АБУ-КАСИМОВІ КАПЦІ
Арабська казка
X. ОСТАТНІЙ УДАР НА АБУ-КАСИМА І ЙОГО ПОЄДНАННЯ З КАПЦЯМИ
Вечоріло, сутеніло...
Чи було яке там діло
В Абу-Касима, чи ні,—
Щось весь день було так нудно,
Думать годі, спати трудно,
Прочуття якісь скрутні…
То походить, то знов ляже,
То щось пише, то знов маже,
То чита святий Коран,
Та слова перед очима
Скачуть, кров у виски грима,
Мов о стіни б'є таран.
Прочувало серце лихо,
Билось і квилило тихо,
Мов голодне немовля,
Та холодний ум старечий
Невиразні тії речі
Душить, цитька, придавля.
Та нараз — всесильний боже!
Що се все значити може?
Крик розлігся, наче грім.
Голосів страшна громада
Репетує: «Зрада! Зрада!
Тут він! Тут! Його се дім!»
Абу-Касим теє чує —
Вже не мислить, не міркує,
Похолов увесь, як труп.
Серце вже йому сказало:
«Знов на тебе лихо впало!»
І вже жде скажених куп.
А надворі люд лютує,
Ломить двері, репетує:
«Де він? Дайте нам до рук
Сього жида, водокрада!
Розтоптать його, як гада!
Мало смерті! Мало мук!»
Абу-Касим весь здригнувся,
З остовпіння враз прочнувся,
Ледве дишучи, піднявсь.
Сил остатніх добуває,
Проти люду виступає
І отак до них озвавсь:
«Люди добрі, горожане!
Що се за таке погане
Діло мав я поповнить?»
Та юрба його запекла
Заглушила: «Згинь! До пекла
Йди чортам отак служить!»
І ручища вже тугенькі
Хап його, мов у обценьки,
В'яжуть, крутять, аж хрустить.
Сотня голосів гукає:
«Зараз смерть тебе чекає!
Гріх живцем тебе пустить!»
«Люди добрі,— плаче Касим,—
Я ж безсильний, я ваш в'язень;
Бийте, вішайте мене!
Я вам вирватись не в силі,—
Та скажіть, сусіди милі,
Що зробив я так страшне?»
«Що зробив? Огидну зраду!
Ти хотів весь люд Багдаду
Спрагою на смерть вморить!
Ти заткав нам водопровід,
Ти був бунту й шуму повід!
Признаєш, чи хочеш крить?»
«Признаватись? Боже правий!
Ти мій свідок, ти ласкавий,
Ти невинність не скривдиш!» —
«Що, невинність? — люд скрегоче.—
Він вдавать невинність хоче!
Ось наш доказ! Погляди ж!»
Люд в тій хвилі проступився,
Хлоп у хату протовпився,
Мокрий, ззяблий, ледве ліз;
Оберемком, у охапці
Абу-Касимові капці
Він, постогнуючи, ніс.
Серед хати їх придвигав,
Гепнув, аж весь дім заплигав,
В батька, матір так і гне:
«Бий тебе суха ялиця!
Чи ж не гріх то? Чи годиться
Так морочити мене?
Пане,— тут гукають люде,—
Що отев ваш мебель буде?
Я не знаю. Та коли
В водопровід ви їх ввергли,
Всьому місту воду сперли,—
Гарний плід ви здобули.
Знайте, наші люди штири
Мало смерті не пожили,
В сперту лазячи діру;
Їм на ліки і всю плату
Ви дасте, коханий тату,
Бо я шкіру з вас зідру.
Знайте далі: щоб ті капці —
Кроть за ногу вашій бабці! —
Із каналу там дістать,
Мусили ми— на сумління! —
Водопроводу склепіння
На три лікті руйнувать!
Що за се вам добру плату
Подиктують з магістрату —
Будьте певні, пане мій!
А тепер іще за працю,
Що приніс вам сюю цяцю,
Заплатіть мені як стій!»
Абу-Касим слів тих слухав,
Наче чемерицю чюхав,
Далі скрикнув: «Божий суд!
Люди! На стіну не лізьте!
Забийте мене, повісьте
Без розмови зараз тут!
Жить обридло! Надокучив
Сам собі я й вас намучив…
Видно, бог мене прокляв.
Най сповниться суд сим часом».
Те сказавши, Абу-Касим
Тяжко-важко заридав.
Втім народ заметушився,
У дві лави розступився,
Ага в хату увійшов,
А за ним грізнії мари:
Поліцейських штири пари
З криком: «В ім'я права! Гов!
В ім'я права! Всі тут разом!
Хто між вами Абу-Касим?»
Абу-Касим мовить: «Я».—
«Маєш з нами без протесту
Йти до міського арешту —
Воля власті, не моя».
Абу-Касим похилився,—
Вже не плакав, не молився,
Знав, що й тут йому капут.
Там, у міській буцегарні,
Дні йшли й ночі незугарні,
А він ждав та й ждав на суд.
А тим часом комісарі,
То по штири, то по парі,
В його домі так і шпять:
Урядують, оглядають,
Щось цінують, викладають,
Риють, порпають, глядять.
Довго порались — та марно,
А вкінці списали гарно,
Що хотілось їм списать;
Абу-Касима з арешту
Привели, аби всю решту
Присуду йому сказать.
«В імені царя і бога!
Щоб був пострах і тривога
На зломислених усіх,
Щоб всі проби зради й бунту
Вирвать з коренем, до шпунту,
Зав'язать, мов кицьку в міх —
З огляду, що Абу-Касим
Вперто, злобно раз за разом
Наш нарушував спокій,
Врешті стримав водопровід,
Тим до розруху дав повід,
Страту касі містовій —
Ми, правителі народу,
За ті збитки, за ту шкоду
Ухвалили у секвестр
Дім підсудного узяти,
Все, що мав, сконфіскувати
І вписати у реєстр.
А що слідства урядові
Дібр движимих в його домі
Ніякіських не знайшли,
Окрім капців колосальних,
Що причиною фатальних
Всіх пригод його були,—
То ми з огляду й надії
На літа його старії
Ухвалили записать
Щоб знав наших ласк ехетріа,
Без заплати такси й штемпля
Капці ті йому віддать.
Присуд сей — то слово боже.
Винуватець вправді може
Жалуватись до царя,
Та се будуть нам докори,
Знак зухвальства й непокори,
А за се не жди добра.
Тож гляди, ти, діду клятий!
Пробуй лиш рекурсувати,
Зараз у тюрму підеш.
А вже там тобі на пробу
Ми такого всиплем бобу,
Що й рішенця не діждеш».
Абу-Касим аж здригнувся,
В три погибелі зігнувся,
Руки к серцю приложив;
«Ай, панове! Золоті-сьте!
Все приймаю, хоть повісьте,
Бо на все я заслужив.
А отеє, що в своїй ласці
Віддали мені ви капці,—
Се глибоко чую я!
О, бо добру я тюрму мав,
В пості й холоді роздумав,
Що за скарб в них маю я.
Бачте, був я зла катряга,
Безсердечний скупиндряга,
Від голодних дер я хліб,
Голих, бідних пер в болото,
Лиш у срібло та у злото
Душу всю свою загріб.
Та аллах благий та бистрий,
Знать, добра доглянув іскри
У душі моїй на дні;
Сими капцями, мов міхом,
Іскри ті роздув з успіхом
У могучії огні.
Все моє добро дочасне,
Все, що я вважав за власне,
В тих огнях, мов труск, спалив,
Щоб хоч на старії літа
Вільно міг я в світ глядіти,
Всіх любив, його хвалив.
Капці, скарбе мій великий!
Вами ж то нога владики
В мою душу увійшла!
Вами бог мене, сліпого,
Вивів з пітьми, із грузького
Багновища злоби й зла!»
І до капців своїх бідних
Він припав, немов до рідних,
Їх любовно цілував,—
Далі, шнура розмотавши
І на плечі їх поклавши,
Добре знов їх прив'язав.
«Ось, панове, так віднині
Аж до смертної години
В місті буду я ходить —
Жебраком, та богомільним,
Та від зла й покус всіх вільним,
Буду капці ті носить».
Се сказавши, поклонився
І помалу віддалився.
«Одурів»,— рекли пани.
Серце трохи в них щеміло.
«Ну ж халіф узнасть, в чім діло?» —
З страхом думали вони.
Та вспокоїлися живо.
Абу-Касим став правдиво
Щирим, дійсним жебраком.
Вулицями волочився,
Під мечетями молився,
Тричі в Мекку йшов пішком.
Довго він прожив ще в бозі,
Вмер десь голий у берлозі,
З капцями його затим
По-жебрацьки й поховали,
Споминали, величали —
Він турецьким став святим*.
------------------------------
* турецький святий у нашій і польській народній приказці значить голяка, чоловік без маєтку (goly jak turecks swiety)
За матеріалами: Іван Франко. "Абу-Касимові капці". Арабська казка. Малюнки Анатолія Базикевича. Київ, видавництво "Веселка", 1984, стор. 85 - 97.
Читайте усі розділи казки "Абу-Касимові капці" Івана Франка:
