Іван Франко. "Слово про похід Ігоря"

Іван Франко

СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРЯ

І. Вступ

Браття, чи ж би не було се впору
Старим словом і складом зачати
Сумну пісню про Ігоря похід,
Про Ігоря, Святославля сина?
Та зачнем же, браття, повість тую
Не по мислі високій Бояна,
А по ділам й справам времен наших.
О, бо віщий Боян, если пісню
Загадав кому творити, думков
Розпускався по деревах, сірим
Вовком рискав по землі, а сизим
Орлом уносився попід хмари!
Ой колись-то часи були ліпші,
Бо як скоро лиш було згадати
Про незгоди і свари домові
Времен первих, то сейчас в тій хвилі
Співаків десяток повставало,
Мов соколів десять ся пускало
На лебедів стадо білокрилих.
Которий з них досяг летом первий,
То сей первий співав пісню славну
Ярославу князеві старому
І Мстиславу храброму витязю,
Що Редедю лютого зарізав
Перед повків касозьких очима,
Або співом виславляв Романа
Святославича з поглядом красним.
Але, браття, не десять соколів
Напущав Боян, наш віщий батько,
На лебедів білоперих стадо,
Але пальці свої віщі клав він
На живії звучачії струни,
А самі вни князів прославляли.
То ж ми, браття, зачнем тую пісню
Від старого князя едноборця
Владимира аж до времен наших,
Аж до Ігоря, що ум свій кріпкий
Насталив розвагов свого духа
Й поострив ще музьством свого серця
Й, наповнившись воївного духа,
Напровадив свої дільні повки
В половецький степ за Руську землю.

II. Збір Ігоря і похід Всеволода

Тогда глянув князь Ігор угору
І поглянув на світлоє сонце.
Сонце тьмою своє світло вкрило,
Тьмою вкрилось все Ігоря військо,
І печаль всіх серця обгорнула,
Сумно стало Ігоря дружині.
То князь Ігор до дружини каже:
«Браття милі і ви, други вірні,
Радше нам згибати під мечами,
Положить життє за Руську землю,
Як згибати в поганській неволі!
Але всадьмо, браття, ми на своїх
Бистрих коней, щоб узріти скорше
Сині хвилі великого Дону!»
Так-то князю жажда слави й бою
І жаль тяжкий і гнів на половців
Запалали в умі й заступили
Страшне знам’я єму пред очима.
«Хочу, — каже, — коп’е приломити
З вами, вої — русичі хоробрі
Конець поля — землі Половецької!,
Хочу голов свою положити
Або з Дону шоломом напитись!»
О Бояне, віщий соловію
Старини, коб ти співав про тії
Повки, про похід сей богатирський,
Соловієм по древу скачучи,
Попід хмари умом ся взносячи,
То би слава про похід сей певно
Гомоніла аж до времен пізніх,
Рознесла б ся по Русі широко,
Мов Троянськов рищучи дорогов
По степам та на високі гори.
Ти співав про Ольгові походи;
О, коб спів твій і Ольгова внука
Прославив! . . . . . . . . . . . . .
О, не буря занесла соколів
В степ широкий! Глянь, се перед ними
Галок стада, наче чорні хмари,
До великого Дону втікають!
Або може б так було воспіти
Віщий внуче Велесів, Бояне?
За Сулою ярі коні рзають,
А в Києві давна слава звонить,
Київ слави давной відгомоном
Бавиться, а об врагах не дбає;
Тілько там у Новгороді труби
Кличуть війська харалужним горлом,
Хоругви в Путивлі з вітром грають,
А князь Ігор ще жде мила брата,
Ще жде мила брата Всеволода.
І сказав же Всеволод, тур буйний:
«Єден брат ти мій і світ єдиний,
Світлий Ігорю, оба ми діти
Святослава, гідні слави батька!
Сідлай, брате, свої бистрі коні,
А мої ти вже стоять готові,
Перед Курськом стоять осідлані;
Там тя ждають і мої куряни,
Кметі справні, лицарського духа:
Під трубами они повивались,
Під шоломами вни колисались,
Конець коп’ї они згодувались;
Їм відомі степові дороги,
Їм знаємі яруги й улуси,
У них луки напряжені кріпко,
Створені сайдаки, стріл повні,
Наострені шаблі стальовії;
Самі вовком по степу гуляють
Собі чти іщучи, князю слави».

III. Виступленне в похід

І тогда вступив князь Ігор в стремень
Золотий і рушив в чисте поле.
Сонце тьмою путь му заступало,
І ніч чорна пітьмов землю вкрила;
Страшні стони вкруг далися чути,
Грізні знамена зловіщі кругом:
На жировиську звір дикий виє,
Поверх древа розлягась зловіщий
Голос Дива: о, земля поганська
Запре Волзі широку дорогу
І у бистрій Сулі ся скупає, —
У Сурожу й Корсуню розможесь
Поганий болван тмутороканський!
Але глянь! Небитими шляхами
Утікають половці до Дону!
Серед півночі скриплять теліги,
Мов сполоханих лебедів стада.
Ігор війська до Дону провадить, —
Але вже єго біди страшної
Передчуттє на жир птиці вабить;
Наче буря вовки в ярах виють,
Орли кличуть звірів, клекотячи,
На поживу із людського трупу,
Лиси брешуть на червоні щити.
Руська земле, нещаслива земле,
Уже діти твої за горами!
Вже додолу на страшну загубу
Непремінна їх судьба провадить!
Довго землю ніч пітьмою криє:
Вже і зоря день заповідає,
Та ще мрака вкрила чисте поле.
Сум і туга в природі засіли,
Не щебече соловей, лиш гамір
Галок чорних воздух наповняє.
Гей, а діти землі Руськой поле —
Степ широкий перегородили
Щитами червоними! Для себе
Чести йщуть вни, а для князя слави.

IV. Побіда над половцями

Ой ще зрана в п’яток руські повки
Потоптали і стерли погану
Половецьку силу і, стрілами
По степу розсипавшись, помчали
Красні діви половецькі, з ними
Злото й дорогії оксамити
Й скарби яко богату здобичу.
Ортьмами, опончами поганих,
Кожухами і добром усяким
Половецьким зачали мостити
Мости по болотах і грязюках.
Червен прапір, білую хоругов,
Срібне стружжє і червону чілку, —
Се віддано Ігорю князеві,
Храброму Святославову сину.
Ой дрімає Ольгово хоробре
Плем’я у степу у вражім краю:
Так далеко орлом залетіло!
Як орел не ізнесе обиди
Ні від сизого сокола-брата,
Ні від кругая, ні від ворона,
Так не знесе й храбрий Святославич
Ні від брата, ні сусіда кривди,
Ні від тебе, поган половчине!
А половці, мов порох степами,
Так розсипались по пораженню.
Сірим вовком Гзак жене степами,
А Кончак сліди его керує
Ген до Дону небитов дорогов.

V. Напад нових сил половецьких

А на другий день, та вельми рано,
Ой кровава зоря світ звіщає,
Чорна туча з моря надтягає
І закрити хоче штири сонця,
А в ній мовні трепещуть огненні;
Гей, великий грім заторохкоче,
Гей, лосиплесь дощ стрілами з Дону!
Ту ся списам прийде приламати,
Ту ся прийде шаблям позвонити
О шоломи половців поганих,
Ту над річков, над бистров Каялов,
Коло Дону великого в полі
Незнаємім, в Половецькім полі!
Руська земле, нещаслива земле,
Ой вже дітям твоїм не піднятись, —
В діл упала їх потуга й сила!
Бач, ось вже вітри, Стриббга внуки,
Віють з моря стрілами стальними
На хоробрі Ігореві повки!
Гу, як кругом земля дуднить глухо!
Ріки мутно течуть, чисті поля
Порох хмаров густов покриває;
Вже хоругви вражі мріють в далі
І мов хмари половці погані
Йдуть від Дону й від синього моря
І з усіх сторон вже обступають
Руські повки! Бісовії діти
Криком поле перегородили,
А хоробрі русичі те поле
Щитами червоними замкнули.
Ярий туре, Всеволоде княже!
Напереді стоїш на бороні,
Градом сиплеш на врагів стрілами,
Гримиш стальними мечами страшно
О шоломи ворогів поганих!
Куди тілько тур доскочив ярий
Своїм злотим шоломом світячи,
Там лежать погані половецькі
Голови, валяються оварські
Шоломи, поскіпані шаблями
Стальовими від твоїх могучих
Рук, яр-туре буйний, Всеволоде!
Що за рани дорогі се, браття!
Се ж то князь життє своє за землю
Рідну на опасність виставляє!
Він забув о достоїнстві княжім,
О життю і граді Чернігові,
О вітцівськім золотім престолі
І о своїй коханій дружиш,
О Глібівні красній, і о всякім
Обичаю княжім і звичаю!

VI. Згадка про минувші літа

Гей, колись були віки Трояна,
Де на Русі цвіли райські цвіти!
Ой минули й літа Ярослава,
В котрих мир був дома й братня згода!
Аж настали Ольговії повки,
Бої Ольга, Святославля сина!
Гей, той Олег мечем коромоли
Він ковав, по своїм ріднім краю
Стріли сіяв; у Тмуторокані
В золотий він стремень уступає,
Первий на чолі поганих повків
Нападає свою рідну землю!
Той сам голос братньої незгоди
Чув і давній Ярослав великий,
Всеволодів син, а в Чернігові
Владимир щодень, єдиноборець,
Затикав перед тим звуком уші.
А і Борис Вячеславич храбрий
Хотів славов свою збрую вкрити,
Та на суд го повела та слава
Й на зелену мураву простерла
За обиду сина Святослава
Молодого і храброго Ольга!
А із тої ж самої Каяли
Святоповк повелів батька свого
Взяти в Київ до святой Софії
Межи іноходцями із Угор.
Ой в ту пору у Ольгове врем’я
Горе тяжке Русь цілу укрило,
Сіялося і росло незгодов,
Погибала жисть Дажбожа внука,
А у княжих сварах, коромолах
Навіть людські літа скоротились.
Ой в ту пору по Руському краю
Рідко гейкав ратай працьовитий,
Але часто грали ворон хмари
Межи себе діля́ руські трупи,
А галки свою річ говорили, —
На жировисько хотять летіти!
Так бувало в ті війни, походи,
Але тут тепера о походах,
О війнах не було й чутки навіть!..

VII. Пораженне русинів

Гей, від рана до вечора-змроку,
Від вечірной зорі аж до світу
Летять стріли з каленої сталі,
Гримлять шаблі об шоломи ясні,
Тріщать списи тверді-харалужні
На степу поганськім, незнаємім
Та посеред землі Половецькой.
Земля чорна зорана копитом,
А засіяна войнів кістками,
А полляна кров’ю синів Русі:
О, туга, печаль і тяжке горе
Вродились для Русі на тім полі!
Що шумить, звенить передо мною
Там далеко удосвіта-рано?
Гай, се Ігор повки завертає,
О, бо жаль му на серцю великий,
Жаль му мила брата Всеволода!
Бились війська день, билися другий,
А на третій день, коло полудня,
Кров’ю вмиті, ой поникли-впали
Ігореві пишнії прапори!
Ту оба брати ся розлучили
Над Каяли бистрой берегами;
Ту вина кривавого нестало,
Ту пированне гучне скінчили
Русичі хоробрі, — попоїли
Сватів, а самі за Руську землю
Головами полягли!
Гей, жалібно трава поникає,
Древо з тугов д землі приклонилось.

VIII. Смуток природи і цілої Русі о пораженію Ігоря

Ой вже, браття, невесела хвиля
Для країни Руської настала,
Вже пустиня силу придавила!
І Обида страшна знов вже встала
В силах внука Дажбога. Вступила
Дівов днесь на землю Троянову
І плеснула крилом лебединим
Коло Дону на синьому морі
І збудила знов жирнеє врем’я!
Вже погибла в князей руських вражда
На поганих, вже брат брату каже:
Те моє, але і те моє теж!
Ой вже взяли князі говорити
Про малоє: те велике! взяли
Вже самі на ся ковать крамоли;
А поганці з всіх сторон тимчасом
Приходили та Русь побіджали!
О, далеко зайшов сокіл сизий,
Б’ючи птиці ід синьому морю,
Та вже годі, браття, воскресити
Ті хоробрі Ігореві повки!
О, за ними крикнув Жля і Карна,
І поскакав по Руському краю,
Смагу сиплючи з огняних рогів.
Жени руські заплакали тяжко,
Крізь печаль ті слова говорячи:
Ой уже нам своїх милих мужів
Ані мислю-гадков не згадати,
Ані думов не здумать, не то щоб
Їх ми мали зглядати очима,
А що злота і срібла пропало!
А вже, браття, застогнав тугою
Київ, а нападами Чернігів;
По всій Русі туга ся розляла,
І печаль жирна тече посеред
Руської землі ріков кровавов.
А князі кують самі на себе
Коромоли, поганці тим часом,
Наїжджаючи на край з побідов,
Беруть дань по білі від дворища.
О, бо тії два орли хоробрі
Вже збудили знов поганство дике,
Которе приспав був грізний батько
Їх, київський Святослав великий!
Він грозов їм був, він оглушив їх,
Стер їх силу своїми повками,
Храбрими й стальовими мечами.
Наступив на землю Половецьку,
Притоптав він горби і яруги,
Скаламутив озера і ріки,
Висушив потоки і болота,
А поганців хана Кобяка він
Аж із лукомор’я з-між желізних,
Страшних повків половецьких грізно,
Наче вихор виторг розвішений.
І скінчав Кобяк в Киеві-граді
У дворі служебнім Святослава.
Ту венеціяни, німці й греки
Та морава похвальнії пісні
Святославу витязю співали;
Але днесь князя Ігоря кають,
Що добичу затопив велику
У Каялі, ріці половецькій,
А ще й злота руського досипав!..
Ой ту зсів князь з сідла золотого, —
На рабське сідло го посаджено!..
Ой сумують градів забороли,
А поникла, о поникла радість!..

IX. Сон Святослава і бесіда з боярами

Святослав сон бачив вельми сумний:
«Сеї ночі в Києві на горах
З вечора мене-сьте одівали
(Так оповідає князь великий)
Чорним ковром на столі тисовім.
Другі черпали вино ми синє
Із отрутов змішане, а інші
Із порожной половецькой тули
Сипали на лоно ми великі
Перли. І уже мя зневажають,
Яко вмерлого, а злотоверхий
Двір мій вже пустий, уже без вкрівля.
Сумно бісові ворони грали
Цілу ніч від вечора до рана
Коло Пліснеська на оболоню

.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .»

На те кажуть бояри князеві:
«Ой вже, княже, ум туга посіла,
Бо оце два соколи злетіли
З золотого отнього престола
Пошукать града Тьмутороканя
Або з Дону шоломом напитись.
Ой уже підтяті буйні крильця
У соколів поганців шаблями,
А самі они в желізних путах!»
Гей, на третій день чось сумно стало,
Пітьмою два сонця ся покрили,
Оба стовпи багряні погасли,
З ними й місяці вба молодії,
Святослав і Олег, тьмою вкрились!
На Каялі, ріці половецькій,
Пітьма чорна степ-поле укрила;
Ой по Руській землі розпростерлись
Вороги, як леопардів стада:
Руську силу в море погрузили, —
А їх хани в гордості надулись!
Ой вже ганьба взнеслася над хвалу,
Вже ся нужда піднесла над волю,
Уже кинувсь Див на Руську землю!
Оце готські хорошії діви
Заспівали край синього моря
І, звонячи руським злотом, поють
Про владіннє Бісово на Русі
Та леліють пімсту Шарокана.
Але ми вже, дружино і браття,
Ми жадні потіхи та відради!
І тогда князь Святослав великий
Зронив слово із уст золотеє,
Із сльозами змішане, і вирік:
«О мої братанці молодії,
Ігорю і Всеволоде!
Ой зарана землю Половецьку
Зачали-сьте мечами цвілити,
А собі шукати чесной слави!
Та не побідили-сьте, погану
Кров не чесно ви-сьте проливали!
Правда, серця вашії хоробрі,
Наче сковані в жостокій сталі,
Загартовані у богатирстві;
Але що ж мені ви натворили
Й моїй срібній сідині старечій?
Вже тепер я помочі не бачу
Навіть від богатого й сильного
І воївного мойого брата
Ярослава, що до битви водить
Чернігівських бувальців удалих,
Могутів, татранів і шельбирів,
Топчаків, ревугів і ольберів.
О, бо тії і без щитів навіть
З засапожниками побіджають
Самим криком своїм вражі повки,
Звонячи у прадідную славу.
Але ви сказали-сьте: «А що нам!
Ми самі мужаймось і борімся,
То самі й передню славу озьмем,
А і задньов самі ся поділим!
А чи диво ж, браття, що старому
Тяжко ся помолодіти?.. Та ще тяжче,
Щоби молодий старим ставався!»
«Коли сокіл в воздусі буяє,
То звисока птиці побиває,
Гнізда свого не дасть на обиду;
Але тому ми нещастю, княже,
Не зарадим, — в нівеч обернувся б
Труд наш, щоб поганців відперети!
Се Урим вже заняли половці,
Нарід стогне під ярмом поганих
Та кона під їх мечами. Вже їх
Владимир не оборонить: вкритий
Ранами цілий. Туга і тоска
Глібовому хороброму сину!»...

X. Зазив до співчасних князів

Гей, великий княже Всеволоде!
Чи ж ти не гадаєш іздалека
Прилинути в Чернігів, поблюсти
Золотого отнього престола?
Бо ти можеш широкую Волгу
Розкропить веслами; Дон великий
Шоломами вичерпать здужаєш!
Сли б ти тут був, Ігореві в поміч,
То була б рабиня по ногаті,
А невольник резаня стояв би!
Бо на суші вмієш ти стріляти
Шереширами живими, з вдалов
Дружинов, Глібовими синами!
Ти, буй-Рюриче, і ти, Давиде!
Чи не ваші злотії шоломи
Часто в крові ворогів плавали?
Чи не ваша храбрая дружина
Наче тури рикає, ранені
Стальними шаблями в дикім полі?
О вступіть, господинове, нині
В золотий стремень за Руську землю,
І за ганьбу сих времен нещасних,
І за рани Ігоря буйного!
Ти, галицький княже Ярославе
Осьмомисле! Ти сидиш високо
На престолі своїм, злотом кутім;
Ти підпер єси угорські гори
Своїми желізними повками;
Королеві заступив дорогу,
Ворота запер єси Дунаю,
Попід хмари бремена ти мечеш,
До Дунаю судна виправляєш!
Твоя воля по землях розказом,
Отвираєш ворота Києву;
Ти стріляєш з отнього престола
Золотого салтанів далеких.
О стріляй Кончака, господине,
Клятого раба, за Руську землю,
І за ганьбу тих времен нещасних,
І за рани Ігоря буйного!
А ви, буй-Романе і Мстиславе!
Храбра мисль до діла ум ваш кличе.
Ви удало до діла беретесь,
Наче сокіл, що в воздусі плавле
І ширяесь кругом, боресь з вітром
І на птицю буйно вдарить хоче.
Ой бо суть в вас жедізні папóрги
Під латинськими під шоломами.
Перед тими край стоїть отвором,
Оце пострах многим ханським стравам.
Деремела, Ятвяги і Литва
І половці свої довгі списи
Покидали і під мечі тії
Харалужні голови склонили.
Але вже, о Ігорю, наш княже,
Вже притьмилось сонічнее світло,
А облогом дерево стояче
Ізронило все листє зелене:
Поділено вже по Росі гради
Й над Сулою, а хоробрих повків
Ігоревих вже не воскресити!
Дон великий тебе, княже, кличеть
І зоветь тя, княже, на побіду:
Вже й Ольговичі, князі хоробрі,
Підоспіди на брань з поганином.
Всеволоде, Інгварю й Мстиславе,
Ви всі три сини, всі шестокрильці
Не худого роду! Чи ж між себе
Не побідним жеребом ви власті
Розхватили? Де ж шоломи ваші
Золотії, ляцькі списи й щити?
Ви поганцям заступіть дорогу,
Ворота загородіть пустині
Острими стрілами за Русь-матір,
І за ганьбу тих времен нещасних,
І за рани Ігоря буйного!
Ой, бо бистра вже Сула не котить
Срібних хвиль ід граду Пер’яславу,
Вже болотом чорним тече Двина
Попри Грозний город полочанів
Від поганських незчисленних вовків!..

XI. Згадка про давніх князів

Ізяслав єден лиш, син Васильків,
Позвонив мечем своїм каленим
О поганські шоломи литовські
І Всеслава, свого діда, славу
Побільшив, а поліг у бою
На траві кровавій під щитами,
Під червоними, ранами вкритий
Від мечів литовських харалужних.

.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Положив ю на постіль і каже:
«Дружину твою, о княже, птиці
Приоділи крилами, а кров єй
Полизали звірі м’ясожирні!»
Не було ту брата Брячеслава,
Ані другого теж Всеволода:
Первий з них свою жемчужну душу
Пострадав із хороброго тіла
Через ожереллє золотеє.
Поніміли голоси утіхи
Та поникла, ой поникла радість,
Тілько труби трублять городенські!
Ярославе і ви всі, Всеслава
Внуки, о уже схиліть прапори
Пишнії свої, в піхви сховайте
Ті мечі булатні, дорогії;
О, бо вже-сьте поганьбили славу
Свого діда! О, бо ви зачали
Через свари свої й коромоли
Наводити на Руськую землю
Половецькую орду погану,
На життє Всеславових потомків!
А половцям того тілько й треба,
Щоби руську силу ослабити!
Ще на семім віці Трояновім
Верг Всеслав о милую дівицю
Жереб; клюками о коні всперся
І ід граду Києву поскочив
І діткнувся стружжєм золотого
Княжого київського престола.
Із Києва скочив лютим туром
Ген на північ: із Білогорода,
І так рискав, синьов мглов повитий;
Перед світом гордо вбив стрикуси
І втворив ворота Новгорода,
І так славу розбив Ярослава;
Й скочив вовком з Дудуток до Німна.
На Немизі, мов снопами поле,
Стелють головами, а молотять
Харалужними ціпами, життє
На топі кладуть, від тіла душу
Віють. Німна береги кроваві
Обологом засіяні були,
Синів руських посіяні кістьми.
Всеслав князь над людьми суди судить,
Городи між князів розділяє,
А сам ніччю сірим вовком рище;
Із Києва погнав ярим туром
Аж до града Кур Тьмутороканя;
Хорсові великому дорогу
В степу вовком перерискав ярим.
Тому як в Полоцьку позвонили
Рано в звони у святой Софії,
То він звони чув аж у Києві.
Хоч і віща душа в другім тілі,
Але часто й він страдав нещастя.
Тому віщий Боян мудрим умом
Тими свій заспів зачав словами:
Ані хитрий, ані осторояший,
Ні маючий око соколине
Не уйде господнього засуда!
О, сумуй і плач ти, Руська земле,
Погадавши про времена перві
Та про первих князів найдавнійших!
Де ж хто здужав того Владимира
Приковати ід київським горам;

.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

XII. Плач Ярославни

Ярославнин голос даєсь чути..
Мов зазуля перед зорев рано
Так заводить в тузі і печалі:
«О, коб мні зазульки сизой крила,
Полетіла б я тихим Дунаєм,
Омочила б мій рукав багряний
У ріці Каялі, втерла б князю
Тії рани глубокі, кроваві
На єго жостокім, сильнім тілі!»
Ярославна рано заридала
У Путивлі-граді на забралі:
«О Вітрило, вітре! Чом насильно
Вієш? Пощо мечеш ханські стріли
На моєго мужа-лади повки
Своїми легенькими крилами?
Чи ж ти мало було місця в світі,
Щоб ти віяв понад сині гори
І леліяв кораблі-носади
На рожевих хвилях синя моря?
О чому, чому ти, господине,
Мою радість по степу розвіяв?..»
Ярославна рано заридала
У Путивлі-граді на забралі:
«Ой ти Дніпре, ти старий Словуто!
Ти пробив єси кам’яні гори,
Ти продерся крізь поганську землю,
Ти колись носив на своїх хвилях
Святославові судна, поганців
Пораженнє! О днесь, господине,
Прилелій до мене мого мужа,
Щоби я за ним щодень гарячих
Сліз не слала від рана до моря!»
Ярославна рано заридала
У Путивлі-граді на забралі:
«О ти, світле і тресвітле Сонце,
Всім ти добре еси і прекрасне!
О чому ж свої гарячі лучі
Мечеш на степу пустім, безвіднім
Ти на повки мого мужа-лади?
О чом ти спрягло їм тугі луки
Спрагов, а тугов заткало тули?..»

XIII. Побіг Ігоря із пліна

Гей, заграло опівночі море,
Мгли-тумани степом вітер гонить,
Князю Ігореві бог дорогу
Вказує із землі Половецькой
Та на Руську землю д Новгороду,
Д золотому отньому престолу.
Вже погасла вечірняя зоря:
Ігор спить, здаесь, ні, не спить Ігор,
Ігор думков степи-поля мірить.
Що від Дону до малого Донця.
Кінь опівночі. Овлур за річков
Свиснув, — Ігор знак сей розуміє, —
Свиснув, — та не вказуєся Ігор.
І Овлур гукнув, застугоніло
В полі і трава зашелестіла —
Половецькі вежі подвигались —
Ігор скочив горностаєм в тростє,
А гоголем білим вергсь на воду:
І на бистрого коня ся кинув,
А із нього скочив босим вовком
І полетів ід лугові Донця,
І полетів попід мгли соколом,
Б’ючи дикі гуси і лебеді
На сніданнє, обід і вечерю.
Коли Ігор соколом полетів,
Тогда Влур поскочив сірим вовком;
І трусили студеную росу,
Бо прірвали своїх бистрих коней.
Донець мовить: «О Ігорю, княже!
Много слави буде тобі й честі,
Кончакові нелюбія й гризі,
А утіхи цілій землі Руській!»
Ігор мовить: «О Донче! Не мало
І для тебе величання буде,
Що-сь леліяв мя на своїх хвилях,
Що-сь стелив мені траву зелену
На тих срібних берегах ось своїх,
Що-сь вкривав мя теплими імлами,
Покріпляв дерев зелених тінню,
Що-сь стеріг мя гогольом на водах,
А чайками лисими на струях,
А чорнядьми на вітрах на буйних!»
«Ой не так-то, — каже, — річка Стутна,
Хоч мівкії она струї має,
То як прийме в себе другі струги,
Розгуляєсь хвилями на полях!»
«Ось і Дніпр у своїм темнім гирлі
Затопив теж князя молодого,
Ростислава. Плаче Ростиславля
Мати по князю, по молодцеві
Ростиславі. Жалібно ся цвіти
Похилили, а древо з тугою
Приклонилось до землі додолу!» —
Гей, чи се сороки стрескотали?
Ні, се погонь за Ігорем жене,
Се вслід князю їде Гзак з Кончаком!
Тоді ворони уже не грали,
І галок умовк зловіщий гамір,
І сороки вже не трескотали,
А лиш дятли ковтаннєм дорогу
Вказують, а соловії пісьми
Радісними світ заповідають.
Обзиваєсь Гзак ід Кончакові:
«Коли сокіл д гнізду улітає,
Ми соколича туй розстріляймо
Своїми стрілами золотими!»
Але Гзі Кончак відповідає:
«Коли сокіл д гнізду улітає,
Ми соколичу зв’яжімо крила
І опутаймо дівицев краснов!»
Але знов Гзак каже Кончакові:
«Ой єсли єго ми загадаєм
Красною дівицею опутать,
То для нас пропаде і соколич,
І дівиці не матимем красной,
То й пічнуть нас молодії птиці
Дужче бити в Половецькім полі!»
І сказав Боян .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  

.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Тяжко голові без плечей бути,
Тяжко тілу без голови: горе
Землі Руській без Ігоря князя!

XIV. Поворот Ігоря із пліна

Сяє сонце на погіднім небі,
А князь Ігор сяє в Руськім краю:
На Дунаю діви заспівали,
В’еся голос до Києва морем.
Ігор їде поклін віддавати
Благодарний до матері божой
Пирогоськой. Куда краєм їде,
Всюди гради раді та веселі,
Всюди пісні старим князям поють,
А потому молодим.
Співаймо ж:
Слава Ігорю, слава буй-туру
Всеволоду, синам Святослава!
Й Владимиру, Ігореву сину!
Многа літа князям та дружині,
Що за Руську землю побарають
На погані половецькі повки!
Князям слава і дружині. Амінь!