Аліса Коломієць
ДУХИ ДУХОВОГО
— А якщо дід побачить?
— Не побачить, він сіно на лузі косить.
Двоє хлопчаків спускалися вниз до річки. Один засмаглий, у потертих шортах і вигорілій на сонці футболці, з пшеничним чубом, що безладно стирчав на всі боки. Другий чорнявий, охайно вдягнений, у модній кепці з написом «Euro 2012».
Дорога різко заламувалася вниз, а потім знову вирівнювалася.
— Це Хомин берег, — пояснював Мишко. — Тут лише качки й гуси купаються.
З-за очерету випливли дві качки, жадібно хапаючи дзьобами ряску. Мовляв, так і є, купаємося. А зелений килим споришу на березі хизувався загубленими пташиними пір'їнками. Низько до води схилилися верби, ховаючи щось таємне від людських очей.
Тарасові навіть здалося, що з-за густого гілля за ними хтось стежить.
Хлопці рушили далі й ступили у смарагдовий тунель, де в найпекучіші дні панувала вогка прохолода. Пишні крони дерев змикалися над ними так щільно, що й сонця не було видно. Щебетали птахи і гуділи джмелі, пахнуло куширами і лепехою, а в повітрі розливалась літня безтурботність.
— А вода в цій криниці цілюща, — Мишко відсунув ляду старого колодязя і закинув припнуте міцним ланцюгом відро. Почекав, доки посудина притопиться і до половини набереться водою, а тоді потягнув угору.
Пили просто з цеберка, бо кухлика поруч не було.
— Гіркувата якась, — скривився Тарас.
Від кринички до човнів — шапкою докинути. Друзі завернули праворуч, де в затишку розчищеного від очерету і різаків плеса хиталося на воді кілька дерев'яних човнів. Мишко змовницьки всміхнувся і показово дістав із кишені шортів невеличкий ключик.
— А весла де?
— Дід у бур'янах ховає.
За кілька хвилин хлопці знайшли в лопухах два дерев'яні весла.
Крутнувся в заржавілому замку ключ, дзенькнув металевий ланцюг, відмотуючись від залізного кілка, і один із човнів поволі посунув від берега.
Зранку Мишко поцупив у діда ключа від старого дерев'яного човна і запросив кращого друга у плавання. Тарас живе в місті, але щоліта приїжджає в Духове до діда з бабою і завжди готовий встрягти в небезпечні пригоди.
Човен легко ковзав гладдю Удая. В очереті щось шаруділо і булькало, та хлопці не зважали. Відчуття абсолютного щастя торкалося до них гарячим сонячним промінням, розпорошувалося дрібними бризками від весла, танцювало іскринками на воді, вибухало щирим хлоп'ячим сміхом. По-черзі пірнали з човна в зеленаву річкову воду, що добре прогрілася зверху, але дихала прохолодою глибин.
Зелені кружальця латаття помережилися дрібними жовтими і великими білими квітками.
Мишко зістрибнув з човна. Підплив до водяних лілій, простягнув руку до найбільшої квітки з білими порцеляновими пелюстками. І вже хотів добре смикнути за довге слизьке стебло, як відчув: щось його тримає. Холодна шершава лапа міцно стисла зап'ясток і потягла хлопця під воду.
— А-а-а! Тарасе! Рятуй!
Тарас не міг розібрати, звідки лине голос Мишка. На річку ніби глек молока хто вилив — човен оповило щільним кільцем туману.
— Мишку! Мишку! Сюди пливи! — на весь голос заволав Тарас. Але звуки грузли в киселі туману. А потім човен повільно почав опускатися під воду.
Тарас як стояв на човні, так і плив, хоч тепер під водою. Дихав хлопець чомусь так само просто, як і на поверхні. До човна обережно, з острахом наблизилася істота, про яку він лише в книжках читав. За Тарасом злякано спостерігали величезні темно-зелені очі, подібні до плеса гірського озера, що віддзеркалює сяйво місяця. І він зачудовано дивився в ці очі, на бліде обличчя, міцно стиснуті вуста, крихітний носик і водоспад густого чорного волосся, що огортало тендітне дівча по самі п'яти. «П'яти? У русалок же мають бути хвости!» — відзначив подумки.
Хлопець зніяковів.
— Ти хто? — запитав, аби порушити застигле мовчання.
— Руся, річкова русалка.
— А де твій хвіст?
— Смішний! То лише в казках русалки хвостаті.
Вода сколихнулася. До Тараса і Русі стрімко наближалося щось незграбне, вкрите лускою, з виряченими зеленими очима і круглим носом. З бородою, обліпленою водоростями, і довгими, як у сома, вусами. З густого зеленого чуба стирчали вуха, схожі на риб'ячі поплавки.
Поруч плив наляканий Мишко.
— Мишку! Ти живий!
— Тарасе? А ти як тут опинився? О, ні, човен потопили! Що я дідові скажу! — від розпачу хлопець прикусив губу.
— Та годі вам! — істота, що супроводжувала Мишка, заговорила спокійно й примирливо. — У нас мало часу. Коли чари перестануть діяти, ви не зможете дихати під водою. Даремно хіба я слимака зачарував та його слизом відро намастив? Даремно кухлика від вас сховав, щоб ви прямо з відра попили?
Тарас відчув, що його нудить. Слимаковий слиз! Бе-е-е! Он чого вода з кринички гіркою здалася!
— Сідайте, хлопці, говорити будемо.
І всі разом умостилися на дощечках дідового човна.
Водяник відкашлявся й урочисто почав:
— За сивої давнини, як в Удаї плавали от-такенні лини…
— Дідусю, по суті кажи, — нагадала Руся.
— Кх-кх, добре. Діти, колись давно духи природи і люди жили разом. Домовики помагали жінкам у господі, амбарники стежили за порядком у коморі. Лісовики показували дітям галявини смачних суниць у лісі, а водяники заганяли рибу в сітки рибалок. Дівчата водили хороводи з мавками, а хлопці дарували русалкам квіти.
Руся зиркнула на Тараса.
— Красивий і довершений то був світ, — зітхнув Водяник, — але злі духи повстали проти нашої дружби. Нашу допомогу людям вони вважали принизливим служінням.
Щоб налаштувати людей проти духів, злі сили почали коїти лихо. Заманювали подорожніх на трясовину боліт, лоскотали до смерті рибалок, коли ті дрімали на човнах, били посуд у хатах і доводили до сліз малечу.
Наш світ розколовся. Люди почали боятися духів. А кого боїшся — того хочеш позбутися.
Водяник закліпав повіками, стримуючи сльозу.
— І тоді добрі духи, котрі прагнули злагоди з людьми, заснували таємне поселення. Мальовничу долину на березі річки Удай, заховану за горами і лісами, назвали Духове.
Зажили, як у старі добрі часи. Ловили разом рибу, збирали гриби, влаштовували веселі свята. Ще й від усякої біди стерегли духи свій край.
Одного дня до села прийшов подорожній. Його гостинно зустріли, погодували і вклали спати на пахучій соломі під зоряним небом. Духи спершу поховалися, а коли подорожній заснув, узялися до звичної роботи.
Та не спав він, а лише прикидався! Побачив, що в Духовому люди й духи дружно живуть, і розгнівався дуже. Чому це в його селі Болотяник шкоду робить, а місцевий квіти-незабудки біля кладки садить? Заздрість чорна огорнула його душу.
Попрощався він зранку, наче нічого й не сталося, а сам до лихого чаклуна подався. «Проси, — каже, — що хочеш, а спричини розбрат між духами і людьми в Духовому!» Чаклун дав йому ножа і наказав: «Літньої ночі, коли місяць буде уповні, йди в село. Знайди старезного дуба на горі біля цвинтаря. Обійди його тричі проти Сонця, вимов закляття, що викарбовано на руків'ї ножа. А тоді щосили встроми в стовбур того дерева. І опуститься туман на село. І запаморочиться в людей у головах, і перестануть вони духів чути й бачити. Та за послугу мою віддай мені радість усього твого життя. З тої миті, як чари подіють, ніколи більше нічого не потішить тебе!»
Водяник замовк, тяжко зітхнув, а тоді продовжив:
— Так усе й сталося. Люди перестали відчувати нас. Не наливали більше молочка домовикам, не плели віночків русалкам, не лишали мавкам барвистих стрічок у лісі. Духи не могли зрозуміти, що сталося? Чому люди не хочуть з ними дружити? Образилися навіть.
Та одного разу повернувся до села той лихий чоловік. Приплив човном по Удаю. Плакав гірко і сам себе сварив: «Нащо я таке наробив? І людям нашкодив, і собі. Не думав я, що так важко без радості жити!»
От тоді я й дізнався про все. А головне — почув, як чари розвіяти! — Водяник усміхнувся так щиро, аж вуха-плавники залопотіли на голові.
— Почекайте! — втрутився Мишко. — Як же тоді ми вас бачимо?
Водяник зареготав:
— Ой, хлопче, який ти нетямущий! Нащо, по-твоєму, ми вас під воду чарами затягли? Під воду туман не проник! Русалок і водяників на глибині можна й почути, й побачити. Та ось біда: люди не можуть дихати під водою, то й не заходять до нас у гості.
Тарас, хоч і поглядав увесь час на Русю, уважно слухав Водяника. А тому спитав:
— То як же ті чари можна розвіяти?
— Лише прямий нащадок у сьомому коліні чоловіка, що закляття читав, може його зняти. Літньої ночі, коли місяць буде уповні, треба знайти саме той дуб на горі біля цвинтаря і висмикнути ножа. А тоді обійти дерево тричі за Сонцем і прочитати закляття навпаки: від останнього слова до першого.
— І де ж того нащадка шукати? — розчаровано хмикнув Мишко.
— А не треба його шукати, він уже тут, перед нами.
Три пари очей втупилися в Тараса.
— Ми знали, що це ти — усміхнулася Руся. — Кожного літа раділи, коли бачили тебе в селі. Чекали, поки підростеш, бо раніше 12 років не можна чаклувати. Нарешті цей час настав!
У глибоких очах русалоньки зблиснула крихта надії.
Човен різко смикнувся і, наче ліфт, поповз угору. Та щойно він виринув з води, як Водяник і Руся ніби розчинилися в повітрі. А тоді щось булькнуло і зашаруділо в очереті.
— Оце так поплавали…
— Фух, добре, що човна не втопили!
І хлопці погребли до берега, вихлюпуючи воду.
— Але як він міг? Той мій далекий пращур… навіщо він це зробив?
— Всі люди помиляються…
— Ага, а наслідки часом плачевні...
Того дня Мишко з Тарасом допомагали дідові перевертати сіно. Бабуня принесла хлопцям обід — вареники з вишнями і пряжене молоко. Посідали на траву в холодку, розклалися. Друзі аж замуркотіли від задоволення — так смакували їм пухкі солодкі вареники з легкою соковитою кислинкою. А дід з бабою про своє розговорилися.
— Думала сьогодні капусту солити, — долетіло до хлопців, — так повний місяць, не буду. Хай уже на молодика, щоб не кисла получилася.
Мишко з Тарасом перезирнулися.
— Підеш? — серйозно запитав Мишко.
— Піду.
— Я з тобою.
Мідний диск місяця повис у небі. Друзі мовчки піднімалися на гору.
— Боїшся? — спитав Мишко.
— Якби я на Удаї був сам у той день, то подумав би, що перегрівся на сонці, а Водяник і Руся мені примарилися.
— І не кажи! Важко в таке повірити!
— Де ж того дуба шукати? Знаєш?
— Повертай праворуч, отуди, — підсвітив ліхтариком Мишко.
На високій горі, з якої взимку відчайдухи з'їжджають на санках, росли старезні кошлаті дуби. Мишкові вони нагадували велетів-охоронців, які стережуть село.
Тарас підійшов до найпершого і провів рукою по стовбуру.
— Як того ножа знайти? За стільки років він, мабуть, корою обріс.
Тієї ж миті міріади світлячків замерехтіли навколо дуба, що стояв трішки осторонь від інших. Хлопці зачудовано спостерігали за дивом.
— Подивися, це знак!
— Або лісові духи помагають, просто ми їх не бачимо.
Цвіркуни деренчали мелодію літа. У повітрі розливалося настояне за день тепло, а Чумацький шлях виблискував розсипаною по степах сіллю.
Світло місяця вихопило з темряви дві постаті, що наближалися до старезного дуба. Іскри світлячків помалу згасали.
Тарас обійшов навколо стовбура, обмацуючи кожну тріщинку на корі.
Під його долонею щось запульсувало.
— Тут!
Руків'я древнього ножа ковзнуло хлопцеві в руку. Цієї ж миті чорні хмари заступили місяць. Зірвався вітер, затихли цвіркуни.
— Мишку, присвіти ліхтарем, нічогісінько не бачу.
Хто ніколи не розчакловував, той не знає, якою силою потрібно для цього володіти. Кожне слово виснажувало Тараса. Язик заплітався, терпнув, хлопець позіхав, із неймовірними зусиллями вимовляючи кожен звук.
Так пройшов перше коло.
Ноги не слухалися, підкошувалися, перечіпалися. Тарас падав, але знову піднімався. Мишко йшов поруч, світив ліхтариком і підтримував друга за лікоть.
Так пройшли друге коло.
Але третє… третє коло було найважчим. Бо в одну мить хлопець утратив інтерес до справи. Його обплела павутина забуття.
— Мишку, ходім додому. Чому ми так пізно тиняємося на горі?
— З дуба гепнувся чи що? — Мишко не розумів, що сталося з його другом.
— Дочитуй, кому кажу!
Тарас відчужено дивився на руків'я ножа.
— Що про нас Водяник з Русею подумають?! Що ми злякалися? Чи що нам байдуже до всіх духів разом узятих?
І раптом Тарас згадав величезні темно-зелені очі, подібні до поверхні гірського озера, що віддзеркалює сяйво місяця. Руся! Яке красиве ім'я! Як русло спокійної ріки. Як ранкова роса на траві. Як…
— Гляньте на нього! — вибухнув гнівно Мишко. — Стоїть та ще й либиться! А злі чари хто розвіювати буде?
Тарас стрепенувся. Руся. Так, хоча б заради неї він мусить завершити. Русалка ж вірить у нього!
І щойно хлопець ступив останній крок і вимовив останнє слово, як упав знесилений на траву. Мишко присів поруч:
— Друже, ти чого? Ти це зробив! Ти зміг!
І ніч ожила. Навколо все зашаруділо, засопіло, заскреготало. До хлопців уважно придивлялися духи лісу. Визирали з торішнього листя сіренькі лесавки — дід і бабця Лісовика. Легко погойдувався на гілці Літник — дух теплих літніх вітрів. Пурхала поруч Мерцана — покровителька стиглих хлібів. Перешіптувалися красуні-мавки, тримаючи в руках кошики зі світлячками.
— Дякую! — прошелестів тихо Лісовик, але на очі хлопцям не показався.
Тарас сів, спираючись долонями на шовковисту траву.
— Не можу в це повірити!
Відтоді люди в селі Духове приятелюють з духами природи, як колись давно їхні пращури.
А Тарас уже наступного ранку помчав до Удаю з букетом польових ромашок для русалки Русі.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Редакторка Міла Кац.
Ілюстраторка Марина Ніколаєва.
Читаймо також на "Малій Сторінці":
