На відео: Курт Воннеґут "Колиска для кішки". Огляд книги ("Книжкова дилерка").
Володимир Даник
З ПИСЬМЕННИЦЬКОГО ЗОШИТА
ДЛЯ СІМЕЙНОГО ДОЗВІЛЛЯ
В наших бібліотеках з'являються нові книги. Видані в Україні. І серед них книги авторів закордонних. Так сталося, що мені потрапили до рук дві книги, видані, ну, майже одними і тими ж видавцями. Потрапили у різних бібліотеках, однак усе ж... майже у один і той же час.
Перша з них належить перу іспанського автора Франсеска Міральєса, що у останні роки має всеєвропейський успіх. Книга видана російською мовою — “2013. Конец времен” (Харьков, Белгород, Клуб семейного досуга, 2011).
Книга інша — американського автора Курта Воннегута “Колиска для кішки” (м. Харків, Клуб сімейного дозвілля, 2016 р.). Книга ця була відома ще у Радянському Союзі, але українською мовою, мабуть, вийшла лише тепер.
Але ж і тема у цих двох книг — одна і та ж. Яка саме? Кінець світу... Бо і справді ж — хіба ж це не цікава тема... для сімейного дозвілля?!
Але не поспішаймо з висновками. Адже тема — це лише привід, щоб узяти слово. Промовцю, щоб рішуче підійти до мікрофона, а літератору, щоб... написати книгу. А що буде сказано чи написано — ну, це ще питання...
Але ж і автори вищезгаданих книг — талановиті. Та і читати їх цікаво. Так, багато що у прочитаному може видатися не надто прозорим і зрозумілим, але ж, прочитавши книгу... можна буде до неї потім ще раз повернутися.
І ще одне зауваження щодо книги іспанського автора. Мова там іде про те, що, мовляв, згідно деяких пророкувань кінець світу мав статися ще... у 2013 році. Отож і книга була видана у 2008 році. А написана, відповідно, ще раніше. Що і не дивує — подібна оперативність і закордонного автора, і закордонного видавництва... ніби цілком звична. Але ж...
Українські видавці книгу в перекладі російською видали у 2011 році. Ось тут можна і порадіти за наше книговидання — ще і кінця світу не сталося, а книга на відповідну тематику, уявляєте, вже видана!
Щоправда, я її, як читач бібліотеки, і отримав, і прочитав у... 2021 році. І дехто з надто прискіпливих читачів, узявши до рук таку книгу, може відчути себе розчарованим, а то і взагалі... ошуканим. Мовляв, книга не актуальна... книга застаріла...
Але не поспішайте розчаровуватися! Обидві вищезгадані книги цікаві і заслуговують окремої розмови. Але це вже іншим разом.
А ПАРТІЯ – ОДНА!
Це було ще у радянські часи. Цю історію, що стала майже легендою, мені доводилося чути від багатьох музикантів і працівників культури. Суть її така: свіжоспечений керівник культури (чоловік вельми далекий від питань мистецтва…) приходить на репетицію оркестру. І помічає, що всі музиканти стараються, тільки один з них, той, що грає на ударних інструментах, виконує свою роль надто вже не активно і в’яло.
Керівник культури зразу ж підходить до нього і в найрізкішій формі висловлює йому своє незадоволення.
Як відомо, ноти того музикального твору, який має виконуватись, розписуються за окремими партіями – для кожного інструмента.
Музикант і хотів у відповідь на критику пояснити, що грав у відповідності до тих нот, що у нього були:
— Але ж у мене — така партія…
На це керівник культури відповів, що…
Що ж відповів музиканту керівник культури?!
Керівник культури відповів чітко і однозначно, в дусі тих часів:
— У нас у всіх одна партія — комуністична!
На відео: відеорекомендація книги "Заборонений. Історія життя і боротьби Василя Стуса.
ДО РЕЧІ — ПРО ОЛІВЕЦЬ...
Історичні повісті і романи?! Їх пишуть не тільки про часи і давні, і вже трохи призабуті, а й події недавньої історії теж потрапляють на сторінки подібних творів. Прочитав нещодавно книгу про Василя Стуса. І книгу цікаву. І книгу не документальну, а художню. Це роман Сергія Дзюби та Артемія Кірсанова “Заборонений. Історія життя і боротьби Василя Стуса” (Харків, “Ранок”: Фабула, 2020 р.). І книга ця, треба сказати, досить оперативно дійшла до бібліотек і, врешті-решт, до мене як до читача.
У книзі мова йде не лише про нашого видатного поета, а і про його соратників. Зокрема, про талановиту художницю Аллу Горську.
І у книзі є і відвертий діалог між Стусом і Горською, де зокрема і такі слова:
— Тривожні часи настали. На місці твого батька я теж за тебе хвилювався б, — зізнався Стус.
— Батькові натякнули, що мене взяли на олівець, і мені загрожує небезпека.
Як відомо, Алла Горська потім була убита. І в убивстві чомусь звинуватили її чоловіка Віктора Зарецького. І у цій події тоді та і нині багато чого незрозумілого.
Можна згадати, що і герой відомої пісні Володимира Висоцького, фронтовий розвідник, теж (в умовах війни!) був “узятий на олівець” і внаслідок цього мав немало дуже неприємних для себе хвилин.
А читаєш мемуари відомої дисидентки радянських часів Валерії Новодворської, і там слова “взяти на олівець” окреслені більш чітко і промовисто і не стосуються лише канцелярського приладдя. Подібні слова, як виявляється, передбачали щодо особи, яку “взяли на олівець”, постійні і телефонне прослуховування, і зовнішнє спостереження.
Отож, олівець не така вже і проста і виключно побутова річ, як можна було б подумати.
І ВЕДУЧИЙ — …ЗНАЙШОВСЯ!
Розкажу про випадок, що стався у мене на очах. Це трапилось ще у радянські часи. Група письменників була в одному з районних центрів Черкаської області, де проходили творчі зустрічі з читачами у школах і бібліотеках. А увечері письменники повинні були виступити ще й на дискотеці.
Брат одного з письменників жив саме у цьому місті і запросив його та інших літераторів у гості. Іти у гості у надто пізню пору було незручно, а початок дискотеки затягувався. А потім вийшов один з ведучих і, звертаючись до аудиторії, сказав:
— Так, треба починати вечір... А де ж Іван і Дмитро?! Без них же починати не можна...
Потім ведучий зробив вигляд, що активно шукає своїх колег, і після довгої і втомливої паузи один з них знайшовся:
— Ну, добре — Іван уже є! А де ж усе-таки Дмитро?!
При цьому було таке враження, що Дмитра... будуть шукати ще довше.
І в цей момент відомий письменник-гуморист Констянтин Світличний раптом повів себе так, що третій ведучий не просто вийшов, а... вибіг до мікрофона. Ведучі перестали «грати у жмурки» і зразу ж представили аудиторії письменників, що з успіхом виступили на вечорі.
Що зробив письменнник-гуморист Костянтин Світличний?!
Після слів, сказаних ведучим: «...А де ж все-таки Дмитро?!», Костянтин Кирилович, який сидів серед групи письменників, підняв руку і достатньо голосно мовив: — Я тут!
На відео: відомий письменник-гуморист Констянтин Світличний – про себе...
Є У НАС І... ШЕДЕВРИ!
Як оцінити що-небудь?! Ну, скажімо, пісню... Треба її порівняти — з іншими піснями! З тими, що чуємо. З тими, які чули. З тими, що ще будемо чути. І, може, майже відразу, а, може, тільки за плином літ осягнемо — а яка ж вона... пісня...
Бува, що пісню почуєш. І почуєш не один раз. Але при цьому ця пісня усе ж залишається для тебе однією з багатьох пісень. А далі минають роки і ти раптом чуєш цю ж пісню. І несподівано для себе розумієш, що пісня — і її зміст, і її мелодія, і її виконання дуже співзвучні духу епохи, у якій живемо. Епохи, яка і минає, і продовжується, і буде продовжуватись. Та і пісня по суті... є пульсом цієї ж епохи.
І пісню, до якої колись ставився з симпатією, але якось для себе не виділяв, починаєш раптом сприймати... як один з шедеврів української пісні. А потім приходить і сумнів. А раптом подібне враження — помилкове.
Але минає час і знову чуєш цю ж пісню. І враження — те ж саме! Так, враження суб'єктивне. Але ж і об'єктивна оцінка чогось складається усе ж з багатьох вражень суб'єктивних.
Про яку з пісень іде мова? А у пісні цій є і такі слова —
Моя Україна з горя почорніла,
Важко заробляє, але ще співає —
Рок-н-рол!..
Виконувала цю пісню, здається, Віка Врадій. Пісня ця з'явилася уже давненько, але звучить і тепер. Є у цій пісні і сум, і гіркота, але ж є і незламність, і задерикуватість, більше співзвучні дням теперішнім, аніж тим дням, що минули.
Отож і замислюєшся, а чому враження від однієї й тієї ж пісні було одне, а тепер ніби... суттєво інше. Може, тому, що і життєвий досвід українців став за ці роки і іншим, і глибшим. Може, і тому, що у радянські і перші пострадянські часи рок-музика сприймалася з осторогою, як щось не надто глибоке і серйозне, а нині її грозова енергетика сприймається уже, ніби щось цілком природне. Пісня лишилася ніби та сама, а от слухачі... стали вже іншими.
Ось такі виникають думки, що хвилюють, бентежать і... вимагають свого продовження.
На відео: Віка Врадій. "Україна рок-н-рол" (Фестиваль Попсо-Франко Одеса, 1993).
Матеріали надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше оповідок зі збірки "З письменницького зошита" від Володимира Даника:
"Інколи пишуться різні за характером нотатки – роздуми, спомини, жарти… І ти ще не уявляєш, а у якій же формі це потраплятиме на очі читачу. Але потім щось, написане у той чи інший час, раптом... ніби об’єднується у якусь ще не зовсім зрозумілу для тебе спільноту. Ось так у мене і з’явився цикл «З письменницького зошита»..." (Володимир Даник)
Читайте також на нашому сайті:
Дуже цікаво за змістом та гарно оформлено.
Дуже Вам дякую!!!!
Дякую.Корисно і цікаво.
Просто супер!!!!!!!