Ігор Калинець
КАЗОЧКА ПРО СЛЬОЗУ
Один Хлопчик прокладав дорогу на столі для свого автомобіля.
І треба було трапитися катастрофі: звідкись узялася чашка, вибігла на дорогу — і потрапила під колеса.
Звичайно, старші покарали Хлопчика, старші часто бувають несправедливими до дітей.
Адже Хлопчик увесь час виспівував сигнали.
Адже чашка сама вибігла на дорогу.
Адже і не він її розтовк, як подумати, а машина.
Хлопчикові стало жаль себе (і трохи чашки), він вибіг на подвір’я, і дві сльози викотилося з очей.
Одна капнула на зелений листок — і спалахнула різнобарвними промінцями.
Хлопчика це здивувало, і він запитав Сльозу:
— А що це у тобі?
— Веселка,— відповіла Сльоза.
— Але ж мені зовсім не весело. Мені сумно. Може, то суминка?
— Ні. Бачиш, як вона радісно виграє різними кольорами, аж бринить, як бджілка. Ти її виплакав.
— То так можна виплакати з себе усю веселість. А тоді завжди буде сумно,— промовив Хлопчик і подумав, що зовсім не варт часто рюмсати.— Піду розповім сестричці, вона була більшою плаксою, ніж я, то певно краще знає про Веселку.
А тим часом до Сльози підкотилася Краплина.
— Ти теж Сльоза?
— Ні, я Роса.
— А звідки ти випала?
— Нізвідки. Роса просто появляється.
— Як це нізвідки? Я ось випала з ока.
Тут саме нагодилося Сонечко, або ж Божа Корівка.
— Ми — Роса і Сльоза. А ти хто?
— Я Сонечко.
— А ти звідкіль випало? — не вгаває Сльоза.
— А я не випало, я прилетіло.
Сльоза і Роса вдали, ніби розуміють, що це прилетіти, хоч насправді не знали.
— А в мене Веселка,— похвалилася Сльоза.
— Овва,— відповіла Роса і перекотилася на ту половину листка, що був осяяний сонцем, і в ній переломився промінець у грайливу веселку.
— Але ж ти не випала з ока? — чудується Сльоза.
— Ну, то й що? — втрутилося Сонечко.— І я, коли захочу, матиму таку ж веселку.
Воно підняло панцерні оранжеві крильця і з-під них розгорнуло прозорі вітрильця до сонця. На них з’явилося по веселці.
— І ти не випало з ока, а прилетіло,— розмірковує Сльоза,— звідки в тебе веселка? Напевно, неправду я сказала свому Хлопчикові, що він виплакав свою веселість.
— А веселки беруться від Великого Сонця,— пояснило Сонечко.— Воно вміє їх виготовляти скільки завгодно. Давайте полетимо над річку, там пройшов дощик, і я покажу вам велику-превелику веселку.
Коли повернувся Хлопчик разом із сестричкою, на листкові Сльози не було. Куди ж вона ділася? Адже вона без крилець.
А над лугом, за садком, майоріла велика-превелика Веселка.
За матеріалами: Ігор Калинець. "Книжечка для Дзвінки". Вірші для дітей. Художник - Кохаль Наталя. Київ, видавництво «Веселка», 1991 рік, стор. 33 - 34.
Більше творів Ігоря Калинця на "Малій Сторінці":
мені сподобалось