Андрій М'ястківський
ВИШИВАНКА
(збірка оповідань)
Завантажити текст збірки оповідань Андрія М'ястківського "Вишиванка" (txt.zip)
До ілюстрованої художником Васильом Химочкою збірки "Вишиванка" увійшли короткі оповідання Андрія М'ястківського: "Неня", "Наш рід", "Вірші Тараса Шевченка", "Сонечко", "Хлібчик", "Люлі-люлі, люба лялю", "Марійка", "Випав зубчик", "Жай-жай", "Весело було", "Пустотливий дощик", "Щедрівочка".
НЕНЯ
— Розкажи-но, онучку, нені, що ми сьогодні бачили в гаю,— попросив Дмитрика дідусь Демид.
— Якій нені? — питає Дмитрик.— Де вона?
— Он збирається вечерю нам варити.
— Так то ж мама.
— Вона і мама, і неня.
— Мамо, ти неня? — допитується в мами Дмитрик.
— Так, синочку,— усміхається мама.
— Вона ще й матінка, матуся,— додає дідусь Демид.
— Чому так багато? — дивується малий.
— Бо така багата мова українська. Це ж гарно, Дмитрику.
— Гарно,— каже хлопчик,— і неня, і матінка, і матуся — це моя мама.
НАШ РІД
Мама вишиває на білому полотні зелений барвінок, жовтогарячі чорнобривці, сині волошки. Навіть маленьку качечку-утінку вишила.
— Що це буде, нене? — питає Дмитрик.
— Українська святкова сорочечка для тебе.
— Чому українська? — допитується хлопчик.
— Бо вишиваю такі квіти, які ростуть на нашій землі. А земля наша зветься Україною. І ти — маленький українець.
— А ти, мамо?
— І я, і твоя бабуся — українки, твій татко і дідусь українці. Ми українського роду і любимо нашу землю, наші квіти. Україна — як наша рідна хата.
— А у наших сусідів не такі самі квіти цвітуть, як у нас?
— І такі, й інакші — свої, тому й вишивки в нас і схожі, і різні.
ВІРШІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
— Розкажи мені, Дмитрику, який же твій дитячий садочок? — просить Дмитрика дідусь Демид.
— А хіба ви не бачили?
— Бачив, та не роздивився як слід,— жартує дідусь.
— Навколо ростуть дерева — вишні, яблуні, груші, тому — садочок. А перед вікнами — пам’ятник Тарасу Шевченку.
— А хто це такий, Дмитрику?
— Наш український поет. Він написав книжку, що зветься «Кобзар». З неї Валентина Сергіївна читала нам:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива...
— Додолу верби гне високі, горами хвилі підійма,— замріяно доказав дідусь.
— Правильно! Ви теж колись у дитячий садочок ходили?
— Не ходив, онучку, бо тоді не було дитячих садочків, але вірші Тараса Шевченка всі знають.
— Дідусю, я так хочу вивчити азбуку і прочитати весь «Кобзар»!
СОНЕЧКО
— Йдучи до дядька Степана, я побачила, що й сонечко йде зі мною понад ясенами, понад черешнями,— розказує своїй мамі Наталя.— Прийшла я на дядькове подвір’я, зупинилася — і воно зупинилося над дядьковою хатою... То моє сонечко. Правда ж, мамо?
— Авжеж, твоє...— сказада матуся.
— Так, так,— тішилась Наталя.— До дядька Степана тільки зі мною йшло. Потім разом ішли додому, я — вулицею, воно — небом. Хіба сонечко зі всіма ходить?
— Зі всіма, Наталочко,— сказала мама.— Воно і твоє, і моє, і таткове — єдине, воно для всіх людей і зі всіма ходить.
— Так багато людей, і встигає зі всіма?
— Встигає, доню...
ХЛІБЧИК
— В мене хатка — не хлівчик,
Я печу дітям хлібчик,—
співає Ганнуся, виліплюючи із глею паляничку, кладе її на дерев’яну лопатку і садить у піч, яку викопала з Оленкою на підгірку.
— Вже спікся? — не терпиться Оленці.
— Ще ні. Хлібчик так скоро не печеться,— каже Ганнуся.
— Він під сонечком дійде, воно гаряче.
— Трішки почекаємо...
Почекали.
Потім Ганнуся дістає із печі ту паляничку, кладе на піску проти сонця і каже:
— Хай засмагне...
Раптом із свого подвір’я вибігає Юрко. Він наміряється на паляничку ногою, щоб пофутболити, як м’ячиком.
— Не смій! — стали перед ним дівчатка.— Це хлібчик!
— Та він же із глею...— розгубився Юрко.
— Все одно не смій! Хліб-чик, розумієш?
— Вибачайте. Я ж не знав,— засоромлено проказав хлопчик.
ЛЮЛІ-ЛЮЛІ, ЛЮБА ЛЯЛЮ
У хаті тихо. Мама порається на кухні. Тато щось пише за столом у своїй кімнаті, а Наталя у спальні колише в іграшковій колисочці ляльку та приспівує:
Люлі-люлі, люба лялю,
Вчися слухати Наталю...
— Де ти цю пісеньку взяла? — увійшовши, питає мама.
— Ніде, вона сама взялась,— каже Наталя.
— Це ти придумала!
— Ні, мамо! Пісенька була ластівкою, літала, літала та й сіла мені на губи.
МАРІЙКА
Наталя розказує мамі про Марійку, з якою вона грається в дитячому садку:
— Така та Марійка смішна, що її можна по телевізору показувати.
— Ні, вона гарненька,— каже мама.
— Гарненька і смішна,— стоїть на своєму Наталя.
— А чому смішна? — допитується мама.
— Бо на лопату каже копата, на манну кашу — маня, а коли якось бабуся назвала її Машею, Марійка насупилася і сказала: «Маша — це машина, а я — Марійка».
ВИПАВ ЗУБЧИК
Коли Дмитрик їв яблуко, в нього випав зубчик. Не болів, тільки хитався, і випав, як маленький камінчик. Дмитрик затис його в жменьці, підійшов до дзеркала, роззявив рота і, побачивши щербину, сказав бабусі:
— Я вже беззубий.
— Не беззубий, а щербатий,— поправила бабуся.— Але не журися, новий виросте, а цей закинь на горище і прокажи: «Мишко, мишко, візьми собі кістяний зубчик, а мені дай залізний!»
«Не хочу залізного,— подумав Дмитрик,— нехай виросте такий, як був».
ЖАЙ-ЖАЙ!
— Як кликати жайворонка? — питає маму Тарасик.
Мама трішки подумала і каже:
— Не знаю. Голубів кличуть: гулі-гулі, качок: вуть-вуть, курочок: ціп-ціп, а жайворонка...
— А коли гукнути «жай-жай»? — спитав Тарасик.
— Спробуй,— сказала мама.
— Жай-жай! — гукнув хлопчик у чисте небо, де щебетав маленький, як метелик, жайворонок.
Пташка перестала тріпотіти крильцями, почала падати додолу, стала більшою і пірнула в зелену пшеницю.
— Послухався,— тішився Тарасик.— Тепер і ти, мамо, знатимеш, як кликати жайворонка.
ВЕСЕЛО БУЛО
Дмитрик з Наталею цілу годину не гралися — працювали, прополювали грядку цибулі.
— Це бур’янець, а це цибулька,— казала Наталя.— Бур’янець виривати, а цибулька хай росте.
— Молодці! — похвалила обох Наталина мама, а потім спитала: — Ви не стомилися?
— Ні, нам було весело, бо на акації горобчики цвірінчали, наче на цимбалах грали,— веселили нас за роботою: жив-жив, жив-жив,— похвалився Дмитрик.
ПУСТОТЛИВИЙ ДОЩИК
Дощик був на святі, де на бубоні грав дід Грім. Так той Дощик розвеселився, розпустувався, так розтанцювався, що не міг зупинитися ні в полі, ні в лісі, ні в саду.
Підбіг до Зайчикової хати — тук-тук...
Підбіг до Лисиччиної хатки та в шибочку — стук-стук...
Підбіг до Оленчиного віконця, став дівчинку надвір викликати:
— Ходім, Оленко, до берізки!
— Боюся — змокнуть кіски.
— Хіба це страшно?
— Мабуть...
— Коли змокнуть — підростуть.
— А я змокну теж.
— І ти підростеш!
Бігає з Оленкою Дощик. Він зелене листя полоще. Умиває квіти й травичку. Викликає з хатки Лисичку-сестричку, Зайчика-побігайчика:
— Давайте затанцюємо танок!
ЩЕДРІВОЧКА
Перед Новим роком дідусь Демид навчав Дмитрика щедрувати:
Щедрий вечір, хато-світлице,
Сійся-родися, житечку й пшенице...
Дмитрик співав разом з дідусем та уявляв, як він прийде із дзвіночком до дядька Івана, до дядька Юхима і сам лунко, як дзвіночок, щедруватиме, як йому дякуватимуть, пригощатимуть цукерками, горіхами.
Він ще й посіватиме з правої руки:
Сію-сію, посіваю,
З Новим роком вас вітаю!
— Щедрування — це дуже давній народний звичай,— сказала мама.
— Хто давнє забуває, той теперішнього не знає,— щиро зауважив дідусь.
— Жито, пшениця — теж давнє, але щороку нове родить,— додав тато.
А Дмитрик, щоб не забути, пошепки повторював:
Щедрий вечір, хато-світлице...
За матеріалами: Андрій М'ястківський. "Вишиванка". Оповідання. Художник Василь Химочка. Київ, "Веселка", 1994 рік, 28 с.
Більше творів Андрія М'ястківського на нашому сайті:
