Ігор Калинець. "Таке собі у мене на обіді" - друга частина книги "Казки зі Львова" (читати, завантажити)

Ігор Калинець

КАЗКИ ЗІ ЛЬВОВА
(збірка)

 

 

 

ТАКЕ СОБІ У МЕНЕ НА ОБІДІ
(друга частина книги)

 

Завантажити текст другої частини книги Ігоря Калинця "Казки зі Львова" - "Таке собі у мене на обіді" (txt.zip)

 

 

 

* * *

 

 
Столик рококо

 

 

Таке Собі

Королівський столик має три дуже гарні ніжки. Він називається рококо. За ним король Лю Дванадцятий п’є свою королівську каву. А коли його нема в покою, принцеса Коко вилізає на столик і чеберяє ніжками, їй дуже подобається чеберяти. Але столикові чеберяння аж ніяк не до вподоби. Бо його гарні три кривенькі ніжки починають розхитуватися. Столик від того поскрипує, попискує, ніби мишка.
-    Як сміє нечемне дівчисько вилазити на кавовий королівський столик? - обурюється він. - І куди тільки дивиться королева Люлю?
А королева Люлю інколи дійсно дивиться на чеберяння і свариться:
-    Коко, чому ти така неслухняна? Скільки разів я просила тебе не вилазити на столик і не махати ногами. Твому батькові королю Лю це не дуже подобається. Він за столиком п’є свою королівську пообідню каву.
Принцеса Коко обіцяє більше не вилазити на столик і не чеберяти ніжками. Та вже наступного дня вона забуває про обіцянку і знову чеберяє ніжками зі столика.
Столик терпить-терпить, скрипить-скрипить, а потім візьме і тупне спересердя вигнутою ніжкою.
-    От завтра королю Лю розіллю каву, - вирішує столик. - Нехай король Лю покарає за це пустунку - свою кохану доню.
На другий день, як тільки король Лю сідає за столик до кави, порцелянова філіжанка починає тремтіти. Бо то навмисно хитається столик. Кілька краплин кави проливається на стільницю. Кава ж гаряча і обпекла столик.
-    Нічого, я витерплю ці опіки, - каже до себе столик і заціплює зуби з болю. - Лиш би король Лю покарав пустунку.
Але король Лю не карає принцесу Коко.
-    Слуги! - вигукує король. - Чому поламаний столик? Негайно винесіть його з покою на смітник. Або порубайте на дрова! Цей столик розливає мою пообідню каву. Я починаю хвилюватися. А це погано впливає на державні справи. Бо коли я злюся, то мені хочеться воювати з Льоляндією.
-    Не хвилюйтеся, ваша величносте, - каже до короля Лю королева Люлю. - Цей столик не простий, а сам рококо. Його можна направити: підклеїти ніжки, витерти плями від кави. Було б дуже шкода такий столик викинути на дрова.
-    Яка дурниця! - відповідає король Лю. - Столик старий і дрантивий. Мене дратують його три криві ніжки. Я хочу мати столик із чотирма, які б не хиталися.
Тоді це вже не буде рококо, бо всі меблі, які так називаються, мусять бути вигнуті, заокруглені і мати криві ніжки. Принцеса Коко так полюбляє столик рококо, - журиться королева Люлю.
-    Принцеса і не помітить, що столик замінено, - каже король Лю.
-    Для принцеси годиться будь-який столик, лиш би вона могла почеберяти ніжками.
Столик помилився: принцесі Коко зовсім не дісталося від короля Лю. Дісталося столикові рококо. І всій родині меблів, що називалися рококо. Замість них вносять нові столи, шафи, креденси, крісла, що мають рівні товсті ніжки. Меблі стоять на них міцно і не хитаються.
Принцесі Коко зовсім не до душі нові меблі. Вони здаються їй дуже серйозними, навіть сердитими. Принцесу лякає і слово ампір - це так називаються нові меблі. Вона боїться вилізати на них і чеберяти ногами.
Тим часом король Льо Десятий із сусідньої країни Льоляндії довідався від своїх розвідників, що у країні Люляндії, де править король Лю Дванадцятий, поміняли геть усі меблі рококо на якісь, що називаються ампір.
- Як вони там у Люляндії посміли поміняти меблі? Це спеціально зробив король Лю, аби подратувати мене, бо я ще не маю меблів ампір, - вигукнув король Льо. - Я мушу оголосити війну королю Лю і відібрати столик рококо. Бідний столик... Куди його могли запроторити? Я так любив пити каву за цим столиком, коли приїжджав у гості до короля Лю.
Починається війна Льоляндії з Люляндією. Війна дуже довга і тому називається столітньою. Коли виграють льоляндці, то всі меблі ампір викидають з палацу і знову вносять меблі рококо, їх ще не встигли спалити у Люляндії. Тоді щаслива принцеса Коко вилазить на свого улюбленого триногого столика і чеберяє ногами. А коли виграють люляндці, то замість меблів рококо вносять меблі ампір. Тоді принцеса Коко проситься у гості до палацу короля Льо, бо цей король, відступаючи, відвозить столик рококо до себе у Льоляндію. Тепер король Льо п’є за ним свою пообідню королівську каву. Кава часто розхлюпується по столі, але король терпить вибрики столика. Король тішиться, що у Люляндії не встигли його порубати на дрова і спалити. Король Льо має сина - принца Жожо, що любить чеберяти ніжками. Отож, тепер чеберяють обоє: принц Жожо і принцеса Коко. Столик рококо сердиться, буркоче, рипить, скрипить. Він і далі не любить, коли діти, навіть якщо вони королівські, чеберяють на ньому ногами.
Коко і Жожо дуже подружилися, сидячи на столику і розмахуючи ногами. І поки закінчилася столітня війна, вони й одружилися. Тоді Люляндія об’єдналася з Льоляндією в одно королівство Люльоляндію. А щоб більше люляндці не ворогували з льоляндцями, то вирішили усі, щоб і меблі рококо, і меблі ампір повідносити з палаців відразу і замінити їх зовсім новими меблями. І поки виносили меблі, старі королі і королеви повмирали. Жожо і Коко, тепер уже нові король і королева, залишили собі тільки столик рококо на згадку про те, як вони познайомилися на ньому, чеберяючи ногами.
Один рік столик рококо стоїть у палаці Коко, а на другий рік - у палаці Жожо. А де столик, там і столиця. А столиця - це найголовніше місто в країні Люльоляндії. Один рік столиця у Люрку, а на другий рік у Льорку. Тепер будують нову столицю Люльорк спеціально для столика рококо, аби його щороку не перевозити. І поки стоїть столик у світлиці, доти живуть королі на світі. Бо на ньому дуже зручно маленьким принцам і принцесам, що їх привели на світ король Жожо і королева Коко, чеберяти ніжками.
Столик рококо пишається своєю столицею. Його дуже дбайливо доглядають, весь час ремонтують: то підклеюють ніжки, то забивають у щілини плішки, то покривають свіжим лаком, щоб не було від плям і знаку.

 

* * *

 

 

Капчики і Ваннух

 

 
 

Таке собі

Ганнуся мала пухнасті капчики, спереду були нашиті на них очі, а з боків - вушка. Вони виглядали як звірятка. Ганнуся, коли визу- валася, хвицала ногами - і капчики розліталися в різні боки. Один залітав під ліжко, а другий стрибав під стіл. Ганнусі здавалося, що це бігають білочки.
-    Нусю, чому ти боса? - питала мама. - Негайно взуй капчики.
-    Я не знаю, куди вони пострибали, - відповідала Ганнуся. І починала шукати капчики. А вони почувалися ображеними на дівчинку, що та порозкидала їх по цілій хаті. Капчики любили бути тільки укупі.
-    Білочки мої милі, відізвіться, - просила Ганнуся.
Але капчики, хоч і сумно їм було порізно, не відповідали. І дівчинка повзала на колінах по всій кімнаті, аби познаходити їх.
Одного разу вночі, коли вже спала мама, тато і Ганнуся, капчики стали нарікати на свою долю.
-    Ганнуся дуже недбало до нас ставиться, - сказав один капчик, здається лівий. - До того ж обзиває нас білочками.
Вона весь час розлучає нас. А нам дуже сумно, коли ми порізнені, додав другий капчик, здається правий.
-    Ми мусимо пошукати собі інші ноги, - запропонував лівий капчик.
-    Ми виберемо ноги Ганнусиної мами або тата? - сказав правий.
-    Але їх ноги завеликі, вони не влізуть у нас, - поміркував лівий.
-    Як жаль, що ми завжди однакові розміром, - зажурився правий.
-    Еге ж, ми не ростемо, - додав лівий капчик.
Отак вони розмовляли і бідкалися. "Ми ж такі гарні, зґрабні, сухі та теплі. Хто б це міг узути нас? Може, крісло?" І вони підійшли до нього.
-    Крісло, ти не могло б нас носити? Ми хочемо іншого власника, бо Ганнуся нас не шанує, - сказали капчики.
-    Але ж я маю чотири ноги, - відповіло крісло. А вас тільки одна пара. До того ж я не ходжу, мене тільки совають або переносять. Мені взуття не потрібне.
-    Як жаль, - зітхнули капчики. - Невже нема нікого в хаті з двома ногами?
Перебрали усі меблі, але в усіх по чотири ноги.
-    От коли б удома був кіт, - сказав котрийсь капчик, можливо лівий.
-    Я колись бачило кота, - відказало крісло. - Як ще мене продавали у крамниці. До нас часто забігав котик, цілий день вилежувався на мені. Я добре пам’ятаю, що у нього чотири ніжки і один хвостик. До того ж я ніколи не бачило, аби котик ходив узутий.
-    Кого ж тоді нам взути? - бідкалися капчики.
І раптом почувся хриплий голос із лазнички: "Взуйте мене!" У голосі чулося якесь булькання, сопіння, шипіння.
-    А ти хто такий? - запитали капчики.
-    Я той, що мешкає у ванні. Називаюся Ваннух. Буль-буль, - пробулькотів голос.
-    Чому ми тебе ніколи не бачили? - поцікавилися капчики. Ван- нух трохи подумав і сказав:
-    Коли Ганнуся купається у ванні, то вас залишає у коридорі, аби ви не змокріли, буль-буль.
-    А Ганнуся тебе бачила? - запитали капчики.
-    Не бачила. Вона тільки чула, як я шипів, сопів, свистів, кашляв, хрипів, коли я гнався по трубах із водою, або булькав у краниках. Ганнуся тоді питала: "Ваннух, це ти?". А я відповідав: "Ага, це я, Ваннух. Буль-буль." Але я ніколи не показувався Ганнусі на очі, - розповідав Ваннух.
-    А чому ти не показувався? - запитали капчики.
-    Я боявся, що можу не сподобатися Ганнусі, - відповів Ваннух.
-    Ти такий страшний? - капчики дуже зацікавилися Ваннухом.
-    Я думаю, що я навіть гарний, - сказав Ваннух. - Коли я вискакую з крану, я маленький як булька. Тоді я сідаю на дно ванни і починаю рости. І виростаю у велику водяну кулю, що має голову, руки, ноги. Я дуже подібний на людину. А коли вода стікає із ванни, то я знову зменшуюся, аж поки не прошмигну в отвір. Буль-буль.
-    І ти ніколи не виходив із ванни? — запитали капчики. —Ти не бував у вітальні і спальні?
Ваннух зітхнув і сказав:
-    Не був. Але мені дуже цікаво оглянути ці кімнати. Буль-буль.
-    То в чому справа? - здивувалися капчики. - Двері до лазнички завжди відчинені. Чи ти боїшся людей?
-    Я тільки боюся наслідити босими ногами. Мої ноги завжди мокрі. Вони наймокріші у світі. І повсюди на підлозі я зоставлю мокрі сліди, - відповів Ваннух. - Що тоді подумають про мене люди? Буль-буль. Скажуть, що я не вихований Ваннух.
Капчики задумалися. Трохи поміркували і сказали:
-    Повитирай ноги рушником.
-    Це нічого не дасть, - відповів Ваннух. - Ноги завжди у мене мокрі, скільки б я їх не витирав. Буль-буль. Наймокріші у світі.
Капчики знову задумалися. Поміркували і сказали:
-    Ми тобі допоможемо. Нам дуже хочеться тобі допомогти, аби ти оглянув помешкання.
-    А як? - запитав Ваннух.
Капчики трохи порадилися між собою, а тоді порадили Ваннухові:
-    Ти взуй нас і трохи походи по кімнатах.
-    Дуже мудра порада. Буль-буль, - втішився Ваннух. Капчики почули чалапання у ванні, тоді відчинили двері й побачили велику водяну кульку, що мала голову, руки і ноги, вони також були з водяних кульок. Ваннух цілком не був страшним, він навіть сподобався капчикам.
На порозі він натягнув на дуже мокрі ноги капчики.
-    Ой, які мокрі ноги, - сказали капчики. - Але якось потерпимо трохи. Ти ж не будеш цілу ніч ходити по кімнатах?
-    Звичайно, що ні, - заспокоїв їх Ваннух, - я дуже трошки. Буль-буль.
Спочатку Ваннух пороздивлявся у передпокою, заглянув до кухні, зайшов до вітальні, а до спальні тільки зазирнув. Світла він не вмикав, не хотів розбудити тата, маму і Ганнусю. А, можливо, він не знав, як вмикається світло. У трубах, де він мешкав, завжди темно. Лише на хвильку присів на крісло і журно зітхнув:
-    Яка зручна річ - крісло. Можна відпочити гарненько на ньому. Шкода, що у моїх трубах нема нічого подібного.
-    Як добре, що люди сухі, - подумало крісло. - Мокрі гості мені зовсім не до вподоби.
Ваннух встав і почимчикував до ванни.
-    Дуже була цікава екскурсія. Буль-буль, - сказав Ваннух. Я тільки вештаюся по трубах. Правда, я трохи боявся наштрикнутися на якусь гостру річ. Бо тоді з мене залишиться хіба мокре місце. Буль-буль.
На порозі лазнички він здоймив капчики, подякував їм - і покотився до ванни. Там він став зменшуватися, аж поки не вліз в отвір, куди витікає вода.
Уранці Ганнуся, сидячи в ліжку, стала назирати свої капчики. Але їх ніде не було видно.
-    Куди ви пострибали, мої білочки? - питалася Ганнуся. Капчики не відзивалися, як і завжди. Тоді дівчинка босоніж побігла вмиватися до лазнички. Тут на порозі й зустріла їх. Вона швиденько всунула ноги в капчики - і незадоволено скрикнула:
-    Що з вами, капчики? Ви мокрі, як хлющ! Хто у вас налив води? Чи, може, ви скупалися у ванні?
- А хто замочив крісло? - запитав тато. - Хотів би я знати.
Але мама також не знала. Тільки Ганнуся трохи подумала і здогадалася, що це зробив Ваннух. Але про це вона нікому не сказала.

 

* * *

 

 

Повітряна кулька

 

 

Таке собі

На повітряній кульці були дуже гарно намальовані червоні вуста, що усміхалися. Таких чудових кульок дуже мало на світі: може п’ять, а може три. Ось таку кульку мала Настуся. Вона любила свою усміхнену кульку, але завжди тримала її за нитку. Настуся боялася, щоб кулька не вирвалася з рук і не подалася кудись із вітром. Або, не дай боже, не накололася на гострі колючки рожі, що високим кущем росли на подвір’ї. Тому Настуся ніколи з кулькою не підходила до куща.
- Ніколи не залітай до рожі, - наказувала Настуся кульці. - Рожа гарна, але підступна, бо має гострі колючки. Вона навіть не зверне уваги, що ти усміхаєшся до неї.
Кульці було непогано в Настусі, але інколи їй хотілося волі, вона хотіла висмикнути нитку з пальчиків дівчинки - і летіти, летіти...
-    Мені всюди буде добре, бо я до всіх усміхаюся, - думала кулька. - Всі будуть радіти, побачивши моє усміхнене лице. Я навіть не боюся рожі: усміхнуся до неї - і вона не зробить мені жодних прикрощів.
Якось Настуся випустила нитку, якою була прив’язана кулька. Побачила кулька відчинене вікно - і вилетіла крізь нього на подвір’я. Та не подалася до рожі, а відразу піднялася понад кущем, садом, будинком. Вона полинула у блакитне небо, де пливли невеликі пухнасті хмарки, їй легко летілося, бо хтось невидимий ніс її на собі.
-    Це напевно вітер, - думала кулька. - Я помандрую з ним далеко-далеко, хоч на край світу. Мені набридло сидіти на одному місці.
Вона наздогнала хмаринку, з якої звисав чорний шнурок, і порівнялася з нею. На пухкій хмаринці лежав малий чорний хлопець із ріжками. А той чорний шнурок - це був його хвіст. Хлопець висолопив до кульки довгого червоного язика.
-    Бе-е, - сказав він.
Кулька усміхнулася до нього, а він у відповідь тільки насупився.
-    Ти чому не посміхаєшся? - запитала кулька.
-    Чого це я маю посміхатися? Я нічого смішного не з’їв і нічого смішного не бачу, - відбуркнув хвостатий хлопець. - Досить, що ти смієшся без причини.
-    Хто ж ти такий сердитий? - запитала кулька.
-    Я чортик. Невже ти ніколи не чула про мене? - здивувався рогатий.
-    Ні, - відповіла кулька. - моя Настуся ніколи не оповідала про тебе.
-    Вона напевно на святого Миколая дістала різку від мене, - сказав чорний хлопець, - тому й не хоче мене згадувати.
-    Але ж ні, - не згодилася кулька. - Настуся дістала від святого Миколая книжку і кольорові олівці. Про різку вона не згадувала.
-    Твоя Настуся казала неправду, - сказав чортик. - Я їй дав не одну - аж десять різок. І ніяких подарунків вона не дістала. Твоя Настуся - нечемна, вередлива, погана. 
-    Неправда, - обурилася кулька. - Вона чемна. Я бачила книжку й олівці, які їй приніс святий Миколай.
-    А вона тебе не любить, - додав чортик. - Вона тебе ненавидить. Вона хоче, щоб тебе прокололи шпилькою або колючкою з рожі.
-    Такого не може бути, - засміялася кулька. - Вона мене застерігала від лиха.
Кулька і хмарка з чортиком летіли поруч. Але чортик зірвався на ноги і нахилився до кульки.
-    Як добре, що ти втекла від нечемної Настусі. Нехай плаче. А ми з тобою трохи побуцаємся. У мене гарні ріжки. Я їх недавно погострив.
-    Е, ні! Мені не можна буцатися, - не згодилася кулька. - Я можу тріснути. Настуся оберігала мене від усього колючого.
Кулька відлетіла вбік. Чортик їй не сподобався.
-    Який поганий хлопчисько той чортик, - думала вона. - Коли б у мене був намальований язик, то я на прощання показала б йому язика.
Кулька наздогнала іншу хмарку. На ній, звісивши ноги у білих підколінниках, сидів вродливий хлопчик у білій довгій сорочці, за плечима у нього були білі крила. Він посміхнувся кульці і сказав:
-    Привіт, кулько! Як ти гарно усміхаєшся. Тобі дуже до лиця цей усміх. - Від нього усім стає радісно. Завжди усміхайся!
-    Хто ти, хлопчику! - запитала кулька.
-    Я ангелик, - відповів білокрилий хлопчик. - Я про тебе знаю, бо щойно бачив Настусю. Це чемна дівчинка. Вона дуже зажурена, плаче за тобою. Вона любить тебе і їй дуже бракує твоєї усмішки.
-    Можливо, що так, - згодилася кулька. - Вона любить мене, але нікуди не відпускає, весь час тримає на нитці. Чи це також любов? А я захотіла волі - і летіти-летіти...
-    Бути вільною - це добре, - відповів ангелик. - Але кулько, хіба ти зараз вільна? Тебе ж несе вітер. Ти линеш туди, куди забажає вітер, а не туди, куди ти бажаєш.
-    Невже я сама не змогла б зараз полетіти туди, куди хочу? - Задумалася кулька. - Я хочу повернутися до Настусі.
-    Ти залежна від вітру, - сказав ангелик. - Якщо він змінить напрям і поверне до землі, то й ти тоді зможеш повернутися.
-    А куди ж я тепер мандрую? Куди мене несе вітер? - запитала кулька.
-    Цього ніхто не знає. Вітер такий химерний: раз дме туди, раз - сюди, а інколи зовсім десь зникає, - пояснив ангелик.
Кулька зажурилася.
-    Як же мені дістатися додому, до Настусі? Я засумувала за нею. Може попросити вітер, аби він відніс мене до неї? Можливо, вітрові сподобається моя усмішка?
-    Його проси - не проси, - він не послухає. Він упертий. До того ж його не цікавлять жодні усмішки, - сказав ангелик. Але не журися. Я допоможу тобі повернутися на землю.
Ангелик злетів із хмаринки, взяв кульку за нитку і став спускатися вниз. Але вітер зі злості так шарпнув кульку, що ще трохи і нитка могла обірватися. Тоді ангелик притулив кульку до своїх грудей. Кулька усміхалася, її усміх напевно не сподобався вітрові, бо він свистав і сичав:
-Чого смієшся, кулько? Я тебе шмагаю, а ти усміхаєшся? Хочеш- ш-ш, аби я тебе пож-ж-бурив на колюч-ч-ч-ч-ки рож-ж-і?
Ти мені нічого не вдієш, - засміялася кулька. - Мене захищає ангелик. Я усміхаюся, бо повертаюся до Настусі, яка чекає на мене, яка любить мене і якій бракує мого усміху.
На землі ангелик став невидимим, але кулька відчувала, як він пригортає її. Настуся побачила усміхнену кульку, вхопила її за нитку, притулила до себе і розцілувала в рум’яні щоки. Дівчинка щасливо усміхалася, як і сама кулька.
-    Моя дорога кулько, - сказала Настуся, - я тішуся, що ти повернулася до мене. Мені було сумно без твоєї усмішки.
Кулька підвела очі до неба. По ньому пливли тільки білі пухнасті хмарки. Кулька усміхнулася до них. Вона знала, що на одній із хмарин сидить ангелик, звісивши ноги у білих підколінниках. Ангелик напевно бачить її щасливу усмішку. І він також усміхається.

 

* * *

 

 

Молоток, що став поетом

 

 
Цей віршик ніколи не друкувався, його недавно, перед своїм днем народження написала Ганнуся (їй мало виповнитися сім років). Вона пишалася, що склала вірша, і декілька разів його декламувала. І треба ж було, щоб молоток, який спокійно лежав у кухні в скринці на полиці, почув Ганнусиного віршика. І він запишався ще дужче, адже про нього складено вірша! Він переконаний, що це таки про нього, а не про інший молоток. У віршику Ганнуся стверджувала, що знайшла молоток, але це було видумкою. Вона не заглядала на поличку, де був молоток та різні інші інструменти. У віршах можна вигадувати, що завгодно, і це називається поетичною видумкою. Дівчинці цілком не треба було молотка, вона мала забавки значно цікавіші, аніж він. Але віршик написався - і тут вже нічого не вдієш. Та молоток вирішив від цього часу бути самостійним.
Ось як міркував молоток: "Я мушу бути послушним кожному, хто бере мене у свою руку за держак, мушу виконувати чужу волю. А я хочу визволитися з усяких рук. Бажаю бути незалежним від них. Але з чого почати?”
Вранці, коли Ганнуся збиралася до школи, а тато з мамою до праці, молоток вчув, як казала мама татові:
-    Татусю, забий міцніше того цвяха у покою, бо мені здається, що він от-от вивалиться - і картина впаде. Вона важка, бо під склом.
-    Гаразд, - відповів тато, - але вже як повернуся з роботи, бо зараз поспішаю.
"О, я зроблю усім приємну несподіванку, - втішився молоток, - я сам заб’ю того цвяха, що хитається. Дівчинка варта того, щоб у неї в покої цвяхи міцно трималися у стіні. Нема проблем!"
І от, коли вдома не залишилося нікого, він виліз із скриньки, розглянувся по стінах і помітив цвях, що погано тримався.
"Справді, він потребує моєї уваги, - подумав молоток, - бо інакше може вивалитися з дірки, і картина злетить".
Молоток розігнався, аби ударити по цвяху залізною потилицею. Але не поцілив, ударив трохи нижче, по рамі.
Від удару пощербилася рама, а цвях вивалився із дірки разом із шматочком стіни. Картина вдарилася об підлогу - і скло тільки дзенькнуло. Його осколки посипалися по підлозі.
"От тобі й на! - зажурився молоток. - Та що тепер вдієш? Почекаю іншої нагоди допомогти. Я таки мушу щось доброго зробити для Ганнусі".
Увечері мама картала тата, що він допустив до того, аби цвях таки вивалився зі стіни.
-    Ціле щастя, - сказала мама, - що це не була ікона, намальована на склі. Бо тоді ми напевно б її не зібрали докупи і не склеїли б з осколків.
Тато забив іншого цвяха і повісив картину, наразі без скла. Уранці мама знову звертається до тата:
-    Не забудь після роботи полущити горіхи на торт для Ганнусі. Тільки я не впевнена, чи лускоріхом вдасться, бо дуже тверді горіхи.
"От і добре, - подумав молоток. - Я сам поколю ті тверді горіхи, раз лускоріх не може з ними дати ради. Ганнуся варта того, аби налущити їй горіхів. Нема проблем!"
Як тільки зачинилися двері за дівчинкою і її батьками, молоток виліз із скриньки і заглянув до миски з горіхами. То була велика гуцульська миска з малюнком, якого не було видно з-під горіхів. Молоток розігнався і загостреним носом ударив по горіхові, трохи його розколупав - і ковзнув аж до дна. Інші горіхи, зачеплені молотком, повискакували з миски, покотилися по столі, розбіглися по підлозі. А миска взяла і розкололася на дві частини. Тепер стало видно малюнок: серед зілля стояли два олені, яких тріщина розлучила.
"Не щастить мені з добрими справами", - зажурився молоток. Він повернувся до скриньки і так засумував, що аж склав віршика. Бо коли дуже тужно або, навпаки, дуже весело, то хочеться говорити віршами:

 

 

"Я розумію, - роздумував молоток, - чому мені так не повелося з цвяхом і горіхами. Бо я, напевно, вродився поетом, а поети, як кажуть люди, не вміють забивати цвяхи і лущити горіхи. Вони вміють тільки складати вірші і за це мають славу. Віршувати - це значно легше, аніж тім’ям чи носом ударяти по твердих речах. А самому без чужих рук, не просто ж бо поцілити у цвях чи горіх.
Ввечері всі дивувалися, як це миска тріснула на дві частини.
-    Може, миша завелася в хаті? - запитала мама.
-    Миша могла б один-другий горіх викотити з миски, - відповів тато. - Але розтрощити її аж ніяк! От великий кіт міг би скинути миску зі стола, але ми його не маємо. - А може миска тріснула від температури? - знову запитала мама.
-    Теж ні, - каже тато. - Температура у нас кімнатна, від неї нічого у кімнаті не тріскає.
-    Це напевно добра фея хотіла допомогти полущити горіхи, але чомусь не вийшло в неї, - сказала Ганнуся.
-    Добра фея не зробила б шкоди, - заперечила мама. - Словом, якась загадка.
Тато мав роботу, бо мусів склеювати миску, аби олені зійшлися докупи. Він цю справу знав добре, бо вже не раз допасовував черепки, склеював миски і глечики. Таку роботу тато з мамою називали реставрацією. У хаті було багато старих глеків, мисок і тарелів, привезених із рідних сіл. Деякі були потріскані і їх треба було реставрувати. Отож, тато реставрував миску, а потім ще мусів лущити горіхи і лускоріхом, і ножем, і навіть молотком.
На день народження було все гаразд: жодна картина не впала зі стіни, і ніяка миска не тріснула. Торт був дуже смачний - всі хвали-'
ли. Ганнуся мала добрий настрій, заспівала дві чи три пісеньки і на закінчення свого виступу продекламувала віршик про молоток.
А тим часом молоток лежав у скринці і мугикав під ніс свого віршика. Йому було дуже прикро, що ніхто не знає, що він став поетом. Поруч із ним лежали обценьки, викрутка, шило, але вони цілком не розумілися на поезії.
-    Ти спочатку навчися добре забивати цвяхи, - казали вони, - а тоді вже складай віршики.
-    Я цілком добре забиваю цвяхи, - відповів ображено молоток, - але коли я в чужих руках. Самому ж не вдається. Я хотів бути незалежним від людських рук. Та це, виявляється, неможливо. Але коли б я не зробив спроби стати самостійним, то не був би і поетом. Дуже добрим поетом. Як нікого не буде з дорослих вдома, я розповім свого віршика Ганнусі. Діти краще розуміються на поезії, ніж дорослі.
Та йому дуже довго довелося чекати такої нагоди, бо Ганнуся не хоче залишитися вдома сама.

 

* * *

 

 

Снігобородьки

Ти любиш зиму?.. Та хто з дітей не любить зими!
Земля вкривається чистим і пухнастим снігом. І всюди, де тільки він випаде, обов’язково з’являться СНІГОБОРОДЬКИ. Я й сам ніколи про них не знав. І тільки недавно довідався від одного приятеля. Він родом з невеличкої, але симпатичної країни, яка називається Естонією. І там в Естонії, кожної зими разом зі снігом з’являються маленькі кумедні чоловічки з великою білою бородою. Ось такою: вона в них така довга і пишна, що закриває все тіло - від голови і до п’ят. І, здається, що снігобородьки - то одна борода. Тому їх називають Снігові Бородайки, Снігові Бороданчики, Снігові Бородульки, Снігові Бородачі, або просто снігобородьки. Вибирай ім’я, яке тобі до вподоби. Я думаю, що вони живуть і в наших краях, і коли тобі пощастить їх зустріти, ти обов’язково розкажи мені про це.
Отож, снігобородьки такі маленькі, що ти міг би вільно їх брати на долоню. Та вони й самі інколи дітям вилазять на руки - і починають чудернацькі танці. Діти регочуть, аж пищать. І, знаєш, чому? Довгі, пухнасті борідки дуже лоскочуть долоні.
Снігобородьки літати не вміють. Але вони легкі, як сніжинки, і найменший вітерець може їх підхопити і понести. Тому особливо снігобородькам подобаються заметілі, метелиці, завірюхи, хурделиці, 'віхоли, сніговії, хуртовини, хуги, сніговиці - тоді вони налітаються, скільки душі хочеться, їм аби носитися, вертітися, танцювати, підскакувати, катулятися, порошити снігом! Коли ти станеш на чистий сніг, від твоїх ніг залишаються сліди. Навіть від лапок маленького горобчика відтискаються відбитки. А от слідів снігобородьків ніколи не побачиш. А все через бороди! Вони, наче вінички, метляються по снігу і замітають усі сліди. І сніг лежить гладенький і рівний, мовби щойно випав. То снігобородьки його позамітали.
Коли йде сніг, снігобородьки тут як тут - ні холод, ні мороз їх не лякає, їм зовсім не холодно, бо густа борода, як тепле футерко. Та й, крім того, як ти вже знаєш, вони дуже непосидючі: то веселяться, то підмітають сніг. А коли рухаєшся, щось робиш, то й не мерзнеш.
У снігобородьків чудові рожеві носики, над якими виблискують задерикуваті очка. У холоднечу носики червоніють. І чим більший холод, тим вони червоніші. По тому, наскільки червоні носи, можна визначити, який насправді мороз. Коли вже надто сильний, носики аж горять. Тоді снігобородьки подібні на жмутик ватки, в яку ввіткнули ягідку червоної калини.
Снігобородьки люблять різні забави. Ото заховаються, коли діти санкуються чи ліплять сніговика, потім підкрадуться іззаду і покли- чутть: аго-о-ов! І тільки ти оглянешся, як вони махнуть бородою по снігу - і засиплять тобі і рот, і ніс, і очі сніговою порошею. І ти нічого не встигнеш помітити. А вони тим часом утечуть, розсипаючи довкола дзвіночки сміху. Такі їхні жарти.
Коли із засніжених дахів нависнуть довгі бурульки, снігобородьки по них видряпуються на дах і звідти з’їжджають - і падають просто у снігові замети. Тільки обдають снігом: бух-бух. Вони певно смокчуть бурульки, наче солодкі льодяники - і горло від того у них не болить.
Буває, заберуться снігобородьки на підвіконня і крізь шибки роблять дітям різні смішні міни, навіть показують язика, хоч вони, коли судити по бороді, зовсім дорослі. І весь час танцюють, кружляють на підвіконні. І дивно, як їх ніжки не заплутуються у густій- прегустій бороді. А до танцю приспівують, може, отак:

 

 

Отої пісеньки я не чув, хоч вона мені нагадує пісеньку лісових дзвіночків, про них снігобородьки і не відають. Але я часто чув, як порипувало за вікном. Звідки я міг знати, що то порипує сніг під ніжками снігобородьків, які, танцюючи, водять коло. Або понамальовують на вікнах різні дивні малюнки: блакитні казкові ліси, срібні квіти і, можливо, самих себе і коли уважно і часто придивлятися, то можна впізнати. А малювати мають чим! Бороди слугують їм за пензлі. І їхні малюнки, як сам деколи бачиш, зі снігових зірочок, морозяних блискіток, льодяних кристаликів.
Інколи, в дуже тихі місячні вечори, збираються вони чималим гуртом на підвіконня і співають, взявшись за руки і похитуючись то в один, то в інший бік до такту співу, немов колядують. Чи не доводилося тобі чути їх тиху-претиху, чомусь сумну пісеньку? Адже вони такі веселі, пустотливі, кумедні, а пісня сумна. Чого б то? Як ти гадаєш? Я забув запитати про це у приятеля.
Чи заходять снігобородьки через відчинені вікна в кімнату до дітей, я не знаю. Може, вони б радо завітали в гості, але вікна взимку дуже рідко відчинені, бо дорослі бояться перестудити дітей.
Дуже погано снігобородькам у вогку погоду. У дощові мокрі дні їх пишні пухнасті бороди намокають, злипаються, стають важкими, кудлатими, кострубатими їх жоден гребінець не візьме. То про які танці тоді балакати? Десь поховаються у снігових заметах - і ніхто не знає, що вони тоді роблять. Напевно журяться, що зима не вічна, що прийде весна.
Ти любиш весну?... Та хто з дітей не любить теплого сонечка, коли заплачуть бурульки, заспівають струмки, земля одягнеться травами і квітами, а дерева листям! То що тоді діяти снігобородькам? Сніг підмітати: але ж снігу немає. І зникають кудись снігобородьки. Може, разом із зимою відходять у холодні краї, на північ, де завжди сніг, мороз, крига. А може, знаходять сухі прохолодні печери і там розчісують один одному бороди і чекають зими...

 

 

 

Таке Собі...

 

 
 
За матеріалами: Ігор Калинець. "Казки зі Львова". Видання третє, доповнене. Художнє оформлення - Ірина Балдіна та Олена Шаховська. Львів, видавництво "Сполом", 2007 р., стор. ​36 - 56.

 

 

Усі казки з книги Ігоря Калинця "Казки зі Львова" на "Малій Сторінці":

Ігор Калинець. "Казки зі Львова" (читати та завантажити)

 

 

Більше творів Ігоря Калинця на нашому сайті: