Василь Мелюс. Цикл поезій «Донеччина в огні» (з хроніки ніким не оголошеної війни)

                   Василь Мелюс

З КНИГИ «ПОЛЕ НЕВТОЛИМОЇ ПЕЧАЛІ»:

            ДОНЕЧЧИНА В ОГНІ

(з хроніки ніким не оголошеної війни)

 ... Та свято вірю,
що перервана зродиться пісня,
Хоч би яке над нами гарцювало горе!

ПІСЛЯ ПЕРШОГО АРТОБСТРІЛУ

Немов кровожера цар Ірод, як смерч,
Сподіяв в містечку руїну і смерть –
Й воно воднодення дощенту знедітнило,
Наче чверть віку тут жінки не вагітніли...

В спустілому парку скімлило лихо на гойдалці.
Надривно тужили за ніч посивілі горлиці.
А поміж лав собачата-безхатченки
                           неприкаяно никали,
Що не встигли ще з голоду стати дикими.
І тільки одненьке безнадійно незрушне лежало –
Воно свою ніжку, осколком відтяту,
                                                  в нестямі лизало.  

Здавалося, час зупинився.
Зомліло від жаху двадцять перше століття.
Та хіба ж це сьогодні можливо?..
Людоньки, від облудного сну просніться!!!
12 липня 2014 р.

* Ірод І – цар Іудеї, який, за християнською міфологією,
при звістці про народження Ісуса Христа наказав знищити в країні всіх немовлят.

* * *

ПЕРЕДГРОЗЗЯ

(міні-поема)

Щойно треті півні провістúли ранок.
Благословлялось на світ...
А баба Марина,
             скрипуча, мов її ґанок,
Уже бідкалась:
           «Де ж це мій вражий дід?»
           
Дід її Савка бовванів коло ставу.
Знічев’я у воду закинувши вудку,
Осідлав нашвидкýруч злаштóвану лаву
Кисета дістав,
         неквапом згортав самокрутку.
        
Дід її Савка бовванів коло ставу.
Знічев’я у воду закинувши вудку,
Осідлав нашвидкýруч злаштóвану лаву,
Кисета дістав,
неквапом згортав самокрутку.
На душах в обох шкреблися кішкú,
Бо на сході всю ніч гримкотíло –
Аж дрижали в старенькій хатині шибкú
Й мурашки бігали тілом.
Згадалася Савці його давня війна,
Яку кроками виміряв від Ялів* до Берліна.
І бабі Марині згадалась вона –
Скрéсло, як у чеканні тут, вдома, тліла...

... Не клювало сьогодні в ставу.
Знав дід Савка,
           що й клювать не могло.
Не падали роси на прим’яту траву –
Бронеколона
          котилася знову в село...
          
Припнувши на пáші
               годувáльницю кізку,
Вдивлялась Марина
       в солдатські запилені лиця.
Що ж бо далі їх жде?..
Нехитрий сніданок десь на обнíжку?
Чи, може, надвечір кам’яниста землúця?

І в кожного з тих, на броні,
Німих запитань були сповнені очі:
Чом ви, тутéшні, не спинили бійнí?!..
Чом нас з постелі
                підняли серед ночі?..
                
Прокотила похмура колона селом,
Посипавши порохом ще свіжі покоси.
Баба Марина
    клопоталась в дворі над столом.
Савка свою самокрутку смоктав,
                      сидячи босим.

 Щось розшабáшились
                перед дідом примари –
На схід-сонця він втýпив
                     затуманені очі.
Там, в кривавім обíдді,
                     кýпчились хмари,
Химéрою звислі
                 над пругом ще з ночі.
                
Привúдівся дідові
         й вершник орýжний,
                     з мечем у правúці,
Що зійшовся на прю
               з громовéржним драконом.
Тривожилось Савці
           від небесного брязкоту криці:
Для кого ж цей ґерць
                    закíнчиться скóном?..
Серпень 2014 р.

* Яли (Сухі Яли) – степова річечка
в Мар’їнському районі на Донеччині.

* * *

НЕЦІЛОВАНА АФРОДІТА

Світлій пам’яті 16-річної Юлі Манько,
яка загинула за три дні до початку
навчального року у випускному класі.

Осколок, як гадюка,
      в юну Афродіту вп’явся –
І білий світ
    потьмарився, заколисався...
Дівча, вмираючи,
      без голосу себе спитало:
«Оце і все?.. І вже кінець?..
Таж я ще нецілована...
           Й сама не цілувала.
І вже ніхто мене не візьме під вінець?..
                     І мамою не стану?..
І з постілі схололої уже не вста-ну-у?..»

А міни нерозбірливі і далі гарцювали
Й хати безвинні люто шматували!
Слав смерть, кимось задурений юнéць...
А міг би юну Афродіту вести під вінець...
1 вересня 2014 р.

* Афродіта – у грецькій міфології –
богиня кохання і вроди. Її образ,
як ідеал жіночої краси, відтворено
в багатьох творах мистецтва.

* * *

ОСТАННЯ МОЛИТВА

Зірки в високóсті
   від бедлáму земного заклякли,
Мов заблýдлі в пустелі
               відлюдьки-аскéти.
А зухвалі снаряди і міни –
Рукотворні ерзаци
               зловіщýнки-комети –
Черкали свої резолюції-мíти
На чорному аркуші
                   лютневого неба,
Як на вироках тим,
Хто Господа молить востаннє:
          «О Боже, не тре-ба-а!!!» –
Бо єством всім своїм відчуває,
Що жити зостáлось однісіньку мить –
Лиш допóки
      пекéльний метал
                  дошугá-долетить...
26 лютого 2015 р.

* * *

«ГОСТИНЦІ» ВІД КАЇНА*

Вже хоч милиць не треба,
              дякувать Богу,
Та ще довго кульгатимеш
              на скалічену ногу.
Але чим завинив ти,
              мій скрúвджений зятю,
Перед тим вояком,
              зухвало завзятим,
Який слав з терикона рокóвані міни
На твою і на інші в містечку родини?
Чи не тим, що хлібом годуєш
                      сім’ю і людей?
Чи тим, що не схильний
                  до примарних ідей?..
На рідній землі – незчисленні каліки,
               могили,
                       руїни...
Це все – «гостинці» від Каїна із-за Міусу –
Царепрáвця чужої віднедáвна країни.
11 липня 2015 р.

* Каїн – за біблійним міфом – старший син
Адама та Єви і перший убивця на Землі,
який через заздрощі убив свого молодшого
брата Авеля.
 

* * *

НЕВІДОМІСТЬ

Пошта не ходить через лінію фронту.
Телефони давно вже німýють, мовчать.
Й від цього під серцем змією вселúлась
Невимóвної туги печать.
Ладен зубами зростити
                кінці перебитого дроту –
Лиш би почути,
                     дізнатись достóту...
О ні! Думки невеселі
                настійно щораз жену пріч!
Сподіванням живу,
                         що вціліла оселя,
І що ти не відлúнула в ніч...
8 червня 2015 р.

* * *

НАС ТУТ НЕ ЖМЕНЬКА!

Відповідь Антонові Геращенку –
носієві значка народного депутата,
який у своєму інтерв’ю для українських ЗМІ
обізвав мар’їнців жменькою фанатів,
котрі не цінують власного життя.

... Убúвчо в Мар’їнці ревуть гармати!
Яким калібром б’ють і де лягає
Безпомилково знають навіть бабці і жінки...
І мало не щоніч
Ми прúтьмом несемо дітей в підвали спати,
Й на ляк онуків змушені,
               хай Бог простить, брехати,
Що то лиш грім з небес, а не гармати...
... Ні, нас тут – не жменька!
І ми не приреклú себе вмирати!
Та на поради дéкотрих «мудряг»
Ми не збираємося з Мар’їнки втікати,
Бо стережем тут вічний сон батьків,
І для дітей-онуків – наші хáти.
11 липня 2015 р.

* * *

ОМАНЛИВА ТИША

Коли вмовкають
    вогнем пекельним впоєні гармати –
Западає тиша,
             якій ніхто не вірить:
Ні люди й Божі тварі,
Ні дерева й трави,
Ні навіть небожителі святі,
              яким призначено
              спокóнвіч чатувати тишу...
22 серпня 2015 р.

* * *

ВЕРЕСНЕВА АНТИТЕЗА

Взявшись за рученята міцненько,
Хлопчисько й дівчатко
                до школи йдуть.
А за ними – бабуся і ненька,
Мов два ангели-охоронці.
Десь віддалік на землі гримкотúть,
Хоч у небі безхмарнім –
                   яснолике сонце.
В повітрі витає дух згарищ гіркий
Замість вересневого солодкого трунку.
Ялинки скалічені віти зронúли
Й не красуються, як годилось би,
                            струнко.
... А Хлопчиська й Дівчатка
                   урочисті йдуть...
І мов камінь тяжкий
                   із душі скотився,
Бо ж до Школи крокують Діти!
А це знак, що життя не завмерло, –
Наше місто сплюндрóване
ПРОДОВЖУЄ ЖИТИ!
1 вересня 2015 р.

* * *

ВЖЕ Й МЕРТВИМ НЕМА УПОКОЮ*

(нічна містифікація)

... Вже й мертвим нема упокóю.
З розвéрзлих могил
        вони за опíвніч встають
І спішать до обійсть,
               де нащадки живуть,
Безтілéсною, понад землею, ходóю,
Щоб відвести від них
                ненажерливі міни,
Які, мов ті круки,
            нахабно летять
На млóїстий пах мертвечúни.
12 лютого 2016 р.

* За час бойових дій у передмісті Мар’їнки
на двох міських кладовищах вибухами снарядів
і мін розбито понад два десятки могил.

* * *

УКРАЇНСЬКА МАДОННА: РІК 2016-й

Вона на автостанції поблúзу кас стояла.
З лицем мадонни, лише зі шрамом на щоці.
Й хлоп’ятко, мов з картини Рафаеля*,
Не до грудей своїх – до милиць пригортала.
Воно ж картонку тримало в малій руці,
               якою вивело, як вміло:
«Допоможіть, хто може, в нашому нещасті –
Ми до шпиталю їдемо з-під міста Щастя.
Не гояться у мами рани від осколків на нозі –
Вона нас з братиком собою прикривала
                     від мінометної грози».
... Рояться дні з гучнúми канонадами
       й безсонні довгі ночі,
              якими ятрить душу спóмин
                       про сумні дитячі очі.
І про скалічену, на милицях, мадонну,
               бідою гнáну до шпитáлю з дому...
А десь розжирілі «коти»
          непрáведні мільйони пхнуть в офшори.
І їхні вкрай розбещені синки
       безкарно чинять горе,
                бо, бач, – вони мажори!
А ти, моя небого Україно,
                гіркої правди ніде діти,
як та мадонна скнієш,
             і б’єш поклони всьому світу.
То ж стрепенúсь,
       і скинь із себе всю бридку коросту!
Хоч бачу, нене,
        як зробити це непросто...
8 березня 2016 р.

* * *

У СІРІЙ ЗОНІ

Її хатинка – в сірій зоні.
Тут гúбіють: вона, синочок і дві доні.
Вони, неначе, є, і, наче, – їх немає.
Та з «мудрословів»* цьогó, либонь,
                    ніхто не знає.
Вони й не душі – лиш для рóзпилу відсоток,
Який вбачають по штабáх,
Бо ж на війні, як водиться, –
                 суцільне «бух!» та «бах!»
Їх нехтують статисти,
Що полюбляють числа круглі й чисті...
Гаразд, хоч підгодовують військові:
Відбудуть тут одні – заступлять нóві.
І лиш їх четверо,
              немов зурóчені чи на припóні:
Вона, синочок та дві доні...

* * *
Будь милостивим, Боже,
                 до цих сердешних душ.
Хатинку в сірій зоні
                 і їх самих не руш!
25 травня 2017 р.

* «Мудрослови» – маються на увазі
завсідники телевізійних політичних
ток-шоу, які, начебто, все знають,
але нічогісінько не вирішують по суті.

* * *

СВЯТВЕЧІР У МАР’ЇНЦІ

... Кутя вже на столі.
І пиріжки готові.
Вечерю носять діточки малі –
Тож чарочки наповніть.

З ріднею випиймо до дна
За першу зірку
і за щастя-долю...
Таж непокоїть річ одна:
А що то гримкотúть
під Мар’їнкою в полі?..

Молюся – хай зачохлять вояки
Свої стволи, приціли!
Бо десь же й їхні свояки
В Святвечір за столи вже сіли...
06 січня 2018 р.

* * *

ЦВІТУТЬ ВОЛОШКИ Й МАКИ

                                  Пам’яті усіх діток,
                                 загиблих на Сході України.

... Вже п’ятий рік громи гримлять земні, а не небесні,
В усі чотири пори року, а не лише літо й вéсну.
І не дощі ідуть з небес – жалючі сипляться осколки!
Й кричать серця у матерів:
                    «Допóки буде це?! До-пó-ки?!!!»
     А між пшениць і жит цвітуть волошки сині,
     Як оченята немовлят, що янголами стали нині...
     А між пшениць і жит червоні квíтнуть маки,
     Немов кровúнки тих, хто згас у колискáх
                             й розбитих хáтах...
«Це не війна, – твердять телеканали. –
                             То не вщуха АТО*»...
Коли ж їй прийде край,
                  не каже й з ясновúдців нам ніхто.
А ми по вінця й далі вже втомилися від неї –
Старі і діточкú, і татусі, й змарнілі не-ні!!!
     А між пшениць і жит цвітуть волошки сині,
     Як оченята немовлят, що янголами стали нині...
     А між пшениць і жит червоні квíтнуть маки,
     Немов кровúнки тих, хто згас у колискáх
                              й розбитих хáтах...
Липень 2018 р.

* АТО – антитерористична операція.

* * *

ПОРАДА ДІДА ПЕТРА

(сумний жарт)

     Фільовій Тетяні Василівні
     присвячую
    
    
... Лиш шоста ранку.
        Та двірничка баба Таня
                  вже на своїм посту.
Немов бронежилет, вдягла
         оранжеву «охрáнку»,
І, наче карабін, поклала на плече мітлу...
Аж зло її бере,
          що не вгавáють міномети:
– Взяла б їх трясця! От непóтріб!
Мітлою вимести б ці капосні предмети,
Щоб не ховалися від них
          щоночі люди в погріб!
          
* * *

... А дід Петро й собі,
           крутнувши вуса:
– Пустіть в парламент
            бабу Таню –
Вона й без Мінська вам порядок наведе!
Тоді, нарешті, будемо
            спокійно спати,
А не дослухатися, де міна упаде...
12 серпня 2018 р.

* * *

ПРОХАННЯ ОНУКА
ДО СВЯТОГО МИКОЛАЯ

Святий дідусю Миколаю,
Ти любиш діточок малих –
Я від бабусі знаю.
Від неї чув і про дарунки,
Припáсені для нас
В твоїм великім клунку.
Та зóвсім не про них я хочу попрохати.
Звелú, щоб закінчилася у нас війна,
Щоб не горіли наші хáти
І не влучали більш
Осколки в мого тата...
Замóв, аби до школи я пішов
В своїм, а не в чужому місті...
Й щоб не журилась мáтінка моя:
Чи довго ще лихі нам слухать вісті?..
Зроби, аби прибрали
Всі перепóни із доріг,
Щоб до дідуся й бабусі
Завітать я в гості міг...
Почуй мене! Тебе благаю,
Святий дідусю Миколаю.
А без дарунка, хоч на гріш,
Я якось обійдусь.
               Малий Тиміш.
20 грудня 2018 р.

* * *

ВІН Є!

Не докульгáла навіть до порога –
Ще на веранді підкосились ноги...
Кусала губи до крові, щоб не кричати,
Та не могла...
       Боєць, що пробігав побіля хати,
Почувши той невтримний крик,
Заглянув в кожну із розбитих шиб:
– Тебе осколком зачепило?!
Чи може чимось придавило?!. –
І сторопів від породіллі наготú...
– По-клич су-сід-ку, ба-бу Дашку,
Вона в нас з роду пу-по-в’яз-ки...
І згинь з очей моїх... Іди!..
      ... А над нею вже воркувáла баба Дашка,
      Нахилившись низько:
      – Ще піднатýжся, доню...
      Чи грюкнуло б десь близько,
      Коли така вже наша доля.
      Дивись, і розродúтись допоможе...
      Одне затям собі, лякатися – не гоже!
І тої ж миті поруч десь лягло,
Аж заходили стіни, захитались –
І те, що мало статись, – сталось!
Малюк на всі свої легені заволав,
Мов заявляв: ВІН Є!
ЛЮДИНОЮ у Всесвіті ВІН СТАВ!!!
1 червня 2019 р.

* * *

БАЛАДА ПРО «ДО» І «ПІСЛЯ»

П’ять років відділяють «до» від «після»,
Та бачу й чую все, мов сталося учора...
Тоді десь на півслові обірвалась пісня
Й життя розбилось навпіл –
           на «білу» половину й «чорну».

... Містечко саме засинало,
Як тишу в ньому розстріляли «гради», –
І миру в місті враз не стало!..
Ним поповзли і засичали
               пожеж огненні гади!!!

З тії Помпеї тільки степ,
          мов Ноєвий ковчег, був порятунком...
Туди в нестямі, в одній нічній сорочці,
Із міста-пекла утікала молодая мати,
Яка обіруч пригортала немовля-синочка
І мов закляття повторяла:
«Дитя своє, майбутнє роду, я мушу врятувати!..»

А перед містом, на пригíрку,
Шахтарська друга зміна вклякла –
Мужам неслабкодухим сталося нестерпно гірко
І від узрíлого – повітря в грудях бракло!..
Закалатало молотком відбійним
              серце не в одного тата.
І не вугільно-чорний – сивий морок
              на їхні голови почав спадати...

* * *

... П’ять років відділяють
                  «до» від «після»,
Та пам’ятаю все,
                  мов сталося учора...
І свято вірю, що перервана
                  зродúться пісня,
Хоч би яке над нами гарцювало горе!
11 липня 2019 р.