Ігор Калинець, "Веселка" (поема-казка) - зі збірки "Книжечка для Дзвінки"

 

Завантажити текст поеми-казки Ігоря Калинця "Веселка" (txt.zip)

 

Ігор Калинець

ВЕСЕЛКА

(поема-казка)
 
Якось, дивлячись на вечорове небо, мені 
згадалося Шевченкове:
Зоре моя вечірняя, зійди над горою, 
Поговорим тихесенько в неволі з тобою. 
Розкажи, як за горою сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка воду позичає.

З того й почалося:

Було семеро нас у Матері Білої.
Послала Мати Червону по воду:
—    Піди, доню, на оболоню, 
бо вже одгриміло
по небеснім коню.
Пішла Червона понад річкою, 
собою залюбувалася у плесі — 
і не вертається.

Посилає Мати Оранжеву — 
і з тою таке ж сталося.
Потім пішла Жовта, 
за нею Зелена,
тоді Блакитна, Синя і Фіолетова.

Чекає не дочекається Мати, 
не терпиться у хаті, 
визирнула за ворота 
та й сплесла у долоні:
—    Які красні мої доні!

 

* * *

 

А доки вони милуються своєю красою, відгадаймо народні загадки:

Вийшла звідкись гарна дівка, 
на ній стрічка — семицвітка, 
а де з річки воду брала, 
там коромисло зламала.

* * *

Червоні коромисла через річку повисли.

* * *
 
Давно ти здогадалася, що мова йде про веселку, яку ще називають 
у нас веселиця, веселуха, райдуга, дуга. А на Поліссі і радовниця, 
і денша, і коромисел. Я придумав речення, щоб запам’ятати кольори 
веселки і їх порядок (червоний, оранжевий, жовтий, зелений, 
блакитний, синій, фіолетовий):

 

Чарівниця Осінь Жар-птаху Зазиває Бабин Сад Фарбувати.

 

* * *

 

 

 

* * *

 

 

 

 
КАЗОЧКА ПРО СЛЬОЗУ
 

Один Хлопчик прокладав дорогу на столі для свого автомобіля. 
І треба було трапитися катастрофі: звідкись узялася чашка, вибігла на дорогу — і потрапила під колеса. 
Звичайно, старші покарали Хлопчика, старші часто бувають несправедливими до дітей. 
Адже Хлопчик увесь час виспівував сигнали. 
Адже чашка сама вибігла на дорогу. 
Адже і не він її розтовк, як подумати, а машина.
Хлопчикові стало жаль себе (і трохи чашки), він вибіг на подвір’я, і дві сльози викотилося з очей. 
Одна капнула на зелений листок — і спалахнула різнобарвними промінцями. 
Хлопчика це здивувало, і він запитав Сльозу:
—    А що це у тобі?
—    Веселка,— відповіла Сльоза.
—    Але ж мені зовсім не весело. Мені сумно. Може, то суминка?
—   Ні. Бачиш, як вона радісно виграє різними кольорами, аж бринить, як бджілка. Ти її виплакав.
—    То так можна виплакати з себе усю веселість. А тоді завжди буде сумно,— промовив Хлопчик і подумав, що зовсім не варт часто рюмсати.— Піду розповім сестричці, вона була більшою плаксою, ніж я, то певно краще знає про Веселку.
А тим часом до Сльози підкотилася Краплина.
—    Ти теж Сльоза?
—    Ні, я Роса.
—    А звідки ти випала?
—    Нізвідки. Роса просто появляється.
—    Як це нізвідки? Я ось випала з ока.
Тут саме нагодилося Сонечко, або ж Божа Корівка.
—    Ми — Роса і Сльоза. А ти хто?
—    Я Сонечко.
—    А ти звідкіль випало? — не вгаває Сльоза.
—    А я не випало, я прилетіло.
Сльоза і Роса вдали, ніби розуміють, що це прилетіти, хоч насправді не знали.
—    А в мене Веселка,— похвалилася Сльоза.
—    Овва,— відповіла Роса і перекотилася на ту половину листка, що був осяяний сонцем, і в ній переломився промінець у грайливу веселку.
—    Але ж ти не випала з ока? — чудується Сльоза.
—    Ну, то й що? — втрутилося Сонечко.— І я, коли захочу, матиму таку ж веселку.
Воно підняло панцерні оранжеві крильця і з-під них розгорнуло прозорі вітрильця до сонця. На них з’явилося по веселці.
—    І ти не випало з ока, а прилетіло,— розмірковує Сльоза,— звідки в тебе веселка? Напевно, неправду я сказала свому Хлопчикові, що він виплакав свою веселість.
—    А веселки беруться від Великого Сонця,— пояснило Сонечко.— Воно вміє їх виготовляти скільки завгодно. Давайте полетимо над річку, там пройшов дощик, і я покажу вам велику-превелику веселку.
Коли повернувся Хлопчик разом із сестричкою, на листкові Сльози не було. Куди ж вона ділася? Адже вона без крилець.
А над лугом, за садком, майоріла велика-превелика Веселка.
 

 
* * *

 

 
А тепер спробуємо відгадати ще три «кольорові» загадки:

 

 

* * *

 

Казка про сім сестер і Чорного Князенка

 

Завітав Чорний Князенко до нашої господи і просить руки 
Червоної.
— Не віддамо,— кажуть Мати,— бо вона Любов, 
кохає Мак у полі.
Іди, іди, Чорний Князю, пріч —
хай тебе кохає темна Ніч.

Через рік знову приходить:
—    Дозвольте заручитися з Оранжевою.
—    А я піду за того, кого сама виберу: я Доля. 
Хай тобі жоною буде Ніч!
Ти моєї долі не каліч.
  
Ще один рік пролетів.
—    Так віддайте Жовту,— благає Чорний Князенко.
—    А я Розлука: нащо побиратися, коли розлучатися? 
Ізгинь, ізгинь, Чорний Князю, з віч!
Хай тобі жоною буде Ніч.

Минає рік. Поклонився Чорний Князенко Зеленій.
—    Дарма,— впирається та,— я Надія. Буду свого 
Барвінка сподіватися, хоч би до смерті.
Тут тобі надії ні на гріш.
Хай тобі жоною буде Ніч.

А ще через рік одмовляється Блакитна:
—    Нікому не стану дружиною — я ж бо В о л я.
Ліпше голову згубити з пліч!
Хай тобі жоною буде Ніч.
 
Тоді мовить Чорний Князенко до Синьої сестриці:
—    Я — Жалоба, а ти — Туга — не знаємо друга.—
А Синя на те:
—- Не мені ся, Чорний Князю, річ, 
хай тобі жоною буде Ніч.

Залишилася найменша — Фіолетова. Коли прийшов 
Чорний Князенко заміж брати, вона й проситься:
—    Не давайте мене! Я Тривога — 
пропаду без рідного порога.

Тоді Чорний Князенко ізняв із пальця срібного 
персня та й спересердя мовить:
—    Не судилося мені у сій господі зятювати.
То хай котиться перстінчик до Ніченьки в гості.

От і місяць ізійшов.

 

 

* * *

 

 
Місяць світить, а ми загадки відгадаємо:

 

 

* * *

 

 

 

 * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *

 

Як виглядав би світ, коли б раптом Чорний Князенко викрав усі Барви Райдуги і заточив би до темниці? А допомогли б йому в цьому Злі Духи, які знають, як це чинити. 
Правда, ці Духи у фізиці чи хімії зовсім не злі, а, може, навпаки, і звуться вони Разами, що Поглинають Кольори Спектру. Тобто Веселки.
Почалося б із викрадення Червоної — і став би її наречений Мак у полі сизо-чорним із розпуки. За Оранжевою затужив би Горицвіт, уже не Горицвіт, а Страдноцвіт із темним попелястим обличчям. А без Жовтої згас би Соняшник і золоте Поле стало би блеклим, безбарвним.
Потім настала би черга на Трави і Листя, бо забракло би Зеленої — усе живе поникло б у жалощах. І діти не могли б закликати до гри:

Хто скорше до мене, 
тому дам зелене!

Без Блакитної — сіре водянисте Небо, мутна Ріка і вицвіла Незабудка. Почорніли б Волошка і Далекі Гори на обрії і Смарагд став би чорним, бо пропала б Синя Барва. А Фіалка ще й перестала б пахнути без фіолету. 
Все навкруги як у чорно-білому фільмі. І тільки Сіре могло б розкошувати, добираючи собі всяких, але таки сіреньких відтінків і півтонів. Навіть Рожеві Окуляри нікому б не допомогли.
А в непросвітній темниці, де мстивий Чорний Князенко зачинив усі Барви, теж не грало, не сяяло, не переливалося кольорами: сестри бовваніли у тьмі каламутно-темними плямами, бо бракувало їм хоч би єдиного життєдайного променя Матері — Світла. 
У казках Перемагає Добро. Так і в душі Чорного Князенка взяла би верх краса: не радували б його карого ока ні бранки в темниці, ні барви попелу на Землі, Небі, Морю. Повернув би Веселку, сам би подружився з Ніччю.

 

* * *

 

А ось як про Веселку написано у Святому писанні — Біблії: 

Покарав Бог людей потопом, тільки дав змогу врятуватися праведному Ноєві з сім’єю і тваринами. 40 днів і 40 ночей лила вода із небесних шлюз, затопивши усеньку землю. А коли злива припинилася, і води почали спадати і входити в береги, з ковчегу Ноя вилетів Голуб. 
Він незабаром повернувся з гілкою маслини — вісткою, що Земля знову оживає. Це був Голуб Миру. 
А Бог пошкодував, що так страшно покарав людей, і на знак примирення і запоруки, що більше такого не повторить, перевісив людям Веселку,— нехай потішаться після 40-добової зливи.

Напевно від Бога і кольори нашого прапора, бо святі оті кольори — синій і жовтий.

 

 

 

 

Наш стяг

Звідки дзвінний, звідки звинний 
серед вітру вітрограй?
Звідкіля мені у віно 
житокрай і небокрай?
Звідкіля у злотосині 
двоязикий стяг-прастяг?
Се для мене Бог всесильний 
знаки милості простяг.

 

 

 

 

 

 
 

За матеріалами: Ігор Калинець. "Книжечка для Дзвінки". Вірші для дітей. Художник - Кохаль Наталя. Київ, видавництво «Веселка», 1991 рік, стор. 31 - 42.

 

 

Більше творів Ігоря Калинця на "Малій Сторінці":