Володимир Нагорняк
МЕТЕЛИКИ ПЕРШОГО ВСЕСВІТУ
Книга третя
(для дітей 4-х років)
ЯБЛУКО ДЛЯ СОНЦЯ
|
|
ЯБЛУКО ЯРОСЛАВИ
Барвінок стелиться при хаті.
- На баштані в дядьки Вані…
Залетів на вигін гедзь,
Знають баба, дід та мати –
– Гіпс не знає... От людина!
«Ду-ду-ду » та «ду-ду-ду» –
– Джміль – не міль –
– Біля дуба, біля ос
– У Дніпрі, біля Херсона,
Галя Грицю говорила
– Вітер… Як? Через кватирку
– Хлопчик цей
Щебетала щебетуха,
* * *
Ішов Стець Пішли Спитаймо в Клима, – Ішов Стець Куди пішли? Клим зізнався: А не запитати – Дядечку Кіндрате, Куди пішли? – Пішли? …Так і не дізналися –
Дядечку Кіндрате, – Скажуть сліди Ішов Стець Куди пішли?
|
|
Friendship-Fun. Painting by Olivier Violin.
Володимир Нагорняк
УКРАЇНСЬКИЙ РІК
(народознавство для дітей)
Королівством – а воно саме так і називалося – РІК, - правив знаний по всіх усюдах МОРОЗ.
Дід МОРОЗ. Величали його між собою не інакше, як дідом. Настільки був старий-старий, аж вічний.
Правив… розуміли, звичайно ж, розуміли, що правив-то королівством аж ніяк не МОРОЗ, - роки, роки!, - а його чотири доньки – ЗИМА, ВЕСНА, ЛІТО та ОСІНЬ.
Сварилися між собою?... Е-е, ні, не скажи, не треба тут мені город городити! Жили дружно. Владарювали по черзі, строго-строго, під мудрим отецьким оком, і ніхто, - та ти що?!, - ніхто цю чергу не порушував. Ніхто і ніколи!
Сам владика МОРОЗ жив із найстаршою – ЗИМОЮ. Клімат йому цей підходив, погода по-вашому. Не без того, правда, щоб інколи заглянути до ОСЕНІ, другої за віком: давав прочухана нерадивому ЛИСТОПАДУ чи усовіщав птахолюба ВЕРЕСНЯ: «В роках уже, а мала дитина наче — за пташками бігає!» Чи до найменшенької, мізинчика, - до неї частіше, любимиця, - ВЕСНИ. По-старечому, як уже міг, заспокоював плаксу БЕРЕЗНЯ та трохи пригальмував непосиду КВІТНЯ: «Та не поспішай ти так зі своїми квіточками — померзнуть, рано ще, встигнеш!» Щодо третьої доньки – ЛІТА, то старий Мороз, котрого гаряче сонце завжди чомусь хилило на сон, рідко у неї гостював.
Рідко… та не забував, не забував… посилав, і не раз, посилав малих МОРОЗЕНКІВ до ЛІТА, але прилітали ті звідти такими-розтакими млявими, з такою-розтакою нежиттю, хоч у хату не впускай. Дивитися жалко; ледве-ледве виліковував їх старий...
ЗИМА
Було в ЗИМИ три сини-управителі, три місяці – ГРУДЕНЬ, СІЧЕНЬ та ЛЮТИЙ.
ГРУДЕНЬ збирав землю в грудки, так вона, бідолашна, менше промерзала.
СІЧЕНЬ же покривав землю білою сніговою ковдрою.
ЛЮТИЙ – та що там твій пройдоха ЛЮТИЙ?! – бешкетував снігом з хурделицями та лютував, і оце все. На весь білий світ лютував. Та ну його!
Біло, як біло, все біло… Аж сліпить очі!.. Е-е ні, не все: ось – та ось же! – на розмальоване інеєм дерево не поспішаючи, по-господарськи, всідається снігур… другий… третій… Червонобокі: прямо тобі, спілі яблука. Так і тягнеться рука зірвати.
Ага, а біля ставка, глянь, скільки їх! Побігли… Стій же, стій!.. Не яблука то, і не снігурі – розпустила по вітру китиці свої калина. Листя ще з осені розгубила – розтринькала, а китиці… Китиці горять! А який смачний той вогонь – калина з морозу.
Ставок наш узимку бачили? Велетенський телевізор! Не по льоду – здається, по самісінькому дну ставка ходиш: гне водорості вода, подивися, як дерева вітер. Вліво, вправо, прямо, знову вправо, закручує… О… а… та куди там, хлопці уже шайбу ганяють…
|
|
Ото була, скажу тобі, зима: Ми на лежанці грілися?! Нема, Та й бути не могло… Ми – на ставку! А ключка в мене, бачили таку? А наш, хоч раз наш бачили хокей? О-кей! Чи ось – на лижах залюбки… Ех, дні які, які роки… Сказать вам, дітки, хочеться мені: – Шануйте дні! |
|
ВЕСНА
О, а скільки натерпілася ВЕСНА од цього ЛЮТОГО?! Особливо діставалося її старшенькому – БЕРЕЗНЮ.
Той, хоч плакса із плакс, правда, не покорявся ЛЮТОМУ і, врешті-решт, перемагав-таки, перемагав розбійника.
Раділи, - а як же?!, - раділи: КВІТЕНЬ прихорошував, уквітчував усілякими, що тільки бувають у природі, барвами землю.
А земля, земля!.. Робилася такою прекрасною, такою чудесною, що навіть сам владика МОРОЗ милувався нею. Милувався, та-а здалеку… Так, здалеку – мінливе травневе сонце уже вадило старому.
...Несміло, наче випадково, мружиться на землю сонечко. Всі, хіба окрім холодного, аж білого, снігу, радіють його першим привітикам.
Сніг злиться: тане, зменшується, збігає безпечними каламутними струмочками і зникає.
Взамін із-під торішнього листя нетерпляче випурхнув перший живий підсніжничок… другий… третій… ой, та їх тут – море!
А ось, біля твого ж таки міського будинку, просвердлила мертву товщу асфальту тендітненька кульбаба.
Яка сила!!!
Відкриває своє сонцеподібне личко сонцю - мене грій! – живе.
Трохи пізніше усміхнеться синню неба невгамовний пролісок, різнобарвно заіскриться всюдисущий ряст, вигайнуть кокетки-фіалки…
Невтомна ткаля – весна – розпочне свій безмежний світло-зелений килим.
Світ наповниться – уже, наповняється! – голосами: цвірінькає, рохкає, стрекоче, гавкає-нявкає, кукурікає, тьохкає, мукає-мекає – весна.
|
|
Весна!.. Ото була, скажу тобі, весна: Погода після лютого ясна, Замайорить лиш сонечко вгорі, Ми вже на тій;ні, аж на тій горі. Підсніжники збираємо з-під снігу. А скільки радості та сміху! Чи до кислички підійдемо, Минулорічних яблук наберемо; Чи перейти рівчак, що річкою вже став, І щоб у воду не попав; якщо ж попав – Не простудитися-таки Ех, дні які, які роки! Сказать вам, дітки, хочеться мені: – Шануйте дні! |
|
ЛІТО
Потім, коли МОРОЗ – не молодий же! – знову, як мала дитина, падав у спокійний-преспокійний сон, випускала третя його донька ЛІТО свого старшенького – ЧЕРВНЯ.
Ага, ЧЕРВНЯ…Рум’яніли, як присоромлена дівчина, вишні та черешні, розпускалися в усій своїй червоній з, - божечку ти мій!, - відтінками красі півонії, палахкотіли всюдисущі сунички…
На зміну сором’язливому ЧЕРВНЮ приходив стиляга ЛИПЕНЬ. Ой, та скільки там тої роботи у нього – липовий мед. А хвалився, хвалився – пропах ним увесь.
Аж лише після ЛИПНЯ золотився хлібами селянин СЕРПЕНЬ. Оце, скажу я тобі, трудяга, працелюб – ні для не спочине! Хіба що на обжинках, у кінці свого владарювання, звеселить душу за важеленним столом, затремтить жайворонком. А що?! Заробив. Має право!
... Не мінливе, як весною, а справжнє – гаряче – сонце. І легесенький-легесенький вітерець. По кілька разів на день бігаю до ставка:
– Ну, та коли вже нагріється та вода, щоби можна було купатися?!
– Скоро. Тиждень-півтора…
– Ого! Цілих сім днів… Рудоля, куди поперла!!! – вибачте, це я на корову.
Та ну її! Хлопці на узлісся побігли – суниці, полуниці, перші гриби… Ех, якби не це пасовисько, до самісінького вечора з лісу не виходив би.
– А дядько Іван казав, що черешні на тій горі, поспіли.
– Приженемо худобу і – гайда!
– Та далеко ж …
– Не хочеш – не йди!
Ага, не йди! А ще дядько Іван обіцяв покатати мене на комбайні. У жнива. Тільки, самі розумієте, хлопцям про це ні гу-гу. Засміють, якщо не покатає. А то ще і самі – та запросто! – захочуть. А де там ми, усім кагалом, розмістимось, га?
Потім – при місяці та зірках – буду купатися з ним у ставку.
Вода тоді тепла-тепла, як молоко від нашої Рудолі…
– О, а де ж та зараза, моя корова, хлопці?!
– Отам, у шкоді! Біжи, поки діда Савки-сторожа немає.
|
|
Ото було, скажу тобі я, літо: Ставок, де мокли до обіду, І сонце – сходило в леваді — Найвища радість! А як у гості йшли малими Ми до левадної малини, Коли дід-сторож дибав на обід… – Привіт! – Привіт дитинства спасівки! А дні які, які роки… Сказать вам, дітки, хочеться мені: – Шануйте дні… |
|
ОСІНЬ
А старшого ОСЕНІ – ВЕРЕСНЯ – король МОРОЗ, видно було неозброєним оком, недолюблював.
Недолюблював. І самій ОСЕНІ про це говорив. А толку?!
– Нарешті! Слухай: що там твій ВЕРЕСЕНЬ?! У роках же наче, а, гірше малої дитини, з пташечками грається…
– Каже: "Збираю їх у вирій”.
– А без нього вони не зберуться?!
– Та полетять, – каже, – полетять… А чи захочуть повертатися?! А як навесні без них, без птахів-то, га ?!
– Ой, та куди вони подінуться?!
– Каже…
– Менше його слухай та потакай! Ти зрозуміла?!
Гримне, бувало, МОРОЗ на ВЕРЕСНЯ снігом та завірюхами – куди там! Але поки все це та крізь ВЕСНУ, та крізь ЛІТО дійде до ВЕРЕСНЯ – легким теплим ніжним дощиком робиться.
...Яблука, груші, сливки, огірки, помідори – осінь; зачекайте: виросту, навчуся і, обов’язково, буду сам їх вирощувати.
Ага! Уявляєте: яблука з мого саду, помідори з мого городу… Їжте на здоров’я, ласуйте! А звідусіль: "Спасибі, синку! Невже ти сам такі "снікерси” виростив, га?!”
А хто ж ?.. Ой, та ніколи мені тут з вами: робота, багато роботи – зима підганяє.
Ось, бачите, пташки у вирій збираються; дерева листя уже фарбують, як модниці волосся; а воно, листя-то, падає-падає…
Інколи, вранці, уже і прохолодний подих зими чується – не терпиться білій, ой, не терпиться…
Та й сонечко не те, вже не те: натомилося за літо, відпочиває…
|
|
Ото була, скажу тобі я, осінь; Лиш з’явиться на небі просинь Опісля вересневого дощу: – Підпеньки на горі, підемо, чув? – Сумки беремо, – майже, як самі, – Підпеньків там, дивися, не на дні, У лісі… Скажете , ми в лісі, Неначе горобці у стрісі. В леваді ж – помідори, огірки… Ех, дні які, які роки… Сказать вам, дітки, хочеться мені: – Шануйте дні! |
|
А другий син ОСЕНІ – ЖОВТЕНЬ? А що ЖОВТЕНЬ, ой, що ЖОВТЕНЬ?! Знай одне – розмальовує траву та дерева, як самому хочеться, і все. Ні, як придивитися, красиво навіть. Але неживе якесь… Та й то до… ЛИСТОПАДА.
Такого безалаберного, як цей ЛИСТОПАД, світ не бачив. Нічого, ну, нічогісінького не робить, ні за холодну воду не береться, але як розійдеться, як розійдеться все перемішувати та розкидати…
На що, здавалось би, ГРУДЕНЬ – і то ледве-ледве зупиняє його.
І не без допомоги самого МОРОЗА – підіймає старого з ліжка.
А кому це, скажи, сподобається, га?! Кому?!
Матеріали надіслані автором для читачів порталу "Мала Сторінка".
Дивіться також на "Малій Сторінці":
У цьому розділі зібрані поезії Володимира Нагорняка для дітей - його графічна та звукова абетки, вірші про Україну, та про пори року, безконечники, забавлянки та багато інших цікавинок.