгублено почав він. — А ми ж, здається, так ні про що й не дізналися!
На нього всі подивилися здивовано.
— А про що б ти хотів дізнатися? — поцікавився батько.
Степан потер долонею чоло.
— Вже не пам'ятаю, — визнав він. — Але, здається, ми хотіли про щось запитати. Тільки кого і про що? А може, й не запитати...
— Дурниці, — заперечив Василь. — Нікого ми не хотіли розпитувати. Ми просто ходили в гості.
— Так-так, — підтакнула Таня. — Ми ходили в гості до бабусі. І вона мені дуже, дуже сподобалася. І кіт Аристарх також. Ну й що з того, що він такий відлюдкуватий? Видно, люди колись таки завдали йому чимало горя. Бідний кіт! Коли хочете знати, то я ще раз піду туди. До бабусі і Аристарха. Думаєте, добре їм весь час жити в самотині?
На якусь мить Степанові здалося, ніби за кущами промайнула чиясь довга тінь. Проте він не звернув на те ніякої уваги. Мало хто має там бути! Собаки, наприклад. Вони ж у Горобцях майже всі не прив'язані. Бо хоч і люблять погавкати, але добрі і не злі.
— Ти, Таню, маєш рацію, — зауважив Степанів батько. — Одному жити на світі — гіршої кари не придумаєш. Навіть коли поруч з тобою такий відданий котяра, як цей Аристарх. Коли по щирості, хлопці, то я б на вашому місці взяв над старенькою піонерське шефство... Бідна бабуся, — продовжував він, відчиняючи хвіртку свого двору, — їй, мабуть, було страшенно ніяково через те, що вона не могла запросити нас до хати. Гай-гай, пішов би я ще раз з вами, та, на жаль, роботи більше, ніж треба! Самі знаєте, літо.

Крізь сон Степанові здалося, начебто по кімнаті хтось ходить. Він з зусиллям розплющив повіки і прислухався.
Навколо стояла глибока тиша. Від неї аж дзвеніло у вухах. Хіба що біля протилежної стіни, за буфетом, і справді чулося якесь слабке шарудіння.
«Мабуть, знадвору об стіну гілка треться, — подумав Степан. — Чи знову повернулася куниця...»
Минулого літа у них на горищі поселилася куниця. Степан не раз бачив її зацікавлену, хоча й насторожену, мордочку. А ночами вона гасала з землі до горища і назад або зосереджено шкреблася під стріхою. Точнісінько, як оце зараз. Під осінь куниця десь пропала, мабуть, знову подалася до лісу.
Степан вимкнув нічника і знову влігся у ліжко. Вже крізь дрімоту знову почув чиїсь легкі, обережні кроки. А ще — жалісливе буркотіння. Так міг бурмотіти лише Карлсон, що живе на даху, та й то у мультфільмі. Степанові навіть здалося, ніби цей хтось, схожий на Карлсона, пробуркотів над самісіньким його вухом: «Ех, хлопче, аби ти знав, яке лихо чекає на тебе... Ох, яке лихо!»
«Що за лихо?» — хотів було запитати Степан. Проте очі йому вже міцно стулилися, а вуста злиплися так, ніби їх змазали медом.
Через хвилину він міцно спав.

 

ЯДВІГА ОЛІЗАРІВНА

Рано-вранці Степан, як завжди, вигнав у череду корову Зірку. На зворотному шляху, біля Чортового яру, на нього чекала Таня.
— Ну то як — підемо до бабусі чи ні? — запитала вона.
— Щось не хочеться, — відказав Степан. — Та й ніколи. Колись пізніше.
Сьогодні йому було не до старенької. З голови ніяк не виходив таємничий нічний голос. Кому він міг належати? Про яке лихо попереджував? Треба було б порадитися з кимось, та ні з ким. Батько ще вдосвіта поїхав на роботу, Василя теж немає — подався на центральну садибу. Лишилася одна Таня. Але що вона може порадити. Нічогісінько.
— Але ж ми вирішили взяти над нею шефство, — не вгамовувалася Таня. — Чи ти забув про це?
— Нічого я не забув, — роздратувався Степан. В голові з'явилася було якась ще неясна думка, але він ніяк не міг її спіймати. А все через це базікання.
— Підемо, Стьопо-о... — не вгавала Таня. — Ну піде-емо...
— Та відчепись ти від мене! — з серцем вигукнув Степан і відштовхнув Таню.
Дівчинка не втрималася і впала, боляче ударившись об стовбур. Вуста її ображено затремтіли, Таня готова була ось-ось заплакати. Проте, глянувши кудись за Степанову спину, хутко піднялася, поспішно витерла очі і зашепотіла:
— І треба було тобі штовхатися! Вона може подумати, що ти розбишака якийсь.
Степан озирнувся. По той бік яру стояла вчорашня бабуся і не відривала від них зацікавленого погляду. Поруч з нею сидів Аристарх і водив кровожерним поглядом за стрижами, що з голосним писком кружляли над самісінькою його головою.
— Добридень, бабусю! — гукнула Таня. — Ви не думайте... це ми просто так гралися. А до вас можна в гості?
Старенька кивнула головою, і Таня мерщій подалася до яру. Миттю перебралася на другий бік, озирнулася на Степана і махнула рукою:
— А ти чого стоїш? Йди сюди!
Степан нерішуче зробив один крок, другий і знову зупинився. В нього було таке відчуття, ніби його розривають якісь дивні, протилежні сили. Одна тягне додому і шепоче переляканими словами нічного гостя: «...аби ти знав, яке лихо чекає на тебе...» Інша тягне слідом за дівчинкою, туди, де над краєм урвища стоїть незнайома, власне, бабуся і дивиться на нього загадковим, некліпним поглядом, від якого по спині забігали холодні мурашки.
Друга сила перемогла.
Коли він перебрався через яр і підійшов до старенької з котом, Таня промовила:
— Знаєш, Стьопо, що тільки-но сказала бабуся? Вона сказала, що хотіла б показати нам щось надзвичайно цікаве. Таке, що ми зроду ще не бачили... Ой! — несподівано вигукнула вона і сплеснула в долоньки. — Ми ж так і не запитали, як вас звуть!
— Кличте мене Ядвігою Олізарівною, — відказала бабуся.
Таня здивовано поглянула на неї.
— Дивне якесь у вас ім'я, — сказала вона. — В нашому селі такого ще не було.
— Це воно в мене зараз таке, — пояснила старенька, і дивна посмішка ковзнула по її тонких вустах. — А раніше я Катериною Трохимівною звалася.
З несподіванки Таня навіть рота забула закрити.
— А... хіба можна міняти своє ім'я?
— Як бачиш, можна, — відказала старенька і знову загадково посміхнулася. — А інколи навіть необхідно.
— Ніколи не чула про таке, — визнала Таня. — Нам наша вчителька...
— Ня-ав, — несподівано подав голос Аристарх і потерся об коліно старенької. Та пильно подивилася на нього і повернулася до дітей:
— Як ви думаєте, що тільки-но сказав мені Аристарх? — запитала вона і, не чекаючи відповіді, сама ж відказала: — Він сказав, що пора вже йти.
— Та хіба ж можна зрозуміти, що кажуть коти? — запитала Таня.
— Інколи це вдається, — скромно призналася старенька. — Нумо наввипередки!
— Ви і це вмієте? — вражено запитала Таня. Вона, здається, тільки те й робила, що дивувалася. — А я думала, що в вашому віці можна лише ходити. Та й то з ціпком.
— Мій вік мені не заважає, — відказала старенька, і щось недобре почулося в її голосі. — Ну, раз... два... два з половиною... Вперед!
Вона підхопила рукою заполу довгої рясної спідниці і задріботіла так швидко, що Таня відстала з самого початку. Слідом за нею широким скоком подався Аристарх.
Не подобалося все це Степанові, ой, як не подобалося! І котяче нявкання, і невловимо-таємничі посмішки Ядвіги Олізарівни. Не подобалося навіть нове її ім'я. Але Степан нічого не міг з собою подіяти. Щось неухильно підштовхувало його вслід за всіма. Ось він уже обігнав кота Аристарха, ось вже Таня зовсім поряд. Проте й вона за якусь мить лишилася позаду, а все та ж незнайома сила штовхала його далі й далі. Відстань між ним і Ядвігою Олізарівною блискавично зменшувалася. Степан вже наздоганяв її, з жахом відчуваючи, що ноги його зовсім перестали торкатися землі.
Все ж Ядвіга Олізарівна встигла добігти до самітної хатини першою. Вона стрімко шмигонула в двері, і в ту ж мить в хаті спалахнуло сліпуче сине полум'я. За Степановою спиною перелякано скрикнула Таня, їй у відповідь глузливо занявкав Аристарх. Проте Степан навіть озирнутися не міг. Все та ж незрозуміла сила винесла його на ґанок, самі собою розчинилися перед ним двері. Степан влетів до низької, закіптюженої кімнати і, неначе вкопаний, зупинився біля порога.
В кімнаті панувала напівтемрява. Праворуч, біля маленького підсліпуватого віконця, стояла широка лава з товстих неструганих дощок. Поруч з лавою — приземкуватий, з численними слідами потьоків, стіл. На ньому купчилися якісь горнятка, макітерки, сковорідки та мисочки, лежали снопики прив'ялих трав. Від них ішов густий, аж млосний, дух.
Ліворуч майже половину кімнати займала облуплена піч. В ній весело потріскувало багаття. Його сухий жар докочувався до Степанового обличчя.
Але не це вразило Степана. Він не міг відвести погляду від потвори, що, зіпершись на обгорілий рогач, сиділа за столом, її гачкуватий ніс майже сягав підборіддя, волосся стирчало на всі боки, а губи поторочі сіпалися, як у собаки, що от-от вчепиться в ногу.
Врешті потороча, яка до того сиділа непорушне, стукнула по підлозі держаком рогача і повернулася в його бік. Степана ніби морозом хтось обсипав: перед ним сиділа та, котру два дні тому він побачив у бінокль...
— Вибачте, — пробелькотів Степан. — Я не хотів сюди... А де ж Ядвіга Олізарівна?
— Ядвіга Олізарівна сидить перед тобою, — відповіла потороча. — Що, не впізнав?

 

 

ВОГОНЬ У ПЕЧІ

Скрипнули двері, і до кімнати на задніх лапах увійшов Аристарх. Передніми він підштовхував знесилену Таню.
— Що ж, дорогі гості, — почала Ядвіга Олізарівна хрипким голосом, — прошу до господи, коли вже самі напросилися. Можете навіть сісти. Та не на лаву, не поруч зі мною — а на підлогу, ближче до печі. Що — припікає, чи не так? Та це лише початок, все ще попереду. Уявляєте, як то воно буде, коли я вас трішечки посолю, посиплю перцем і запхну всередину?
І Ядвіга Олізарівна зареготала так, що аж шибки забряжчали. Вона пожадливо потерла одна об одну долоні з довгими кістлявими пальцями, що більше скидалися на пазурі великого хижака.
— Хвилиночку уваги, — несподівано заговорив Аристарх чистісінькою людською мовою. Він вийшов на середину кімнати, низько вклонився дітям і відставив задню лапу точнісінько так, як це роблять у кінофільмах мушкетери при зустрічі з красунями. — Коли не помиляюся, ми ще не відрекомендувалися один одному. Отже, — він підкрутив вуса, — перед вами кіт Аристарх, що, як бачите, вміє володіти людською мовою. Крім того, він вивчив також тисячу чотириста двадцять дев'ять всіляких капостей та підлот, від показування язика і аж до видряпування очей, в чому ви ще матимете можливість пересвідчитися... А оце, — Аристарх знову відставив задню ногу і помахав обрубком хвоста, — оце моя хазяйка, старша чаклунка Ядвіга Олізарівна, яку людство більше знає під іменем баби-яги. Можете повірити на слово, що на землі немає жодного, м'яко висловлюючись, некрасивого вчинку, на який би вона була нездатна.
 
 І кіт Аристарх з диявольською посмішкою подивився на непорушних дітей.
— А вам представлятися не треба, — вів він далі. — Нам і без того відомо, що оцей представник чоловічої статі має дванадцять років і між людьми носить ім'я Степана Коваленка. Дівиці ж, Тетяні Грушко, стукнуло одинадцять. Отже, запишемо...
Звідкілясь в його лапах з'явився чорний блокнот, і кіт почав щось креслити в ньому кігтем.
— Значить, так: Степан Коваленко і Тетяна Грушко. Прибули дев'ятого липня три тисячі вісімсот п'ятдесят восьмого року. Мета прибуття — перетворення в копчену продукцію.
І Аристарх облизнувся.
— Кинь блазнювати, — зупинила його баба-яга і стукнула рогачем по долівці. — Хоча, звичайно, ти правильно сказав про копчену продукцію. І хтось із вас стане нею завтра по обіді, а хтось — трохи пізніше. Чуєте — завтра по обіді! — Баба-яга подивилася на завмерлих дітей таким поглядом, ніби уявляла, який вигляд вони матимуть завтра по обіді. — Проте є ще один вихід, — продовжувала вона. — І якщо ви діти розумні, то ним скористаєтеся. Розкажіть, кому й що ви зробили поганого, і я, так тому бути, помилую одного з вас... Хто почне першим — ти, дівчинко?
Таня дивилася на бабу-ягу круглими очима.
— Ви, бабусю... мабуть... жартуєте, еге ж? — затинаючись, почала вона.
— Звідкіля це ти взяла?
— Так всім же відомо, що бабу-ягу можна зустріти хіба що в казках.
Баба-яга похитала головою.
— Що ви, люди, знаєте про неї? Нічого. А вона, між іншим, може бути ким завгодно. І не лише в казках...
Тієї ж миті Ядвіга Олізарівна щезла. А на тому місці, де вона щойно сиділа, з'явився горобчик і почав бадьоро чистити своє пір'ячко.
Від несподіванки діти здригнулися. Навіть кіт Аристарх — і той розгубився. Проте тут же в його очах спалахнув кровожерний вогник. Аристарх нервово облизнувся і приготувався до стрибка.
— Не смій, негіднику! — квапливо цвірінькнув горобець голосом Ядвіги Олізарівни і перетворився на білого лебедя. Лебідь витягнув довгу шию і з усієї сили цюкнув кота межи очей. Аристарх з пронизливим нявканням рвонув у куток і причаївся там межи снопів прив'ялої трави.
А на лаві вже сиділа прекрасна принцеса у вигаптуваному сріблом і золотом одязі. Ще мить — і принцеса перетворилася на звичайнісіньку сучасну жінку, яка, мов дві краплини води, нагадувала Валентину Петрівну, класного керівника Степанового класу.
Після цього Ядвіга Олізарівна знову стала бабою-ягою.
— Продовжувати ще чи не треба? — запитала вона.
— Вистачить, — подав голос Аристарх. — А то, чого доброго, ще мишею станеш. Відповідай потім за тебе.
— Не турбуйся, — відповіла Ядвіга Олізарівна і знову звернулася до Тані: — Тепер, дівчинко, твоя черга. Розказуй, що й коли ти зробила поганого.
— Мені... мені немає чого розказувати, — прошепотіла Таня.
— Так я тобі й повірила! Ну гаразд, розкажи тоді, як тебе тут ображають і взагалі збиткуються над тобою.
— Ніхто мене... не ображав.
Баба-яга скрушно зітхнула.
— Знову ж таки неправда. Ми, Таню, чимало знаємо про тебе. Знаємо, як тобі несолодко доводиться. Ті, кого б ти хотіла мати за товаришів, дружити з тобою не хочуть. Я ж бо своїми очима бачила, як він, — Ядвіга Олізарівна кивнула на Степана, — збиткувався над тобою. І це, мабуть, не вперше. До того ж, ти живеш у старої, хворої баби. І замість того, щоб розважатися, як всі нормальні діти, ти змушена з ранку до пізньої ночі працювати в городі, прибирати в хаті і на подвір'ї...
— Так це ж неважко, — заперечила Таня. — І не така вже в мене стара та немічна бабуся...
— Коли дорослі говорять, діти повинні мовчати, — зауважила баба-яга. — До речі, колись я теж була, як і ти, самотньою, нікому не потрібною дівчинкою. І, вибач, такою ж невродливою, З ранку до вечора прибирала я за старшими, намагалася догодити всім і кожному. Та, окрім стусанів і образ, нічого в своєму житті не бачила. Тож мало-помалу зненавиділа тих, хто називає себе людьми. Я мріяла лише про те, як би розплатитися з ними за все, що довелося зазнати. На щастя, доля звела мене з лихою чаклункою і та взяла до себе в науку... — Ядвіга Олізарівна помовчала. — Ось що, дівчинко, трапилося зі мною. Що ж, нехай ти ще не вчинила нікому нічого лихого. Та, повір мені, це можна виправити дуже швидко. І треба. Тож коли хочеш помститися комусь — лише скажи! І я даю чесне чаклунське, що не тільки подарую тобі життя, а й візьму до себе в науку. Ну то як — згода?
— Ні... — тихо, але твердо сказала Таня. — Не потрібна мені така наука. Не можна чинити зло іншим.
Баба-яга похитала головою.
— Це твоє останнє слово?
— Так.
— Ну що ж, так тому й бути. Жаль мені тебе, проте нічого вдіяти не можу. Ти сама вибрала свій шлях...
Баба-яга підійшла до печі і поправила кілька поліняк. Звеліла Аристархові:
— З завтрашнього ранку приготуй побільше хмизу. А я поки що дам їй сонного зілля.
— Буде зроблено, — пообіцяв Аристарх.
Весь цей час Степанові здавалося, ніби він бачить якийсь жахливий сон. І лише тоді, коли Ядвіга Олізарівна підійшла до печі, він наче прокинувся.
— Відпустіть її! — вигукнув він і зірвався з місця. — Не чіпайте, кажу!
Проте Аристарх був напоготові. Не встиг Степан зробити й кроку, як кіт чорною торпедою вилетів з кутка і врізався в хлопця з такою силою, що той покотився до дверей.
Степан з зусиллям підвівся. Боліло плече, кімната ходором ходила перед очима.
— Не чіпайте її... — з зусиллям вимовив він. — Краще вже мене замість неї...
— Прийде і твоя черга, — коротко зауважила Ядвіга Олізарівна і звеліла Аристархові: — В погріб його!
— Правильно, — підтримав її кіт. — Нехай трохи прохолоне там. А то бач, який гарячий!
Різким порухом він завернув Степанову руку за спину і підштовхнув його до дверей. Степан спробував вирватися, але Аристарх з такою силою стиснув йому пальці, що хлопець аж застогнав від болю.

 

ПОЛОНЕНИЙ

Льох знаходився в кутку двору, за хатою. Аристарх підвів Степана до ляди і наказав:
— Лізь!
Після цього він витягнув драбину нагору і щез. За хвилину повернувся з кухлем, в якому плюскотіла зеленкувата рідина. Аристарх схилився над отвором і простягнув кухля бранцеві:
— Випий, — сказав він. — Та не бійся: кому судилося згоріти, того труїти не стануть... — А коли Степан випорожнив кухля, насмішкувато додав: — Якщо люди нервують, вони втрачають у вазі. А нам твої кілограми ще знадобляться. — І кіт неприємно вищирився. — Отак-то. Тепер давай-но трохи поспимо. Для здоров'я це більш ніж корисно.
Аристарх позіхнув, поклав на передні лапи свою важку, кошлату голову і солодко засопів.
Степан відчув, як і його починає долати якась байдужа, лінива знемога. Мабуть, в те, що він випив, баба-яга підмішала сонного зілля.
Але спати не можна було ні в якому разі. Треба рятувати Таню! Треба дістатися до Горобців і попередити всіх, яка страшна небезпека нависла над нею!
Степан з зусиллям розплющив очі і озирнувся.
Льох був глибоким, сирим і майже порожнім. Лише в кутку лежав чималий оберемок соломи.
Тоді Степан перевів погляд на ляду, приміряючись, як би дотягнутися до неї без драбини. Ні, навряд чи це вдасться. До того ж і кіт лише прикидається, що спить. А насправді — ось він напіврозплющив одне око... Так що про люк треба поки що забути. Треба шукати інший вихід.
А що, коли зробити в стіні підкоп? О, це було б здорово, але як ти його зробиш? Ет, коли б то знайшлася хоч би поганенька лопата!
Степан почав кружляти під стінами, роблячи вигляд, ніби просто прогулюється. Він наполохав двох чи трьох жабенят, що невідомо як потрапили сюди. Він знайшов дві ганчірки, від яких тхнуло мазутом, і одну трухляву клепку. Більше в льосі нічого не було. Нічогісінько. Ні лопати, ні совка, ні бодай завалящого шматка заліза.
— І чого б я ото гасав, мов на пожежі? — почувся насмішкуватий голос Аристарха. — Думаєш, я не знаю, що тобі потрібно? Знаю. Але те, що ти шукаєш, я прибрав ще вчора увечері.
Степан, захоплений зненацька, нічого на те не відповів. Він знову усівся на оберемок соломи, обійняв руками коліна і замислився, з останніх сил відганяючи причепливу дрімоту. Так, здається, власними силами звідсіля не вибратися...
Але й сидіти склавши руки теж не можна. Село навіть не знає, яка небезпека загрожує їм з Танею. Тут все залежить від Степанової винахідливості, кмітливості і хитрощів... Стривай-стривай, а що, коли і справді пуститися на якісь хитрощі? О, це було б здорово!
Проте, як він не старався, ніякі хитрощі в голову не приходили. До того ж страшенно захотілося їсти, навіть під ложечкою засмоктало... А час собі ішов та йшов, сонячні промінці вже давно перейшли з підлоги на стіну. А це означало, що сонце почало сідати за обрій.
І тоді Степан сказав перше, що спало на думку:
— Слухай, Аристарху... Що б ти хотів отримати за те, аби випустити мене звідсіля?
Аристарх подивився на бранця одним оком і з досадою поморщився:
— Підкупити хочеш? Нічого в тебе не вийде. Спи краще.
— Еге ж, спи, — не втримався Степан. — Хіба заснеш, коли їсти хочеться?
Аристарх розплющив обидва ока і поглянув на сонце.
— Твоя правда, — згодився він. — І справді, не завадило б щось пожувати... Ти ось що: сиди тихо і не здумай вчинити якусь дурницю. Все одно з того нічого не вийде. А я тим часом піду на розвідку.
Як тільки кіт відійшов від ляди, Степан почав відчайдушне підстрибувати, намагаючись вхопитися руками за край отвору. Проте все було даремно. Тут навіть Льонько Гармаш, чемпіон школи із стрибків у висоту, не міг би нічого вдіяти.
Аристарх невдовзі повернувся з двома мисочками в лапах. Меншу, перехнябившись над отвором, він подав Степанові, а з більшої взявся хлебтати сам.
Степан теж сьорбнув з мисочки. І одразу ж сплюнув. Гидота якась. Гірка й терпка, що аж щелепи звело. Ні, такого він не їстиме, навіть коли вмиратиме з голоду.
— Що, не подобається? — вилизуючи свою мисочку, насмішкувато поцікавився Аристарх. — Нічого не вдієш, доведеться їсти. Іншого обіду в нас все одно не буде.
— Сам їж, — сказав Степан, продовжуючи відпльовуватися.
— А що, можу й з твоєю порцією впоратися, — відказав Аристарх. — Давай-но її сюди.
Степан з відразою спостерігав, як кіт вилизує і його мисочку. Врешті не стримався і запитав:
— Ви що ж це — лише таку гидо... таке і їсте?
— Уммгу-мм... — підтвердив Аристарх і облизався. — Але не завжди. Інколи на мою хазяйку, розумієш, щось находить, і тоді вона починає вважати себе вегетаріанкою. Всілякі там відвари з трав, настої... Мало того, що сама їх хлебче, так ще й мене змушує. Каже — корисно для здоров'я, їй, може, й корисно, а от мені... — Аристарх поставив мисочку на землю і невідомо кому пожалівся: — А що я можу зробити один? Нічогісінько. Мене ж будь-яка птаха за верству розгледить. А вночі вже не до полювання. Доводиться разом з хазяйкою займатися всілякими чаклунськими справами...

 

ПІДКУП

— Отаке-то життя, — докінчив Аристарх, задумливо втупившись у сонячну пляму, що повільно сповзала по стіні льоху. — У вас, людей, кажуть, в цьому відношенні зовсім інакше. Правда?
— Правда, — згодився Степан.
— От ти, наприклад, що б з'їв у першу чергу?
— Степан замислився.
— Ну... багато б чого... Мабуть, для початку я випив би кухоль холодного молока.
— Молока? — перепитав Аристарх і жадібним поглядом впився в Степанове обличчя. — Я чув, що це смакота надзвичайна, але ще жодного разу не куштував. А як воно виглядить, це саме молоко?
— Звичайнісінько, — відказав Степан. — Біле і смачне. Можна пити його відразу ж після доїння. Таке молоко називається парним.
— Зрозуміло, — сказав Аристарх і облизнувся.
— А ще є топлене молоко. Це коли воно вистоїться в печі і на ньому з'явиться така бура шкуринка.
По Аристарховій горлянці пройшла судома.
— А ще є просто холодне молоко, — продовжував Степан, мимоволі захоплюючись. — З льоху. То найсмачніше молоко. Особливо в таку спеку, як зараз.
— Ня-ав! — вихопилося з Аристархової пащеки. Проте Степан настільки вже захопився розповіддю, що не помітив цього.
— Ні, я, мабуть, почав би не з молока, — продовжував він. — Я, мабуть, спочатку зробив би собі бутерброд. Або цілих два.
— Бутерброд?
— Атож. Відбатував би добрячий кусень хліба, потім на нього намазав би отакенний шмат масла...
— Масла... — мрійно промуркотів Аристарх. — Яке смачне слово!
— Що там слово! — махнув рукою Степан. — Саме масло ще смачніше... А на нього я поклав би ще й ковбасу...
— Ой, не можу більше! — заволав Аристарх. — А це що таке?
Він так схилився над лядою, що, здавалося, от-от звалиться до Степанових ніг.
— Так ти ж ковбасу вже їв, — зауважив Степан. — Батько тобі, мабуть, з півкільця відрізав. Невже забув?
— Ні! — вигукнув Аристарх і зковтнув слину. Обрубок його хвоста застукав по землі кулеметною чергою. — Нічого я не забув. Аби забув, то розмовляв би з тобою інакше... Отже, поклав ти на масло ков... — він знову зковтнув, — ковбасу. А що далі?
— Нічого особливого, — відказав Степан. — Взявся б за того бутерброда і почав би його їсти.
— І все?
— І все.
— А другий, як його... бутерброд?
— Який другий?
— Ну, той самий... ти ж казав... що одразу два бутерброди...
— А-а... З'їв би й другий. А потім запив би це все молоком.
— Парним? — жваво поцікавився Аристарх. — З печі? Чи з погреба?
— Найкраще з погреба, — сказав Степан.
Аристарх надовго замовк. Лише його напружений погляд блукав, здавалося, невідомо де. Час від часу він нервово здригався і облизував писок рожевим, завбільшки з дитячу лопату, язиком.
— І багато їх у вас? — нарешті вичавив він із себе.
— Кого? — не зрозумів Степан.
— Який же ти нездогадливий, — поморщився Аристарх. — Ну, бутербродів з маслом. І молока.
— Скільки завгодно! — вигукнув Степан. — Ет, мені б тільки опинитися дома! А там...
Аристарх знову надовго замовк. Степанові навіть здалося, ніби кіт заснув.
— А що... мабуть, я зміг би тебе відпустити, — нарешті озвався кіт. — Тільки, само собою зрозуміло, ненадовго. А за це ти мені повинен принести бутербродів і молока.
Степан відчув, як у грудях швидко-швидко забилося серце. А кіт з острахом озирнувся в бік самітного будиночка.
— Мабуть, влетить мені від хазяйки, — в задумі муркнув він. — Та що вдієш, якось переживу. Отже, домовились? — запитав він. — Я тебе відпускаю на годинку-другу додому, а ти мені за це принесеш молока.
Неймовірна радість охопила Степана. Ось воно! Та за те, аби хоч на хвилю опинитися в Горобцях, можна пообіцяти гори бутербродів і річку молока! А там нехай-но хтось спробує його витягти звідтіля! Сюди він, звісно, прийде якомога швидше, та вже не сам. З батьком прийде. З дядьком Дмитром. З усіма горобцівськими чоловіками. Отоді вже баба-яга і цей страхітливий кіт поплатяться за все!
І хоч як йому було важко, Степан зробив вигляд, ніби він вагається. Нарешті махнув рукою і сказав:
— Гаразд. Домовилися.
Аристарх опустив було драбину до льоху, проте тут же висмикнув її назад.
— Е-е, ні, так не вийде! — ущипливо вищирився він. — Знаю я вас, людей. Спочатку ми зробимо ось що...
Він прожогом кинувся до самітного будиночка і незабаром повернувся з кухлем у лапах.
— Пий, — наказав він.
— Що це?
Аристарх поворушив вусами.
— Не пізнаєш? Та це ж те саме зілля, яким хазяйка опоїла вас, коли ви прийшли сюди вперше. Називається воно забудькуватим зіллям. Вихилив кухля — із голови вилітає все, що може нам з хазяйкою зашкодити.
Степан розгубився. Цього ще не вистачало!
— Так я вже пив, — сказав він нарешті. — Скільки можна?
— Скільки треба, стільки й вип'єш, — сказав Аристарх. — Пий, кажу тобі, а то не випущу! До дна! Ось так. Тепер можеш вилазити... Ні, почекай трохи!..
Аристарх, пильно дивлячись Степанові в очі, щось швидко-швидко пробубонів. Тоді підстрибнув, зробив два оберти на правій задній нозі і занявкав. Після всього з полегшенням зітхнув і зауважив:
— Отепер все буде в повному порядку. Тепер з тобою скрізь буде внутрішній голос.
— А це ще хто такий?
Писок Аристарха мимоволі розплився в задоволеній усмішці.
— Можеш вважати, що внутрішній голос — це те, що і я сам, — сказав він. — Лише знаходитиметься при тобі.
— А навіщо він мені потрібен, той голос?
— Щоб постійно нагадувати про моє існування. Зрозумів? А тепер біжи звідсіля, поки хазяйка не вийшла з хати. І гляди мені, не скупися!
Степан виліз із льоху і щосили рвонув у напрямку Горобців. Та вже через кілька кроків з голови вилетіло все, про що він збирався розповісти. В ній билася лише одна-однісінька жаліслива думка: «Бідолашний Аристарх! Він ніколи в житті ще не куштував молока! Він жодного разу не ласував бутербродами з маслом і ковбасою...»

Аристарх провів хлопчика поглядом до того місця, звідкіля починалися густі кущі. Після цього поклав важку пику на лапи і заплющив очі. Уві сні він час від часу солодко зітхав, і щаслива котяча усмішка світилася на його подряпаному, брудному писку.
Не інакше, Аристархові снилися гори бутербродів та ріки молока.
Прокинувся кіт від голосу баби-яги.
— То як там наш бранець? — запитала вона, сходячи з ґанку.
Аристарх роблено потягнувся, позіхнув і байдужим голосом відказав:
— Бранець? А ніяк. Сидить собі та нудьгує. Вітання тобі передає.
Кіт сподівався, що після цих слів господиня піде далі. Проте Ядвіга Олізарівна попрямувала до льоху і схилилася над лядою.
— Як ти там? — гукнула вона. — Не замерз?
Відповіді не було. Ядвіга Олізарівна схилилася ще нижче. Тоді вражено поглянула на Аристарха.
— Слухай, так його ж тут немає!
— Звичайно, немає, — відповів вірний кіт, визираючи вже з-за рогу будиночка. — І бути не може. Я його тільки-но послав за молоком та бутербродами.
Ядвіга Олізарівна остовпіла.
— Ти його відпустив?
Ґерлиґа, випущена вправною рукою баби-яги, із свистом розітнула повітря і здійняла пилюку в тому місці, де щойно знаходився Аристарх.
Проте той визирав уже з-під куща бузини, що ріс в протилежному кінці дворища.
— Якою ж ти стала нестриманою, — докірливо зауважив він звідтіля. — Нерви в тебе нікудишніми стали. Лікуватися треба.
— Зараз ти в мене дізнаєшся, кому треба лікуватися! — розлючено вигукнула Ядвіга Олізарівна. — Ану, вилазь звідтіля!
Та Аристарх вже спішно займав нову позицію.
— Зачекай, не гарячкуй, — замуркотів він з-за живоплоту. — Ти ж навіть не дослухала мене! А я дав йому півтори порції забудькуватого зілля! І свій внутрішній голос теж послав з ним. Вже хто-хто, а він не дасть йому думати про те, що нам з тобою може хоч трохи нашкодити.
Ядвіга Олізарівна з недовірою втупилася в те місце, де переховувався її завбачливий вихованець.
— Ти правду кажеш? — запитала вона.
Аристарх вибрався з-під кущів і вдарив себе у груди так, що аж виляски пішли:
— Та ти що? Хіба ж я собі ворог?
Ядвіга Олізарівна прикрила ляду і поглянула в бік Горобців.
— Взагалі ти маєш рацію, — сказала вона. — І так з цією дівчинкою багато мороки, а тут ще й він. Мабуть, нехай переночує в себе вдома, а там видно буде.
— А я? — зарепетував Аристарх. — А моє молоко? А бутерброди?
— Нікуди вони від тебе не дінуться, — заспокоїла його баба-яга. — Ми з тобою теж підемо в село. Обережність ніколи не завадить. Ох, чує моє серце, що цей хлопчик ще завдасть нам клопоту!
— Нічого, нам не вперше... А що робитимемо з нею? — запитав Аристарх, киваючи в бік вікна, на якому миготіли тьмяні відблиски вогню.
— А ми нашу хату замуруємо, — сказала Ядвіга Олізарівна. — І стане вона без вікон і дверей.
Баба-яга повернулася до хати, тричі сплеснула в долоні і голосно промовила:
— Тибель-канес-цвібель-клопсс!
Стіна будинку затремтіла. Двері жалібно скрипнули і стали покриватися блідою матовою пеленою. Через хвилину на них і на вікна вже навіть натяку не було.
— Отак-то! — вдоволено проказала Ядвіга Олізарівна. — А тепер гайда до села. І по дорозі заодно вирішимо, що нам там робити...

 

ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС АРИСТАРХА

Мати вже повернулася з роботи і поралася біля літньої кухні. Звідтіля долітали такі смачні пахощі, що аж в голові запаморочилося.
Мати, не припиняючи роботи, поглянула на сина.
— Де тебе носить? — запитала вона. — І де ти так забруднився? В льосі, чи що, цілий день просидів?
Але перш ніж Степан подумав, що б відповісти, його вуста вже вимовляли ухильне «та-а», а ноги самі поспішили в будинок. «Бідолашненький, голодний Аристарх, — нашіптував йому внутрішній голос, — він стільки мріяв про молоко, і ти негайно ж винесеш йому. Нещасний, змучений Аристарх лише одного разу їв ковбасу, і ти теж винесеш її з хати...»
На кухні Степан перш за все угледів дві великі миски з варениками. Він похапцем взяв один і вчепився в нього зубами.
«Що ти робиш, негіднику? — тієї ж миті пронизливим голосом зарепетувало щось всередині Степана. — Забув, для чого тебе було послано? Негайно кидай все і неси мені їсти!»
Забувши про вареники, хлопчик кинувся до комірчини. Там він відбатував добрячий шмат ковбаси, загорнув її в газету і увіпхнув до кишені. Затим схопив порожнє горнятко і знову подався до кухні, де на столі вже стояв глек щойно надоєного молока. Він нахилив глека, проте цієї миті в сінях почулися кроки і на порозі з'явилася мама. Вона схрестила руки на грудях і з докором поглянула на сина.
— Куди це ти знову розігнався? — запитала вона. — А вечеряти хто буде?
— Не хочеться, ма-ам... — якимось дивним, точнісінько мов внутрішній голос кота Аристарха, заквилив Степан, хоча в шлункові все говорило, що одного вареника ой як замало. — Я вже повечеряв...
Він збирався прошмигнути в двері, проте мама впіймала сина за комір і наказала:
— Поки не повечеряєш як слід — і думати не смій виходити на вулицю!
Внутрішній голос на мить заціпенів.
Степан жадібно проковтував все, що підкладала йому на тарілку мати. А внутрішній голос, отямившись, заволав так, що аж у вухах залящало.
— Не давись, — зауважила мати. — І після вечері заглянь до Василя. Він до тебе вже двічі забігав.
— М-мм... — мугикнув у відповідь син і закивав головою.
— Я йому дозволила взяти бінокля, — продовжувала мати. — Хай, думаю, пограється, доки мого сина носить невідомо де...
Проте Степан майже не чув матері. Внутрішній голос кота Аристарха аж надривався від обурення. Степан вибрав слушну хвилинку і, як тільки мама відвернулася, перелив молоко в горнятко і прожогом вискочив у двір.
«Швидше неси! — підганяв його невтомний внутрішній голос. — Та швидше ж, кажуть тобі!.. Втім, можеш залишити все ось за цими смородиновими кущами. А тепер іди собі геть і не озирайся. І затям: нічого ти не бачив і не чув. Інакше буде то...»
На цьому внутрішній голос замовк. Краєм ока Степан встиг помітити, як від яру до смородинових кущів промайнула чиясь чорна тінь. Потім звідтіля долинуло задоволене плямкання і зовсім не котяче гарчання. Мабуть, внутрішній голос разом з своїм господарем взялися до вечері.
А через кілька хвилин у дворі пролунав здивований і трохи наполоханий мамин голос. Степан вискочив з хати.
Двором, попід лісою, очманіло гасав здоровецький котяра. Замість голови на ньому була руда полив'яна куля. Пригледівшись, Степан упізнав у ній горнятко, в яке кілька хвилин тому наливав молоко.
А чорний кіт наче з глузду зійшов. Він робив стрімкі повороти, стрибки, крутився колесом, з розгону падав на спину і дряпав поливу гострими пазурами. З горнятка долинало приглушене нявкання.
— Та це ж Аристарх! — мимоволі вихопилося у хлопця.
Від того вигуку Аристарх підстрибнув мало не до стріхи. Потому описав по двору стрімке коло і з розгону врізався в молоденьку липку, що її Степан посадив торік в день маминого народження.
Липка похитнулася. На всі боки полетіли полив'яні черепки, а звільнений Аристарх з криком «мня-а-ма!» рвонув у бік самітного будиночка.

 

ШУРХОТУН

Серед ночі Степан прокинувся. Йому здалося, ніби по кімнаті хтось ходить. Він розплющив очі, обережно підвів голову — і сон йому наче рукою зняло.
Від вікна через кімнату пролягала місячна доріжка. І по ній, заклавши руки за спину, в задумі прогулювався маленький бородатий дідусь.
— Прийшла скорбота — відчиняй ворота, — бурмотів він хрипкуватим голосом. — А ті ворота, між іншим, не завадило б і змастити трохи... Ні, щось я знову не про те... — Дідусь зупинився і потер скроні крихітними долоньками. — Ах, так, я про скорботу... Ніяк не можу зрозуміти, чому вони його відпустили. І запитати ні в кого. Невже пожаліли хлопця? От було б здорово! Але ні, на таке вони не здатні... А бідна дитина спить і навіть не уявляє...
— Я не сплю, — мимохіть вихопилося у Степана.
Дідусь перелякано зойкнув і щез. Лише на тому місці, де він тільки-но стояв, повільно спадав стовп місячної куряви.
Деякий час в кімнаті панувала насторожена тиша. По тому тремтячий голос стиха зауважив:
— Ой, Степане, як ти мене налякав! Ну хіба ж так можна? В мене ледь серце не вирвалося з грудей!
Степан ладен був заприсягтися, що і його серце збиралося вчинити те ж саме. Проте переляк щез так швидко, як і з'явився. Бо коли хтось переживає за тебе, — це свідчить, що він не збирається зробити тобі нічого лихого. А якщо так — то чого тоді його боятися?
— Та я ж ненавмисне, — сказав Степан, не зводячи погляду з кутка, де щез дідусь. — А ти хто?
Невідомий завовтузився за буфетом і відповів:
— Я Шурхотун. Чув про такого?
— Ні, — визнав Степан. — Не доводилося.
— Он як... — в голосі незнайомця вчувалася легка образа. — І не бачив мене?
— Не бачив.
— І не лаяв?
Степан мимоволі посміхнувся.
— Звісно, ні, — сказав він. — Як же можна лаяти того, про кого ніколи не чув?
— І то правда, — по довгій паузі згодився незнайомець. — Та можу присягнутися чим завгодно, що ти не раз лаяв мене. І навіть не десять. А все з-за отого підручника з арифметики.
Дійсно, з цим підручником час від часу коїлося щось дивовижне. Увечері, наприклад, Степан покладе його до портфеля, а вранці загляне — немає підручника з арифметики! Він, виявляється, чомусь лежить під столом. Або поставить його на книжкову поличку і гайне надвір. А коли повернеться — знову немає підручника! Лише після довгих розшуків він знаходився під ліжком чи буфетом.
— То я його тарганю, — признався Шурхотун. — Ти не дуже гніваєшся на мене за це?
Дідусь вибрався з-під буфету. Затим перебіг через кімнату і спритно, наче вивірка, видряпався на тумбочку, котра стояла в узголів'ї Степанового ліжка. Тоді звісив ноги і заходився дриґати ними в повітрі.
— Не сердься, — ще раз попрохав він.
— А я і не збираюся сердитися, — відказав Степан. — Я лише не розумію, навіщо він тобі здався?
Шурхотун запрацював ніжками ще завзятіше.
— Як би тобі сказати... Розумієш, я люблю читати про всіляку дивовижну всячину.
Степан здивувався.
— Та що ж цікавого може бути в підручнику з арифметики? — запитав він. — Хіба що коли відповідь сходиться. Ти б краще казки брав. Отам історії так історії!
Шурхотун зневажливо махнув рукою.
— Ет! Не кажи. Вигадки вони, всі твої казки. А от в підручнику — найсправжнісінька дивовижна правда. Ні, ти лише послухай: «З пункту А до пункту Б одночасно вирушають два мандрівники...» Цікаво, чи не так? Бо нікому не відомо, що ж це за пункти А і Б. А потім, хіба не цікаво поламати голову над тим, з чим саме вони вирушили? Може, з якимось важливим донесенням? Про міжнародне становище домовиків, наприклад. Або повертаються від своїх бабусь з гостинцями в кишенях. Ти любиш бабусині гостинці?
— Люблю, — визнав Степан. — Але ж задачі пишуться не для читання! Вони пишуться для того, щоб їх вирішувати.
Проте Шурхотун його навіть не дослухав.
— Це вже мене не цікавить, — сказав він. — От краще-но послухай, про що йдеться в іншій задачі: «До одного басейну вливається вода з двох труб...» Ну то як? Хіба ж це не цікава задача, га?
— Не знаю... — нерішуче відказав Степан. Він понад усе боявся задач про труби, з яких витікала вода. — Чим же вона тобі така цікава?
— А тим, що я ще ніколи не бачив стільки води! Бо ти або твій батько принесете відро-інше — і все. А тут відкриваєш підручника — тече, тече вода. Відкриєш завтра — те ж саме. Післязавтра — і не думає переставати. Отут вже хочеш не хочеш, а замислишся: а раптом вона і справді потече? Уявляєш, який-то потік ринув би на твою голову з книжкової полички! От і тягнеш того підручника на підлогу...
Несподівано Шурхотун замовк і почав терти скроні долонями.
— Я ж не про це збирався сказати... — розгублено забурмотів він. — Гай-гай, вже не пам'ять в мене, а чистісіньке тобі решето! То про що ж я збирався запитати?
— Не знаю, — відповів Степан. — А от ти мені краще скажи, чому це я тебе жодного разу не бачив?
— Так вже заведено, — пояснив Шурхотун. — Ми, домовики, народ скромний. Ми не любимо привертати до себе будь-чию увагу.
— А чому ж тоді ти показався зараз?
— А я й не показувався. Це в тебе очі стали іншими. Напевно, ти пив зілля Ядвіги Олізарівни. І не раз. Чи не так?
— Так, — згодився Степан.
— От бачиш. А хто його пив хоча б двічі... Ага, ось про що я хотів запитати! Скажи, будь ласка, як це тобі вдалося відпроситися додому?
— А я не відпрошувався, — сказав Степан. — Просто Аристарх послав мене за молоком і бутербродами.
Шурхотун відсахнувся.
— Як Аристарх? — прошепотів він. — А Ядвіга Олізарівна? Хіба не вона відпустила тебе?
— Ні. Вона, мабуть, і не здогадується, де я.
Шурхотун стиснув свої долоньки так, що аж кісточки затріщали.
— Он воно що... Скажи, будь ласка, а якою ти її зараз уявляєш? Вона погана, так? Зла, кровожерна?
— Навпаки! — вигукнув Степан. — Вона гарна і добра. Вона дбайлива. І Аристарх також.
— Ти сам так вважаєш?
— Звичайно, сам!
— Не поспішай, Степанку, — попрохав Шурхотун. — Прислухайся до себе, може, тобі хтось інший це підказує?
Степан замовк.
— Здається, сам, — сказав він через хвилину. — Та хіба ще отут-о, — він поклав долоню собі на груди, — ніби хтось сидить і нашіптує: «Вона добра, добра...»
З Шурхотунових вуст злетів стогін.
— Погані твої справи, — з болем вимовив він. — Ти навіть не уявляєш, які в тебе погані справи!
— Чому погані?
— Тому, що ти вже не зовсім людина.
— Я? Не людина? — вражено перепитав Степан.
— Так, Степанку, — сумно зітхнув Шурхотун. — Вони вже почали командувати тобою, розумієш? Вони примушують тебе мислити і говорити так, як їм вигідно. А не сьогодні-завтра ти робитимеш все, що вони тільки накажуть. Ой, Степанку, Степанку, як же нам тепер бути? І найстрашніше те, що тобі вже ніхто не допоможе. Навіть батько не допоможе. Хіба що...
І Шурхотун надовго замовк.
— Гаразд, — сказав він нарешті. — Так тому й бути. Я вже пожив на цьому світі більше, ніж достатньо... Ану, дитино моя, нахилися ближче!
— Навіщо?
— Так треба. Нижче, нижче нахили голову. Ось так. І очі заплющ.
Домовик забубонів щось незрозуміле. Тоді натис на Степанові повіки пальчиками, провів по скронях...
— Тепер можеш розплющити очі, — дозволив він. — Ну як — згадав, що з тобою трапилося?
Степан слухняно розплющив очі, і в ту ж мить йому перехопило подих.
— Дідусю! — вигукнув він і зіскочив з ліжка. — Завтра баба-яга збирається Таню посадити до печі! Уявляєте — Таню до печі! Живу людину! Ні, треба її негайно рятувати!
Шурхотун жалібно захлюпав носом.
— Гай-гай, Степанку! Таня Танею, але ти й про себе подумай...
— Не хочу про себе! Зараз... зараз я розбуджу тата з мамою і розповім, що з нами трапилося. А вже тато щось та придумає!
Шурхотун сумно похитав головою.
— Нічого з цього не вийде, — зауважив він.
— Чому це не вийде?
— Тому, що тобі ніхто не повірить.
— Це мені не повірять? Мені, своєму синові?
— Тобі, кому ж іще. Ану, згадай, чи повірили вони, коли ти побачив Ядвігу Олізарівну в бінокль? Повірили?
— Ні...
— Тож-бо й воно. Скажуть, що ти все вигадав... Та коли навіть і повірять, то навряд чи зможуть чимось допомогти. Боротися з бабою-ягою може лише той, хто не раз і не два пив її чарівне зілля. А крім тебе, Степанку, його не пив ніхто.
— Тоді виходить, що тільки я можу боротися з бабою-ягою, — сказав Степан.
Шурхотун болісно посміхнувся.
— Виходить, що так. Але ж ти всього лише маленький, слабкий хлопчик.
Степан замислився. Він не вважав себе слабким. Але вже переконався, що баба-яга набагато сильніша. І Аристарх теж.
— І все ж я повинен з ними боротися, — сказав він. — Але я не знаю, як це робити. Ти мені не допоможеш?
— Ні, — сказав Шурхотун. — Я можу лише пораду дати. Отож слухай. Справитися з Аристархом, її помічником, не так вже й важко. Достатньо схопити його за зашийок і як слід струсонути. І він тоді зробиться слабким і слухняним, мов кошенятко. Але завваж, що Аристарх просто так свій зашийок не підставляє... А от з бабою-ягою набагато складніше. Я навіть не знаю, як до неї підступитися. Знаю лише, що головна її сила — в СТУПі.
— А що воно таке?
— Система Точного Управління Польотами, — пояснив Шурхотун. — А СТУПа — то її скорочена назва. От коли б тобі вдалося заволодіти нею — тоді інша справа. Баба-яга за неї все віддасть.
— А як же заволодіти тією СТУПою? — запитав Степан.
Шурхотун лише руками розвів.
— Ось цього я тобі не скажу. Баба-яга щоразу ховає її в іншому місці. А де саме — про те, крім неї, відомо лише Аристархові. Та коли навіть знатимеш, в якому місці вона захована, — все одно виявити її нелегко, тому що баба-яга наводить на неї туман...
Несподівано Шурхотун замовк і почав до чогось прислухатися. Нарешті сказав:
— Здається, це вже за мною. Ну що ж, так тому й бути...
— Ти про що? — запитав Степан.
Але відповіді він так і не дочекався. З грюканням розчинилися віконниці. Фіранки сполохано відлетіли вбік, і до кімнати увірвався крижаний вихор. Шурхотуна, немов невагому пір'їнку, здмухнуло з тумбочки. Домовик незграбно змахнув руками і, крутячись млинком, вилетів через кватирку у темряву. Крізь шалений свист і завивання вітру до Степана вже здалеку долетів його слабкий голос:
— Я зробив усе, що міг... Прощавай, хлопчику!..

 

ТАНЯ ЖИВА!

І знову в кімнаті запанувала глибока тиша. Але тепер вона вже не здавалася Степанові такою спокійною і сонною, як раніше. Йому ввижалося, начебто в повітрі пропливають якісь неясні, хитливі тіні, а з кутків долинає лиховісний шепіт. На мить йому нестерпно захотілося пірнути під ковдру і там зачаїтися. Проте хлопчик пересилив свій страх і кинувся до дверей.
— Тату, мамо! — закричав він. — Допоможіть!
У відповідь почувся квапливий тупіт, і до кімнати вбігла перелякана мама. За нею виднілася батькова постать.
— Що трапилося? — запитала мама. Вона водила рукою по стіні в пошуках вимикача і ніяк не могла на нього натрапити. — Де ти, синку, що з тобою?
— Мамо, тут хтось був! Вони Шурхотуна забрали! — невлад вигукував Степан. — Треба зараз же туди бігти!
— Куди ти збираєшся бігти? — поцікавився батько.
А мама нічого не запитувала. Вона обняла сина і приклала до його чола долоню.
— В тебе, здається, жар, — стривожено сказала мама.
— Ніякого жару в мене нема! — вигукнув Степан і вирвався з її обіймів. — Вислухайте мене спочатку! Ви ж навіть не знаєте, що баба-яга викрала мене з Танею! Вона збирається посадити Таню в піч! І мене теж...
— В тебе жар, — повторила мама. — Я в цьому переконана.
А батько лише руками розвів.
— Нічого не розумію, — сказав він. — Як могла баба-яга викрасти тебе, коли ти тут? Як вона могла викрасти Таню, коли зовсім недавно я бачив її біля колодязя?
Степан остовпів.
— Таня біля колодязя? — прошепотів він. — Не може цього бути. А ти не... не помилився?
— Ну, знаєш, — обурився батько. — Що я — вперше її бачу? Вона ще привіталася зі мною.
— Але ж Таня... — промимрив збитий з пантелику Степан. — Я своїми очима бачив...
— Я теж бачив, — сказав батько. — І теж своїми очима.
— Заспокойтеся, — сказала їм мама. — Це все тобі, мабуть, наснилося, — звернулася вона до сина. — Може, перейдеш до нашої кімнати? Знаєш, коли я була маленькою і мені снився страшний сон — я бігла до бабусі і всі страхи одразу щезали.
Степан замислився. Звичайно, в кімнаті батьків йому нічого не страшно. Але що може подумати татусь? «Ет, — скаже він, — а ще до п'ятого класу збираєшся!..»
— Я тут залишусь, — нарешті вирішив він. — Що я вам — маленький?
— Молодець, — сказав татко.
Коли батьки пішли до себе, Степан одягнувся і виліз у вікно. На всяк випадок він захопив з собою старий ліхтарик і дерев'яну шпагу, якою фехтував з Василем під час гри у трьох мушкетерів.
Хата баби Марії стояла в глибині двору, за високими і густими кущами бузку. Степан навшпиньках прокрався до вікон і зачаївся.
Навколо стояла глибока тиша. Навіть невтомні собаки — і ті замовкли. Поміж рідких хмарин повільно плив повновидий місяць, і його сріблясте світло затоплювало сонні Горобці мерехтливим сяйвом.
І в цій тиші до Степана долинув жалібний голос Тані:
— Ніяк не засну, бабусю. Така задуха!
— Немає ніякої задухи, — сонним голосом заперечила баба Марія. — То тобі після вулиці так здається. Краще думай про щось приємне — і відразу заснеш.
— Я вже думала, — відказала Таня ще жалібніше. — Але нічого не виходить. Розкажи якусь історію, га, бабусю?
Степан ледь не затанцював з радощів. Йому кортіло зарепетувати на всі Горобці: «Таня жива! Ура Тані!» Та під ногою несподівано тріснула гілка, і він злякано завмер. Не вистачало, аби його побачили під вікном. Та ще вночі! Та ще під дівчачим! Який би то був сором!
На щастя, ніхто на той тріск не звернув ніякої уваги. Баба Марія повернулася на інший бік, позіхнула і запитала:
— Про що ж тобі розповісти?
— Ну... які в тебе були бабуся і дідусь. А може, ще когось згадаєш.
— Та я вже розповідала тобі про них.
— То й що з того? У нас в школі зараз всі цікавляться, в кого які були оті... дід і баба... еге ж, предками вони називаються. Ну, бабусю, будь ласка!
— Що ж про них розповідати, — знехотя почала баба Марія. — Жили, як всі, працювали, як всі. Хіба що моїй двоюрідній тітці Катрі не пощастило.
— Це та, що на картці біля вікна? — запитала Таня.
— Еге ж. Гаразд, слухай. Росла ця Катя тихою і слухняною дитиною. Та собі на горе вродилася вона негарною з лиця і ще гірше — хворобливою. А в ті часи хворому та невродливому краще і на світ не з'являтися. Хліб тоді, онучко, ой як важко діставався! Тож кожна хвора дитина була зайвим тягарем в сім'ї. От і докоряли тій Катрусі на кожному кроці, шпигали, кому не ліньки... А одного разу батько взяв її з собою на ярмарку горщики продавати. Він-бо гончарем був... Тож їхали вони, їхали, і захотілося батькові поспати. Дав він Каті в руки віжки і наказав правити кобилчиною. А тут, на лихо, колесо взяло та й відвалилося якраз на кладці через болото. Гладущики плюсь-плюсь та й нема, сам батько лише дивом втримався на возі. Ох і розгнівався ж він за те колесо на Катю! Відшмагав доньку віжками і прогнав геть. Іди, каже, куди хочеш, а додому не вертайся! Щоб я тебе, каже, більше не бачив!.. Згодом, звісно, схопився за голову і кинувся її шукати по всіх усюдах. Та хіба можна було знайти когось в ті часи? У нас навколо суцільні болота були і ліси. Так і пропала бідолашна Катя. Мабуть трясовина засмоктала чи в чорторий кинулася. А може, дикий звір розірвав.
— А як її батька звали, не пам'ятаєте?
— Чому не пам'ятаю? Його, як і діда мого, Трохимом звали. Атож, Трохимом Трохимовичем... — Баба Марія несподівано схлипнула: — Казала тобі, онучко, що не варт таке розповідати на ніч. Як згадаю про неї — сльози самі собою навертаються на очі.
— Ти її жалієш, еге ж? — тремтячим голосом запитала Таня, і Степан ладен був заприсягтися, що й вона от-от ладна заплакати.
— Ще б пак... Живи вона зараз — то хіба став би хтось дорікати їй за погублені горнята та слабке здоров'я? Звісно, ні... Гаразд, Таню, давай вже спати.
Степан тихенько відійшов від вікна. На вулиці він застрибав з радощів. Таня жива!
Затим, безстрашно насвистуючи, він подався додому. Переліз через вікно, ліг у ліжко і замислився.
А думав Степан про те, які приходять до людини сни. Часом добрі, часом дивні і навіть страшні. Жаль лише, що симпатичний домовик Шурхотун, здається, теж сном виявився.
І жаль, звичайно, що тітка Катерина не дожила до наших часів...

 

ЗНОВУ БРАНЕЦЬ

Звичайно, після такої нічної пригоди Степан прокинувся пізніше, ніж завжди. Вдома вже нікого не було.
В кухні на столі лежала записка від мами. Вона зичила синові приємних сновидінь і повідомляла, що кури й порося вже погодовані, корова Зірка давно в череді. А ще мама прохала, що коли синові знову буде кепсько, — нехай негайно лягає в постіль. А зона в обідню перерву забіжить додому і, при потребі, негайно викличе лікаря Михайла Олексійовича.
Степан проглянув записку і мимоволі посміхнувся. Дуже йому тепер потрібен той Михайло Олексійович! Здається, він ще ніколи не почував себе таким здоровим. Хотілося негайно кудись гайнути чи хоча б пройтися колесом по землі, що він і зробив.
Затим Степан всівся на лавці під парканом і задумався над тим, що його робити далі.
Звичайно, треба було навідатися до Тані і обережно, аби самому не стати посміховиськом, розвідати, що вона робила вчора. І коли виявиться, що нічого особливого, — тоді, значить, всі ці жахи лише наснилися йому. Степан десь читав, що двом людям один і той же сон одночасно снитися не може. А коли з Танею трапилося те ж, що й з ним...
Ні, про це краще не думати.
Баба Марія полола біля паркану. Вірніше, вона більше опиралася на сапу, ніж полола.
— Доброго вам ранку? — ввічливо привітався Степан. — А Таня вдома?
— Доброго, доброго, — охоче згодилася баба Марія. — А де ж їй бути, як не вдома? Зараз прибере в хаті і вийде на вулицю.
Проте Таня вже вийшла на ґанок.
— Я все зробила, бабусю, — сказала вона. — Лишилося тільки нарвати порізної трави, як ти веліла.
— Нарви, нарви, — згодилася баба Марія. — А то мені всю ніч щось пекло всередині. Та поки до тієї трави дістануся, то й сонце зайде. А в тебе ноги молоді, моторні...
Таня посміхнулася, перекинула через плече солом'яну кіску і збігла з ґанку.
— Що це за порізна трава? — поцікавився Степан, коли вони вийшли за ворота.
— Звичайна сушениця, — відповіла Таня. — Біля річки її скільки хочеш. Підемо разом?
Степан нерішуче покопирсав ногою в пилюці.
Взагалі-то Степан був переконаний в тому, що це не хлоп'яче заняття, і раніше він би не вагаючись відмовився. Але сьогодні зовсім інша справа. Та й хто сказав, що йому треба траву збирати? Цим нехай Таня займається, а він краще викупається зайвий раз. І головне — біля річки в такий час нікого немає, тож можна спокійно поговорити про те, що трапилося вчора. Чи, навпаки, не трапилося.
— Підемо, — сказав він.
Степан ішов збоку і час від часу крадькома позирав на дівчинку. Він і сам не знав, звідкіля це взялося, але чомусь йому здавалося, ніби поруч з ним крокує вже не та, колишня, Таня. Щось у ній було таке... Веснянок стало більше, чи що?
— Ти добре пам'ятаєш, що було вчора? — запитав Степан, коли вони звернули з дороги на стежку, що вела до річки.
— А що саме? — в свою чергу запитала Таня. Тоді подумала і сказала: — Здається, нічого особливого не було. Вчора ми з тобою зустрілися на цьому місці. І в цей же час. А потім...
— От-от! — підхопив Степан. — А що було потім — не забула?
— Чого б це я забула! Нас з тобою запросила в гості Ядвіга Олізарівна.
— Запросила? — насмішкувато перебив Степан. — І тільки? Я ж своїми очима все бачив...
— Що ти бачив? — швидко запитала Таня. І дивним якимсь став її голос — напруженим, холодним.
— Ну... — затявся Степан, не знаючи, як йому повестися. — Сама знаєш не гірше. Піч і... все таке інше.
— Ну то й що? — заперечила Таня і стенула плечем так, що кіска обкрутилася навколо шиї. — В кімнаті було вогко, і Ядвіга Олізарівна вирішила протопити піч.
Степан зупинився.
— І все? — запитав він. — І більше нічого?
— Нічого, — відказала Таня. — Коли не рахувати того, що ти дременув додому. Я кликала тебе, кликала, а ти хоча б озирнувся!
Степана ніби жаром обсипало. Оце так новина! Виявляється, він ще й боягузом став!
— Я не чув, — пробурмотів він. — Мені Аристарх сказав... Слухай, а тобі не здалося, що він може розмовляти людським голосом?
— А чого тут дивуватися? — відказала Таня, і Степан вловив в її голосі глузливі нотки. — Кожен може розмовляти, як йому заманеться.
— Звичайно... — погодився геть спантеличений Степан. — Він попросив принести йому молока і ще чогось смачного... Знаєш, жаль мені його. Хіба ж так можна — все життя сидіти на якійсь смердючій бурді!
Зненацька йому здалося, ніби при цих словах за кущами хтось задоволене пирхнув. Степан швидко озирнувся.
— Що ти там побачив? — запитала Таня. І знову її голос став настороженим і холодним.
— Я... там хтось ховається, — пошепки озвався він.
— Теж мені сміливець! Мабуть, спурхнула пташка, а ти вже й злякався, — сказала Таня і посміхнулася. Проте і посмішка її не була схожою на посмішку колишньої Тані. І погляд в неї був не такий...
Атож, на вигляд вона була такою, як і раніше. Проте Степан зараз ладен був заприсягтися чим завгодно, що поруч з ним стояла не Таня. І від цього йому захотілося тікати куди завгодно, лише б подалі від цієї дивної дівчинки, так схожої на Таню.
— Знаєш... — розгублено почав він. — Я... мені негайно треба додому.
— А що ти там загубив? — почувся за його спиною голос, що невловимо нагадував котяче нявкання.
На доріжці, ховаючи посмішку в вусах, сидів Аристарх. Щоправда, він теж не дуже скидався на колишнього чаклунського кота. Поміж вухами в нього виросла чималенька-таки ґуля. Кінчик носа був заліплений брудною ганчіркою.
— От ми з тобою і зустрілися, — сказав Аристарх і вдарив обрубком хвоста по доріжці. — Знову зустрілися. Але чомусь я не чую радісних вигуків.
Степан мимоволі вчепився в руку Тані. Проте тут же випустив її — рука була холодною, мов лід.
— От горе, знову дитина злякалася! — зі сміхом вигукнула Таня. Проте цього разу вона зовсім не скидалася на Таню. Це була зовсім інша істота, її кіска розплелася сама по собі, волосся розсипалося по плечах і почало сивіти просто на очах, численні зморшки вкрили обличчя. Спочатку вони були ледь помітними, та з кожною хвилиною ставали все глибшими і різкішими. Спина у колишньої Тані трохи згорбилася, звідкілясь у її руках взялася замашна ґерлиґа...
Перед Степаном стояла баба-яга.
— Так чим же тобі не сподобалася ота... як ти кажеш? — запитала вона, примруживши колючі очі.
— Бурда, — замість Степана охоче відповів Аристарх і знову задоволене пирхнув.
— Тебе не спитали, — відрізала баба-яга.
— Ще б пак! — промуркотів Аристарх. — Хто е ти і хто я. А, між іншим, не завадило б колись і поцікавитися моєю думкою. І я б тоді сказав, що вперше в своєму житті повечеряв по-людському. А це набагато смачніше, ніж по-нашому...
— Замовкни, — крижаним голосом зупинила його Ядвіга Олізарівна. — Краще займись своєю справою.
— Це можна, — погодився Аристарх. — Це ми зробимо з задоволенням.
Він підійшов до хлопця, спритним рухом заламав йому руку за спину і підштовхнув у напрямку самітного будинку.
— Прошу, — сказав Аристарх. — Мені теж потрібно за дещо розрахуватися з тобою.

 

КАПІТАН ПОТИХОНЧЕНКО

Для мешканців Горобців цей осокір був звичайнісіньким собі осокором.
Для всіх, лише не для Василя Потихонченка. Цей осокір слугував йому щоглою, прикордонною вишкою, повітряною кулею.
З нижньої, найтовстішої гілки звисав міцний мотузяний трап. Біля верхів'я був закріплений штурвал, що невтаємниченому поглядові здавався всього лише колесом від старого воза. І одному лише Василеві було відомо, якою ціною воно дісталося туди.
Сьогодні осокір був капітанським містком, а сам Василь — відважним капітаном. — Зранку стояла чудова погода. Вітру майже не було. Сріблясте листя сонно ворушилося над головою — точнісінько як крила далеких і величних океанських чайок. Чи навіть альбатросів. Назустріч неспішно пливли кучеряві хмари.
Капітан Потихонченко вже цілу годину стояв на містку своєї бригантини і тримав у руках бінокля. А бригантина, навантажена намистом, шоколадними цукерками та іншими солодощами, зненацька провалювалася в западину між двома океанськими хвилями або стрімко злітала на піняву вершину дев'ятого валу. І схоже, що он там, ліворуч по курсу, починає вимальовуватися берег ніким ще не відкритої землі.
Капітан Потихонченко став гарячкове крутити окуляри бінокля. Атож, так воно і є: ліворуч по курсу виднілися високі пальми з гронами бананів. Поміж двома найбільшими хижами радісно метушилися чорні від засмаги туземці з кільцями в носі. Вони вивішували величезне полотнище з написом: «Сердечний привіт прославленому мореплавцеві Василеві Потихонченку!» Маленькі туземочки збирали для врочистої зустрічі оберемки запашних тропічних квітів.
— Спустити шлюпку на воду! — металевим голосом віддав команду капітан Потихонченко. — Завантажити її шоколадними цукерками та намистом!
Але перед тим, як самому зійти в шлюпку, кожен капітан повинен уважно оглянути горизонт. Він повинен переконатися в тому, що кораблеві і його екіпажу ніщо не загрожує.
Василь повів бінокля ліворуч, праворуч — і раптом побачив Степана. Його товариш разом з Танею чимчикував до річки і, здається, щось їй доводив.
Капітан Потихонченко опустив бінокля на могутні капітанські груди і докірливо похитав головою. Теж мені жених та наречена! Ет, виховуєш Степана, виховуєш, а він...
По тому Василь знову підніс бінокля до очей і побачив, як з-за кущів вигулькнув здоровенний чорний кіт з білою наліпкою на носі. Кіт, здається, занявчав. А Степан злякано озирнувся в його бік, підстрибнув, мовби його щось вжалило, і на мить випав з поля зору.
Василь повів біноклем слідом за товаришем. І завмер, зачудовано піднявши брови.
Тані біля Степана вже не було. Замість неї стояла бабуся — збирачка лікарських рослин. Та сама, що з котом Аристархом поселилася в самітному будиночку.
«А Танька куди поділася? — подумав Василь. — Дивина!»
Він почав водити біноклем на всі боки, однак дівчинки так і не побачив. Мабуть, шаснула до яру чи заховалася в кущах. Але з якого дива?
І тут Василь побачив, що Аристарх штовхнув його товариша з такою силою, що той ледь не заорав носом землю. Але трапилася ще одна чудасія: Степан не образився, не поліз у бійку, а понуро подався слідом за старенькою.
Все це було надто підозріло. Або скидалося на якусь незрозумілу гру.
Василь зручніше усівся на гілці, обіперся об стовбур і став спостерігати далі.
Трійця між тим підійшла до самітного будиночка. Бабуся підвела Степана до льоху і владним жестом руки звеліла йому лізти туди. І Степан слухняно поліз!
Потому Аристарх витяг драбину з льоху і влігся біля ляди. Старенька кинула йому кілька слів і подалася до хати.
А Тані, як і раніше, ніде не було видно.
Василь опустив бінокля і замислився. Дивні речі почали творитися в їхніх Горобцях. Кіт, котрому нічого не варто впоратися з важкенною драбиною. Таня, що зникає невідомо куди. Старенька бабуся, яка, мов у кіно, виникає на її місці... А головне — переляк на Степановому обличчі! Хто-хто, а Василь добре знає, що його товариш не з лякливих. До того ж — навіщо тій старій зачиняти його в льоху?
Миттю щез кудись невідкритий острів з банановими пальмами, гостинними тубільцями. Василь ковзнув вниз, поклав бінокля до шафи, натомість прихопив складаного ножика, щоб по дорозі вирізати замашну палицю.
Через хвилину він щодуху біг до самітної хатини.

 

«ТИ МЕНІ ПОЧИНАЄШ ПОДОБАТИСЯ»

Аристарх зручніше вмостився біля ляди і поглянув на Степана.
— Ти вже думав, що врятувався, так? — насмішкувато запитав він. — Ні, від нас не врятуєшся! Це неможливо. Коли, звісно, не носити на голові отого... ну, те, що ви, люди, натягаєте на голову, коли ганяєте по льоду кривими палками м'яча.
— Хокейний шолом, — підказав Степан і ледь не підстрибнув з радощів: він же в нього висить в коморі! І у Василя теж є свій шолом. Адже вони грають за збірну класу з хокею.
— От-от, — підхопив Аристарх. — Я сам ще не перевіряв, але нас вчили, що від такого шолома чаклунські накази і намови відлітають, мов той горох від стіни... Е-е, а чого ти зрадів? Думаєш, коли дізнався про це, то вже і врятований? Хе-хе, того шолома ще дістати треба, а як ти його дістанеш? В льосі він, як ти сам переконався, не валяється, а з льоху ти вже ніколи не виберешся. Так що краще поговоримо про щось інше, — додав кіт голосом, що не обіцяв нічого доброго. — Давай поговоримо хоча б про людську підступність.
— Про яку підступність? — запитав Степан.
— Ось про яку, — відказав кіт і помацав ґулю на лобі. — Хто, як не ти, людина, влаштував цю пастку з горщиком?
— Так ти ж сам надів його на голову! Молоко треба було перелити в миску чи ще в щось, а не лізти в горщик.
Аристарх недовірливо втупився в Степана.
— То що ж виходить — я сам себе спіймав?
— Виходить, так.
— Он воно що... А чого ти сам не перелив його?
— Бо твій голос наказав скласти все під кущем і йти геть.
Аристарх почухав себе за вухом і надовго замислився.
— Чудасія якась, та й годі, — нарешті обізвався він. — Коли б ти лише знав, як я вас, людей, ненавидів раніше! А от поговорив я з вами, пригостили ви мене раз, другий — і зненависть моя почала вивітрюватися, мов дим із труби. Чого б це, га?
Степан промовчав. Він думав лише про одне — як би його дістатися до котячого зашийка. А ще ця новина про шолом...
— Здається, я починаю здогадуватися, — не чекаючи відповіді, продовжував Аристарх. — Мабуть, це від того, що ви з самого початку ставилися до нас... ну, як до собі подібних.
— Звичайно, — відгукнувся Степан. — Ми й не думали про вас... нічого такого. Просто хотіли взяти над вами шефство, та й годі.
Аристарх насторожився.
— А це що за птах такий? — запитав він.
— І ніякий не птах... Тільки ти все одно не зрозумієш.
— Може бути, — погодився Аристарх. — Але я старатимуся.
— Ну що ж, — сказав Степан. — Слухай. У нас, піонерів, є такий обов'язок: допомагати всім старим та хворим. Дров нарубати, принести води, збігати до магазину чи за ліками... А тут ви прийшли. Дивимося — старенька бабуся і з нею голодний, худющий кіт. Ось Таня і каже: давайте візьмемо над ними шефство. Ну, я послухав. А ви її за це...
У Степана затремтіло підборіддя, защипало в очах. Він квапливо відвернувся.
Аристарх задумався.
— Ви, діти, дивні якісь істоти, — обізвався він через хвилину. — Я навіть от що скажу. Хоча мене й навчали все життя ненавидіти людський рід, — все одно ти мені чомусь починаєш дуже подобатися. І коли накажуть видряпати тобі очі або зіштовхнути до урвища, — мабуть, я вже не можу цього зробити. В мене теж є своя совість...
Зненацька кіт скочив на рівні. Горблячи спину, став вдивлятися кудись в далечінь.
— Здається, ще один гість завітав, — зауважив він. — Не ображайся, але доведеться тебе зачинити...
Ляда з глухим стуком закрила отвір. Земля тоненькими вкрадливими струмочками посипалася на долівку. Стало так тихо, що Степан почув, як в глибині льоху шкребуться жабенята.

 

БИТВА

Степанові здалося, ніби він сидить в цій безпросвітній темряві цілу вічність. Затим він почав розрізняти далекі, приглушені голоси. А ще через хвилю він міг навіть визначити, кому вони належали. Оцей голос, що скидався на нявкання, без сумніву, був голосом Аристарха. Цей, хриплий, мов каркання ворони, належав Ядвізі Олізарівні. А ось цей третій голос — невже...
Зненацька до нього долинув звук метушні, штовханина, чиєсь роздратоване буркотіння. Затим повітря розітнув пронизливий вереск Аристарха. І знову все затихло.
Степан заціпенів. Йому нестримно хотілося хоча б одним оком поглянути, що там, нагорі, діється.
Через якийсь час почулися кроки і збуджені вигуки. Вони все наближувалися, незабаром Степан міг розрізняти вже окремі слова.
— Тобі ще мало, еге ж? — допитувався на диво знайомий голос, і Степан міг поклястися, що знає, кому він належить. — Теж мені герої — два на одного. Відпусти, кажу, а то гірше буде!
— Ми ще побачимо... ой!.. кому гірше буде, — відказав Аристарх. — Радій, що сьогодні я... ой!.. добрий, а то так легко не відбувся б.
— Зачини його і заходь до хати, — почувся віддалений голос баби-яги. — А я поки що приготую примочку.
Ляда відчинилася, і на дно льоху опустилася драбина. По ній неохоче зійшов Василь. Потім в отворі з'явилася розкошлана голова Аристарха.
— Туди тобі й дорога! — сердито мурмотів він, облизуючи передню ліву лапу. — От і сиди тут до скону!
Здоровою лапою Аристарх висмикнув драбину нагору і грюкнув лядою. В льосі стало ще темніше, ніж до того.
— Де ти, Стьопо? — запитав Василь. — Нічого не бачу.
— Я тут, — озвався Степан. — Іди сюди.
Звісно, погано, що його товариш теж потрапив у пастку. Проте, з іншого боку, і непогано. Удвох завжди можна щось та придумати.
Вони розшукали один одного в темряві і вмостилися на оберемок соломи.
— Привіт, — сказав Василь таким голосом, начебто нічого й не сталося. — Слухай-но, а чого цей котяра раптом зарепетував людським голосом? Невже тому, що я його так оперезав ломакою?
— Ти справді потягнув його? — зраділо поцікавився Степан.
— Ще й як, — підтвердив Василь. — Ось помацай.
Степан намацав якийсь цурпалок.
— То палиця розкололася надвоє, — пояснив Василь. — Знатиме, як кидатися на людей... Тепер ти розказуй.
Коли Степан розповів про все, Василь скрипнув зубами.
— У-у, звірі! Я ж їх за це... я їх сам до печі вкину!
— І я теж знаєш як їх ненавиджу? — сказав Степан. — Та однією силою тут не обійтися. Треба щось інше придумати. Якусь хитрість, чи що.
— А ти вмієш хитрувати? — поцікавився Василь.
— Не знаю, — змушений був визнати Степан. — Мабуть, не дуже.
— Я теж не вмію, — признався і Василь. — Але ж не сидіти нам тут, доки нас в піч не кинуть! Ні, треба щось робити.
— Нам би їхню СТУПу розшукати, — сказав Степан, пригадавши слова Шурхотуна.
— Що-що?
— Це така машина, — пояснив Степан. — Мабуть, схожа на літак. На ній баба-яга літає.
Василь в задумі шморгнув носом.
— Щось я такого літака не бачив, — сказав він.
— Що ж тут дивного. Вона знаєш як його ховає?
— Як же ми його тоді знайдемо?
— Нам би спочатку вирватися звідсіля, — сказав Степан. — А там видно буде. Цс-сс... Здається, сюди йдуть. Мовчи і роби вигляд, ніби нічого не знаєш.
Відкинулася ляда, і до отвору зазирнув Аристарх. Його передня ліва лапа була туго перебинтована.
— Як настрій у новенького? — поцікавився він. — Ще не звик до нового помешкання?
— Нічого, скоро ми з тобою поміняємося, — похмуро пообіцяв Василь.
— Ач, який моторний! — вищирив зуби Аристарх. — Ну, на це навряд чи можеш розраховувати. Хоча, як не дивно, я й на тебе чомусь зовсім не ображаюся. Ти захищався, як міг. — Кіт гойднув перебинтованою лапою. — Але признайся, що й тобі теж дісталося. Скажи спасибі хазяйці, що заборонила користуватися пазурами, а то б... їсти будете?
Аристарх навис над лядою і здоровою лапою простягнув горщика. В ньому лежало щось дуже обгоріле.
— Що це? — здивовано запитав Степан.
— Смаженина, — пояснив Аристарх. — Хіба не пізнаєш?
Більше він нічого не встиг сказати. Василь раптом підстрибнув, вчепився за лапу і з усієї сили смикнув кота вниз. Аристарх випустив горнятко і з переляканим нявканням гепнувся на долівку.
Василь миттю осідлав кота і почав його духопелити.
— Ось тобі за Таньку! — примовляв він. — Ось тобі за Степана! А оце — за мене!
— Відпусти, скажений! — репетував Аристарх, борсаючись під хлопцем. — Ти що — зовсім з глузду з'їхав? По хворій лапі б'єш, так?
Несподівано Василь відлетів у куток. А Аристарх уже стояв над ним і розлючено шипів:
— Зараз ми поквитаємося! Зараз ти в мене отримаєш на горіхи...
Проте до розправи не дійшло. На мить перед Степаном промайнув настовбурчений котячий зашийок, і хлопець, не роздумуючи, вчепився в нього.
Аристарх смикнувся, нявкнув тоненьким, безпомічним голосом маленького кошеняти і з підібганим хвостом завис у повітрі. Він виявився не таким вже й важким, цей величезний чаклунський кіт.
— Навіщо ти так зі мною? — запитав він все тим же тоненьким голосом і скосив на Степана докірливий погляд. — Відпусти мене, будь ласка. Ну, прошу тебе!
— Е, ні, — відповів Степан і з такою силою стріпнув кота, що той лише кавкнув. — Ти нас — в піч, на смаженину, а ми тебе за це — відпускати? Не вийде!
— Яку смаженину? — заволав Аристарх. — Подумай, про що ти говориш! Ніякої смаженини ми з вас і не збиралися робити! Чесне слово, таке нам з хазяйкою і в голову не приходило!
— Брешеш, — сказав Степан. — Думаєш, я забув, що казала твоя хазяйка? Думаєш, я не бачив, як у печі горів вогонь?
— Так то ж був несправжній вогонь, — відповів Аристарх і знову затіпався. — Ой, та боляче ж!.. То хазяйка спеціально вам на очі вогонь навела, зрозумів? Щоб страшніше було. А насправді ніякого вогню там нема. Так що за Таню боятися нічого... Може, відпустиш мене?
— Тримай його, Стьопо! — обізвався Василь із свого кутка. — Не випускай його! Бреше він, мабуть, все, а сам лише думає, як би вирватися.
— Та не брешу я, не брешу! Моя хазяйка її в тій печі зараз сонним зіллям обкурює.
— Навіщо це їй?
— Хоче взяти до себе ученицею. У нас, нечистої сили, є такий закон: раз на вісімдесят вісім років кожна баба-яга повинна викрасти у людей дівчинку і зробити її своєю ученицею.
Василь лише свиснув.
— Он воно що...
— То значить, Таня буде відьмачкою? — скрикнув Степан і щосили струснув Аристарха. — Таня — відьмачкою? Ні, не бувати цьому, не бувати!
— Ой-ой-ой! — щосили зарепетував Аристарх. — Ти ж мені шкуру спустиш! При чому тут я? Я всього лише слабкий, нещасний кіт, що змушений скрізь супроводжувати свою хазяйку. А тепер відпусти мене. Я вже все сказав.
— Ні, не все, — заперечив Степан. — Ти ще не сказав, де твоя хазяйка переховує СТУПу.
Аристарх зробив здивовані очі.
— Яку ступу?
— Не прикидайся дурником. Ту, на якій ви з бабою-ягою літаєте.
Аристарх скоса зиркнув на нього.
— Нічого ви від мене більше не дізнаєтеся, — промовив він і відвернувся.
— Дізнаємося, — сказав Степан. — Я труситиму тебе доти, доки ти не скажеш все, що потрібно.
— Ще й як труситимемо! — підтримав Василь товариша.
Аристарх зітхнув.
— Що ж, ваша взяла, — сказав він. — Бачили біля яру копичку торішнього сіна? За десяток кроків від неї і захована СТУПа.
Хлопці перезирнулися.
— Щось я там ніякої копички не бачив, — зауважив Василь.
— Мабуть, не туди дивився, — відказав Аристарх. — Вона там, де біля яру ростуть шипшинові кущі. А тепер відпустіть мене!
Степан запитально поглянув на товариша.
— Відпустимо?
— Ще рано, — сказав Василь. — Ми повинні спочатку переконатися, що він нас не обдурює. Ось ми виберемося нагору, подивимося, що і як, — і тоді видно буде.
Аристарх, незважаючи на своє жалюгідне становище, іронічно посміхнувся:
— Хотів би я побачити, як вам це вдасться. Драбина ж бо нагорі!
Василь замислено почухав потилицю.
— А вона нам і не потрібна, — врешті знайшов він вихід. — Ти, Степане, притулися до стіни, а я по тобі і виберуся. Потім спущу драбину. Тільки ж дивися — не відпускай його!
— А тебе хазяйка побачить, — зловтішно сказав Аристарх.
— Ну то й що? Треба ризикувати. Все одно іншого виходу в нас немає.

 

Читаймо продовження повісті-казки "Гості на мітлі"

 

За матеріалами:  Руткiвський В.Г. Гостi на мiтлi:  Повiстi-казки. Художники: Ростислав Безп'ятов, Георгій Фiлатов. Київ, видавництво "Веселка", 1988 рік, стор. 138 - 287. 

* * *

"Мала Сторінка" дякує за оцифрування повісті-казки:
OCR та редакція Dauphin, листопад 2006.
OCR dauphin@ukr.net
Взято з інтернет-ресурсу: http://chtyvo.org.ua/