«Подихи життя» — воєнна лірика від Артема Кулигіна


 

Картина Любові Міненко.

Картина Любові Міненко.

 

 

 

Артем Кулигін

ПОДИХИ ЖИТТЯ

"Ми здатні стати зміною,
Яку хочемо бачити у світі".
Бути розумними і сильними,
Щоб нами пишалися наші діти.

Історія доводить,
Що все погане рано чи пізно минає.
І коли, здається, сили підводять,
Для всесвіту то лише мить, 
                      яка секунду триває.

Наші люди надихають,
Дивлюсь на них і сильнішає віра в себе.
Вони скрізь сльози усмішку тримають,
Ворог відводить очі, відчуває, 
      що це наш простір від землі й до неба.

Війна пройде і настане мир,
Та ми вже ніколи не будемо такими, як раніше.
Біль від втрати вчить цінувати кожну мить,
Ми вільні від брехні минулого, 
         з'єднані і здатні ставати сильнішими.

Війна вбиває бажання воювати,
А той, хто її почав — полонений своєї пристрасті.
Та як же йому про це сказати?
Якщо лише твоє знищення він має у себе на меті.

Любов — це єдина будівельна сила цього світу,
Вона існує для нашого буття.
Віддає себе до крихти кожному живому світлу,
Долає смерть, тече крізь нас, 
                щоб ми продовжували подихи життя.

 

2.
***
Не можна прокинутись вчора,
Не можна пробачити біль,
Брати не вбивають, як хворі,
Не ріжуть тебе звідусіль.

Не будуть казати, як жити,
Тобі і твоєї сім'ї.
Що їсти і пити, з ким дружбу водити,
Не будуть казати брати.

Тарас говорив чорнобривим:
Не гратись в любов з москалем.
Та батька не чує дитина,
Ховається, грає з вогнем.

І вкотре гівно забродило,
Та плюхнуло знов через край.
Лютує безбожная сила,
Як хочеш її зупиняй.

Народ наш міцний і єдиний,
Та в розпачу здатний на все.
Він навіть росію зупинить,
Якій підтанцьовує все.

Все те, що не має свободи,
І слова боїться сказать.
"В неволі не знайдете вроди,
В неволі вас просто з'їдять".

Тому, в нас єдина дорога:
Що сили мочити русню,
Яка увімкнула "тривогу",
І скрізь підливає вогню.

І знову і знову повторим:
"Йдіть геть! Не чекайте хліб, сіль,
Брати не вбивають, як хворі,
Не ріжуть тебе звідусіль."

 

3.
***
Перед світанком ніч лютує,
І темрява все поглина.
Та тільки світло ніч вгамує,
Його неспинне настання.

Здається, промінь сил не має,
Летить маленький і слабкий.
Та він мільйони верст долає,
До "вибуху" він є фітіль.

Тьма все собою полонила,
І, ніби, світ належить їй.
Минає мить, стається диво:
Тут промінь починає бій.

Спочатку світла зовсім мало,
І всі ховаються в тіні.
Наче раби своїх васалів,
Шукають захист в глибині.

Вони за ніч покорі звикли,
І холод їх серця пробрав.
Від світла закривають віки,
В незадоволі сонний нрав.

Та тільки в мить все обернулось,
Маленький промінь запалав.
Підводить крила, схаменулась,
Ніч відступає. День настав!

Так все влаштовано у світі,
Щось настає, а щось мина.
Хто бореться за право жити,
Той наче промінь запала.

 

4.
***
Українці б'ються між собою,
А росія бавиться, регоче.
"Зіштовхну і не потрібна зброя",
Думає вона собі за очі.

Так, російськомовних захищати,
Завітали і буряти і чечени.
В землі наші полягали спати,
Люди ці за не свої ідеї.

Механізм взаємознищення працює,
Брат на брата і народи б'ються.
А росія у крові танцює,
Поки її морди все сміються.

Кровожера бавиться життями,
Їй ті люди, наче таргани.
Збреше тим, хто не прийшов до тями,
Про загрозу з заходу війни.

На довірі або через скруту,
Встануть люди і підуть вмирати.
В Києві чечену і буряту,
Ні від кого рідних захищати.

Як би роздивився він уважно,
Хто йому насцяв у очі вкотре.
Руський - наратив не переважний,
Треба зрозуміти це. А доти:

Будуть мерти ті, хто міг би жити,
Ті, хто росіянам непотрібні.
Ті, кого з нагоди можна вбити,
Руським називатись хто не гідний.

 

5.
***
Я чую розбірливий шепіт:
"Очищення то від гріхів,
Живе перетворить на попіл,
Карательна поступ Богів".

Та тільки здається знайомим,
Мені це погане зерно.
Нацисти ж "спасали" вже Землю,
Пічним димарем у вікно.

Тортури, знущання і страта,
Євреїв, циган і слов'ян.
Жалю там було не багато,
Недолюди! Крапка. Стріляй!

А далі вечеря, молитва,
З товаришем трохи вина.
Думки про дітей і дружину,
Не думав, що він Сатана.

Вважав себе чистим арійцем,
Що травить поганих щурів.
Насправді — безжалісний вбивця,
На кшталт середньовічних катів.

"Очищення" знову і знову,
Твориме руками людей,
То просто Адольфова мова,
У втіленні жерлих ідей.

 

6.
***
Ми віками долаєм неволю,
в межах різних держав і земель.
Ідентичність народу приховуєм,
в таємницях буремних пісень.

Наша мова забута і згадана,
винищити її не змогли.
Вона зцілює нас краще ладанна,
повертає в знайомі круги.

Нам брехали, що нас не існує,
наче вигадав хтось наш народ.
Брехуни годували нас кулями,
"искривляя в улыбке свой рот."

Після крали завзято історію,
одягались у наші прикраси.
Їхній човен — суцільна пародія,
то колаж з награбованих масок.

Ми традиції несли віками,
вони дихають в наших серцях.
Наша віра — міцніша за камінь,
жити вільно — єдиний наш шлях.

Плем'я Меря й Ерзя в минулому.
Ми, Слов'яни, живіші живих.
Хто в історію нашу занурював,
має визнати впливу на них.

Московити, що тюрки за кров’ю,
знову рота відкрили на нас.
Гей, імперці, вгамуйтеся поки,
ваш ординський запал не загас.

 

7.
***
Чи ви забули хто ви, втікачі?
В росії живете по 20 років,
але ж росли та кріпли на землі,
Де біг Дніпро старий у вас під боком.

Де шепотіли гуси у дворі,
бабуся рвати вишні зазивала,
"Гайда, дитино, нумо, йди сюди!" —
За звичкою завжди вона казала.

Комусь матусі пісня, як жива,
з дитинства в пам'яті була і є опора.
А хтось без матері ледь виживав,
часи ті згадує, стає як хворий.

У тім краю дитинства всі були,
і кожен пам'ятає свої ниви.
Та хтось не покидав своїй землі,
другий був змушений шукати дива.

Ось так "втікач" чіплявсь за чужину,
та не втікач він, просто така доля.
Однак забути баби сивину,
пісні матусі, ось де справжнє горе.

Ви росіянами зветесь тепер,
про Україну — мовчите...
Зусіль лунає там: "Бендер! Бендер! Бендер!"
Очима кліпаєте, може ви спите?

Брати, ви нас забули? Хто ви є?
Доводите свою ви приналежність,
до тих, хто нас вбиває і товче,
ту землю, що служила вам належно.

Короткий сказ, історія проста...
Не знаю що ще написати.
Може комусь це допоможе пригадати:
дитинство, вишні, ріднії міста...

 

8.
***
Посмішка дивовижна,
ти її даруєш, 
а її від того менше не стає.
Навіть в моменти смути, 
здавалось би сльоз або підозрілої тиші,
ми посміхаємось, міцнішаєм з середини 
і її віддаєм.

 

9.
***
Моя Батьківщина, моя ти родина,
Для мене ти втіха в нестерпну годину.
Вважаю, що ти для мене — любов,
Якою захоплена знову і знов.

Сумую без тебе, як дощ восени,
Тебе поважаю й тобою пишаюсь.
Для тебе зроблю я на світі усе,
Життя я віддам заради тебе.

 

10.

***
Три роки минули, наче три дні,
мам, не дивився я в очі твої.
Не бавила ти своїх онучок,
не чули вони від бабусі казок.

Здається, ще вчора сідали за стіл,
стрічали гостей, що були звідусіль.
Ми їли, пили та співали пісні,
здається, ще вчора ми просто жили.

Сьогодні між нами мільйони ідей,
загублених в брехнях огидних людей,
що стіну створили між мною і тобою,
яких сюди вислав московський конвой.

Щодалі, то прірва між нами зростає,
можливості втрачені раз й на завжди.
Ти бачила як Олександра рушає,
своїм самокатом в калюжу? З води,

її дуже важко заставити вийти,
вони разом з Женькою запрілі й в бульках,
пірнають, кричать, поки ще вони діти,
зростуть непомітно на наших очах.

А що ти побачиш? "Будинок, будинок,
тут рідна земля і могили батьків".
Та тільки то просто коробка з цеглини,
час пройде, а ви в ній самотні й старі.

Бабуся з дитинства казала онукам:
"Ви будете жити в будинку моїм?"
Вона розуміла важливість поруки:
"Триматися поруч з гіллям молодим".

Ти нас не цурайся.
Ту землю в нас вкрали.
Ми потім повернем її, а тепер,
виконуй бабусі завіт: "Наближайся,
туди, де палає родини костер".

 

11.
***
Помилка не страта. Де твій чоловік?
Він шахтар чи воїн? В котрій стороні?
Кому вклонився? І кого за ворога має?
Кого і нащо нищить та вбиває?

Ти питала в себе: "Хто ти є, людино?
Де твоє коріння, ненька-батьківщина?
Хто тобі за брата? А хто за сестру?
Ну а хто за матір, рідну і святу?"

Подивись, позаду човен відпливає,
в ньому твої предки сльози проливають.
Дивляться на тебе і даються дива,
як воно так вийшло, кровушка підгнила.

Ти росію бачиш, вона тебе ні,
ти для неї мошка на чужім вікні.
Зараз ти потрібна, є мета і ціль,
завтра будеш бігти, бита звідусіль.

Гроші, ті, кроваві, лихо принесуть,
там, не за горами, буде Божий суд.
Тебе запитають: "Де твій чоловік?
Хто йому підказки шепотів вночі?"

Роздивись уважно: "Хто кому рідня!"
Разом будем гнати в шию москаля!
Разом заспіваєм вільнії пісні!
Разом будем жити на своїй землі!

 

12.

А ХТО ЗБУДИВ СТЕПАНА?

Бійтеся, москалики, стежками і тропами,
вІтрами турботними, він до вас летить.
Дихає в мені. Кожною істотою,
сльОзами і пОтами, тінню в далені.

Ви збудили лють — кровушкою бризкали,
там, де у землі, вже її за край.
Барабани б'ють
ваш народ замизканий,
кожен, хто мовчав, відповідь давай.

Заліпляли ви справу його вірную,
брехнями поганими, мазали лайном.
Наче сируни
штопали по білому,
і ховали вирії в себе під вікном.

Думали, мине? Діти запорошені,
люди перетрощені вашою ганьбою.
Виворіт зігне
ось вам і запрошення,
бійтеся, непрошені, пройдемось сапою.

"Титульний народ" що то за переляки?
Бачаться бендерики, всюди вас товчуть.
Може в голові
гусені метеликів,
створюють істерику, жити не дають?

Відповідь проста синіми дорогами,
жовтими сапОгами, йдем на ваш манер.
Ставте самовар
кланяйтеся першими,
вчіть слова манернії, йде до вас Бандер..

 

 

                         Картина Любові Міненко.

Картина Любові Міненко.

 

 

 

13.
***
Знову в референдума грається москаль,
вприскує свою отруту в наш квітучий край.
Ніби щур огидний, вкрав смачний шматок,
й тягне його в свої злидні — край гнилих кісток.
Обіцяє обіцяти — землю нашу шматувати,
мам з дітьми собі забрати, батьку в зуби автомата,
хай іде боронить тих, хто на ціп саджає всіх.
Силу тягне від людей на втілення своїх ідей.
Вдалині: "ба-бах! бу-бух!" — значить поруч руський дух,
сморід поряд з ним стоїть, смерть над ним завжди висить.
Він — навала сьогодення, хресник гітлерових дум.
Знов "Гулаг" — сліпий апостол наорав кривавих смуг.
Не сховаєшся від нього — він не чує добрих слів.
Балачки про віру в Бога — йому ніби в полі дим.
Тому Світ, благаю тебе, час заповнити пітьму,
блискавками в нашім небі вона плодить сивину
І росте, мов Чорна дірка, і хова своє єство.
Час настав забити хвіртку й подолати вже це зло.

 

* * *

 

14.

СОН

Наснився мені сон:
в ньому гуляли ми з сім'єю по москві,
і бачили кремлеву стіну,
жовто-блакитна вся стояла вдалині,
а вздовж насаджена червоная калина.
Я йшов і думав: "Дивнії дива,
невже все в цьому світі є можливим?"
Ми сильні, вільні й це правдивії слова,
та навіть тут лунає: "Слава Україні!"
Той, хто ще вчора Світ лякав своїм єством,
посмертно став героєм анекдотів.
Раніше вова в анекдотах був шутом,
тепер — тупоголова став істота.
Народи полонені повтікали,
і землі всі свої позабирали.
Боса росія оголила свою стать,
а там, як кажуть: "І немає за шо взять".
Зеленського тут знають навіть діти,
з голів батьків їх вибив він дурню.
Сьогодні люди знову висадили квіти,
там, де був пам'ятник радянському вождю.
"Ось так ми змінюємо Світ та нам по силам..."
Ледь встиг подумати та раптом сон пройшов.

.................................................................

Яка ж задача впала на Вкраїну милу,
наче рослина творить кисень із лайна,
ось так і Ненька поклада всі свої сили,
щоб у свідомість повернути москаля.

 

* * *

 

15.

БАЙКА ПРО КОШЛАТОГО

Хто тримав в жаху тварин?
Звав себе ведмедем він.
Зміг усіх переконати,
що вони будуть тікати,
якщо збудять його лють,
можуть про життя забуть.
Так старанно всіх лякав,
що і сам боятись став.
Думав: "Сила моя зможе,
будь-кому набити рожу".
Враження справляв він бога,
що стоїть серед дороги,
і лякає все і вся,
наче кіт серед гусят.
Час ішов, лякалку знали,
силу мішки поважали.
Тільки вуйко заскучав,
взяв і на тварин напав.
Ніби, дуже підозріло,
ходять близ барлоги звірі.
"Хтозна, що в них за думки?
небезпечні якісь всі".
Звірі разом, не злякались,
і бурмилі наваляли.
Хтось каміння наносив,
інший з нив вірьовку звив.
Так встромили йому з сили,
що й дуби в лісах скрипіли.
По ухабах мішка драпав,
на передніх своїх лапах.
Клишоногий вповз додому,
дьорнув з медом 200 грам.
Озирнувсь ведмідь навколо:
він з собою сам на сам.

Далі важко тут сказати,
хто і що з цього пойме.
Тільки страхом керувати,
кульку з себе надувати,
й вірити в свою дурню —
здатен той, хто втратив нюх.
Втратив хто зв'язок зі Світом,
той в барлозі буде жити,
та смоктати волохату,
і космату свою лапу.
Поки інші всі разом,
творять спільний Світ кругом.

 

* * *

 

16.

***
Відчайдух, чи щось ти там шепочеш,
коли біжиш в атаку на орду?
Чи спиш хоч дві години ти що ночі,
під канонади вибухів в степу?

Про що ти думаєш там, незнайомцю?
Чи слухаєте вільнії пісні?
Чи це у нас, тут, де немає фронту,
всі в мріях переможні бачать сни.

А може ти втомивсь й хотів би матір,
яка зараз картоплю вибира,
стареньку так ласкаво обійняти,
щоб проступила радісна сльоза.

Сказати їй, що дуже її любеш,
й картоплю допоможеш занести.
Натомість зараз землю ти утюжиш,
там, де біжать вчорашнії кати.

Вони біжать від єдності народу,
твій подих координує їх ходу.
Кати не здатні відтворити вроду,
лиш зазіхають на чужу свободу.

Не розуміючи і значення того:
"що ж то така за дивная свобода?
вказівки бути вільним не було..."
Вони й в полоні дихають з нагоди,
повітря втягуючи, ніби крадучи.

Ти дивишся на це все з розумінням,
а може просто вже до всього звик.
Війна все перетворить на насіння,
залляє кров'ю тих, хто вчора зник.

Не відчував ти духу перемоги,
та відступать бажання не було.
Втім й досі вперто йдеш по цій дорозі,
вкотре звільняючи від окупації село.

Хто ти? І де береш ті сили?
Ми іноді і тут стаєм захоплені жахом.
А ти все точиш на руснявих свої вила,
і гониш в стійло їх дубовим батогом.

Вони кричать, підвизгують та плачуть,
слово "отєчєство" мішають з матюком.
"Вєлікороси" вчать урок під нашим,
простим, та впертим, українським мужиком.

 

* * *

 

17.

***
Чи знав ти Кий, від тебе й Каїн народився?
На Півночі він збудував собі юрту.
Після схотів у твою хату заселитись,
коли під Сходом стало вже не в моготу.

Та тільки сонечко втікає швидко,
і Захід зрозуміло пояснив:
"За стіл сідати з людожером прикро",
і двері перед братовбивцею закрив.

Каїн гріхів не визнав за собою:
кажуть, свиня, якщо скуштує кров людську,
то неї прИйдеться звести на бойню,
інакше скоїть, божевільная, біду.

Втім, Каїна ганьба й зневага Світу,
лякають поки тільки уві сні,
він каже, що навколо всі — каліки,
реальність же ховає у пітьмі.

Коли з братами, Кий, ви закладали,
Величне місто, треба було вам,
московські болотА вкрити садами, 
бур'ян щоб після не засіявсь там.

По праву ми — твої законні діти,
а Каїни — блукали сотні літ.
Роздмухав покаяння їхнє вітер,
і в котре меч пускають вони в хід.

Не кожен може зватися нащадком,
лиш той, хто доглядав своїх батьків.
московія нехай шукає спадку,
в північно-східних мешканців степів.

 

                           

 

Картина Любові Міненко.

Картина Любові Міненко.

Поезії надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторнки".

 

 

Дивіться також на "Малій Сторінці":

Артем Кулигін, поет і адвокат.Артем Кулигін — юрист за освітою, але має талант поета. Поезії про наболіле линуть до нього, немов самі собою... Читаймо...

"Моя Батьківщина, моя ти родина,
Для мене ти втіха в нестерпну годину.
Вважаю, що ти, для мене любов,
Якою захоплена знову і знов.

Сумую без тебе, як дощ восени,
Тебе поважаю й тобою пишаюсь.
Для тебе зроблю я на світі усе,
Життя я віддам заради тебе."

(Артем Кулигін)

 

 

Вірші про війну"Коли закінчиться війна,
Я хочу тата обійняти,
Сказати сонячні слова
І повести його до хати,
Ти – наш Герой! Тепер щодня
Я буду дякувати Богу 
За мирне небо, за життя,
Всім, хто здобув нам ПЕРЕМОГУ!"
 
(Ірина Мацкова)​
 

 

Вірші про Україну

УкраїнаДумки українських поетів про рідну країну, їхні відчуття до української землі і нашого народу — все це юні читачі зможуть знайти в представленій добірці віршів про Україну від Ганни Черінь, Юрка Шкрумеляка, Наталки Талиманчук, Іванни Савицької, Уляни Кравченко, Яни Яковенко, Василя Симоненка, Івана Франка, Володимира Сосюри, Катерини Перелісної, Богдана-Ігоря Антонича, Марійки Підгірянки, Миколи Чернявського, Володимира Сіренка, Іванни Блажкевич, Грицька Бойка,  Миколи Вінграновського, Платона Воронька, Наталі Забіли,  Анатолія Камінчука, Анатолія Качана,  Володимира Коломійця, Тамари Коломієць, Ліни Костенко, Андрія Малишка, Андрія М’ястківського, Івана Неходи, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, Максима Рильського, Вадима Скомаровського, Сосюра Володимир, Павла Тичини, Петра Осадчука, Варвари Гринько та інших відомих українських поетів.


Останні коментарі до сторінки
« «Подихи життя» — воєнна лірика від Артема Кулигіна»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми