Сергій Губерначук. Цикл поезій "Озеро Зе́ро"

Сергій Губерначук

Озеро Зе́ро

Налякаю тебе голубою гостинністю
на далекому й жовтому озері Зе́ро.
Усолоджу високим вином з вірогідністю,
що зломлю об портрета твойого всі пера!

Обпишу горизонти вбрання надвечірнього
малювцем післяфарб – аж не вистачить місця!
Не цнотливою ніччю – зорею дочірньою
почеплю на правиці одруженій місяць.

Ти моєю озвешся на вранішній порух.
Соломи́нкою випливеш з озера Зе́ро.
І зламаєшся гордо в обіймах просторих,
як скрипіли й ламались малюючі пера!

Кароока надіє моя невпорочена,
я цікавість твою вдовольняю для себе.
Ти любити не вміла – й потрапивши в збочини,
вже ніза́що не матимеш в інших потреби.

Я клоную себе, бо мене так багато!
Я повинен заповнити озеро Зе́ро!
І в собі всю тебе пропливти, обкупати,
і вродити нову зорелику Венеру!

Золотою водою в обурені погляди
вдарить хвиля твоя з полотна ще сирого,
і яскраво осяється розум – що доля ти –
й ледь не вискочить серце з живого порогу!..

…Це все буде тоді, як тобі перехочуться
ці далекі листи, це псування паперу…
У чутливій воді тихо мрії полощуться
на далекому жовтому озері Зе́ро. 

5 вересня 1999 р., Київ

Червоний буйвіл п’є…

Червоний буйвіл п’є.
Вже в озері нема.
Повітря сохлим тхне.
По Африці зима.

Червоний буйвіл п’є.
Є ніздрі повні мух.
На спині ґави є.
Води нема, є дух.

Він сильний, він ще п’є
уявну рідину,
де бегемот встає
і тупає по дну,

де тростина вмира,
і смерть чеканий гість.
Це африканська гра,
де хто кого поїсть.

Чи тигр-тореодор
його сьогодні вб’є,
коли, мов кров з-під шпор,
червоний буйвіл п’є?

Чи пума не дарма́
в савані дожида,
коли для всіх зима –
однакова біда?
 
Гіпопотам упав
і покидає нас.
Мільйони чорних ґав –
в його останній час.

Немов один Адам
в мільйонах чорних єв,
зимує буйвіл там.
Він – сонце, воду п’є.

20 вересня 1994 р., Богдани́ 

Соняшник

У бе́резі – сонце на чільному місці,
з пелюстками жару навколо кружала,
там стигне насіння в оранжевім листі,
то день усі зорі бджолою пожалив.

Над цвітом тим – неба священна заграва,
під ним перепілка ступає, мов пава,
і я, зачарований, ступенем вище
у світі, де сонячна квітка горить ще!

Зберу насінини, всі ночі і днини,
лузатиму їх, ідучи по стежині,
і кожного ранку саджатиму зерня,
щоб квіткою – сонце й малюнком – майстерня!

11 серпня 1994 р., Богдани́ 

Художник

У сухо́тах осінніх, 
        у пустотах морозних,
по зі́гнутих спинах
        дерев грандіозних,
над брамами храмів,
        у ближніх печерах,
і в дальніх – і в дальніх,
        і в жовтих паперах,
між думкою й словом,
        на ментах моментів,
в оркестрі чудовім
        між аплодисментів;
де бігає сумнів,
        де потяг відходить,
усюди, де трудно,
        і протяг холо́дить,
і навіть де щастя
        найменша ознака,
де мріяв про вас я,
        й за мною хтось плакав,–
у то́му повітрі,
        у тих атмосфера
по мокрій палітрі
        виходив на берег
мій пензель високий,
        під фарбою злегка,
малюючи око, 
        в якому – веселка. 

9 листопада 1994 р., Київ

Тобі невідома мелодія білого лебедя…

Тобі невідома мелодія білого лебедя.

Коли розгубилися очі
        і плечі твої зні́тилися,
я́к знати могла ти 
            Слово,
таке випадкове і рятівне?

"Осінь," – промовила ти
        і кинулася до дерева.

І тиша, якої стояло багато,
        на менті одно́му
тріснула,
викотивши стиглий каштан
        із колько́ї мембрани.

Не рано – не пізно, а так вчасно – "осінь".

І от у таку суєту
        я почув
        мелодію білого лебедя:
з дерев позлітали
        пернаті партитури "осені",
ніби для оркестру;
але був єдиний кивок голови
        білого лебедя.
Це значить, що в нього під горлечком
            глибоко є:
"я вдячний, послухайте серце моє".

Воно калатало.., і ти – відгадала
        мелодію білого лебедя.

22 вересня 1993 р., Київ

Передчуття

На кінчиках пальців твоїх
миттєвості, стиснені в вічність.
Лише доторкнися смичком –
і ти їм даси свободу…
Вони утечуть аритмічно
повз нерви натягнених струн.
Це буде твій власний струм
із звуків чужого століття…
Це сльози моєї скрипки
на кінчиках пальців твоїх…

30 – 31 березня 1989 р., Київ

*  *  *

Довгі нігті з тонки́ми закінченнями,
елеґантно лаковані в червінь,
зранку – матові, вдень – освічені,
уночі, – ніби з пластику, мертві,
обплітають чоло, заповзають у вухо,
у шершавій щоці вовтузяться,
мов красива змія, повна сонного духу,
перш ніж тихо вкуси́ть – підлабузнюється,
мов зміїна сім’я, скута разовим голодом,
виробляє єдину тактику,
так ці нігті томливо, задовго, ще змолоду
роздирають його по клаптику.

20 серпня 1994 р., Богдани́ 

Невдача

Морок. Мороз. Ворони
кашляють на каштані.
Урни димлять на пероні.
Поїзд утік останній.

Місяць наставив роги.
Вітер за комір лізе.
Кіт перебіг дорогу –
зараз вкрадуть валізу.

16 березня 1989 р., Київ

Ілюмінацій грайво переморгується…

Ілюмінацій грайво переморгується,
тролейбуси скотилися у яр,
і далі – ні на колесо. 
Депо.
Наліво – супермісто.
Направо – юність і дитинство.
Угору – сон.
Униз – кошмар.
Не має значення куди,
іди.

Якщо ти музики захочеш,
послухай, як комахи дзеленчать...
або як струм на дроті тонко морзе пише.
А звикнеш – 
буде тиша,
ти-ша.

А он людина рання йде,
яка навчити віршів може...
Те. Ша.
Потисне руку серед поля,
потя́гне до найближчої тополі, 
ото душа!
Ото Тарас Шевченко.

Якщо ти пригадаєш Катерину,
зустрінь Оксану –
і малюй картину.
Або прокинься рано-рано,
біжи у луг, знайди калину –
й малюй Оксану,
теж картину.

Але у лузі ти зустрів корову
німецької породи,
чорно-білу.
Вона картину з’їла.
А Катерина подоїла,
обтерла вим’я – й дрином, дрином, дрином!,
якщо ти пригадаєш Катерину...

Ось це село, де день.
Де мальви і жоржини.
Де до обіду не працює магазин.
Де тракторець на всіх один.

Годі йти.
Лишайся.
Ось тобі хата, двір.
Колодязь.
Молода і красива.
Ковбаса, сир.
Безсуєтність сива.

Ні?
Вертайся в депо...
Ні.
Ну, то мовчи мені,
бо як дам!
То буде мало місця!

Ось тобі цяця.
Ось мамина циця.
Грайся й смокчи.
І мовчи!

Ти безголосий ідеш.
Не маєш значення куди...
ну, йди.
Але далі інша країна.
Не Україна.
Польща, Німеччина.
Сполучені Штати.

А тут твої батько і мати.
Тобі наплювати?
Тут твоя ти-ша
і Те, Ша.
Тобі наплювати?
Тут Бабин Яр,
а там Освенцім!
Там за таку роботу
не платять пенсій!
Там інша мова,
і кольорова корова, –
а не та їхня,
яка для нас но́ва,
не чорно-біла,
яка для них застаріла!
Там тебе поховають як еміґранта...  

Ні.
Ти йдеш не за кордон.
Ти ходиш по собі.
І не по сьогоднішній Україні,
ще жовто-синій,
а по вчорашній,
по ковбасі домашній,
по сирниках і по фарбованих яйцях.
Прийшла пора міняться?
Осучаснюваться!

Тебе не влаштовує ні місто, ні село.
Ні те, що буде, ні те, що було.
Ні.

Ти типовий українець.
Якому все рівно...

Я розумію, 
бо це я.
Розумію...
Просто інакше не вмію,
не хочу,
не буду,
не треба.
Так.

Радієш уже тому, що маєш.
А більше не вмієш, не хочеш,
не будеш, не знаєш.

Мабуть, потрібна ще одна окупація.
Ні.
Ну то сходи за кордон, – 
там все одно
ненаперепереморгується ілюмінація. 

15 травня 1995 р., Київ

Робінзонада

На безлюддя сільських ландшафтів
визвірився собака на це́пу,
це доказ моєї бездарності, 
прорив свійських кілометрів,
це тиранія великого міста,
множена на нулі сповитух-пупорізок,
що жодну мою думку не приймуть
до складу мовних колізій,
це ізоляція.
    І от захоплені працею руки
        мозолять скупі обжинки,
        масолять обжиті ділянки
        з ранку до ночі,
        з ночі до ранку,
    і тільки бусли-еквілібристи
    високо міряють стра́ху вольти,
    вони вольтметри електродро́тів
    і жертви короткого замкн…
Хто́ на безлюддя сільських ландшафтів
визволить пса з це́пу,
щоб дичавів
і вчився жерти
жертви короткої смерті?
У кого не праця – ізоляція?
Хто у стані плачевних полотен
відбувається?
Кому усі діаґнози брешуть поліартрит,
коли він знає, що вирощує розу вітрів,
а грози злітаються
і крапають гроші?
Хто ці дощі занотовує у товстий зошит?
Хто Робінзон Крузо не я
і доказ моєї бездарності?

29 листопада, 1 грудня 1992 р., Київ

Порожня банка

Порожня банка – ґеніальна річ!
холодна – лід,
прозора – світ,
пластмасову по́кришку скинь:
море – вухо болить!
Чим літровіша за розміром,
тим більше почуттів,
тим менша твоя аномалія розвитку, 
тим краще…
Сям-там – 
а порожня банка
на припічку
або падає і вщент,
тоді ти шукаєш іншу
і не знаходиш… –
Феноменальний момент! 
прив’язаності до порожньої банки.

25 грудня 1992 р., Київ

Мечеть…

Мечеть.
Коралові орнаменти небес.
Магометанства молитовна сквира.
Сердешний дервіш, вирізавши хрест,
міняється з туристом на сокиру.

Коран.
А за курганом риє ураган
братерські ями догори ногами.
Мов постріли злилися в балаган,
скавчать чутки́ над бритво-голова́ми.

Плече-в-плече.
І чорну аличу пече
світило лежебоке у долині.
Палає алича.
        Горить мечеть.
Сердешний дервіш розганяє свині.

3 вересня 1993 р., Київ

Світозарство…

Світозарство.
Коли без тебе світ цей перевернеться,
уздри мене у світлі, яко птаха.
Усмійся, радосте моя, не обізлися.
Не облизися вуст сухих –
а воспари
до мене тільки.
Будемо тоді ми
не в чорних земах,
а в далеких змахах
притяжливостей наших голубиних.
Я в ту хвилину
на колінах злетлих
стоятиму у воздухах підваших
і говоритиму простити
світозарність моїх перенапружених гріхів.
Умить мене ти ве́рнеш у обійми.
То буде лестість гола і відверта.
То буде маєта тілесна.
То буде дещо перевтілене у щезнь,
якої тмінь,
якої світозарство.

2 липня 1994 р., Київ

Джунґлі

Вже пожерли жаби метеликів…
Осінні зливи.
Я розбив золотого келиха,
бо був щасливий.
Покотилися з нього яблука,
горіхи, сливи…
Розмаїття моєї африки
дощами змило.
Голі джунґлі – поліські тропіки.
Пречиста ниво!
Люди, хати,.. – мініАкрополіки.
Могильне диво!

28 – 30 серпня 1989 р., Богдани́ – Київ

Поки йде серце

О, ми! Вихиляємо небо,
хапаючи дощ за пронизок!
О, ми! Винаходим для себе
сферично-космічний ризик!
Де кожен віраж – то пришестя
Америки чи Росії.
Де смерть – золоте перехрестя
в моменті зачаття месії, 
в моменті зачаття месії.
Ми ті, хто упорав безодню,
мов циган коня за гриву.
Ми ті, чий собор великодній –
землі велетенська нива,
землі велетенська нива..,
де будеш ти, доки йде серце,
і будеш ти, доки йде серце.
Де будеш ти, доки йде серце..?
І будеш ти, доки йде серце.
Обличчя з людини зотреться.
Людина з обличчя зотреться.
Ми є херувими Господні!
Ми є серафими Господні!
До вас попри мури віконні
задля́ли молитви іконні,
задляли молитви віковні,
задляли молитви Господні.

26 квітня 1994 р., Богдани́ 

Колаж

На слові "ніколи" замкнулося коло.
Моя аномалія – ніби Австралія.
Могло б моє серце поїхати в Грецію.
І вже до печінки дісталися б інки.
Мізки б захотіли в часи до Аттіли.
Та тіло по спину впряглось в Україну.

Чому я не вірю у смерть ніколи?
Я скинув би скальпа на скелі у Альпах.
Я б висушив жили на пальмах Маніли.
А Кремль проковтнув би, немов карамель.
І десь у Китаї з червоним глитаєм
рубавсь до загину за ту Україну.

Але моє небо сказало: "Не треба".
У полі поет загинає тополі.
На гак за ребро на картинах Рембра́ндта
чіпляють вареник за браком таланту.
І церква – померкла, кладо́вище – звалище…
Та й як Україну не називали ще?

Не краще б іти і себе не цікавити?
Із грудочки глини розже́вріти сина.
А зламану гілку узяти за жінку.
І, море знайшовши, посісти у човник.
І бути поетом, обпливши планету,
де, що не людина, – така́! Україна…

11 квітня 1993 р., Київ

Дарунок

Дерев’яна каблучка – запорука дерева.
Ми обручені, чи що?

Яким треба бути майстром,
аби вирубати з мертвого дерева
собі запоруку!
Якою треба бути необрученою,
аби піти у заручини
до такого майстра?

Я ці стовбури лікував оліфою,
привертав святі духи,
відганяв лихо
і тихо, неголосно виколихував.
Поклади мене коло себе.

Рип-рип: це хворе дерево стає здоровим.
Хрип-хрип: так помирає дерево
        і душа його відлітає.
Той майстер,
хто встигає
взяти її у обійми.
Обійми́ мене своїми руками
            сильно.
Оберни моє останнє тепло
            у талісман.

Рано-вранці на Андріївському узвозі
стоїть майстер дерев’яних каблучок
і кільцює цілеспрямованих.

Виявляється:
"Під корою глибоко є серцевина,
найбільш ранима і своєрідна
            частина…"
Так це на пальці каблучка
від самого серця дерева!
Це подарунок,
    на дотик якого
        холодна рука оживає…

23, 28 вересня 1993 р., Київ

*  *  *

Хтось утішить тебе,
на комп’ютерну вілу запросить,
і у власний літак
через рік ти вже сядеш сама,
під тобою – міста,
над тобою – неви́мовний простір,
у якому опори і віри
шукати дарма.

Переймаєшся ти
дивним випадком долі своєї
і пливеш у басейні,
мов риба чиясь золота.
Ти багата, як Рим, 
як чотири Південні Кореї,
тільки в бідному серці
кімнатка любові – пуста.

27 червня 1995 р., Київ

Урбанавт

І навіть не поцікавилась.
    Є коло у парку імені Ґолікава,
    по якому щовечора чиркає відчай,
    його камуфлює незвичний
            для цих місць
    ароматно блакитний дим
            "Rothmans".
Поруч посольство Сполучених Штатів.
    Але відчай – мій.
    І він не рветься у чужі обійми.
Навпроти посольства Сполучених Штатів –
лікувальні заклади
    інституту кісткових захворювань,
    але мій відчай не скаржиться
    на хитку опорну систему.
    Він сідає на зелену лаву,
    щойно пофарбовану,
    і констатує весну,
    яка дивно прилипла до демісезону.

    У відчаю голос красивий.
    От-от надірветься.
    Улюблена пісня у відчаю – "Ніч",
    про сосни, які стоять до ранку…
Ти навіть не поцікавилась,
            чому я у відчаї.
    Але я люблю цю пісню співати,
    стоячи на східцях
    дванадцятиповерхових прольотів!

Там я росту по-справжньому.
Там простір, якого більше ні́де знайти.
Там ніхто, ніхто не ходить.
І я можу вільно кататися на поручнях.
Спускатися перилами
            до необхідної відмітки.
І ходити пішки щоразу вгору.

28 березня 1994 р., Київ

Горіхи

Я вам розкажу,
        а з чого́ ж
        мій кожен день починався,
        кожен мій день починався.

У мене під ліжком у вазі горішки,
ґрецькі горішки у вазі фіґурній.
Беру я ще зранку горішка,
і за горішком горішка,
і в постілі ранньо-ноктюрній
музичній такій просто постілі
ми чуємо перші постріли.

Це тріщать у тривожних лещатах зубів
наші з тобою горішки,
повні горішки, порожні горішки –
        мені все одно які,
        для мене є всі вони ґрецькі,
        ґрець і тільки.

Тому що трощу я горіхи
        і на твої долоні
        кладу тільки зерна.
Мені шкаралупа лишається,
під по́душку нишком складається –
відходи і лишки від ґрецьких горішків.
        І все;
        все на цьому скінчається.

Любов і кохання скінчаються.
Любов і кохання – це ж зерна,
        що вправно тобою
        і швидко тобою,
        і тільки тобою 
                з’їдаються.

Тоді я напнувсь покривалом квітчастим,
тоді повернувсь я до стінки – і вчасно...
        Бо ваза моя спорожніла,
        а ти вже мене їла.

Якщо не правий я,
якщо не правий я –
    то ти принеси мені
        трішки
            горішків.

9 – 10 січня 1996 р., Київ

*  *  *

Собака плаче.
Собаку жалко.
Чорне вухо ледь дотикалося до мене.
Я кутався у білі рядна,
у холоді свій ніс тримав,
він замерзав
і літнім льодом покривався,
а чув усе тим запахом,
яким
не чуєш ти –
бо море було морем непростим,
бо пес був чорним, як туман з’їдає,
він лапу клав мені на плечі сам,
і я його не вчив,
бо сам собака,
я – білий дінґо,
який у дисках моря повертавсь.
Тумани падали на плечі нам обом,
а об’єктив чийогось апарата
довкола клацав і не попадав.
Я знав, що буде це на згадку,
що фото не спіймає таємниці,
як ти мою спідницю не спіймала,
бо мало білого… Одеса плаче.
               Собаку жалко.
Тоді він кромкою застудженого моря
від почуттів неясно утікав, –
(а ти збирала той туман
                на плівку!),
немов Помпея раптом!
    і нема…
На світлі засвітилося інтимне, –
і все, що кадрами обмежувала ти,
сховалося в мені
        на повну згадку.

13 червня 1993 р., Одеса

Хресний хід 

Біле каміння
у синьому небі –
Софія стара,
золота собою.
В сонячнім тлінні
майнули молебні –
ликів священних
мара над тобою.
Ликів мара
святата над тобою.

Біле братерство
хвильнуло за браму –
новітній Христос
во житті – між ними.
Маючи серце
покинути маму –
ді́лить по-братськи
свій торс на частини.
Жертвує торс,
хрестячи́ на частини.

Тіло – в’язниця.
Артерії – пута.
Каторга серця.
Каторга серця.
Сі́м’я поститься.
Душа ж розкута.
Віра смішить.
Софія сміється.

26 - 27 березня 1994 р., Київ

Віола 

На трьох вітрах заведена віола.
У двох руках і по одній струні
гойдалась на смичку забавка гола –
і соловіла музика в мені.

Траплявся вітер, поглинався тілом,
ковтався голосом в усю її глибінь.
А я холов, хоча ще й був стожилим,
але той струм співав мені амінь.

Чому, віоло, я не чув ніколи,
щоб так занизько падала сльоза́,
і вплакала струна цей світ довкола,
до хмарних меж, де бавиться гроза?

Скоріш, тому, що сам відповідаю
на кожний схлип космічним почуттям.
Скоріш, тому, що в небо попадаю
і бачу музику на висоті життя!

19 квітня 2001 р., Київ