Остап Вишня
ВОВК
І
Мисливцеві, що йому вперше в житті доводиться їхати чи йти полювати вовка, раз і назавжди слід обов’язково запам’ятати стару нашу народну приповідку:
«Не бійсь вовка,— сідай у хаті».
Вовк — хижак, і хижак лютий, кровожадливий,— проте боятися його нема чого.
Кіндрат Калістратович Моргниоко, давній і досвідчений убийвовк,— так він усім розповідав і всіх учив, що вовк — звір надто полохливий і боязкий.
— Ось послухайте,— казав усім Кіндрат Калістратович.— Живу, як знаєте, я на хуторі і якраз на узліссі. Кошара моя стріхою аж на ліщину ніби налягає. От вовк і нанюхав моїх овечок. Продер глупої ночі під стріхою в кошару дірку та й уплигнув серед овечки. Ну, в кошарі, звісно, гвалт,— вівці: «ме-е-е!», та й у хліві,— а хлів поруч,— корова в рев! Я почув, вискочив з хати та прожогом у кошару. А воно щось сіре повз мене під стріху — шелесть! Крізь дірку проскочити не встигло, як я його за хвіст, а воно, видите, вовк. Ну, лякливий же, я вам скажу, звір! Така вже, звиніть, неприятність! Хоч що ви мені тут кажіть, а вовк — звір кріпко полохливий!
А на нашу думку, це ще не такий сильний аргумент за вовчу полохливість, бо хто знає, яка б «неприятність» вийшла, коли б вовк зненацька вхопив Кіндрата Калістратовича, ну, не за хвіст, а взагалі ззаду... А Кіндрата Калістратовича ми всі знали за хоробру і сильну духом людину.
Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо: «Не бійсь вовка!»
Полювати вовка — це для мисливця і честь, і обов’язок, бо хто ж таки не почервоніє й очей долу не спустить, коли йому скажуть:
— Сидите ви тут, сидите, охотниками прозиваєтесь, а у Вербовому хуторі вчора вовки трьох овець зарізали та телиці лівий задок од’їли.
— А де це Вербовий хутір?
— Од Зачепилівки кілометрів не більш як з п’ять буде. Як доїдете до могили, так дорога вліво піде, тією дорогою й їдьте. Ярок переїдете, беріть праворуч, та понад ярком, понад ярком, нікуди не звертаючи, якраз у Вербовий хутір і в’їдете...
— А вовки хіба в самому хуторі?
— Ні, на хуторі спитаєте кривого Степана,— він знає, де вовки. Той усе на світі знає. Давній охотник, тільки правов не вибрав.
— Чи не в Перещепиному це лісі? — кидає Кіндрат Калістратович.
— Та, мабуть, що в Перещепиному. Де ж їм більше бути, як не в Перещепиному... І лісу чимало, і самі ж вам ярки та балки. Тільки в Перещепиному. Вовка там, як хмари! Закурить нема?
— Закурюйте!
— Так почекайте,— устряв знову Кіндрат Калістратович.— Як у Перещепиному, так чого ж нам тоді до Вербового хутора їхати? Перещепине,— воно ж біля Розлогого хутора, а Вербовий,— так він же біля Кучерявої балки... То, може ж, то вовки з Кучерявої балки?
— Мо’ й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звір! Правильно! Тільки в Кучерявій! Густа балка і чималенька балка! Ох, і вовка там! Як завиють,— волосся дротом!
— Так тоді давайте до Вербового вдаримося! Це — в Кучерявій!
— Так-таки до Вербового й прямуйте. Та там спитаєте кривого Степана,— його всі там знають. Той вам і розкаже, й покаже. Він усе знає, бо охотник давній, от тільки що оце тепер правов не вибрав.
— Ну, поїхали! Прощавайте! Спасибі, що сказали!
— Щасливої! Підсипте ще махорочки! Запашна махорка!
— Закурюйте!
— Спасибі. Так як ярок переїдете, беріть зразу понад ярком, і аж до самого Вербового. Три ж овечки й телиця,— государству ж збитки які. Ніззя, треба винищити. Бувайте здорові!
II
Ну, значить, переїхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нікуди не звертаючи, прямісінько у Вербовий хутір.
– Тр р р! Драстуйте, бабусю!
– Драстуйте!
– Де тут, скажіть, будь ласка, кривий Степан живе?
– Кривий Степан?
– Еге! Охотник!
– Так він же ж тепер не охотник: він без правов! А живе він… Одна… Друга… Третя… Четверта… П’ята… Шоста… Сьома… за четвертою хатою повернете в уличку. Тією вуличкою у самісінький двір так і в’їдете.
– Спасибі, бабусю!
– Тільки сьогодні неділя, мабуть, його вдома нема, на охоту пішов.
– Та то вже як там буде!
За четвертою хатою вулички нема. Стали. Бабуся кричить:
– Та куди ж ви? Вже проїхали!
– Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!
– Дивись, а я думала – четверта. Недобачаю вже я. Не тільки вулиці, а вже й нитки в голку не вштрикну.
Завернули у вуличку і прямісінько в двір.
– Драстуйте, Степане! як вас?..
– Іванович…
– Степане Івановичу! Це ви охотник?
– Охотник то я, конешно, охотник, так тільки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер…
– Вовки, кажуть, одолівають тут вас?
– Ні, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити Бога, тихо поки що… Зайчишки, ті, конешно, попадаються… І густенько… Лисичку іноді торохнеш… Буває…
– А троє овець хто зарізав?
– Троє? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосібниця, заколола, так не вівцю, а кабанчика…
– А телиці зад хто од’їв?
– Що ви, товариші?! Це – брехня, вірте совісті, брехня. Десятий рік я старшим корівником. Коли хто навіть ударить, строго взиськую, а не то, що цілі зади од’їдать… Хто ж це вже підкопується?!
– Та ні, ми, Степане Івановичу, про вовків!
– Які такі вовки, коли в мене по 2000 літрів на фуражну корову, а вони – «зади од’їдають»? Хай знімають, коли не вірять!
Розтлумачуєте кінець кінцем у чім річ, і Степан Іванович заспокоюється.
– Так у вас про вовків, значить, не чуть? А так поблизу де небудь?
– Говорили, що кілометрів за п’ятнадцять звідси, у Попівському, ніби виють. І що справді ніби комусь зад од’їли… Не знаю тільки кому – чи телиці, чи комусь іншому…
III
— Поїдьмо, товариші, на Попівське! Може, там справді щось організуємо,— каже Кіндрат Калістратович.— Там-таки справді бували облави на вовків і там-таки є справжній мисливець, що мас і прапорці, і зможе зібрати гучків-загонщиків, і знає, де поставити на номера. А я, як фахівець, у цій справі, навчу вас, як полювати вовків облавою.
— Поїдьмо! Забились, так уже поїдемо. Сьогодні, може, вже не встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюємо!
Поїхали.
Кіндрат Калістратович, давній убийвовк, розповідає про вовчу облаву.
— Ой, цікава ця штука, товариші, облава на вовка. Вовк залягає на день у густій хащі і там лежить до ночі і тільки вночі виходить од’їдати телицям зади, різати овечки та лошата. Досвідчений охотник зарані вже знає, де вони є, бо прислухається до їхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликає їх на відповідь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тоді призначається облава. З’їздяться мисливці, зарані сповіщаються загонщики, з двох боків те місце обтягується шнурком, з прив’язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорців нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли єсть, собаки... Звір піде на охотників, убік він не побіжить, бо боїться прапорців... От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати... У лісі тихо-тихо... Іноді тільки трісне гілочка, упаде з ялинки, стук-стукне дятел... Ви стоїте й «прочісуєте» зором свою територію: де стежка, де галявина,— щоб зарані вже знати, як бити вовка, коли він піде — чи просто на вас, чи, може, трохи праворуч чи ліворуч. Ви ж знаєте, що й праворуч, і ліворуч на номерах ваші товариші-мисливці. Отже, щоб не допустити його на їхню територію, а щоб вовк був ваш! І тільки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Тріщить десь ліщина, гавкають собаки, стріляє старшина загонщиків... Не ліс там у загошциків, а пекло.— Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра! — Пекло це прямує на вас. Отут уже держіться. Тут уже кожний тріск гілки — то тріск усіх ваших нервів. Падіння шишки з ялинки — атомна бомба. Стрибок зайця — мінімум стрибок жирафи. Лисиця — тигр! А ви ж зайців і лисиць не стріляєте. Боже борони! Найтяжчий злочин — стріляти на вовчій охоті в щось інше, крім вовка. І от нарешті, іде він. Я його, товариші, не тільки на око впізнаю, я його ходу за сто метрів знаю, я чую його єством своїм усім. І от — між кущами — мельк! — сіре. Раз на мене — вважайте, що вовка нема. З першого пострілу. А там іще — постріл, там постріл. А якась роззява то й не помітить. А дехто, помітивши вовка,— на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку, замість вовка, стукне. Буває й таке. Наближаються гонщики:
— Скільки взяли?
— Трьох!
— Скільки пройшло?
— Два!
— Ех, ви! Як же це ви зівнули?!
І от тоді на узліссі оповідання про колишні облави...
— А тоді, пам’ятаю...
— А отоді...
— А раз...
Та що там говорити...
Кіндрат Калістратович аж упрів, оповідаючи про вовчу облаву. Очі йому блищать. Почервонів увесь.
Слухачі зачаровані...
ІV
Їдете, значить, ви на Попівське.
Обабіч дороги, аж ген-ген,— куди око дістає,— закучерявилися зелені вруна озимої пшениці.
А за зеленями, на пагорках, чорніє, ніби воронове крило, колгоспна зяб...
Аж ось мчить з гори віз. Кобильчина летить галопом. На возі стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лівій руці віжки, а в правій — батіг, що загрозливо навис над кобильчиною:
— Н-н-н-о! Н-н-н-о!
— Куди летиш, дядьку?
— ВовкІ
— Де?
— Отам, на горі, на пшениці! Мишкує! Н-н-н-о!
Кіндрат Калістратович, як старий і досвідчений убийвовк, резюмує:
— Нічого вдивительного нема! Може бути! Старі вовки, розлючені, що нічого не бояться, іноді виходять і вдень помишкувать на поле. Буває. Сіпни, Петре, коні, може, справді побачимо...
Підтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пішла схилом до річечки. За річкою весь у вербах невеличкий хутірець.
— Он! — аж скрикнув Кіндрат Калістратович.
Справді, серед великого лану озимої пшениці стоїть сірий звір. Він нахилив голову і щось ніби винюхує. Потім починає гребти лапою землю.
— Хлопці! — шепотить Кіндрат Калістратович.— Один стрибай тут і, пригнувшись, до річки. Другий ізстрибуй трохи далі. Петре Івановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тієї вербички. Поволеньки сходьтесь і наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собі потихеньку дорогою та співай, щоб він на тебе поглядав. Пішли.
Всі, попригинавшись, розбігаються, як наказав старий і досвідчений убийвовк Кіндрат Калістратович, і починають оточувати звіра. Звір, видать, не дуже полохливий, бувалий звір, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, він потихеньку почав одходити, і тоді тільки, як гарячий Петро Іванович, не витримавши, побіг за ним,— легеньким скоком подався на хутірець, прямісінько на Кіндрата Калістратовича.
Підпустивши звіра метрів на п’ятдесят, Кіндрат Калістратович вистрілив.
Звір дико зааяяйкав, підстрибнув і вдаривсь об землю.
Кіндрат Калістратович його вдруге...
Раптом із садка біля крайньої хати одчайдушний крик:
— Тату! Нашу сучку вбили!
І на постріли, і на крик вибігають чоловіка з п’ять хуторян...
Тут дозвольте хвилин на п’ять перервати оповідання...
А через хвилин п’ять ясно вже було все:
— П’ятдесят і не менше!
Зійшлися на тридцяти.
— Та заберіть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму!
їдучи далі, Кіндрат Калістратович говорив:
— Нічого вдивительного нема, що вовк виходить і вдень мишкувати на поле...
А подумавши трохи, ніби сам уже до себе, додав:
— Тільки ж той був без цуценят.
За матеріалами: Остап Вишня. Твори в чотирьох томах. Том 3. Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1988, стор. 236 - 242.
Більше творів Остапа Вишні на нашому сайті:
